Тож кохання героїв роману – не тільки взаємний потяг, симпатія, а й передусім спорідненість і благородний порив палких молодих душ.

Отже, Іван Багряний не шкодує добрих рис для тих героїв, яким симпатизує. На нашу думку, він навіть дещо ідеалізує їх, наділяючи позитивними рисами характеру.

У романі «Сад Гетсиманський» Андрій Чумак – і невинна жертва сталінського режиму, і водночас – сильна особистість, яка зрозуміла «правила гри» тоталітарної системи і використала їх проти неї самої в особі слідчих. Так сталося з Донцем, якого нібито завербував Андрій. В останній момент, коли Донець на власній шкурі пізнав методи боротьби із «злочинцями», хлопець виявляє лицарськість своєї натури. Письменник переконаний, що сильна особистість може обійтися без помсти за всі незліченні образи й кривди. Проте, законна помста теж можлива в абсурдному світі, де порушуються найелементарніші права людини. Андрій Чумак, добре вивчивши правила нав’язаними йому слідчими психологічної гри, робить так, що кат і жертва опиняються в одній в’язниці. Однак хлопець не святкує перемоги, бо розуміє, що це лише хвилинне послаблення, і на зміну одному мучителю прийде інший, можливо, ще більш агресивний, жорстокий і підступний. Григорій многогрішний, убиваючи Медвина, виносить вирок усій тоталітарній системі, типовим уособленням якої є майор. Тим самим юнак остаточно ставить крапку на власному житті, принаймні в межах країни.

Якщо в романі «Тигролови» Іван Багряний бачить майбутнє України в «азіатському ренесансі», то в «Саді Гетсиманському» воно пов’язується з мрією про суспільство, побудоване не «тюрмою і кулею», не на онові ілюзій, а на засадах гармонії і правди.

В’язниця, взагалі світ НКВД – це окрема інституція, більше того, окрема держава, в якій панують свої закони. Завдання цієї страшної установи чітко визначене: зламати волю мільйонів, придушити будь-який потяг до спротиву, обернути людину в ганчірку.

У камеру набивається інколи стільки, що можна тільки стояти, інколи вона перетворюється на страхітливе людське звалище. В цій камері заборонено все: ходити по камері, стояти. Писати будь-чим і будь-що, заборонено не тільки спати, а й дрімати в день. Практикується специфічне харчування, додаються остюки, камінці та інше сміття в кашу.

Для того, щоб спрямувати у потрібне русло «справу», використовуються засоби психологічного тиску – вербують людей, перекручують факти, знаходять підставних свідків, залякують. Шантажують заарештованих, застосовують психологічний шок.

Для слідчих не було нічого не дозволеного. Особливо лютими були тортури, серед яких домінуюче місце займало безперервне буття, яке невпізнано змінювало людину.

Аналогічна перспектива чекала й Андрія Чумака – інженера-авіатора, спортивного атлета з могутніми грудьми. Ізольований від суспільства, зраджений (за твердженнями слідчих) найближчими людьми, самотній, він не повинен був вистояти: зламати будь-який організм – це лише справа часу й інтенсивності фізичних тортур (в цьому кати були переконані).

Кілька разів свідомість головного героя доходила до крайньої межі. Андрій благав слідчого, щоб той повісив його. Ось-ось кінець – самогубство. Однак цього не сталося. Андрій вистояв.

Ще в ранній юності старий сивоусий бондар напророкував йому, що не вмре своєю смертю, а все через свою Україну. Юнак ясно усвідомлює стратегію боротьби, яку має вести його народ.

Українськість Андрія Чумака – не заперечення інших національностей. Навпаки – як трепетно тягнеться до нього єврей Давид та й інші співкамерники, для яких він немов самаритянин. Українськість – фундамент, на якому виростає людська гідність. Це та точка, від якої натхненна душа Андрія починає сходження на Голгофу заради порятунку людей. Він зносить тортури до кінця, не скоряється там, де, здається, вистояти неможливо. Усе це підпорядковано одній меті – зберегти підвалини життя, не дати зруйнувати основу, на якій тримається віра в те, що навіть при цій системі можна втриматися на лінії людської гідності.

І він досягає свого: звичайний в’язень перетворюється в легенду, яка й живить надію, зміцнює душі людські, нейтралізує філософію зради, адже вона так поширена в тюремному середовищі і тим самим сприяє торжеству життя.

Отже, герой Івана Багряного – це людина з великої літери, гуманна, героїчна особистість, яка прагне чогось вищого, людина чесна, принципова, вимоглива до себе і до оточуючих.

Висновки

Романи Івана Багряного «Тигролови» та «Сад Гетсиманський» є одними із найцікавіших в українській літературі. Адже ми знаємо, що саме ці романи ввійшли через переклади німецькою, голландською та англійською мовами у світову літературу.

Цікавим є той факт, що свій твір письменник написав за чотирнадцять днів і на закритому літературному конкурсі 1944 року у Львові здобув першу премію.

Головний герой роману Григорій Многогрішний – образ яскраво автобіографічний, адже він увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру, а переживання «страшного державного злочинця», його пригоди в тайзі – частина долі Івана Багряного.

Загадковий Далекий Схід, що так вабив безземельних, спраглих волі українців, – і глухі нетрі тайги, у яких принишкли концентраційні табори. Тільки уява по-справжньому великого художника могла витворити символічну картину паралельного існування в одному часопросторі двох світів – пекла й ілюзорного раю, так званого золотого Ельдорадо. І ці два світи уособлені в символічних образах двох потягів-експресів, що шалено летять крізь величезні простори: гамірний, веселий потяг мандрівників життям і ешелон політв’язнів, приречених на смерть у сибірських катівнях.

Не випадково в спецешелоні НКВС автор бачить долю, вивищуючи її до образу-символу непокірної України – такими були жорстокі реалії тогочасного життя.

Не випадково