Усі твори митця пройняті невгасимою вірою в людину, адже домінантна в нього тема – „тріумф людської гідності на іспиті людини в межовій ситуації боротьби й страждань серед нелюдськості підневільної дійсності”. [цитую за 9; 137].

Письменник вірив в те, що потворна радянська дійсність, пекло якої він показав у своїх творах, не знищила й не знівечила людський і національний дух українця. Вона, ця ідея, втілена в яскравих художніх образах головних героїв – молодих українців, людей героїчного характеру, типу Григорія Многогрішного з „Тигроловів” та Андрія Чумака із „Саду Гетсиманського”, Максима Колота із роману „Людина біжить над прірвою”, штурмана Матяжа з „Morituri”. У цих образах виявлені найкращі риси сучасників Івана Багряного і його самого, яких не позбавили гідності та віри в добро за жорстокості реального життя. Це люди суворої долі й великого серця. Їхній шлях – шлях терпіння, фізичних і духовних мук і тортур. І проходять вони цей шлях відважно й прямо. Поведінку Григорія Многогрішного зумовлює воля до гідного людини життя. Доказами цього є бунтарство з юних літ, його непримиренність до більшовицького режиму. Так формується життєве кредо: „Краще вмерти біжучи, ніж жити гниючи!”, вірність якому засвідчують ризиковані втечі на волю. Підтвердженням тому є втеча юнака із божевільні, „стрибок у смерть” на ходу „скаженого поїзда”, полювання в тайзі, коли загрожує небезпека переслідування, а також майже неможливий перехід кордону. Особливу увагу слід звернути на епізод втечі Григорія з ешелону та описам його змагань зі смертю в диких нетрях. Він, як гідний гетьманський нащадок, не змирився зі своїм, здавалося б, безвихідним становищем. Своїм відчайдушним вчинком хлопець вселяє в душі в’язнів впевненість у перемозі над світом пітьми, засвідчує, що навіть приречена на смерть людина нездоланна, коли вона сповідує високу духовність і понад усе цінить людську гідність.

Сповнене небезпек блукання головного героя нетрями тайги символізує його складну життєву дорогу до волі. Дорогу героїчну, яку він проходить гордо, без жодних вагань.

О.Шугай у своїх дослідженнях переконливо доводить, що образи головних героїв Іван Багряний творив із самого себе, з власної біографії. Нелегкий життєвий шлях, на думку літературознавця, найбільше підштовхнув письменника до створення національного героя [9; 137]. З життєпису Івана Багряного дізнаємося, що вже в 1932 році у Харкові письменник був заарештований. Цілий рік тримали у камері смертників у Харківській в’язниці. „При першому арешті, – згадував письменник, - по рокові сидіння в камері самотнього ув’язнення, мені запропонували орден, якщо я здамся, засуджу офіційно в пресі своє минуле і всіх своїх соратників, засуджу свою літературну творчість, як класово ворожу й напишу велику поему про Сталіна. Я все це відкинув геть. Хотів би я знати, хто би з теперішніх моїх супротивників встояв би в такій ситуації й при виборі між орденом і смертю чи каторгою – вибрав останнє” [6; 6].

Під час слідства Іван Багряний написав поему-симфонію „Золотий бумеранг” – оптимістичний гімн людині й усій планеті.

В результаті Івана Багряного 1933 року засудили на п’ять років заслання і вивели на Далекий Схід, але вже через два роки він тікає й переховується у знайомих в Зеленому Клині (Буреїнський та Суданський райони). Ще через два роки осмілюється приїхати додому, де його тут же знову заарештовують. У в’язниці просидів два роки і чотири місяці, з них вісімдесят три дні – у камері смертників. І так було до приходу німців. В’язничні поневіряння Івана Багряного лягли згодом в основу роману „Сад Гетсиманський” (1950 р.)

Іван Багряний вірить у здатність людей, а не економічних чинників впливати на перебіг історії, тому й вітає надлюдини у доброму розумінні цього слова. Іван Багряний мріяв про людину цільну, хорошу й сильну, ніжну й вольову, невіддільну від свого народу, про велетнів, здатних створити Нову Україну. З цього приводу найдоцільніше згадати образ Андрія Чумака із роману „Сад Гетсиманський”. Частинкою всеосяжного українського світу відчуває себе Андрій. Власне, він і є його квінтесенцією, новітнім українцем – за рівнем самоусвідомлення, менталітетом, прагненням бачити свою націю повноправною серед інших народів.

Сильні, відважні особистості є обранцями Бога, з ними завжди благословення, сприяння, посмішка долі, хоча й нелегкої. У «Саді Гетсиманському» полегшення викликає те, що зрадили не найближчі люди: не кохана дівчина, ні брати, на яких спочатку так несправедливо думав Андрій Чумак. У «Тигроловах» ця ідея виражена в низці прислів’їв, таких як: «Бог не без милості, козак не без щастя» [3; 63]; «Сміливі завжди мають щастя» [3; 198]. Недарма ж іноземці вказують на «шляхетність і доблесть», як провідні мотиви цього твору. Саме сміливі є елітою, справжньою аристократією. Належність героїв Івана Багряного до нової аристократії також базується на твердості їхніх переконань, оптимістичному настрої, видатних особистих якостях.

Важливою рисою сильної, гуманної особистості творів Івана Багряного є усвідомлення свого покликання, призначення. Григорій Многогрішний сприймає себе лідером, провідником мас, будите лем національного духу.

Проявом особистісності світовідчуття головних героїв Івана Багряного є індивідуалізм. Вони не тільки обходяться без чужої допомоги, але й постійно допомагають іншим, слабшим від себе. Це простежуємо і в романі «Тигролови».

«Справжні» герої Івана Багряного не здатні на зраду, вони із загостреним відчуттям несправедливості. Утікач, арештант Григорій Многогрішний з роману «Тигролови» переконаний, що єдиний злочин, скоєний ним