ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Ващенко Ігор Владиславович

УДК 930.1.(477) “19”

ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ 1920-х - початку 1930-х років

В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ІСТОРІОГРАФІЇ

07.00.06-Історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата історичних наук

Дніпропетровськ - 2001

Дисертація є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті

ім. В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: |

кандидат історичних наук, доцент

КУДЕЛКО Сергій Михайлович

професор кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, заслужений працівник культури України.

Офіційні опоненти: |

Доктор історичних наук, професор

ЯКУНІН Віктор Кузьмович

Дніпропетровський національний університет, завідуючий кафедрою української історії та етнополітики

Кандидат історичних наук,

КОЛЕСНИКОВ Костянтин Миколайович Академія митної служби України, доцент кафедри

державного права і митної політики

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

Захист відбудеться “30” травня 2001р. о 13.00. годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ,

пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050,

м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “27” квітня 2001р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент _________________________Кривий І.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Здобуття Україною незалежності, державотворчі процеси значною мірою відобразились на процесі дослідження історії. У суспільстві спостерігається зростаючий інтерес до проблеми національної історіографії. За таких обставин, за допомогою сучасних теоретико-методологічних підходів, історична наука веде активний пошук обєктивної істини, концептуально визначає характер історичного процесу на різних етапах його розвитку. Втім, на сьогоднішній день чимало проблем не вивчено, а деякі інші потребують подальшої розробки, нерідко й заміни наукової парадигми їх дослідження. Серед них - політика “українізації” 1920-х - початку 1930-х рр. Дати об’єктивну характеристику цієї проблеми можливо лише на основі творчого переосмислення всього того, що було в теорії і практиці розвязання національного питання в Україні. Слід зясувати і ті своєрідні умови, при яких здійснювалось вивчення проблеми. Науковому загалу необхідно створити спеціальні та узагальнюючі історіографічні праці з історії “українізації” на основі нових концептуальних засад, у яких було б зроблено аналіз досягнень різних історіографічних шкіл і окремих дослідників. Це сприятиме підвищенню творчої праці істориків по вивченню багаторічного досвіду національно-культурного будівництва в житті України.

Національне питання для України початку ХХ ст. було тим чинником, який викликав нестабільність, соціальний вибух у суспільстві.

Після проголошення радянської влади національна політика більшовиків в Україні мала свої особливості і специфіку, хоча тут як і всюди пріоритет як у теорії так і практиці вони віддавали класово-політичним, а не національним моментам. Сьогодні про “українізацію” пишуть одні з піднесенням інші трактують її як широкомасштабну провокацію, що була політично підпорядкована її творцям.

Саме тому 20-ті роки в історії радянської держави з її досвідом вдоволення національних прагнень викликають гостру зацікавленість як багатьох представників історичної науки, так і суспільства в цілому. Це закономірно, адже чимало проблем “українізації” перекликається з сьогоднішнім днем, коли в Україні взято курс на побудову правової демократичної держави.

Успіх його буде залежати і від того, наскільки раціонально і ефективно буде використано наш ще мало досліджений національний досвід організації культурного будівництва у минулому.

Все це визначає науково-теоретичне і практичне значення обраної проблеми.

Цікавим в політичному і практичному відношенні є на сьогодні вивчення як позитивного, так і негативного досвіду Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки // УІЖ.- 1999.- №1.- С.85-91 та ін., літературної спадщини, діяльності різних громадсько-політичних структур з організації та проведення політики “українізації”. Викликає значну зацікавленість вивчення їх взаємодії і відношення з державними органами управління. Особливу актуальність для нашого часу має наукове дослідження проблем, пов’язаних з вивченням діяльності націонал-комуністів, методів і форм їх роботи по захисту і відстоюванню інтересів республіки, реальної самостійності. Дедалі більше звертаючись до антропологічного підходу, коли весь історичний процес розглядається крізь призму людини, розвитку її особистості, дослідники акцентують увагу на формуванні в Україні в 1920-х - на початку 1930-х роках тоталітарної особистості, на наявність факторів маргіналізації в духовному житті суспільства. Кумиротворчість, обожнювання політичних лідерів, перш за все, засобами пропаганди, призвели до того, що в умовах тоталітарного режиму склався своєрідний компроміс між офіційними установами і тим, що насправді визначало екзистенціальний вимір свідомості Історія і духовність.- К.: Генеза, 1999.- 148с.. Автором було поставлено завдання вивчити історіографію “українізації”, як виняткового явища суспільно-політичного життя України того часу, яке має ряд внутрішніх взаємопов’язаних елементів.

Об’єктом дисертаційного дослідження є наукова розробка проблеми ідеології і практики політики “українізації” 1920-х - початку 1930-х років.

Предметом дисертаційного дослідження є історіографічна традиція вивчення політики “українізації” 1920-х - початку 1930-х років; її відображення в документах партії і уряду, в партійній публіцистиці, в роботах радянських істориків, західних дослідників, сучасних вітчизняних науковців.

Дисертаційне дослідження має звязок з науковою темою “Історія та теорія історичної науки та освіти” (державний реєстраційний номер - 01974006178), яка розробляється на кафедрі історіографії, джерелознавства та археології історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

Стан наукової розробки проблеми. В цілому національна політика радянської України була предметом пильної уваги істориків, етнологів, політологів та інших фахівців. Основні тенденції її дослідження беруть свій початок у 20-х роках ХХ ст. паралельно, а також у слід за свіжими подіями національної реформи. З часу політики “українізації” і до сьогодні вийшла друком численна кількість праць по багатьох аспектах досліджувальної проблеми. Проте комплексного і всебічного історіографічного аналізу не зроблено, в літературі (у тому числі сучасної) також мало узагальнювався досвід попередників.

Це змушує автора зробити попит дати історіографічний аналіз літератури, яка побачила світ з 1920-х - до 1990-х рр. по основних напрямках досліджуваної теми. Крім того, визначити стан наукової розробки, виявити недостатньо вивченні питання і зробити відповідні висновки.

В основу періодизації та висвітлення літератури покладені загальні історичні події з врахуванням особливого в дослідженні обраної теми. Це - суспільний розвиток в цілому, суспільно-політичний розвиток України в складі СРСР та в період після проголошення її незалежності. На цьому загальному формально-політичному фоні проектується розвиток вітчизняної історичної науки. У відповідності з цими процесами, умовно можна виділити такі історіографічні періоди:

1. 1920-ті - середина 1930-х рр.

2. Друга половина 1930-х - середина 1950-х рр.

3. Кінець 1950-х - середина 1980-х рр.

4. Кінець 1980-х - початок 1990-х рр.

5. З 1991 - до сьогодні.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від початку 1920-х і до 1990-х рр. Вони обумовлені складним, суперечливим шляхом історичної науки від нагромадження до осмислення і переосмислення матеріалу про події українського національно-культурного життя 20-х - початку 30-х років ХХ ст.

Різнобічні і різноманітні погляди на впровадження та проведення “українізації” поставили в центр нашої уваги вивчення змісту та причин вирішення національного питання, як вони відобразилися у літературі.

Набуття Україною статусу незалежної держави, становлення сучасних державницьких ідей поклали початок новому етапу розвитку вітчизняної історіографії. Це дало можливість висвітлити загальне і особливе у проблемі з точки зору сучасних методологічних вимог, обєктивно проаналізувати ідеологію панівної партії, яка і наклала могутній відбиток на українську історіографію і, у той час, ізолювала її від досягнень світової історичної думки.

Закордонна українська історіографія протягом всього досліджуваного періоду проявляла і проявляє (що є цілком природним) високу зацікавленість до аналізу національно-культурного будівництва. Таким чином, для узагальнення досвіду “українізації” автором було використано хронологічно широкий історіографічний матеріал.

Метою дисертаційного дослідження є вивчення комплексу історіографічних джерел присвячених ідеології та практиці політики “українізації”, порівняльний аналіз основних етапів розробки цієї проблеми а також основних ідейних підходів в публікаціях періоду 1920-1990-х років.

Вивчення і розкриття змісту національного питання, механізмів, які скеровували процес його вирішення крізь призму історіографії, переосмислення історіографічної спадщини - завдання, які вирішував автор у своєму дослідженні.

Зважаючи на багатогранний, багатоаспектний характер дослідження історіографії політики “українізації”, автор ставить такі конкретні наукові завдання:

- визначити основні етапи розробки проблем “українізації” у вітчизняній та західній літературі;

- показати процес становлення та розробки національного питання як політики “коренізації” в документах партії та уряду, центру і периферії;

- простежити виникнення перших публікацій, присвячених політиці “українізації” та визначити їх характер, науковий рівень, теоретичне значення;

- висвітлити умови створення сталінської концепції вирішення національного питання в Україні на матеріалах та її відображення у вітчизняній історіографії;

- порівняти теоретичні підходи, методи та історичні оцінки в дослідженнях процесу “українізації” в роботах радянських істориків та істориків діаспори;

- підвести деякі підсумки наукового дослідження історії “українізації” в сучасній історіографії та визначити перспективи подальшої науково-дослідної роботи;

- визначити на підставі історіографічного аналізу, етапи вивчення політики “українізації”, а також її специфіки та причини ліквідації, як вони знайшли своє відображення у літературі;

- проаналізувати явище націонал-комунізму як проблему радянської та сучасної української історіографії і дати сучасну оцінку цьому історичному феномену.

Методологія дослідження, полягає у застосуванні принципів обєктивності та системності, загальнонаукових методів пізнання, історичного та логічного, класифікації і періодизації, що дозволяє вивчати історичний процес в його динаміці та багатогранних взаємообумовлених зв’язках Ковальченко И.Д. Методы исторических исследований.- М.: Наука, 1987.- 438с.. Для пояснення, оцінки, порівняння різнобічних історіографічних джерел з метою їх аналізу автором були залучені логіко-гносеологічні та спеціально-історичні (історико-генетичний, порівняльно-історичний, історичних ретроспекцій,) методи Санцевич А.В. Методика исторического исследования.- К.: Наукова думка, 1990.- 220с. Зевелев А.И. Историографические исследования: методологический аспект.- М.: Высшая школа, 1987.- 159с. та ін.. Було також використано міждисциплінарний підхід Гуревич А.Я. Исторический ситез и Школа “Анналов”.- М.: Индрик, 1993.- 328с. Потульницький В.А. Українська та світова історична наука // УІЖ.- 2000.- №4.- С.20-37 та ін.. В процесі роботи важливу роль відіграв історіографічний метод і метод біографічний. Історіографічний метод передбачає аналіз суперечливих поглядів в конкретно-історіографічній ситуації. Біографічний метод передбачає дослідження ролі особи, яка існувала реально та залишила помітний слід як в історії і національно-культурному відродженні, так і в рефлексії проблеми Осипов В. Основы библиографии и изучение книги.- М.: Книга, 1987.- 220с. Попова Т.Н. О методике биоисториографических исследований // Записки исторического факультета Одесского государственного университета.- Одесса, 1997.- С. 165-172; Чишко В.С.Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України.- К.: БМТ, 1996.- 239с. та ін.. Серед методів історіографічного аналізу в дисертації чільне місце займає сцієнтистиський (науковий) метод, де увагу акцентовано на механізмах виникнення та зміни історичних ідей і концепцій Колісник І.І. Українська історіографія ХVІІІ - початок ХХ століття.- К.: Генеза, 2000.- 256с. Болебрух А.Г., Якунин В.К. Методология истории: поиск новх основ // Грані.- 2000.- №2.- С.3-10 та ін..

Дане дисертаційне дослідження базується на двох фундаментальних принципах історичних досліджень: системному і принципі історизму.

Джерельну базу складає вся сукупність історичних літературних джерел, до яких входять матеріали багатопланового характеру, починаючи від періодико-публіцистичних та бібліографічних видань і закінчуючи роботами методологічного плану.

У своїй масі література розподіляється на декілька груп: це спеціальні та узагальнюючі (індивідуальні та колективні) праці різних напрямків, автори яких ставили за мету розглянути проблему в цілому або її окремі аспекти, публікації офіційні і саміздатовські, роботи, що побачили світ в Україні і за її межами.

Оскільки джерела виникають у процесі цілеспрямованої людської діяльності для досягнення поставленої конкретної мети, вони несуть в собі певний субєктивізм, тому що відповідають на поставлені питання дослідників, і отримані відповіді залежать від поставлених питань. З метою досягнення максимальної достовірності наукових результатів дослідження та обгрунтованості висновків, необхідно дотримуватись принципів обєктивності та історизму в опрацюванні джерел. Тому в роботі використано такі критерії класифікації літератури: формально-змістовний та за принципом походження.

За формально-змістовним критерієм можна вилучити таку групу джерел:

В числі опублікованих джерел першорядне значення для вивчення діяльності РКП(б)-КП(б)У, радянського уряду у культурному будівництві слід виділити документи партійних та радянських органів; рішення і резолюції з’їздів РКП(б)-КП(б)У ХІІ-й съезд Российской Коммунистической Партии (большевиков).- Тула, 1923.- 204с. Матеріали відділів ЦК КП(б)У до Х-го зїзду партії. Преса і книга до Х-го зїзду КП(б)У // Известия ЦК КП(б)У.- 1927.- №6-7.- С.27-33 та ін., декрети, циркулярні листи Десятий зїзд Комуністичної Партії (більшовиків) України. 20-29 листопада 1927р. Стенографічний звіт.- Харків: ДВУ, 1928.- 620с. та ін., постанови ЦВК Росії та ВУЦВК ІХ-й Всеукраїнський зїзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. 3-10 травня 1925 року. Постанови та резолюції.- Харків, 1925.- 39с. та ін.. Вивчення названих документів дає можливість перевірити достовірність висновків дослідників щодо основних напрямків розробки політики радянської держави по впровадженню “українізації”, дають краще зрозуміти рівень осмислення проблем національно-культурного процесу. В них розкриваються методи партійного керівництва культурним будівництвом, діяльність РКП(б) і КП(б)У по визначенню та реалізації його завдань.

Значну цінність для дослідження обраної теми, проведення наукового аналізу має використання матеріалів, які присвячені роботі Наркомосу України Бюлетень Народного Комісаріату освіти.- Харків, 1925-1928рр. та ін., на який було покладено керівництво питаннями культури в Україні. Вивчення стенограм нарад, звітів, протоколи засідань Наркомосу, листування з місцевими та республіканськими національно-освітніми установами допомагає краще зрозуміти, як рішення центральних і місцевих органів партії втілювались у життя Ряппо Я.П. Короткий нарис розвитку української системи народної освіти.- Харків: ДВУ, 1927.- 42с. Авдієнко М.А. Народна освіта на Україні.- Харків, 1927.- 102с. та ін.. Крім того, деякі звіти мають цікаві додатки. Вони включають різноманітні статистичні дані, циркуляри та постанови, що допомагає розширювати уявлення про національну реформу, чіткіше окреслювати напрямки у вивченні основних форм, методів та результатів “українізації”.

Для аналізу окремих історіографічних проблем необхідно було використання збірників документів з проблем культурного будівництва в Україні Збірник узаконень і розпоряджень Робітничо-селянського уряду України. 1923-1928.- Харків. Коротка хрестоматія з національного питання для партійного активу.- Харків: Пролетарій, 1930.- 240с.та ін.. Для них характерна певна однобокість у добиранні документів, і все ж вони містять досить важливу інформацію про місце та роль культурного будівництва в УСРР 20-30-х рр. ХХ ст.

Разом з іншими джерелами вони дають можливість не тільки прослідкувати головні складові формування національно-культурної політики в перші роки утвердження радянської влади в Україні, а й побачити, які документи та матеріали вважалися найбільш репрезентивними у той чи інший час.

Окреме джерело вивчення даної теми становлять статті Каганович Л. Розлам в КПЗУ і національна політика КП(б)У // Більшовик України.- 1928.- №6.- С.12-21; Косіор С. Підсумки листопадового пленуму ЦК ВКП(б) й завдання культурного будівництва на Україні.- Харків: ДВУ, 1929.- 61с. та ін., промови Затонський В. Національна проблема на Україні. Доповідь на пленумі ЦК ЛКСМУ. Червень 1926.- Харків, 1926.- 64с. Скрипник М. Завдання культурного будівництва на Україні. Доповідь на Х зїзді КП(б)У.- Харків: ДВУ, 1928.- 88с. Голуб Ф. ЛКСМУ в культурно-національному будівництві.- Харків: ДВУ, 1929.- 60с. та ін.. тодішніх партійно-держвних керівників УСРР. Пронизані духом свого часу, вони допомогли автору зясувати мотиви прийнятих рішень по реалізації планів культурного будівництва, особисту позицію окремих більшовицьких лідерів, від яких залежав національно-культурний процес Гринько Г.Ф. Очередные задачи Советского строительства в области просвещения.- Харків: ДВУ, 1920.- 28с. Ігнатенко В. Українська книга й преса в історичному розвитку // Книга.- Харків: ДВУ, 1923.- С.3-21; Хвильовий М. Думки проти течії.- Харків: ДВУ, 1926.- 26с. Хвиля А. До розвязання національного питання на Україні.- Харків: ДВУ, 1930.- 164с. .

Джерельну базу дисертації становлять також матеріали партійної преси. Серед інших слід виділити партійні видання “Известия ЦК КП(б)У” Клименко И. О росте партии // Известия ЦК КП(б)У.- 1925.- №3.- С.1-3 та ін., “Більшовик України” Шумський О. Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі // Більшовик України.- 1927.- №2.- С.11-25 та ін. , “Коммунист” Лебедь Д.З. Деякі питання партійного зїзду // Комуніст.- 1923.- 17 березня та ін., відомчі журнали “Путь просвещения” Колесниченко Л. Украинознавство // Путь просвещения.- 1924.- №7.- С.166-170; та ін., “Хозяйство Украины“ Доброгаєв В.Проблема фінансового балансу України // Хозяйство Украины.- 1927.- №2.- С.83-90 та ін., “Червоний шлях” Косіор С.В. Підсумки і найближчі завдання національної політики на Україні // Червоний шлях.- 1933.- №8-9.- С.205-244; Сенченко А.Г. Завдання спілки радянських письменників України // Червоний шлях.- 1935.- №4.- С.117-152; Квірінг Е. Крутий поворіт чи розгортання попередньої роботи? // Червоний шлях.- 1923.- №4-5.- С.107-113 та ін., які містять той фактичний історіографічний матеріал, який відсутній в інших джерелах.

Цікавий і цінний матеріал про хід “українізації”, різнобічну діяльність громадсько-політичних організацій дало вивчення преси республіканського Снегов А. Некоторые вопросы роста КП(б)У // Известия ЦК КП(б)У.- 1926.- №4.- С.8-12 та ін., губернського (окружного) та повітового Канцелярский Н. Нужна ли рабочим украинизация ? // Звезда.- 1928.- №273. та ін. масштабу. Аналіз преси дає можливість краще зрозуміти, як проходив процес осмислення центральними і місцевими кадрами національної політики, завдань комуністичної партії в умовах культурного будівництва. Численна кількість матеріалів була дискусійного характеру про головні напрямки “українізації”, досягнення та недоліки в ході її реалізації.

Особливу групу джерел становить мемуарна література Полонська-Василенко Н. Д. Українська Академія Наук (нариси історії).- Мюнхен, 1955.- 413с. та ін., що містить інформацію, яка здебільшого не зустрічається в офіційних джерелах, а витлумачується з позиції конкретного мемуариста. В наслідок своєї певної субєктивності, вона дає нові ціннісні підходи до аналізу тих чи інших явищ, уможливлює більшу глибину і їх адекватність оцінки. Ці матеріали в сукупності переконливо свідчать не тільки про зростання українських національних кадрів, збільшення їх питомої ваги у суспільному житті УСРР, а й про жваву зацікавленість різних верств населення національною реформою.

Послідовності і всебічності аналізу багатьох проблем обраної теми сприяли різноманітні огляди, аналітичні довідки про хід культурного будівництва в УСРР. Часто невеликі за обсягом, вони містять вельми серйозний матеріал Козаченко А. Десять років книжкової продукції радянської України. Історично-аналітичний начерк.- Харків, 1929.- 42с. та ін..

Важливу групу джерел складають слідчі документи Білоконь С.І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР.- К.: НАН України, 1999.- 447с., матеріали політичних процесів Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи.- К.: Абрис, 1997.- 608с. та ін., які висвітлюють ставлення представників офіційної влади до поширення політики “українізації”, а також її конкретних носіїв та виразників, що дає змогу оцінити правові аспекти гострих, часто суперечливих політичних процесів в житті радянського суспільства. Дані матеріали допомагають дослідити механізм контролю за національно-культурним відродженням в Україні, у тому числі якою була орієнтація місцевим органам ДПУ УСРР на виявлення тих, хто був ворогом або потенційним ворогом більшовицької влади і таке інше.

В дисертації також були використані твори популярного характеру Смеречинський С. Куди йде українська мова // Червоний шлях.- 1928.- №5-6.- С.172-189. та ін. , що допомогли автору окреслити психологічну палітру цінностей, ідей, ідеологічних уявлень на підвалини національно-культурного будівництва широкого кола людей, які так чи інакше брали участь у цьому процесі.

За критерієм походження джерела можна розділити на наукові тексти, що були вироблені у різний час. В радянській історичній науці, історіографічний огляд якої дає можливість прослідкувати, як основні етапи розвитку радянської історичної науки, так і зробити висновок, що політика “українізації” була найменш захищена від ідеологічних догм тоталітарної доби та політичної кон’юнктури минулого. В силу пануючих (друга половина 1930-х - середина 1950-х рр.) уявлень і специфічних умов формування суспільної думки, своє завдання дослідники вбачали, перш за все, в критиці “буржуазного націоналізму”, а такі публікації мали односторонній, гіперкритичний характер, а отже мимо волі їх авторів сприяли применшенню їх наукового значення. Довгий час панувала точка зору, що засвоєння ленінської спадщини - ніщо інше, як оволодіння сталінськими оцінками. Теоретичні підходи до вирішення дослідницьких проблем культурного будівництва історики розуміли як необхідний підбір цитат з творів класиків марксистського вчення, або партійних документів. Оцінка культурного будівництва у працях цього періоду подавалась крізь призму боротьби з проявами українського “націонал-ухильництва История Всесоюзной Коммунистической Партии (большевиков). Краткий курс.- М., 1938.- 351с. та ін.. Деяка зміна акцентів у постановці даної проблеми в радянській історичній науці почалася лише наприкінці 1950-х рр.

Новим моментом у підготовці наукових праць стало широке використання архівних матеріалів. Це сприяло тому, що в названий період зявився ряд робіт, безпосередньо присвячених питанням культурного будівництва в Україні Слуцький О.Б. Радянське і культурне будівництво в перші роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію.- К.: Академія наук УРСР, 1957.- 208с. та ін.. Дослідження стають в науковому відношенні більш обєктивними. Особливо багато праць в цей час підготовлено з проблем ролі пролетаріату в здійсненні ленінської національної політики, керівної ролі Леніна в розвязанні питань культурного будівництва Ясницький Г.І. Розвиток народної освіти на Україні ( 1921-1932 рр.).- К., 1965.- 256с. та ін.. Зявляються цікаві і змістовні роботи, які висвітлюють процес розвитку народної освіти в Україні Лихолат А.В. Здійснення ленінської національної політики на Україні. 1917-1920.- К.: Наукова думка, 1967.- 300с. Соловйова А.А. Літературна спадщина М.О.Скрипника (короткий огляд творів) // УІЖ.- 1965.- № 7.- С.106-114 та ін.. Період з другої половини 1950-х рр. офіційно був визнаний часом відновлення “ленінської концепції” культурного будівництва, звільнення від “сталінських помилок”. В більшості опублікованих в цей час досліджень в науковий обіг вводиться чимало нового, у тому числі раніше вилученого матеріалу. В деяких з них, перш за все, на основі праць Леніна робляться спроби більш глибоко підійти до вивчення культурного будівництва Бистров М.А. Керівна роль КП(б)У в галузі вищої освіти в період будівництва соціалізму 1917-1937 рр.- Харків, 1974.- 142с. та ін.. Втім, багато істориків продовжувало відображати події без належного узагальнення досліджень своїх попередників. У вказаний період радянські дослідники дотримувались негативної оцінки поглядів українських націонал-комуністів Зинченко А.Я. Боротьба КП(б)У проти українського буржуазного націоналізму в галузі культури в 1921-1925 рр. // Наукові праці з історії КПРС.- К., 1975.- Вип.78.- С.85-93 та ін., беззастережно схвалювали лінію комуністичної партії щодо правильності її курсу в національній політиці. При цьому зміст культурного будівництва зводився, передусім, до створення необхідних передумов для побудови соціалізму в СРСР Ткачова Л.І. Інтелігенція радянської України в період побудови основ соціалізму.- К.: Наукова думка, 1985.- 190с. та ін.. Втім, цей період був досить плідним, оскільки у науковців зявилась можливість не тільки цитувати класичні тексти, а й іноді висловлювати власний погляд при аналізі проблеми.

В українській діаспорній літературі, дослідження хоча і несли в собі елементи гострого ідеологічного протистояння і не завжди мали відповідну джерельну базу, їх матеріал відрізнявся критичним ставленням до заходів радянської влади, а у деяких працях більш реальним і поміркованим підходом до характеристики діяльності РКП(б) і КП(б)У з питання ”українізації” Соловей Д. Голгофа України. Московсько-більшовицький окупаційний терор в УРСР між першою і другою світовою війною.- Дрогобич., 1993.- 288с. та ін., висвітлення радянської національної політики Майстренко І. Історія Комуністичної Партії України.- Б.м.в.: Сучасність, 1979.- 256с. та ін., діяльності націонал-комуністів Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи, їх роль у визвольній війні України 1917-1956 рр.- Нью-Йорк; Торонто; Сидней: Спілка визволення України, 1983.- Вип.25.- 151с. та ін. та ін., втілення в суспільне життя політики “українізації” Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус.- Б.м.в.: Сучасність, 1987.- 294с. та ін.. Втім, вцілому варто дати їм позитивну оцінку в розробці окремих аспектів проблеми і також позитивно оцінити їх місце в українській історіографії.

Таким чином, незважаючи на заідеологізованість історичних досягнень, було зроблено крок вперед у вивченні теми, що стосується, і радянської, і закордонної української історіографії.

В сучасній українській науці (друга половина 1980-х - 1990-х рр.) у звязку з кризою адміністративно-командних методів керівництва країною, а потім в умовах проголошення незалежної Української держави, намітилась і поглибилась критика колишнього національного курсу і наголошується на необхідності переходу до нових національних відносин. Перехід до політики “гласності” змінив зміст провідних історичних журналів, відкрив шлях до раніше закритих бібліотечних і архівних спецсховищ, призвів до активного вивчення раніше заборонених тем. Завдяки цьому зявляються праці, в яких по-новому висвітлюється діяльність РКП(б)-КП(б)У, автори намагаються реалізувати нові підходи у витлумаченні причин згортання “українізації”, або позбавитись найбільш заангажованих нашарувань радянської історіографії Лозинський В.С. Політика українізація в 20-30-х роках: історія, проблеми уроки // У І Ж.- 1989.- №3.- С.46-55; Дашкевич Я.Р. Українізація: причини і наслідки // Слово і час.- 1990.- №8.- С.55-64 та ін.. Знайомство з новим архівним матеріалом призвело до того, що ряд істориків починає переглядати свої попередні висновки, погляди на ленінську концепцію в проведенні національної реформи Майборода О.М. Національна політика як суспільне явище: сумні підсумки “критики” західних концепцій.- К., 1990.- 33с. (Препр. / АН УРСР Ін-т історії. Центр нац. відносин; № 8(20)). Чехович В.А. Державно-правові питання українізації в 20-х роках // Держава і українська інтелігенція (деякі проблеми взаємовідносин у 20-х - на початку 30-х рр.).- К., 1990.- 42с. (Препр. / АН УРСР Ін-т історії; № 5). та ін. . Слід відмітити, що у суспільстві домінуючою стає тенденція критики ленінської і сталінської концепцій будівництва нового ладу, курсу на створення тоталітарного суспільства, що призвело до затвердження адміністративно-командних методів керівництва національними процесами Шаповал Ю.І. У ті трагічні роки: сталінізм на Україні.- К.: Політвидав України, 1990.- 143с. Дашкевич Я. Політичне ошуканство чи провакація ? Крах українізації 20-х - 30-х рр. // Україна вчора і нині. Нариси, виступи, есе.- К., 1993.- С.78-88 та ін.. Здобуття Україною незалежності сприяло розвитку національної історичної науки, що й позначилося на розробці теми Історія України: нове бачення: У 2-х т.- К., 1995.- Т.2.- 360с. Кресін О.В. Національна концепція Миколи Хвильового // У І Ж .- 1997.- №6.- С.59-63; Реєнт О.П., Лисенко О.Є. Видання Інституту історії України НАНУ // У І Ж.- 1998.- №2.- С.55-76; №3.- С.39-57 та ін.. Нові наукові праці багато в чому поривають з традиціями радянської історіографії у плані висвітлення історичного шляху розвитку України за роки радянської влади, значення комуністичної партії в національному відродженні народів СРСР. Починається і переосмислення ролі “українізації” в розвитку УРСР.

Доповнюючи одна одну, всі групи історіографічних джерел дозволяють всебічно висвітлити процес дослідження, становлення, проведення, згортання політики “українізації” в УСРР в 1920-х - на початку 1930-х років.

Наукова новизна дослідження полягає в створенні цілісної картини історіографії політики “українізації” в Україні у 1920-ті - початку 1930-х рр. виявленні як позитивних, так і негативних рис праць науковців, які належали до різних історичних шкіл і напрямків, проаналізувати їх здобутки та особливості при висвітленні даної проблеми.

Автором зроблено спробу проаналізувати літературу, що узагальнює форми і методи діяльності комуністичної партії та радянського уряду по забезпеченню політики “українізації”. Нову наукову інформацію також дає комплексний аналіз надбань як вітчизняної, так і закордонної історичної літератури, що досліджує політику “українізації”.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у систематизації та узагальненні нагромадженого матеріалу, осмислені його в руслі сучасної вітчизняної історичної літератури, щодо “українізації”. Практичне значення дисертації повязане з можливістю використовувати її матеріалів при викладенні загальних та спеціальних курсів української історіографії, створенні навчальних посібників, вивченні історії України, національної ідеї, політичної системи СРСР 1920-х - початку 1930-х років, культурного будівництва.

Апробація роботи. Основні положення дисертації апробовані на міжнародній конференції: “Социально-исторические и духовные основы российской культуры” (Белгород, 1998), міжрегіональній науково-практичній конференції “Концепція формування законодавства України”(листопад 1999 р.) (Запоріжжя, 2000), міжвузівській науковій конференції “Витоки і становлення партійно-політичної системи в Україні (До 100-літнього ювілею Революційної української партії)” (Харків, 2000), науково-теоретичній конференції “Національне питання в суспільно-політичному та культурному житті східної України (минуле, сучасне, майбутнє)” (Харків, 2000). Вони також знайшли своє відображення в наукових статтях, опублікованих автором. А також при викладі автором курсу історії України і війська українського у Військовому інституті внутрішніх військ МВС України (м. Харків).

Дисертація обговорювалась та схвалена на засіданнях кафедри гуманітарних та соціально-економічних дисциплін Військового інституту внутрішніх військ МВС України, на кафедрі історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

Мета та завдання дослідження обумовили структуру роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів і шести підрозділів, висновків. Обсяг дисертації містить 165с. машинописного тексту, списку використаної літератури - 38с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, наукове і практичне значення, предмет і обєкт дослідження, її хронологічні і географічні межі, проаналізовано стан та ступінь наукової розробки проблеми, визначені методологічні принципи дослідження, охарактеризовано її джерельну базу, розкрита наукова новизна, сформульовані основні положення, що виносяться на захист, висвітлено процес апробації отриманих результатів.

У першому розділі роботи - “Ідеологія та практика політики українізації в оцінках сучасників” ці погляди вивчаються і аналізуються на тлі тогочасних державно-правових засад, а також ідеологічних підвалин національно-культурної політики УСРР в 1920-х - початку 1930-х років.

У підрозділі 1.1. - “Національне питання в документах партії, уряду, в партійній публіцистиці” - автор посилаючись на джерела партійно державного характеру в хронологічному порядку відтворює історію подій, що передували й супроводжували політику “українізації”.

У той час автори намагались розкрити збільшення української партійної організації за рахунок робітничого класу у тому числі під час “ленінського заклику” в партію, який, серед іншого, повинен був допомогти реалізовувати національну політику у стосунках з корінним населенням. Дослідники ставили завдання показати як успіхи, так і причини недостатньої “українізації”, пояснити значну різницю між містом і селом, вважаючи, що пролетаріату легше оволодіти українською мовою, ніж селянам вивчити російську.

Наприкінці 1920-х рр. Сталін і його прибічники, отримавши перемогу в боротьбі за владу в комуністичній партії, змінили вектор культурного будівництва в Україні та інших національних республіках. Розпочалось форсоване згортання політики національного відродження і її складової - “українізації”. Усвідомлення керівниками держави відсутності небезпеки соціального вибуху дало підстави публікувати статті щодо ворожого впливу “українізації”, її сприяння формуванню українського націоналізму.

Підрозділ 1.2. - “Перші спроби наукового висвітлення політики українізації” - присвячений аналізу осмислення політики “українізації” з огляду впливу ідеологічних інтересів компартійного керівництва на формування суспільної думки в умовах національно-культурного будівництва.

Якщо “українізація” партійно-державного апарату дійшла на початку 1930-х рр. до свого успішного завершення, то в культурному будівництві цього ще не було, відчувалось протиріччя між культурними потребами країни і умовами їх вдоволення. На думку наркома освіти М.Скрипника, головні освітні завдання, що грунтуються на класових принципах, повинні підвищити культурний рівень пролетаріату, що, в свою чергу, дасть можливість, водночас, розвивати українську мову і культуру. Це був початок нової доби “українізації”, котру започаткував М.Скрипник. Намагаючись поєднати відродження української нації з ідеями комунізму, він створював для цього найсприятливіші умови.

Не дивно, що в українському суспільстві національна політика поступово починає викликати підвищену зацікавленість. Відбувається процес всебічного вивчення партійного досвіду в культурному будівництві, який активізує намагання зробити політичні висновки, узагальнити попередню роботу. Але заходи у творенні національної культури не знайшли свого більш-менш повного відображення в дослідженнях того часу.

У другому розділі - “Політика українізації у вітчизняній історіографії середини 1930-х - першій половині 1980-х рр.” - висвітлено процес осмислення радянською історіографією проблеми національно-культурного будівництва в умовах панування тодішньої ідеології, а також у ряді праць закордонних істориків.

У підрозділі 2.1. - “Національно-культурне будівництво 1920-х - початку 1930-х років як історіографічна проблема” - було проаналізовано яким чином використовувалося поняття культурного будівництва радянськими дослідниками, процесу неухильного занепаду немарксистської методології.

Відзначимо, що початком даного періоду стала суттєва політизація суспільства, його підкорення ідеологічним догматам панівної більшовицької партії. Першочерговим завданням стало введення марксизму в історичну науку. Радянським історикам належало керуватись вказівками партії, наглядно пояснювати, що культурне будівництво, з огляду на марксистську теорію соціально-економічних формацій, проникнуте класовою боротьбою. Тому поряд з проблемою національно-культурного будівництва пріоритетним напрямком для радянської історіографії стали соціально-економічна історія та історія революційного руху, що відповідало ідеологічним уявленням, які домінували в проблематиці історичної науки.

Розпізнавальною ознакою історіографії після ХХ зїзду партії став бурхливий розвиток дослідження проблеми культурного будівництва, повязаний з діяльністю і роллю Леніна в здійсненні радянською владою її культурних планів. Розгорталось активне осмислення ленінської спадщини. В результаті в історичній літературі ленінські цитати зайняли місце сталінських, закріпивши за собою ілюстративний метод розуміння питання національно-культурного будівництва.

Обмеженість доступу істориків до матеріалів центральних та місцевих партійних і державних архівів було дещо розширено публікацією матеріалів зїздів і конференцій комуністичної партії України, статистичними збірниками. Однак, вміщені у багатьох збірниках матеріали висвітлювали, перш за все, керівну і спрямовану роль комуністичної партії в культурному будівництві.

Важливе значення для дослідників у виході на більш високий теоретичний рівень стали бібліографічні покажчики літератури. Втім, вони здебільшого лише наводять статистичні дані досягнень, які, до того ж, нерідко мали складний, суперечливий характер.

Кінець 1960-х - початок - 1970 рр. пройшли під знаком святкування 100-ї річниці від дня народження Леніна. В монографіях, статтях, тезах проведених чисельних конференцій зазначалася особлива значущість ленінської спадщини для методології історичної науки. Невдоволення теоретичним рівнем досліджень науковці часто-густо усували не пошуком нових ідей, а через актуалізацію давно відомих положень класиків марксизму-ленінізму. В силу високого ступеню політизації історичної науки перелік проблемних питань національної політики, до яких звертались радянські історики, було суворо регламентовано партійними документами та рішеннями. В результаті історичні дослідження культурного будівництва багато в чому повторювали одне одного, лише частково відрізняючись конкретними фактами та деякими міркуваннями, що значно звужувало історіографічне коло.

У підрозділі 2.2. - “Політика українізація в оцінці істориків діаспори” - показані ознаки ідеологічного протистояння, які діаспорні історики виділяли в своїх дослідженнях. По-перше, це небезпека природи тоталітарного режиму. По-друге, поглинання ідеології національного відродження, великодержавним шовінізмом.

Поступово зясовується роль істориків української діаспори, які критично переоцінювали традиції національної історіографії, намагаючись при цьому ліквідувати певне відставання української історичної думки від світової при дослідженні даної проблеми.

У третьому розділі - “Висвітлення політики українізації як історичного процесу в українській історіографії другої половини 1980-х - 1990-х років” - аналізуються доробки українських науковців, з даного питання на передодні та після проголошення незалежності України.

Підрозділ 3.1. - “Проблема національної реформи в літературі доби перебудови” - висвітлює зміни, які відбулися в українській історіографії в другій половині 1980-х - на початку 1990-х років, де звернуто увагу, що дискусії, котрі проходили серед істориків в добу перебудови, переважно носило конкретно-історичний підхід до аналізу проблем “українізації”.

Істотно вплинула на процес національно-державне відродження України політика так званої “перебудови” в СРСР, завдяки якій були створені сприятливі умови для розвитку історичної науки, починає розширюватись і база досліджень політики “українізації”, зявляються нові підходи до висвітлення культурної політики 1920-1930-х рр. Втім, не слід вважати, що вакуум, який утворився у науці, був відразу заповнений публікаціями, позбавленими ідеологічної закомплексованості, усталених стереотипів. У дослідженнях того часу ще домінують партійні аспекти. Певні зрушення намітились лише в публікаціях кінця 80-х - початку 90-х років, що повязано з крахом тоталітарної системи, що радикально позначилось на розвитку історичної науки, зокрема, на вивченні процесу “українізації”, обєктивного вивчення діяльності ЦК КП(б)У і уряду України по запровадженню української мови у державних установах республіки, тощо.

У підрозділі 3.2. - “Переоцінка проблеми історії українізації в роботах 1990-х років: від “українізації” до “національно-культурного відродження” 1920-х років” - дисертант з історіографічних позицій досліджує відображення еволюції політики “українізації” в історичній літературі.

В дослідженнях істориків розпочинається новий етап, який характеризується більш обєктивним висвітленням подій, повязаних з процесом