вчували внутрішньої перестороги власної чуткої душі! А нині бачимо, що ко-ли б тоді лиш один рішучий крок ступили, або хоч руку піднесли були, усе інакше склалось би було! Треба було лише відчинити двері, бо на порозі ждало несміле при-значення...
4. Уляна Кравченко. Щирий друг і вчитель.
З раннього дитинства виростала я в літературній ат-мосфері. Мої батьки мешкали в 1860-1869 рр. в будинку Леонтія Устияновича, колишнього бургомістра вільного містечка Миколаєва над Дністром,— батька Миколи Усти-яновича, славного повістяра і поета. Я чула багато про нього з уст його родини. Брат Миколи Устияновича, тоді молодий студент, виголошував його вірші. Ніжність слів таких віршів, як «Рекрутка» і «Пещена дитина», чару-вала мене. Мені, малій дівчині, здавалося тоді, що пое-ти — то окрема каста, а поезія — таємний обряд. Я хо-тіла пізнати Миколу Устияновича. Думала, що він чаро-дій і знає джерело краси. Але Микола Устиянович проживав тоді в горах, в селі Славську, а в 1870 р. пе-реселився аж на Буковину, і мені не довелося бачити живого поета.
А коли пізніше читала поезії Юрія Федьковича — за-бажала пізнати того поета, та тоді не бачила навіть портрета співця зеленої Буковини.
В 1877-1881 рр., коли я вчилася у Львівській учитель-ській семінарії, — слідила за думами поета І. Я. Франка, що писав вірші під псевдонімом Мирон. Слова його пі-сень підносили, будили шану і дивний страх, що він один із недосяжних і недоступних велетнів духа, що його ідеї випередили покоління його сучасників. А його ідеї не були чужі для мене. Про соціалізм чула я від інженерів, що в 1872 р. будували залізничний шлях в моєму рідному місті. І слова «en commun...», «tout est a touts» зали-шили відгомін у душі...
З журналу «Друг» знала я поезії, з яких в 1914 р. Франко склав збірку «Із днів моєї молодості». Читала також збірку «Балади і розкази», видану в 1876 р. Вже перші твори Франка йшли наперекір тодішнім читацьким смакам, але він вирішив служити загальнолюдським по-ступовим гуманним ідеям. Через те зустрів ненависть ретроградних людей, зустрів наклепи та напади і, вреш-ті, потрапив до тюрми.
В семінарії між товаришками почувалась я самітною — кріпилася словами поета і передчуттям, що стрінемося в житті. Найсильніше вражали мене, молоду дівчину, поезії «Беркут», «Наймит», «Каменярі». Гаряче бажала пізнати поета-автора полум'яних строф. Бажання не здійснилося — Франко мав за собою арешт, був поліційно і судове переслідуваний, а я мешкала у представника влади, судового радника. Ореол революціонера — борця за ідею приваблював мене. Молода, вільнодумна дівчина у своїм захопленні до літератури та революційних ідей бачила в ньому ідеал. Непризнаний тоді ще офіціально провідником у літературі, він був для мене тим, котрий вводить в поезію нову форму і новий зміст. А що в творах живе автор, в моїй уяві поставав портрет Франка. Гімн «Вічний революціонер» найкраще характеризував його постать та окреслював мені духовне обличчя сильного індивідуальністю Каменяра, який, прорвавши коло тем-ноти, показує людям новий шлях...
25.IX 1883 р. здала я кваліфікаційний іспит у Львові і вернулась до Бібрки, де учителювала вже 2 роки. Довгі осінні вечори присвятила того року науці арифметики і геометрії. Хотіла підготовитися до іспиту на вчительку до середніх шкіл, щоб дістатися до більшого міста. В Бібрці світ мистецтва для мене був зачинений, умов до творчості не було.
Книги дорогих мені поетів відклала, а мрії свої про творчу працю поховала... Осіння декорація — мелодра-матичний настрій... Не хотіла стрічатися з давнішими знайомими. Не хотіла вертатися до теперішнього «milieu». Здається, я знов на щабель вище зійшла, та див-люся на світ інакше, як люди. Ніщо для мене не Існує. Не знаю, чия вина, що я самітна. Може, ніхто не винен і нічого незвичайного в моєму житті нема. У мене тільки вдача поетеси — і туга за виявленням свого «я».
Заглиблена в правилах Піфагора, з великим здивуван-ням відібрала [я] в перших числах листопада лист, адре-сований до мене незнайомим, характеристичним письмом. Був це перший лист від І. Франка. Незнайомий, але споріднений духом,— вирішив мою долю... Від того часу почалося наше листування, що припинилося з його смер-тю 1916 р. З великої епістолярної спадщини збереглась ледве половина. Ці листи цікаві для графологів.
Початкові листи довгі, писані ще як до незнайомої товаришки-поетеси. Зміст їх — це самі вказівки, поради і наука великого митця слова. Одначе від хвилини, коли Франко 14. XII 1883 р. приїхав до мене, до Бібрки, щоб вкінці особисто познайомитися зі мною, — зміст його ли-стів змінюється, і, як пише сам, він «ударяє в інші ніжні струни». Листи ті, як особисті документи людини, багато виявляють про автора, та вони призначені для одної тільки особи.
Іван Франко у своєму першому листі просить вибачен-ня, що не знайомий особисто. Знає мене тільки з опові-дання учителя Є. Гордієвича (про нього писала в «Спо-гадах учительки») і проф. Партацького, редактора «Зорі», котрому я ще ученицею посилала свої повісті й оповідання. Проф. Партицький дав до оцінки мої повісті Франкові, який був тоді співробітником журналу «Зоря». Між сторінками мого рукопису, через неувагу, залишився мій вірш «Згадай мене, милий», писаний олів-цем, який я не думала і не хотіла посилати до Друку. Та, власне, цей вірш подобався Франкові. Він зацікавився авторкою і тому написав до мене. В тому