Итак, когда нам суждено

Не быть ни «ты», ни «я», забыть

Об обоюдной тайне, быть

Вдвоем, и оба — суть одно, —

Сказала, и ее глаза,

Венчавшие прекрасный лик .

Как звезды, падшие на миг,

Отыскивали путь назад.

Пока истома зтих двух

Охватывала, думал он,

Что некой силой вознесен

Их общий восхищенный дух.

(Переклад В. Кулле)

В цих рядках немає нічого, що було б співзвучно із загальними спостереженнями Б. Джонсона над поезією метафізиків, багато в чому ефект досягається за допомогою багатства асоціацій.

Слід зазначити, що мова вище згаданих поетів, як правило, проста і чиста. У віршах Джорджа Герберта ця простота доведена до межі – простота, яку безуспішно намагалися перевершити багато сучасних поетів.

Якщо такому проникливому і обдарованому тонким сприйняттям критикові, як Джонсон, не вдалося визначити метафізичну поезію, обчислюючи її недоліки, прийшов час задати питання, чи не доб'ємося ми більшого успіху, прийнявши протилежний метод, а саме, запропонувавши, що поети сімнадцятого століття (аж до Революції) були прямими продовжувачами традицій попереднього століття, і, без упередження назвавши їх «метафізиками»; задуматися, чи не були достоїнства їх віршів чимось непорушно цінним, тим, що згодом зникло, хоча не повинно було зникати. Відзначаючи, що «їх спроби завжди бути аналітичними», Б. Джонсон, може, і випадково, але уловив одну з характерних рис «метафізиків»; він би не погодився з тим, що, розщеплюючи образ світу, вони знов відтворювали – але вже в новій єдності.

Як писав Т.С. Еліот у своїй статті «Поэты-метафизики», драматична поезія пізніх єлизаветинців, так само як творіння поетів, що писали на початку царювання короля Якова, виражає ступінь розвитку чуттєвості, абсолютно невідому прозі, якою хорошою вона б не була. На всіх цих драматургів прямо або побічно (принаймні це стала теорія) вплинув Монтень; єдине виключення складає тут Марло, сам обдарований вельми неабияким інтелектом. Можна також зробити виключення для Джонсона й Чапмена, бо ці два поети були видатними ерудитами, неабиякими людьми, яким вдалося поєднати ерудицію з чуттєвістю. Особливо у Чапмена можна знайти пряму чутливість думки або перевтілення думки у відчуття, яке подібне тому, що знаходимо у Донна:

В одной лишь вещи нравственный закон

И жизненный порядок заключен;

И человек, чтоб слиться с мирозданьем,

Стремится в каждой вещи проявить

Единое, и длиться, и кружить;

Не вырывая свой ничтожный клок

Из целого, стремясь вперед, итог

Несчастной плоти тщась преодолеть,

Желая иелый мир заставить тлеть,

Чтоб Промысел Божественный узреть.

(Переклад В.Кулле) [12, 42-44]

Поети сімнадцятого століття, будучи спадкоємцями драматургів попередньої епохи, володіли механізмами чуттєвості і були здатні надавати їй будь-якого вигляду. Їх поезія проста, штучна, складна або фантастична, як і в їх попередників. У сімнадцятому столітті відбувся «розпад» чуттєвого досвіду. Цей «розпад» абсолютно природним чином посилив вплив двох найбільш могутніх поетів століття – Мільтона і Драйдена.

Результат впливу Мільтона й Драйдена послідував не відразу, й тому дав про себе знати з деякою затримкою. Епоха сентаменталізму почалася на початку XVIII ст. й тривала досить довго [65].

Спробуємо на прикладі одного вірша продемонструвати принцип «метафізичної поезії» у дії. В усякому разі, є такий, якому віддається безумовна перевага.. Він містить метафізичну ситуацію, обіцяну вже в назві: «Прощання, яке не дозволяє сумувати» (“A Valediction Forbidding Mourning”).

При тому, наскільки нерізноманітний ще російський Донн, цей вірш існує сьогодні щонайменше в семи перекладах. У оригіналі вона звучить так:

As virtuous men passe mildly away

And whisper to their soules, to goe,

Whilst some of their sad friends doe say,

“The breath goes now”, and some say, “no”...

Навіть сама назва припускає розставання закоханих. Згідно з Ісааком Уолтоном (який є першим біографом Донна), вірш звернений до дружини перед від’їздом до Франції в 1611 році. Перший із аргументів проти печалі – порівняння з тим, як тихо відлітає душа добродушної людини, розлучаючись з тілом. Встановлюється відразу ж відношення духовного й тілесного, обіцяючи протистояння небесного й земного.

Образ добродушної, бажаної небу людини надає читачу привід для міркування про природу любові, визначає її цінність, що вимагає дбайливого відношення, забороняє її десакралізацію (профанацію). Про це прямо й сказане в другій строфі (“Twere prophanation of our joyes/To tell the laity our love”), яка разом з третьою розвиває новий концепт, нову аналогію:

So let us melt, and make no noise,

No tear- floods, nor sigh-tempests move:

Twere prophanation of our joyes

To tell the laity our love.

Moving o’ th’ earth brings harms and feares:

Men reckon what it did or meant.

But trepidation of the spheres,

Though greater far, is innocent.

Якщо у першому порівнянні любов введена в сферу духовних цінностей, то в другому вона перенесена у простір сучасної науки (“natural philosophy” – на мові XVII століття), проти якої (“nise speculation of philosophy”) і заперечував Драйден, даючи іронічне визначення «метафізичній школі» [65].

“Moving o’ th’ earth” – землетрус, результати якого завжди так відчутно катастрофічні для людини; “trepidation of the spheres” – рух сфер, якого ми не відчуваємо, не дивлячись на те, що воно куди грандіозніше поштовхів, пережитих планетою Земля. Коментатори сперечаються, якою мірою в цих образах присутні Птолемей, відкриття арабських астрономів X століття, Коперник. Але якщо астрономічний зміст затьмарений, то поетичний висновок безперечний: небесні явища, хай і набагато грандіозніші, ніж справи земні, менш відчутні для людини. Оскільки наша любов (це вже доведено першим порівнянням) належить до вищих цінностей, ми не принижуватимемо її потоками зліз і бурями