«Сад Гетсиманський» – це не звичайна біблійна історія, як може видатися на перший погляд. Це тюремний роман, в основі якого документальні факти.

Щодо тюремно-таборових романів, то їх не так багато в світовому письменстві, адже роман як літературний жанр вимагає багатогранного показу життя, велику кількість персонажів, широкого охоплення подій. Та Багряному вдалося подолати обмеженість в’язничних умов і створити справжній роман за всіма правилами сюжетної архітектоніки.

1.2. Символічність образів.

Хоча роман має конкретні часові рамки, присвячений подіям, які для багатьох стали далекою історією, він висуває чимало актуальних проблем, які відносять до категорії вічних: добра і зла, життя і смерті, справедливості та кари, морального вибору, волі до життя й цілеспрямованості, стосунків людини та природи, родинних взаємин вірності віковим традиціям предків і, звичайно, кохання.

Про зло і смерть читач дізнається вже із перших рядків роману. Вони уособлені в страшному «драконі» – етапному ешелоні ОГПУ - НКВД (отдела государственного политического управления – народного комиссариата внутренних дел), який мчить на муки і смерть тисячі приречених, безнадійних, змордованих – хоче відвести їх у безвість, щоб про них не знав ніхто [3; 7]. Той поїзд – таємнича і страшна легенда про зникнення душ. Кого ж везе «вогненний дракон» – злодіїв, убивць, розбійників? Чому юнаки 20-25 років перетворилися на дідів, переживши стільки, що декому й за ціле життя не судилося?

Саме слово «дракон» говорить про себе. Дракон у казках – це втілення зла, неконтрольованої сили, це завжди щось дуже страшне й небезпечне, дихає вогнем. Навіть в уяві дітей дракон – це ніким непереможене страховисько, яке усе нищить, поїдає найкращих і продовжує шукати все нових і нових жертв, щоб врешті-решт насититися. Характерною ознакою дракона є багатоголовість, тому він все бачить і веде над всім, що його оточує, контроль.

У романі Івана Багряного «Тигролови» ми простежуємо певну символічність, оскільки дракон тут не жива істота, а поїзд з однією головою, уособленням якої є сам Йосиф Сталін, який всіма способами намагається знищити нескорений український народ. Але, як відомо, в українських народних казках дракона завжди хтось перемагає, тобто має знайтися той, хто переможе, та героїчна особистість, яка обов’язково стане вище над головою нищівника української нації. Саме так і стається у романі, адже Григорій Многогрішний і є саме тією героїчною особистістю, яка без жодних вагань стала на захист простого, знедоленого українського народу, що став жертвою сталінської системи, особистість, яка кинула виклик долі, стаючи в двобій із своїм найзапеклішим ворогом – слідчим Медвином. Звичайно, пішовши на такий відчайдушний крок, Григорій Многогрішний прекрасно розумів, що йому потрібно назавжди забути про спокійне, тихе і мирне життя, і він, звичайно, мав рацію.

Ось як говорить про це головний герой Григорій Многогрішний: «Цей пес (майор НКВД) відбивав мені печінки, ламав мені кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. А потім спровадив до божевільні! І все за те, що я любив свою батьківщину… Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, - його поплічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. Двадцять п’ять років! А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…» [3; 187]. Пес – вірний слуга системи. Ось чому Григорій Многогрішний саме так називає свого ворога.

Отже, єдина вина цих людей – те, що вони сини своєї землі і не відмовились від неї, не схотіли стати рабами і «сексотами» («секретними сот рудниками» - донощиками) страшної тоталітарної системи.

Але зло може критися і в дещо привабливішій личині. Тим же шляхом, що й ешелон смерті, йшов «Тихоокеанський експрес нумер один» – чудо цивілізації, вершок людської вибагливості і фантазії. Розкіш і розпуста на тлі голодної, за тероризованої країни. А їхали в експресі «відповідальні відрядженці і безвідповідальні рвачі та дезертири з партквитками і без, з дисциплінарними стягненнями і без… Шукачі карколомних кар’єр. Шукачі щастя і «довгих карбованців». Аматори довгих відряджень і ще довших чисел в банкових чеках…» [3; 46].

Протягом всього роману йде двобій життя і смерті, добра і зла. Хоч смерть і зло часто перемагають (згадаймо розповідь старого Мороза про свої відвідини Комсомольська, думки Григорія Многогрішного у поїзді до Хабаровська, його зустріч в ресторані з українськими дівчатами, які ціною своєї ганьби і приниження намагалися врятуватися), не гине надія на краще, на кінцеву перемогу справедливості. І щаслива доля головного героя тому підтвердження, хоч Григорій Многогрішний дотримувався такого девізу: «Ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!» [3; 14] і обирав не просто життя, а життя гідне.

Справедлива кара досягла мучителя і губителя людських душ майора ОГПУ – НКВД слідчого Медвина, який побудував свою кар’єру на крові й кістках безневинних людей. Проте це, звичайно, не вихід – знищити одного-двох конкретних негідників, бо на їх місце стануть сотні інших, виплеканих тоталітарним сталінським режимом.

Перед героями роману, особливо перед головним – Григорієм Многогрішним, постійно постає проблема морального вибору. Відмовитися від рідного й близького, від України, животіти, а не жити, чи залишитися вірним своїм переконанням, але