НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені М.П.ДРАГОМАНОВА

КРИВЕНКО Сергій Миколайович

УДК 821.161.2(091) – 3 18/19

ТВОРЧІСТЬ МИХАЙЛА МОГИЛЯНСЬКОГО

У ЛІТЕРАТУРНОМУ КОНТЕКСТІ ДОБИ

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному педагогічному університеті імені М.П.Драгоманова Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Хропко Петро Панасович,

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова,

професор кафедри української літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Ковальчук Олександр Герасимович,

Ніжинський державний педагогічний університет

імені Миколи Гоголя, завідувач кафедри

української літератури;

кандидат філологічних наук,

Шумило Наталя Микитівна,

Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка,

старший науковий співробітник відділу

української літератури ХХ століття.

Провідна установа – Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, кафедра

української літератури ХХ століття Інституту філології, Кабінет Міністрів України, м. Київ.

Захист відбудеться “21 травня 2002 року о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.04 у Національному педагогічному університеті імені М.П.Драгоманова, 01601, Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, 01601, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розіслано “13 квітня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.П.Гальона

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У літературному процесі перших десятиріч ХХ століття помітне місце належить Михайлові Михайловичу Могилянському (22. 11. 1873 – 22.03.1942), активна творча діяльність якого була перервана в 30-х роках репресивними заходами тоталітарного режиму. Вилучена з культурного обігу, вона опинилася на маргінесі літературознавчої науки. Донедавна митця згадували лише в коментарях та здебільшого як критика у виданнях 90-х років. Письменницька діяльність М.Могилянського – маловідома й недостатньо вивчена сторінка нашої літератури. У художньому доробку письменника – поетичні, драматичні й прозові твори, праці з літературознавства і критики, писані українською та російською мовами. Вони становлять значний історико-літературний та художній інтерес, особливо в час активного відновлення реальної та цілісної картини розвитку нашого письменства. Необхідністю докладного розгляду та об’єктивної оцінки доробку митця зумовлюється актуальність теми нашого дослідження.

Письменницьку діяльність українською мовою М.Могилянський розпочав 1912 року в руслі модерністської психологічної прози під впливом М.Коцюбинського. Пізніше, в кінці 20-х – на початку 30-х років, М.Могилянський пише оригінальні прозові твори, що тяжіють до інтелектуальної прози, розвиток якої в нашій літературі з різних причин переривався.

М.Могилянський дебютував як прозаїк на сторінках “Літературно-наукового вісника” (1912) й “Української хати” (1913) з психологічними творами, які згодом увійшли до збірки “Оповідання” (Петроград, 1916). Керуючись власними мистецькими настановами, він органічно продовжував пошуки в напрямі, означеному психологічною прозою М.Коцюбинського, В.Винниченка та ін. Проблеми, порушені в ранніх оповіданнях, надалі актуалізувалися і в романістиці, де письменник торкнувся наболілих питань сучасності: честі, вседозволеності, непевності буття, відчуття тривоги за завтрашній день.

Художній доробок М.Могилянського складається з ранньої поезії та драматургії російською мовою, української “малої прози”, творів романного жанру (українською та російською мовою). Ці жанрово-родові масиви художньо нерівноцінні, неоднаково досліджені й навіть видані.

Дисертаційне дослідження пов’язане з загальною науковою проблемою кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова “Жанрова система української літератури ХІХ – ХХ століття”.

Мета дослідження – з’ясувати проблемно-тематичні та структурно-поетичні особливості творчого доробку М.Могилянського в контексті літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття та визначити у ньому місце письменника.

Реалізації цієї мети підпорядковано вирішення таких завдань:

-

-

-

-

-

Джерельну базу дослідження складають:

1)

2)

3)

4)

Теоретичну основу дисертації складають історико-генетичний та поетико-типологічний підходи, положення праць В.Агеєвої, М.Бахтіна, М.Кодака, Ю.Лотмана, С.Павличко, Ю.Тинянова, наукові ідеї досліджень з історії української літератури Л.Гаєвської, І.Денисюка, Ю.Кузнецова, В.Фащенка та ін.

До текстуального аналізу літературних явищ застосовано системний, історико-порівняльний та типологічний методи вивчення.

Наукова новизна. У дисертації вперше здійснюється комплексне дослідження різножанрової творчості М.Могилянського в літературному контексті кінця ХІХ – перших десятиліть ХХ століття. Рання поезія та драматургія, мала проза, романістика письменника аналізуються в жанрово-родовій еволюції, вивчаються проблематика, жанрово-стильові прикмети творчого спадку, пошуки в образній сфері. Поезія та драматургія М.Могилянського вперше стали об’єктом дослідження.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що дисертаційне дослідження розширює уявлення про життєвий та творчий шлях М.Могилянського, висвітлює основні літературно-мистецькі здобутки письменника. Матеріал дисертації дає можливість виявити своєрідність проблемно-тематичних та структурно-функціональних аспектів поетики малої прози. Теоретичні положення про жанр короткого роману можуть бути предметом спеціального дослідження. Результати дисертаційної праці знайдуть застосування в нових теоретичних і конкретно-історичних працях з питань поетики жанрів, жанрової системи окремого письменника.

Практичне значення дисертації. Результати роботи можуть бути використані у підготовці й проведенні спецкурсів і спецсемінарів, у написанні підручників та навчальних посібників з української літератури для вищої та загальноосвітньої шкіл, уточненні навчальних програм, а також у написанні курсових та дипломних робіт.

Апробація та впровадження роботи. Основні положення роботи знайшли відображення у доповідях на науковій конференції Міжнародного інституту лінгвістики і права, звітних наукових конференціях Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (1999, 2000 роки). Результати дослідження впроваджувалися у Тульчинських середніх загальноосвітніх школах І-ІІІ ступенів № 1, 2, 3, Кирнасівській та Журавлівській середніх загальноосвітніх школах І-ІІІ ступенів Тульчинського району Вінницької області (Довідка №  від 29 листопада 2001 року).

Зміст дисертації викладено в шести публікаціях.

Структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та архівних матеріалів, який становить 172 найменування. Обсяг дисертації без списку використаних джерел та архівних матеріалів – 182 сторінки, загальний обсяг роботи – 196 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначено її зв’язок з науковою проблематикою установи, в якій виконана робота, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено новизну роботи, теоретичне і практичне значення отриманих результатів та форми їх апробації.

У першому розділі “Рання лірика та драматургія: пошуки художнього самовираження (1895 – 1905)” розглянуто ранній період творчості М.Могилянського, яка розпочинається в 90-ті роки ХІХ століття російськомовними творами і критичними працями.

Перша книжечка М.Могилянського – “Три стихотворения в прозе” (1895). Твори тяжіють до пейзажної новели та власне поезії в прозі. Для них характерне відтворення природи, у взаємозв’язках образів якої виявляється узагальнення певних сфер суспільного буття. У творах виводяться не реальні персонажі, а узагальнені, алегоричні образи. У поезіях збірки підкреслена роль природного середовища, зображеного крізь призму почуттів, думок і відчуттів ліричного героя. У змалюванні пейзажу прочитується соціальна невлаштованість тогочасного життя. Домінуючим пафосом збірки був заклик до боротьби, знання. Зображення задушливої атмосфери було спробою не лише передати стан тогочасного суспільства, а й намаганням впливати на нього, вивести з морального занепаду.

Мотиви перших поетичних творів знайшли продовження в збірці “Стихотворения” (1897). Поезії пронизані життєствердженням, жадобою життя (“Вершины гор под дымкою из газа...”, “Краса кругом рассеяна повсюду...”, “Прошлого милого тени заветные...”), а їх романсова стихія помітна вже у заголовках творів. Настрої світлої печалі, туги за минулим найчастіше поєднуються з жагою боротьби й становлять змістовий стрижень збірки. Головною передумовою боротьби М.Могилянський усе настійніше висуває знання. Поетичні твори є реакцією на тогочасну драматичну дійсність, їм властива соціальна проблематика. Поезії “Пусть в душе твоей умерли грёзы...”, “Моя грудь, мое сердце разбиты...”, “Ты говоришь, что любим мы страданья...” та багато інших творів засвідчують невідступність думки про соціальну несправедливість, людські страждання, співчуття знедоленим. Ці мотиви часом розгортаються на тлі привабливих сільських пейзажів (“Я в деревню приехал цветущей весной...”, “Запах душистой сирени...”).

Поета хвилює безперервне оновлення світу, яке виражається в змінах пір року. Аналіз лірики з погляду типології засвідчує певні зближення з поезією С.Надсона, М.Некрасова, Ф.Тютчева, І.Буніна. У поезіях з морською тематикою (“Сегодня так ласково море шумит...”, “Сегодня волнуется грозное море...”) відчутні медитативні мотиви. Зорові образи, порівняння, уособлення та метафори підкреслюють захоплене сприйняття М.Могилянським природи. Подібні інтонації відчутні і в “морських” поезіях І.Буніна.

Варто відзначити очевидний гуманний зміст поезій М.Могилянського. Мотиви співчуття до людського болю і страждання є наскрізними в поетичному доробку. На повний голос вони зазвучали в ліричних творах “Не говори, что счастье невозможно...” та “Поэту (По поводу стихотворного сборника Бальмонта “В безбрежности”)”. Останній із названих творів – своєрідний маніфест поета.

Революційна, соціально-бунтарська стихія значною мірою характеризує творчість М.Могилянського-поета. У переважній більшості питання бурхливої сучасності поєднуються з ліричним началом, другим річищем художнього самовияву митця. Втілення своїх задумів автор реалізує в поєднанні з пейзажними (“В тумане”, “Чатыр-Даг, озаренный луною...”), інтимними (“Посвящение”, “Друг другу мы в вечной любви не клялись...”), медитативними мотивами.

Драматургічна діяльність М.Могилянського представлена ранніми п’єсами російською мовою “Мираж” (1902), “Тина” (1903) й “Усталые” (1906). Вони наближаються до драматичних творів А.Чехова, зразків західноєвропейської нової драми – п’єс Г.Ібсена, М.Метерлінка, Г.Гауптмана, А.Стріндберга. Тематика та проблематика їх спричинена суспільними обставинами й індивідуальністю митця, громадянською позицією революціонера-марксиста. Персонажі п’єс М.Могилянського – переважно інтелігенція. Ідеологічний досвід тонко відрефлексувався письменником в художній концепції. Актуальні проблеми рельєфно відтворені у драматичних творах, у яких традиційно порушується питання про місце інтелігента в житті, суспільстві. Позірно це п’єси родинно-побутові, проте суть їх виходить за межі цього кола питань. Жодна з них не мала сценічного втілення.“

Мираж” – твір філософськи ускладнений, з характерною увагою до психологічного світу людини. М.Могилянський звернувся до відомого в драматургії (“Чайка” А.Чехова) письменницького життя. П’єса будується як поліморфне розгортання мотивів. Порушені філософські, моральні, етичні питання; міжлюдські стосунки, суспільні відносини розглядаються з погляду загальнолюдських цінностей.

Всі персонажі (Дім (Дмитро), Соня, Марія, Іван Сергійович) позбавлені однозначної характеристики. Далеко не однолінійні й не позбавлені актуальності суперечності між героями складають ідейно-художній ефект п’єси. Дім і Марія – колишні революціонери. Дім повернувся з політичного заслання, Марія – з вимушеної еміграції. Пасивність і легкодухість, байдужість і холодний скептицизм, загострена неврастенія охопили героя. Його образ підказаний не тільки живим середовищем революціонерів, а й значною мірою рефлективний. Найскладніші колізії виникають між цією парою дійових осіб і є основою конфлікту. Марія докладає максимуму зусиль, щоб вивести Діма зі стану депресії. Ситуація загострюється тим, що їх стосунки виходять за рамки піднесено-душевної прив’язаності. Однак оптимістичні сподіванки Марії на радість життя, революційне пробудження Діма та внутрішній комфорт виявляються міражем.

“Мираж” і “Усталые” – п’єси з послабленою зовнішньою драматичною дією, інтересом до психологічного розвитку ситуації, домінуванням внутрішнього сюжету. Загостреність виникає навколо дискусій, які стосуються важливих моральних та філософських позицій і принципів. У творі драматург дошукується чинників “міражного” світовідчуття, поширеного на початку ХХ століття. Автор невипадково актуалізує вираз про “міраж” Дмитра та Марії, який поступово набуває символічного звучання, оскільки більшість персонажів твору, за кожним з яких можна побачити внутрішню драму, опиняється перед “міражем”. Крах ілюзій та низка нерозв’язних проблем, неспроможність здолати колізії внутрішнього плану змушують героїв шукати виходу з становища. Образне потрійне твердження “міраж, міраж, міраж” персонажа М.Могилянського означає втрату людиною особистої та громадської гармонії, примарність вимріяного, нездійсненність прагнень.“

Тина” з-поміж інших драм найбільше тяжіє до поетики чеховської драми, а проблематика твору, характер конфлікту викликає асоціації з драмою Лесі Українки “Блакитна троянда” (1896). Дочка Петра Сіверцова – юна, музично обдарована особа, що має неординарні мистецькі задатки, живе надіями на поїздку до Петербурга й мріями вступити до консерваторії. Проте їм не судилося здійснитися. На заваді постала груба сила сімейних пут і упереджень. В основі драми – конфлікт старшого і молодшого покоління, протест проти патріархального укладу життя. У сімейно-психологічній п’єсі “Тина” письменник висловлює своє бачення тургенєвської проблеми “батьків і дітей”.

У душі брата героїні Григорія наростає протест проти брехні та скупості. Його позиція стосовно родинної атмосфери визначається поняттям “тина” і набуває безкомпромісного характеру. Для Діни виявляються непосильними прагнення подолати деформовану конкретику життя деградуючої родини. Автор доходить ширших узагальнень: йдеться про “тину” як ознаку занепаду суспільства, що поступово перетворюється на символ неспроможності людини протистояти всепоглинаючій темній силі. Борсаючись у внутрішніх суперечностях, героїня не може протидіяти силі тиску життєвих лещат, в яких опинилася. І якщо на початку твору Діна ще висловлює сумніви щодо “природних властивостей” тины”, то в останньому монолозі фінальної картини ця думка перетворюється на постулат, що не підлягає жодним сумнівам.

Окреслені в драмі питання жіночої емансипації бачаться не лише в суто “жіночій проблемі”, а й у звільненні особистості взагалі, виробленні цільної, cуверенної людини. Героїня “Тины”, зазнавши невдачі, втративши розуміння мети життя, не гине. Проте на характер драматизму героїні, як і на драматизм п’єси в цілому, така розв’язка конфлікту не впливає. Образ Діни – найдраматичніший з-поміж інших жіночих персонажів М.Могилянського.

Трагічна доля й Олени, героїні драми “Усталые”. Письменник продовжує лінію психологічного пізнання людини, але вже іншого середовища – мистецького. Тема непростого усвідомлення інтелігенцією свого місця й ролі в житті переплетена з проблемою становлення й самовияву митця. Конфлікт драми виникає на перетині названих проблем. Олена – вольова, рішуча, надзвичайно сильна натура. Її знайомство з Петром Долговим, котрий приїздом до столиці намагається ослабити враження від провінційного життя, виявляє “втому”, яка стала результатом постійних прагнень людини. Саме “втомлена” людина, причини й передумови її перевтоми обсервуються драматургом і стають лейтмотивом п’єси.

З появою Долгова виявляються й первинні симптоми втоми Олени. Вони поглиблюються ексцентричними любовними стосунками з Лозинським, а найбільше – суперечностями мистецького порядку. Нового витка набувають стосунки закоханих у завершенні першої дії та на початку другої. В першому випадку це суто амурна драма, у другому – любовна інтрига ускладнюється до власне творчого вияву. М.Могилянський розглядає спільні для багатьох митців проблеми усвідомлення невідповідності між мистецькими ідеалами й власною творчістю. А питання змісту і свободи творчості, відчуття поглиблення прірви між людиною й митцем першочергові для героїні. Найгостріше комплекс творчих проблем постає в дискусії на влаштованій Оленою вечірці, де з’ясовується, що причини різноманітних дисгармоній вразливої, ідеалістичної натури криються в її оточенні. Дебати з проблем власне мистецьких переключаються автором у площину суперечностей суспільного життя. Дискусія виявляє і гостру втому всіх присутніх, яка виникає у героїв внаслідок конкретних мікродетермінант – виснаження їх внутрішніх ресурсів та внутрішнього розладу, втрата життєвих біоритмів набирає тотального характеру. М.Могилянський фіксує різноманітні прояви втоми персонажів – поведінкові, фізіологічні, психологічні. Художні пошуки збігаються у часі з аналогічними науковими (І.Мечников) і творчими здобутками (М.Коцюбинський). Драма М.Могилянського дає підстави й для парадоксального тлумачення втоми, коли остання не пов’язана з тимчасовим зниженням працездатності під впливом довготривалого й одноманітного навантаження. Мотив “втоми” досить поширений в ті роки в російській літературі (А.Чехов). Очевидно, названі вище прояви супроводжуються формуванням комплексу суб’єктивних переживань суспільної втоми.

Другий розділ дисертації “Проблематика і поетика малої прози (1912 – 1926)” присвячено новелістичному доробку письменника. Найбільша увага приділяється проблемно-тематичним і структурно-функціональним аспектам поетики. Дебютні твори, друковані в періодиці й об’єднані пізніше в збірку “Оповідання” (Петроград, 1916), мислились автором як певна системна єдність. Цей “ланцюг” охарактеризований як “перебіг життя у таких віхових обмеженнях, як народження і смерть, а точніше: любов і смерть” (Н.Шумило). Осмислення системної єдності дозволяє розпізнати типи системної неподільності, з’ясувати їх особливості, співвіднесеність з типом творчості, зв’язок з поетикою, її опорними поняттями.

Теоретично розрізняються системні цілісності – “моноліт” і “мозаїка” (М.Кодак). Одна характеризується однорідністю, вичерпністю зображення, його своєрідною заокругленістю, інша – процесуальністю, парціальністю, відкритою для творчої добудови. “Монолітна” цілісність забезпечує публічність жанру і диспозиції героя, який постає сформованою, внутрішньо готовою особистістю. Письменника цікавить не формування характеру, а вияв його стану на фазі вчинку. Поставлений автором в опозицію світові, він мислить зміни дійсності радикально. Повнота зображення досягається шляхом нанизування істотно однорідних проявів. “Мозаїчній” моделі властива приватність жанрової установки і партикулярність свідомості героя. Психологічний розвиток характерів, внутрішній світ героїв складно структурований. Предметом досліду письменника є процесуальність, відстеження й розпізнавання ланок психологічного процесу (“кілець ланцюга”). Автор переймається ідеєю розвитку, спроектованою на становлення індивідуальності, мотивування подій, різнорідних вчинків.

М.Могилянський мислить кожний твір у певному співвідношенні з іншими, що проблемно-тематично прилягають до нього. Характер цього співвідношення – послідовний зв’язок “кілець в ланцюзі”. Подібна лексика (“кільця”) та її процесуально-психологічна семантизація побутує і в авторефлексіях М.Коцюбинського і виявляється в побудовах типів композицій – кільцевого та мозаїчного (Ю.Кузнецов). Модель малої прози М.Могилянського має свої особливості. У частині творів можна розгледіти конструкції, укладені з “кілець” психологічного процесу. Ця єдність нагадує “мозаїку” (“Стріл”, “З темних джерел життя”, “Згуба”). У М.Могилянського “мозаїчним” бачиться проблемно-тематичний спектр новел, які групуються довкола психології вбивства й самовбивства. Їх розробка надає творам проблемно-психологічного характеру. М.Могилянський і М.Коцюбинський розгортають свої творчі акції в ряди, які піддаються означенню їх мистецьким за генезою поняттям “мозаїка”. У М.Могилянського проглядає тенденція повертатися до проблемно-тематичних зацікавлень з процесуальним, психологічно-дослідницьким інтересом.

Системно-цілісну ідентифікацію автора неможливо здійснити поза аналізом новелістики, її поетики. Опорні поняття поетики охоплюють усю її систему. Поняття “моноліт” і “мозаїка” в системному осмисленні творчості синонімічні поняттям “гомогенних” і “гетерогенних” художніх результатів, а відповідно, і джерел – “гомогенізуючого і гетерогенізуючого типів творчості” (М.Кодак). Підходи до типу авторської свідомості письменника можливі через спеціальні студії структурних рівнів поетики – жанру, психологізму, хронотопу, нарації. До аналізу новелістики означені системно-структурні рівні поетики залучаються диференційовано: більшої уваги приділено жанровому та психологічному, меншої – хронотопу і нарації.

Важливим складником поетики є жанр. У ньому фіксуються й відтворюються основні тенденції художньої свідомості митця і доби. Генологічний аналіз зручніший і продуктивніший, коли йдеться про розвиток малої прози кінця ХІХ – початку ХХ століття. Він вимагає висвітлення широкого кола зв’язків художнього твору. Суттєвим є й питання жанрового мислення. Жанри утворюють певну модель, структурну єдність, і є ключовими категоріями в освоєнні творчої лабораторії. Cпогади, епістолярій, твори зберігають прояви жанрового пошуку письменника, жанрового мислення. Результати їх аналізу дозволяють розпізнати авторську свідомість “реалістичної” (“гетерогенної”, “мозаїчної”) типогенези. Останньою пояснюється й вибір життєвого матеріалу, теми, героя, ракурс зображення.

Властиві творчій манері М.Могилянського процесуальність, схильність до тривалого відстеження й розпізнавання процесів увиразнюють прояви аналітико-пізнавальної роботи письменника. Проте змістовність жанру включає не лише події, а й авторську концепцію дійсності. Жанрове мислення в аспекті пріоритетів вибору життєвого матеріалу складалося у М.Могилянського в ранній період творчості. Побутовий матеріал, за зізнаннями письменника, не ув’язувався з моральними, психологічними завданнями і переживаннями. В цьому вбачаються інтелектуальні джерела реалістичної поетики митця.

Прикметне й відчуття М.Могилянським жанрової форми. Вона найдієвіша у реалізації задуму і рунтується на глибоких переживаннях кожного автора, зокрема й досліджуваного. Він жанрово ідентифікує твори як “оповідання”, акцентує на їх фрагментарному характері. Письменник намагається “бачити дійсність очима жанру” (П.Медведєв); момент лаконізму щоразу зауважується, семантизується. Стислість важлива для письменника. Він спресовує те, що важко спресовується (“Стріл”, “Згуба”, “З темних джерел життя”). Здатність М.Могилянського “концентрувати величезну інформацію на “площі” дуже невеликого тексту” (Ю.Лотман) домінантна в новелах, констатує їх високу енергетичну насиченість, що забезпечує “відчутність жанру” (Ю.М.Тинянов), в даному випадку – жанру новели.

Показником роботи авторської свідомості М.Могилянського є самоідентифікація жанрового мислення й творчої самооцінки. Реалізація авторської гетерогенізуючої установки зафіксована в процесах “лабораторної роботи”. Самовказівка письменника на “шліфовку” оповідання, посилання на “почуття незникаючого “зуду” писати, тривалість “творчого натхнення” свідчать про затримування в авторській свідомості проблемно-тематичних орієнтирів та їх подальше розгортання. Цей процес набирає ознак “пролонгованого дослідження” (М.Кодак). Енергозатратність при цьому часом була досить високою (“З темних джерел життя” – 2-3 роки).

Жанровий “зріз” творів М.Могилянського – орієнтир до їх змістового та композиційного характеру. Жанровий пошук ведеться письменником з урахуванням реципієнта. Це виявляється в готовності автора до контакту з читачем, бажанням висловитися. Реалізація установки на пролонгацію бачиться в словесному означенні жанру творів. З творами життєво-драматичної, проблемно-ситуативної конкретики в назвах (“Стріл”, “Недоля”, “Згуба”, “Ратовниця”, “Млості”, “Сльози”), де семантика заголовків несе жанрово-змістові сподівання, М.Могилянський вносить жанрове визначення й до назви (“Образки”, “Поема в повітрі”, “Мистецтво рецензії”). Вказівка на сприйняття є суттєвою, дає очікуваний психологічний результат. У творах цього періоду психологічний аналіз є важливим фактором художності. Як основа індивідуальної поетики митця, він здобуває оригінальну розробку, позначену лаконізмом, проникливістю, здатністю “пролонгованого” дослідження кризових явищ внутрішнього життя людини. Витончено-психологічні твори характеризує поглиблений психологічний аналіз, увага до найновіших художніх форм.

Жанрові вказівки на рецепцію містяться в назвах творів і циклу – “Коротше горобиного носа” (“Поема в повітрі”, “Мистецтво рецензії”). Функцію первинного ознайомлення виконує жанрова “вивіска”. Вона є предметом авторського осмислення, створює особливий стан жанрового очікування, зацікавленості. Авторський жанровизначальний підзаголовок наявний у циклі “Образки (Уривки з щоденника)”, оповіданнях “Каторга (З страдницьких тіней минулого)”, “Поема в повітрі (Із спогадів журналіста”). Він розкриває характер тематики й походження матеріалу. Корективом до розуміння змісту й характеру прочитання ряду творів є супровідні редакційні жанрові визначення (“Згуба. Психологічний нарис”). Жанровою своєрідністю позначений і цикл “Коротше горобиного носа”, оповідання якого зберігають прикмети “жанрової пам’яті”. Автор переосмислює традиційні ознаки жанру. Результат набирає іронічного, сатиричного забарвлення.

Жанровий пошук у М.Могилянського виявився і конкретизувався на проблемно-тематичному рівні. Проглядаються природні для автора вузли, довкола яких об’єднуються проблемно-тематичні складники. Виділяються мотиви вбивства та самовбивства, морально-етичні проблеми. У пореволюційний період бачиться й етико-моралістична постановка проблем. Інтерес до них константний і набирає особливої значущості. Присутність цих мотивів надає творам проблемно-психологічного характеру. У “Стрілі”, “З темних джерел життя”, “Згубі” помітна авторська схильність до тривалого відстеження процесів, а аналітико-психологічна робота набирає ознак проблемно-тематичної пролонгованості. “

Нова” концепція людини, її мораль, етичні рецепти пов’язувалися з художньою практикою письменників. Морально-етичні пошуки М.Могилянського ближчі до творів письменників, які переглядали старі моральні ідеали. Він випробовує нові моральні категорії в новелах “Стріл”, “Наречена”, “Згуба”, “Покута”, “Недоля”, “Млості” тощо. Інший поворот морально-етичної проблематики – в оповіданнях “Сльози”, “Каторга”. Предметом художньої обсервації письменника є дитячий світ. У континуумі моральної проблематики перебуває цикл “Образки з життя”. Проблематика оповідань циклу “Коротше горобиного носа” (1924) – “Помилка”, “Мистецтво рецензії”, “Поема в повітрі” – переважно етико-моралістична. Вона пов’язана з явищами народної дійсності (“Помилка”), процесами літературно-мистецького життя (“Мистецтво рецензії”, “Поема в повітрі”). Їх негативні симптоми детермінували сатирико-гумористичний пафос оповідань.

Серйозно заговорили про М.Могилянського після скандального оповідання “Вбивство” (“Червоний шлях”, 1926, № 1). У центрі твору – переосмислене, символічне вбивство персонажем свого друга, в образі якого сучасники (в тому числі і влада) без особливих зусиль, розгадавши нескладну алегорію твору, впізнали М.Грушевського – за майстерно виконаним портретом героя. Попри очевидну умовність художнього твору, він став фатальним для автора. Потрактоване вульгарно-соціологічною критикою як буржуазно-націоналістичне, оповідання припинило “легальне” творче життя, надовго завадило літературознавцям об’єктивно сприймати його творчість.

У третьому розділі “Романістика: природа жанрових модифікацій (1929 – 1941) досліджується “велика” проза письменника. Жодний з романів не був опублікований за життя автора. Роман “Честь” (1929) вперше надруковано в журналі “Вітчизна” за 1990 рік, інші – “Всюду страсти роковые” (1939) та “Хильда” (1941) – досі лишаються в рукописах. Романи М.Могилянського – неординарне явище української прози. Оригінальною видається жанрова специфіка романів. Значущі в ній зовнішні параметри жанру. За об’ємом текстів романи можна віднести до жанру короткого роману, який не набув поширення в українській літературі. У романній структурі помітне бажання письменника сконденсувати драматизм подій і людських характерів. Оскільки вони узагальнені та “ущільнені”, то й самі твори набирають компактних жанрових форм. Автор замінює панорамні картини відтворенням психологічної атмосфери свого часу, численними лаконічними епізодами, алюзіями. Конфлікти в романах переважно суспільного й особистого життя, а повістування стає драматичним і стислим. У романі “Честь”, “Хильда” знаходимо експлікації авторського роздуму про жанрову спресованість твору, його жанровизначення. Деколи вони мають демонстративний характер. Приклади творчої самооцінки орієнтовані й на інші аспекти романного жанру. Новим рівнем психологічного аналізу та художнього узагальнення романи тяжіють до жанрів інтелектуальної прози.

Жанр – одна з стрижневих категорій художнього мислення М.Могилянського, що фактично набуває у творах конкретного вияву. Романам “Честь” та “Всюду страсти роковые” автор надає жанровизначальних дефініцій “роман”, а в “Хильде”, де жанроорієнтовний підзаголовок не вказується, письменник називає його безпосередньо в тексті твору. Впродовж усієї художньої тканини “Честі” й “Хильды” М.Могилянський неодноразово вживає саме слово “роман” у різних значеннях. Така полісемія зумовлена реалізацією не тільки жанрових, а й нежанрових значень слова. Жанр роману – це й форма естетичного та художнього пізнання світу героя “Хильды”. Адже Марко, занурюючись у кабінетну роботу, писав роман. На поетиці жанру “Честі” та “Хильды” позначається й оповідання як тип вставного повістування, що структурно входить до їх складу. У “Честі” – це оповідь про батька Каліна. Вона є ключовим моментом до розуміння ідейного змісту твору. В “Хильде” розповідь героя про визначеність, обумовленість людської долі, його романтичні переживання становить стрижень структури твору.

Жанрові дефініції, що реферують нежанрову семантику, є передусім результатом їх вживання в переносному значенні. Для М.Могилянського “роман” не тільки жанрова форма, а й предмет художнього зображення – любовні колізії персонажів, їх складні міжсуб’єктні стосунки. Він у кожному творі знаходить цілком особливі “романні” повороти. Саме наявність “романічних історій”, поряд з розгалуженою системою образів-персонажів, розгорнутою мережею подій, розвинутою сюжетно-композиційною структурою, надає творам стійких – іманентно романних ознак.

Одним із чинників жанромодифікації роману є тип повістування. У межах його організації романи “Честь”, “Всюду страсти роковые”, “Хильда” – складний синтез різноманітних художніх і нехудожніх форм вислову. Ця єдність виникає на новому художньому рівні, утворюючи “романне слово” (Бахтін М.). Між тим, у жанровій концепції роман мислиться письменником як змістова категорія. Оповідь про Каліна-старшого (“Честь”), розмова Жениного батька з братом Іваном, що Богом “все дозволено” (“Всюду страсти роковые”), “фiлософська бесіда” з товаришем про визначеність у долі людини (“Хильда”), яким надавалося жанрового значення, детермінують характер жанрового змісту твору. У кожному романі автор вдається до аналізу щоразу іншого “пласту” дійсності, різних способів і прийомів пізнання світу і людини, засобів художнього втілення. Жанр роману в М.Могилянського визначається й якістю змісту. Останній характеризується глибиною відображення дійсності, ступенем аналітичного заглиблення в предмет художнього досліду. Змістового наповнення романи досягають завдяки розгалуженій системі образів, концепції подій, особливостям архітектоніки.

У сюжетно-композиційному плані “об’ємність” визначають фабульно-сюжетні кореляції, розростання cюжетних ходів, тип їх завершеності. У сюжетно-композиційному плані романові властива внутрішня незавершеність (М.Бахтін). Фактично поетиці роману як жанру притаманне фабульне завершення, на відміну від сюжетного. Фабульного завершення досягають всі романи М.Могилянського. Самовбивство невинного в смерті пацієнтки хірурга Каліна (“Честь”) і самоотруєння смертельно хворої Зіни (“Хильда”), позбавлення життя Костянтина Сергійовича й симультанні вбивства Женею Петра, а ним – Жені, трагічна смерть Жениного батька (“Всюду страсти роковые”) свідчать про завершення життя героїв, та аж ніяк – про “тематичне” завершення творів, вичерпаність романного змісту.

Жанрова побудова романів розкривається і на проблемно-тематичному рівні. У площині проблемно-тематичного обширу романи письменника набувають чітких жанрових ознак. Автор торкнувся назрілих питань: честі – громадянської, особистої, професійної, національної (“Честь”); вседозволеності й некерованості – моральної, особистої, політичної (“Всюду страсти роковые”); непевності буття, відчуття тривоги за завтрашній день (“Хильда”). Порушений комплекс проблем важко охопити у звичайному психологічному романі. На такий висновок наштовхують прагнення митця художньо конкретизувати інтелектуальні шукання свого часу. М.Могилянський у “Честі” відмежовує себе від романістів “старої” та “психологічної” школи. Це відбувається під впливом раціонального, інтелектуального, філософського начал. Окреслене проблемне коло, типологічні характеристики, структурні ознаки фіксують наближення творів до різновиду соціально-філософського (інтелектуального) роману.

Негативним тенденціям в державі М.Могилянський протиставляє ідею “честі”. У творі постає романічне зображення життя духовно багатої, творчої особистості молодого хірурга Каліна. Жанрова форма твору – “патетично-іронічний роман”. У пафосній характеристиці відбилася суть проблемного жанрового пошуку письменника. “Іронічність” пов’язана зі світосприйманням і світобаченням оповідача. “Патетичне” слово репрезентоване головним героєм, носієм ідеї “Честі”. Ця категорія визначає його образ. Честь – не тільки основа внутрішньої спрямованості героя, а й провідний мотив роману. Образ Каліна й розгортається на перетині цих двох тем. Лаконічна манера викладу дає змогу автору сконцентруватися на визначальних особливостях персонажа. Подробиці, необхідні для точного відтворення переживань, змінюються показом основних моментів, стадій психічного процесу. Психологічний аналіз виглядає стриманіше, лаконічніше, а тому й драматичніше. Попередження про трагічні для суспільства наслідки звучить у романі “Всюду страсти роковые”, ідейно альтернативного “Честі”. Відсутність культури, честі та інтелігентності породжує вседозволеність, моральну й політичну, веде до перекручень ідей попередників. Застереження проти деформації суспільної моралі, розгулу та некерованості людської натури письменник втілює на рівні “проблем статі”. Це лише поверхневий пласт роману: суто “статева” концепція виглядає спрощеною, схематичною, а подібне потрактування проблематики бачиться неповним. Та й сам М.Могилянський заперечував таке сприйняття. У творі за ширмою плотського приховуються алюзії та прямі політичні асоціації, оскільки суспільна атмосфера в країні на час написання роману давала серйозні підстави для тривоги. Про це свідчить і назва роману – “Всюду страсти роковые”, що натякає на існування інших сфер життя, не висвітлених у романі, проте наповнених не менш фатальними пристрастями.

У сюжетній лінії твору вирішується окреме етичне питання, проте в роздумах Жениного батька порушуються філософські, теологічні проблеми. Отець Олексій робить висновок, що людина сама встановлює закони земного існування. Ідеї батька вплинули на світогляд Жені. Глибинну суть поглядів батька, священика-інтелектуала, дочка не в силі збагнути. Тому обирає найлегший варіант його теорії: її життєва філософія поверхова, примітивна і споживацька. Звідси й уявлення про мораль. Гуманістичні у тлумаченні священика, ці ідеї у розумінні Жені стають гедоністичними. Через те героїня й сприймає щастя на доступному їй сексуальному рівні. Усвідомивши духовне падіння, героїня переживає морально-етичний конфлікт. Смерть героїні у творі цілком логічна. М.Могилянський підводив романом до розуміння того, як викривлення ідей переростає у вседозволеність, а зрештою, й у непередбачені моральні наслідки.

Мотив ненадійності основ нового державного устрою постає в романі “Хильда”. Особиста життєва драма психологічно вплинула на характер творчості митця. Звідси й бажання перенести процеси внутрішнього життя у творчо-функціональну сферу. Невпевненість у завтрашньому дні у часи репресій стає предметом особистого переживання. Автор тонко відрефлексував хід письменницького задуму в романі “Хильда”, творі з чіткою художньою формою, лаконічною в описах, яскравою і різкою в моделюванні характерів. У романі “Хильда” автор вдається до “я” - форми”. Вона була адекватною формою для вираження сум’яття героя. Складності жанрової структури відповідають сюжет і композиція роману. У плані компонування художнього цілого “Хильда” складається з двох частин. Виділені в окремі структурні одиниці, вони поєднані спільним жанровим змістом роману. У побудові сюжету виділяються два напрямки: актуальний і ретроспективний. Змінюється й час повістування: минуле стає теперішнім. Розповідь перебуваючого в камері персонажа структурно входить до складу роману і становить його основний масив. У зізнаннях оповідача – джерело філософської проблематики твору.

Поставлені питання перебувають в центрі філософської проблематики твору. Драматизм “Хильды” тримається на мотивах визначеності, обумовленості, непередбачуваності, які й дають поштовх усьому творові. Ними позначені обидві любовні історії головного героя. У романах героя існує єдина основна спрямованість подій, а отже, і визначеність, що їх супроводжує. Розв’язуване М.Могилянським коло проблем має спільність з ідеями Б.Антоненка-Давидовича, Є.Плужника, В.Підмогильного, В.Петрова, – письменниками, які художньо осмислювали важливі суспільні та психологічні проблеми сучасності.

Дисертацію завершують “Висновки”, у яких узагальнюються основні результати дослідження творчості М.Могилянського у літературному процесі кінця ХІХ – перших десятиріч ХХ століття. М.Могилянський осмислював дійсність у найрізноманітніших видах і жанрах – від поезії, поезії в прозі, драматичних творів до оповідань і романів українською та російською мовами. Рання російськомовна поезія і драматургія М.Могилянського стала фактом літературного процесу Росії. Поетична творчість поета позначена революційною, соціально-бунтарською стихією. У переважній більшості проблеми бурхливої сучасності поєднуються у автора з ліричним началом. На тематичному, формальному та образному рівнях поезії частково мали наслідувальний характер, проте позначені й рисами художньої самобутності. Віднайдені поетичні видання істотно доповнюють уявлення про ранню творчість письменника, її витоки та ідейно-художні орієнтири. Їх попередня оцінка, окреслення місця в літературно-історичному контексті служать першим кроком до висвітлення процесу становлення талановитого митця.

За багатьма зовнішніми ознаками драматичні твори М.Могилянського видаються ближчими до західноєвропейської нової драми (Г.Ібсен, М.Метерлінк, Г.Гауптман, А.Стріндберг), тяжіють до взірців російської драматургії (А.Чехов). Тематика та проблематика їх визначалася суспільними обставинами, особливостями індивідуального характеру митця, його громадянською позицією. Автор у драматичних творах порушує і рельєфно відтворює проблеми, важливі для людини початку століття. У п’єсах виявився інтерес письменника до психологічного розвитку подій, внутрішнього світу персонажів. У їх образах М.Могилянський показав драму людини, “драму життя”, яка реалізується у найрізноманітніших її проявах – гармонії та дисгармонії, добрі й злі, коханні, смерті, покликанні. Драматургія стала перехідним етапом у творчості письменника. Вона передувала його психологічній прозі українською мовою.

Дослідження малої прози М.Могилянського, вписаного у літературний контекст, вдалося наблизити до взаємопов’язаних у його творчості аспектів проблематики та поетики. Оповідання мислилися автором як системна єдність, теоретично розпізнана як цілісність “мозаїчного” типу в студіях жанрового і психологічного, хронотопного та нараційного рівнів поетики. Мала проза, епістолярії, мемуаристика зберігають прояви жанрового пошуку письменника, його жанрового мислення, відчуття ним жанрової форми. Жанровий “зріз” творів служить орієнтиром до їх змістового та композиційного характеру, що конкретизувався на проблемно-тематичному рівні, де виділяються вбивства та самовбивства, морально-етичні проблеми, а в пореволюційний період – й етико-моралістична постановка проблем. Їх присутність надає його імпресіоністичним творам проблемно-психологічного характеру, а психологічний аналіз є основою індивідуальної поетики митця.

Неординарною є й жанрова специфіка романів “Честь”, “Всюду страсти роковые”, “Хильда”. Вони відносяться до жанру короткого роману, який не набув поширення в українській літературі, але мав місце у творчості М.Могилянського. На рівні проблематики автор порушив питання честі (“Честь”), вседозволеності й некерованості (“Всюду страсти роковые”), непевності буття, тривоги за завтрашній день (“Хильда”). Романістика М.Могилянського перебуває в контексті української інтелектуальної прози – передусім Є.Плужника, В.Підмогильного, В.Петрова, Б.Антоненка-Давидовича, – розвиток якої в нашій літературі з різних причин переривався.

Зовнішніми обставинами фактично було перепинено шлях до широкої аудиторії й романам М.Могилянського “Честь”, “Всюду страсти роковые”, “Хильда”, в яких трансформувався мистецький досвід багатогранної індивідуальності М.Могилянського – однієї з найпомітніших постатей в українській літературі перших десятиліть ХХ століття.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1.

2.

3.