ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

На правах рукопису

ВОРОБЕЦЬ

Ірина Володимирівна

УДК 374.7(477.83/86)

В-75

Освіта дорослих у Галичині

(1891-1939 рр.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК: доктор педагогічних наук, професор, член- кореспондент АПН України Ступарик Богдан Михайлович, завідувач кафедри історії педагогіки Прикарпатського університету імені Василя Стефаника

ОФІЦІЙНІ ОПОНЕНТИ: доктор педагогічних наук, професор Вихрущ Анатолій Володимирович, ректор Тернопільсь- кого експериментального інституту педагогічної освіти, завідувач кафедри педагогіки;

кандидат педагогічних наук, доцент Лаба Світлана Василівна, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри педагогіки

1956 ,про з на

ПРОВІДНА УСТАНОВА: Вінницький державний педагогічний університет

імені М.Коцюбинського, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “ 11 ” жовтня 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.01 при Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57, конференц-зала.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (76000, Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57)

Автореферат розісланий “ 10 ” вересня 2001 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Рега О.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У державній національній програмі “Освіта. Україна ХХІ століття” наголошується, що важливим чинником національно-культурного відродження, демократизації суспільного життя є освіта, яка має стати гарантом розбудови незалежної держави.

У сучасному розумінні освіта – ціложиттєвий процес, який на кожному етапі життя людини має конкретну мету і вирішує особливі завдання.

Важливого значення в умовах появи безробіття, необхідності оволодіння новими професіями, технологічними процесами набуває освіта дорослих, яка має допомогти людині зорієнтуватися і ефективно діяти у швидкозмінних суспільних процесах. Тому теорія і практика освіти дорослих (андрагогіка) привертає все більше уваги вчених, організаторів виробництва, керівників та працівників служб соціального захисту.

Джерелом для розробки основ освіти дорослих можуть стати досвід попередніх поколінь, їх теоретичні і практичні здобутки. Під цим кутом зору важливо використати надбання галицької суспільності, де у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття діяла створена зусиллями культурно-просвітницьких організацій система освіти дорослих, що стала важливим чинником збереження культури та національного освідомлення народних мас, підвищення ефективності господарювання.

Однак теоретична і практична спадщина попередніх поколінь у цій сфері суспільного життя з ідеологічних причин була на багато років вилучена з культурної пам’яті народу, захована в архівних спецсховищах.

Лише із здобуттям Україною незалежності розпочалося активне дослідження становлення і розвитку галицького українського шкільництва, ролі освітньо-виховної діяльності громадських організацій у національному вихованні, розбудові системи освіти, в т. ч. й освіти дорослих.

Цій проблемі присвячені наукові праці І. Андрухіва, М. Барни, А. Вихруща, І. Гаврищака, Т. Завгородньої, І. Курляк, О. Ковальчук, С. Лаби, І. Мищишин, Н. Сабат, Б. Ступарика.

Увагу дослідників привертає і освіта дорослих в Україні. Дослідженню генезису пріоритетних тенденцій освіти дорослих, аналізу і систематизованому висвітленню розвитку позашкільної освіти на різних етапах, її ознак, особливостей, місця і значення в освітній сфері присвячено ряд робіт Л. Вовк. На думку автора, “освіта дорослих – неоприсутнена, остаточно незреалізована ідея розвитку особистості впродовж всього життя” Вовк Л. П. Громадсько-педагогічне сподвижництво в Україні: (Етапи і особливості). – Київ, 1997. – С. 5. – 179 с..

Дослідницею доведено, що становлення позашкільної освіти в Україні у ХІХ столітті відбувалося поряд з розвитком “неперервної освіти” в Європі та змінами у науці, соціально-економічній сфері.

Уперше в історико-педагогічній науці системний аналіз педагогічної, наукової й просвітницької діяльності Громад у контексті суспільного руху Наддніпрянської України (друга половина XIX – початок XX ст.) здійснила Н. Побірченко, яка обґрунтувала ідеологічні засади їх заснування, запропонувала періодизацію становлення і розвитку їхньої просвітницько-педагогічної діяльності, дослідила процес створення ними українських підручників тощо.

Теоретичний і практичний доробок просвітницьких організацій Наддніпрянської України у розвитку освіти дорослих досліджувала Л. Березівська. Вона проаналізувала зміст та форми їхньої діяльності, вплив на формування національної свідомості. Громадсько-просвітницьку діяльність української інтелігенції другої половини ХІХ століття в Лівобережній Україні вивчала С. Дмитренко, яка дослідила зміст, основні напрями та форми діяльності членів Кирило-Мефодіївського братства і Громад в освітній сфері, зокрема організацію недільних шкіл, видання підручників і книг для народу.

Наукова і практична спадщина в сфері освіти дорослих у Галичині тривалий час перебувала поза увагою дослідників. Лише відродження товариства “Просвіта” і викликана цим увага до дослідження його історії призвели до появи ряду публікацій, автори яких, розкриваючи зміст його діяльності, торкаються й організації освіти дорослих (Р. Іваничук, Т. Комаринець, І. Мельник, А. Середяк).

Частково висвітлена дана проблема й у дисертаційних дослідженнях істориків І. Зуляка, В. Савенко, Б. Савчука, В. Ухача та інших, які розкривають суспільно-політичні та ідеологічні передумови створення та функціонування громадських організацій, не досліджуючи спеціально організацію освіти дорослих.

Деякі питання, пов’язані з розвитком освіти дорослих, розглядали автори історико-педагогічних праць (Г. Білавич, Д. Герцюк, Б. Гречин, О. Джус, Т. Завгородня, Р. Кіра, Б. Ступарик та ін.), які досліджували діяльність товариства “Просвіта”, педагогічного товариства, Наукового товариства ім. Шевченка та творчу спадщину українських педагогів.

Однак єдиним до цього часу історико-педагогічним дослідженням, в якому висвітлено доробок галицької суспільності у розвитку освіти дорослих, є праця польського дослідника Є. Поточни “Розвиток освіти в Галичині (1867-1918 рр.)”. Ним вперше проаналізовано процес становлення і розвитку освіти українського і польського дорослого населення Галичини від прийняття в Австро-Угорщині конституції, надання Галичині автономії до відновлення Польської держави. Вивчаючи тенденції й особливості цього процесу, дослідник на основі опрацювання багатої джерельної бази показав вклад українських та польських товариств, громадських організацій у розвиток теорії і практики освіти дорослих. Проте дослідженням охоплено діяльність товариств і громадських організацій (польських і українських) тільки до 1918 року. Автор дослідив загальні тенденції освіти дорослих, не вдаючись до детального аналізу роботи українських товариств, умови функціонування яких значно відрізнялися від умов діяльності аналогічних польських інституцій у зв’язку з тим, що влада в краї фактично належала польській верхівці, яка всіляко перешкоджала освіті й вихованню українців.

Водночас залишається не дослідженою діяльність з освіти дорослих у Галичині у міжвоєнний період, коли умови функціонування українських організацій значно ускладнились у зв’язку із антиукраїнською політикою польської влади. Саме в цей період відбулися суттєві зміни в меті, змісті та організації освіти дорослих, зроблено вагомий вклад у розробку її теоретичних основ.

Аналіз літератури з досліджуваної проблеми показує, що цілісного дослідження розвитку освіти дорослих з 1891 до 1939 рр. в історико-педагогічній науці не проведено.

Висока актуальність, недостатня дослідженість та соціальна значущість проблеми зумовили вибір теми дослідження “Освіта дорослих у Галичині (1891-1939 рр.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри історії педагогіки та українознавства Прикарпатського університету імені Василя Стефаника як складова дослідницької теми “Історія шкільництва та педагогічної думки Галичини”.

Об’єкт дослідження – історія освіти дорослих в Україні.

Предмет дослідження – розвиток освіти дорослих у Галичині в 1891-1939 рр.

Мета дослідження – вивчити зміст, форми і методи освіти дорослих у Галичині, виявити особливості та тенденції процесу її розвитку.

Завдання дослідження:

- вивчити стан дослідженості проблеми в історико-педагогічній науці;

- виявити суспільно-політичні та соціально-економічні передумови розвитку освіти дорослих і особливості діяльності громадських організацій Галичини в досліджуваний період;

- простежити еволюцію мети, змісту, методів та організаційних форм освіти дорослих у Галичині в 1891-1939 роках;

- розкрити реальний доробок культурно-освітніх товариств у царині освіти дорослих, дати оцінку їх внеску у її розвиток;

- науково обґрунтувати періоди розвитку освіти дорослих, виявити їх характерні особливості.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1891-1939 роки, тобто від 1891 року, коли було прийнято новий статут товариства “Просвіта”, відповідно до якого суттєво змінилися мета, зміст і форми просвітницької діяльності, до 1939 року, коли було ліквідовано всі українські культурно-просвітницькі організації, що діяли в Галичині.

Методи дослідження. У дисертації, крім аналізу історико-педагогічної літератури, здійсненого з метою вивчення стану розробки досліджуваної проблеми, використано хронологічний метод, який дав змогу розглядати розвиток освіти дорослих у Галичині в динаміці, змінах і часовій послідовності, статистичний і порівняльний аналіз архівних документів, звітів культурно-освітніх та педагогічних товариств, статистичних даних, навчальних планів і програм, букварів, методичних посібників, предметно-цільовий аналіз матеріалів періодичної преси кінця XIX – 30-х років XX cт., а також методи систематизації та узагальнення матеріалів, документів, підведення підсумків, висновків, одержаних у результаті аналізу джерельної бази.

Джерельна база дослідження. Фактологічний матеріал дисертації становлять документи і матеріали Центрального державного історичного архіву України у Львові (фонди: №348 – товариство “Просвіта”, №736 – Товариство українських наукових викладів ім. П. Могили, №309 – Наукове товариство ім. Шевченка, м. Львів, №310 – Український університет у Львові, №179 – Кураторія Львівського шкільного округу, м. Львів, №206 – Українське педагогічне товариство “Рідна школа”, м. Львів); Державного архіву Івано-Франківської області (фонди: №2 – Станіславське воєводське управління, м. Станіслав, №282 – Станіславська однорічна школа для дорослих, №378 – Станіславська філія товариства “Просвіта”); закони Австро-Угорської імперії, Польської держави, звіти, протоколи, статути товариств “Просвіта”, “Рідна школа”, “Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили”, “Союзу українок”.

Важливим джерелом дослідження стали праці українських істориків: М. Грушевського, І. Крип’якевича, О. Субтельного, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, І. Лисяка-Рудницького та інших; публікації видатних освітніх і громадських діячів: І. Брика, М. Галущинського, Д. Коренця, С. Магаляса, С. Сірополка, І. Ющишина, Н. Дорошенко, С. Шаха та інших.

Окрему групу джерел становлять публікації періодичних видань, зокрема таких, як “Письмо з просвіти” (1907-1914, 1921-1922), “Народня просвіта” (1923-1927), “Життя і знання” (1927-1939), “Народній ілюстрований калєндар “Просвіти” (1890-1939), “Просвіта” (1936-1939), “Шлях виховання і навчання” (1927-1939), “Рідна школа” (1927-1939), “Учитель” (1890-1925), “Учительське слово” (1912-1939), “Діло” (1890-1939), “Світло” (1921, 1922), “Наша мета” (1919-1922), “Жіноча доля” (1925-1939), “Жінка” (1935-1939), “Жіночий голос” (1931-1938), “Літературно-науковий вісник” (1898-1939) та інші.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснено цілісне дослідження розвитку освіти дорослого українського населення Галичини у 1891 – 1939 рр., яке дало можливість: виявити особливості і тенденції цього процесу, здійснити його періодизацію; провести аналіз педагогічного доробку просвітницьких діячів з розвитку теоретичних основ андрагогіки та підготовки підручників для освіти дорослих; простежити еволюцію мети, змісту, методів та організаційних форм освіти дорослих у досліджуваний період; ввести до наукового обігу невідомі та маловідомі архівні документи, історичні факти.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що його основні положення і висновки збагачують і доповнюють історико-педагогічну науку, сприяють відродженню традицій, передачі досвіду минулих поколінь щодо освіти дорослих. Вони можуть бути творчо використані при розробці наукових засад сучасної системи освіти дорослих. Фактичний матеріал, основні положення та висновки можуть використовуватися під час розробки лекційних курсів, спецкурсів та спецсемінарів з історії педагогіки та андрагогіки у вищих навчальних закладах, під час написання навчальних посібників, окремих розділів підручників.

Особистий внесок здобувача полягає в цілісному дослідженні освітньої діяльності українських культурно-освітніх товариств Галичини серед українського дорослого населення у 1891-1939 роках, їх внесок у розвиток теорії та практики андрагогіки. Ідеї співавторів публікацій у дисертації не використані.

Апробація результатів дисертації відбувалася шляхом публікації основних результатів дослідження у наукових виданнях, у доповідях і виступах на Всеукраїнській науковій конференції "Українська мова в освіті" (м.Івано-Франківськ, 1999 р.), на регіональній науковій конференції "Україна: державність, історія, перспективи" (м.Івано-Франківськ, 1999 р.), на науковій конференції, присвяченій 120-й річниці від дня народження М. Галущинського і 90-й річниці відкриття Рогатинської гімназії ім. Володимира Великого (м. Рогатин, 1998 р.), на звітних наукових конференціях кафедр університету.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження висвітлені у 7 публікаціях, із яких 6 – одноосібних, у тому числі 4 статті опубліковані у наукових фахових виданнях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел із 342 найменувань та 7 додатків. Обсяг дисертації 204 сторінки, із них 180 сторінок основного тексту, 24 сторінки - список використаної літератури.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовані актуальність і доцільність дослідження проблеми освіти дорослих Галичини кінця ХІХ – середини ХХ ст., сформульовані об’єкт, предмет, мета і завдання роботи, охарактеризовані методи та джерела дослідження, розкрито його наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, відображена апробація результатів дослідження.

У першому розділі – “Освіта дорослих у Галичині як соціально- педагогічна проблема” – висвітлено стан дослідженості розвитку освіти дорослих в історико-педагогічній науці, розглянуто й проаналізовано політичні та соціально-економічні передумови зародження просвітницького руху і розвитку освіти дорослого населення у Галичині.

Встановлено, що питання розвитку шкільництва й педагогічної думки в краї ще на початку ХХ ст. порушували у своїх працях відомі громадські діячі та педагоги М. Грушевський, І. Крип’якевич, В. Левицький, О. Терлецький, С. Томашівський, І. Франко, В. Целевич.

Проблема освіти дорослих висвітлювалася на шпальтах галицьких часописів організаторами й активними просвітниками кінця ХІХ – 30-х років ХХ століття І. Бриком, М. Галущинським, М. Дужим, І. Калиновичем, С. Магалясом, С. Перським, І. Ющишиним та багатьма іншими.

Із здобуттям Україною незалежності спостерігається зростання зацікавленості педагогів, істориків проблемами освіти, історії її становлення і розвитку.

Показано, що активізація освітнього руху у Галичині в останні десятиліття XIX століття була зумовлена рядом важливих чинників: недостатнім розвитком шкільництва, активізацією промислового та сільськогосподарського виробництва, зростанням національної і політичної свідомості українців, їх прагненням до незалежності.

Хоча австрійські закони формально створювали умови для розвитку національного шкільництва народів, що населяли імперію, українці не мали можливості повністю реалізувати себе в освітній сфері, оскільки в політичній та шкільній адміністрації краю панувала польська верхівка, яка гальмувала та всіляко перешкоджала розвитку освіти українців. Це призвело до того, що у 1895 р. із 4098 народних шкіл лише 2070 (50 %) були українськими. До того ж діяв крайовий закон від 22 червня 1867 року, згідно з яким польська мова була обов’язковою в усіх школах краю, а права української значно обмежувалися.

Якщо брати до уваги, що в кінці XIX століття у Східній Галичині проживало 4,7 мільйона осіб (63% українців, 23% поляків, 13% євреїв), то зрозуміло, що українські діти змушені були вчитись у польських школах, навчання в яких було далеке від національного, українського, або здебільшого взагалі їх не відвідувати.

Це призвело до масової неписьменності дорослого населення Галичини (близько 75яка була однією із найбільших перешкод у суспільно-економічному розвитку краю.

Галичина була краєм із слаборозвиненою промисловістю та внутрішньою торгівлею. Понад 90% українців були селянами, становили убогу масу, яка не мала власної землі, коштів, постійно жила в боргах та позиках. Бідність, безпросвітне економічне становище змусили багатьох залишити рідну землю у пошуках роботи, кращого життя та емігрувати за кордон.

Створене прогресивною інтелігенцією товариство “Просвіта” в перші десятиліття своєї діяльності, видаючи популярні книжки для народу і організовуючи масові заходи, не змогло суттєво змінити ситуацію в краї.

Переломним у діяльності товариства став 1891 рік, коли було прийнято новий статут, який передбачав заснування власних читалень, що стали центрами активізації культурно-освітнього та економічного життя в Галичині.

Провідними напрямками діяльності стають боротьба з неписьменністю українського дорослого населення, поширення друкованого слова, організація різноманітних фахових та господарсько-економічних курсів, народних університетів.

Характерною рисою даного періоду було те, що товариство “Просвіта” спрямовує свою роботу і в економічну сферу, дбаючи не тільки про загальноосвітній, але й фаховий рівень знань населення краю. В цей час відбувається освітньо-економічний конгрес, створюється перша українська фахова школа, засновуються крамниці, позичкові каси, рільничо-господарські та промислові спілки.

Під впливом національно-культурного відродження змінюється стратегічна мета діяльності українських культурно-просвітницьких організацій. Якщо раніше діяльність прогресивного українства була спрямована на формування національно свідомого громадянина і здобуття автономії в Австро-Угорській імперії, то тепер метою стає формування національно свідомого українця, здатного здобути незалежну державу і зберегти її.

Зусиллями товариства до Першої світової війни було створено 2944 культурні осередки. У 1912 р. у Галичині діяло близько 300 театральних аматорських гуртків, майже 200 хорів, прочитано 2000 рефератів і лекцій, проведено біля 70 курсів для неграмотних, відсвятковано понад 500 свят. У 1914 році налічувалося 197035 членів товариства “Просвіта”.

Перша світова війна та окупація Галичини російськими військами призвели до руйнування здобутого у всіх сферах національно-культурного життя, в тому числі і в освіті дорослих. Національно свідомих українських активістів репресовано, відправлено на заслання, ув’язнено в тюрмах. Читальні, бібліотеки, українські установи як “осередки мазепинства” ліквідовувалися. Перестали діяти курси, гуртки, інші інституції позашкільної освіти.

За короткий період існування ЗУНР у складних умовах не вдалося відновити зруйноване війною, створити систему безперервної національної освіти і виховання.

Із включенням Галичини до складу Польщі розпочався новий етап у розвитку освіти дорослих. У складних умовах переслідування всього українського, ліквідації українського шкільництва, створення штучних перешкод для організації культурно-освітньої діяльності прогресивні українські діячі та громадські організації працюють над відродженням зруйнованої війною системи освіти дорослих, шукають нові форми її проведення, розробляють теоретичні основи, видають перші в історії української педагогіки підручники з андрагогіки, теоретично обґрунтовують виховну мету та виховні ідеали. Метою просвітницької діяльності визнано національне виховання, формування людини, здатної здобути незалежну українську державу. В її діяльності мають гармонійно поєднуватися суспільні та особисті інтереси, а при необхідності вона свідомо підпорядковує особисті інтереси суспільним. Провідним засобом виховання такої людини визначено самоосвіту, допомагати в організації якої мають просвітницькі товариства.

У кінці 30-х років діють 3208 читалень, 2065 театральних гуртків, 1105 хорів, 439 самоосвітніх гуртків, 845 гуртків любителів книжки, 2997 бібліотек при читальнях. Товариство ”Просвіта” згуртувало навколо себе близько півмільйона активних членів, не враховуючи членів Матірної ”Просвіти” (понад 30000 членів). Активну діяльність в освіті дорослих розгорнули також товариства “Рідна школа”, “Сільський господар”, “Союз українок”, “Товариства українських наукових вмкладів ім. П. Могили”.

Зроблено висновок, що діяльність передової інтелігенції, культурно-освітніх товариств позитивно вплинула на розвиток системи освіти дорослих, яка мала послідовний, закономірний характер, відповідно до певних історичних етапів в історії Галичини. Аналіз джерельної бази дозволив виділити 4 періоди у розвитку освіти дорослих, кожен з яких визначався політичними, соціально-економічними умовами, мав свої специфічні особливості та відображав загальні тенденції.

У другому розділі – “Зміст, методи і форми освіти дорослих у Галичині”– висвітлюється діяльність культурно-освітніх товариств (“Просвіти”, “Рідної школи”, “Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили”, “Союзу українок” та інших) у царині позашкільної освіти.

Встановлено, що зміст, методи та форми цієї діяльності постійно вдосконалювалися відповідно до загальної мети освіти дорослих.

Як вказувалося вище, з метою залучення українців до активного господарювання і суспільної діяльності необхідно було насамперед ліквідувати неграмотність населення краю, що вимагало цілеспрямованої діяльності всіх освітньо-культурних організацій. Ця проблема була актуальною впродовж усього досліджуваного періоду. У 90-х роках XIX – на початку XX ст. до її вирішення залучали, як правило, учителів шкіл, свідому інтелігенцію і просто грамотних людей, які керували гуртками для неписьменних, не маючи спеціальної для цього підготовки і належного науково-методичного забезпечення.

Основними формами боротьби з неписьменністю були курси, голосні читання книг, часописів, популяризація друкованого слова.

Осередками, в яких концентрувалася вся культурно-освітня робота, стали читальні. Вони користувалися великою популярністю, про що свідчить суттєве зростання їх кількості у досліджуваний період: у 1891 році діяло 5 читалень, у кінці 30-х років – 3208.

У неділю, в свята у читальнях проводилися лекції, часто з використанням проекційної апаратури. Читалися науково-популярні виклади та реферати з будь-якої сфери знань людини. Особлива увага зверталася на подання відомостей з української історії, літератури, географії тощо. Організовувалися загальноосвітні та господарсько-економічні курси, створювалися крамниці, позичкові каси, рільничо-господарські і промислові спілки.

Одним із найбільш успішних, дійових та безпосередніх засобів виховного впливу були театральні гуртки й народні театри. Із допомогою такого виду мистецької діяльності пожвавлювалася робота читалень, збагачувалася та поглиблювалася національна свідомість і громадянська активність галичан, зберігалися, примножувалися звичаї, обряди, пісні українського народу.

У повоєнний час, коли акцент в освітній діяльності робиться на самоосвіту і самовиховання, при читальнях засновуються самоосвітні гуртки, які з часом обирали різні напрями: історичний, літературний, математичний і т.д. Їхнім завданням було згуртування членів читальні для спільної праці над поширенням і поглибленням освіти, виховання їх грамотними людьми, свідомими своїх прав та обов’язків. Для цього використовувалися читання книжок, часописів, журналів, підбір відповідних лекцій, рефератів, наукових засобів для поглиблення відомостей з окремих галузей знань, проведення курсів тощо.

При читальнях діяли хори та драматичні гуртки, організовувалися концерти, проводилися свята, присвячені ювілеям літературної творчості, роковинам Т. Шевченка, І. Франка, М. Шашкевича та відзначалися різні історичні річниці, свято книжки, матері і т.д. У програму діяльності читалень входила також боротьба з алкоголем та курінням.

Важливу роль у розширенні світогляду галицької суспільності відводилося бібліотекам, які організовувалися при читальнях і діяли як окремі освітні центри. Для поліпшення стану бібліотечної справи, розповсюдження книжок, виданих рідною мовою, у віддалені куточки краю були створені мандрівні бібліотеки. Невід’ємними частинами освітніх осередків були жіночі, молодіжні секції.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. прогресивні діячі освітнього руху звертають увагу на нову для галицької суспільності форму освіти дорослих – народний університет, що знайшла широке розповсюдження у країнах Скандинавії, Англії, Німеччині.

З’ясовано, що справою народних університетів у Галичині займалося товариство “Просвіта” та спеціально створене “Товариство українських наукових викладів ім. П. Могили”. Базою для організації народних університетів, які мали назву “вищі курси народної освіти”, стали різноманітні курси, які організовувалися товариствами “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар”, “Повітовий союз кооперативів” та ін.

До Першої світової війни в краї діяли три народні університети: у Чернівцях, Львові та у селі Черче під Рогатином. Їх метою було за відносно короткий час дати освіту з багатьох галузей знань особам, які не мали можливості навчатися на фахових довготривалих та платних курсах, розширити їхній світогляд. А випускник мав стати людиною, якій були б притаманні риси освіченої, культурної, економічно грамотної особи, яка би боролася з корупцією, деморалізацією суспільства.

У період Першої світової війни та визвольних змагань ідея організації народних університетів переноситься в еміграцію. У повоєнний час така форма навчання (курси вищої освіти) реалізовувалася в “осідках” поодиноких читалень “Просвіти”.

Аналіз програм народних університетів дає змогу стверджувати, що, маючи різні навчальні плани, різний режим і тривалість навчання, спільним для них була національна спрямованість у формуванні світогляду громадян через вивчення історії та традицій народу, відведення українознавчим дисциплінам центрального місця у процесі навчання.

Активну освітню діяльність проводив “Союз українок”. Використовуючи різноманітні форми роботи для підняття освітнього рівня жінок, залучення їх до громадського життя, налагоджуючи зв'язки з іншими жіночими організаціями на території Галичини та за її межами, воно сприяло утвердженню статусу жінки у суспільстві.

Результати дослідження дають підстави стверджувати про еволюцію мети освіти дорослих, що вело до розширення змісту цієї діяльності, посилення її національної спрямованості, пошуку нових форм її організації та методів реалізації.

У третьому розділі – “Науково-методичне забезпечення освіти дорослих у Галичині” – охарактеризовано розвиток теоретичних основ української андрагогіки, проаналізовано букварі та методичні посібники з освіти дорослих, розглянуто процес підготовки освітян до роботи із старшими людьми.

Встановлено, що освіта дорослих на галицьких землях формувалася з врахуванням національних традицій та під впливом набутого досвіду з цієї галузі в Європі, її мета, зміст, методи та організаційні форми визначалися національними, суспільно-політичними та соціально-економічними потребами (напр., національна самооборона ”перед польським напором на схід”, формування свідомого громадянина, його підготовка до будівництва незалежної, самостійної держави).

Встановлено, що практика освіти дорослих вимагала теоретичного обґрунтування мети, завдань, змісту, методів і форм її здійснення, визначення вимог до освітнього працівника та змісту його підготовки. Тому в досліджуваному періоді увага до науково-теоретичних пошуків постійно зростала, що проявилося у збільшенні кількості публікацій, присвячених висвітленню досвіду та науковим основам організації освіти дорослих у країнах Європи, у виданні підручників, методичних посібників, тощо. Вагомий внесок у розвиток теорії та практики андрагогіки зробили праці прогресивних діячів, педагогів І. Брика, М. Галущинського, С. Магаляса, С. Шаха, І. Ющишина та інших.

Своєю практичною роботою на освітній ниві, статтями, рекомендаціями, підготовленими підручниками вони розробляли теоретичні основи української андрагогіки, пропонували свою методику проведення занять, використання різноманітних організаційних форм та методів навчання з дорослими людьми.

У 20-х роках з'являються перші підручники з педагогіки для дорослих під назвою “Народня освіта й виховання народу” (1920), “Позашкільна освіта” (1927), видані одним із найвизначніших фахівців у царині позашкільної освіти М.Галущинським, у яких розкрито досвід освіти дорослих у світі та Україні, проаналізовано зміст, методи, форми освітньої праці, показано еволюцію її мети.

Важливу роль у навчанні неписьменних відігравали букварі та методичні посібники на допомогу особам, які займалися просвітою народних мас.

Це – “Буквар для науки неграмотних” О. Солтиса (1907), “Буквар для самоуків” М. Борисової (1921). З часом укладання букварів удосконалювалося, пристосовуючись до інтелектуального рівня осіб старшого віку, з яких вони не тільки вчилися грамоти, але й розширювали свій світогляд. До них також додавалися методичні рекомендації особам, які навчали анальфабетів. Так, у 1928 р. виходить спеціальний буквар “Рідне слово” А. Домбровського, що складався з двох частин: букваря і читанки, яка містила матеріал із загальноосвітньої тематики для удосконалення техніки читання. До нього автор опрацював також методичний покажчик. У 1938 році за редакцією В. Полянського видано буквар для неписьменних “До сонця”, аналогічний попередньому, та підготовлений до нього методичний посібник “Вчіть неписьменних” І. Петрів і І. Ющишина.

У 1934 році видається перший український підручник для самоосвітників “Порадник для самоосвітніх гуртків”. Наступного року виходить у світ “Порадник для освітників” С. Магаляса, у якому автор намагався подати відомості, необхідні для проведення культурно-освітньої праці з дорослими, розкриваючи завдання, мету, даючи детальну характеристику форм, методів, способів, рекомендуючи як найдоцільніше використовувати засоби освіти дорослих, які підказувало життя.

У розділі аналізується підготовка просвітніх працівників, від яких значною мірою залежав успіх навчання.

Дослідження показало, що від заснування товариства і до Першої світової війни культурно-освітня робота проводилася, як правило, людьми, які не мали належної освіти і фахової підготовки в цій ділянці суспільного життя та вели її кожен на свій розсуд. На практиці вони виконували різноманітні обов’язки й доручення, будучи єдиними представниками інтелігенції по селах.

Після Першої світової війни та визвольних змагань пропонуються шляхи підготовки просвітницьких працівників, які б професійно підходили до цієї справи. Для цього організовуються курси, проводяться наради, з'їзди, конференції, які сприяли фахово-теоретичній підготовці освітян. Ці питання обговорюються також і на сторінках преси (напр., часописи “Народня просвіта”, “Життя і знання” мали спеціальні розділи, де подавалися методичні рекомендації просвітянам). У результаті проведених заходів спостерігалися підйом в освітній сфері, кількісне і якісне зростання інституцій позашкільної освіти, ріст почуття відповідальності й дисципліни освітян.

Таким чином, можна стверджувати, що культурно-освітні товариства, прогресивна громадськість, незважаючи на політичні обставини, важке матеріальне становище, робили все можливе для популяризації знань серед народних мас, розширення їх світогляду, формування національної свідомості, творили і розвивали теорію і практику андрагогіки.

Одержані в процесі дослідження результати дають підстави для таких загальних висновків:

І. Розвиток теорії і практики освіти дорослих у Галичині проходив на тлі суспільно-політичних та соціально-економічних змін, що відбувалися в Австро-Угорській імперії у другій половині XIX – на початку XX століття, швидкого розвитку промисловості, непристосованості населення до нових вимог і потреб суспільства, зростання суспільної і політичної свідомості, прагнення українців до незалежності, низького рівня розвитку шкільництва, яке не справлялося зі своїми завданнями та не готувало людину до нових суспільних змін, а також під впливом освітніх процесів, що відбувалися в Європі.

Українська інтелігенція бачила в освіті дорослих важливий чинник допомоги народові адаптуватися у швидкозмінних суспільних обставинах і розглядала її як засіб формування національної свідомості та підготовки до завоювання державної незалежності. Усвідомлення ролі і значення освіти дорослих у житті народу спричинило зростання активності громадських культурно-освітніх організацій у цій сфері суспільного життя, залучення до неї все ширшого кола українських громадян, посилення інтересу дослідників до вивчення її теоретичних основ, вітчизняного і зарубіжного досвіду.

ІІ. Мета освіти дорослих у краї визначалася потребами суспільства та національно-культурним відродженням українців. Гаслом XIX століття було “Знання то сила”. Освітня праця серед дорослих мала допомогти ліквідувати серед народу неписьменність, викликану недоліками шкільної освіти, і завдяки цьому забезпечити йому можливість стати повноцінним учасником суспільно-політичного і соціально-економічного процесів; виховати “пожиточних” громадян держави, прагненням яких є автономія українців у складі Австро-Угорщини.

Під впливом національно-культурного відродження кінця XIX – початку XX ст. і розвитку освіти, яку в історико-педагогічній науці розглядають як важливий чинник, невід’ємну складову та результат національно-культурного відродження, метою освіти стає всебічна (виховна, освітньо-економічна, громадянська) підготовка українців до здобуття власної держави.

Після Першої світової війни освіта дорослих переходить від загальної до поглибленої освітньої роботи, яка полягала у підготовці людини до свідомої і розумної участі у суспільному житті, до активної творчої ролі у формуванні дійсності, до розвитку й удосконалення своїх розумових, духовних, фізичних якостей. Головним завданням освітніх осередків стає не навчання дорослих, а допомога їм в організації самоосвіти, праця кожної людини над собою, над своєю освітою. Освіта розглядається не як мета, а як основний засіб виховання.

Метою освіти дорослих стає національне виховання, вироблення почуття національної єдності, захист від впливів чужої культури, формування державницької нації, підготовка до виборення незалежної держави, до творчої участі у розбудові національної, духовної і матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі.

III. Відповідно до мети визначався і зміст освітньо-виховної праці. Спочатку він мав загальноосвітній, а згодом професійний характер через поширення знань, відомостей з економічної, господарської сфери. Основою змісту освіти дорослих були рідна мова та історія України, національна література і українська культура, мистецтво, фольклор, релігія.

Єдиного підходу до визначення змісту освітньої роботи – чи має вона бути класовою, політичною, конфесійною чи понадпартійною – в освітніх працівників не було. За висновком М. Галущинського, “кожний світогляд буде творити власні установи і щойно у суперництві добуватиме один перед другим право для свойого поширення”.

Центрами національно-виховної роботи серед українців краю були читальні та бібліотеки, які стали найголовнішими громадськими культурно-освітніми осередками у містах та селах. Об?єднавши у своїх осідках такі провідні форми освіти дорослих, як народні читання, лекції, бесіди, різноманітні курси (для неграмотних, загальноосвітні, господарські, фахові), народні університети, народні свята, освітні віча, вистави, екскурсії, виставки і т.д., вони намагалися заповнити недоліки й прогалини шкільної системи, спрямовуючи свою роботу на виховання грамотного, національно свідомого громадянина. Наше дослідження підтвердило висновок Є.Поточни про те, що поряд з кількісним зростанням інституцій позашкільної освіти відбулися й якісні зміни у даному напрямі. Це стосувалося як змісту навчання, програм діяльності, так і форм, методів культурно-освітньої праці серед дорослих. У просвітній діяльності поєднувалися індивідуальні, групові і колективні форми. Широко використовувалися такі методи: бесіда, лекція з використанням проекційної апаратури та ін.

IV. Справу освіти дорослих у краї зосередили в своїх руках “Просвіта”,

“Рідна школа”, “Товариство українських наукових викладів ім. П. Могили”, “Наукове товариство ім. Шевченка”, які в складних політичних, суспільно-економічних умовах, не маючи підтримки від діючої влади, взяли на себе функції української держави щодо організації освіти і виховання народних мас. Найбільші заслуги у розвитку освіти дорослих мало товариство “Просвіта”.

Незважаючи на колонізаторську та денаціоналізаторську політику польського уряду, культурно-освітні товариства Галичини були центрами науково-педагогічної та освітньо-виховної роботи, яка скеровувалася в національне русло та будувалась на демократичних засадах. Ефективність діяльності забезпечувалася активною та самовідданою працею прогресивної інтелігенції: М. Галущинського, Н. Дорошенко, Д. Коренця, С. Магаляса, К. Малицької, С. Сірополка, С. Шаха, І. Ющишина та багатьох інших свідомих українців.

Важливу роль у культурно-освітній праці відігравали організатори та провідники просвітньої роботи. На початку досліджуваного періоду здебільшого вони не мали фахової підготовки, освітню роботу вели навмання, що призводило до низького рівня навчання. Прогресивна громадськість краю, розуміючи, яку велику шкоду наносить некомпетентність освітніх працівників, вимагала від них навчання і вдосконалення своїх знань з даної галузі. З 20-х років ХХ ст. для просвітників організовуються підготовчі курси, проводять численні наради, з’їзди, друкуються поради та рекомендації щодо розв’язання освітніх проблем.

У розвитку освіти дорослих у Галичині в хронологічних рамках дослідження можна виділити 4 періоди, які дають змогу врахувати кількісні та якісні зміни, що відбувалися у цьому процесі:

1. 1891-1914 рр. – перехід від популяризації знань за допомогою друкованих видань до поглибленої освітньої та виховної діяльності (акцент робиться на національному вихованні). Підвищення уваги до економічної освіти населення Галичини. Утвердження організаційної структури товариства “Просвіта”: Головний Виділ, філії, читальні. Налагодження централізованого управління освітою дорослих, бурхливий розвиток первинних осередків-читалень, які об’єднували зусилля всіх громадсько-просвітніх чинників, у тому числі і церкви. Розвиток фахової освіти у різних формах. Зародження української теорії освіти дорослих.

2. 1914-1919 – нищення, руйнування надбань довоєнного періоду; переслідування, арешти та вимушена еміграція громадсько-освітніх діячів; організація навчання за межами Галичини – на еміграції; спроба уряду ЗУНР розбудувати систему національної освіти.

3. 1919-1929 – відбудова знищеної війною системи освіти дорослих; вироблення нової мети освіти і виховання дорослих та виховних ідеалів; визнання пріоритетності національного виховання, стрижнем якого має бути українська національна ідея; налагодження організаційної структури; пошук шляхів реалізації освітньо-виховних завдань у нових суспільно-політичних умовах, коли політика уряду спрямовувалася на денаціоналізацію українців. Видання перших підручників з андрагогіки. Обґрунтування потреби спеціальної підготовки просвітніх працівників.

4. 1929-1939 – активна боротьба проти денаціоналізаційної політики польського уряду, розгортання мережі культурно-освітніх осередків, перехід від загальної до поглибленої освітньої праці, перенесення акцентів на самоосвіту і самовиховання дорослих. Дальший розвиток теорії освіти дорослих.

У досліджуваний період розпочався розвиток теоретичних основ української андрагогіки, обґрунтовано мету, зміст і організаційні форми освіти дорослих. Українська андрагогіка розвивалася у контексті світової теорії і практики і її надбання можуть бути творчо використані як важливе джерело розбудови сучасної теорії і практики освіти дорослих в Україні.

Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів розглянутої проблеми. Подальшого вивчення потребують дослідження жіночого освітнього руху, організація бібліотек, вивчення внеску видатних діячів просвітницького руху в теорію і практику освіти дорослих.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Воробець І.В. Боротьба з неписьменністю в Галичині (1890-1939) // Вісник Прикарпатського університету. Педагогіка. – Випуск II. – Івано-Франківськ: Плай, 1999. – С.113-122.

2. Воробець І.В. Діяльність народних читалень Галичини (кінець XIX – початок XX століття) // Науковий вісник Чернівецького університету. Педагогіка та психологія: Зб. наук. пр. – Випуск 67. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 21-31.

3. Ступарик Б., Воробець І. Освіта дорослих у Галичині (друга половина XIX – початок XX ст.) // Рідна школа. – 1999. – № 11. – С. 73-77.

4. Воробець І.В. Освітньо-виховна діяльність жіночих товариств Галичини серед дорослих // Рідна школа. – 2001. – № 5. – С. 65-67.

5. Воробець І.В. Література для освіти дорослих Галичини (кінець XIX – початок XX століття) // Українська мова: навчально-методичні та виховні аспекти. Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції “Українська мова в освіті”. – Івано-Франківськ: Плай, 1999. – С. 147-149.

6. Воробець І.В. Освіта дорослих як чинник державотворення // Україна: державність, історія, перспективи. – Івано-Франківськ: Плай, 1999. – С. 258-264.

7. Воробець І.В. Михайло Галущинський – автор перших українських підручників з андрагогіки // Михайло Галущинський – лицар обов'язку і чину. Матеріали наукової конференції, присвяченої 120-й річниці від дня народження і 90-й річниці відкриття Рогатинської гімназії ім. Володимира Великого. – Львів – Рогатин, 1999. – С. 67-69.

Анотації

Воробець І.В. Освіта дорослих у Галичині (1891-1939 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, Івано-Франківськ, 2001.

У дисертації здійснено аналіз суспільно-політичних і соціально-економічних передумов становлення та розвитку освіти дорослих у Галичині з 1891 по 1939 рр. Висвітлено освітню діяльність українських