НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

МАЦЬКЕВИЧ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ

УДК 340.1. (091) (4/9)

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ІДЕЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В ГАЛИЧИНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА

XIX - ПОЧАТОК XX СТОЛІТТЯ)

Спеціальність 12. 00. 01. - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРAT

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Київ – 2002

Дисертацією с рукопис

Роботу виконано у відділі історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Науковий керівник — кандидат юридичних наук, доцент

Музика Ірина Володимирівна -

старший науковий співробітник

відділу історико-правових досліджень

Інституту держави і права ім. В. М.

Корецького НАН України

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України

Костицький Михайло Васильович -

суддя Конституційного Суду України

кандидат юридичних наук, доцент

Андрусяк Тарас Григорович -

доцент кафедри теорії та історії держави

і права Львівського національного

університету ім. І. Франка

Провідна установа - Національний університет внутрішніх

справ МВС України, кафедра теорії

та історії держави і права (М.Харьків)

Захист відбудеться 24 січня 2003 року о 17 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03. по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці інституту.

Автореферат розіслано 24 грудня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Усенко І. Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розвитку вітчизняної юридичної науки помітно зросла увага вчених до проблематики становлення і розвитку державницьких традицій українського народу. Особливий інтерес викликає досвід національного державотворення в Галичині - споконвічній українській території, яка тривалий час була відірвана від Наддніпрянської України. З'ясування специфіки генезису та подальшої еволюції ідеї українського державотворення у цьому регіоні в історично насичений період другої половини XIX - початку XX століття дає змогу більш повно реконструювати розвиток теорії і практики українського державотворення загалом та врахувати набутий досвід у процесі розбудови сучасної української держави та громадянського суспільства.

Підкреслимо, що ще донедавна в офіційних документах та у вітчизняній науковій літературі домінували заідеологізовані стереотипи щодо становлення української державності і ролі в цьому процесі галицького фактору. Здебільшого негативні оцінки розвитку національної освіти, культури, науки в умовах австрійського конституційного ладу і, що найголовніше, формування політико-правової свідомості та політичної активності народів імперії призвели до вилучення з історії та наукового обігу важливої частини державно-правового досвіду.

Насправді ж, незважаючи на відрив від материнської української території, Галичина не загубилась у духовних пошуках своєї громадянської і державницької культури і, перебуваючи у складі Австрії, не втратила перерваної державницької традиції та її значущості для майбутнього державно-правового життя. Українці Галичини виступали активною політичною і громадською силою у руйнації світових імперій початку XX ст. Очевидно, що розвиток ідеї українського державотворення на західноукраїнських землях мав власну внутрішню логіку. Проблема обґрунтування ролі Галичини, як "українського П'ємонту" цікавила, зокрема, таких видатних вчених як М. Грушевський, С. Дністрянський, В. Старосольський та ін.

Актуальність цього дослідження посилюється також наявністю певних прогалин у висвітленні відповідної проблематики в попередній науковій літературі. Так, при підготовці дисертаційного дослідження автором було проаналізовано праці багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. Це насамперед праці початку XX століття, різні за своєю глибиною, змістом, напрямами, ідеологією і обсягом досліджень проблем, що стосувались здійснення конституційних реформ, розвитку державотворчих процесів, формування систем адміністративно-територіального управління і самоврядування в окремих її територіях, розвитку національної свідомості народів Австро-Угорської імперії. Серед найбільш вагомих досліджень цих проблем слід відзначити праці Є. Бернштейна, В. Гнатюка, А. Жука, І. Кревецького, І. Лапка, В. Левинського, К. Левицького, М. Лозинського, І. Мазепи, В. Мудрого, О. Назарука, І. Огієнка, Д. Охримовича, О. Терлецького, П. Феденка, В. Целевича та ін.

Концепції державності України в українській вітчизняній і зарубіжній історико-правовій науці міжвоєнного періоду обґрунтували О. Бочковський, М. Грушевський, С. Дністрянський, В. Кучабський, В. Липинський, С. Рудницький, В. Старосольський, С. Томашівський, С. Шелухін та ін. Пізніше їх продовжили І. Лисяк-Рудницький, Н. Полонська-Василенко.

Враховувалися також сучасні дослідження історичних, юридичних, політичних, соціальних, національних, партійних проблем українського державотворення, авторами яких є О. Аркуша, Т. Андрусяк, В. Бабкін, Т. Бондарук, В. Буцевицький, В. Возьний, А. Георгіца, В. Гончаренко, І. Гошуляк, М. Грох, О. Копиленко, О. Кухарчук, В. Кіселичник, А. Міносян, О. Мироненко, І. Музика, В. Смолій, Ф. Стеблій, В. Степанков, Б. Ступарик, М. Тараненко, О. Турій, Ф. Турченко, І. Усенко, А. Фартушини, І. Хміль, В. Чехович, І. Чорновол, В. Шевчук, Ю. Шемшученко, О. Шуба та ін.

Безпосереднє відношення до тематики дисертації має проблема національного питання в програмах і діяльності західноукраїнських політичних партій та організацій, яку досліджували такі вітчизняні вчені, як С. Гелей, О. Жерноклєєв, С. Телешун, В. Колесник і О. Рафальський, В. Ковальчук, І. Ковальчук, М. Козицький, О. Поліщук, О. Сухий та ін. Крім того, значну увагу суспільно-політичним рухам у Галичині приділили польські вчені Е. Горнова та В. Найдуха.

Над окремими питаннями історії ідеї української національної державності у Галичині також активно працюють сучасні вітчизняні і зарубіжні дослідники Я. Грицак, С. Скельчик, П. Магочі, М. Мудрий, І. Нагаєвський, О. Субтельний, Дж.-П. Химка, і Р. Шпорлюк.

Проблемам державного ладу і права у Галичині значну увагу приділяв і продовжує приділяти В. Кульчицький, в працях якого аналізується адміністративно-правова система Галичини другої половини XIX - початку XX століття. Цій проблематиці присвячені також праці М. Кугутяка, С. Макарчука, Б. Тищика та ін.

Теоретико-методологічні, концептуальні аспекти та понятійний апарат проблеми української державницької ідеї в етноісторичному та етнодержавницькому аспектах розроблені у працях Ю. Римаренка, І. Кресіної, О. Картунова, С. Римаренка, Л. Шкляра, В. Школьняка та ін. Зокрема, визначено зміст та суть української державницької ідеї, обґрунтовано нерозривний взаємозв'язок формування державницької ідеї з українським національним відродженням та процесом формування української нації.

Історіографії досліджуваної проблеми присвячені праці Д. Дорошенка, М. Кармазіної, В. Меша та ін. Найбільш повною у цьому плані є монографія А. Коцура.

Разом з тим, системне дослідження проблеми генезису ідеї українського державотворення в Галичині у другій половині XIX -початку XX століття відсутнє. В окремих згаданих працях ця проблема висвітлювалась фрагментарно. Відповідно необхідність концептуалізації та комплексного підходу до досліджуваної проблеми з метою відновлення цілісної картини історії розвитку української політичної думки в Галичині і зумовила звернення дисертанта до даної теми.

Джерельну базу дисертаційного дослідження склали: нормативно-правові акти Австрійської (Австро-Угорської) держави, місцевих органів влади і управління Галицького краю, зокрема, вперше введені до наукового обігу проект Австрійської конституції 1848 p., який не був реалізований, "Засади запровадження народної гвардії у Галичині та організації муштри для цієї гвардії" від 1848 року, а також інші історичні (в т. ч. архівні) документи, мемуари, листи, періодичні видання тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано у відділі історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В.М.Корецького ПАН України відповідно до планових тем "Теоретико-методологічні проблеми історії української державності та права (№ держ. реєстрації 1998U001939) та "Історія держави і права: сучасні проблеми історіографії, джерелознавства та юридичної біографістики" (№ держ. реєстрації 0101 U000377).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у виявленні закономірностей та особливостей розвитку ідеї українського державотворення в Галичині (друга половина XIX -початок XX століття) у контексті тогочасних політико-правових реалій.

Відповідно до поставленої мети, дисертант зосередив увагу на вирішенні таких завдань:

-

- проаналізувати зміст нормативно-правових актів Австро-Угорщини, які надавали можливості розвитку української мови, культури, видавничої справи та регламентували порядок створення та діяльності українських громадських організацій в Галичині;

- розкрити характер і масштаби впливу української інтелігенції, українських політичних партій і рухів, громадських об'єднань і організації, що діяли у Галичині на розгортання українського національного руху та формування ідеї українського державотворення;

- визначити етапи розвитку ідеї українського державотворення в Галичині;

- з'ясувати роль конституційних реформ 60-х років XIX століття в Австро-Угорщині у становленні ідеї українського державотворення в Галичині;

- визначити специфіку норм австрійського конституційного законодавства щодо формування і функціонування місцевих органів державної влади і самоврядування в Галичині та їх значення для становлення та розвитку ідеї українського державотворення;

- проаналізувати програмні документи та погляди представників основних політичних течій українського національного руху у Галичині та класифікувати ці течії за критерієм ставлення до ідеї української державності;

- охарактеризувати моделі української державності у державно - правових платформах основних політичних течій українського руху в Галичині другої половини XIX століття.

Об'єктом дисертаційного дослідження є система політико — правових ідей та практика українського національного руху у Галичині другої половини XIX - початку XX століття.

Предметом дослідження є становлення та розвиток ідеї українського державотворення у Галичині в другій половині XIX -початку XX ст.

З метою здійснення порівняльно-правового та проблемно-концептуального аналізу до предмету дослідження введені також нормативно-правові акти Австро-Угорської імперії та твори політичних і громадських діячів того часу.

Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено сукупність сучасних засобів і методів наукового пізнання (філософських, загальнонаукових та спеціальнонаукових). Серед філософських методів при систематизації і класифікації джерельної бази та фактологічного матеріалу, встановленні вірогідності та повноти інформації використовувались гносеологічний аналіз, принцип об'єктивності та діалектичний метод. Використання системного, структурного, функціонального та інших загальнонаукових методів, дозволило розкрити основні політико-правові та соціально-економічні чинники, які вплинули на формування та розвиток ідеї українського державотворення у Галичині. Застосування таких спеціально-наукових методів, як історико-оглядовий, формально-юридичний, порівняльно-правовий, хронологічно-проблемний та ін. дозволило проаналізувати сутність і значення австро-угорських конституційних реформ та конституційного законодавства для розвитку національного поступу на західноукраїнських землях.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що завдяки сукупності теоретичних узагальнень, зроблених на підставі нових даних про історичні передумови формування та особливості розвитку ідеї українського державотворення, більш повно реконструйовано історичний процес українського національного державотворення у Галичині в умовах австрійського конституційного ладу другої половини XIX - початку XX століття.

Наукова новизна дисертації найбільш повно виражена у таких основних висновках і положеннях:

1. Процес формування та розвитку ідеї українського державотворення у Галичині у період австро-угорського панування поділяється на три етапи:

травень 1848 р. - жовтень 1890 р. (від виникнення у Львові першої української суспільно-політичної організації - Головної Руської Ради до створення першої політичної партії - Русько-Української радикальної партії, протягом якого відбувається становлення та піднесення ідеї національного визволення українців Галичини у вигляді концепцій національно-культурної автономії у складі Австро-Угорщини, Росії або Польщі);

жовтень 1890 р. - грудень 1895 р. (так звана партійна стадія розвитку ідеї українського державотворення, яка тривала від часу, коли було вперше сформульовано і обґрунтовано ідею політичної самостійності України до внесення у програму РУРП вимоги політичної самостійності України);

грудень 1895 р. - листопад 1918 р. (становлення новітньої української державницької ідеології в Галичині, спрямованої на побудову самостійної, соборної української держави що стало свідченням завершення процесу політичного самовизначення української нації).

2. Висунення, теоретичне обґрунтування ідеї самостійної української держави та поширення цієї ідеї серед широкого загалу національних сил стало головним досягненням галицьких українців в останнє десятиліття XIX століття і надало поштовху всеукраїнському рухові до боротьби за незалежність.

3. Конституційні та інші нормативно-правові акти Австро-Угорщини, які регулювали національні відносини та визначали статус українського населення Галичини, відіграли роль правової підстави процесу самоорганізації українського населення у Галичині та його політичного самовизначення в Австро - Угорській імперії.

4. Становлення ідеї українського державотворення в Галичині нерозривно пов'язано і зумовлено генезисом українського національного руху, стадії розвитку якого не були чимось специфічним і відповідають схемі розвитку національних рухів відомого чеського дослідника Мирослава Гроха: фаза А ("академічна") - розробка вузьким колом академічних інтелектуалів "самої категорії нації", фаза В ("культурна" або "культурницька") -фаза національної агітації, тобто формування у масах національної свідомості, фаза С ("політична") - виникнення національних політичних партій, початок широкої "мобілізації" мас.

5. В рамках українського національного руху в Галичині у другій половині XIX століття, в залежності від бачення шляхів побудови майбутньої української держави, можна вирізнити чотири напрямки: українофільство (у розумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство), в ході еволюції яких ідея українського державотворення еволюціонувала від концепції національно-культурної автономії у складі Австро-Угорської, Російської імперії або Польщі до програми об'єднання всіх українських земель в єдину незалежну національну державу.

6. Участь українського населення в формуванні та роботі крайового сейму та органів місцевого самоврядування сприяла консолідації української нації та ствердженню ідеї створення національної держави українців.

7. Визначальну роль у процесі становлення ідеї українського державотворення у Галичині відіграло внесення до програми Русько-Української радикальної партії постулату політичної незалежності і соборності України, що стало поворотним пунктом у подальшому розвитку української державно - правової думки.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані: для подальшого науково-теоретичного опрацювання проблеми формування і розвитку ідеї українського національного державотворення та осмислення важливих історико-правових питань розвитку українського державотворчого процесу; у навчальному процесі при викладанні курсів історії держави і права України, історії вчень про державу і право, етнодержавознавства та при підготовці відповідних розділів підручників та навчально-методичних матеріалів; для створення необхідного підґрунтя для побудови правової бази сучасної української держави.

Апробація результатів дисертаційного дослідження.

Положення і висновки наукового дослідження обговорювались на засіданні відділу історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Результати дослідження оприлюднені у доповідях на наукових конференціях: "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (II регіональна конференція, м. Львів, лютий 1996 p., тези опубліковані); "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (III регіональна конференція, м. Львів, лютий 1997 p., тези опубліковані); "Наступність у праві та юридичній науці" (VI історико-правова конференція Міжнародної асоціації істориків права, м. Львів, вересень 2001 p., тези знаходяться у друці); "Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи" (VIII історико-правова конференція Міжнародної асоціації істориків права, м. Феодосія, вересень 2002 p., тези знаходяться у друці).

Основні положення дисертації викладені у 7 наукових статтях, з яких 5 опубліковано у фахових юридичних виданнях:

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів, кожний з яких включає три підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Обсяг дисертації 223 сторінки, в тому числі список використаних джерел - 31 сторінка (398 посилань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації; висвітлено зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначені мета і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, охарактеризовано методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

У першому розділі "Національно-державницька ідея в контексті розвитку українського руху в Галичині" аналізуються передумови формування національної свідомості і зародження українського руху в Галичині (підрозділ 1.1), боротьба українців Галичини за національне - культурні права (підрозділ 1.2), політична інституалізація українського населення Галичини (підрозділ 1.3).

Розгляд порушених проблем починається з аналізу найважливіших соціально-економічних факторів, які сприяли зародженню українського руху в Галичині. Здобувач зазначає, що скасування цісарським патентом від 7 вересня 1848 р. кріпосного права надало колишнім кріпакам правового статусу повноправних громадян імперії. Це можна розглядати як юридичний факт, завдяки якому стало можливе перетворення українського народу Галичини на суб'єкта конституційне - правових відносин, що за словами І.Франка "утворило з селянина самостійну суспільну силу, якої не можна вже було ігнорувати".

Наступним фактором слід вважати виникнення та розвиток кооперативного руху та економічних інституцій, які займалися забезпеченням господарської діяльності селянства, а також його організацією в межах правової системи Австрії того часу. Зокрема численні кооперативні торговельні, споживчі, кредитні товариства та спілки, дали селянству змогу об'єднатися не тільки для спільної господарської діяльності, а і для подальшої політичної боротьби за втілення ідеї українського національного державотворення в Галичині.

Цьому ж сприяло створення системи господарської (економічної) освіти для українського населення завдяки діяльності товариства "Просвіта" та товариства "Сільський господар".

Ще одним вагомим фактором став розвиток промисловості, що спричинив появу робітничого класу, який разом з селянством активно і організовано включився у боротьбу за національні і політичні права українців. Стратифікація суспільства стала важливим соціальним підґрунтям для формування ідеї українського державотворення і уможливила у майбутньому висунення політичних гасел щодо автономії Галицького краю й утворення в подальшому незалежної української держави.

Серед найголовніших чинників формування та розвитку ідеї українського державотворення в Галичини дисертант окремо вирізнив розвиток національної культури. Саме національна культура, виступаючи як необхідний фактор консолідації українського суспільства в Галичині, була тим фундаментом, на якому будувалася ідея національного самоздійснення та політичного самовизначення.

Автор приєднується до думки тих вчених, які вважають, що в основі кожної національної культури лежить мова, що рух національної думки знаходить своє вираження саме через мову. Мова є знаряддям національної свідомості, атрибутом нації, що спонукає до теоретичної діяльності, на терені якої постає національна ідея.

Дисертант робить висновок, що визнання української мови, створення умов для її функціонування стало чи не найважливішим чинником українського національного відродження, а отже і українського національного державотворення.

В дисертації також аналізується роль у становленні ідеї національного державотворення української періодичної преси, Галицько-Руської Матиці, Наукового товариства ім. Шевченка, українських навчальних закладів тощо. Окрема увага приділяється діяльності національне свідомих українських правників, так званій адвокатській добі українського національно-культурного відродження.

Політична інституалізація українського населення Галичини розглядається на прикладі діяльності Головної Руської Ради (заснована 1848 р.) як першої української політичної організації та національних політичних партій, які почали створюватися в Галичині з 90-х років XIX століття. Особливе значення, на думку дисертанта, мало заснування Русько-Української радикальної партії (1890 p.), Галицької робітничої партії (1890 p.), згодом перейменованої на Соціал-демократичну партію Галичини (1892 p.), Української соціал-демократичної партії (1899 p.), а також створення політичної партії на основі народовської "Народної Ради" (1892 p.). Своєрідним апофеозом партійного будівництва в Галичині і водночас кульмінацією розвитку ідеї українського державотворення стало заснування Української націонал-демократичної партії (1899 p.), яка проголосила своїм політичним ідеалом "незалежну Русь-Україну".

У розділі 2 "Юридичні чинники формування і розвитку ідеї українського національного державотворення в Галичині" здійснено аналіз впливу австрійського конституційного законодавства на розвиток ідеї українського державотворення в Галичині (підрозділ 2.1), вивчено діяльність крайових і місцевих представницьких органів як інститутів самоорганізації українського населення в Галичині (підрозділ 2.2), досліджено моделі української державності, запропоновані у державно-правових платформах москвофілів, народовців і полонофілів (підрозділ 2.3).

Здобувач розглянув загальні засади першої австрійської конституції, проголошеної 25 квітня 1848 року цісарем Фердинандом 1 у вигляді Конституційної грамоти Австрійського цісарства (так звана конституція Піллерсдорфа — за ім'ям тодішнього Міністра внутрішніх справ Австрії). Зроблено висновок, що конституційні порядки, основні демократичні права і свободи громадян, проголошені першою австрійською конституцією, давали, певні можливості як для розвитку особи, так і для розвитку окремих народів і народностей Австрії, але конституція, внаслідок умов, що склалися у державі, вже 16 травня 1848 р. припинила свою дію.

Дослідження нового проекту австрійської конституції, розробленого у другій половині 1848 p., надало можливість зробити висновки про його прогресивність щодо закріплення конституційне-правових засад практичного впровадження національної автономії. Зокрема, у першому параграфі цього документу, який тривалий час залишався поза увагою дослідників, проголошувався принцип суверенітету народу: "Всяка влада держави виходить від народу і здійснюється способом, визначеним в конституції". Проект конституції передбачав рівні права для всіх народів імперії. Кожному народові гарантувалося непорушне право охорони і управління своєю народністю взагалі і своєю мовою особливо.

Поступове ствердження австрійського конституціоналізму сприяло піднесенню політичної активності населення всіх територій Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії. Розгортання українського національного руху саме в Галичині певною мірою зумовлювало і вороже ставлення до України і українства російського царського уряду, який заперечував окремішність існування українського народу, перетворив великодержавний шовінізм на офіційну ідеологію.

Водночас здобувач підкреслює, що і в австрійській державі українцям жилося не так вже і затишно. Зокрема, штучно визначені кордони краю ускладнювали і без того непрості українсько-польські стосунки. До 1848 р. австрійський уряд здійснював щодо населення Галичини політику "розділяй і пануй". Він дозволив для українців народну школу і допомагав їхньому культурному розвиткові, маючи на меті насамперед використати українців проти революційних змагань поляків. Втім, після революції 1848 р. конституційний лад Австрії дозволяв галицькій частині українського народу відносно вільно розвивати національне громадське життя.

4 березня 1849 р. Франц-Йосиф І "дарував" імперії нову конституцію. У статті 77 березневої конституції зазначалося, що всі 14 коронних країв отримають свої крайові конституції.

Для Галичини крайову конституцію було надано цісарським патентом 29 вересня 1850 року. Особливо важливою для українського населення Галичини стала конституційна норма (§ 4), яка проголошувала, що поляки і руські (тобто українці), а також інші народності, що проживають в коронному краї, є рівними в управлінні, і кожен народ має непорушне право до збереження і розвитку своєї народності і своєї мови.

21 грудня 1867 р. австрійський рейхсрат (парламент) прийняв нову конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі і в Галичині, до жовтня 1918 р. Конституція Австрії складалася із кількох окремих законів. І кожен з них мав важливе значення для окремих народів імперії. Так, стаття 2 Конституційного закону про загальні права громадян від 21 грудня 1867 р. проголошувала, що "всі громадяни рівні перед законом", а стаття 3 - що "державні посади однаково доступні для всіх громадян" при набутті ними прав австрійського громадянства.

Виняткове значення мала стаття 19 цього закону, яка встановлювала: всі народи держави, які належать до різних рас, рівні у правах; кожна раса має невід'ємне право підтримувати і культивувати свою національність і свою мову; держава визнає за всіма мовами, вживаними в областях монархії, рівне право на вживання у школах, і при здійсненні функцій і різноманітних актів державного життя; в областях, населення яких належить до різних рас, установи народної освіти повинні бути організовані таким чином, щоб кожна, не маючи потреби вивчати іншу мову, мала можливість отримувати своєю мовою необхідні елементи своєї освіти.

На думку здобувача, хоча Конституція 1867 р. і не розв'язала проблеми реорганізації форми австрійської держави, але вона всім народам широкі можливості для боротьби за владу у державі. Принцип національної рівноправності став тією основою, на якій розвивалося національне життя підавстрійської України. Цієї основи ніяк не могло відібрати в українського народу польське політичне панування у Галичині. І спираючись на цю основу, він, в міру зростання своєї свідомості і сил, здобував для себе щораз більшу міру національної рівноправності в австрійській державі.

Здобувач також аналізує ті нові можливості для українського національного поступу у Галичині, які відкривали конституційні закони від 21 грудня 1867 р. про імперське представництво та про здійснення урядової влади, а також деякі інші нормативно-правові акти, зокрема Статут про товариства від 15 листопада 1867 р.

Разом з тим, дисертант зазначає, що головною проблемою українського національного руху в Галичині залишалася відсутність у системі політичних цінностей галицьких українців ідеї національної незалежної держави, яка з'являється лише у останньому десятиріччі XIX століття. Правову ж платформу українського визвольного руху до того часу складали: національно — культурницька програма, ідея соборності українського народу та концепція автономії українських земель у складі або Австро-Угорщини, або Росії або Польщі, залежно від політичної орієнтації різних напрямків українського національного руху.

Досліджуючи проблеми функціонування крайового та місцевих представницьких органів у Галичині у складі Австро-Угорщини та їх роль в утвердженні українських національних ідеалів і державотворчих традицій, дисертант дійшов висновку, що розвиток політичної боротьби за місце в представницьких органах влади сприяв інтеграції інтересів різних соціальних верств Галичини в єдиний загальнонародний, національний інтерес. Зокрема, у процесі формування передвиборчих програм українських лідерів національно-визвольного руху відбувалася структуризація національно-державницьких інтересів та формувалася ідея українського державотворення, яка виявилася сильнішою за етнічну ідею і стала остаточною парадигмою консолідації української нації.

Зазначеним процесам, на думку здобувача, сприяло те, що державна політика австрійського уряду в Галичині була досить ліберально-поміркованою і патерналістською щодо українців. Австрійський уряд виходив із визнання необхідності державно-правових реформ в Галичині для поступового забезпечення юридичної рівності корінного населення і польської землевласницької верстви. З цією метою розроблялись механізми, покликані адаптувати місцеві органи самоврядування до правової системи Австрії, і, водночас, унормовувати і врегульовувати міжетнічні конфлікти українців з поляками.

Важливим кроком у бік демократизації суспільного життя Галичини стало створення крайового сейму, компетенцію і порядок роботи якого нормували "Крайовий статут і сеймова виборча ординація для королівства Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським" та 'Тимчасовий регламент" 1865 p., які діяли з певними змінами до 1918р.

Крайовий сейм став для українського народу Галичини сферою реалізації прав, які підпадали під контроль демократичної спільної волі, яка на перших порах належала польському елементу, але потенційно відкривала можливість українському народові здійснювати і свою національну волю в цьому органі влади.

В дисертації розкривається винятково важлива роль органів місцевого самоврядування в Галичині. На думку здобувача, вони, по-перше, виступали формою демократичної і адміністративної децентралізації системи управління імперії. По-друге, виходячи з поширеної в той час державницької теорії місцевого самоврядування, в основі якої лежить ідея децентралізації частини державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в Галичині розглядалися як певний механізм народовладдя, обсяг повноважень якого визначався за принципом: "дозволено лише те, що передбачено законом". Закон же розглядався як вираз волі всього народу. Місцеве самоврядування при такому розумінні можливе не лише на рівні територіальних спільнот, а й на рівні регіонів, оскільки держава визнає їх жителів територіальними колективами, тобто суб'єктами місцевого самоврядування. Саме тому ідея здійснення української політичної автономії у Галичині пов'язувалась, насамперед, з українізацією органів місцевого самоврядування, які і мали скласти її державне тіло.

Виходячи з того, що в науковій літературі існують різні, подекуди протилежні думки щодо оцінки варіантів концепцій побудови майбутньої української держави, вироблених представниками різних течій українського національного руху в Галичині, в дисертації, крім традиційних, лояльних до австрійської держави поглядів, досліджуються моделі української державності у державно - правових платформах москвофілів, народовців та полонофілів, які віддзеркалила політико-правова думка Галичини середини XIX століття.

На думку здобувача, галицьке москвофільство (русофільство) обстоювало право українців Галичини на культурну та політичну традицію, яка в тогочасному світі фактично асоціювалася з Росією, але завершеного панрусизму концепція москвофілів так і не досягла, оскільки вони одночасно підкреслювали, що "руський" народ не є синонімом російського, оскільки він включає поряд з "великоруським" - "білоруський" і "малоруський" масиви. Що ж до конкретних моделей української автономії, то москвофільство обмежувалося лише загальними фразами і було занадто далеким від сприйняття ідеї політичної автономії, а тим більше - ідеї самостійної національної держави. Залишаючись складовою частиною українського руху та маючи глибокі корені в галицькому суспільстві москвофільство репрезентувало ідею національно-культурної автономії українського народу в складі Російської імперії. Такий підхід, попри негативні моменти, об'єктивно сприяв укоріненню у свідомості широких мас ідеї соборності українського народу та об'єднання Галичини з Наддніпрянською Україною.

Народовство як культурницький, а згодом ліберально-політичний національний рух, з самого початку свого існування пропагувало ідею єдності всіх українців, що проживали у двох імперіях, обстоювало необхідність розвитку української культури та мови. В основу ідеології народовської течії було покладено ідею визнання національної окремішності розділеного між двома державами українського народу, віра в те, що руський народ, як і російський і польський народи, є самостійним слов'янським народом. Народовці основою своєї політики проголошували національно-культурні інтереси українців Галичини, вважаючи ідею національної єдності найважливішою умовою успішного відстоювання політичних прав українського народу. Головним завданням вони вбачали розвиток національної української культури, що повинно було сприяти наближенню національного визволення і утворення української держави. У грудні 1892 року політична організація народовців - Народна Рада проголосила у своїй програмі кінцевою метою об'єднання українців Галичини і Наддніпрянщини в самостійну Українську державу.

На думку дисертанта, слід вести мову і про таку течію в українському національному русі середини XIX століття, як полонофільство, в якому брала участь певна частина української інтелігенції та представників інших груп українського населення Галичини і якому досі правова наука не приділяла достатньої уваги. Концепцію полонофільства у концентрованому вигляді висловив, зокрема, анонімний автор у брошурі “Генте Рутгенус націоне Польонус - основа згоди в народі", в якій йшлося про визнання українського населення Галичини частиною польської нації, що фактично означало б відмову українців від ідеї українського національного державотворення. Наприкінці 1860-х років полонофільські настрої певним чином вплинули на тактику українських послів в Галицькому сеймі. Але провал політики "Нової ери" дискредитував ідею українсько-польського порозуміння загалом. Слабка ідейно і організаційно полонофільська течія втратила своїх небагатьох прихильників і припинила існування. Незважаючи на це, слід підкреслити, що полонофільство, як і москвофільство та австрофільство було одним з проявів української національної свідомості, носії якої шляхом створення української автономії в складі Польщі опосередковано намагалися домогтися у кінцевому підсумку відновлення української державності і соборності нації.

Таким чином починаючи з 1848 p., можна виокремити в українському національному русі чотири головні напрями, чотири головні партії, а саме чисто руську, польсько-руську, австрійсько-руську, російсько-руську, їм за традиційною термінологією значною мірою відповідають: українофільство (у розумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство). Як показало дослідження, і австрофіли, і москвофіли, і полонофіли попри всі звинувачення у зрадництві національних інтересів відіграли позитивну роль у формуванні національної та політичної свідомості українців шляхом відкритої постановки перед суспільством української національної проблеми, у формулюванні національних інтересів українців та визначенні їх політико-правового статусу. Усі ці напрями були частинами єдиного українського національного руху і сформулювали власні моделі української державності, які передбачали легітимний шлях побудови майбутньої української держави через політичну автономію в складі Австро-Угорщини, Росії або Польщі. Це з часом призвело і до формулювання ідеї самостійної соборної української держави.

Що ж до реалізації цієї ідеї, то український національно-політичний рух у Галичині проявив себе на повну силу лише у 1918-1919 pp., коли боротьба широких народних мас за відродження національної державності у вигляді Західноукраїнської Народної Республіки мала змогу спертися на вже підготовлений ґрунт.

У висновках підбиті основні підсумки дослідження, які коротко можна звести до наступного:

1. У другій половині XIX - на початку XX століття центром українського національного відродження стала Галичина, де у відносно сприятливих умовах австрійського конституційного ладу українська політична думка знайшла благодатний ґрунт для свого розвитку.

2. Саме в цей період галицькими вченими за участю східноукраїнських політичних діячів було науково обґрунтовано окремішність українського народу з його власною неповторною мовою, письмом, звичаями, релігією від інших слов'янських народів та доведено етнічну цілісність українців Східної Галичини з українцями, які проживали на теренах південної Росії, західної Польщі та північної Угорщини. Ці ідеї стали науково-теоретичною основою формування національної свідомості та піднесення українського національно-визвольного руху.

3. Найважливішими факторами, що стимулювали національний рух за політичні, соціально-економічні права українців, стали соціальне - економічні чинники, серед яких можна назвати скасування кріпосного права та закріплення у конституційних актах права власності всіх громадян на землю; виникнення та розвиток кооперативного руху та інших українських економічних інституцій; створення системи господарської (економічної) освіти для українського населення; розвиток промисловості та поява робітничого класу; розгортання боротьби селянства та робітничого класу за свої соціально-економічні права тощо.

4. Основними культурними чинниками відродження Галичини після "Весни народів" 1848 р. стали боротьба української галицької інтелігенції за формування національної свідомості всіх верств українського населення Галичини та пропагування ідеї українського державотворення; боротьба за розвиток української мови та культури і їх поширення у всіх сферах життя Галичини. Рух українців за свої культурні права набув політичного характеру, а також значення необхідного чинника розвитку ідеї українського державотворення, без якого неможливе було її поширення серед широких кіл української громадськості.

5. Важливу роль у формулюванні і розвитку ідеї українського державотворення відіграли в Галичині українські політичні партії, головним досягненням яких стало формулювання і теоретичне обґрунтування ідеї створення самостійної української держави. Усі програми галицьких українських політичних партій передбачали мирний шлях її побудови через автономію в рамках діючого австрійського конституційного ладу, а також консолідацію у майбутньому української нації, тобто об'єднання галицьких, буковинських, закарпатських і наддніпрянських українців. Саме на партійній стадії розвитку українського національно-визвольного руху ідея українського державотворення досягла своєї кульмінації і заклала підґрунтя новітньої української державницької ідеології.

6. Правовою основою, на якій базувався розвиток національного життя українського народу Галичини у складі Австрії, а в подальшому формувалася українська національна свідомість і поширювався український національний рух, було конституційне законодавство Австрії (Австро-Угорщини) середини XIX століття. Конституційні реформи, які розпочалися під впливом європейської "Весни народів" 1848 р., досягли свого піку у 1867 р. і продовжувалися до кінця XIX століття та першої світової війни. Встановлений на їх підставі конституційний лад, і особливо принцип національної рівноправності, дали можливість українському народові Галичини у складі Австрії розвивати своє національне життя, творити на його основі український національний рух, головним гаслом якого стало відродження самостійної української держави.

7. Важливим чинником прокладання шляху до національної держави українців Галичини було створення для неї особливого інституту влади - крайового сейму, а також органів місцевого самоврядування, які одночасно виступали формою демократії і адміністративної децентралізації. Саме дякуючи цим структурам публічної влади стало можливим формування, а згодом і здійснення ідеї української політичної автономії.

8. Починаючи з 1848 p., слід виокремити в українському національному русі чотири головні напрямки: українофільство (у розумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство), які незважаючи на різні державно-політичні ідеали і орієнтації були невід'ємними складовими українського національно-визвольного руху в Галичині.

9. У процесі розвитку ідеї українського державотворення у Галичині можна виокремити наступні етапи:

Перший - травень 1848 р. - жовтень 1890 р. (від виникнення у Львові першої української суспільно-політичної організації -Головної Руської Ради до створення першої політичної партії - Русько-Української радикальної партії, протягом якого відбувається становлення та піднесення ідеї національного визволення українців Галичини у вигляді концепцій національно-культурної автономії у складі Австро-Угорщини, Росії або Польщі;

Другий - жовтень 1890 р. (вперше сформульовано і обґрунтовано ідею політичної самостійності України) – грудень 1895 p. (внесення до програми РУРП вимоги політичної самостійності України). Це так звана партійна стадія розвитку ідеї українського державотворення;

Третій - грудень 1895 р. - листопад 1918 р. (становлення новітньої української державницької ідеології в Галичині, спрямованої на побудову самостійної, соборної української держави що стало свідченням завершення процесу політичного самовизначення української нації).

10. Висунення ідеалу незалежної Української соборної держави було головним політико-правовим досягненням західних українців в останнє десятиліття XIX століття і свідчило про формування новітньої державницької ідеології, яка започаткувала добу підготовки всеукраїнських сил до боротьби за незалежність.

11. Національний рух українців Галичини у XIX - на початку XX століття став важливою сторінкою історії політичного самовизначення українського народу, яскравим свідченням невмирущої волі українців мати свою державність, бути суверенним у сім'ї інших вільних народів світу. Цей рух був глибоко пов'язаний з суспільно-політичними процесами на Наддніпрянській Україні, а тому мав не лише локальне, а й всеукраїнське політичне значення.

12. Вивчення досвіду організації українського національного руху і боротьби за українську