Та недовго сонце гріло. На небозводі почали громади-тись хмари, що темрявою мали вкрити ясні дні. У черв-ні 1884 р. в «Зорі» появився був вірш їв. Франка «Дум-ка».

Думка

І діти наші — ох, аж серце в'яне!

Сльотою биті, босі, у лахмітті

На сльози й горе нерозсвітно-тьмяне,

Як сиротята, геть підуть по світі.

24 лютого 1884 Мирон

Песимістичний настрій, що чорною смугою являвся у цьому вірші, занепокоїв Ольгу. Він указував, що перспектива життя на спільному шляху викликає в душі автора маре-во матеріальних злиднів. Важка проблема стає головною темою листування. Не читала я листів Франка ні Ольги.

Та дещо збереглося в моїй пам'яті на основі розмов із Ольгою, що їх я вела з нею вже тоді, коли час злаго-див яскраві барви минулих переживань.

Ольга в своєму розумінні обов'язку вирішила була уступити письменникові з дороги, не спиняти свобідного лету в високі простори творчості поета. Франко із свого боку запевняв, що настрій, який проявляється в творі, не все є вірною відбиткою психічної настанови поета. Часто рішають посторонні, переходові впливи, так воно було і з віршем «Думка». Написана вона була, мовляв, давно, як згадував Франко далі, на основі розмов із «ва-шим свояком» (Коцовським). Він раз у раз змальовує жахливі картини сімейного життя, опертого на хитких матеріальних основах. Настрій минувся — вірш не мав іти до друку. Появу «Думки» в «Зорі» в червні 1884 р. Франко приписував випадкові. Рукопис попався випадко-во під руки, дістався на редакційний стіл та пішов до друку без ніяких тенденційних намірів. Та як-не-як, а вірш, що неначе в дзеркалі відбивав настрій душі поета, був видрукуваний. Не було сили перетворити його в не-видне й забуте так у друку, як і в людській душі... В часі листування на теми майбутнього життя слідна була в Ольги важка задума. В її душі змагалися в боротьбі особисті почування з голосом, що висував на перший план добро сівача золотого зерна на рідній землі.

Коли прийшло до остаточного вирішення справи — ме-ні не відомо. Так само залишилися тайною вкриті стеж-ки, що довели сердечних друзів до граничного, непере-хідного муру на розстайних дорогах. Взаємний зворот листів, а відтак спалення їх відбирає змогу проаналізу-вати хід думок одної та другої сторони.

Ми зустрілися через два роки. Нас ділили високі гори, де перебувала я довший час. Мовчки обминали ми Олині переживання. Вряди-годи падало якесь слово, що відслонювало рубець заслонки минулого.

Враження останньої зустрічі Ольги з поетом вросли глибоко в мою душу. Кілька тижнів перед своєю смертю Ольга востаннє повернулася була до цього болючого епізоду — кров'ю серця змалювала його. Я зважилась кинути питання:—

Хто зірвав? Франко чи ти?

По хвилині мовчанки відповідь звучала:—

Ми не зривали, а розійшлись добровільно. Такі зв'язки не зриваються.

«Добровільно розійшлися, а залишився німий біль», — майнула думка у моїй душі.

Згодом дізналась я при якійсь нагоді, що Франко був одним один раз у Добрівлянах. Там Ольга вчителювала. Мабуть, улітку 1885 р. Кілька місяців після того, як у Цішках запала клямка по взаємному звороті листів, Ольга переводила в класі поправу завдань. В сінях хтось голосно перемовлявся, неначе сперечались. Мов грім із ясного, чистого неба вдарив Ольгу, — це служниця спи-няла Франка перед дверима класу...

Незвичайна подія обезсилила думку, спинила мову. По хвилинному безрусі Ольга автоматичним рухом руки спрямувала гостя до протилежних дверей. У кімнаті мовчки таким самим рухом указала крісло. Застій думки не уступав. А втім, кожне слово здавалося зайвим. Воно могло зрадити, що діялось в душі.

Франко перший кинув питання:—

Як же вам живеться, як почуваєте себе?—

Дуже добре, — звучала холодна відповідь. Зійшла розмова на число годин та дітей у класі, на важку вчительську працю. Кожна тема обмежувалась питанням та короткою відповіддю. Нестриманий, безна-дійний настрій запанував. По довшій мовчанці Франко вийшов із хати. Духовна рівновага не верталася...

Лукава доля глузувала. Вона злорадно дивилася на холодну маску, що придавлювала ясне полум'я душі. Гордість, славна прикмета людської психіки, відіграла на тому місці злочинну роль. Ясне розуміння ситуації збудив у Ольги власний її голос. Вона побачила себе в сінях, неначе когось чужого, що, безрадно оглядаю-чись, питав:—

Сон чи ява? Відповіді не було. Пропало.

Голос зболілої душі блукав у повітряних безмежних просторах. По довгій мандрівці доторкнувся крилом струни душі поета. Вона задзвеніла:

Раз зійшлися ми случайно,

Говорили кілька хвиль —

Говорили так звичайно,

Мов краяни, що нечайно

Здибляться з-за трьохсот миль.

Я питав про щось такеє,

Що й не варт було питать,

Говорив щось про ідеї —

Та зовсім не те, не теє,

Що хотілося сказать.

(«Зів'яле листя»)

У непохитній вірі, що вірш Франка «Раз зійшлися ми случайно» змальовує останню зустріч Франка з Ольгою, передала його ось тут у повному тексті.

Автограф Франка на книжці, призначеній для Ольги, нехай послужить уповноваженням заговорити про подію, позбавлену всяких документів. знаходиться в бібліо-теці НТШ. Передав її бл. п. Василь Білецький, колишній учитель академічної гімназії у Львові, муж авторки цієї статті. Це — оправ-лені в однім томі дві книжки. І. «Жіноча неволя в руських піснях народних. Написав Іван Франко накладом редакції «Зорі». У Льво-ві, 1883».

На зворотній (стороні) титульної сторінки Франко власноручно написав:

Тобі, що власною