Собі здобути вміла долю,

Робітнице на світла ниві,

Я шлю «Жіночу сю неволю».

Най світло, сіяне Тобою,

Пораннов заблисне зорою,

Що нам віщує дні щасливі!

Най плоди принесе Твій труд!

І по життя Твого дорозі

Най злоте жито, чудні рожі

Неув'ядаючі цвітут!

Львів, 23 січня 1884 Іван Франко

II. «Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці. Написав Іван Франко. Накладом редакції «Зорі». У Львові, 1883». На звороті титульної сторінки — власноручний на-пис Франка: «Ользі Білинській — щирий Іван Франко».

3. Климентина Попович. Спомини про Івана Франка

Було це у 1884-х роках, коли галичани, пробуджені уже здебільшого національно, по-чинали також з правила здійматися і за кличами загаль-нолюдськими. Особливо молодь ентузіастично перейма-лась новими ідеями, головними речниками яких були тоді у нас Франко з Павликом. Ентузіазм молоді шукав впливу в менш або більш зрілих творах на різні теми — від соціальних, культурно-економічних аж до поетичних. А вже ця поезіоманія, як справжня пошесть, опанувала була як не кожного, то бодай щодругого напевно. Ма-леньких розмірів літературно-науковий журнал «Зоря», ні його кіш редакційний не вміщали безлічі цього духов-ного намолоту. Невдячної ролі вибирання немногих зеренець з тої полови не могли подолати безталанні тодішні редактори (номінальний — Партацький, але дійс-ний — Франко) і тому спересердя, відповідаючи в редак-ційній переписці незрілим авторам, частували їх понай-більше дотепно, в'їдливо гумористикою. От і мені заба-жалось раз почути таку пікантну відповідь на свою адре-су і в цій цілі послала з моєї поетичної теки декілька віршів в редакцію «Зорі», в глибокій тайні перед ріднею. .Підписала екзотичним псевдонімом Зулейка і з нетерп-лячкою почала дожидати чергового номера «Зорі», щоб добре убавитися своїм власним коштом. Втім, неждано одного ранку на шкільній годині получила від сільського листоноші листок з якимсь особливим почерком, зовсім мені не знайомим. Мусила я добре в руки взяти свою цікавість, щоб діждати кінця години. Ледве діждалась! Відкриваю таємниче письмо, заповнене голубими рядка-ми слів, — шукаю з поспіхом за підписом, — читаю і очам віри не йму: «Ваш Іван Франко». Як же це, до мене, нікому не знаної, в сільській глуші загубленої учитель-ки, відзивається такий велет, таке божище недосяжне! З трудом опановую своє зворушення і читаю, а радше ковтаю прецінні слова: «У вас безперечний талант...» «поетична сила слова...», «високий політ фантазії!» Про-сить присилати якнайбільше таких «речей», — читаю, пов-торюю безконечно. Отже, це не сон, а дійсна правда — там стоїть голубим на білому, що я «поетка»! Сам вели-кий авторитет, а не якийсь шуткар на глум це каже. Незмірна, безкрая радість залила моє серце, я не хотіла її ні перед ким зрадити і тому через садок вибігла в поле. Там, в розі кладовища, стояли в вічній задумі мої старі приятелі, шумливі смереки на срібнолистім тлі велетен-ських тополь. Перед ними я з довір'ям виливала свою радість, захоплення своє і чудні мрії про «світлу» будучність. Насилу втихомирила бурхливу радість поважним, ласкавим пошумом. Насилу втихомирились розіграні нер-ви срібнолистим шепотом. Вже здебільшого зрівноваже-на, вернулася з запізненням на обід до дому батьків. «Ти чого така промениста?» — запитав брат, пильно глядячи на мене. Батьки і собі запитливо дивились на мене. «Я пробіглась, робила гімнастичні вправи»,— кажу об-минаюче. Але не годна була ні їсти, ні всидіти на одному місці. Другої днини брат з свіжою «Зорею» в руках каже до мене: «А знаєш, Климо, якась вже друга з ряду поетка появилась на нашім літературнім обрії! І то якась, уяви собі,— твоя іменниця: Климентія П.».— «Не може бути!» — кажу. «Ось глянь сама!» Дивлюсь і не йму віри власним очам. Хто бачив перший раз вилеліяне у власній душі слово, напечатане «во всеуслишаніє», той лиш змо-же зрозуміти мою радість! «Але ти рада, сестричко! Тому що ваша верх бере! Правда? — каже брат.— Юлія Шнайдер і та нова Климентія П. готові притьмом загнати в кут наших патентованих М-ка та Гр-овича». Я не годн була вже нічого йому відповісти, щоб не зрадити себе Утекла чимскорше і цим разом до вірних моїх друзів н кінці старого кладовища і раділа--в їх дискретнім за тишку.

Відтоді почалась найгарніша доба в моєму житті. Щодругий, а то і день по дні, злітали до мене через від-чинене вікно шкільної кімнатки голубі листочки, пере-давані сільським поштарем понад голівки дітвори, пону-реної над письмовими вправами. Діти писали, а я за той час перебігала очима по голубих рядках характери-стичного письма. І повно в них було усильної заохоти до праці на літературній ниві, до розвивання, а не марну-вання богом даного таланту. Повно щирої, дружньої принуки, а деколи і докорів за лінь, за легковаження письменницького труду.

Франко, в той час бойкотований своїми і чужими, злиднював гірко і недомагав душевно й фізично, то й рад був виливати своє горе перед щирим другом, за якого почав уважати мене, хоч ми досі були знайомі між собою лиш письмово. Він почав настирливо допрошуватися до-зволу відвідати мене, та я чомусь не похочувала того побачення, сама не знаючи причини цього. Воно, правда, в ті часи небезпечно було приставати з «проскрибованими соціалістами», та ще підданим шкільної ради, але мене це не страхало. Мені найбільше ходило [про] моє інкогніто перед ріднею. В ті часи я бувала кілька разів в різних справах у Львові. Франко, довідавшись звідкись про це,