КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЯЦЕНКО БОРИС ПАВЛОВИЧ

УДК 911.3.33+913(52)

СТРУКТУРА ГОСПОДАРСТВА ЯПОНІЇ

(економіко-географічне дослідження господарства

постіндустріальної країни)

Спеціальність 11.00.02 – економічна та соціальна географія

Автореферат

на здобуття наукового ступеня

доктора географічних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі країнознавства

і туризму географічного факультету Київського

національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: доктор географічних наук, професор

Шаблій Олег Іванович, завідувач

кафедри економічної і соціальної географії

Львівського національного університету ім.Івана Франка

Доктор географічних наук, професор

Голвіков Артур Павлович, завідувач кафедри

міжнародної економіки і міжнародних економічних

відносин Харківського національного

університету ім.В.Н.Каразіна

доктор географічних наук, професор

Степаненко Анантолій Васильович, завідувач відділом

проблем розвитку і розміщення виробничного потенціалу

Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України

Провідна організація: Інститут географії НАН України,

відділу суспільно-географічних досліджень.

Захист відбудеться 23 квітня 2001 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.07 при Київському

національному університет імені Тараса Шевченка за адресою:

03011, Київ, вул. Васильківська, 90, географічний факультет, ауд. 212)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій

бібліотеці Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “21” березня 2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої

ради доктор географічних наук,

професор С.І.Іщук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний розвиток та трансформація структури господарства економічно розвинених країн визначаються такими важливими чинниками як поступ інформаційно-технологічної революції, глобалізація суспільно-економічних процесів та прояв циклічності економічного росту, який для вищезазначеної групи країн полягає в переході від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку. Інформаційно-технологічна революція – логічне подовження революції науково-технічної – ставить на чільне місце використання досягнень науки і технології, інформації та мистецтва підприємництва. Процеси глобалізації ведуть до розмивання самодостатності економік окремих держав і наростання взаємозалежності їх ринків, формування транснаціональних угрупувань корпорацій та конгломератів власності. Циклічність розвитку економіки вже привела до утворення системи світового господарства, в якій країни та регіони знаходяться водночас на різних стадіях суспільно-економічного розвитку, при цьому в порівняно невеликій групі країн-лідерів світового господарства іде становлення постіндустріального суспільства. Поєднання дії наведених вище факторів на процеси розвитку господарства окремої країни дає нову якість у формуванні закономірностей у всій множині структур її господарства, яке набуває нових якісних і кількісних характеристик. Науковці різного фахового спрямування – економісти, соціологи, політологи, економіко-географи (наприклад, І. Валлерстайн, Д.Дж. Гелбрейт – на заході, С.Б.Лавров, М.С. Мироненко – в Росії) порівняно недавно розпочали дослідження процесів і закономірностей постіндустріального господарства світу. За короткий час зазначена проблематика була усвідомлена як значуща і актуальна при вивченні як економічно розвинених країн, так і країн перехідної економіки.

Японія – одна з групи країн, що вже пройшли індустріальну стадію розвитку, господарство яких, на додаток до вже існуючих реалій і сформованих систем індустріальної епохи, набуває нових закономірностей будови і структури. Тому дослідження сучасної структури її господарства актуальне, і в процесі такого дослідження можна пізнати чимало повчального. Ознайомлення з досвідом розвитку економіки Японії для науковців України – це можливість заглянути в майбутнє і дослідити один з можливих варіантів будови постіндустріального господарства країни, активно інтегрованого в глобальні господарські системи.

Зв’язки роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у відповідності до напрямку наукової роботи кафедри країнознавства і туризму географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відповідає науковим планам кафедри країнознавства і туризму (тема 97121 № держреєстрації 0197U003170), її здійснення йшло опліч з розробкою теорії географічного країнознавства та географії світового господарства, що є одним із стратегічних напрямків роботи кафедри. Матеріали роботи лягли в основу розробки концепції та програм спеціальних та нормативних курсів географічного факультету ("Економічна і соціальна географія зарубіжних країн", "Географія світового господарства", "Географія зовнішньоекономічних відносин", "Сучасне господарство країн Азії", "Дослідження ринків країн Азії"). Застосовані в роботі основні ідеї країнознавчого аналізу використані в розробці програми курсу "Економічна і соціальна географія світу" для шкіл України та при написанні відповідних підручників.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єкт дослідження – господарство Японії.

Предмет дослідження – інтегральна структура господарства постіндустріальної країни, що знаходиться під впливом процесів глобалізації та інформаційно-технологічної революції.

Мета і завдання роботи. Метою роботи є дослідження з економіко-географічних позицій інтегральної структури господарства постіндустріальної країни в умовах процесів інформаційно-технологічної революції та глобалізації (на прикладі Японії).

Для досягнення мети поставлені такі завдання:

при аналізі множини структур господарства виявити пріоритетні структури і провідні фактори їх розвитку в постіндустріальну епоху;

розкрити специфіку прояву умов та можливостей розвитку господарства, використання наявних ресурсів в залежності від рівня розвитку економіки країни;

дослідити будову організаційно-управлінської структури держави і довести, що у функціонуванні сучасного господарства досліджуваної країни вона відіграє провідну роль;

проаналізувати особливості організації та функціонування найбільш характерних для господарства країни галузевих та міжгалузевих утворень компонентної (функціонально-галузевої) структури і визначити характер впливу на них процесів інформаційно-технологічної революції та глобалізації;

систематизувати уявлення про закономірності будови територіальної структури господарства досліджуваної країни наприкінці ХХ ст.

Методологія, методи, використані матеріали. Методологічною базою роботи є основні положення теорії суспільної географії. Основним методологічним підходом при виконанні роботи був системно-структурний, який визначив логіку застосування конкретних спеціальних методів дослідження.

При виконанні роботи використані емпіричні матеріали багаточисленних японських першоджерел: статистичних збірників, монографій та публікацій в періодичних виданнях, економічних та бізнесових довідників з окремих галузей господарства або господарства районів Японії державних планів та програм. Із використаних наукових праць з японознавства та економічної географії зарубіжних країн автор з найбільшою вдячністю вказує на праці К.М. Попова та Я.О. Певзнера серед російських японознавців; Г.Т. Треварта, П. Демпстера, Е.О. Рейшауера серед японознавців США; Кіуті С., Сібата Т., Кавасіма Т., Камодзава І., Накамура Т., Окумура Х. серед японських географів та економістів; роботи з економічної географії та економіки зарубіжних країн російських та українських науковців: С.Б. Лаврова, І.М. Майергойза, Е.Б. Алаєва, М.В. Алісова, В.С. Будкіна, І.А. Вітвера, В.М.Гохмана, М.С. Мироненка, О.Є. Слуки, А.С. Філіпенка.

Наукова новизна проведеного дослідження:

Вперше концепція множини структур господарства застосована при аналізі окремої постіндустріальної країни.

Вперше у вітчизняній науці вплив державно-корпоративної тенденції враховано при дослідженні множини структур господарства.

На прикладі Японії доведено, що в умовах інформаційно-технологічної революції та глобалізації господарства в множині структур господарства провідна роль належить дії організаційно-управлінської структури.

Виявлено, що в сучасному господарстві економічно розвиненої країни підприємства корпоративних угрупувань різних типів є наскрізним елементом, присутнім в основних видах інтегральної структури господарства: компонентній (функціонально-галузевій), організаційно-управлінській та територіально-господарській.

Запропоновано авторську типологію корпоративних угрупувань в сучасному господарстві Японії, яка розвиває типологічні побудови японських авторів.

Виявлено, що всебічне впровадження обслуговуючого та інформаційно-програмного забезпечення в господарський процес веде до перетворення корпоративних угрупувань, а з ними і міжгалузевих та трансгалузевих систем господарства, в комплексні утворення, в яких в рамках єдиних організаційно-управлінських структур поєднуються виробнича та обслуговуюча діяльність.

На новому матеріалі підтверджена зміна пріоритетів в дії факторів економічного розвитку під впливом інформаційно-технологічної революції, тобто зростання ролі інтелектуального капіталу, інформаційно-технологічних ресурсів та мистецтва менеджменту.

На матеріалі провідних функціонально-господарських систем Японії розкрито визначальну роль впливу процесів інформаційно-технологічної революції на формування будови сучасних міжгалузевих та трансгалузевих систем господарства.

На матеріалі Японії обгрунтовано системність, пропорційність та керованість як первинних (базових) економічних районів, так і економічних районів 1-го порядку економічно розвиненої країни.

Запропоновано авторську типологію первинних економічних районів Японії, причому, в процесі типізації доведено ключову роль тих територіальних одиниць – полюсів росту, в яких зосереджується управлінська, фінансово-банківська, інформаційно-програмна та наукова діяльність сучасної економічно розвиненої країни.

Практичне значення результатів дослідження. Теоретичні узагальнення та методика наукового дослідження можуть бути використані при проведенні аналогічних досліджень господарства інших економічно розвинених країн. Прикладні результати загальних висновків та висновків у окремих розділах роботи, в яких міститься інформація щодо практики організації та функціонування корпоративних утворень та окремих систем господарства Японії, можуть прислужитися розбудові організаційно-управлінської, функціонально-господарської та територіально-господарської структур економіки України. Ідеї, закладені в логіці проведення дисертаційного дослідження, використані в розбудові програм підготовки фахівців зі спеціалізації "Географія світового господарства та країнознавство".

Особистий внесок дисертанта у розробку наукових результатів, що виносяться на захист. Дисертаційне дослідження є одноосібно написаною науковою працею, в якій реалізовано ідеї автора щодо дослідження господарства економічно розвиненої країни з економіко-географічних позицій.

Апробація та впровадження результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації та матеріали досліджень, пов’язаних з її виконанням, доповідались на 19 конференціях, симпозіумах та з’їздах національного та міжнародного рівня, в т.ч.: на "IV-й конференції з теоретичної географії" (Чернівці, 1983); "VІІ з’їзді географічного товариства УРСР" (Сімферополь, 1985); "VІІІ з’їзді географічного товариства СРСР" (Київ, 1985); конференціях "Географічні проблеми великого міста" (Київ, 1991); "Реформування зовнішньоекономічної сфери України" (Київ, 1995); ІІ-х, ІІІ-х та ІV-х "Сходознавчих читаннях А. Кримського" (Київ – Звенигородка, 1998, 1999, 2000); конференції до 125-річчя Географічного товариства України "Географія України: сучасний стан та перспективи" (Київ, 1998); конференції "Туризм на порозі ХХІ ст.: освіта, культура, екологія" (Київ, 1999); VІІІ з’їзді Географічного товариства України "Україна та глобальні процеси" (Луцьк, 2000); конференції "Далекий Схід – економічне співробітництво з Україною" (Київ, 2000).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 33 наукових праці обсягом 53 д.а., в т.ч. розділи в монографіях (понад 12 арк.), підручники для вищої та середньої школи.

Обсяг і структура дисертаційної роботи. Робота складається із вступу, п’яти розділів (до складу яких входять 22 підрозділи), загальних висновків, висновків, щодо можливостей взаємодії економік Японії та України, списку використаних джерел. Дисертація викладена на 291 сторінки тексту, включає 30 табліць, 28 рисунків. Список використаної літератури налічує 125 джерел.

Розділи дисертації:

1. Специфіка формування інтегральної структури господарства постіндустріальної країни під впливом корпорацій і держави.

2. Умови та можливості розвитку господарства Японії.

3. Організаційно-управлінська структура господарства.

4. Функціонально-господарська структура.

5. Територіально-господарська структура.

Виклад теоретичних аспектів досліджуваної теми подано як в першому розділі, так і в підрозділах: 3.1. (Держава і корпорації в організаційно-управлінській структурі господарства); 3.4. (Корпоративний комплекс і типологія корпоративних угрупувань); 4.1. (Сучасні тенденції розвитку функціонально-господарських угрупувань в Японії); 5.1. (Особливості територіально-господарської структури постіндустріальної країни) тощо.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ, ЩО ВИНОСЯТЬСЯ НА ЗАХИСТ

Основні висновки і узагальнення дисертаційного дослідження формують економіко-географічну концепцію закономірностей функціонування інтегральної структури господарства країни, що досягла постіндустріальної стадії розвитку.

Теоретичні аспекти дослідження

Сучасне світове господарство являє собою систему, окремі підсистеми якої знаходяться на різних стадіях розвитку; систему багаторівневу, багатополюсну, нерівномірно розвинену. Ядром і найбільш передовою в економічному відношенні частиною цієї системи є порівняно невелика група країн, які пройшли всі етапи індустріальної стадії розвитку сучасної цивілізації. Господарство, а з тим і суспільне життя цих країн набувають рис і закономірностей, що виникають, головним чином, під впливом інформаційно-технологічної революції та процесів глобалізації. Імя їм – постіндустріальні країни. До таких звичайно відносять США, Японію, більшість країн Західної Європи.

В процесі дослідження господарства таких країн в першу чергу впадають в око кількісні відмінності основних економічних характеристик. І у великих, і в малих країнах цього типу сфера обслуговуючої діяльності стала провідною і за кількістю зайнятих, і за розмірами продукованого ВВП. В межах обслуговуючої сфери провідне місце починає посідати діяльність, повязана з реалізацією інформаційних технологій, а у виробничій сфері – діяльність виробництв “високих технологій”. Географічна суперпозиція цих зрушень проявляється в посиленій територіальній концентрації вищезгаданих видів діяльності в обмеженій кількості регіонів планети і навіть “світових міст”, які стають інформаційно-технологічними лідерами світового господарства.

В основі цих статистично видимих трендів лежать глобальні якісні зміни в господарстві постіндустріальних країн. Найважливіші з них такі:

в процесі перебігу іноваційних циклів науково-технічного розвитку ці країни (точніше, підприємницькі кола цих країн) стали володарями науково-технічних досягнень і технологій, яких не мають, або з різних причин не можуть освоїти інші країни. Щороку патентні відомства США, Японії, країн Західної Європи реєструють десятки тисяч патентів і відкриттів. Таким чином, накопичуються колосальні інтелектуальні ресурси, доступ до яких мають в першу чергу багаті держави. А це, наприклад, час від часу все більш ємні чіпи мікропроцесорів і обсяги памяті ЕОМ в компютерних технологіях, все більш досконалі роботи та гнучкі виробничі системи у верстатобудуванні, постійно вдосконалювана технологія оптико-волоконного звязку в телекомунікаціях, все нові досягнення генної інженерії в біотехнологіях тощо;

відбувається зміна пріоритетів у використанні економічних ресурсів цих країн. В умовах наростання інформаційно-технологічної революції провідну роль стали відігравати інформаційно-технологічні ресурси, інтелектуальний капітал, закладений як в якості підготовки робочої сили, так і в ресурсах науково-технічної інформації, мистецтво менеджменту як на мікро-, так і на макрорівні;

стратегічні прориви в технології створюють нові можливості організації менеджменту як у виробництві, так і в діяльності з його обслуговування, та в організації збуту. В промисловості на зміну автоматизації недалекого минулого, націленої на масовий випуск продукції обмеженої номенклатури, приходять “гнучкі” форми організації виробництва, спрямованого на активну реалізацію іновацій і швидку зміну номенклатури продукції. Відповідно, в організаційно-управлінській структурі промисловості на зміну гігантським заводам і трестам ідуть диверсифіковані міжгалузеві та трансгалузеві корпоративні угрупування, які координують роботу часом сотень підприємств різної величини;

в результаті тієї ж зміни пріоритетів у використанні економічних ресурсів та змін в організації менеджменту відбувається перехід господарства постіндустріальних країн на принципи різкого зниження ресурсомісткості ВВП. Звичайно, все це відбувається на тлі подорожчання використовуваних природних ресурсів, надто енергоносіїв, а також зростання жорсткості екологічних вимог, яке має місце у всіх країнах світу. Але тільки в господарстві країн постіндустріального рівня розвитку завдяки гнучкості і високій адаптивності менеджерських систем досягнуто реальних результатів енерго- та матеріалозбереження, а тенденції розвитку господарства можуть бути розцінені як перехід від ресурсоспоживаючої до ресурсозберігаючої економіки;

наразі ріст економічного потенціалу таких країн та їх конкурентноздатність в системі світового господарства стає залежним не стільки від наявних ресурсів природи на їх території, скільки від іноваційної активності діючих господарських утворень, особливо від рівня освоєння ними досягнень НТП. При цьому країна може бути економічним лідером, володіючи досить скромними місцевими природними ресурсами. Приклад Японії у цьому відношенні особливо показовий;

отже, вирішального значення набуває ефективність діяльності інституцій організаційно-управлінської структури господарства, особливо тих, що повязані з іноваційним менеджментом та інвестиційною діяльністю. За таких умов сфера фінансів із допоміжної, яка обслуговувала кругообіг товарів і ресурсів на ринку (ця функція залишається за нею і надалі), перетворюється на провідну і самодостатню систему, яка починає визначати характер діяльності всіх інших систем господарства;

нарешті, слід підкреслити, що крім діяльності, що базується на нових інформаційних технологіях, та діяльності фінансово-банківської сфери, інші галузі обслуговування приймають участь у формуванні нового вигляду господарства. Послуги з програмного забезпечення стають невідємною часткою господарських процесів. Виробниче обслуговування вирізняється в самодостатній вид діяльності, виокремлений із виробничих процесів. Транспортні послуги набувають системного характеру – формуються транспортно-реалізаційно-логістичні системи.

Вищезазначені закономірності формуються в нових геополітичних реаліях сучасної економічної і політичної карти світу, де найбільш яскраво проявляються такі тренди:

зменшується значення фактору необхідності подолання просторового розриву у економічних процесах. Так, якщо функціонування світового ринку товарів і сировини безумовно залежить від роботи та пропускної спроможності традиційних комунікацій (хоч швидкості і вантажопідйомність транспортних засобів різко зросли), то робота більшої частини ринку послуг вже спирається на дії глобальних інформаційних систем та швидкісної авіації, а ринки капіталу і валюти, використовуючи світові мережі електронного звязку та можливості інфраструктури провідних фінансово-економічних цетрів світу, вже оперують в режимі реального часу. Образно кажучи, відбувається “стиснення простору” світового господарства;

“стиснення простору”, досягнуте завдяки технічному прогресу на транспорті, доповнюється “стисненням інформаційного простору” завдяки революції в телекомунікаціях. Формується інформаційна спільність планети. З цього випливає декілька важливих наслідків. По-перше, створюються передумови розвитку матричних структур управління господарськими процесами на міжнаціональному (глобальному) рівні. По-друге, це ще один чинник “розмивання” сталої системи адміністративних і політичних кордонів та активізації різносторонніх інтеграційних процесів. По-третє, полегшується реалізація “демонстраційного ефекту” на світовому споживчому ринку, функціонування глобальних систем маркетингу вже неможливе без відповідного інформаційно-рекламного забезпечення;

росте взаємозвязок і взаємозалежність національних економік, які, реалізуючи переваги обміну товарами, послугами, факторами виробництва на світовому ринку, невідворотно інтегруються в систему світового господарства. При цьому розмивається самодостатність господарств не тільки країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою, але й економічно розвинених країн. При цьому зростає роль транснаціональних корпорацій, які, керуючись виключно критеріями економічної ефективності, намагаються “глобалізувати” економічні процеси;

транснаціональні корпорації (ТНК) разом із суверенними державами стають елементами, взаємодія яких формує систему світового господарства. ТНК поєднують використання гнучких форм власності та транснаціональної підприємницької діяльності, які забезпечують економічну діяльність їхньої структурної та інвестиційної політики, з певною територіальною організацією макроменеджменту, яка спирається на економічні центри комунацій поліцентричної територіальної структури світового господарства;

глобальних рис набув процес формування міжгалузевих та трансгалузевих функціонально-господарських систем, зумовлений закономірностями світових технологічних звязків, особливостями інвестиційних процесів та вимогами сучасного менеджменту та маркетингу. До міжгалузевих систем, діяльність яких набуває глобальних масштабів, можна віднести:

комплекси енергетики, де контроль зосереджений фактично в руках одного кола енергетичних ТНК;

комплекси виробництва матеріалів, де міжнародний капітал координує роботу металургійної, хімічної та силікатної промисловості;

систему машинобудування, що складається як єдина світова система, позаяк його левова частка зосереджена в обмеженій групі країн;

агропромислові комплекси, де збут сільськогосподарської продукції та продовольства суттєво залежить від роботи систем світового агропромислового маркетингу;

системи транспорту, які поступово перетворюються на світові транспортно-логістичні системи;

індустрію туризму, в якій взаємодія великих туроператорів та “готельних ланцюгів” поєднується з роботою глобальних інформаційних та транспортних систем;

продовжується “поляризація” господарства світу. В світовому економічному просторі взаємодіють, з одного боку, постіндустріальні країни, репрезентовані на світовому ринку товарами високих технологій, послугами престижних обслуговуючих галузей (банківська справа, консалтинг, наукова та інформаційна діяльність тощо), висококваліфікованих спеціалістів, чимало яких завербовані з усіх кінців світу, з іншого – переважно “сировинні” регіони (так звана “світова периферія”), які виходять на ринок з пропозицією продукції екологічно небезпечних виробництв, легкої промисловості або агропромислового комплексу, палива, мінеральної сировини, зрештою – дешевої робочої сили. В провідних економічних центрах перших зосереджуються фінансові та управлінські інститути й інформаційна інфраструктура, що забезпечує прийняття іноваційних та інвестиційних рішень; другі займають підпорядковане положення у світовому господарстві.

Означені вище загальні закономірності в тій чи іншій мірі притаманні господарству поки що невеликої групи країн. Опосередковано через світогосподарські процеси вони виявляють вплив на стан справ у господарстві всієї планети. З другого боку, описані вище тренди, притаманні господарству планети в цілому, впливають на економіку кожної окремої країни; постіндустріальні країни реалізують переваги глобалізації світогосподарських процесів особливо активно.

Водночас господарство кожної країни зберігає риси індивідуальності і неповторності. Господарство Японії серед когорти постіндустріальних країн відзначається яскраво вираженою державно-корпоративною тенденцією, наявністю сформованих конгломератів колективної власності, а головне – всебічним проявом у всіх видах господарської діяльності особливостей культури, суспільної організації життя та менталітету японського народу. Тому, поряд із аналізом закономірностей компонентної, організаційно-управлінської та територіальної структури господарства Японії розглядаються й умови та можливості їх розвитку та функціонування, що, на погляд автора, є обовязковою складовою країнознавчого аналізу господарства держави.

Серед сучасних умов та можливостей економічного розвитку Японії як країни, де йде процес становлення господарства постіндустріальної епохи, вирішальними є ті, що пов’язані з використанням інтелектуального капіталу та підприємницьких можливостей державно-корпоративного комплексу, високого рівня культури та специфічного менталітету нації. Серед іншого важливу роль відіграють наявність сучасної високотехнологічної бази господарства, набуті фінансові можливості корпорацій та держави, сприятливі умови активізації участі в міжнародному поділі праці.

Реалізація цих умов та можливостей виявляє вплив на вигляд та склад множини структур господарства.

Серед множини структур особливо важливою стає організаційно-управлінська, яка за формою є координуючим механізмом, що забезпечує функціонування і взаємодію різних сфер господарської діяльності, а за змістом – виразником відносин в системі власності держави. В умовах Японії симбіоз потужних конгломератів власності, які організаційно набули форм міжгалузевих корпоративних угрупувань різних типів, та держави в особі різних її інститутів, лежить в основі формування державно-корпоративної тенденції в японській моделі економіки. Об’єднуючою ланкою в цій системі є фінансово-банківські кола та кола "дзайкай" – координаційні інститути, що репрезентують інтереси великого бізнесу.

При цьому, підприємства, що належать до корпоративних угрупувань різних типів, є елементом , одноразово присутнім у всіх основних складових інтегральної структури господарства: компонентній (функціонально-галузевій), організаційно-управлінській та територіально-господарській.

Вигляд функціонально-господарських систем країни визначають трансгалузеві та міжгалузеві утворення, будова і функціонування яких залежить і від стану справ у відповідних глобальних міжгалузевих системах, і від закономірностей будови та розвитку національного господарства. В умовах Японії до перших (що більше відчувають вплив процесів глобалізації) можна віднести енергетику, виробництво матеріалів, машинобудування, авіаційний та морський транспорт, індустрію туризму; до других – системи наукових досліджень і конструкторських робіт (НДКР), агробізнес, залізничний та автомобільний транспорт тощо. Функціонування міжгалузевих та трансгалузевих систем господарства постіндустріальної країни відбувається під впливом процесів інформаційно-технологічної революції.

Найбільш яскравим проявом такого вливу є розвиток процесів так званої “сервізації” (від "service") та софтизації (від "software"), всебічного впровадження обслуговуючого та інформаційно-програмного забезпечення в господарський процес. При цьому, багатогалузеві корпоративні угрупування, а з ними і міжгалузеві та трансгалузеві системи господарства набувають комплексного вигляду – в них, в рамках єдиних організаційно-управлінських структур, поєднуються виробнича і обслуговуюча діяльність.

Рівень розвитку та структурні особливості базових елементів сучасної територіальної структури господарства (первинних економічних районів) економічно розвиненої країни визначаються різностадійністю їх розвитку, різними можливостями використання тих чи інших ресурсів території на різних стадіях її розвитку, різним характером участі регіонів у географічному поділі праці.

Прояв державно-корпоративної тенденції та взаємодія на певній території підприємств інтегрованих корпоративних угрупувань надають цим базовим елементам територіальної структури збалансованого вигляду, створюють умови для керованості розвитку територій та системності в розробці регіональної політики держави.

В умовах постіндустріальної країни ключову роль в господарстві починають відігравати ті територіальні одиниці – полюси росту, в яких зосереджуються управлінська, фінансово-банківська, інформаційно-програмна та наукова діяльність.

Системно-аналітичні аспекти дослідження

У другій половині XX ст. Японія ввійшла в пору “економічної зрілості”, якій притаманні оптимізація і довершеність форм і пропорцій у всій множині структур господарства. Особливості динаміки розвитку господарства країни полягають в тому, що воно пройшло всі цикли розвитку індустріальної епохи і знаходиться на початковому циклі епохи постіндустріальної. Особливості будови продуктивних сил полягають в тому, що нестача природних ресурсів в країні перекривається високим рівнем кваліфікації і культури праці робочої сили, широким залученням здобутків технологічного прогресу та прикладних наукових досліджень, активним та гнучким використанням капіталу та можливостей менеджменту. Особливості дії факторів економічного розвитку – в динамічності змін складу і характеру їх дії в повоєнний період до середини 70-х років, та в період від середини 70-х до середини 90-х та і рубежі століть.

В 50-ті – 60-ті роки найважливішими факторами економічного розвитку були: інтенсивна експлуатація висококваліфікованої робочої сили (на той час дешевої), вміле використання досягнень світової науково-технічної думки, реорганізація японського капіталу і поява державно-корпоративної тенденції, реорганізація аграрних відносин, економія на воєнних витратах, сприятлива кон’юнктура на світових ринках. В наступні десятиліття ці фактори розвитку трансформувалися: подорожчала робоча сила, ускладнилася ситуація на світових ринках сировини, але країна стала на шлях розвитку власних комплексів високих технологій, вийшла на світові ринки з конкурентоздатною наукомісткою продукцією, в ії господарстві відбулися важливі структурні зрушення як у виробничій, так і в обслуговуючій сферах. Перебіг економічних та суспільних процесів на рубежі століть проходить у відповідності із загальносвітовими трендами сучасної інформаційно-технологічної революції. Серед сучасних умов та можливостей економічного розвитку Японії вирішальними є ті, що повязані з використанням інтелектуального капіталу: кваліфікована робоча сила, інформаційно-технологічні ресурси, особливо досягнення науково-технічного прогресу, мистецтво менеджменту як на мікро-, так і на макрорівні. Серед інших важливе місце належить ефективній дії державно-корпоративної тенденції та зваженості різних видів економічної політики – промислової, фінансової, зовнішньоекономічної, регіональної, екологічної тощо. Важливу роль відіграють також наявність сучасних високотехнологічної бази та техніко-економічної інфраструктури, набуті фінансові можливості корпорацій та держави, високий рівень культури та специфічний менталітет нації.

Основні закономірності будови підприємництва в Японії полягають в наступному.

Економіка країни на макрорівні є добре впорядкованою системою, в якій поєднуються регулююча і спрямовуюча роль держави з функціонуванням механізмів ринку, на якому головними діючими особами є крупні корпорації.

Власність концентрується переважно в руках юридичних осіб, надто в руках фінансово-банківських та виробничих корпорацій.

Провідною формою володіння власністю є система “перехрестного” володіння акціонерним капіталом і утворення конгломератів взаємної корпоративної власності заради забезпечення контролю над господарськими процесами.

Основними засобами втручання держави в економічні процеси є системи державного регулювання та державного програмування, імплементація державних програм фінансової, промислової, зовнішньоторгової, регіональної та іншої політики.

Основним економічним ресурсом господарства Японії є ії трудові ресурси. Ринок праці в країні репрезентований робочою силою з високим рівнем фахової підготовки, культури праці та професійної мобільності. Завдяки сприятливому перебігу демографічних процесів в другій половині XX ст. контингент економічно активного населення був найбільшим за всю історію країни. Але на перспективу динаміка процесів відтворення та вікової структури населення складається несприятливо і вже в першій чверті XXI ст. національний ринок робочої сили звузиться. Водночас, зберігаються гостра проблема зверхконцентрації населення у великих агломераціях, великий розмах маятникових міграцій, все ще гострими залишаються проблеми збереження довкілля в урбанізованих ареалах.

Динаміка галузевої структури зайнятості Японії (табл. 1.) демонструє постійне збільшення ролі спочатку галузей господарства, не пов’язаних з використанням природних ресурсів, а потім, - обслуговуючих галузей, особливо фінансової діяльності. Доля зайнятих в промисловості в Японії, як і в інших економічно розвинених країнах, досягнувши максимуму в 70-ті роки, в наступні роки неухильно знижувалась. В той же час в самій промисловості росло значення нових наукомістких виробництв і т. зв. “системних” галузей. Закономірності, що визначають зміни в структурі використання трудових ресурсів, так чи інакше пов’язані із впливом інформаційно-технічної революції.

Таблиця 1.

Динаміка галузевої структури зайнятості в Японії

За даними: [Ніхон токей ненкан, Ніхон кокусей дзуе за відповідні роки].

Основною рушійною силою економіки Японії є використання досягнень науково-технічного прогресу та інформаційно-технологічної революції. На поступі технологічних інновацій Японія пройшла етапи “копіювання”, потім “удосконалення” світової науково-технічної думки, і наприкінці століття дійшла до етапу “творення”, коли ії науково-виробничий комплекс за всіма ключовими показниками став одним із рівноправних лідерів в світовій науці та техніці. Це дає можливість Японії на сучасному етапі притримуватися курсу на науково-технічну і технологічну незалежність на додаток до вже існуючої фінансово-економічної незалежності.

Хоч для господарства часів інформаційно-технологічної революції і характерна ресурсозберігаюча модель розвитку, проблеми організації раціонального місцевого природокористування та віднайдення можливостей довозу імпортної сировини та енергоносіїв у Японії залишаються. В процесі природокористування країні доводиться раціонально і бережливо користуватися обмеженими можливостями географічного середовища, вирішувати проблему поповнення нестачі місцевих ресурсів імпортом палива, сировини для виробництва конструкційних матеріалів, завозу продовольства з усіх кінців світу. Життєво важливою залишається необхідність забезпечення захисту навколишнього природного середовища, яке знаходиться місцями на межі екологічної катастрофи. Долати всі ці труднощі допомагає одна з опорних позицій менталітету японського народу – впевненість у тому, що земля є неперехідною цінністю. Ще одна риса специфіки землекористування в Японії полягає в усвідомленні цінності території та її економіко-географічного положення як економічного ресурсу.

Серед множини структур, які складають систему господарства сучасної постіндустріальної країни, особливо важливу позицію займає організаційно-управлінська структура. За формою-це множина відповідних установ, які забезпечують нормальне функціонування і взаємодію різних сфер господарської діяльності; за змістом - прояв відносин в системі володіння і управління власністю, в тому числі, цінними паперами, нерухомістю, землею, інтелектуальним капіталом тощо. В постіндустріальну епоху саме від ефективності дії цієї структури залежить життєздатність економіки тієї чи іншої країни як на внутрішньому, так і на світовому рівні.

В Японії другої половини XX ст. формування системи власності йшло шляхом концентрації багатства не фізичних, а юридичних осіб, особливо корпорацій, як виробничої, так і обслуговуючої сфери та фінансово-банківських інституцій (див.табл.2). Активний процес корпоратизації привів до виникнення суспільства, в якому корпорація - понад усе, а логіка процесу концентрації капіталу та виробництва - до формування потужних конгломератів власності, які організаційно набули форми міжгалузевих корпоративних угрупувань (кейрецу, дайкігьо сюдан тощо). Взаємодія утвореного корпоративного комплексу та держави в особі різних її інститутів складає основу державно-корпоративної моделі економіки японського типу.

Таблиця 2.

Динаміка питомої ваги акцій, які належать різним типам власників в Японії

*Інвестиційні трасти, рентні трасти та інші.

За даними: [The MIT Encyclopedia of the Japanese Economy, Т.1999].

"Державна" складова організаційно-управлінської структури господарства полягає як в прямих діях уряду та пов'язаних з ним дорадчих інститутів (канрьо), так і опосередкованій дії правових та фінансових механізмів системи економічного регулювання, економічного планування та пов'язаного з ним регіонального планування. Роль зв'язуючої ланки між державним та корпоративним сегментами організаційно-управлінської структури належить еліті підприємницьких кіл - фінансово-банківській системі та ряду квазідержавних організацій (дзайкай), діяльність яких виявляє вплив на функціонування обох сегментів системи.

Основою ефективного функціонування корпоративної складової вищезазначеної структури є притаманна японській економіці система взаємного володіння акціонерною власністю. Взаємне (або перехрестне чи матричне) тримання акцій фірмами, банками, різноманітними інституційними інвесторами в Японії практикується не стільки з метою отримання прибутку, скільки заради забезпечення контролю над власністю та створення сприятливого середовища господарської діяльності. При цьому відбувається поступове ускладнення структури і формування міжфірмових та надфірмових корпоративних утворень різних типів. Довгий час важливу роль в організаційній структурі господарства відігравали фінансово-промислові групи, які консолідувалися навколо провідних комерційних банків - "Міцубісі", "Міцуі", "Сумітомо", "Фудзі", "Дайіті -Кангьо", "Санва" та інш. Нині іде процес виділення з цих груп самодостатніх угрупувань "кейрецу" декількох типів. Серед них "стратегічні" промислові групи базових галузей господарства; промислові групи базових галузей сировинної орієнтації; торгово-промислові групи навколо комплексних торгових фірм. Виникнення інших типів угрупувань базується на активно діючій в Японії системі багатоярусних субпідрядів - утворюються або диверсифіковані піраміди під проводом провідних концернів машинобудівної промисловості, або диверсифіковані виробничо-збутові системи. Нарешті, все більшої ваги набирають системи, в яких промислова ланка другорядна, або відсутня: ланцюги згрупованих торгових фірм, ланцюги фірм джойнт-венчурз, ланцюги готелів в поєднанні з турфірмами, транспортно-обслуговуючі угрупування як на базі приватних залізниць, так і великих, в минулому державних, транспортних корпорацій.

В географічній суперпозиції організаційно - управлінської структури основною закономірністю є формування певної територіальної ієрархії центрів управління економікою Японії. В цій таксономічній схемі Токіо та Осака - управлінські центри загальнодержавного значення.

З розташованих в Токіо офісів керуються підприємства, розміщені практично в усіх основних адміністративних одиницях країни, із офісів у Осака – підприємства південно-західних та центральних регіонів. Силові поля управління із регіональних центрів не сягають далі меж “своїх” економічних районів. Із Нагоя керуються підприємства, розташовані в районі Токай, із Хіросіми – в Тогоку; із Фукуока – на Кюсю; із Саппоро – на Хоккайдо. Управлінські структури інших адміністративних центрів розповсюджують свій вплив лише на господарство своїх префектур. Правда, дещо більш помітні управлінські функції притаманні таким центрам як Сендай, Ніігата, Такамацу, Йокогама, Кобе та Кіото (Див. рис. 1-б). Враховуючи, що функціонування всіх організаційно-управлінських структур, з одного боку, та локалізація акціонерного капіталу і фінансової активності – з другого, сильно взаємоповязані, можна зробити висновок, що в Японії вирішальним фактором формування розміщення господарства є характер локалізації поведінки і руху корпоративного капіталу.

В умовах наростання процесів глобалізації та переходу економіки ряду країн від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку в господарстві економічно розвинених країн формуються трансгалузеві та міжгалузеві господарські утворення, функціонування яких залежить або від стану справ у відповідних глобальних фунціонально – господарських системах, або від успіхів в діяльності на національному ринку. В умовах економіки Японії як інтегровані частини відповідних світових систем можна розглядати енергетику, виробництво матеріалів, машинобудування, авіаційний та морський транспорт, індустрію туризму тощо. Серед фунціонально – господарських утворень, що більше пов’язані із національним ринком, особливо вирізняються система наукових досліджень та конструкторських робіт (НДКР), пов’язані з нею воєнно – промисловий та аерокосмічний комплекси, а також агробізнес, залізничний та автомобільний транспорт.

Функціонування вищезазначених систем відбувається під знаком якісних змін, підготованих в світовому господарстві ходом інформаційно – технологічної революції. Серед суто національних факторів, які теж впливають на функціонування вищезгаданих систем, виступають: закономірності будови тих чи інших енерговиробничих циклів в конкретних умовах Японії; вплив процесів “сервізації” та “софтизації”, які привели до глибокого проникнення обслуговування та використання програмного продукту у всіх сферах господарства; дія системи перехрестного (матричного) володіння капіталом; впровадження корпоративних угрупувань (кейрецу) в будову трансгалузевих та міжгалузевих господарських систем (гьокай).

Серед множини функціонально – галузевих систем провідне місце займає система НДКР, дія якої має розглядатися ширше, ніж “вклад”, або “складова” тих чи інших господарських процесів. Під впливом їх дії по суті формуються і сучасний вигляд функціонально – господарської структури, і основні риси японських систем маркетингу. Розміщення НДКР поки що характеризується зверхконцентрацією в найбільших агломераціях країни, але великі сподівання покладаються на розвиток технополісів як регіональних полюсів росту.

Базові виробництва сировинної орієнтації в Японії працюють на довізній сировині, що детермінує усіченість їх енерговиробничих циклів на початкових стадіях технологічного процесу і визначає необхідність координації промислової зовнішньоекономічної політики держави в її роботі на світових ринках сировини, активізації робіт по енерго – та матеріалозбереженню, широкому застосуванню комбінування у виробництві. Зрештою, значна частина виробничих потужностей важкої промисловості Японії виявилась планомірно зосередженою в рамках територіально – виробничих комплексів, які носять назву “комбінато”.

Машинобудування Японії освоїло всю відому номенклатуру продукції і займає одно із провідних місць на світовому ринку машин та устаткування. Провідною формою організації його роботи стала діяльність потужних угрупувань – кейрецу, ядрами яких є великі машинобудівні корпорації. Ці угрупування активно долучаються до процесів міжнародної кооперації, мають сильні підрозділи, що ведуть НДКР. Вони досягли високого рівня автоматизації та роботизації виробництва, завдяки розвитку "сервізації" та "софтизації" перетворюються в розгалужені виробничо – обслуговуючі системи з однаково сильними ланками як виробництва, так і збуту на національному та світовому ринках.

В сучасному машинобудуванні Японії репрезентовані всі його галузі, але основним “локомотивом” є наукомісткі виробництва. Їх розвиток забезпечує умови для переходу промисловості і всього господарства на найновіші методи організації і управління, забезпечення високої якості продукції, активізації іноваційних процесів тощо. 2\3 продукції машинобудування країни виробляються в зоні мегаполісу Токайдо. Але завдяки виносу підприємств галузі за межі ядер найбільших агломерацій в периферійні райони протягом останньої чверті століття машинобудування (в тому числі його високотехнологічні галузі) стало визначати спеціалізацію промисловості всієї центральної частини Японії.

Агропромисловий комплекс Японії (АПК) – інтегрована частина її господарства, яка забезпечує країну власним продовольством на 62%. За останні десятиліття в країни відбулася суттєва перебудова виробничої структури сільського господарства, виробництво в АПК зосередилось на трьох галузях спеціалізації: рисівництві, яке застосовує високоврожайні сорти рису; плодоовочівництві, де використовуються найновіші досягнення техніки будівництва теплиць, технології овочівництва та садівництва; тваринництві з великим довозом імпортних кормів. В забезпеченні потреб в продукції інших галузей країна в значній мірі орієнтована на імпорт, де особливо сильною виглядає залежність від довозу пшениці, кукурудзи, сої, цукру, яловичини та інш. Велику роль в діяльності АПК відіграє сільськогосподарська кооперація, яка діїє на всіх територіальних рівнях, забезпечуючи підтримку фермерам в організації виробництва та збуту продукції, кредитуванні виробництва, лобіюванні політичних інтересів фермерів

В територіальній структурі АПК склалися сталі райони зональної та приміської спеціалізації сільського господарства.

Це зона інтенсивного приміського землеробства району мегаполісу Токайдо (овочі, фрукти, молоко з осередками вирощування квітів і чаю); зона інтенсивного землеробства промислових районів південного заходу (овочі, фрукти, рис, ареали тваринництва); зона розвиненого рисівництва вздовж узбережжя Японського моря; зона центральної та південної частини Хонсю (овочівництво, твариництво,