Слід сказати, що тему розширення повноважень парламенту давно і регулярно піднімали, насамперед, ліві сили. Вимога щодо перетворення України на парламентсько-президентську республіку прописана у програмах КПУ і СПУ. У 1999 році фракція КПУ у Верховній Раді розробила і внесла відповідний законопроект щодо змін до Конституції.

Тим часом протистояння між Президентом і парламентом зростало. Опозиція, щоб обмежити президентське „самовладдя” вдавалася до різноманітних акцій протесту. У суспільстві поширювалися ідеї про неповноту та недосконалість наявної моделі державної влади, про те, що політична система України потребує кардинальних трансформацій і, врешті-решт, про проведення політичної реформи. Під тиском опозиції, яка 2002  року запланувала акцію „Повстань, Україно”, метою якої була відставка Л. Кучми, Президент вирішив піти на радикальні кроки. 24 серпня 2002 року, у день 11-ї річниці Л. Кучма офіційно оприлюднив ідею політичної реформи.

2002 рік став новим етапом формування політичної системи, а 24 серпня 2002 року - вихідним пунктом у проведенні політичної реформи.

У жовтні 2002 року було створено Комісію з проведення конституційної реформи. Проте її діяльність виявилася малоефективною. Крім того, парламентарі всі функції з вирішення питань щодо проведення реформи вирішили взяти на себе. Тому наприкінці 2002 року у Верховній Раді була створена Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проектів законів про внесення змін до Конституції України. Однак і її робота йшла дуже повільно. Це було спричинено різноманітністю поглядів народних депутатів, неоднозначністю сприйняття та багатоаспектністю конституційної реформи. Також сам Президент, можна сказати, „гальмував” процес проведення реформи. 5 березня 2003  року на розгляд Верховної Ради був внесений „президентський варіант” законопроекту „Про внесення змін до Конституції”, де були викладені уявлення пропрезидентських сил про парламентсько-президентську республіку. Цей законопроект не був підтриманий більшістю Верховної Ради. Депутатський законопроект „Про внесення змін до Конституції” теж не отримав кваліфікованої більшості голосів. Від початку президентської виборчої кампанії всі політичні сили зосередили свою увагу на виборах і політична реформа відійшла на другий план.

У 2004 році політичне протистояння досягло свого апогею. Новий імпульс політична реформа отримала після другого туру голосування на виборах Президента України 21 листопада 2004  року, коли країна була охоплена глибокою політичною кризою. У країні розпочалася „Помаранчева революція”, яка була спрямована проти фальсифікації виборів та проти режиму Л. Кучми. Саме в цей момент усі функції щодо нормалізації політичної ситуації в країні перебрала на себе Верховна Рада України. 8 грудня 2004 року Верховною Радою був прийнятий Закон «Про внесення змін до Конституції України», за який проголосували 402 народних депутати. Відразу ж у сесійній залі його підписав Президент. Ці зміни стосувалися, насамперед, переходу до такої форми державного правління як парламентсько-президентська республіка. Багато змін запроваджувалося стосовно повноважень Президента та Верховної Ради. Україна вступила в новий етап свого розвитку.

Історія вдосконалення державної форми правління України пройшла довгий шлях і, очевидно, ще не закінчилася. Зміни триватимуть далі і залежатимуть від рівня розвитку суспільства. Не всі сприймали позитивно зміни в суспільстві та в існуючій політичній системі. Але та політична криза, яка охопила Україну змусила політиків, науковців, а також усю громадськість шукати вихід з існуючого становища. Потрібна була нова модель розмежування повноважень між органами державної влади для підтримки певного балансу в здійсненні державного управління. Чи є перехід до парламентсько-президентської республіки нині „ідеальним” варіантом - сказати дуже важко, адже багато тих, хто „за”, і тих, хто „проти” ефективності існування зазначеної форми правління.

Модель парламентсько-президентської республіки в Україні дещо не відповідає моделі парламентсько-президентської республіки Західної Європи. Наприклад, ст. 113 Конституції України зазначає, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом і Верховною Радою України. Отже, як і раніше уряд відповідальний перед Президентом. Це дає підстави стверджувати, що Президент продовжує безпосередньо впливати на діяльність найвищого органу виконавчої влади. Крім того, існує невизначеність щодо функцій і ролі органів місцевого самоврядування в Україні. Адже, Президент продовжує впливати на місцеві органи виконавчої влади, призначаючи та звільняючи голів місцевих державних адміністрацій, які відповідальні перед ним. Це зводить до мінімуму роль місцевих рад в Україні. Тобто Президент впливає на всю виконавчу „вертикаль”, тому час покаже, чи ефективна така форма державного правління в Україні.

ВИСНОВОК

Охарактеризувавши проблему форми держави і форми української держави потрібно відзначити, що форма держави – це спосіб організації і характер здійснення державної влади. У різних формах держави відображається сутність, зміст тієї чи іншої країни. Це поняття дає загальне уявлення про державний лад країни. Форма держави розкривається при характеристиці трьох її елементів: форма державного правління, форма державного устрою, форма державного (політичного) режиму.

Таким чином, при аналізі цих понять можна зробити підсумок:

Форма державного правління – це порядок утворення і взаємодія вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного управління: монархію і республіку. За формою державного правління України є парламентсько-президентською республікою. Одна із особливостей парламентсько-президентської