4. Спротив центрам економічної влади

Якщо журналісти вміють або вчаться вести діалог з політичною владою, то вони у той же час майже обеззброєні у порівнянні з економічними структурами.

5. Ідеологія комунікації

Як повідомляє Ю.Бауман, «сьогодні проблема не в інформації, а в комунікації» [8;34]. Небезпека пов'язана з тим, що сучасна техніка надає інформації безмежні можливості розвитку, аж до того, що ця інформація поступово ри-зикує втратити свою самобутність, знаходячись у середині розга-луженого комунікаційного комплексу.

Проблема в тому, як уникнути того, щоб журналісти не стали «суперкомунікаторами» і не втратили в цій трансформації те, що сьогодні складає суть їх професії і в результаті забезпечує всю її принадність.

6. Політична влада і журналістика

Ця проблема пов'язана із зміною статусу комунікацій у нашому суспільстві. Ще вчора політична влада була якщо не оточена по-вною секретністю, то в усякому разі замкнутою на самій собі і май-же не «відкривалась».

Нині становище докорінно змінилося, і тепер самі політич-ні влади постійно пояснюють свої дії, виступають «комунікаторами», ризикуючи тим самим перетворити журналістів на підручних в новій іпостасі, а саме - «інформаційних підруч-них»[31;173].

Сьогодні політичні діячі і журналісти утворюють головну дійо-ву пару в широкому комунікативному просторі, причому в такій мірі, що вже важко зрозуміти, хто ж тут кого підтримує.

7. Конкуренція у межах системи ЗМ1

Як стверджує Б.В.Потятиник, «конкуренція між засобами масової інформації завжди існувала» [38;76]. Конкуренція набуває сьогодні особливого характеру в зв'язку з невід-повідністю, яка існувала між постійним розширенням комунікати-вного простору і тим фактом, що більша частина інформації над-ходила від одних і тих же телеграфних агентств дальнього і близь-кого закордоння. Тому журналісти опинилися в умовах нерівності, що змушує їх докладати ще більших зусиль для того, щоб хоч якось відрізнятися одне від одного[31;176].Самі ж журналісти, причому більше, ніж будь-коли, присвячу-ють чимало часу прискіпливому вивченню творчості своїх колег, прагнучи зрозуміти, як ті чи інші з них при більш-менш однаково-му стартовому матеріалі примудряються виділитися своєю кінце-вою продукцією. Усе це зовсім не відповідає законам будь-якої раціональної ло-гіки і найчастіше нічого спільного не має із завданням інформу-вання, що стоїть перед всією системою журналістики.

1.7 Історія газети в Україні.

Різні історики по-різному підходять до питання періодизації розвитку української журналістики. М. Романюк подає наступну періодизацію:

Перший період. Зародження й становлення ук-раїнської журналістики (від найдавніших часів до се-редини XIX ст.;

Другий період. Формування журналістських си-стем {60—90-ті рр. XIX ст.);

Третій період. Українська журналістика епохи пер-шої народної революції (1898—1905 рр.);

Четвертий період. Українська журналістика 1905— 1914 рр.;

П'ятий період. Українська журналістика в період Першої світової війни (1914—1917 рр.);

Шостий період. Українська преса періоду рево-люцій у Росії та національно-визвольних змагань України (1917—1920 рр.);

Сьомий період. Преса радянської України (20— 30-ті рр.);

Восьмий період. Західноукраїнська преса 20—30-х рр.;

Дев'ятий період. Українська еміграційна преса 20— 10-х рр.;

Десятий період. Українська преса періоду Другої світової війни (1941 —1945 рр.);

Одинадцятий період. Преса в Україні після Другої світової війни. Тоталітарна журналістика (1945— 1990 рр.);

Дванадцятий період. Українська преса поза межами країни. Преса української діаспори (1945—1990 рр.);

Тринадцятий період. Українська підпільна і неформальна преса самвидаву (1960—1990 рр.);

Чотирнадцятий період. Преса періоду розбудові української державності (1991 р. і до наших днів) преса української діаспори[41;15].

М.Ф. Нечиталюк у статті «Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень» подає таку класифікацію виділення трьох періодів розвитку нашої преси до ХХ століття:

1) період: 1848-1861 роки;2) період: 1862-1873 роки; 3)період: 1873-1898 роки[24;35].

Та найповніше подає періодизацію історії розвитку журналістики ХІХ століття подає І.Л.Михайлин. Тому найдоцільніше буде взяти за основу викладу історії його періодизацію.

1.Період становлення : від журналістики в Україні до української журналістики.

1.1. Перші періодичні видання.

Перша газета в Україні, як і перша книга, з'явилася у Львові. 9 липня 1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою "Kuryer Lwowski” це був одноденний листок, випущений з нагоди інтронізації львівського греко-католицького єпископа Льва Шептицького [24; 35].

Першою газетою в Україні, що відповідала нашим нинішнім уявленням про подібного роду періодичні видання, була “ Gazette de Leopol” ("Львівська газета"), яка виходила у Львові французькою мовою впродовж усього 1776 року. Дана газета за головне своє завдання мала всебічне інформування своїх читачів про політичні новини в країнах Європи. У газеті також розміщувались рекламні оголошення. Газета мала своє рекламне бюро його діяльність була істотною складовою діяльності видання: майже в кожному числі друкувалося доволі приватних оголошень і об'яв [30;23].

Наприкінці XVIII- на початку XIX століть на теренах України почали виходити періодичні видання французькою, польською, німецькою та угорською мовами. У Львові у 1811 році починає виходити « Gazzeta Lwowska» (« Львівська газета»), яка стала най тривалішим періодичним виданням України.

Датою народження журналістики в підросійській Україні є 1812 рік, коли в Харкові існувала з 4 червня по 20 липня газета « Харьковський єженедельник». Вийшло всього 12 чисел. Друкувався як на той час великий тираж – 600 примірників. Як стверджує В.А.Качкан, «ця газета виникла з бажання задовольнити запити промисловості і торгівлі, у газеті переважно вміщувались матеріали з господарського життя»[24;37].

1.2 Харківська журналістика 1810-1820-х років

Сюди входять такі видання як « Харьковський Демокрит», «Украинский вестник», «Украинский домовод», «Харьковские швестия».

7 січня 1816 року було дано цензурний дозвіл на перше число журналу «Харьковський Демокрит».Це був сатиричний журнал, на його сторінках друкувались такі автори, як Г. Квітка, О. Сомов, Іван Срезневський [31;23].

"Украинский вестник" став першим в підросійській Україні літературно-мистецьким, науковим і громадсько-політичним