Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка

Євченко Олександр Вікторович

УДК 88 – 25

Драма-антиутопія.

Генезис. Поетика

10.01.06 – теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ-2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі зарубіжної літератури Житомирського

державного педагогічного університету ім. Івана Франка.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Чирков Олександр Семенович,

Житомирський державний педагогічний

університет ім. Івана Франка,

завідувач кафедри зарубіжної літератури.

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

Удалов Віктор Лазарович,

Волинський державний університет

ім. Лесі Українки, завідувач кафедри теорії літератури. –

кандидат філологічних наук

Костюк Василь Іванович,

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка

НАН України, молодший науковий співробітник.

Провідна установа – Донецький національний університет, кафедра теорії літератури і художньої культури, Міністерство освіти і науки України.

Захист дисертації відбудеться “ 7 ” жовтня 2002 р. о 1130 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 178. 01 в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “ 7 ” вересня 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради М.М. Сулима.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. В ХХ столітті виникає і бурхливо розвивається антиутопічна література, вивченню якої присвячено багато літературознавчих праць. Серед відомих дослідників антиутопії – Е.Баталов, О.Звєрєв, Ю.Кагарлицький, Д.Кейтеб, А.Мортон, В.Недошивін, В.Паррингтон, Г.Рягузова, Ч.Уолш, Н.Фрей, Е.Фромм, В.Чаликова, Т.Чернишова, К.Шахова, В.Шестаков та інші. В науковій літературі вивчаються соціально-історичні причини виникнення антиутопії, досліджуються її генетичні корені, особливості конфлікту цієї філософсько-сатиричної моделі майбутнього, а також риси її поетики, які відзначаються співвідношенням розумового і художнього в ній. Проте майже всі дослідження присвячені роману-антиутопії. Як драма-антиутопія розглядалася лише драма К.Чапека “RUR” Никольский С.В. Карел Чапек – фантаст-сатирик. – М., 1978., як “трагічна утопія” аналізувалася п’єса Б.Шоу “Простачок із Нежданих островів” Бабенко В.Г. Драматургия современной Англии. – М., 1981.. Традиційним став розгляд драми-антиутопії в рамках епічної, або відкритої деілюзіоністської драми. В її рамках вивчає драми-антиутопії Ф.Дюрренматта Д.Затонський Затонский Д.В. Театр Фриша и Дюрренматта // Затонский Д.В. Зеркала искусств. – М., 1975.. О.Чирков, який визначає різні жанри епічної драми, розглядає драми-антиутопії як драми-параболи Чирков А.С. Эпическая драма (проблемы теории и поэтики). – К., 1988., В.Єршов схильний трактувати драму-антиутопію як політичну драму Єршов В.О. Політична драма: становлення теорії і особливості поетики: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.06. / Ін-т літ. ім. Т.Г.Шевченка. – К., 1992., а А.Близнюк аналізує її в межах притчово-алегоричного напряму в епічній драмі6 Близнюк А.С. Притчово-алегоричний напрям в епічній драмі. Поетика. Жанри: Дис... канд. філол. наук: 10.01.06. – Житомир, 1995.. Він виділяє драму-антиутопію як жанр і розглядає деякі її жанрові риси. На наявність такого жанру вказують К.Шахова в підручнику “Література Англії ХХ століття” (1993) і В.Дончик у підручнику “Українська література ХХ століття” (1994). Констатація існування жанру драми-антиутопії є принципово важливою: драматичне мистецтво, розповідаючи про крах утопічних ідей ХХ століття, не могло не створити драму-антиутопію, яка, використовуючи досвід роману-антиутопії, розробила свою поетику, принципи зображення об’єктивного в своїй суб’єктивності. Більше того, драма-антиутопія ХХ століття на певному історично-літературному етапі по-своєму завершує багатовікову літературну традицію, яка бере свій початок іще в античності. Художній досвід драматургів ХХ століття – Б.Шоу, В.Брюсова, К.Чапека, Б.Брехта, Е.Іонеско, Ф.Дюрренматта, А.Макайонка, О.Штейна, Л.Устинова, С.Мрожека, О.Казанцева, Е.Радзінського, М.Бецуяку, Х.Мюллера та інших – свідчить саме про це.

Актуальність дослідження полягає саме в тому, що драма-антиутопія практично не досліджена в сучасному літературознавстві:

- не з’ясовані взаємовідносини драми-антиутопії і роману-антиутопії як двох рівновеликих і рівнозначних феноменів художньої літератури ХХ століття;

- не вивчено генезис драматургічного феномену, що найяскравіше і найбільш оформлено розкрився в драматургії саме ХХ століття;

- теоретично не узагальнено саме визначення драми-антиутопії як драматургічного жанру;

- не вивчено поетику й жанрову своєрідність цього унікального явища художнього досвіду ХХ століття.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалось у рамках наукової теми кафедри зарубіжної літератури Житомирського державного педагогічного університету імені І.Франка “Проблеми теорії та історії драми”.

Метою дисертаційного дослідження є конкретизація змісту і внутрішньої логіки літературознавчої категорії драми-антиутопії, осмислення її як ланки в розвитку драматургічного мистецтва ХХ століття. Для досягнення мети ставилися основні завдання:

- розглянути драму-антиутопію у співвідношенні з романом-антиутопією;

- простежити розвиток драми-антиутопії від її витоків до сучасності;

- теоретично узагальнити визначення драми-антиутопії як драматургічного жанру;

- дослідити поетику й жанрову своєрідність драми-антиутопії.

Об’єктом дослідження є драма-антиутопія як явище новітньої літератури.

Предметом дослідження є теоретико-літературознавчі проблеми, пов’язані з вивченням драми-антиутопії як різновиду інтелектуальної літератури в контексті літератури антиутопії й інтелектуального роману, її генезису, поетики, жанрової своєрідності.

Методи дослідження. Обраний аспект і методика дослідження передбачають реалізацію методологічних принципів порівняльно-історичної та порівняльно-типологічної шкіл літературознавства, а також загальнометодологічних досліджень з проблем літературних родів, жанрів і принципів загальної поетики. Це праці О.Веселовського, М.Бахтіна, Д.Лихачова, М.Пруцкова, Л.Чернець, Г.Гачева, Н.Копистянської, М.Полякова, Н.Лейтес, Д.Затонського, Ю.Манна, Г.Рягузової, О.Звєрєва, Ю.Кагарлицького, Т.Чернишової, К.Шахової, В.Сахновського-Панкєєва, В.Халізєва, С.Владимирова, І.Фрадкіна, Г.Образцової, О.Чиркова, В.Головчинер, Л.Уколової, Т.Свербілової та інших.

Наукова новизна полягає в тому, що вперше драма-антиутопія вивчається як художнє явище: простежується її генезис у контексті літератури антиутопії; вивчаються спільні риси роману-антиутопії і драми-антиутопії; дається визначення драми-антиутопії як драматургічного жанру; вперше вивчається типологія драми-антиутопії, а також визначається ген антиутопії – ефект антиутопізму; драма-антиутопія аналізується як художнє явище, що розвивається і збагачується в процесі взаємодії різних його тенденцій і відкрите для інших жанрів; вперше вивчаються видові риси поетики драми-антиутопії у порівнянні з романом-антиутопією і інтелектуальним романом, а також родові ознаки драми-антиутопії, які відрізняють її від драматичних творів інших жанрів.

Теоретична значущість дисертаційної роботи зумовлена тим, що вона доповнює уявлення про літературу антиутопії (як виду) і має значення для осмислення літературних проблем, пов’язаних із взаємодією різних родів літератури і жанрів.

Результати дослідження можуть мати практичне використання в розробці загальних і спеціальних курсів з теорії та історії літератури, у вивченні історії і теорії драми, історичної поетики.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що дисертаційна робота є результатом самостійних студій. Вона становить собою концептуально оригінальне дослідження – авторське за своєю сутністю. Драма-антиутопія розглядається як літературне явище, що є наслідком тривалого історичного і художнього розвитку, для формування якого велике значення має процес неосинкретизму. Неосинкретизм у драмі-антиутопії створюється внаслідок її синхронного розвитку з романом-антиутопією в річищі інтелектуальної літератури і виявляється на двох рівнях – жанровому і родовому, вивчається в обох своїх тенденціях: спільності художніх принципів, поетичних тропів і процесі епізації драми.

Матеріалом дослідження є світова драматургія ХХ століття. Для вивчення генезису драми-антиутопії залучаються твори драматургів попередніх епох – Арістофана, В.Шекспіра, П.Кальдерона, Й.В.Гете, Г.Філдінга.

Для визначення загальних принципів антиутопії, а також зіставлення драми-антиутопії і роману-антиутопії вивчаються романи й повісті “Ми” Є.Замятіна, “Чудовий новий світ” О.Хакслі, “Котлован” А.Платонова, “Сонячна машина” В.Винниченка, “Прекрасні катастрофи” Ю.Смолича, “Війна з саламандрами” К.Чапека, “Скотохутір”, “1984” Д.Орвелла, “Володар мух” В.Голдінга, “451? за Фаренгейтом” Р.Бредбері, “Мальвіль” Р.Мерля, “Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей” К.Воннегута, “Історія світу в 10 ? главах” Д.Барнса, “Той, хто не повернеться” О.Кабакова, “Записки екстреміста” А.Курчаткіна, “Москва 2042” В.Войновича, “Ласкаво просимо в Щуроград” Ю.Винничука, а також драми “Дім, де розбиваються серця”, “Візок з яблуками”, “Гірко, але правда” Б.Шоу, “Диктатор” В.Брюсова, “RUR” К.Чапека, “Кар’єра Артуро Уї” Б.Брехта, “Носороги” Е.Іонеско, “Потоп-82” О.Штейна, “Дихайте економно” А.Макайонка, “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева, “Портрет” С.Мрожека, “Єдиний берег” Л.Устинова, “Місто і літак” М.Бецуяку, “Пліт мерців” Х.Мюллера, “Наш Декамерон” Е.Радзінського.

З метою вивчення поетики драми-антиутопії досліджуються п’єси “Візит старої дами”, “Фізики” Ф.Дюрренматта, “Портрет” С.Мрожека, “Дихайте економно” А.Макайонка, “Потоп-82” О.Штейна, “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева, “Єдиний берег” Л.Устинова, “Простачок із Нежданих островів” Б.Шоу, “Круглоголові й гостроголові” Б.Брехта.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри зарубіжної літератури Житомирського державного педагогічного університету, а також апробовані у виступі на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Творче, практичне і критичне мислення” (Житомир, 1997). За темою дисертації є 5 публікацій, зокрема 3 статті у вісниках вищих навчальних закладів.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків і списку використаних джерел (334 позиції).

Загальний обсяг 166 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується вибір теми, її наукова актуальність і новизна, визначається ступінь розробки в сучасному літературознавстві, формулюється мета і завдання дослідження, визначаються його методологічні принципи.

Перший розділ – “Антиутопія в літературній критиці”.

Розглянуто вирішення в літературознавстві проблем термінології, часу виникнення і літературної спадкоємності антиутопії, визначення художніх особливостей і можливостей жанру, а також окреслено коло проблем, пов’язаних із вивченням драми-антиутопії, оскільки майже всі сучасні дослідження присвячені роману-антиутопії.

Першими антиутопіями називають у довідковій літературі трактат Т.Гоббса “Левіафан” (1651), роман С.Батлера “Еревуон” (1872), а Є.Замятін розглядав антиутопію виключно як художній феномен XX століття, попередником якого був Г.Уеллс, автор соціально-фантастичних романів. Тому актуальним залишається питання, коли виникла антиутопія. Е.Баталов, Д.Кейтеб, Ю.Кагарлицький та деякі інші дослідники жанру вважають, що антиутопія формувалася поступово, коли стали піддаватися критиці принципи й ідеї, які мали фундаментальне значення для утопії. Визначальну рису жанру Ю.Кагарлицький пов’язує з кризою історичної ідеї, чим і пояснюється активне поширення антиутопії в XX столітті – в ній відбивається будь-яка загроза, з якою стикається людство. Еволюцію жанру влучно визначив Ч.Уолш – “Від утопії до кошмару”.

Термін “антиутопія” походить від Є.Замятіна, який зазначив, що соціально-фантастичні романи Г.Уеллса відрізняються від утопій, як +А від –А, і назвав їх соціальними памфлетами в художній формі фантастичного роману. Проте в сучасній науці з’явилося багато інших визначень цього жанру, що свідчить про нерозробленість терміну. Є.Шацький наводить різні визначення утопії зі знаком мінус: негативна утопія, антиутопія, дистопія, какотопія та інші. Але у вітчизняному літературознавстві поширилися терміни “негативна утопія” і “антиутопія”, якими ми користуємося у своїй роботі.

Полемічним є кардинальне питання про генетичне коріння антиутопії. Є.Замятін називає своїми попередниками Т.Мора, Д.Свіфта і Г.Уеллса. Сучасних дослідників цікавить передусім співвідношення антиутопії з утопією, її вивчають у плані спадкоємності і боротьби ідей утопістів, вважаючи витоком жанру “Утопію” Т.Мора, яка походить від “Держави” Платона. Однак інші дослідники – Ф.Кессіді, Т.Чернишова, Ю.Латиніна – ведуть генеалогію жанру від іще давніших коренів – від міфів, народних легенд. Розглядаючи питання про становлення й розвиток антиутопії, ми спираємося на цю точку зору.

Літературна критика активно вивчає жанрові особливості антиутопії. Серед основних рис жанру найчастіше називають прогнозування небажаного майбутнього і пафос застереження. В численних працях антиутопія розглядається як соціально-філософська модель майбутнього, в якій тенденції реального життя доведені до логічного абсурду. Вивчається також проблема становлення художності в ній. Дослідники підкреслюють велике значення наукової фантастики, а О.Звєрєв і К.Шахова вважають найпершою необхідністю наявність романного конфлікту, коли герой постає проти насильства над природою в широкому розумінні поняття. В цілому антиутопія досліджується як синтез двох жанрових стихій – утопії і сатиричної фантастики.

Іще Є.Замятін визначив риси “синтетичного мистецтва”, до якого належить його роман “Ми”: відхід від побуту, фантастичний сюжет, згущення в символіці й барвах, стисла мова, філософічність. Сучасні дослідники жанру зазначають широке використання митцями фантастики, сатиричного гротеску, гіперболізації, доведення певних ідей до абсурду.

Особливо актуальною є проблема перспектив жанру, вона пов’язана з питанням: які твори належить відносити до антиутопії? Найчастіше антиутопію розглядають як антитезу утопії. Проте деякі дослідники виступають проти однобічного погляду на антиутопію. На думку В.Новикова, цей жанр у межах XX століття “викристалізувався і виклався повністю”, подальша експлуатація жанрово-композиційної структури може призвести до епігонства, тому сучасна антиутопія тяжіє до взаємодії з іншими жанрами. А згідно з прогнозом А.Мортона, головним об’єктом антиутопії стане не стільки розвиток суспільних вад, скільки розвиток самої особистості.

Про перспективність антиутопії як жанру свідчить те, що вона завоювала драму. У зв’язку із формуванням драми-антиутопії виникають проблеми, які вимагають свого вирішення: проблема автури (віднесення конкретних авторів і їхніх творів до драматургії антиутопії); питання про співвідношення драми-антиутопії з іншими драматургічними відкриттями XX століття; проблема поетичної своєрідності драм-антиутопій в контексті художніх пошуків доби.

Проте як драма-антиутопія, в якій головним є не образ майбутнього, а спроектована в майбутнє реальність, розглядається в деяких працях лише драма К.Чапека “RUR”. Трагічною утопією, в якій відбився крах надій автора на втілення в життя соціального і морального ідеалу, визначає В.Бабенко драму “Простачок із Нежданих островів” Б.Шоу. В цілому ж драми Б.Шоу розглядаються в межах інтелектуальної драми, “драми-ідей” або “політичної екстраваганци”. Г.Образцова, досліджуючи драматургічний метод Б.Шоу, зазначає, що драматург був біля витоків нового жанру – трагічного фарсу, тобто гротесково-фантастичної трагедії. В межах епічної драми аналізувалися антиутопії Б.Брехта, а Д.Затонський розглядає драми-антиутопії Ф.Дюрренматта як зразки “відкритої” драми, розуміючи під цим терміном драму без замкненого сюжету, коли зникають взаємопов’язані фабульні обставини, завдяки яким виникає особливий малий світ. Серед представників такого типу драми він називає Б.Шоу, К.Чапека, Б.Брехта, Е.Іонеско, Ф.Дюрренматта. Отже, поняття “відкрита”, “вільна” або епічна драма – відносні, в них вкладається різний зміст: у терміні “епічна” драма зафіксовано родово-жанровий аспект проблеми (вона є результатом родової змішаності), а термін “відкрита” драма пов’язаний із намаганням дослідників протиставити “закритій”, арістотелівській формі драми, – “відкриту” для нових художніх пошуків неарістотелівську.

Прагнучи деталізувати поняття епічна, або відкрита форма драми, О.Чирков визначає її жанри і особливості кожного з них. Драму-антиутопію він розглядає в межах драми-параболи, вважаючи її одним із найпродуктивніших жанрових утворень епічної драматургії. Як політична драма розглядається драма-антиутопія В.Єршовим, який визначає застережну сутність її художнього конфлікту, підкреслює її інтелектуалізм, пише про моделювання драматургом політичного й морального майбутнього (що власне є рисою антиутопії), А.Близнюк, розглядаючи драму-антиутопію як один із жанрів епічної драматургії, визначає її жанрову домінанту – попередження про можливе небезпечне майбутнє, і зауважує, що на відміну від класичних романів-антиутопій, в драмі-антиутопії предметом зображення є лише соціальна, політична аномалія в розвитку суспільства.

Риси поетики драми-антиутопії визначалися дослідниками “відкритої” драми в усіх її різновидах. Вони зазначають широке звернення драматургів до умовних форм зображення. Такими є параболічна побудова, яка визначає алегоричне, парадоксальне, гротескове, сатиричне осмислення дійсності, а також фантастика.

Розглянуті основні теоретичні аспекти антиутопії (роману і драми) деталізуються й поглиблюються в наступних розділах дисертації.

Другий розділ – “Антиутопія: становлення і розвиток” складається з двох підрозділів:

2.1. Від антиутопічності до антиутопії. 2.2. Антиутопія як реальність літератури ХХ століття.

У першому підрозділі досліджується становлення антиутопії – різновиду сучасної літератури, в якій окремі тенденції розвитку суспільства подаються в негативній історичній перспективі.

Жанр антиутопії не зміг би відбутися без поступового накопичення антиутопічності – одного із значущих компонентів майбутніх антиутопій, який був наявним ще в творіннях митців Давньої Греції. Під антиутопічністю розуміється деформоване зображення реально існуючої тенденції буття внаслідок її сатиричного осмислення і переосмислення. Антиутопічний компонент може бути яскраво вираженим (“Жінки в народному зібранні” Арістофана, “Мандри Гуллівера” Д.Свіфта), може бути фрагментарним (“Буря” В.Шекспіра, “Дон-Кіхот” М.Сервантеса), але він обов’язково присутній як один із компонентів, що становлять сутність літературного твору, мета якого – сатирично розвінчувати тенденції, пов’язані з небезпекою їхньої реалізації в конкретній соціально-політичній практиці.

Однак антиутопічність як характерна риса того чи іншого літературного твору й антиутопія як жанр – принципово різні явища, бо антиутопічність – це один із елементів поетики, який не завжди визначає жанр твору, а антиутопія як жанр базується на антиутопізмі – домінуючому, єдино сущому літературному принципі. Поняття “антиутопізм” ширше, ніж поняття “антиутопічність”, ця категорія належить до світоглядних: митець спрямовує в уявне майбутнє своє трагічно-нігілістичне уявлення про реальність, гротескно загострюючи її негативні риси. Більше того, антиутопічність (як поняття) орієнтована на зображення регресивних моделей у дні вчорашньому (погляд із сьогодення у вчора), а антиутопізм – на зображення регресивних моделей суспільного розвитку у дні завтрашньому (погляд із сьогодення в майбутнє).

Розвиток антиутопізму в прозі й драмі відбувається майже синхронно, з невеликим випередженням у прозі, що пояснюється специфікою антиутопізму: він визначається способом мислення, який вимагає викладу, оповіді, характерних для епічних жанрів, а не дії, що домінує у драматичних творах, адже в дії мислення митця розкривається опосередковано, а у викладі – безпосередньо. Тому антиутопічне в драматичному творі дає змогу пізнати себе передусім у тій драмі, яка прагне активно вводити епічний, тобто оповідний компонент. Лише після цього антиутопізм пристосовується до арістотелівської драми (в певному розумінні – це “Життя є сон” П.Кальдерона).

Витоки антиутопічності своїми коренями сягають міфології, найдавнішої форми суспільної свідомості, тому що в міфах багато понять “мислилися не окремо й однозначно, а парними антитезами, тобто через зіставлення і протиставлення кожного поняття зі своєю протилежністю” Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу (становление греческой философии). – М., 1972. – С. 62.

. Цей антитетичний спосіб мислення, що становить собою первісну стихійну діалектику, зберігається в давньогрецьких і біблійних міфах. Такими є передусім міфи про золотий вік. Тут антиутопічний компонент висувається на перший план, бо в них розповідається не стільки про щасливе існування людей, скільки про катастрофу, яка їх спіткала. Таке співвідношення утопічного й антиутопічного компонентів зберігається і в античному епосі (“Роботи і дні” Гесіода, “Тімей”, “Критій” Платона). На відміну від епосу, поява антиутопічного компоненту в драмі зумовлена осмисленням письменниками сучасних їм утопій у політології і полемікою з ними (“Жінки в народному зібранні” Арістофана), тому змістом античної драми з антиутопічним компонентом є зображення небажаних тенденцій суспільного розвитку в майбутньому.

Подальший розгляд творів з антиутопічним компонентом здійснюється на матеріалі різних літературних епох (“Божественна комедія” Данте, “Буря” В.Шекспіра, “Дон-Кіхот” М.Сервантеса, “Життя є сон” П.Кальдерона, “Дон-Кіхот в Англії” Г.Філдінга, “Фауст” Й.В.Гете, “Мандри Гуллівера” Д.Свіфта, “Франкенштейн, або Сучасний Прометей” М.Шеллі, “Трагедія людини” І.Мадача, “Еревуон” С.Батлера, “В пурпуровій імлі” М.Конрада, “Острів пінгвінів” А.Франса, “Машина часу”, “Коли той, хто спить, прокинеться” Г.Уеллса, “Залізна п’ята” Д.Лондона, “Вечір у 2217 році” М.Федорова). Огляд проблеми в історичному розвитку дає змогу стверджувати, що антиутопічність, яка бере свій початок у міфології, в своєму багатовіковому розвитку трансформується в антиутопізм – першооснову і першосутність антиутопії. Антиутопізм владно входить у різні літературні жанри (сатирична комедія, філософська драма, філософсько-сатиричний роман, соціально-фантастичний роман тощо), розширюючи тим самим передумови для виникнення літератури антиутопії.

У другому підрозділі визначаються соціально-історичні, політичні та художні передумови остаточного формування літератури антиутопії, виявляються основні її видові принципи, відзначаються відмінні риси драми-антиутопії.

Антиутопія розглядається як реакція на неспроможність у житті утопії, як своєрідна художня перевірка соціальних і політичних концепцій з метою виявлення їх помилковості або шкідливості для людини. Сучасна антиутопія є не стільки наслідком соціального експерименту з реальними аналогами, скільки експерименту, який здійснюється над героями автором (“Володар мух” В.Голдінга, “Мальвіль” Р.Мерля, “Візит старої дами” Ф.Дюрренматта, “Носороги” Е.Іонеско та інші).

Художніми передумовами для остаточного формування антиутопії стали: по-перше, філософічність як основна риса літератури ХХ століття, притаманна творам усіх жанрів, і підсилення в зв’язку з цим соціально-філософського засвоєння реальності, яке охопило всі напрямки як реалістичного, так і модерністського плану; по-друге, широке використання художніх прийомів, вироблених науковою фантастикою, але підпорядкованих вираженню не науково-популярних, а соціально-політичних і філософських проблем.

У ХХ столітті, на відміну від попередніх епох, антиутопія розвивається і в драмі, і в романі синхронно. Традиційне висування на перший план роману-антиутопії відбулося тому, що в драматургії ті художні явища, які насправді є антиутопією, сприймались і трактувались як якась умовна драма, модерністська й експериментальна. Результатом одночасного розвитку драми і роману-антиутопії стало перетворення принципу антиутопізму в один із художніх законів, які дають себе пізнати водночас у різних літературних видах і жанрах.

Змістом антиутопії є суб’єктивне зображення негативних явищ соціально-політичного або морального життя суспільства, тому спільною прикметою як роману, так і драми-антиутопії є оголений соціологізм. В центрі антиутопії найчастіше перебувають проблеми: людина й історія, людина й матеріально-технічний прогрес, а також морально-етичні проблеми добра і зла, свободи й необхідності (співвідношення індивіда і тоталітарної системи), “знелюднення” людини в умовах сучасної технократичної цивілізації. Це проблеми глобальні, позачасові, вони визначають універсальність антиутопії. Тому, хоч автори антиутопій – письменники різних політичних поглядів, те, що описується ними, неправомірно співвідносити з якимось конкретним суспільством: воно притаманне більшою чи меншою мірою кожній сучасній державній системі. Створюється універсалізм за допомогою особливої часово-просторової організації твору, коли його дія відбувається поза визначеним історичним часом (найчастіше – це майбутнє) в умовному географічному просторі (навіть тоді, коли автори вказують конкретні географічні назви): "Сонячна машина" В.Винниченка, “Прекрасні катастрофи” Ю.Смолича, “1984” Д.Орвелла, “Носороги” Е.Іонеско, “Мальвіль” Р.Мерля, “Той, хто не повернеться” О.Кабакова, “Записки екстреміста” А.Курчаткіна, “Пліт мерців” Х.Мюллера тощо. Особливості умовно-експериментального світу роману-антиутопії розглядаються на прикладі романів “Ми” Є.Замятіна і “Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей” К.Воннегута.

Оскільки про хронотоп драми-антиутопії йтиметься у третьому розділі роботи, тут лише відзначається основна особливість драми-антиутопії: на відміну від роману-антиутопії, дія в ній може відбуватися не тільки в майбутньому, але й “зараз”, в сусідній країні або місті, що не є випадковим: усвідомлення зла і боротьба з ним, за задумом драматурга, повинні відбуватися вже сьогодні, коли глядач дивиться п’єсу.

Відмінною рисою драми-антиутопії є також те, що поряд із зображенням сформованого ворожого людині суспільства (“Дім, де розбиваються серця”, “Простачок із Нежданих островів” Б.Шоу, “Диктатор” В.Брюсова, “Потоп-82” О.Штейна, “Пліт мерців” Х.Мюллера), що є характерним для роману-антиутопії, може зображуватися процес формування такого суспільства. Це драми-антиутопії, в яких тоталітаризм змальовується на різних ступенях свого розвитку: на стадії зародження й становлення (“Кар’єра Артуро Уї” Б.Брехта, “Носороги” Е.Іонеско), періоду розвиненості (“Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева), його пережитків у посттоталітарному суспільстві (“Портрет” С.Мрожека), подається генезис тоталітаризму (“Дихайте економно” А.Макайонка).

Крім того, якщо роман-антиутопія “не завжди може запропонувати позитивну програму вирішення поставлених проблем”11 Рягузова Г.М. Современный французский роман-“предупреждение”. – К., 1984. – С.16., отож, деградація й апокаліпсис у творах цього жанру неминучі, то в драмі-антиутопії зустрічається й благополучне розв’язання проблем (“Дихайте економно” А.Макайонка, “Потоп-82” О.Штейна, “Єдиний берег” Л.Устинова). Можлива відсутність катастрофічного фіналу в драмі-антиутопії пояснюється прагненням драматурга виховувати глядача, інтелектуалізувати його. Дидактизм, успадкований антиутопією від утопії, пафос застереження – видові ознаки літератури антиутопії.

Основні засоби створення негативних соціальних побудов – гіперболізація і гротеск – досліджуються у романах “Ми” Є.Замятіна, “1984”Д.Орвелла, “451? за Фаренгейтом” Р.Бредбері, повісті-антиутопії “Ласкаво просимо в Щуроград” Ю.Винничука, драмах “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева, “Наш Декамерон” Е.Радзінського.

Матеріал підрозділу дає змогу зробити висновок про те, що антиутопія – це жанр синтетичний: у ній наявні прикмети як позитивної утопії, так і сатиричної літератури, крім того, її еволюції сприяє бурхливий розвиток фантастичної літератури (соціально-фантастичного і науково-фантастичного романів).

Третій розділ – “Драма-антиутопія і її типологія” складається з чотирьох підрозділів: 3.1. Тенденції розвитку драми-антиутопії. 3.2. Негативна драма-утопія. 3.3. Алюзорна драма-антиутопія. 3.4. Дифузна драма-антиутопія.

Перший підрозділ – це вступ до наступних підрозділів. У ньому дається визначення драми-антиутопії як драматургічного різновиду літератури антиутопії, яка синтезувала в собі риси роману-антиутопії і виробила умовно-експериментальний хронотоп, що зумовив схематизацію сюжету й образів. Характеризуються дві основні тенденції її розвитку: негативна драма-утопія (власне антиутопія) і алюзорна драма-антиутопія. Зазначається, що ці дві тенденції, які існують в літературі ХХ століття синхронно, розвиваються взаємодіючи і взаємозбагачуючи одна одну, що сприяє створенню дифузної форми драми-антиутопії.

У другому підрозділі аналізується негативна драма-утопія, зазначається, що в ній основні тенденції буття постають в гротескно-загостреній формі, часто доведеній до абсурду. Сьогодення “переливається” в майбутнє, і це “майбутнє-сьогодення” стає предметом художнього дослідження, як і в романі-антиутопії.

У негативній драмі-утопії художнє зображення впливає на читача (глядача) без історичних натяків, алюзій. В роботі аналізуються п’єси “Диктатор” В.Брюсова, “Потоп-82” О.Штейна, “Пліт мерців” Х.Мюллера. Аналіз цих негативних драм-утопій, по-перше, приводить до висновку про те, що небажаним майбутнім (віддаленим чи близьким) у драмі такого типу може бути тоталітаризм (“Диктатор”), спалах воєнного конфлікту в умовах “холодної війни” (“Потоп-82”) або планетарна екологічна катастрофа (“Пліт мерців”); по-друге, дає змогу виявити типологічно значущу рису негативної драми-утопії – вона асоціативна за своєю природою: художньо вигадане в ній асоціюється з реально існуючим, а реальне породжує появу художньо вигаданого, що зумовлюється яскраво вираженим суб’єктивним авторським началом.

У третьому підрозділі досліджується алюзорна драма-антиутопія як така, що не має прямих паралелей з реальною подією. В ній асоціація лише мається на увазі, натяки – обережні, не явні, що дозволяє універсалізувати зображуване. Асоціативність й універсальність відрізняють алюзорну драму-антиутопію від негативної драми-утопії.

Алюзорна драма-антиутопія розвивається під впливом роману або повісті-антиутопії, яким притаманна алюзорність зображення. В драматургії зразком алюзорного зображення дійсності є драми-антиутопії “Кар’єра Артуро Уї” Б.Брехта, “RUR” К.Чапека, “Носороги” Е.Іонеско, “Дихайте економно” А.Макайонка, “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева, “Єдиний берег” Л.Устинова, “Місто і літак” М.Бецуяку. Вони аналізуються в роботі, й зроблено висновок про те, що предметом осмислення алюзорної драми-антиутопії є широкий комплекс соціально-політичних і філософсько-етичних проблем. Як і в негативній драмі-утопії, вони взаємопов’язані, але у порівнянні з нею в алюзорній драмі-антиутопії яскраво виражене філософське начало. Так, Е.Іонеско змушує читача замислитися над небезпекою психології натовпу, М.Бецуяку – над духовною вбогістю сучасної цивілізації, О.Казанцев пише не тільки про жахи соціального експерименту, пов’язаного з побудовою світу загальної рівності, але й осмислює вічну проблему добра і зла, ставить питання про необхідність активності добра, його опору злу тощо. Філософське начало й зумовлює тяжіння драматургів до алюзорних форм зображення.

У четвертому підрозділі розглядається дифузна драма-антиутопія, яка поєднує в собі риси негативної драми-утопії і алюзорної драми-антиутопії. Від першої в ній – моделювання кінця світу і яскраво виражений дидактизм, з другою її споріднює філософічність, що зумовлює алегоричну подачу матеріалу. Аналізуються дифузні драми-антиутопії Б.Шоу “Дім, де розбиваються серця”, “Візок з яблуками”, “Гірко, але правда”. Зазначається, що новим відгалуженням сучасної дифузної драми-антиутопії стає драма, в якій соціально-політичні проблеми розглядаються з позицій висвітлення внутрішнього світу героя. Об’єктом дослідження в драмах такого типу є згубний вплив тоталітаризму на людські душі, трагічні наслідки цього впливу. Аналізуються зразки дифузної драми-антиутопії – “Наш Декамерон” Е.Радзінського і “Портрет” С.Мрожека. Їх аналіз дозволяє зробити висновок, що зміст дифузної драми-антиутопії також пов’язаний із зверненням драматургів до найактуальніших проблем сучасності. Драматурги чинять суд над дійсністю, і хоча в дифузній драмі-антиутопії часто йдеться про конкретну країну, її зміст виходить за межі цієї країни, бо в ній вирішуються універсальні проблеми. Крім того, аналіз свідчить про те, що дифузна драма-антиутопія, по-перше, синтезує можливості як негативної драми-утопії, так і алюзорної драми-антиутопії не стільки в плані змісту, скільки в плані художньої форми, коли гротескно-сатиричне зображення поєднується з алюзорним; по-друге, в ній наявна тенденція, коли реально-достовірне виступає не тільки у формах алегоричних, але й реально-достовірних.

Четвертий розділ – “Деякі риси поетики драми-антиутопії” містить два підрозділи: 4.1. Основні видові риси поетики драми-антиутопії. 4.2. Родові риси поетики драми-антиутопії.

У першому підрозділі обґрунтовується необхідність зіставлення драми-антиутопії як частки літератури антиутопії, яка має багато спільного з романом-антиутопією (в тому числі й у поетиці), з інтелектуальним романом. Таке зіставлення є необхідним, тому що “аналіз спадкоємності жанрового розвитку спрямований на виявлення найбільш стійких рис жанру” Чернец Л.В. Литературные жанры (проблемы типологии и поэтики). – М., 1982. – С. 15., а жанрову природу твору “можна зрозуміти лише тоді, коли простежити його “входження” в жанр” Карабанов Р.О. Сюжет і жанр: рівні аналізу й аспекти інтерпретації художнього твору // Радянське літературознавство. – 1987. – № 9. – С. 45. як процес уподібнення літературному сусідові.

Основною видовою рисою антиутопії (роману й драми) є інтелектуалізм. Інтелектуалізм і універсальність проблематики споріднюють антиутопію з інтелектуальним романом. Прагнення до розуміння явищ дійсності в їх узагальненому вигляді спонукає письменників створювати не картини дійсності, а їх моделі. Автори інтелектуальних романів будують художній світ своїх творів за інтелектуальною схемою, сенс у них є головним, він визначає вибір героя, будову сюжету, манеру письма, авторський голос. Така особливість інтелектуального роману найвищою мірою характерна для літератури антиутопії. В романах і драмах-антиутопіях актуальна соціально-етична проблематика втілюється в художньо-незвичній формі. Художня оригінальність інтелектуальних романів і творів-антиутопій забезпечується їх параболічною побудовою. В цьому плані розглядаються роман Т.Манна “Чарівна гора”, романи-антиутопії “Чудовий новий світ” О.Хакслі, “Володар мух” В.Голдінга, аналізуються алюзорні драми-антиутопії Ф.Дюрренматта “Візит старої дами” і “Фізики”. Алегоричність зображення, яка досягається завдяки параболічній побудові п’єси, притаманна також іншим драмам-антиутопіям: “RUR” К.Чапека, “Кар’єра Артуро Уї” Б.Брехта, “Носороги” Е.Іонеско, “Потоп-82” О.Штейна, “Дихайте економно” А.Макайонка, “Простачок із Нежданих островів” Б.Шоу, “Єдиний берег” Л.Устинова, “Місто і літак” М.Бецуяку та іншим.

Поряд із алегоризацією розглядаються також інші засоби створення інтелектуалізму – притчовість і абсурдизація.

У роботі аналізуються два різновиди притчовості – прихована і явна. З метою визначення цих типів притчовості (вона, як правило, з’являється у творі внаслідок його параболічної побудови) розглядаються показові інтелектуальні твори, передусім романи й драми-антиутопії. Так, прихована притчовість як один із компонентів поетики твору притаманна романам “Володар мух” В.Голдінга, “Ми” Є.Замятіна, п’єсам “Портрет” С.Мрожека, “Потоп-82” О.Штейна, “Дім, де розбиваються серця”, “Простачок із Нежданих островів”, “Гірко, але правда” Б.Шоу, “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева, “Пліт мерців” Х.Мюллера, “Фізики” Ф.Дюрренматта. Засобами створення прихованої притчовості є біблійні та євангельські асоціації в їх прямому і “перевернутому” значенні, паралелі між персонажами творів і образами Вічної книги. Асоціативність – один із найголовніших способів зв’язку між елементами мікроструктури, що передбачає не тільки “свіжий погляд на речі за принципом подібності”11 Чирков О.С. Театрально-естетичні принципи творчості Б.Брехта // Б.Брехт. Про мистецтво. – К., 1977. – С. 21., але й надає можливість драматургові за допомогою ряду образів, явищ, імен тощо звертатися не стільки до чуттєвого сприйняття читача, скільки активізувати його інтелектуальну діяльність безпосередньо під час сприйняття тексту драми.

Інші засоби створення притчового компоненту в драмі-антиутопії – введення драматургом епіграфів, віршів, пісень (сонгів), у яких прочитується авторське ставлення до зображуваного. Присутність автора в драмі-антиутопії сприяє створенню тієї двоплановості, яка забезпечує притчовість – повчальне начало в драматичному творі.

Притчовість явна може виконувати подвійну функцію: бути одним із компонентів поетики інтелектуального твору або жанроутворюючим його компонентом. Як жанроутворюючий компонент явна притчовість визначається “широко узагальнюючим, абстрагованим від конкретних умов, місця і часу, характером ідеї”22 Лейтес Н.С. Немецкий роман 1918–1945 годов (эволюция жанра). – Пермь, 1975. – С. 301., що є загальною прикметою роману відкритого іносказання в цілому. Явна притчовість як жанроутворюючий компонент притаманна філософським повістям “Скотохутір” Д.Орвелла, “Старий і море” Е.Хемінгуея, “Рябий пес, що біжить краєм моря” Ч.Айтматова, “На полі смиренному...” В.Шевчука, романам Ф.Кафки, В.Голдінга, К.Абе та багатьом іншим творам, серед яких є також антиутопії (“Скотохутір”, “Володар мух”). Вона виникає у творі не лише завдяки його параболічній побудові, але й тому, що письменник не ставить собі за мету створення яскравих характерів героїв – у притчі відсікаються всі зайві деталі, а герої є носіями певних філософських або етичних ідей.

У драмі-антиутопії поряд із прихованою притчовістю може бути також притчовість явна. Як жанроутворюючий компонент вона притаманна тим драмам-антиутопіям, в яких зберігається зв’язок з традиційною притчею, що вимагає оголення думки й моралі, умовності характерів і положень. Прагнення до граничного узагальнення спонукає авторів драм-антиутопій створювати узагальнені, абстраговані образи: Сестра, Хазяїн, Майстер (“Єдиний берег” Л.Устинова), Чоловік, Жінка, Дівчина, Молодший брат (“Місто і літак” М.Бецуяку), Дівчинка, Дідусь, Хлопчик, Перший солдат, Другий солдат тощо (“Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева). У сюжетах цих п’єс немає не лише реальних дійових осіб, але й конкретних історичних ситуацій, є лише алегорія історії, алегорія буття – буде то дивний процес оносорожування людей (“Носороги” Е.Іонеско) чи пошуки спорідненої душі й прориву з ізоляції як окремої особистості, так і соціуму (“Місто і літак” М.Бецуяку).

Явна притчовість може бути притаманною не лише алюзорній драмі-антиутопії, але й дифузній. Аналіз п’єси Б.Шоу “Простачок із Нежданих островів” є прикладом того, як явна притчовість і як елемент поетики, і як жанроутворюючий компонент допомагає драматургу вирішити цілий комплекс проблем соціально-політичного порядку (засудити колоніалізм, викрити фашистську диктатуру та її прихильників), а також виявити ті основи морально-політичного характеру, які визначають соціально-політичне життя суспільства.

Абсурдизація подібно до притчовості теж виступає у двох іпостасях: як прийом окремий і як прийом основоположний. У романах-антиутопіях абсурдизація як прийом основоположний створюється за допомогою фрагментарності побудови твору (романи-антиутопії “Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей” К.Воннегута, “Історія світу в 10 ? главах” Д.Барнса), яка досягається переплетінням різних часово-просторових пластів, що викликає у свідомості читача відповідні асоціації і висновки. Часто для створення абсурдної, ворожої людині картини світу автори романів-антиутопій звертаються до парадоксу. В романах “Ми” Є.Замятіна, “Чудовий новий світ” О.Хакслі, “1984” Д.Орвелла наявні й парадоксальні ситуації, і парадоксальні образи. Створенню парадоксальних ситуацій (не тільки притчовості) служить переосмислення й травестування біблійних та євангельських міфів.

Абсурдизація як прийом окремий у романі-антиутопії теж може бути вираженою через парадокс – все залежить лише від міри використання цього засобу. Роль парадоксу для створення абсурдизації як окремого прийому розглядається на прикладі роману-антиутопії В.Голдінга “Володар мух”.

У драмі-антиутопії, як і в романі-антиутопії, абсурдизація також виступає як прийом окремий і прийом основоположний. Першорядного значення для її створення набуває, як і в романах-антиутопіях, парадоксальна ситуація, покладена в основу твору. Абсурдизація як окремий прийом розглядається на драмах-антиутопіях “Візок з яблуками” Б.Шоу, “Дихайте економно” А.Макайонка, “Фізики” Ф.Дюрренматта. А абсурдизація як прийом основоположний – на п’єсах “Носороги” Е.Іонеско і “Простачок із Нежданих островів” Б.Шоу. Основним художнім засобом створення абсурдизації є сатиричний гротеск, що походить від традиції Арістофана. В гротесковому світі зникають категорії причинності, норми, закономірності, а парадоксальні ситуації в драмах-антиутопіях мають фантастичний характер. Фантастика постає в складному переплетінні з алогізмом й абсурдом. Для створення абсурдизації як прийому окремого важливе значення мають гротескно-парадоксальні образи: бездушні роботи (“RUR” К.Чапека), священик-злодій, графиня-бандитка (“Гірко, але правда” Б.Шоу), королева-повія (“Наш Декамерон” Е.Радзінського), а також словесні парадокси.

Побудований на фантастико-карикатурному перевтіленні реальних відносин, гротеск тісно пов’язаний з гіперболою, алегорією і символом (“Ми” Є.Замятіна, “451є ?а Фаренгейтом” Р.Бредбері, “Москва-2042” В.Войновича). В драмі-антиутопії гротескно-абсурдна картина світу виникає в монологах і діалогах героїв внаслідок звернення письменників до гіперболізації. Прикладом широкого використання гіперболізації є п’єси “Круглоголові й гостроголові” Б.Брехта, “Візок з яблуками” Б.Шоу, “Великий Буддо, допоможи їм!” О.Казанцева.

У цілому парадоксальна система подачі матеріалу драматургом “створює ту атмосферу, в якій повсякденні явища ніби “вивихуються”, переводяться з плану звичайного в план незвичайний” Чирков А.С. Эпическая драма (проблемы теории и поэтики). – К., 1988 – С. 78.. Тому парадокс як елемент поетики драми-антиутопії має двоплановий характер: він є основним засобом абсурдизації дійсності, а з другого – служить руйнуванню художніх алюзій і стимуляції роботи думки читача, і отже, є одним із засобів створення ефекту очуження.

Крім парадоксу в усіх його різновидах (парадоксальні ситуації і характери, словесні парадокси), одним із засобів абсурдизації може бути введення в текст драми різного роду уривків з телепередач, радіопередач, усіляких реклам та оголошень, як у п’єсі О.Штейна “Потоп-82”. Такі мозаїчні вставки не порушують розвитку дії драми, але утворюють такий самий “абсурдний колаж”, як і фрагментарні, не розміщені в хронологічній послідовності глави роману Д.Барнса “Історія світу в 10 ? главах”.

У другому підрозділі йдеться про те, що драма-антиутопія