З цього виходить, — кажу, — що я повинна би...—

...усе і безперестанно окрилювати мене! — шепнув він.

Щоб розвіяти ніяковість, кажу йому:—

От бачите, друже, що то значить тло для речей! Там, в Жовтанцях, так нам свобідно — чи в домі батьків, чи в моїй хаті, в лісі, під смереками,— там всюди genii lосі витають! Ми перевиправляємо, споримо, захоплю-ючись нашими речами. Або ви могучим розмахом очеркуєте контури якогось твору, я вам піддаю красок, докла-даю барвистих епізодів і так нам любо і добре удвох: а тут, в тих кам'яних домовинах, студено якось і ніяково.

Посмутнів чогось, принишкнув та задивився в даль. Щоб його розважити, питаю:—

Коли мене ревізитуєте?—

Коли прикажете — листок жемчужний пришлете! А ні — то і сам прибіжу, як мені дуже сумно буде! Серце трудне прийду звеселити! От я так не раз пишу до вас ранком, коло полудня друге письмо висилаю, а надвечір і сам до вас пригалопую, як надто вже дружньої роз-ради забагну...

Не було як вести довше тої розмови. 11-а година до-ходила, о цій годині відходив поштовий диліжанс до Жовтанців. Я зопалу попрощалась і пішла. Зачиняючи двері, доглянула, як збирав мої пов'ялі жасміни і вкла-дав до води, приспівуючи стиха якусь сумну пісню: «Зи-ма, зима, не заморозь меня».

Якось незадовго після цього побачення Франко напи-сав мені, що почав дуже приопадати на здоров'ї. Чи то був наслідок його тюремних переживань, чи переобтя-ження працею... Мені здавалось, що цьому винно душев-не пригноблення. Франко мав завзяту пасію освітлюва-ти надто сильним рефлектором від'ємні боки деяких ідо-лів, а навіть іноді в надто радикальний і різкий спосіб доставалось від його секційного ножа і заслуженим лю-дям. [...]

Тому за час нашої дружби з Франком я, оскільки мені це було доступно, притуплювала не раз обоюдне вістря його критичного ножа, в ім'я засади німця, що: аlles verstehen – heisst alles verzeihen і такої ж самої фран-цуза: tout comprendre. Все ж таки Франко на очах нидів, треба було його рятувати, якось піклуватись ним з цілим усердям, — бо він в речах до-машнього ґаздівства був безпорадний, як дитина. Та міг це зробити лиш хтось близький, хто мав би до цього законне право і обов'язок. Я також тоді, переобтяжена працею в школі (учила 100 дітей) і потроху в читальні, трохи недомагала. Франко ревно заходився, щоб мені полегшити становище. Жертвував мені співробітництво в «Зорі», старався через других про місце учительки для мене у василіанок, а передусім силував мене до серйоз-ної літературної праці. І тоді-то виринув у нас проект заключення супружого зв'язку для обопільної помочі одно другому. Франко мав лише здати докторат, а я — видати томик своїх поезій. Та справа ішла мляво, особ-ливо з мого боку. Франко злився, що я «з аристократиз-му» не хочу своє духовне надбання «пускати в товпу», я знову мала на те інші причини, до яких не бажала признатися. Дружба наша переходила різні формації, домішувались до неї небажані нальоти, аж вкінці в огні проб перетопилась в чисте золото найшляхетніших по-чувань двох душ, для яких не існує ні стать, ні вік, ані щось суб'єктивно-матеріальне.

Тепер вже не було між нами ніяковості, а щира і пря-ма поведінка у всім. Франко при кожнім смутку і при-крості йшов до мене і був певний, що коли свою наболілу душу складе у мої дружні руки, я її ніжно та обережно утолю, облегчу і підійму вгору. Це і повинна я була робити і не переставати, ні на кого і ні на що не огля-даючись.

Але сталося інакше! Франко, прикро вражений галиць-ким громадянством взагалі, а галичанками зокрема, по-їхав до Києва в наукових та літературних справах і там раптово оженився. До Львова вернувся вже жонатим. Зразу здавалося, що то не перешкодить нашій дружбі. Ми й приятелювали далі. Франки запрошували мене до себе у Львові. А на феріях в горах (коло Сколя) я переїздом мусила вступити до них, бо інакше грозили мені великим гнівом. Тут затримали мене довше, як тиждень; вони обоє ловили рибу цілими днями, як справжні ри-балки, і тут же, зараз на березі, засушували її на жер-дях над ялівцевим димом. У них було вже мале хлоп'ят-ко, яке також найрадше приятелювало зі мною.

Все ж таки я почувала себе вже здебільшого звільне-ною із своїх обов'язків щодо Франка, так як його жінка силою свого становища переймала мою колишню роль. Впрочім і Франко, здавалось мені, не почував тепер по-треби тої дружби. Тому я поволі все рідше заглядала до них, хіба зустрінувшись ненароком, давала себе за-тягнути до них. Але згодом Франко по довшій перерві почав знову живішу переписку зі мною в літературних чи яких інших громадських справах... От, приміром, за-кликав був мене до помочі в організації у Львові пер-шого страйку пекарів. Треба було підтримувати дух у на-страшених репресіями влади новаків. Сам Франко, Франтішек Ржегорж (як гість), Маковей, я та ще інші командували в страйковім обозі в Кривчицькім ліску.

В цей час я перебралась з Жовтанців на другу посаду в Честинях в 1,5 милі від Жовтанців. Тут раз дістаю листа від Франка з Болехова (де він тоді гостив разом з жінкою у Кобринської) з просьбою про дозвіл відві-дати мене, бо «його душа сього потребує!». Це мені було