НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ЗЕЛЕНЬКО

Галина Іванівна

УДК 32:303.446+323+321:342.4

УКРАЇНА І ПОЛЬЩА: МОДЕЛІ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Рудич Фелікс Михайлович, завідувач відділом теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Михальченко Микола Іванович, головний науковий співробітник Інституту соціології НАН України;

кандидат філософських наук, доцент

Тупчієнко Леонід Сидорович, завідувач кафедрою зовнішньої політики та міжнародного права Дипломатичної академії України при МЗС України.

Провідна установа: Інститут держави і права ім В.М.Корецького НАН України, відділ історико-політологічних досліджень держави і права України;

Захист відбудеться ”27” лютого 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.181.01 по захисту дисертацій в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 252011, м.Київ, вул. Кутузова, 8, зал засідань вченої ради (кім. 202).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (вул. Кутузова, 8, кім. 218).

Автореферат розіслано ”27” січня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Ю.А.Левенець

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Модернізаційні процеси в країнах Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), СНД та Балтії розпочалися майже одночасно – в кін. 80-х – на поч. 90-х років. Проте вже зараз ці держави демонструють принципово різні результати. Серед країн, які досягли найвищих показників в темпах економічного розвитку і стабілізації політичних систем переважна більшість дослідників називає Чехію, Угорщину, Словенію та Польщу. Природа їх досягнень не обмежується лише конкретними заходами урядів чи сумами фінансових вливань. Причини позитивних зрушень значно глибші. Тут відіграє роль попередній історичний досвід, який сприяв формуванню певних стартових передумов, геополітичні чинники, рівень розвитку суспільної свідомості і т.ін. Україна, як відомо, переживає перманентну економічну кризу, складними є процеси становлення демократичних інститутів, формування партійної системи. Дослідження модернізаційних процесів в цих країнах, зокрема в Польщі, і їх порівняння з аналогічними процесами в Україні сприятиме розумінню специфіки перетворень в нашій державі, причин кризового стану, відпрацюванню вірогідних варіантів розвитку політичної системи.

Зважаючи на те, що Польща, як і Україна, належить до держав з неорганічним типом модернізації, досить близька нам за своїми історичними, етнічними, геополітичними характеристиками, досягла вагомих результатів у сфері політичного та економічного реформування, дисертант вважає за доречне вивчення досвіду саме цієї країни.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана проблема дослідження пов’язана з теоретичною розробкою планової наукової теми: ”Україна – держави Центральної та Східної Європи в новому геополітичному просторі: варіанти політичної модернізації”, що здійснюється відділом теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (1998 – 2001).

Ступінь наукової розробки проблеми. Багатоплановість і специфічність модернізаційних процесів в країнах ЦСЄ, СНД і Балтії зумовили складність їх класифікації і деяку відмінність в тлумаченні однорідних понять різними авторами. Саме тому в роботах присвячених аналізу радикальних перетворень в постсоціалістичних країнах зустрічаються їх різноманітні визначення: трансформація, модернізація, перехід від тоталітаризму до демократії, посттоталітарне реформування і т.ін. Проте аналіз представлених в сучасній науці теоретико-методологічних концепцій постсоціалістичного політичного розвитку свідчить про те, що їх автори вкладають в зазначені визначення фактично ідентичні поняття: утвердження принципу розподілу влади, розбудова демократичної, правової держави, формування дієвої партійної системи, соціально орієнтованої ринкової економіки, створення політичних та економічних умов для формування громадянського суспільства. Тому, щоб не звужувати теоретико-методологічну базу, в дослідженні дисертант використовує роботи, в яких фігурують вищеперераховані категорії.

Модернізаційні процеси в постсоціалістичних країнах є предметом численних досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Західною політичною наукою події в постсоціалістичних країнах, в Україні і Польщі зокрема, розглядаються переважно як аналог подій та процесів, які мали місце в країнах Латинської Америки, Південної Європи в 70-80 роки ХХ ст. Schmitter P., Karl T. The Conceptual Travels of Transitologists and Consolidologists: How Far to the East Should They Attempt to Go? // Slavic Review. – 1994. - Vol.53. – №1. - Р.173-185; Schmitter P. Dangers and Dilemmas of Democracy // Journal of Democracy. – 1994. - Vol.5. - №2. – Р.50 -59; Schmitter P. More Liberal, Preliberal, or Postliberal? // Journal of Democracy. – 1995. - Vol. 6. - №1. - Р.12-17. . Проте було виділено ряд аспектів, характерних саме для постсоціалістичних країн: синхронний характер здійснюваних перетворень, пов’язаних зі спробами одночасно створити плюралістичну демократію та ринкову економіку; етнічну і національну неоднорідність багатьох постсоціалістичних країн, що є перешкодою для появи аутентичного громадянського суспільства; невизначена і часто несприятлива по відношенню до багатьох постсоціалістичних держав міжнародна політика. При цьому слід звернути особливу увагу (зважаючи на сумніви в середовищі українських дослідників щодо доцільності використання компаративної методології), що західні дослідники вважають саме метод порівняльного аналізу надзвичайно цінним інструментом для обгрунтування і осмислення не лише загальних, а й часткових проблем поставторитарного розвитку.

Так, пояснюючи специфіку постсоціалістичної модернізації, західні дослідники одностайні щодо першочерговості політичної модернізації. Але цей процес великою мірою обумовлений соціалістичним минулим країн ЦСЄ. Крім того, суттєвий відбиток на модернізацію накладають проблеми, породжені сучасністю. К.Оффе, Ч.Гаті, Д.Нелсон, Б.Кроуфорд та А.Лейпхарт, С.Террі відмічають, що з переходом до плюралізму, в цих країнах виникає велика кількість політичних партій та груп інтересів, які, конкуруючи, ”блокують деякі аспекти економічної реформи, або намагаються направити їх у вигідне для себе русло”, що значно паралізує законотворчий процес. До того ж звичайні для плюралістичної політичної системи процедурні складності прийняття рішень підсилюються в ”нових демократіях” складним характером відносин в структурах влади Оффе К. Культурные аспекты консолидации: заметки об особенностях посткоммунистической трансформации // КПВО. – 1998. - №1. – C.9-13; Gati C. If not Democracy. What Leaders, Laggards, and Losers in the Postcommunist World / Postcommunism. Four Perspectives. Ed by M.Mandelbaum. - New York. – 1996. – Р.168-198; Nelson J. How Market Reforms and Democratic Consolidation affect each other. – New Brunswick, 1994. – P.1-36; Crawford В., Lijphart А. Explaining Political and Economic Change in Post-Communist Eastern Europe. Old Legacies, New Institutions, Hegemonic Norms, and International Pressures // Comparative Political Studies. – 1995. -Vol. 28. - №2. - P.171-199; Terry S. Thinking about Post-Communist Transitions: How Different Are They? // Slavic Review. – 1993. - Vol. 52. - №2. - P.333-337..

По мірі того, як стає очевидно, що крах авторитаризму не означає безпосереднього переходу постсоціалістичних країн до демократії, і такий перехід не одномоментний процес з окресленим позитивним результатом, на Заході з’являються роботи, в яких аналізуються реальні політичні процеси в країнах ЦСЄ, СНД і Балтії, а також висловлюються припущення про можливі наслідки трансформацій. С.Хантінгтон стверджує, що нездатність нових демократичних урядів вирішувати невідкладні соціальні та економічні проблеми породжує в масах ”авторитарну ностальгію” й піддає загрозі курс на демократію. А відтак кожна ”хвиля демократизації” супроводжується ”відкатною хвилею”, в результаті чого частина країн, які пережили демократичні зміни, виявляється ”змитою” назад в попередній авторитарний стан. А тому загрози процесу демократизації у самих політичних акторах, які приходять до влади демократичним шляхом, а потім ”маніпулюють демократичними механізмами, обмежуючи або руйнуючи демократію” Huntington S. The Third Wave. Democratization in the Late Twentieth century. – University of Oklahoma Press, 1991. – Р.118;.

Крім того, західні дослідники вважають, що модернізація постсоціалістичних країн розгортатиметься нерівномірно. Так, на думку В.Банс, Х.Лінца, А.Степана, модернізація в країнах пострадянського геополітичного простору буде тривалішою ніж в країнах ЦСЄ в силу майже повної відсутності ”демократичної спадщини”. Тут відбувається становлення демократичних інститутів, правової держави практично з нуля. Тоді як в країнах ЦСЄ, і в Польщі зокрема, відбувається процес відродження демократичних традицій Bunce V. Should Тransitologists Be Grounded? // Slavic Review. – 1995. - Vol.54. - №1. - P.111-127; Linz Н., Stepan A. Problems of Democratic Transformation and Consolidation – Southen Europe, South America, Post-Communist Europe. Baltimore. - 1996. – 480p.; Arik M. Controversies of the Post-Communist Тransition // Eurasian Studies. – 1999. - №16. – P. 51-68..

Поряд з роботами присвяченими аналізу модернізаційних процесів, в західній політичній науці з’явилися праці, в яких зроблено спроби підвести підсумки перших років перетворень. На думку більшості дослідників, тенденції соціально-політичного розвитку, які проявилися в постсоціалістичних країнах, підтверджують песимістичні прогнози початку 90-х років про наслідки поставторитарного переходу. Ф.Шміттер відмічає, що утвердження демократії являє собою значно складніше завдання ніж усунення автократії і не всі, хто прагне до демократії, можуть дійти до тієї мети, яку вони намічали Schmitter P. More Liberal, Preliberal or Postliberal? // Journal of Democracy. – 1995. - Vol. 6. - №1. – P.15; . Переважна більшість дослідників (Ф.Шміттер, Т.Карл, Ж.Желєв) визнають можливість авторитарної набезпеки, причому не у вигляді реставрації попередньої системи, а у реалізації авторитарних тенденцій в процесі трансформацій, оскільки в постсоціалістичних країнах йдеться не про простий вибір між регресом до автократії і прогресом до демократії, а про інші альтернативи: виникнення гібридних режимів або нестійких і неутверджених демократій – коли проводяться вибори, функціонують партії, асоціації, можуть поважатися індивідуальні права громадян, але по-справжньому постійні, загальновизнані і передбачувані форми демократичної політики тут ніколи не викристалізуються через відсутність базового консенсусу, який би визначав відносини між партіями, організованими інтересами, етнічними та релігійними групами населення Schmitter P. Dangers and Dilemmas of Democracy // Journal of Democracy. – 1994. - Vol.5. - №2. – P.50-59; Schmitter P., Karl T. The Conceptual Travels of Transitologists and Consolidologists: How Far to the East Should They Attempt to Go? // Slavic Review. – 1994. - Vol.53. - №1. – P.180-190; Zhelev Z. Is Communism Returning? // Journal of Democracy. – 1996. - Vol.7. - №3. – P.5; . Варіанти ”гібридизації” або ”неутверджених демократій” є цілком вірогідними в розвитку ряду постсоціалістичних суспільств. Ч.Гаті вважає, що лише в деяких країнах Центральної Європи (Чехія, Польща, Угорщина і Словенія) і Прибалтики перспективи демократії обнадійливі. Від решти країн колишнього Радянського Союзу можна очікувати, що вони ”відпрацюють” більш м’яку і менш централізовану політичну практику ніж та, що характерна для авторитаризмуGati C. If not Democracy / Postcommunism. Four Perspectives. - New York. - 1996. – P.193; .

При цьому у світовій політичній науці існує незначна кількість робіт, присвячених порівняльному аналізу модернізаційних процесів та їх різновидів безпосередньо всередині постсоціалістичних країн. Здебільшого такі дослідження проводяться вченими цих країн. В переважній більшості ці дослідження носять прикладний характер, а предметом вивчення є окремі аспекти модернізаційного процесу. Це стосується праць Л.Васильєва, В.Васовича, В.Вєдєнєєвої, Ю.Ігрицького, В.Красильщикова, С.Ланцова, А.Мельвіля, А.Міллера, В.Мокшина, Л.Светлорусовой, Л.Шевцовой та ін.Васильев Л. Российская модернизация: проблемы и перспективы / Материалы "круглого стола" // Вопросы философии. – 1993. - №7. – С.3-39; ; Васович В. Переход к демократии в посткоммунистических странах (парадоксы перехода-демократизации) // Вестник Московского университета. Сер. 18. Социология и политология. - 1998. - №2. – С.19-48; Веденеева В. Алгоритмы надежды и самообман // Полис. – 1991. - №5. – С.107-120; Игрицкий Ю. Россия и Восточная Европа: некоторые параметры сравнения // Россия и современный мир. – 1997. - №2. - С.43-52; Игрицкий Ю., Лыкошина Л., Светлорусова Л. Партии и их эволюция в странах Восточной Европы / Партии и партийные системы современной Европы. – М., 1994. – С.198-204; Красильщиков В. Модернизация и Россия на пороге ХХІ века // Вопросы философии. – 1997. - №7. – C.40-56; Миллер А. Авторитарный и тоталитарный опыт Центральной Европы // МЭМО. - 1997. - №7.; Ланцов С.А. Россия и Восточная Эвропа: общее и особенное в процессах политической модернизиции // Вестник МГУ. – Серия 12. – 1997. - №5. – C.69-77; Мельвиль А.Ю. Опыт теоретико-методологического синтеза структурного и процедурного подходов к демократическим транзитам // Полис. - 1998. - №3. – C.6-37; Мельвиль А.Ю. Демократические транзиты: теоретико-методологические и прикладные аспекты. – М., 1999. – 108с.; Мокшин В. Трансформация политических режимов восточноевропейских стран во второй половине ХХ века (Монография). – Архангельск, 1997. – 271с.; Шевцова Л. Восточная Европа: ”момент истины еще впереди” // Полис. – 1991. - №1. – С.81-90. Висновки вчених з постсоціалістичних країн більшою мірою наближені до суспільних реалій, а відтак є більш об’єктивними. Вони в переважній своїй більшості не дотримуються оптимістичних позицій стосовно посттоталітарних трансформацій. Так, Ю.Ігрицький вважає, що оскільки більшість країн Східної Європи розташовані на стику геополітичної боротьби трьох імперій – Російської, Габсбургської та Оттоманської, це спричинило вироблення в цьому регіоні ”вікової тенденції до авторитаризму”, а тому утвердження демократії в країнах цього регіону є досить віддаленою перспективою Игрицкий Ю. Россия и Восточная Европа: некоторые параметры сравнения // Россия и современный мир. – 1997. - №2. - С.46;. В.Красильщиков, В.Мокшин пов’язують специфіку модернізації в країнах ЦСЄ з їх належністю до держав з неорганічним характером модернізації, тобто ці країни приречені на нерівномірність розвиткуКрасильщиков В. Мировые модернизации и судьбы страны // Полис. – 1999. - №1. – С.93-107.; Красильщиков В. Модернизация и Россия на пороге ХХІ века // Вопросы философии. – 1997. - №7. – C.40-56; Мокшин В. Трансформация политических режимов восточноевропейских стран во второй половине ХХ века (Монография). – Архангельск, 1997. – 271с.;.

Глобальним проблемам поставторитарного переходу країн ЦСЄ та колишнього СРСР присвячені праці польських науковців В.Аньйола, А.Антошевського і Р.Гербута, Я.КуроняAniol W. Miedzy modernizacja a tradycjonalizmem // Preobrazenia miedzynarodowego uklady sil w Europie na przelomie lat 80-ch i 90-ch: Analiza uwarunkowan i mechaniymow w kontekscie bezpieczenstwa miedzynarodowego / Stanczyk J. (Red.) – W-wa., 1999. – S.335-350; Leksykon politologii: wraz z aneksem partie, parlament, wybory (1987-1997): praca zbiorowa / Рod red. A.Antoszewskiego i R.Herbuta. – Wroclaw, 1998. – 539s.; Куронь Я. Размышления о программе действий // Восточная Европа на новом пути (Хроника событий, документы, комментарии). – М., 1994. – С.81-87; . Проблеми трансформації Польщі та України аналізуються Є.Вятром. Так, особливості руху Польщі до демократії цей дослідник пов’язує з формуванням у цій країні особливої моделі демократичної трансформації, яка характеризується як ”реформа, узгоджена між владою і опозицією”. Наявність консенсусу між політичними силами, представленими опозицією та владою, призводить до суттєвих позитивних зрушень в реформуванні у досить короткий історичний термін. Тоді як наявна в Україні модель трансформації, класифікована Є.Вятром як ”реформа зверху”, приречена на тривалий, не завжди послідовний, з можливими відкатами назад, процес реформуванняВятр Е. Трансформация тоталитарных и авторитарных режимов в современной демократии / Лекции по политологии. – Таллинн, 1991; .

Переважна більшість досліджень польських науковців стосується проблем внутрішнього політичного процесу: інституціалізації демократії, розвитку парламентаризму, формуванню партійної системи, адаптації політико-правової бази Польщі до вимог ЄС. Тут можемо послатись на праці І.Василевського, Є.Внук-Липинського, Я.Куроня та Я.Жаковського, Е.Наливайко, В.Рожковського та Є.Кофмана, І.Слодковської, В.ОсятиньськогоWasilewski I. Scena politiczna w postcomunistycznej i postsolidarnosci – owej Polsce. - W-wa, 1994.; Wnuk-Lipinski E. Dziesiec lat pozniej // Polityka. – 1999. - 2 stycznia. – S.18-23; Куронь Я., Жаковский Я. Семилетка, или кто украл Польшу (главы из книги) // Иностранная литература. – 1998. - №10. – С.199-224; Nalewajko E. Protopartie i protosystem? Szkic do obrazy polskiej wielopartyjnosci. – W-wa, 1997. - 276s.; Осятыньский В. Краткая история конституции // КПВО. – 1997. - №3. – С.52-61; Осятыньский В. Письмо из Польши // КПВО. – 1995. - №2. – С.2-9; Осятыньский В. После Валенсы // КПВО. – 1996. - №1. – С.2-11; Roszkowski W., Kofman J. Transformacja w Polsce // Studia polityczne. – W-wa, 1997. - №7. – S.7-34; Slodkowska I. Partie i ugropowania polityczne polskiej transformacji / Zbiorowi aktorzy polskiej polityky / Red. J.Wasilewskiego. – W-wa, 1997. – S.9-88. .

У вітчизняній політичній науці окремі проблеми модернізаційних процесів є предметом постійного вивчення вчених-суспільствознавців Б.Андресюка, А.Білоуса, В.Кампо, Л.Кривенко, І.Музики, В.Погорілка, В.Шаповала, Ю.ШемшученкаАндресюк Б.П. Місцеве самоврядування в сучасній Україні. – К., 1997. – 223с; Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К., 2000. – 200с.; Білоус А.О. Політичні об’єднання України. – К., 1993. – 108с.; Кампо В. Політична роль органів місцевого самоврядування // Нова політика. – 1996. - №5. – С.32-38.; Кривенко Л. Президент України: еволюція конституційно-правового статусу // Віче. – 1998. - №10. – С.77-94; Кривенко Л. Розподіл влад і процесуальні права парламенту // Віче. - 1998. - №3. С.14-32; Музика І.В. Конституційно-правовий статус політичних партій в Україні. – К., 1998. – 32с.; Погорілко В.Ф. Державотворчий процес в Україні і ”парад факторів”. – Віче. – 1999. - №10. – С.3-10; Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. – К., 1995. – 136с.; Шаповал В. Парламент як орган народного представництва // Віче. – 1999. - №5. – С.3-10; Шемшученко Ю. Теоретичні засади розвитку українського парламентаризму // Віче. – 1997. - №12. – С.23-29;; окремі аспекти соціокультурної трансформації відслідковуються І.Кресіною, Л.НагорноюКресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз). – К., 1998. – 392с.; Нагорна Л.П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. – К., 1998. – 278с.;.

Поряд з роботами, де досліджуються окремі аспекти політичного розвитку з’явилося багато праць, в яких робляться спроби переосмислити розвиток українського соціуму. В.Горбатенком систематизовано здобутки теорії модернізації і сформульовано основні параметри реформування українського суспільства з точки зору сучасних цивілізаційних процесівГорбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. – К., 1999. – 240с.; Горбатенко В.П. Парадигма модернізації // Нова політика. – 1998. - №4. – С.41-51; . Події останніх десятиріч в контексті світового розвитку досліджують С.Кримський, Ю.Павленко, Ю.Пахомов, які вважають досвід України досвідом світових суспільних трансформацій, але стихійним і неосмисленимПахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. – К.,1998. – 432с.. Детально аналізують політичний розвиток України в історичній ретроспективі Д.Видрін, В.Кремень, Д.Табачник, В.Ткаченко, акцентуючи увагу на необхідності подолання імперського синдрому українського населення і усвідомленні себе як самодостатньої нації Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ століття: політичний аспект. – К., 1995. – 296с.; Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996. – 723с.;. Окремо можемо виділити індивідуальні та колективні (у співавторстві з В.Журавським, В.Танчером) дослідження М.Михальченка, в яких ідентифікується розвиток українського соціуму і детально окреслюються напрямки подолання лімітрофного стану України Соціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору / М.І. Михальченко, В.С. Журавський, В.В. Танчер. – К., 1997. – 180с.; Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект) / Журавський В. – К., 1999. – 112с.; Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К., 2001. – 440с. .

Проводячи дослідження, дисертант стикнувся з проблемою майже повної відсутності у вітчизняній політичній науці праць, в яких в компаративному аспекті досліджувалися б проблеми політичного розвитку постсоціалістичних країн. Фактично виключення становлять дослідження, що проводяться на базі Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, де основна увага приділяється проблемам політичної модернізації в країнах ЦСЄ, СНД та БалтіїУкраина и Россия в новом геополитическом пространстве: Материалы ”Круглого стола”. – К., 1995. – 160с.; Порівняльний аналіз політичних структур Австрії та України / Е.Гофер та Ф.Рудич. – Львів, 1996. – 316с.; Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф.М.Рудич та ін. – К., 1998. – 352с.; Рудич Ф.М. Много ли власти нужно власти? (Украина в контексте трансформации полит. систем в странах СНГ и Балтии, Центр. и Вост. Европы). – К., 1999. – 199с.; Рудич Ф. Украина, Россия, Белорусь в новом геополитическом пространстве: варианты политической модернизации // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї / М.Михальченко, В.Андрущенко, Ф.Рудич. – К., 2000. - С.45-63. . Інша дослідницька група, яка займається аналізом посттоталітарних трансформацій в країнах ЦСЄ, СНД та Балтії пов’язана з іменами Є.Бистрицького, О.Дергачова, С.Макєєва, В.Полохала, М.ТоменкаУкраїнська держава у ХХ столітті // Дергачов О., Бистрицький Є. та ін. – К., 1996. – 448с.; Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби / С.Макеєв (керівник авт. колективу). – К., 1997. – 508с.; Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В.Полохало (Керівн. автор. колективу); - К., 1995. – 368с.; Томенко М. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. – К., 1995. – 145с.; - членами редакційної колегії журналу ”Політична думка”. Проте в українській політичній науці майже відсутній такий напрямок досліджень як сучасна полоністика. Дисертаційні роботи, що проводяться, переважно стосуються українсько-польських взаємин. При цьому можна навести імена лише кількох дослідників – Ю.Ключковського, В.Струтинського, які зосередили свою увагу на окремих аспектах внутрішньої політики ПольщіКлючковський Ю. Україна і польський досвід місцевого самоврядування. – Партнерство. – 2000. - №2. – С.3-8.; Струтинський В. Україна і Польща на шляхах парламентаризму // Віче. – 1998. - №9. – С.115-128; Струтинський В. Сучасні проблеми розвитку парламентаризму в країнах Центральної Європи (на прикладі України та Польщі) // Матеріали наук.-практ. конф. ”Європа: ідеї та процеси”. – Чернівці, 1998. – С.63-76.

.

Загалом, в працях вітчизняних і зарубіжних авторів сучасні модернізаційні процеси в країнах ЦСЄ розцінюються неоднозначно. Але привертає увагу той факт, що переважна більшість вчених в посттоталітарних трансформаціях вбачає елемент загальносвітового прогресу і робить спроби знайти шляхи подолання перешкод, що виникають в процесі модернізації. Потреба більш грунтовної науково-теоретичної розробки трансформаційних моделей для країн ЦСЄ, СНД і Балтії, України й Польщі зокрема, підтверджує доцільність обраного автором напрямку дисертаційного дослідження.

Об’єктом дослідження є процеси політичної модернізації, що розгортаються в Україні і Польщі з кінця 80-х – до кінця 90-х років ХХ століття.

Предмет дослідження - конституційні моделі політико-владних структур і механізми взаємовідносин основних політичних акторів в Україні та Польщі.

Мета та завдання дослідження. На основі аналізу модернізаційних процесів в Україні та Польщі відслідкувати загальні тенденції та особливості владних моделей двох країн і сформулювати можливі аспекти використання польського досвіду в Україні. У зв’язку з цим дисертант прагнув вирішити такі завдання:

·

·

·

·

·

Методологічна та теоретична основа дослідження. Дотримання принципу історизму в поєднанні з загальнонауковими (системний, структурно-функціональний) та емпіричними методами дослідження дали змогу сформулювати цілісну картину об’єктивних та суб’єктивних факторів позитивних та негативних змін в сучасному польському та українському суспільствах, окреслити наявні тенденції щодо подальшого перебігу процесів політичної модернізації в досліджуваних країнах. Продуктивним при проведенні дослідження виявився метод порівняльного політологічного аналізу, що дало можливість встановити найбільш суттєві характеристики владних моделей в Україні і Польщі, виявити позитивний досвід модернізаційного процесу в Польщі, можливі напрямки його використання в Україні.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що дисертант вперше у вітчизняній політичній науці, звернувшись до вивчення сучасних внутрішньополітичних модернізаційних процесів в Україні та Польщі, провів порівняльний аналіз польської та української моделей політичної модернізації.

На підставі проведеного аналізу було доведено, що Україна, порівняно з Польщею, не мала об’єктивних і суб’єктивних передумов для динамічної і послідовної модернізації політичної сфери. Поряд з цим, аналіз основних принципів функціонування політико-владних інститутів України та Польщі, особливостей функціонування політичних партій свідчить про ряд суттєвих прорахунків, насамперед з боку законодавчої та виконавчої влади України, що спричинило поглиблення і загострення проблем модернізації суспільства. Вивлення позитивних складових польського досвіду дали можливість сформулювати доречні, на думку автора, напрямки вдосконалення української владної моделі.

Положення, що виносяться на захист.

·

·

·

·

Теоретичне та практичне значення дослідження. Результати дослідження можуть бути використані насамперед для подальшої наукової розробки теми політичної модернізації в постсоціалістичних країнах, визначення оптимальної для України моделі (варіанту) політичної модернізації. Крім того, матеріали дослідження можуть використовуватися для викладання навчальних дисциплін, пов’язаних з теорією політичної науки, сучасною історією у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації апробовані автором у виступах на наукових конференціях: Всеукраїнському громадському науково-політичному симпозіумі ”Українська політика сьогодні: характеристики, орієнтири, співвідношення стратегії і тактики” (Київ, 1998); Науково-практичній конференції під патронатом Прем’єр-Міністрів України і Польщі ”Україна і Польща у Східно-Центральній Європі: спадок і майбуття” (Київ, 1999); четвертому Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999); круглому столі на тему ”Геополітичне майбутнє України” (Київ, 2000); науковому симпозіумі ”Україна на зламі тисячоліть: ідеологія та механізми реалізації реформ” (Київ, 2000). Наукові положення і результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження. Роботу складає вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 190 сторінок. Список використаних джерел включає 232 найменування на 19 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, стан її наукової розробки, викладено мету та завдання дослідження, визначено методологічну основу, наукову новизну дослідження, сформульовано положення, що виносяться на захист, теоретичне і практичне значення дослідження, представлено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі ”Політична модернізація в Україні та Польщі: теоретико-методологічний контекст” сформульовано поняття політичної модернізації, окреслено найбільш характерні її прояви у постсоціалістичних країнах, з’ясовано своєрідність ”стартової ситуації” в Україні і Польщі.

Аналіз визначених політичною наукою типів модернізації дав підстави класифікувати модернізаційні процеси в Україні та Польщі як навздогінну модернізацію неорганічного типу. Тобто реформи, які відбувалися на теренах цих країн в різні історичні проміжки часу були в більшості випадків результатом впливів ззовні, а зміни в політиці, економіці, соціокультурній сфері, як правило, відбувалися асинхронно. Тому для цих країн модернізація означала процес набуття низки рис характерних для більш розвинених суспільств (в цьому випадку західноєвропейських та північноамериканських).

В сучасному розумінні модернізація є комплексним процесом, який супроводжується цілеспрямованими змінами в політичній, економічній, соціальній та культурній сферах суспільства у напрямку їх вдосконалення. Спираючись на висновки вчених, що досліджують цю проблему, автор з’ясував, що в постсоціалістичних країнах соціокультурні передумови недостатньо розвинені, а тому визначальною і першочерговою має бути модернізація політичної сфери, яка перш за все пов’язана з утвердженням принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову; раціональним розмежуванням функцій центральної і місцевої влади, яка починає діяти на принципах самоврядування; включенням модернізаційного потенціалу суспільства шляхом формування дієвої партійної системи. Тобто політична модернізація є обов’язковою умовою для переходу від авторитаризму до демократії, в процесі якої створюються передумови для модернізації економічної та соціокультурної сфери суспільства.

Характер політичної модернізації визначається широким комплексом факторів (часто породжених один одним): стартова ситуація, взаємодія геополітичних сил, ступінь інтегрованості держави у світове господарство, склад та інтелектуальні здібності модернізаторської еліти, тип відносин політичної еліти та суспільства, механізми досягнення консенсусу, наявність спільної для більшості політичних сил ідеології розвитку. Крім того, особливого характеру процесам політичної модернізації в досліджуваних країнах додає ряд інших чинників: 1) синхронність перетворень (одночасне докорінне реформування політичної, економічної і соціокультурної сфери); при цьому в політичній сфері ці держави мають вирішувати завдання модернізації, тоді як в економічній – постмодернізації; 2) економічні реформи відбуваються в умовах високого рівня інтегрованості протягом десятиліть економік колишніх соціалістичних країн та радянських республік в РЕВ, та економіку Союзу в цілому; 3) в країнах колишнього СРСР модернізація супроводжується процесами утвердження незалежних держав; 4) процес утворення нових незалежних держав призводить до загострення в більшості з них національного питання; 5) модернізація відбувається на фоні геополітичної ідентифікації держав, а тому зовнішньополітичні орієнтації політичних еліт цих країн та ставлення Росії і Заходу до них суттєво впливають на характер реформ у нових державах.

Розглядаючи історичний розвиток України та Польщі, автор прийшов до висновку, що в Україні в силу приналежності нашої держави до Російської імперії, а потім до СРСР не відбулося консолідації суспільства навколо національної еліти, не були відпрацьовані механізми саморозвитку. Запроваджувані реформи були ”реформами зверху”, що призвело до відчуження суспільства від політичної еліти і несприйняття реформ. В Польщі навпаки еліта виступала гегемоном перетворень, починаючи з реформаційного руху й закінчуючи сучасними реформами. Політико-державна доктрина, що сформувалася в епоху Речі Посполитої і грунтувалася на ідеї загальнонаціональної польської вищості, була консолідуючим чинником в найтрагічніші періоди історії і допомагала полякам зберегтися як політичній нації. Врешті-решт, ментальність польського суспільства сприяла тому, що елементи тоталітаризму в цій державі не набули глибокого вкорінення, як це сталося в Україні: вагомим залишався приватний сектор, надзвичайно впливовою була і залишається католицька церква, формально зберігалася багатопартійна система, підтримувалися тісні зв’язки з діаспорою. Польща стала на шлях зміни суспільно-політичного усторою, маючи тривалу історію опозиції до соціалізму в масштабах усієї держави.

В Україні глибоке проникнення елементів тоталітаризму не сприяло викристалізації опозиції, а історичний поділ України на ”захід” і ”схід” унеможливив поширення ідей нечисельних груп націонал-демократичного спрямування на всю територію країни. Отже, польське суспільство виявилося більш готовим до демократичних перетворень ніж українське. А в сучасний модернізаційний процес Польща вступила, маючи суттєві демократичні надбання.

У другому розділі ”Еволюція політико-владних структур в Україні і Польщі (порівняльний аналіз)” проведено порівняльний аналіз конституційних владних моделей в контексті взаємовідносин ”законодавча влада – президент – виконавча влада” та вертикальне розмежування владних повноважень між органами державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Інституціалізація демократичних владних структур в обох державах відбувається як на горизонтальному (запровадження принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, введення вільних виборів), так і на вертикальному (запровадження принципів місцевого самоврядування і, відповідно, розмежування повноважень між державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування) рівні. Складність і масштабність завдань, які необхідно було вирішити в процесі політичної модернізації зумовлюють посилення президентських інституцій в обох державах на початку 90-х років. Але посилення президентських інституцій в Польщі під час президентства Л.Валєнси, і в Україні пов’язане з президентством Л.Кучми фактично мало протилежний ефект. Це обумовлено рядом факторів:

Характер модернізаторської еліти. В Україні модернізаторська еліта сформувалася з двох джерел: колишні члени суспільних рухів націонал-демократичного спрямування та опозиція всередині КПУ. Оскільки націонал-демократична опозиція була малочисельною, вона фактично була поглинута опозиціонерами з КПУ, які стали називати себе демократами. Тому в Україні відбувся синтез двох концепцій: розбудова незалежної держави при збереженні принципів етатизму. Ці факти дали підстави зробити висновок: в Україні на початку 90-х років відбулася лише зміна курсу при незмінності рушійних сил. На підтвердження цього висновку приводяться дані М.Аріка, за підрахунками якого в пострадянських країнах 75% політичної еліти і 61% бізнесової еліти є виходцями з радянської партноменклатури. В Польщі комуністична еліта була замінена політиками – вихідцями з ”Солідарності”. Коаліційний принцип формування уряду, хоча й був дестабілізуючим чинником на початковому етапі реформ, сприяв повній ротації кадрів на всіх рівнях виконавчої влади, оновленню політико-ідеологічних парадигм розвитку держави.

Економічний аспект. Відсутність єдиної економічної стратегії розвитку в Україні призвела до переростання економічної кризи початку 90-х років в перманентну. Стрімкий економічний спад і падіння життєвого рівня призвели суспільство до деморалізації, зневіри в демократії, ускладнили розвиток громадянського суспільства. В Польщі подолання економічної кризи і наступне економічне зростання сприяло підвищенню рівня життя, призвело до зміни політичних уподобань в суспільстві, створення передумов для формування інститутів громадянського суспільства, зміцнення політичних партій. Досвід Польщі переконливо підтверджує, що політичні реформи не підкріплені позитивними економічними зрушеннями дестабілізують процеси політичної модернізації і можуть звести їх нанівець.

Зовнішньополітичний аспект. Принцип багатовекторності – тяжіння і до Росії і до Заходу, вимушено покладений в основу української зовнішньої політики, призвів до того, що наша держава отримала імідж країни з невизначеними зовнішньополітичними пріоритетами. Світові фінансові кола не поспішали надавати фінансову допомогу державі, чий незалежний статус був непевним. Сумарна вартість іноземних інвестицій в економіку України складає лише 3,5 млрд. дол. США. Тоді як Польщі Західноєвропейські держави і США, враховуючи її послідовну орієнтацію на західноєвропейські і трансатлантичні структури, надали суттєву фінансову підтримку (анульовано майже половину з 47 млрд. дол. США зовнішнього боргу), сумарна вартість інвестицій в економіку Польщі на початок 2000 року складає 30 млрд. дол. США. Це стало визначальним фактором позитивних змін в економіці Польщі, консолідації суспільства і сприяє стабілізації політичної системи.

З прийняттям конституцій обома державами (Україна в 1996 році, Польща в 1997 році) владні моделі в обох державах набули ознак президентсько-парламентських республік з відповідним розмежуванням повноважень законодавчої, виконавчої та судової влади. Проте порівняльний аналіз конституцій України та Польщі, дослідження механізму стримувань і противаг дає підстави стверджувати про існування принципових відмінностей президентсько-парламентських владних моделей.

Закріплена конституціями система ”раціоналізованого парламентаризму” в умовах неструктурованості парламентів спричиняє домінування президентів у владних моделях обох країнах. Проте існуюча у Республіці Польща пропорційна виборча система при високому обмежувальному пункті стимулює структуризацію Сейму. Коаліційний принцип формування уряду, конструктивний вотум недовіри, а також зниження кількості голосів депутатів Сейму, необхідної для подолання вето президента з 2/3 до 3/5 є чинниками, які оптимізують політичний процес, зменшують ймовірність виникнення політичних криз.

В Україні невизначеність реальних підстав для розпуску парламенту змушує Президента працювати з неструктурованим, а значить малодієздатним парламентом. Парламент в силу надто ускладненої процедури імпічменту, а також через те, що для подолання президентського вето потрібно 2/3 голосів, не має суттєвих важелів