«Сад Гетсиманський» належить до тюремно-табірної прози або в ширшому обсязі невольницької літератури. Жанри цієї літератури міняються у зв’язку з історичними обставинами: колись це були невольницькі плачі та думи про втечу із молитвами про визволення. Щодо тюремно-таборових романів, то їх не так багато в світовому письменстві, адже роман як літературний жанр вимагає багатогранного показу життя, широкого охоплення подій, багатої галереї персонажів. Та на честь Багряного слід визнати, що йому вдалося подолати обмеженість в’язничних умов і створити справжній роман – за всіма правилами сюжетної архітектоніки. Адже сюжет епічного твору повинен мати три виміри: довжину (себто тривалість у часі), ширину (кількість персонажів та сюжетних ліній) та глибину (психологічну мотивацію вчинків, розкриття людських характерів). Час у літературному творі – це, як відомо, річ умовна, а щодо ширини й глибини роману, то Іван Багряний дав таке багатство людських типів – як слідчих, так і в’язнів – і так глибоко зазирнув у їхні душі, що «Сад Гетсиманський» з повним правом можна зарахувати до найвизначніших українських романів, поставити його поруч з такими творами цього жанру, як «Перехресні стежки» Івана Франка, «Кирпатий Мефістофель» Володимира Винниченка, «Місто» Валер’яна Підмогильного.

Матеріал роману «Сад Гетсиманський» – не вичитаний із книг, не базований на чиїхось розповідях, не витворений творчою уявою письменника, а здобутий власним, гірким і страшним досвідом – перебуванням Івана Багряного у Харківській в’язниці, і то саме в роки «єжовщини», коли сталінський терор досягнув був свого апогею, а застосування тортур супроти допитуваних набрало загального характеру. Звідси документально-пізнавальна вартість «Саду Гетсиманського»: «романізація» автобіографічних переживань і вражень спонукала автора впровадити хіба що незначні деталі та замінити деякі найменування.

В романі «Сад Гетсиманський» змальовано різні типи тюремних камер, що через них пройшов Іван Багряний (і через які він провадить свого героя): ось камера районної в’язниці-буцигарні, де Андрій Чумак може ходити – бо він сам у камері; а ось цілком інша харківська в’язниця – «фабрика-кухня», за висловом Валер’яна Поліщука, в’язниця, де одиночна камера, куди ввели Андрія Чумака, була заповнена голими людьми, що він їх прийняв був за божевільних. І от виявляється, що вони зовсім не божевільні, а роздяглися, бо на них попрів одяг.

Але, крім звичайної камери, є ще карцер, кам’яний мішок без ліжка, без вікна і навіть без слідчого. Тут ми маємо один із найяскравіших в українській літературі випадків тюремного есканізму, тобто втеча від реальності як свідома чи підсвідома проекція стану душі письменника на його персонажів.

У дальших розділах роману Іван Багряний проводить свого героя через інші камери, включно з камерою смертників, даючи докладний документально-точний опис тюремних умов, в’язничного побуту.

У романі дві лінії сюжетного розвитку. Перша, зовнішня, що править за рамку всього твору і має характер кримінальної новели: Андрія Чумака заарештовують, бо хтось на нього доніс; підозра героя падає на його трьох братів і на дівчину Катерину, що її героєва сестра Галя повідомила про його приїзд. Герой мучиться сумнівами й не знає на кого думати.

Ця сюжетна лінія має суто новелістичну розв’язку: виявляється, що донощик – стороння особа, про існування якої герой цілковито забув… Цього матеріалу першому-ліпшому західноєвропейському чи американському авторові творів детективного жанру вистачило б хіба на новелу – щонайбільше на повість.

Але Іван Багряний у ці новелістичні рамки вкладає інший сюжет, який можна назвати внутрішнім. З цього приводу доречним було б згадати, що розрізняють новелу акції (дії) і новелу настрою. Тому сюжет про боротьбу, про який йтиме мова, це, звичайно тільки умовно. Боротьба в романі відбувається за найнесприятливіших для людини обставин. У розвиткові цієї внутрішньої сюжетної лінії закономірно чергуються моменти напруження (сцени допитів і тортур) та гумористичні епізоди (тюремні анекдоти), а водночас іде поступове наростання (сюжетний клімакс). Спочатку це відносно ввічливий допит у Сафигіна, в рідному місті, де Андрія чумака заарештовано; далі – брутальна сцена в Нечаєвої, потворної жінки-слідчої, сцена з криком і лайкою, поки що без тортур, але згодом приходять і тортури, міняються слідчі, дедалі страшніші та жорстокіші, аж доки не з’являється грізний земляк Андріїв – слідчий Донець. Андрієва боротьба й перемога над ним творять кульмінаційну точку в розвиткові цієї другої сюжетної лінії.

З-поміж персонажів роману на окрему увагу заслуговує штурман з крейсера «Червона Україна» на прізвисько «Кровавая піща» (його тортуровано за допомогою крука, що клював тіло допитуваного): штурман творить паралель до образу Андрія Чумака.

Випадок із круком мав, однак, одноразовий характер, загальнопоширеними, натомість, були: «гра у футбол», коли в’язня, зваливши на підлогу, б’ють і немилосердно топчуть ногами; «еполети» – ребром лінійки допитуваного били по плечах, довго й методично, аж поки тіло не перетворювалося на живу котлету; «женіння на шимпанзе» –аналогічне биття по сідниці; «копчик» – це, коли в’язня садовили на кінчик стільця і примушували довго на ньому сидіти.

Отже, роман «Тигролови» – пригодницький. Але відповідно до законів жанру у романі повинна бути велика кількість дійових осіб, кілька сюжетних ліній, життя героїв зображене протягом тривалого часу. В Івана Багряного цього немає, і з цього погляду «Тигролови» скоріше мали б бути повістю. Але масштаби проблем, їх широта і глибина,