Таким чином, природа в романі «Тигролови» є також одним із головних узагальнених образів і служить прекрасним фоном для розгортання сюжету та образотворення, підкреслення рис характеру героїв.

Отже, природа – це оточуючий нас світ, подеколи дуже суворий. З іншого боку, і людина може ставитися до нього надто жорстоко. Григорій, наділений чудовими людськими якостями, зумів знайти спільну мову з тайгою, зробити її своєю союзницею.

У романі «Сад Гетсиманський» символічного звучання набуває біблійний матеріал – заголовок, епіграф, згадування Каїна та Авеля, євангельські цитати.

За біблійною легендою, у саді Гетсиманському, де молився Ісус, його зрадив, передавши сторожі, Іуда Іскаріот. Проблема зрадництва є основною в романі.

У часи жахливих сталінських репресій у «сад Гетсиманський» перетворилась уся країна, у якій панували продажність, відступництво, зрадництво загальнолюдських ідеалів і цінностей. Іуда ніби вселився в душі тих, хто забув про совість, про одвічні християнські заповіді, а тих, хто залишився вірним своїй життєвій позиції, чекала гірка доля Ісуса Христа – бути розіп’ятим і тілом, і душею. Андрій Чумак – головний герой роману, піднімається на Голгофу власного життя, намагаючись зберегти свої власні принципи, погляди, переконання, пройти всі кола пекла радянської в’язниці й залишитися людиною.

Вічне протистояння добра і зла у світі реалізується у творі в чітко окреслених письменником двох категоріях персонажів – в’язнів та слідчих. Тюремна камера нагадує за соціальними та національними ознаками мешканців зменшену модель України, але найбільше представників інтелігенції: «На всю масу в 340 чоловік майже не було людей з нижчою освітою… Переважно були люди з вищою та середньою освітою, високі фахівці всіх профілів, деякі з республіканськими іменами…» [4; 348].

Проте, Іван Багряний не вивершує свою націю над іншими, оскільки сталінська репресивна машина зачепила і росіян, і євреїв, і поляків, і вірмен, і німців. У більшості випадків у в’язницях сидять не контрреволюціонери, а ті, хто вірили в соціалістичні ідеали, проливали за них кров: партійні діячі, колишні слідчі, професор марксизму-ленінізму, навіть той інженер, за проектом якого збудовано тюрму.

Зло у романі уособлюють слідчі, з якими доля зводить Андрія Чумака на його шляху від камери звичайної до камери смертників і карцеру. Одним із найжорстокіших слідчих є українець Донець.

За маскою співчутливості наглядача Мельника приховується кат, що після розстрілу добиває ломиком ще живі жертви. Проте, найогиднішу, найбрутальнішу потвору нагадує жінка – працівник каральних органів. Андрій Чумак бачить молоду і навіть привабливу ззовні особу, але це лише перше й оманливе враження. Енкаведистка стає фурією димлячою цигаркою, розпутними очима, двадцятиповерховим матом. Такою автор змальовує майора Нечаєву, яка розпочинає слідство над заарештованим юнаком, дивлячись у його очі з шаленою ненавистю. «Ця руда дохла кішка зробила страшну річ – вона замірилася на той образ, що його Андрій носив завжди у душі, як святиню, – образ жінки, образ сестри, образ матері. Що є кращого в світі, як образ ніжної, як голубка, прекрасної, як сонце, милої й лагідної, як пестливий весняний вітер, жінки?! Що може бути кращого…» [4; 64].

Хижаками в людській подобі, сповненими люті, змальовуються слідчі на сторінках роману.

Для них людина є «пшик», ніщо, комаха, «дірка від бублика».

Зображаючи більшовицьке «правосуддя», Іван Багряний розгортає перед читачем своєрідний путівник – довідник в’язниці. Тут представлено різні форми тюремного побуту, звичаї, жаргон, атмосферу, взаємодії між заарештованими, а також виконання вироків, тортури (биття, шантаж, брудна лайка, особливі інквізиторські засоби знущань із цинічно-буденними назвами: «гра у футбол», «еполети», «женіння на шимпанзе»). Уже сам факт перебивання невинної жертви у в’язниці тисне на неї психологічно, коли ж людина потрапляє спочатку на «малий», а потім «великий конвеєр», то вона ламається, перетворюючись на ганчірку.

Однак Андрій Чумак, пройшовши пекельні кола найвитонченіших катувань, вистояв, зберіг силу волі, гордість, мораль справжньої людини. «Сатаною безрогою», «чортом», «маніяком» називають хлопця кати, які не можуть знищити його ні духовно, ні фізично. Він не зізнається у псевдо злочинах, не оббріхує інших, не визнає факт існування міфічної антирадянської організації. У романі вражають не стільки деталізовані описи катувань, скільки тип характеру героя, який у безнадійному стані зумів зберегти свої переконання. Нескорений Андрій Чумак у справді нелюдських умовах перетворюється на суддю, який виносить вирок своїм мучителям: «Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте… Я говорив вам про мільйони. Так, нас мільйони. Мільйони, ім’я яким нарід!..» [4; 248].

Боротьба між слідчим і в’язнем осмислюється як вічне протистояння добра і зла, коли добро не завжди перемагає, проте, в цій сутичці, у цьому протистоянні головним є те, що людина усвідомлено бунтує проти системи, котра намагається вселити страх у душі, примусити відмовитися від істини, від переконання.

Болісні роздуми Андрія Чумака про зраду, підсвічені біблійною легендою про Каїна та Авеля, не дають йому спокою. Хлопець ні на мить не може запідозрити ні братів, ні сестру, бо віра в родину даватиме йому силу зносити найжахливіші тортури. Хоч і його навідували хвилини суму, розпачу, Андрій навіть думав про самогубство, особливо, коли слідчі натякали, що його немов би зрадив старший брат чи наречена Катерина. Душевні муки героя не можуть убити його віри в рідні. У фіналі твору Андрій дізнається, що зрадником був отець Яков, який читав про зраду Іуди, коли приїхали до рідної домівки сини Чумака. Інший священик –