Повернемося, однак, до Коломийської в'язниці, в якій Іван Франко написав чимало поетичних творів. Хронологічно з'явля-лися вони в такому порядку: «Вій, вітре, горою над сею тюрмою» (13. III), «Мій раю зелений», «Непроглядною юрбою», «Чи слово важке у жилах» (14. III). Відтак перерва, а може на той час докінчував Каменяр поему «Ботокуди», про що й писав у вступі до цього твору. Далі з-під пера його вийшли вірші: «Ди-вувалася зима» (27. III), «Гріє сонечко», «Вже сонечко знов на лугах» (28.ІІІ), «Лице небесне прояснилось» (29.III), «Не довго жив я в світі ще» (1. IV), «Бувають хвилі — серце мліє», «Де моря сліз» (2. ІУ), «Semper idem» (3.1 V), «Тетяна Рсбенщукова» (5. IV), «Всюди нівечиться правда» (6.IV), «Гриць Турчин» (7. IV), «Не люди наші вороги» (9. IV), «Безкраї, чорні і сумні», «Думи, діти мої» (16. IV.), «Товаришам» (19. IV), «На суді» (30.IV), «Не винен я тому, що сумно співаю» (9. V.), «Від чого дня вже другий рік пройшов» (10. V), «Ви плакали фальшивими сльозами», «Нехай і так, що згину я» (31. V.).

Отже, цих творів, які опубліковані у першому томі 50-томника, позначено датами з коломийського періоду. Але є ще й чи-мало поезій, написаних того ж 1880 року. Та їх не можна внести до цього списку, хоч, можливо, деякі й написав Іван Франко у Коломийській в'язниці. Зокрема, слід поміркувати, коли був на-писаний гімн «Вічний революцьонер». Існує думка, що з'явився він саме тут. Та підстав для цього нема жодних. Сам Іван Франко написав під цим віршем тільки рік — 1880.

Український мовознавець і педагог Василь Сімович у виданій ним збірці Франкових поетичних творів «З вершин і низин» (Коломия-Лейпціг, 1920) у розділі «Спроба хронологічного впоряд-кування віршових творів Івана Франка 1879—1893» (С. 718) визначає дату написання «Вічного революцьонера» на період між 14—23 червня, саме на ті дні, коли поет перебував уже на волі — в Нагуєвичах, Дрогобичі чи, врешті, у коломийському готелі чи на квартирі, як з'ясуємо далі. Шкода, що Василь Сімович не мотивував своїх припущень, тому їх поки що не можна перевірити.

Перебуваючи в коломийському ув'язненні, Іван Франко записав з уст людей, які там каралися, багато народних пісень, коломийок, анекдотів та інших фольклорних матеріалів. Відомо, Що його респоденти були брати Кароль і Франціщек Батовські з Ценяви, Я. Сидорук зі села Чортівця на Городенківщині, Івач Василевський з Коломиї та багато інших. Згодом зібраний ма-теріал публікувався в журналі «Житє і словом та ввійшов до тритомника «Галицько-Руські народні приповідки» (Львів, 1901— 1905). У передмові до першого тому І. Франко писав: «...ув'яз-нення в Коломиї та мандрівка «шупасом» із Коломиї в Дрогобич зводила мене з людьми, від яких я мав змогу записувати різно-родний етнографічний матеріал... Особливо багато й інтересного матеріалу я записав у Коломийськім арешті 1880 р.» (С. VI).

Так закінчилося перше знайомство І. Франка з Коломиєю, яка прийняла його спочатку (1—4 березня 1880 року) гостинно, а відтак (4 березня —

10 червня) повелася з ним жорстоко.

ЗНОВ У КОЛОМИЇ

Пополудні 13 червня 1880 року дрогобицький жандарм привіз І. Франка до Нагуєвичів і зразу ж зав'язалася сварка між молодим поетом і його вітчимом Гринем Гавриликом, селянином із села Ясениці-Сільної, який по смерті Якова Франка (16 квітня 1865) одружився з удовою — Марією Франко. Господарство франків стало різко занепадати, і поетова мати, щоб не допустити повної руїни, змушена була віддатися вдруге, за Гриня Гаврилика. Піс-ля другого шлюбу вона прожила недовго і 1 червня 1872 року померла. І. Франко став круглим сиротою.

У листі до М. Драгоманова 26 квітня 1890 року поет писав про своє ув'язнення в Коломиї та про повернення до рідного села: «Прожив тиждень дома в дуже прикрих обставинах і вернув до Коломиї, щоб удатися до Геника, в Березів-Нижній» (Т. 49. — С. 247). Тут треба уточнити, що він прожив тоді в Нагуєвичах не тиждень, а тільки два дні, бо вже 15 червня покинув рідне село і зупинився на день чи два в Дрогобичі. Причиною такої поспішної розлуки молодого поета з рідним селом було непорозуміння з вітчимом. Про цей конфлікт згадує у своїх спогадах брат Івана — Захар Франко: «Вітчим весь час сварив і вмовляв брата, щоб політичних справ не брався, а Івак відповідав «Е, що ви знаєте...» (Спогади про Івана Франка. — Львів, 1972, Кн. 2. — С. 37). Про суперечку І. Франка з вітчимом знаходимо на-тяки і в його вірші «Рідне село», написаному наступного дня (14 червня) після повернення додому. Вірш закінчується словами:

Прощай, село моє! Що тут мене держало,

Те щезло; що тепер держить —

Таке важке, що, мов гора, тяжить

На серці. Геть іду — і плачу над тобою.

(Т. І. — С. 78)

П'ятнадцятого червня І. Франко покинув Нагуєвичі й подався до Дрогобича, де написав вірш «Втомився я». Поет; втомлений пережитим за останні три місяці, потребує відпочинку, а тут усе склалося по-інакшому... Мислі тривожні, темні думи переплітаються з теплими мислями, свіжими духовними силами. Крім пут, якими скопують права та суди, є, ще й пута, що є у власній крові, вони незримі, бо у твойому власному нутрі. Се пута слабої волі, се попсута наша кров у жилах гріхами