Народи Східної Індонезії. Для Східної Індонезії характерним є, як і для всієї меланезійської культури, розподіл між народами узбережжя й народами внутрішніх районів («племена-буша»), Молуккські острови повною мірою відображають цей розділ, хоча через близькість до західних районів країни тут спостерігається складніша етнографічна картина. Амбонці — жителі острова Амбон і прилеглих островів — типові представники громади народів узбережжя. Багато жителів гірських районів, яких називають алфур, або алфурос, переселилися на узбережжя, але рибальство не відіграє в їхньому житті особливого значення. Населення Іріан-Джая (східна частина острова Нова Гвінея) ще більше відрізняється за способом життя громад внутрішніх і прибережних районів. Жителі передгір'я і узбережжя мають багато спільних рис із меланезійцями. Західні індонезійці активно проникали сюди з торговельною метою, осідали й змішувалися з аборигенами. Населення внутрішніх районів — споріднене з папуасами, живе в недоступних районах і протягом віків дотримується ізольованого способу життя.

Некорінне населення. Найбільша громада некорінного населення — китайці. Вони складають близько 2 % усього населення країни, але в їхніх руках зосереджено до 75 % національного багатства Індонезії. Більшість китайців — громадяни країни в четвертому поколінні. У своїй масі вони не розмовляють китайською мовою; вступаючи в шлюби з місцевим населенням, вони утворили нову етнічну групу — перанаканці. Менша частина китайців — тотоки, зберігають свою мову, релігію і культурні традиції. Більшість китайців живе в містах Яви та

Суматри, де вони зайняті торгівлею, а також на західному Калімантані, складаючи громади фермерів і рибалок. Більшість голландців і євроазіатів покинула Індонезію після проголошення її незалежності. Індійці, араби та інші європейці складають нечисленні громади в містах.

Економічний розвиток

Падіння рупії наприкінці 1997 — початку 1998 pp. призвело до скорочення ВВП на 13,7 % у 1998 р. Причина — численні невиплати індонезійських фірм за короткостроковими позиками. МВФ запропонував допомогу країні в розмірі 42 млрд дол. в обмін на виконання ряду вимог. Уряд спочатку відмовився виконувати вимоги МВФ, але, побоюючись подальшого відтоку капіталів із країни, пішов на укладання договору. Услід за фінансовою кризою в Індонезії почали виникати зіткнення на національному грунті: юрба цілеспрямовано, громила китайські квартали. Криза й розгул насильства в країні призвели до відставки президента Сухарто. Наступний президент Хабібі Б. Ю. поліпшив відносини з МВФ, за кілька місяців знизив інфляцію (її рівень сягав 77 % за рік). Уряд оголосив про початок проведення програми реприватизації банків. Невпевненість у необхідності виконання цієї програми лежить в основі прогнозів про безперервне згортання ВВП протягом 1999 р. Ознаки можливого сепаратизму й поширення національної ворожнечі на передодні червневих виборів відлякують потенційних інвесторів. Перед урядом було поставлене непросте завдання врегулювання взаємозалежних міжнаціональних і економічних проблем, створення образу цивілізованої й правової держави для залучення іноземних інвесторів.

Індонезія має у своєму розпорядженні багаті родовища різких копалин: високоякісну нафту, олово, боксити, нікель, марганець, свинець, мідь, цинк, хром. Поклади олова знайдені на островах Банку, Белітунг, Синкеп і південно-захід-них областях Калшантану. Родовища нікелю виявлені на острові Сулавесі, Халь-махера, Молуккських островах та Іріан-Джаї. Марганцеві родовища розташовані в центральних районах Яви, на Суматрі, Калімантані, Сулавесі, Тиморі. Мідна руда розвідана в горах Джайявіджайя (провінція Іріан-Джая). Острови Ріау, Банку, Синкеп і Калімантан мають у своєму розпорядженні родовища бокситів, на Суматрі й Калімантані ведеться видобуток вугілля. Розвідано родовища золота, заліза, срібла, сульфатів. Великі нафтові родовища стабільно забезпечують сировиною національну енергосистему.

Політика промислового розвитку Індонезії передбачала дві головні цілі: розвиток імпортозамінних галузей і механізація сільського господарства. З метою скорочення імпорту було прийняте рішення про налагодження виробництва продовольства, текстилю, добрив, цементу. Найбільші підприємства, що належать державі, — це заводи з переробки сільгосппродукції й виробництва добрив. Серед них можна виділити «Pertamina», що контролює нафтохімічну галузь Індонезії. Суттєвий відсоток виробництва зосереджений у руках середнього й малого сімейного бізнесу. У цій сфері особливо виділяються китайські бізнесмени — їм належить більшість виробничих потужностей. Вони випускають споживчі товари типу меблів, предмети домашнього побуту, одяг і текстиль, друковану продукцію. Центр приватного підприємництва — західні райони Яви, хоча значний розвиток підприємництва помітний також у столиці — Джакарті.

На імпортованій сировині працює головна галузь національної економіки — легка промисловість. Заводи з виробництва пряжі знаходяться v власності іноземних компаній або держави, а підприємства, що випускають готові тканини, зосереджені в Бандунгу й належать приватному капіталові. Виробництво батику — індонезійський варіант друкованого текстилю, ведеться в центральних областях Яви. Хоча більшість батику випускається в домашніх умовах, діє безліч підприємств промислового виробництва тканини.

Мусонний клімат і зливові дощі є прекрасною підмогою для розвитку сільського господарства в Індонезії. Але незважаючи на це в країні обробляється тільки десята частина земель. Інтенсивне рослинництво обмежене островами Ява, Балі, Ломбок і декількома районами Суматри й Сулавесі. Більшість орних земель на острові Ява відведена під рис (на північному узбережжі й у центральних рівнинах). У посушливих східних областях Яви переважають посіви кукурудзи, касави, пряної картоплі, арахісу й сої, хоча на невеликих фермах вирощують експортовані тютюн і каву. Розвиток сільського господарства на Суматрі менш