Я ей – монарх, она мне – государство,

Нет ничего другого;

В сравненье с этим власть – пустое слово,

Богатство – прах, и почести – фиглярство.

Ты, Солнце, в долгих странствиях устало.

Так радуйся, что зришь на этом ложе

Весь мир: тебе заботы меньше стало,

Согреешь нас – и мир согреешь тоже.

Забудь иные сферы и пути:

Для нас одних вращайся и свети!

(Переклад А.Н. Горбунова) [55]

В інших віршах Донн зображає любов піднесену й ідеальну, яка не знає тілесних устремлінь («Подвиг», «Мощі»). Але це швидше платонічна любов в буденному сенсі слова, і можлива вона лише як один з варіантів союзу закоханих [54].

Серед ранніх послань Донна безперечно найкращими є «Шторм» і «Штиль» (1597), які складають поєднаний загальною думкою диптих. Вірші розказують про реальні події, що трапилися з поетом в час плавання на Азорські острови. Описуючи зустріч з непідвладними людині стихіями, Донн настільки яскраво відтворює свої відчуття, що читач мимохіть стає співучасником гротескової трагікомедії, яка розігралася на борту корабля. Стихії бентежної бурі і виснажливо-нерухомого штилю протилежні одна одній, і їхній помітний контраст висвічує головну тему диптиха - крихкість людини перед світом незбагненного для нього всесвіту, його залежність від допомоги вищих сил:

Что бы меня ни подтолкнуло в путь –

Любовь или надежда утонуть,

Прогнивший век, досада, пресыщенье.

Иль попросту мираж обогащенья –

Уже неважно. Будь ты здесь храбрец

Иль жалкий трус - тебе один конец.

Меж гончей и оленем нет различий,

Когда судьба их сделает добычей.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Как человек, однако, измельчал!

Он был ничем в начале всех начал,

Но в нем дремали замыслы природны;

А мы – ничто и ни на что не годны,

В душе ни сил, ни чувств... Но что я лгу?

Унынье же я чувствовать могу!

(Переклад А.Н. Горбунова ) [55]

Цими багатозначними рядками поет закінчує диптих. Принципово новими для англійської поезії 90-х років XVI століття були і елегії Донна. Як вважають дослідники, за три роки – з 1593 по 1596 поет написав цілу маленьку книжку елегій, яка зразу ж отримала славу в рукописі. Елегії Донна присвячено любовній тематиці і носять полемічний характер [54].

Найпізніші з віршів поета – це гімни. На загальному фоні лірики Донна їх різко виділяють спокій і простота тону. Вірші закликають до внутрішньої врівноваженості. Тут нарешті знайдена так довго відсутня гармонія. Проте, парадоксальним чином, ця довгоочікувана гармонія погасила поетичний імпульс Донна. У останнє десятиліття життя він майже не писав віршів, правда, творчий початок його натури в ці роки знайшов вираження у вельми цікавій з художньої точки зору прозі, де настрої, втілені в гімнах, отримали подальший розвиток.

Поетична манера Донна була настільки оригінальною, що читачеві, який звертається до його віршів після читання старших єлизаветинців, може здатися, що він потрапив в інший світ. Плавному віршу, притаманному єлизаветинцям, Донн протиставив нервово-драматичний початок своєї лірики.

Майже кожен його вірш є маленькою сценкою з чітко наміченою ситуацією і цілком певними характерами. Герой і його кохана прогулюються протягом трьох годин, але наступає полудень вони зупиняються, і герой починає лекцію про філософію любові («Лекція про тіні»); прокинувшись удосвіта, герой з насмішкою вітає сонце, яке розбудило його і його кохану («До висхідного сонця»); збираючись в подорож за кордон герой прощається з коханою, благаючи її стримати сльози («Прощальна мова про сльози») і т.д. Знайомлячись з віршами Донна, читач майже кожен раз стає глядачем маленького спектаклю, розіграного перед його очима.

Драматичний елемент віршів Донна часто відчувався відразу ж, з перших рядків, які могли бути написані у формі звернення або якось по-іншому вводили сюжетну ситуації. Самі ж вірші зазвичай мали форму драматичного монологу, новаторську для англійської поезії рубежу XVI-XVII століть. Розмовляючи з коханою, роздумуючи над тією чи іншою ситуацією, герой «відкривав себе». І хоча його «я» не співпадало з авторським (відомим виключенням була, мабуть, лише релігійна лірика), поезія Донна носила набагато більш особистий характер, ніж вірші його попередників.

Драматичний початок визначив і нові взаємовідносини автора і читача, який немовби ненавмисно ставав свідком того, що відбувається. Поет ніколи прямо не звертався до читача, майстерно створюючи враження, що його немає взагалі, як, наприклад, немає глядачів для театральних персонажів, які розмовляють між собою.

Яскраво індивідуальною була й інтонація вірша Донна, змінна в залежності від ситуації, але завжди близька до розмовної мови.

Лірика Донна була спрямована на певне коло людей, що виразно позначилося вже в перших віршах поета. Вони були написані для тодішньої культурної еліти, в основному для молодих людей з університетською освітою. Поетична мова сатир і елегій Донна і відтворює характерну інтонацію освіченої молодої людини його оточення, особи скептичної і витонченої [55].

Разом з тим Донн чудово володів музикою розміру, коли жанр вірша вимагав цього. Для прикладу досить привести пісні і близьку до них лірику «Пісень