дванадцяти розділів, ряду підрозділів, схожих на новели, що мають інтригуючи назви: «Дракон», «Світ на колесах», «Навзаводи зі смертю», «Заколот і капітуляція», «Бог кохання», «Весела робінзонада», «Не ходи босий» та інші. Вони сповна відображають «ритми життя головного героя. Поза сюжетні елементи – завжди романтично забарвлені. Особливо захоплюють уяву читача екзотичні панорами Сіхоте – Аліне, описи краєвидів на Зміїній та Голубій Падях. Інтер’єри подано точно й барвисто, з багатьма промовистими деталями. Цікаві історичні екскурси, що їх вкладено в уста різних персонажів.
Важлива роль належить експозиції зі своєрідно запропованою ідеєю твору. Поїзд – дракон, якого веде паровоз – голова «Йосиф Сталін» і підпихає демон «Фелікс Дзержинський», який має черево «натоптане вщерть тисячними жертвами, летить у чорну темряву, у прірву, в небуття. Цей ешелон смерті, сформований ОГПУ-НКВД, уособлює загрозу знищення, яка стала реальною для громадян великої радянської імперії. Та ось зринає, над обставленими багнетами й оповитими жахливою державною таємницею вагонами, українська розлога пісня. Вона почала звучати все голосніше і оскаженілі вартові безсилі спинити її. Бо то – голос невпокореної волі, свідчення нездоланності українського духу [41; 49].
Сюжет розгортається з інтригуючої зав’язки: на останній станції виявляється, що втік найнебезпечніший в’язень Григорій Многогрішний, якого пильнував сам начальник ешелону. Це одразу викликає у читача інтерес до майбутньої долі того сміливця, що зважився на такий відчайдушній вчинок.
Подальший розвиток дії складається з ряду небезпечних для Григорія Многогрішного ситуацій, кожна з яких – провісник головного кульмінаційного моменту. Ось голод і втома зовсім паралізували волю і виснажили сили втікача. Здається, що ні. А ось його накрила, разом із важкою ведмежою тушею, чорна ніч непритомності. Далі Григорій Многогрішний кидає виклик долі – їде поїздом без документів до Хабаровська, де кожної хвилини його можуть затримати. У місті хоче йти навіть у пащу до свого заклятого ворога – НКВД. Григорія Многогрішного й слідчого Медвина в тайговому безлюдді. Григорій розправляється з катом. Завершується роман повним тріумфом благородних ідеалів. Щаслива розв’язка теж відбувається на межі неможливого – закохана пара завдяки своїй кмітливості, винахідливості і сміливості переходить кордон і опиняється в безпечному місці.
Роман «Тигролови» Івана Багряного без жодного сумніву за жанром можна вважати пригодницьким, для якого характерні такі риси: пригоди, втеча, переслідування, надзвичайні події, атмосфера таємничості, загадковості, сенсаційні випадки чи повідомлення, сміливі припущення.
Здоров’я, силу, лицарство і любов до людини та свого народу – такі риси знаходить критик Юрій Шерех у «Тигроловах», вважаючи, що письменник цим твором «стверджує жанр українського пригодницького роману, українського усім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі» [цитую за 41; 44-45].
Як відзначає Ковальчук О., «Тигролови» вигідно контрастують з масивом безбарвної, млявої української радянської прози для підліткового та юнацького віку, яка систематично відбиває у своїх адресатів охоту до читання взагалі. «Роман чарує справжнім шармом пригодницького жанру: динамічним розгортанням подій, благородством поведінки головних героїв, їхнім умінням знаходити вихід з численних екстремальних ситуацій, торжеством справедливості» [21; 38].
Отже, незважаючи на те, що роман «Тигролови» був практично першою пробою пера Івана Багряного як прозаїка і мав певні недоліки (а саме: розтягнутість описів, захоплення деталями мисливської справи, багатослівність), він мав великий успіх у читачів, що свідчить про неабияку художню майстерність автора.
«Сад Гетсиманський» – один із перших творів, що започаткували «табірну» прозу, пізніше представлену іменами О.Солженіцина, В.Шаламова, О.Іванова. Іван Багряний розповідає правду про трагічну епоху, про протистояння окремої особистості ворожій усьому людському системі. Життєвий матеріал, покладений в основу твору, як і в основу роману «Тигролови», запозичено з реальної дійсності.
У 1932 році письменника було заарештовано в Харкові і відправлено на «фабрику-кухню», як тоді називали внутрішню в’язницю по вулиці Чернишевського. Після одинадцяти днів неволі його вислано на п’ять років у табори Далекого Сходу.
Іван Багряний тікає із заслання та переховується в Буреїнському і Сучанському районах, знайомиться із життям українських переселенців, а потім повертається до рідної Охтирки, де за доносом його знову заарештовують і відправляють до харківської в’язниці на Холодній Горі. Тут письменник утримується понад два роки, з них вісімдесят три дні – у камері смертників. Саме ці факти й лягли в основу «Саду Гетсиманського», документальність якого визначена Іваном Багряним у епіграфі-застереженні: «Всі прізвища у цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), є правдиві» [4; 5].
«Сад Гетсиманський» – це не звичайна біблійна історія, як може видатися на перший погляд. Це тюремний роман, в основі якого документальні факти. Син коваля, Андрій Чумак, утікає з тюрми додому на похорон батька. На поминках зібралася осиротіла родина: матір, Андрій, троє старших і видатних братів: командир дивізії Микола, моряк Михайло, льотчик-орденоносець Сергій та сестра Галя – дівчина-підліток та священик. Окрім них Андрія Чумака бачив ще й візник. І от несподівано перед світанком прийшов до хати начальник НКВД і забрав «націоналіста». Герой проходить кола пекла. А мозок випікає одна-єдина думка: «Хто зрадив».
Після появи твору Володимир Винниченко написав до Івана Багряного листа: «Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присилку книги і за книгу. Вона – великий, вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами, і, мабуть, чулі люди так будуть говорити… Чи робиться ким-небудь
