Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Смоков Сергій Михайлович

УДК 343.102

Внутрішнє переконання слідчого і його роль при

прийнятті процесуальних рішень

Спеціальність 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу

Одеської національної юридичної академії

Науковий керівниккандидат юридичних наук, доцент

Берназ Василь Дмитрович, Одеський юридичний інститут НУВС,

начальник кафедри криміналістики.

Офіційні опоненти:доктор юридичних наук, професор, віце-президент

Академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України

Грошевий Юрій Михайлович, завідуючий кафедрою кримінального

процесу Національної юридичної академії України

кандидат юридичних наук, доцент Письменний Дмитро

Петрович начальник кафедри кримінального процесу

Національної академії внутрішніх справ України

Провідна установа – Львівський національний університет

імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України,

юридичний факультет, м.Львів.

Захист відбудеться 9 грудня 2002р. о “10” годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.05 ВАК у Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м.Київ, вул. Володимирська 60, ауд. 253

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м.Київ, вул. Володимирська 58.

Автореферат розісланий 15 жовтня 2002р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук, доцент В.П. Шибіко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проведення законотворчої роботи, спрямованої на удосконалення кримінально-процесуального законодавства в напрямку його демократизації й приведення у відповідність до нової Конституції України та міжнародно-правових стандартів стало вагомим внеском у здійснення судово-правової реформи в Україні.

Згідно з Концепцією судово-правової реформи, схваленої Постановою Верховної Ради України від 28.IV.1992 р., і прийнятими останнім часом законами про внесення змін та доповнень у чинне кримінально-процесуальне законодавство, які спрямовані на реформування правоохоронних органів та вдосконалення їх діяльності, назріло чимало теоретичних і практичних питань оновлення існуючого порядку і умов провадження досудового слідства, а також реального забезпечення процесуальної самостійності слідчого.

В цьому відношенні одним з актуальних наукових напрямків теорії і практики кримінального процесу, є поглиблена розробка проблем внутрішнього переконання слідчого, його ролі в прийнятті процесуальних рішень у стадії досудового слідства на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.

Ця проблема в юридичній літературі досліджувалась протягом тривалого часу, хоча окремі її аспекти розглядались ще у працях відомих юристів ХІХ століття, таких як Л.Е. Владимиров, О.Ф. Коні, І.Я. Фойницький, В.М. Розін та інші. Значна увага питанням формування внутрішнього переконання суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, його значенню при оцінці доказів і прийнятті процесуальних рішень приділялась у працях вчених України С.А. Альперта, М.І. Бажанова, М.М. Гродзинського, Ю.М. Грошевого, А.І. Дубинського, В.С. Зеленецького, В.О. Коновалової, Г.В. Каткової, Н.І. Клименко, М.М. Михеєнка, О.Р. Михайленка, О.Б. Муравіна, М.А. Погорецького, З.Д. Смітієнко, В.М. Тертишника, Г.І. Чангулі та інших, а також вчених зарубіжних держав-членів СНД С.Н. Алексеєва, В.Д. Арсеньєва, А.Р. Бєлкіна, Р.С. Бєлкіна, В.А. Вікторова, А.П. Гуляєва, Л.Я. Драпкіна, А.В. Дулова, Л.П. Дубровицького, І.В. Ємельянова, М.В. Жогіна, В.М. Жуковського, Ю.І. Ільченка, Л.М. Корнєєвої, А.А. Клейна, В.І. Камінської, Ц.М. Каз, А.М. Ларіна, І.М. Лузгіна, П.А. Лупінської, Ю.В. Манаєва, Я.А. Мотовіловкера, Г.М. Резника, А.Р. Ратинова, В.М. Савіцького, В.А. Стремовського, М.С. Строговича, А.І. Трусова, Х.С. Таджиєва, Л.Т. Ульянової, Ф.І. Фактуліна, А.А. Чувілева, С.А. Шейфера, В.В. Шимановського, М.А. Якубовича та інших.

Але більшість цих праць була опублікована в різні часові періоди, окремі їх положення застаріли і не завжди в повній мірі відповідають положенням Конституції та іншим законам України, сучасному рівню розвитку кримінально-процесуальної науки та міжнародно-правовим актам з питань здійснення кримінального судочинства, а також сучасним вимогам практичної діяльності правоохоронних органів.

Тому необхідне новітнє цілісне дослідження сучасної багатопланової сукупності питань, пов’язаних з внутрішнім переконанням слідчого та його впливу на прийняття процесуальних рішень.

Крім того у зв’язку з розробкою проекту нового КПК України чисельними пропозиціями нових правових засад досудового слідства, поглибленого дослідження потребують новели процесуального доказування, і особливо те, що зв’язано з формуванням внутрішнього переконання слідчого та його ролі при прийнятті процесуальних рішень.

Вищеназвані аспекти і обумовили актуальність даної проблеми та необхідність її дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація ґрунтується на положеннях Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 року; Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. №837/96, є складовою частиною наукових досліджень (“Пріоритетні напрямки фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр.”) і виконана згідно з планом науково-дослідних робіт Одеської національної юридичної академії “Кримінально-процесуальні проблеми вдосконалення організації і діяльності правоохоронних органів та суду в боротьбі зі злочинністю в умовах формування правової держави”.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є поглиблене вивчення поняття особливостей формування внутрішнього переконання слідчого і його ролі при прийнятті процесуальних рішень, а також розробка і дослідження положення щодо нормативного забезпечення процесуальної самостійності слідчого, та його повноважень як суб’єкта доказування в досудових стадіях кримінального процесу.

Дослідження має теоретично-практичний характер і направлене на вирішення таких основних завдань:

проаналізувати стан наукової розробки досліджуваної проблеми в юридичній літературі;

на основі загальних теоретичних положень згідно з вимогами Конституції та кримінально-процесуального законодавства України, правових ідей провідних вчених, визначити природу внутрішнього переконання слідчого;

проаналізувати роль положень матеріального та процесуального законів і їх вплив на внутрішнє переконання слідчого при оцінці доказів і прийнятті процесуальних рішень;

на основі норм чинного законодавства і положень проекту КПК України з’ясувати суть процесуальних рішень слідчого, що визначають діяльність слідчого як самостійного суб’єкта кримінального процесу;

визначити, яким чином внутрішнє переконання слідчого реалізується при прийнятті ним підсумкових рішень з кримінальних справ;

виробити шляхи подолання перешкод, які впливають на процес формування внутрішнього переконання слідчого при прийнятті ним процесуальних рішень;

обґрунтувати та внести пропозиції до чинного та проекту КПК України, які стосуються проблем та питань, що досліджуються.

Об’єктом дослідження є процес формування внутрішнього переконання слідчого і його ролі при прийнятті процесуальних рішень, а також кримінально-процесуальні правовідносини, які виникають на досудовому слідстві між слідчим і іншими суб’єктами доказування.

Предметом дослідження є положення чинного законодавства, проект нового кримінально-процесуального законодавства, слідча практика, вітчизняна та закордонна юридична література з проблем формування внутрішнього переконання, оцінки доказів прийняття процесуальних рішень, взаємовідносин слідчого з іншими суб’єктами процесу (органами дізнання, начальником слідчого підрозділу, прокурором).

Методи дослідження. Основою дисертації є наукові роботи вітчизняних та зарубіжних вчених у галузі загальної теорії права, кримінально-процесуального права, криміналістики, психології, логіки, а також в інших галузях наукових знань, які стосуються діяльності слідчого.

Методологічну основу дослідження складають положення діалектико-матеріалістичного методу пізнання соціально-правових явищ і традиційні загальнонаукові методи: історико-правовий (дослідження концепції розвитку внутрішнього переконання), порівняльний (щодо інтуїції і переконання), логіко-юридичний (визначення правової природи та змісту формування внутрішнього переконання), узагальнення (думок вчених, а також результатів дослідження). Для розв’язання окремих теоретичних і прикладних завдань використані методи конкретно-соціологічних досліджень: вивчення кримінальних справ, анкетування, опитування слідчих.

Емпіричну базу дослідження склали результати вивчення практики органів досудового слідства системи МВС, податкової міліції та прокуратури (за 1998 - 2001 рр.). Дисертантом вивчено 555 кримінальних справ, за якими проведено розслідування та які направлені до суду або закриті провадженням.

Крім того, за спеціально розробленою анкетою опитано 274 слідчі МВС, податкової міліції та прокуратури Одеської, Кіровоградської, Вінницької областей, Автономної Республіки Крим. Ці дослідження дали змогу визначити значне коло питань щодо правового положення слідчого, розуміння ним своєї процесуальної самостійності, впливу внутрішнього переконання на прийняття процесуальних рішень по справі, правовідносин, що впливають на слідчу діяльність. Використано аналітичні та статистичні матеріали прокуратури України, Головного слідчого управління МВС України, власний досвід, набутий під час роботи на посадах слідчого районного, обласного слідчих підрозділів УМВС в Одеській області, начальника слідчого управління УМВС м.Одеси.

Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у тому, що це перше монографічне дослідження внутрішнього переконання слідчого і його ролі при прийнятті процесуальних рішень, яке виконано відповідно до чинної Конституції України, Концепції судово-правової реформи в Україні з використанням положень оновленого у 2001 році кримінально-процесуального законодавства. У дисертації обґрунтовано ряд нових положень і висновків, які удосконалюють, розширюють і поглиблюють зміст теорії кримінального процесу. До найбільш суттєвих із них слід віднести такі:

визначено поняття та сутність внутрішнього переконання слідчого;

одержала подальший розвиток проблема визначення поняття процесуального рішення слідчого;

обґрунтована точка зору, згідно з якою всі процесуальні рішення слідчого приймаються ним самостійно, навіть такі, де закон потребує санкції прокурора або рішення суду. Ці рішення, ще до їх санкціонування, чи винесення постанови суддею, мають певні правові наслідки, які полягають у тому, що в силу закону в прокурора і судді виникає обов’язок розглянути ці рішення і задовольнити їх, чи відмовити в їх задоволенні;

зроблено висновок про те, що немає процесуальної незалежності слідчого, а є його процесуальна самостійність;

подано пропозицію щодо підпорядкування слідчого апарату в системі МВС напряму Головному слідчому управлінню МВС;

зроблено висновок про те, що протягом такої стадії процесу, як досудове слідство, може мати місце як попередня, так і кінцева оцінка доказів;

обґрунтовано положення, згідно з яким процес формування внутрішнього переконання слідчого умовно складається з двох етапів:

1) від стадії порушення кримінальної справи і до притягнення особи як обвинуваченого;

2) з моменту притягнення як обвинуваченого і до прийняття рішення про завершення досудового слідства;

зроблено висновок про те, що при складанні обвинувального висновку внутрішнє переконання слідчого формується остаточно і набуває завершального характеру;

сформульовано низку пропозицій, у т.ч. про доповнення повноважень слідчого – зобов’язаністю звернення до прокурора відповідного рівня при незгоді про передання справи іншому слідчому, а також при усуненні слідчого від провадження у справі; запропоновано ввести до чинного КПК статтю 1181 “Строки виконання доручення і вказівок слідчого”; та обґрунтовано доцільність внесення змін і доповнень до інших статей чинного КПК (ст.ст. 60, 97, 114, 1141, 130), проекту КПК України (ст.ст. 28, 29, 80, 89, 165, 184) щодо положення та діяльності слідчого як суб’єкта кримінального процесу.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані та аргументовані в дисертації теоретичні положення, висновки і пропозиції є певним внеском у розвиток науки кримінального процесу, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність, зміст і специфіку внутрішнього переконання слідчого і його ролі при прийнятті процесуальних рішень.

Результати дослідження можуть бути використані:

з науково-дослідницькою метою – для подальшого розроблення науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо законодавчого врегулювання процесуальної діяльності слідчого, його процесуальної самостійності;

у законотворчій роботі – при внесенні змін і доповнень до чинного КПК, а також при доопрацюванні проекту КПК України;

у навчальному процесі – при написанні окремих розділів підручників і навчальних посібників з курсу “Кримінальний процес України”, спеціального курсу “Доказування на досудовому слідстві” та при підготовці лекцій.

Узагальнені висновки дослідження щодо правовідносин слідчого з іншими суб’єктами доказування у кримінальних справах, факторів, що впливають на внутрішнє переконання слідчого при прийнятті ним процесуальних рішень, надіслані до слідчого управління УМВС в Одеській області для практичного застосування. Висновки та пропозиції надіслані також до Верховної Ради України в “Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності” і будуть враховані при доопрацюванні нового КПК України (№06-19/15-205 від 11 квітня 2002 р.). Матеріали дисертаційного дослідження використовуються для викладання навчальної дисципліни “Кримінальний процес” і спеціальних курсів “Докази на досудовому слідстві” та “Теорія судових доказів” в Одеському юридичному інституті НУВС.

Апробація результатів дисертації. Положення, висновки та пропозиції, що містяться в дисертації, крім наукових публікацій, доповідалися здобувачем на науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів”, яка відбулася 19-20 жовтня 2000 р. в Одеському інституті внутрішніх справ; 12-й Всеукраїнській науково-практичній конференції-форумі “Україна та світ проти корупції та організованої злочинності”, яка відбулася 27 квітня 2001 р. в м. Києві; Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства”, яка відбулася 14-15 травня 2002 р. в Запорізькому юридичному інституті МВС України; науково-практичній конференції “Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах”, яка відбулася 25 квітня 2002 р. в НАВСУ в м. Києві; Міжнародній науково-практичний конференції “Стан судової реформи в Україні, проблеми та перспективи” яка відбулася 18-19 квітня 2002 р. в НЮАУ в м. Харкові.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 8 статей, із них 7 у фахових виданнях, затверджених ВАК України, загальним обсягом 2 друковані аркуши.

Структура дисертації обумовлена метою та предметом дослідження, відповідає логіці наукового пошуку та вимогам ВАК України, складається із вступу, двох розділів, які об’єднують п’ять підрозділів, висновків, чотирьох додатків на ________ сторінках, списку використаних джерел (240 найменувань). Повний обсяг дисертації становить _______ сторінок, з яких ________ сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації її актуальність, визначено мету й основні завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методи та ступінь дослідження проблеми, сформульовано основні положення, які репрезентують наукову новизну роботи, наводяться дані апробації та впровадження результатів дисертаційного дослідження.

Розділ перший “Внутрішнє переконання слідчого як основа прийняття процесуальних рішень” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню загальнотеоретичних питань щодо поняття внутрішнього переконання слідчого, особливостей, етапів і джерел його формування, та ролі закону при оцінці доказів і прийнятті процесуальних рішень слідчим у кримінальних справах.

У підрозділі 1.1. “Поняття внутрішнього переконання слідчого, особливості, етапи і джерела його формування” розглядається питання щодо історії виникнення поняття “внутрішнє переконання”, аналізуються погляди на це поняття провідних вчених у галузі права різних часів. Досліджуються об’єктивні і суб’єктивні елементи внутрішнього переконання, гносеологічні, етичні, логічні, соціологічні і психологічні аспекти внутрішнього переконання слідчого. Автором дається поняття внутрішнього переконання слідчого як такого стану сформованого професійного знання в свідомості слідчого, коли він вважає зібрані у справі докази достатніми для прийняття рішення, впевнений у правильності свого висновку і готовий до відповідних практичних дій – прийняття рішення відповідно до отриманих знань.

Відстежується процес формування внутрішнього переконання слідчого, звертається увага на логічні помилки, які зустрічаються при формуванні внутрішнього переконання слідчого, вплив на помилки об’єктивних чинників: зовнішнє середовище (сніг, шум, туман тощо), протидія злочинця; хронічний дефіцит часу, неналежні умови роботи; відсутність техніки, недостатній рівень підготовки спеціалістів, недостатній досвід практичної роботи, дефіцит інформації та інше; суб’єктивних чинників: чуття, сприйняття, увага, уява, пам’ять, мислення, темперамент, здібності, характер, стрес, афект, настрій та інше, розглядається роль професійних знань, отриманих слідчим, робиться висновок про те, що поки збір доказів не закінчено, оцінка їх може бути тільки попередньою.

Автором також подається висновок про те, що процес формування внутрішнього переконання слідчого умовно можна поділити на два етапи: 1) від стадії порушення кримінальної справи і до притягнення особи як обвинуваченого; 2) з часу притягнення особи як обвинуваченого і до прийняття рішення про завершення досудового слідства. Ці етапи складаються із пізнавальної, конструктивної, комунікативної, виховної, організаційної і посвідчувальної діяльності. До джерел, які формують внутрішнє переконання слідчого, автор зараховує показання свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, речові докази, висновки експертизи, протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових дій та інші документи, крім цього до джерел, які впливають на внутрішнє переконання також належить і непроцесуальні джерела: професійні знання, життєвий досвід та досвід роботи, передбачення перспективи, інтуїція, настрій, оперативно-розшукова інформація, вказівки прокурора, начальника слідчого підрозділу, вказівки та поради інших непроцесуальних посадових осіб тощо.

У підрозділі 1.2. “Роль закону при оцінці доказів і прийняття процесуальних рішень слідчим” увагу приділено ролі кримінально-процесуального закону в забезпеченні процесуальної самостійності слідчого, формуванні його внутрішнього переконання і зв’язку між ними; процесуальній формі, в яку втілюються найбільш важливі види процесуальної діяльності, підкреслюється, що порушення процесуальної форми тягне за собою недійсність процесуального акта.

У підрозділі звертається також увага і на оцінку доказів згідно з внутрішнім переконанням слідчого, бо від цього питання залежить прийняття слідчим правильного рішення у справі, підкреслюється, що внутрішнє переконання не може бути відірване від об’єктивної властивості оцінених доказів, від того об’єктивного зв’язку, який є в дійсності між доказами. Автором наводиться думка, що порушення закону можуть бути такими, які можливо усунути, і такими, які усунути неможливо. Порушення закону при пред’явленні обвинуваченя, складання посадовою особою процесуальних документів, де не закріплюється збір доказів, в подальшому є усувними, а порушення, закону допущені при вилученні предметів, які у подальшому використовуватимуться як речовий доказ, з погляду дисертанта, є неусувними.

В роботі наводяться характерні умови, що у своїй сукупності забезпечують законність кожного процесуального рішення.

Дисертант пропонує доповнення до ст.60 КПК України і ст.80 проекту КПК про те, що з моменту повідомлення слідчого та особи, яка проводить дізнання, прокурором, що їй заявлено відвід, по кримінальній справі він не може приймати будь-які процесуальні рішення по справі до вирішення питання про відвід. Усі рішення, прийняті в цей час, якщо слідчий чи дізнавач усунуті від справи, є незаконними, які не мають юридичної сили.

Подальшого вдосконалення потребують загальні норми кримінально-процесуального права, які встановлюють, в яких випадках оформлюється той чи інший процесуальний документ, а також вимоги до оформлення кожного з них, у зв’язку з цим він пропонує викласти ч.1 ст.130 КПК України в такій редакції:

“Про рішення, прийняті слідчим або прокурором при проваджені досудового слідства, у випадках, прямо вказаних в цьому Кодексі, складається мотивована постанова чи подання”.

Стверджується, що в межах такої стадії, як досудове слідство, має місце попередня і кінцева оцінка доказів, кожна з них доводить до переконання про можливість та необхідність прийняття рішення щодо відповідного питання.

Розділ другий “Форми реалізації внутрішнього переконання слідчого при прийнятті основних процесуальних рішень” містить три підрозділи, в яких розглядається, як формується внутрішнє переконання слідчого при порушенні кримінальної справи, а також, яку роль відіграє внутрішнє переконання слідчого при прийнятті найважливіших процесуальних рішень, таких, як обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, затримання підозрюваного, пред’явлення обвинуваченя, закінчення кримінальної справи складанням обвинувального висновку та закриттям кримінальної справи, та про те, які правовідносини виникають у слідчого з іншими суб’єктами доказування.

У підрозділі 2.1. “Процесуальні рішення слідчого як форма реалізації його внутрішнього переконання” констатується, що діяльність слідчого щодо прийняття рішень і їх реалізації являє собою важливий, трудомісткий процес, що потребує значних інтелектуальних зусиль. В законі є два різновиди правових норм, які регламентують прийняття рішень слідчим, це імперативні і альтернативні, в першому випадку слідчий обмежений волею законодавства, у другому - користується більшою свободою.

Стверджується, що право вільного вибору процесуального рішення у слідчого є тільки тоді, якщо до бажаного результату з однаковим успіхом можна прийти різними шляхами. Вибрати слідчому правильне процесуальне рішення допомагають його професійні знання, особистий досвід, використання сумісного досвіду у вигляді сформульованих даних науки, рекомендацій для застосування норм права, розробленої методики і тактики розслідування злочинів.

Виходячи із цього, автор пропонує власне поняття процесуального рішення слідчого: це правовий акт, в якому слідчий в межах своєї компетенції, у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку, висловлює у вигляді державно-владного веління висновки про виконання (або невиконання) конкретних процесуальних дій, що обумовлені необхідністю досягнення задач кримінального судочинства і вимогами закону з урахуванням фактичної ситуації.

Дисертант також розглядає питання про роботу слідчого у складі слідчо-оперативної групи, вказує на те що груповий метод не тільки позитивно впливає на результати розслідування у конкретних справах, але й має ширше значення, сприяє спеціалізації, підвищенню кваліфікації слідчих, особливо молодих спеціалістів, бо, працюючи в групі, слідчі значно швидше здобувають знання та навички, що необхідні для розслідування складних справ; перераховує ряд питань, які повинен вирішувати керівник групи; пропонує доповнити ч.5 ст.184 проекту КПК України таким змістом: “У випадку незгоди слідчого – члена групи з процесуальними рішеннями, прийнятими керівником слідчої групи, він має право надіслати свої заперечення в письмовій формі прокурору, який і приймає остаточне рішення”.

Далі дисертант зупиняється на правовідносинах слідчого з органом дізнання, розглядає їх взаємодію, торкається окремого доручення слідчого, у зв’язку з чим пропонує ввести до КПК України окрему ст.1181 “Строки виконання доручення і вказівок слідчого”, в якій дозволялось би слідчому самому встановлювати строк виконання доручення чи вказівок.

Підрозділ 2.2. “Роль внутрішнього переконання слідчого і його процесуальна самостійність при прийнятті основних процесуальних рішень на первинному етапі досудового слідства” присвячено діяльності слідчого по організації розслідування злочинів та проблемі процесуальної самостійності слідчого при вирішенні питань щодо порушення кримінальної справи, затримання підозрюваного, вирішення питання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

На думку дисертанта, рішення, які приймаються на початку та в ході розслідування, завжди базуються на неповній інформації про предмет доказування. Порушуючи кримінальну справу, слідчий ще не впевнений, що скоєно злочин, і приймає рішення про порушення справи, оцінюючи зібраний первинний матеріал на основі свого внутрішнього переконання, однак є випадки, коли неможливо прийняти по матеріалах будь-яке рішення, порушити кримінальну справу або відмовити в її порушенні, у зв’язку з чим дисертант пропонує по матеріалах щодо посадових та господарських злочинів та по таких, які пов’язані з організованою злочинністю, за згодою прокурора проводити перевірку до одного місяця, а також доповнити ч.2 ст.97 КПК України, де передбачити повернення матеріалів, за якими неможливо зробити висновок про наявність або відсутність злочину, органу, який їх надіслав.

Прийняття слідчим рішення про затримання підозрюваного в порядку ст.115 КПК України є одним з найважливіших рішень в організації розслідування злочинів. Як показало вивчення кримінальних справ, понад 30% всіх слідчих дій виконуються в перші 72 години з моменту затримання особи. Для слідчого в цій ситуації характерним є сумнів при виборі запобіжного заходу, що пов’язаний з кількома варіантами рішень: затримати підозрюваного, відпустити, обрати інший запобіжний захід. Потім сумнів змінюється при подальшому формуванні внутрішнього переконання на впевненість.

Підкреслюється, що висновок слідчого щодо вини обвинуваченого при пред’явленні йому обвинуваченя перед обранням запобіжного заходу – тримання під вартою висловлює не кінцеве, не достовірне, а попереднє, вірогідне знання.

На думку дисертанта організація розслідування будь-якого злочину включає в себе: осмислення та аналіз отриманої інформації; формування мети, рішення задачі з урахуванням конкретної ситуації, а також кримінально-процесуальних і кримінально-правових вимог; виявлення всіх можливих варіантів рішення; вибір рішення про застосування відповідних методів і його процесуальна регламентація, планування виконання рішення. Автор стверджує, що координація роботи оперативно-розшукових служб і слідчих у системі органів внутрішніх справ, податкової міліції, СБУ практично переходить у субординацію, при якій керованою ланкою є слідчий, а керуючого – оперативно-розшукові служби, начальники ОВС, податкової міліції, СБУ, а це суперечить закону. Такий стан справ негативно відбивається на забезпеченні процесуальної самостійності слідчого, бо в кінцевому підсумку здійснюється тиск на його внутрішнє переконання при оцінці доказів, у зв’язку з чим автором виноситься пропозиція про створення самостійного слідчого апарату в системі МВС, не підпорядкованого на місцях органам дізнання і підлеглого тільки Головному слідчому управлінню МВС. Це з погляду автора дасть змогу: 1) покращити рівень керівництва, зосередженого на задачах досудового слідства і незайнятого іншими функціями; 2) посилить процесуальну самостійність слідчого; 3) дасть змогу стабілізувати кадровий склад слідчих працівників.

Робиться аргументований висновок про те, що не існує незалежності слідчого, бо він у професійному відношенні підконтрольний начальнику слідчого підрозділу та піднаглядний прокурору. А його підконтрольність та піднаглядність має характер процесуального підпорядкування. Але є його процесуальна самостійність, яка полягає в тому, що слідчий самостійно направляє хід розслідування, визначає його результати, приймає рішення у справі на підставі свого внутрішнього переконання, виносить він ці рішення за власною ініціативою.

У підрозділі 2.3. “Роль внутрішнього переконання слідчого при прийнятті процесуальних рішень, спрямованих на закінчення досудового слідства” увага зосереджена на досліджені питань, що пов’язані із пред’явленням остаточного обвинуваченя і закінченням досудового слідства, а також правовідносинам слідчого з начальником слідчого підрозділу та прокурором.

Підкреслюється, що слідчі не мають право робити свої висновки про притягнення особи як обвинуваченого при пред’явленні остаточного обвинуваченя на припущеннях, бо при цьому у слідчого формується “невірне” внутрішнє переконання, що в кінцевому результаті може призвести до небажаних наслідків. Але пред’явлення обвинуваченя ще не означає, що у справі встановлена істина, у зв’язку з чим робиться висновок, що внутрішнє переконання слідчого на момент притягнення особи як обвинуваченого буде остаточним, а по відношенню до досягнення істини у справі – попереднім. Ігнорування слідчим свідчень обвинуваченого, неякісна їх перевірка може призвести до формування неправильного внутрішнього переконання, а це у свою чергу до слідчих помилок.

Дисертант підтримує думку вчених-юристів, які поділяють слідчі помилки на ті, що можуть бути усунуті і ті, що усунути вже неможливо, а також згоден із наступною класифікацією помилок: 1) помилки логічні і фактичні; 2) помилки матеріально-правові і процесуально-правові; 3) по суб’єктах; 4) в залежності від стадії процесу; 5) по цільовому напрямку: у ході збирання доказів, у ході процесуальних дій, у ході перевірки та оцінки доказів, при прийнятті рішень; 6) у відношенні до пред’явленого обвинуваченя – обвинувальні і виправдальні.

Далі автор зупиняється на правовідносинах слідчого з начальником слідчого підрозділу та прокурором, розглядає ряд типових конфліктних ситуацій, що виникають між ними при провадженні у справі. На його думку надана кримінально-процесуальним законом можливість слідчому заперечувати вказівкам прокурора по окремих рішеннях є не тільки правом слідчого, але і його обов’язком, тому слідчий при вирішенні основних питань зобов’язаний це зробити, чим буде забезпечена його процесуальна самостійність та реалізоване його внутрішнє переконання не тільки при оцінці доказів, але і при прийнятті основних рішень по справі. І у зв’язку з цим дисертант пропонує зміни до ч.2 ст.114 КПК України і ч.4 ст.28 проекту КПК.

Пропонується автором також доповнити ст.1141 КПК України і ст.29 проекту КПК, що у випадку, коли начальник слідчого підрозділу дає вказівки у справі, то послідовність їх виконання і час виконання визначе сам слідчий, у провадженні якого знаходиться справа, бо відсутність такої норми призводить до порушення процесуальної самостійності слідчого.

На думку автора, слідчий також не повинен виконувати дії і приймати рішення, з якими він не згоден, навіть якщо про це дає вказівку прокурор. В такому випадку прокурор повинен сам виконати слідчу дію, у правильності якої він переконаний.

Аналіз слідчої практики свідчить, що формування внутрішнього переконання слідчого при складанні обвинувального висновку здійснюється з моменту притягнення особи як обвинуваченого та ґрунтується на отриманих знаннях в ході провадження слідчих дій, їх перевірці і оцінці, здійснюється через взаємодію з органами дізнання, начальником слідчого підрозділу, прокурором і реалізується через його процесуальну самостійність, перебуває з нею у взаємозв’язку, формується остаточно і набуває завершеного характеру.

Дисертант підтримує думку про те, що закриття кримінальної справи слідчим – вирішення справи по суті. Для закриття справи за відсутністю події злочину (п.1 п.2 ч.1 ст.6 КПК) слідчий повинен зібрати докази про те, що події, у зв’язку з якою порушено справу, не було; подія мала місце, однак вона не є злочином. Закрити кримінальну справу (ч.2 ст.213 КПК) можливо, коли наявними у справі доказами участь обвинуваченого у вчиненні злочину не доведена і всі необхідні й можливі слідчі дії для одержання нових доказів та усунення сумніву щодо вини обвинуваченого виконано: 1) тобто у слідчого остаточно не сформувалося внутрішнє переконання, не усунуті сумніви і в даному випадку знайде свою реалізацію принцип презумпції невинуватості; 2) як показало вивчення слідчої практики, слідчі найчастіше виносять немотивовані постанови стосовно саме цього, бо не вказують або неправильно вказують підстави і мотиви закриття кримінальної справи. Так, у 9,7% постанов про закриття кримінальної справи підстави, що зазначені в резолютивній частині, не відповідали мотивам, викладеним в описово-мотивувальній частині, у 8,4% випадків мотивування рішення зводилося до перерахування окремих джерел доказів, зібраних у ході слідства, без аналізу інформації, що міститься в ній, у 7,6% - слідчі неправильно вказували підстави для закриття кримінальної справи, а в 2,8 % постанов були зазначені підстави для закриття кримінальної справи, які не передбачені законом (доцільність, відсутність тяжких наслідків і ін.).

Вивчення постанов прокурора про скасування постанов слідчих про закриття кримінальних справ та направлення їх на додаткове розслідування також свідчить, що однією з причин скасування подібних постанов є те, що слідчі поверхово мотивують свої висновки про закриття кримінальної справи на тій чи іншій підставі, ретельно не аналізують зібраних доказів (у 18-ти постановах прокурорів спеціально зверталася увага на ці обставини).

У висновках стисло сформульовані основні положення, які обґрунтовані автором під час дослідження. У дисертації автор продемонстрував, як внутрішнє переконання слідчого впливає на прийняття процесуальних рішень, показав його роль при провадженні по кримінальних справах на досудових стадіях кримінального процесу. Розкрив поняття внутрішнього переконання слідчого. Навів поняття процесуального рішення слідчого, обґрунтував висновки про те, що на протязі однієї стадії процесу має місце попередня і кінцева оцінка доказів, зробив висновки про те що немає процесуальної незалежності слідчого, а є лише його процесуальна самостійність. Подав пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства і проекту КПК України, які мають на меті усунути прогалини в кримінально-процесуальному законі.

Запропоновано також вивести слідчий апарат МВС із підпорядкування на місцях керівникам органу дізнання і підпорядкувати його Головному слідчому управлінню МВС.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Смоков С.М. Забезпечення законності процесуальних рішень, що приймаються на досудовому слідстві.//Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2002. -- №1 – С.85 -88

Смоков С.М. Внутреннее убеждение следователя при расследовании уголовных дел //Актуальні проблеми держави та права. Одеська національна юридична академія. – 2001. – №10. – С.113-119.

Смоков С.М. Деякі процесуальні та організаційні рішення, які приймаються при провадженні кримінальних справ слідчими і слідчо-оперативними групами //Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. Т. 22 -- К., 2001. – С. 549-552.

Смоков С.М., Муравін О.Б. Деякі проблеми складання обвинувального висновку за новим проектом КПК України //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000. -- №2 – С. 105-108.

Смоков С.М., Тертышник В.М. Проблеми істини та гарантії захисту прав і свобод людини у кримінальному процесі //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000 – №1 – С. 143-149.

Смоков С.М. Процесуальні рішення і їх залежність від внутрішнього переконання слідчого //Проблеми пенітенціарної теорії та практики. Вісник Київського інституту внутрішніх справ. – 2002. - №7. – С.185-190.

Смоков С.М. Організація розслідування злочинів і внутрішнє переконання слідчого //Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства (Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції) 4.2 – Запоріжжя, 2002. – С 12-15.

Смоков С.М. Взяття під варту і внутрішнє переконання слідчого. //Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах.. Тези доповідей науково-практичної конференції /ч.1 – К. – 2002 – С 180-181.

анотація

Смоков С.М. Внутрішнє переконання слідчого і його роль при прийнятті процесуальних рішень. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2002.

У дисертації комплексно розглядаються теоретичні та практичні проблеми і шляхи їх вирішення, які пов’язані з реалізацією внутрішнього переконання слідчого при прийнятті процесуальних рішень.

Розкривається сутність, зміст і значення внутрішнього переконання слідчого, роль закону при оцінці доказів і прийнятті слідчим процесуальних рішень. Обґрунтовується провідна роль слідчого при оцінці доказів по кримінальній справі, констатується, що процесуальні рішення –це форма реалізації внутрішнього переконання слідчого, розглядається роль внутрішнього переконання і процесуальна самостійність слідчого при прийнятті найважливіших рішень, в ході порушення кримінальної справи, затримання підозрюваного, обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, пред’явлення обвинуваченя, складання обвинувального висновку та закриття кримінальної справи.

Сформульована низка пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства з метою підвищення ролі органів досудового слідства, укріплення процесуальної самостійності слідчого.

Ключові слова: слідчий, внутрішнє переконання, процесуальні рішення, процесуальна самостійність.

АННОТАЦИЯ

Смоков С.М. Внутреннее убеждение следователя и его роль при принятии процессуальных решений. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 – уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2002.

Диссертация представляет собой исследование на монографическом уровне комплекса теоретических и практических вопросов, связанных с внутренним убеждением следователя и значения его роли при принятии процессуальных решений по уголовным делам.

В диссертации раскрыты понятие, сущность и значение внутреннего убеждения следователя, под которым диссертант понимает –такое состояние сформировавшегося профессионального знания в сознании следователя, при котором он считает собранные по делу доказательства достаточными для принятия решения, уверен в правильности своего вывода и готов к соответствующим практическим действиям – принятию решения в соответствии с полученными знаниями.

Проанализирована роль закона и влияние внутреннего убеждения на оценку доказательств.

Раскрыто понятие процессуального решения следователя и аргументирован вывод о том, что все процессуальные решения следователь принимает самостоятельно, даже те, которые согласно закона требуют санкции прокурора или решения суда; проанализировано каким образом внутреннее убеждение следователя реализуется в ходе принятия им решений формулирующих обвинение и принятие решения направленных на прекращение дела.

Обосновывается вывод о том, что не существует процессуальной независимости следователя, а есть только его процессуальная самостоятельность.

Вносятся предложения о переподчинении следственного аппарата в системе МВД напрямую Главному следственному управлению министерства.

Обосновывается положение, согласно которого: процесс формирования внутреннего убеждения следователя условно проходит два этапа:

1) от стадии возбуждения уголовного дела и до привлечения лица в качестве обвиняемого;

2) с момента привлечения лица в качестве обвиняемого и до принятия решения об окончании досудебного следствия.

И представляет собой: познавательную, конструктивную, воспитательную, коммуникативную, организационную, удостоверительную деятельность.

Аргументируется необходимость дополнения УПК Украины ст.1181 “Сроки исполнения поручения и указаний следователя”, следующего содержания: “

Следователь имеет право установить срок исполнения поручения и указания органу дознания о производстве розыскных и следственных действий. При невозможности исполнения указания в срок, установленный следователем, орган дознания обязан незамедлительно информировать об этом следователя в письменной форме”.

Сформулировано целый ряд изменений в ст.114 и ст.1141 значительно расширяющих процессуальное положение следователя, в числе которых право следователя определять самому последовательность следственных действий и срок их выполнения при даче указания по делу прокурором или начальником следственного подразделения; обязанность следователя обжаловать соответствующему прокурору в случае его несогласия с изъятием у него дела и передачей другому следователю, а также ряд других предложений направленных на усовершенствование действующего уголовно-процессуального законодательства.

Ключевые слова: следователь, внутреннее убеждение, процессуальное решение, процессуальная самостоятельность.

SUMMARY

Smokov S.N. The internal persuasion of the investigator and his role at the acceptance of procedural decisions. – Manuscript.

The dissertation on competition of the scientific degree of the candidate of jurisprudence, speciality 12.00.09 – criminal process and criminalistics; legal examination. – The Kiev National University by Taras Shevchenko, Kyiv 2002.

The theoretical and practical problems are considered in dissertation in complex. Also the dissertation research examines the ways of their decision, which are connected with the realization of internal persuasion of the investigator at the acceptance of procedural decisions.

The essence, contents and meaning of persuasion of the investigator are revealed in the dissertation research. The role of law is opened at the estimation of the proofs and the acceptance of procedural decisions by the investigator. The fundamental role of the investigator is proved at the estimation of the proofs on criminal case. It is established that the procedural decisions are the form of the realization of internal persuasion of