УДК 821.161.2.-1'06.09

Марчак ТА.

Кам 'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

СОЛЯРНІ МОТИВИ У ПОЕЗІЇ 20-х РОКІВ XX СТОЛІТТЯ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ ЕЛЛАНА-БЛАКИТНОГО, ПАВЛА ТИЧИНИ, МИХАЙЛА ДРАЙ-ХМАРИ

У статті аналізуються солярні мотиви на прикладі поезій Василя Еллана-Блакитного, Павла Тичини, Михайла Драй- Хмари. Також простежується зв'язок новаторських пошуків поетів з художніми напрямами тогочасної літератури.

Ключові слова: солярні мотиви, сонцепоклонництво, імпліцитна присутність, ліричний суб'єкт, поетичний символізм, кольористичні образи, імпресіонізм, символізм, експресіонізм

Світлий, сонячний оптимізм становить одну з основ поезії 20-х років, і її перші співці намагалися надихнути в неї сонячне начало. Подиву гідна спадкоємність: майстер найтоншого слова (М.Коцюбинський), котрий жадібно впивався цілющим світляним напоєм на кононівських полях ("Intermezzo"), благословив у літературу співця "сонячних кларнетів", а той у свою чергу сонячно-гаряче співпрацював з Василем Елланом-Блакитним і Михайлом Драй-Хмарою.

"Сонячні кларнети» Павла Тичини відкрили нову сторінку української поезії, з'єднали зорове і звукове начало - сонце виявилося розіллятим у могутніх звучаннях світового оркестру. Але функція цього сонця була ще до певної міри «абстракто космічна" [1, с. 24]. Павло Тичина змальовує вранішнє сонце, що вбиває передсвітанковий сон:

Світає.

Так тихо, так любо, так ніжно у полі... .Все спить ще: і небо, і зорі безсилі. . Проміннями схід ранить ніч, мов мечами, Хмарки золоті поспішають на битву. Безмовні тумани тремтять над полями. І з ними стаю я на ранню молитву: О зглянься над нами! [3, с. 116].

П.Тичина йде від розуміння сонця не як життя , а як сили, що вбиває ніч, сили, яка при цьому не замальовується негативно, проте ліричний суб'єкт шкодує про її прихід, адже сонце, як і вогонь, несе рух, неспокій, розбурханість, породжує таке життя, до якого він ще не готовий, знищує спокій і затишок. Усе завмирає в молитві про помилування, наче у несподіваному передчутті катастрофи, адже таке сонце може бути нещадним і принести смерть не тільки світанковому туману, а й наляканим полям. Прозріння ліричного героя відбувається на світанку, з першим промінням сонця, зі спільної ранковою молитвою людини і природи, а з її останнім словом він повертається до реальності, з думкою про майбутнє.

Василь Еллан пішов далі. Сонце в його поезії мало служити і належати трудівникам, будівничим нового світу: Все одно - він наш, цей день бадьорий, Наші дні, століття і простори, Наше сонце і мільйони сонців [1, с. 103].

Молодо лунає поетичний виклик новому дню. Як і всі інші дні цей сонячний день, може принести і напружену буденну роботу і відчуття "надзоряних екстазних вершин", "терпку печаль", і "тупий злий біль". Вражає світлий оптимізм поезії, рядки якої не можуть відійти в літературне небуття, і є наче продовженням "Світає" П.Тичини.

Сонце сходить. - Добрий ранок, сонце! Ще один бадьорий день приходить - День життя, роботи, боротьби, Зціплених зубів, напнутих м'язів, Ароматів диму, поту і квіток [1, с. 103].

Розуміння квітки як сонця, на нашу думку йде від образу серця, для зображення якого образ квітів асоціюється з прекрасним вічним невмирущим. Саме тому сонце розуміється як всесвітня квітка, тривалість існування якої визначається новим днем і ніччю, народженням і вмиранням світу. В. Еллан-Блакитний прагнув своїми творами утвердити у свідомості людей високі моральні чесноти, почуття оптимізму, волі, до утвердження добра і справедливості на землі. У його новаторській поезії так багато сонця, більше - не сонця в однині, а "мільйони сонців".

Наявний солярний мотив також у поетичній творчості яскравого діяча доби "Розстріляного Відродження" М.Драй-Хмари, який увійшов в українську поезію як автор збірки "Проростень" (1926). Його художні шукання пов'язувалися з поетикою символізму, з художнім світом Павли Тичини. Він яскраво продемонстрував схильність до "класицистичного карбування форми й образу, картинної гнучкості, багатої кольорової палітри, суворої симетрії та гармонії" [4, с. 30]. Своє естетичне кредо митець висловив у таких рядках:

Я світ увесь сприймаю оком, Бо лінію і цвіт люблю, Бо рала промінні глибоко, Урізались в мою ріллю [4, с. 31].

Можемо говорити про імпліцитну присутність сонця, адже ліричний суб'єкт визначає його джерелом свого життя, бо "світ сприймає оком". Адже сонце виникло у фокусі людських поглядів звернутих у небо, бо людина здатна дивитися у небо і сприймати світ правди, краси, справедливості, ніжності і світла. У поезії запанувало суб'єктивне, вона живе вже не пластикою світо відтворення, а збудженням знаків невидимого й душевного у видимому і зовнішньому. Домінанта сонця ("сонце - в плечі", "і в сяйві все палає й мліє", "сонце спустило вервечки і колисає мене") активізується не тільки повторюваністю цього образу, а його невловимою, на перший погляд, всюдисутністю й не уможливленням існування без нього. Сонце - кульмінаційний образ його поезій, значно посилює свою позицію і концентрує увагу. "Все це виправдане тим, що елементи об'єктивного опису, поскільки вони тут є, цікавлять поета не самі по собі, а як знаки його внутрішнього стану, його зростання із землею, його розчинення в зануреному в спеку всесвіті" [5, с. 502].

"Поезія М.Драй-Хмари - це типова поезія символіста і притому видатного символіста, що має право на своє окреме місце поруч інших помітних представників нашого символізму" [5, с. 449]. Як митець-новатор