Дуже поширеним у всіх країнах Європи було метафізичне, або релігійне бароко. Для нього характерне велике заглиблення у світ метафізики, містики, релігійних роздумів, йому притаманне відречення від життя і всього земного, намагання цим врятувати людину від зла, навернути її на благочестиві релігійні та ідеалістичні позиції, прищепити їй християнські чесноти.

До названих стильових характеристик бароко слід додати гнучкість, мінливість, примхливість. Цей стиль можна назвати поліморфним (таким, що знаходить вияв у різних формах) та інтернаціональним, врахо-вуючи його здатність пристосовуватися до національ-них умов та набувати рис національної своєрідності. Характерними особливостями бароко с також пишність, барвистий декор, контрастність, емблематичність та метафоричність. У літературному різно-виді цього стилю, метафоризм часто поєднується з до-тепом, гострою, швидкою думкою, побудованою на контрастах і антитезах (кончетизм, консептизм).

В.І. Мацапура у своїй статті «Це загадкове, примхливе бароко» розрізняє два види бароко: «високе» – аристократичне і «низове» – народне. Наприклад, у романі німецького письменника Гріммельсгаузена «Пригоди Сімпліція Сімтшіціссімуса» (1669) проста, грубувата мова, тяжіння до правдопо-дібності поєднуються з елементами фантастики (шабаш відьом, привиди), а в цілому розповідь про життя «простого з простіших» є філософською алегорією [20, 9].

Загалом, бароко в літературі було таке яскраве й колоритне, що стало неповторним стилем доби. У період його розквіту були створені шедеври в різних жанрах: драмі, трагікомедії, романі, поемі, сонеті, а особливо в поезії.

В силу певних причин поезія бароко відображає відчуття розгубленості, традиційного роздвоєння між гуманістичними мріями і релігійним благочестям, гострого збентеження та відчаю від усвідомлення людського безсилля. Вона сповнена гірких роздумів про недосконалість і трагізм людського життя, зображає боротьбу добра і зла, боротьбу демонічного з Богом. У ній посилаються релігійні мотиви, велике місце займає тема страждань і смерті, мінливості долі та марноти буття [5, 48]. Тут відчувається болісне переживання особистої самотності, «покинутості» людини напризволяще в поєднанні з постійним пошуком «втраченого раю» [61].

Для прикладу наведемо вірш з «Анатомії світу» Дж.Донна (Переклад В.Коптілова), в якому людина – недосконала і мисляча, гармоній-на і суперечлива.

Всі виміри розпалися, о леле!

Меридіани взявши й паралелі,

Людина сітку з них міцну сплела

І небо раптом у полон взяла.

Яка на небо лізти нам потреба?

Вже ми стягли собі на землю небо

І загнуздали табуни зірок,

Щоб нам корився їх химерний крок.

А як земля? До кулі ще подібна?

Ні, встала Тенерифа скеля срібна,

Загрозливо звела величний пік

І місяцю от-от прохромить бік

Ідеал бароко, за визна-ченням А.Макарова, – «аскет-філософ, тобто лю-дина, якій близька і зрозуміла антична любов до всього живого і земного, але чию душу переповнює вод-ночас жага небесного, вічного, неминущого» [57].

Як уже було сказано, епоха Бароко, з одного боку, – епоха великого розквіту природознавства та математики (бо основа пізнання природи для людини бароко – міра, число та вага), а з іншого боку – епоха розквіту богословства, епоха спроб богословського синтезу, епоха великої релігійної війни («тридцятилітньої»), епоха великих містиків.

В ідеалі обидва для людини бароко можливі шляхи ведуть до тієї самої мети: через «світ» (природу, науку, політику і т. д.) людина приходить до того самого – до Бога, а хто надто довго залишився у світі, той лише заблукав у ньому. Отже, якщо культура готики принципово релігійна та навіть церковна, якщо культура ренесансу принципово світська (хоч би її творили і духовні), культура бароко мусить мати обидві – релігійну та світську сфери [62].

У театрі новим бароковим жанром стала опера, де персонажі не розмовляли, а співали у супроводі групи музикантів – оркестру. В опері розігрували сюжети з античної чи старозавітної міфології. Оперна вистава вражала пишністю, святковістю, яскравими барвами костюмів і декорації, вишуканими танцями і хорами.

Завдяки бароко у мистецтві запанувала декоративність, громіздка орнаментальність з химерними і складними конфігураціями прямих і кривих ліній; темними і похмурими, різко контрастуючими кольорами: примарною, хвилюючою грою світла і тіні. З'явилося багато прикрас: золото, срібло, дорогоцінне каміння [55].

Загалом, бароко – багатозначний термін. По-перше, це самостійна, цілісна, самобутня доба в історії культури, яка стоїть в одному ряду з Середньовіччям, Відродженням, Просвітництвом. Це перший художній напрям, спільний для всіх європейських літератур. Це домінуючий стиль однойменної культурно-істо-ричної епохи, якому властиві такі риси, як рухливість, динамізм, любов до складної кривої лінії, емблематичність, символіка, алегорії, перебільшен-ня, антитези і т.п. [20, 10].

1.2. Метафізична течія у контексті літератури бароко

Дуже поширеним у всіх країнах Європи було метафізичне, або релігійне бароко. Воно спостерігалося в Англії, Італії, Іспанії, Франції та інших країнах Європи. Для нього характерне заглиблення у світ метафізики, містики. Йому властиве відречення від життя і всього земного, намагання цим врятувати людину від зла, навернути її на благочестиві релігійні та ідеологічні позиції, прищепити їй християнські чесноти [65].

Вираз «метафізичні поети» став історико-літературним терміном завдяки праці англійського письменника і лексикографа XVIII ст. Семюеля Джонсона, який дав точну характеристику цьому явищу. Проте вперше так назвав поетів теоретик і драматург другої половини XVII ст. Джон Драйден. Метафізичний стиль можна визначити як такий, що виходить за рамки природних понять, чужий наслідуванню природи. Цей стиль зближує англійських поетів з барочними поетами Італії та Іспанії. Основний засіб метафізиків – художнє вираження шляхом парадоксального зближення, порівняння