ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н. КАРАЗІНА

ШЕЙКО Василь Миколайович

УДК [94(100)“188/200”“71”:130.2+008](043.3)

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ

ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ В ДОБУ ГЛОБАЛІЗМУ

(КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧАТОК ХХІ СТ.)

07.00.02 – Всесвітня історія

17.00.01 – Теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

ХАРКІВ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківській державній академії культури Міністерства культури і мистецтв України (м. Харків).

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор Чувпило Олександр Олександрович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, завідувач кафедри нової та новітньої історії

– доктор історичних наук, професор Єсипенко Роман Миколайович, Інститут журналі стики Київського національного універ ситету ім. Тараса Шевченка, професор кафедри телебачення та радіомовлення

- доктор філософських наук, доцент Павленко Юрій Віталійович, Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, головний науковий співробітник

Провідна установа – Інститут історії України НАН України, відділ історії культури українського народу, м. Київ

Захист відбудеться “_26_”___квітня___2002 р. о_15_годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. ІV–65.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий “_22_”__березня___2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Людство перетнуло межу третього тисячоліття. Особливої актуальності набуло питання про подальшу долю цивілізації. Кризові явища економічного, соціально-культурного, екологічного, демографічного характеру охопили планету. Вони активізувалися наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., коли в основному завершилось формування глобальної цивілізаційної системи. У ХХ ст. інтеграційні економічні, політичні, соціально-культурні процеси поширилися не тільки на окремі країни, регіони, а й на все людство і стали чинниками всесвітньої історії. Вони призвели як до розвитку і взаємозбагачення зв'язків між народами, так і до глобальної небезпеки, що загрожує існуванню усього живого на Землі. В центрі планетарної кризи – протиріччя між становищем в сучасній цивілізації людини як культуротворчої сили і негативними наслідками стихійних дій цієї сили. Цивілізаційна еволюція всесвітньої історії висуває на перший план культуру як ключовий, сутнісний фактор планетарного розвитку та її носія і творця – людину, етнос, зокрема український. Зрозуміти причини та осягнути масштаби кризи земної спільноти, визначити запобіжні заходи протидії дає можливість історико-культурологічне дослідження цивілізаційної еволюції і насамперед – кінця ХІХ – початку ХХІ ст., коли почали діяти глобальні процеси і сформувалася планетарна цивілізація. Водночас подальша доля України, її культури як складових Всесвіту, прямо залежить від вирішення зазначеної проблематики.

Історико-культурологічне вивчення суперечливого цивілізаційно-еволюційного процесу, сучасного кризового стану суспільства потребує пошуку і розробки відповідних методологічних підходів, уведення до наукового обігу нового наукового апарату, нового розуміння руху всесвітньої історії. Об'єктивним чинником, що актуалізує теоретичну розробку принципово інших підходів до концепцій, які досліджуються, стала необхідність утвердження планетарного світогляду, нового мислення людини, що сприятиме об'єднанню зусиль для подолання кризових явищ, налагодженню діалогу культур народів як найдієвішого пошуку оптимальних рішень загальнолюдських проблем.

Актуальність дослідження історико-культурологічних парадигм цивілізаційної еволюції в добу глобалізму зумовлена і тим, що при всій своїй доленосній науковій та практичній значущості для людства вона фактично залишається поза увагою науковців.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою державних міжвузівських наукових і навчальних програм, зокрема кафедр: всесвітньої історії, культурології, етики, естетики, філософії та політології практично всіх гуманітарних і більшості технічних навчальних закладів. Наукове дослідження виконувалося в межах затверджених вченою радою Харківської державної академії культури тем: “Генеза та розвиток культурології”, “Історія української художньої культури”. Робота пов'язана з дослідженнями проблем історії культури, цивілізації, глобалістики, які здійснюють відділ історії культури українського народу Інституту історії України НАН України (“Культура як чинник державотворення”, державний реєстраційний номер 0198U000945 ) та відділ глобальних проблем сучасної цивілізації Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України (“Цивілізаційні основи світових трансформаційних процесів”, державний реєстраційний номер 0101V005101 ).

Мета і завдання дослідження. З урахуванням актуальності та багатогранності проблематики мета роботи – системно проаналізувати історико-культурологічні концепції еволюції планетарної цивілізації в умовах глобалізму, визначити методологічні підходи дослідження історичних трансформацій культур різних етносів, включаючи український, наприкінці ХІХ – на початку ХХІ ст., обгрунтувати генезу і розвиток континууму культур та планетарної макроцивілізації. Відповідно до поставленої мети основними завданнями дослідження є:

·

· вивчити теоретико-методологічні підходи до концепцій всесвітньої історичної еволюції культур та цивілізації;

· окреслити за допомогою цивілізаційного підходу предметне поле історії культури, розглянути феномени “культура” та “цивілізація”, їх місце у глобальній динаміці культурно-історичного процесу;

· охарактеризувати з позицій синергетичної парадигми історико-культурний розвиток світу як сукупність нелінійних процесів та виявити біфуркаційні впливи наукових революцій на історичну еволюцію цивілізаційних процесів;

· розкрити в історико-культурологічному контексті основні етапи глобальної еволюції цивілізації;

· з'ясувати сутність раціонального та ірраціонального підходів до самовизначення людини у світі культури;

· проаналізувати процеси специфіки інтеріснування сучасного континууму культур і визначити за історико-географічними та культурно-ментальними критеріями новий порядок світових суперкультур;

· розкрити особливості процесів етногенезу, культурогенезу, ноосферогенезу сучасного континууму культур та розробити концепцію формування поліетносфери і поліетносферогенезу;

· узагальнити сутність масової культури як феномена глобально-цивілізаційних процесів та охарактеризувати її соціальні функції;

· розглянути основні віхи історії української культури у світовому вимірі.

Об'єкт дослідження – історія та теорія світової цивілізації і культури.

Предмет дослідження – історичні та культурологічні концепції розвитку цивілізаційних процесів кінця ХІХ – початку ХХІ ст.

Методи дослідження. При визначенні принципів і методів історико-культурологічного дослідження автор орієнтувався на системне і комплексне вирішення проблеми, що зумовило міждисциплінарний науковий підхід. Тому в дисертації проаналізовано досягнення науковців з історії, етнології, філософії, соціології, культурології, психології тощо. Відповідно до поставлених завдань та апробації висунутих концепцій у дисертації застосовано спеціально-історичні методи і принципи дослідження, цивілізаційно-циклічні, синергетичні підходи до вивчення культурно-історичного процесу, а саме:

·

· розгляд за допомогою принципу історизму та цивілізаційно-циклічного підходу концепцій історичного процесу глобальної еволюції континууму культур і етносів, включаючи український;

· конструювання в руслі синергетичної парадигми моделей світу, людини та історико-культурної цивілізаційної еволюції як сукупності нелінійних процесів;

· моделювання цивілізаційно-циклічних концепцій етногенезу, культурогенезу, поліетносферогенезу;

· визначення через принцип історизму та соціальний підхід тенденцій розвитку української культури в контексті глобального континууму культур та цивілізаційної еволюції.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в історичній науці та культурології системно проаналізовано історико-культурні концепції цивілізаційної еволюції в добу глобалізму, застосовано нові методологічні підходи до осмислення суперечливих культуротворчих етнічних процесів, сформульовано парадигми генези та розвитку континууму культур і планетарної цивілізації. У роботі галузь історичних знань за змістом (історія та теорія культури) збігається зі світовим охопленням об'єкта вивчення (всесвітня історія). Отже, у дослідженні дві спеціальності є предметом розгляду проблематики всесвітньої теорії та історії культури. А сам міждисциплінарний підхід уможливив уперше в історичній галузі вирішити актуальну та пріоритетну історико-культурологічну проблему, яка раніше не була предметом дисертаційного дослідження.

У дисертації обгрунтовано низку положень, що конкретизують наукову новизну одержаних результатів:

·

· вперше всупереч традиційним методологічним підходам до аналізу культурно-історичного процесу запропоновано концепцію нелінійного мислення і синергетики як складової сучасної історичної методології;

· уперше обгрунтовано концепцію якісно нової інформаційної моделі світобудови та застосовано цивілізаційно-циклічний підхід до пізнання історичного розвитку світової культури і побудови єдиної картини багатовимірного цілісного світу;

· вперше визначено предметне поле теорії та історії культури, обгрунтовано сутнісний поділ еволюційних потоків розвитку цивілізації та культур;

· уперше обгрунтовано нерозривність етногенезу і культурогенезу в цивілізаційній еволюції, наголошено на креативності культурогенезу як процесу постійного відновлення нових культурних форм і систем;

· уперше пропонується ідея про новий порядок континууму культур у добу глобалізму, який охоплює систему суперкультур, що віддзеркалюють різні історико-географічні та культурно-ментальні особливості розвитку регіонів;

· набуло подальшого розвитку положення, згідно з яким соціокультурну структурованість суспільства в епоху глобалізму адекватно описує концепція субкультур як специфічних утворень, що відображають культурні особливості соціальних та професійних груп;

· обгрунтовано ідею про існування простору цінностей, цілей та смислів, яка розгортається в системі “людина – суспільство – природа – космос” і визначає основні орієнтири самопізнання людини;

· доведено, що всупереч песимістичним прогнозам щодо розвитку особистості в епоху техногенної цивілізації відбувається подальше формування її самосвідомості, освіченості, духовності та інтелігентності;

· переосмислено неоднозначне і суперечливе значення масової культури в житті сучасного суспільства, акцентовано увагу на необхідності перегляду спрощеної оцінки місця і ролі масової культури у формуванні свідомості особистості;

· набула подальшого розвитку думка про прискорення в інформаційному суспільстві процесу інтернаціоналізації і глобалізації економіки країн, які залучені до міжнародного поділу праці й обміну продукцією та інформацією;

· запропоновано вдосконалену історико-культурну класифікацію глобальних проблем планетарної макроцивілізації, яка містить їх три різновиди: інтерсоціальні, інтерекологічні та інтердемографічні;

· з'ясовано, що в процесі формування та розвитку культури українського етносу перехрещуються місцеві традиції і впливи ззовні, що зумовлює складну внутрішню структуру національної культури, неповторне поєднання різних її елементів;

· доведено, що в контексті світової культури українська культура, незважаючи на складний і суперечливий характер, виступає як цілісний феномен і неподільна єдність.

Практичне значення отриманих результатів зумовлене сукупністю нових теоретичних положень і висновків, що виносяться на захист. Отримані в дисертації результати складають певну методологічну базу для подальшого розвитку історико-культурологічних засад еволюції сучасної цивілізації і становлять практичний інтерес для розуміння причин кризи земної цивілізації та визначення запобіжних заходів щодо подолання негативних наслідків цієї кризи.

Результати дослідження широко використано, зокрема, в нормативних курсах філософії, соціології, психології, теорії та історії світової і вітчизняної культури, в культурологічних спецкурсах у Харківській державній академії культури, інших вищих навчальних закладах. Для магістрів, аспірантів читаються спецкурси з теорії та історії культури, за тематикою дисертанта формується школа аспірантів. Під керівництвом автора і на підгрунті концепції та результатів дисертації у Харківській державній академії культури підготовлено підручник у семи томах з історії всесвітньої та вітчизняної культури (українською та російською мовами; 6 томів – 245 друк. арк. – уже вийшло друком). Це видання позитивно оцінили науковці. Воно рекомендоване Міністерством культури і мистецтв України для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв.

Ідеї, теоретичні положення дослідження можуть стати у нагоді державотворцям, парламентарям, політичним партіям, а також суб'єктам соціально-культурного процесу для ефективного використання під час боротьби за подальше існування людської спільноти, для подолання протиріч між становищем у сучасній цивілізації людини як культуротворчої сили і негативними наслідками її стихійних дій.

Особистий внесок здобувача. Теоретичні та методологічні положення і висновки є результатом самостійних авторських досліджень.

Із вказаних 77 публікацій 4 написані у співавторстві. В них розглядаються поодинокі аспекти історико-культурологічної проблематики.

У публікаціях №№ 6, 7 дисертант оприлюднив в окремих главах самостійно опрацьований матеріал (відповідно 1,2 та 1,0 друк. арк.).

У публікації № 10 дисертантові належить 60% опублікованого матеріалу, ним особисто зроблений основний теоретичний аналіз.

У публікації № 13 дисертантові належить 50% конкретно-історичного матеріалу та теоретичних узагальнень.

Апробація результатів дисертації. Матеріали для роботи автор накопичував та розробляв при викладанні понад 30 років курсів всесвітньої історії, теорії та історії культури в Харківській державній академії культури, при написанні підручників, навчальних посібників, методичних видань, розробці навчальних планів та навчальних програм. Висновки і положення дослідження були оприлюднені на 53 міжнародних, всеукраїнських та міжрегіональних симпозіумах, конференціях, методологічних семінарах з проблем всесвітньої історії та теорії культури, організатором і учасником яких був дисертант. Серед них міжнародні конференції: “Побудова культури світу: універсальні цінності та служіння суспільству” (Київ, 2000); “Культурна політика України у контексті світових трансформаційних процесів” (Київ, 2001); “Інформаційні технології у слов'янській культурі та українському відродженні” (Харків, 1993); “Культура України: історія і сучасність” (Харків, 1993-2001); “Громадянськість інтелігенції: шляхи формування у кризовому суспільстві” (Харків, 2001); “Інформаційна та культурологічна освіта на зламі тисячоліть” (Харків, 1999); “Освіта і підготовка спеціалістів у галузі бібліотекознавства та інформатики у Східній Європі та країнах СНД” (Париж, 1994); “Структура освіти в регіоні: проблеми оптимізації” (Харків, 1996) “Міжнародне співробітництво та оновлення навчальних планів бібліотечної освіти” (Ілінойський ун-т, США, 1997); “Національне питання в суспільно-політичному та культурному житті Східної України (минуле, сучасне, майбутнє)” (Харків, 2000); “Час культури і культурний простір” (Москва, 2000); “ІІІ Всесвітній форум українців” (Київ, 2001); “Діалог і гармонія між цивілізаціями” (Нью-Йорк, ООН, США, 2001) тощо.

Апробація результатів роботи була проведена в науковій періодиці – “Українському історичному журналі”, “Архівах України” (Київ), “Вопросах истории” (Москва), в яких надруковано 12 рецензій на монографії, збірки статей і документів, огляди міжнародних конференцій за темою дослідження.

Дисертація обговорена й схвалена міжкафедральним семінаром Харківської державної академії культури.

Публікації. Результати досліджень викладено у 7 монографіях, 12 підручниках, 50 статтях, 53 тезах конференцій.

Структура роботи зумовлена її метою і дослідницькими завданнями. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків (разом 347 сторінок) та списку використаних джерел (1799 позицій – 125 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Перший розділ “Історико-культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел та історіографія” складається із трьох підрозділів і містить класифікацію джерел, характеристику їх інформаційних властивостей, огляд історії дослідження, оцінку джерел та історіографії проблематики. У розділі обгрунтовано особливості джерельної та історіографічної бази дослідження. Зазначається, що в умовах інформаційної цивілізації, що зароджується, через високі технології виникло нове покоління носіїв і ретрансляторів інформації. Усе це потребує розробки та застосування принципово нових підходів до вивчення й аналізу джерельної та історіографічної бази актуальних проблем всесвітньої історії і, насамперед, історії та теорії культури планетарної цивілізації. І якщо для висвітлення локальних історико-культурологічних проблем тих чи інших етносів, наприклад українського, ще дієспроможні звичні канонічні підходи до аналізу джерельної та історіографічної бази, то при дослідженні глобально-цивілізаційної історико-культурологічної тематики вони, як з'ясувалося, не дають належного наукового ефекту. Для дисертанта переважна більшість фундаментальних оригінальних праць вчених ХІХ – ХХ ст. є друкованими джерелами. Водночас при розгляді історії української культури в контексті всесвітнього цивілізаційного процесу були використані канонічні форми аналізу видової класифікації джерел та історіографії.

Джерельно-документальну базу дисертації можна умовно поділити на п'ять груп.

Першу групу складають історичні, історико-філософські праці вчених другої половини ХІХ – початку ХХ ст., в яких висвітлюються проблеми культури як особливої форми існування людини, як специфічної системи історичних цінностей та ідей. Намітилися перші паростки цивілізаційно-циклічного підходу до вивчення всесвітньої історії культури. Друга група джерел представлена дослідженнями численних історико-культурологічних шкіл. Їх аналіз свідчить про ступінь розробки історико-культурологічних проблем у різних галузях знань, дозволяє простежити динаміку цивілізаційної еволюції. Третя, найчисленніша група джерел – праці істориків, археологів, антропологів, етнологів, культурологів, філософів, соціологів, психологів кінця ХІХ – ХХ ст. Саме в них міститься безліч фактів і концепцій стосовно розвитку знань про всесвітню історію і теорію культури під час еволюції глобальної цивілізації в ХХ ст. Четверта група представлена міжнародними документами світових організацій та нечисленними роботами вчених, які наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. торкалися зазначеної тематики. Вони надають можливість концептуально оцінити сучасне культурологічне середовище розвитку цивілізації.

До п'ятої групи комплексу джерел увійшли документи та матеріали, в яких висвітлюються питання історії української культури кінця ХІХ – початку ХХІ ст. В основу їх огляду покладено традиційну видову класифікацію. По-перше, це праці класиків української культури, в яких подається оцінка співвідношення українського з іншими етносами світу. По-друге, це опубліковані матеріали різних з'їздів діячів мистецтва, освіти, культури та громадських об'єднань. В них віддзеркалюються культуротворче життя та вплив на нього оточуючого світу. По-третє, це численні друковані збірки документів, статистичних та архівних матеріалів. Серед них значний інтерес викликають документи партійно-радянських органів, які свідчать про тоталітарну політику владних структур у сфері науки, освіти й культури. По-четверте, це – матеріали різних центральних, обласних і міських архівів (ЦДАВО України, ЦДАГОУ України тощо). Важливі документи про науково-мистецьку, культуротворчу діяльність містяться в рукописному фонді Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. По-п'яте, це періодична преса, яка обіймає великий і різноманітний матеріал про культурно-мистецький розвиток України, її культурні зв'язки з іншими країнами. Однак слід зауважити, що ці джерела через суб'єктивізм та заідеологізованість потребують нових концептуальних підходів.

Таким чином, зважаючи на те, що тема дисертації не досліджена, а її історіографія тільки формується, в першому розділі перевага надається розгляду джерел.

На основі аналізу та узагальнення праць різних авторів, які торкалися проблем всесвітньої історії і теорії культури (Ф. Гізо, А.Л. Кребер, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, Л.А. Уайт, П. Сорокін, Е.Б. Тайлор, Ф. Бродель, Б. Рассел, Г. Ріккерт, М. Вебер, К. Ясперс, М.С. Грушевський, Е.П. Агості, Е.С. Маркарян, С.Н. Артановський, Ю.В. Яковець, Ю.В. Павленко, С.Б. Кримський, Е.М. Кучменко, О.О. Чувпило та ін.), виявлено, що всесвітня історія культури, як така, почала вивчатись з 50-х рр. ХІХ ст. Автором з'ясовано, що цьому сприяло три моменти. По-перше, розширення колоніальної експансії розвинених країн стимулювало необхідність вивчення культур поневолених народів з метою ефективнішого управління ними (Б. Малиновський, Ф. Редкліфф-Браун, Е. Еванс-Притчард та ін.). По-друге, аналіз досягнень дослідників давнини, Середньовіччя та епохи Відродження (М. Блок, Л. Февр, М.К. Реріх, А.І. Арнольдов, О.С. Богомолов, М.С. Коган, Б.С. Єрасов, А.Я. Флієр, Ф. Бродель, Л.М. Баткін, О.Ф. Лосєв, С.С. Авєрінцев, А.Я. Гуревич, Е.А. Орлова та ін.) свідчить, що, починаючи з епохи Відродження, виникали різні наукові течії, кожна з яких своєрідно пояснювала історію і теорію розвитку культури. Основні з них: “критика” культури (Руссо), яка протиставляє моральній розпусті “культурних” націй простоту та чистоту моральності народів, які перебували на патріархальному ступені розвитку (М.К. Реріх, А.Х. Горфункель та ін.); німецька класична філософія у сфері морального (І. Кант); школа романтизму (І.Г. Гердер, Ф. Шиллер, Ф. Шеллінг та ін.); історико-філософської свідомості (Г.В. Гегель та ін.); традиції порівняльно-історичного вивчення культури (К. Ясперс А.Я. Флієр та ін.); культурно-історичні теорії (М.Я. Данилевський, К.М. Леонтьєв, О.С. Хомяков) та ін. Виявлено, що з останньої третини ХІХ ст. вивчення всесвітньої історії культури розвивається і в межах антропології (К. Леві-Стросс, Ф. Боас, А.Л. Кребер, М. Херсковіц, М. Харріс, В.В. Іванов, В.С. Степін та ін.) та етнографії (Ю.В. Бромлей, С.Н. Арутюнов, Г. Стокін та ін.). Третя обставина, яка сприяла започаткуванню еволюційного світоуявлення всесвітньої історії і теорії культури, це подальший розвиток науки й техніки, поява гуманістичних теорій, що визначали місце людини у світі культури, та наукових методів пізнання (К. Ясперс, В.Ф. Венда, Т. Кун, М.В. Волькенштейн, С.Б. Кримський, М.В. Попович, В.І. Касьян та ін.).

Вивчення історіографії кінця ХІХ – початку ХХІ ст. засвідчило, що певний універсалізм еволюційних уявлень про культуру, які склалися, був підданий критиці з позицій неокантіанства (М. Вебер, Г. Ріккерт та ін.), потім оформився у “теорію культурних кіл” (Л. Фробеніус, Ф. Ратцель, Ф. Гребнер та ін.), поширену до початку 20–х рр. ХХ ст. З'ясувалося, що теорія єдиної лінійної історичної еволюції культури також піддавалася критиці з позиції філософії життя, їй була протиставлена концепція “локальних цивілізацій” та культурних регіонів, які проходять подібні етапи росту, визрівання та загибелі (І.Г. Гердер, А.Дж. Тойнбі, О. Шпенглер, Г. Зедльмайр, М. Данилевський, П. Сорокін, М. Туган-Барановський, Ф. Бродель, К. Ясперс, М. Кондратьєв, О. Чижевський, Л. Гумільов, Ю. Яковець, Й. Шумпетер, Г. Менш та ін.).

Аналіз першоджерел і літератури виявив, що в деяких концепціях критика культури, започаткована Ж.Ж. Руссо, доводилася до повного її заперечування; висувалася ідея “природної антикультурності” людини, а будь-яка культура трактувалася як засіб її придушення та підкорення (Ф. Ніцше). Поняття “культура” у співвідношенні з дефініцією “цивілізація” все більше розмивалося залежно від появи нової історичної, культурологічної, філософської або іншої думки. Виходячи з цього, для правильного вибору напрямів дослідження виникла необхідність детальнішого аналізу джерел основних історико-культурологічних шкіл антропологічних теорій культур.

У розділі розглянуто культурно-історичний напрям (історична школа), який базувався на тих поняттях, що “всесвітня історія” та “культура” значною мірою тотожні (праці Ф. Боаса, Л. Моргана, Г. Елліот-Сміта, С. Кларка, І. Ліпперта, Е. Тайлора, Дж. Леббока, Г. Фішера, С.А. Токарєва, М. Блока, М.Г. Левіна, Е.А. Баллера та ін.). Ідеї історичної школи виникли в кінці ХІХ ст. та призвели до втрати попереднього панівного впливу еволюціонізму.

Важливим напрямом концептуального пізнання соціокультурної історії цивілізації, що знаходиться на перехресті емпіричного вивчення історії культури і ведеться з позицій описових методологій історичної науки, системно-моделюючих, типологічних і кроскультурних досліджень історичної культурології, є історична антропологія (М. Харріс, Г. Кліффорд, Р. Неролл Г. Маркус, Ю. Ємельянов, С. Токарєв та ін.). Її виникнення пов'язано з роботами групи французьких істориків першої половини ХХ ст., які об'єдналися під назвою “школа Анналів” (Л. Февр, М. Блок) та їх послідовників (Ф. Бродель, Ф. Доссе, П. Барке, Ю. Афанасьєв, А. Гуревич, та ін.).

Самостійним напрямом дослідження залишається історична культурологія. (Г. Гегель, Е. Кант, І. Гердер, К. Маркс, Ф. Енгельс, Л. Февр, В. Віндельбанд, К. Ясперс, Б. Рассел, Г. Ріккерт, Ю. Яковець, С. Токарєв, В. Барулін, О. Богомолов, О. Лосєв, Н. Автономова та ін.). На історичну культурологію впливали різні школи, особливо – еволюціонізму. Напрям дослідження зумовив детальний аналіз цієї історико-філософської школи.

Видатними представниками еволюціонізму в ХІХ – початку ХХ ст. були: Г. Спенсер, Дж. Мак-Леннан, Дж. Леббок, Е. Тайлор, Дж. Фрезер; – в Англії; А. Бастіан, Т. Вайц, І. Ліпперт – у Німеччині; Л.Г. Морган – у США, Ш. Летурно – у Франції. У його межах існували такі напрями: а) анімізму та “преанімізму”, що надавали перевагу історично-культурному осмисленню світу; б) еволюціонізму Г. Спенсера, який вважав, що історичний розвиток культур відбувається у напрямку їх інтеграції та поєднання у деяку цілісність у напряміку їх інтеграції та поєднання у деяку цілісність; в) соціологічний напрям (О. Конт, Е. Дюркгейм, Дж. Мак-Леннан, П. Сорокін, К. Штарке та ін.), пов'язаний з іменами Е. Дюркгейма та його учнів. На думку Дюркгейма, метод соціології – універсальної науки про суспільство – полягає у вивченні “історично-соціальних фактів”; г) амстердамська школа (С.Р. Штайнметц, Т.С. Ван дер Бей, Й. Фаренфорт та ін.) детально розглядала історично-просторові та часові варіації таких явищ, як війна, рабство, становище жінки, первісні вірування та ін.; д) неоеволюціонізм, що склався в 60–х рр. ХІХ ст. у Колумбійському та Мічиганському університетах (США). Імпульс відродження інтересу до цих ідей виходив від праць Л. Уайта та був підтриманий такими культурними антропологами, як А. Вайда, Р. Карнейро, Р. Неролл, Р. Раппопорт, М. Салінс, Е. Сервіс, M. Харріс та ін. Упродовж ХІХ та ХХ ст. продовжувалося протистояння еволюціоністських концепцій і підходів, які стверджували різноманіття історичного розвитку. Прибічники перших спиралися на свідчення росту і вдосконалення господарських, технологічних, наукових і політичних сторін життя та наполягали на принципі універсальності й необоротності зміни стилів та форм духовного життя, що відбивають поступовий розвиток. Принципово інша лінія спиралася на свідчення сталого різноманіття культур, які не зводяться до “попереднього етапу” єдиного взірця, за який незмінно приймали західну цивілізацію. У цьому підході культура виступала як різні течії історії, що протікають в “інший” час і за своїми стадіями. Цей підхід породив теорію цивілізацій, у межах якої були створені відомі праці М. Данилевського, А.Дж. Тойнбі, О. Шпенглера, Ю. Яковця та ін.

З метою обгрунтування власної історико-культурологічної концепції цивілізаційної еволюції постала необхідність розглянути школу дифузіонізму, що виникла наприкінці ХІХ ст., як реакція на еволюціонізм. Представники дифузіонізму протиставляли всеосяжним концепціям розвитку останнього вивчення обмежених історичних проблем. З'ясувалося, що існує декілька течій у межах цієї школи (В. Біблер, Г. Сміт, Б. Парахонський, С. Ларченко, Є. Соколов та ін.). Основні з них: а) історико-географічний напрям (Е. Норденшельд, Р. Хайне-Гельдерн, К. Біркет-Сміт та ін.), що ставив своїм завданням показати на основі вивчення поширення культур історичну послідовність культурного розвитку; б) теорія міграції – концепція, що виникла на межі ХІХ та ХХ ст., в основі якої – намагання перебороти абстрактно-історичний спосіб розгляду історії культури, якого додержувалися прибічники еволюціонізму; в) вчення про культурні кола (Ф. Гребнер, Л. Фробеніус, В. Шмідт, В. Копперс та ін.) – прагнення глобальної реконструкції історії первісного суспільства; г) теорія культурних ареалів (К. Уїслер, Е. Сепір, К.  Кребер, почасти М. Херсковіц, Г. Элліот-Сміт, У. Перрі, У. Ріверс та ін.), теоретичною передумовою якої була теза про те, що існує нерозривний взаємозв'язок між географічним середовищем та історичним розвитком культури; д) міфологічна школа – напрям, який виник на початку ХІХ ст. у Німеччині під впливом порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства. Основоположниками міфологічної теорії є брати Я. Грімм та В. Грімм у Німеччині, Ф.І. Буслаєв у Росії, молодші міфологи – М. Мюллер в Англії; А. Пікте, М. Бреаль у Франції; А. Кун, В. Шварц, В. Маннгардт у Німеччині; А. де Губернатіс в Італії; О.Н.  Афанасьєв, І.А. Худяков, О.О. Котляревський та ін. у Росії; е) теорія загального та окремого розвитку (Е.  Сервіс, Л.  Уайт ). Вона протиставляє універсальну історію, підпорядковану певній детермінованості, різноманіттю локальних історичних подій, внаслідок чого проводиться принципова відмінність між історією та еволюцією; є) історично орієнтований напрям (Е. Сервіс, Р. Карнейро, Д. Рібейро, Дж. Ленскі, К. Уїслер, А. Кребер, А. Гольденвейзер, Р. Лоуї, П. Радін, Л. Уайт та ін.). Характеризується зображенням більш або менш визначних процесів історичного розвитку та розробкою пропозицій з періодизації; ж)  фінська школа – напрям, який виник у Фінляндії, застосовувавє історико-етнографічний метод вивчення взаємодії культур та концентрувавє увагу на дослідженні фольклору (Ю. Крун, Е. Льонрот).

Історико-культурологічний ракурс дослідження диктував необхідність аналізу ще однієї наукової школи. Так, на початку ХХ ст. ідея розгляду історичних об'єктів як інтегрованих, таких, що взаємовпливають, виконують жорстко встановлені функції, задані цілісністю систем, використовуєтьсяла у нзагальнолюдськихаукових дисциплінах під назвою функціоналізму (структурно-функціонального методу). (Б. Єрасов, А. Бєлік, В. Безпалов, Л. Сальников та ін.). У межах цього напряму англо-американська антропологічна школа (А. Кребер, Е. Еванс-Притчард, Р. Бенедикт, М. Мід та ін.) накопичила великий історичний матеріал, який описував звичаї, вдачу, спосіб життя так званих примітивних народів. Пізніше були проведені дослідження малих народів Індії, країн Південно-Східної Азії та ін. у працях Б. Малиновського, А. Редкліфф- – Брауна та ін. У другій половині ХХ ст. з описовим аналізом цього напряму виступили – Б. Єрасов, А. Бєлік, В. Безпалов, Л. Сальников та ін.

На початку ХХ ст. виник біологічний напрям (А. Бастіан, Т. Ахеліс, Г. Спенсер, К. Бюхнер, А. Гобіно, Ж. Ляпуж та ін.). УЦі вчені обгрунтували закономірності історичної еволюції суспільства через перенесення в галузь суспільних наук принципів природничих наук, що не завжди приводило до бажаних результатів. Одним із відгалужень цього напряму був культурний релятивізм.

Марксистська теорія розвиваласята паралельно і під частковим впливом теорії еволюціонізму. К.  Маркс та Ф. Енгельс за основу взяли окремі положення вчених-дослідників – – М. Ковалевського, І. Бахофена та Л. Моргана. Будь-яке виявлення культури за марксистською теорією є проявленням якісних стадійних ознак та особливостей на певному визначеному рівнем продуктивних сил ступені розвитку людини. Власне, сам процес формування людини протікає як культурно-історичний. Його людські якості є результатом засвоєння ним мови, прилучення до існуючих у суспільстві цінностей, традицій, опанування притаманних даній культурі засобів та набуття навичок діяльності (див. про це у працях В. Біблера, Р. Арона, В. Брожика, В.  Вільчека, О. Зинов'єва, Д. Горського та ін.).

Одним із суперечливих напрямів, так або інакше пов'язаним з вивченням теорії та історії культури, є психоаналітичний напрям (фрейдизм). Учення З. Фрейда має певний світоглядний потенціал. Він пов'язаний передусім зі специфічним осмисленням людини та культури. В його основі – переконання З. Фрейда в антагонізмі природних засад у людині, сексуальних та агресивних імпульсів несвідомого, з одного боку, а з іншого, – культури. Причиною цього антагонізму на внутрішньопсихічному рівні, за Фрейдом, є культура з її ідеалами, нормами, вимогами (С. Цвейг, А. Руткевич, М. Ярошевський, В. Луко, П. Гальперін, А. Шерозія, Б.  Зейгарник, М. Попова та ін.). В історії духовної культури, наукової творчості навряд чи можна знайти вчення, яке б викликало такі різкі розбіжності в оцінках, ніж учення психоаналізу.

Його своєрідним продовженням в історико-філософській думці став неофрейдизм, який у своїх різних варіантах і модифікаціях відтворює численні ідеї психоаналітичного вчення З. Фрейда. Теоретичною основою цього напряму є поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості й суспільства. Піддавши критиці низку положень класичного психоаналізу у тлумаченні внутрішньопсихічних процесів, але залишивши його найважливіші концепції, представники неофрейдизма перенесли центр ваги на дослідження міжособистісних стосунків. Саме суспільство, його культура розглядаюється як джерело загального відчуження і визнається ворожим корінним тенденціям розвитку особистості й трансформації її життєвих цінностей та ідеалів. Творчими критиками теоретичних постулатів Фрейда були К. Юнг, А. Адлер, О. Ранк, а також більш пізні неофрейдисти К. Хорні, Г. Саллівен, Е. Фромм, В. Райх та ін.

У розділі на підставі проведеного аналізу та узагальнення досліджень різних авторів, наукових шкіл та напрямів дисертант дійшов висновку про те, що всесвітня історія та теорія культуриа в різних їхї проявах стала об'єктом і предметом вивчення різноманітних конкретних наук (всесвітня історія, культурологія, філософія, етнографія, археологія, етнологія, соціологія, психологія та ін.). Це зумовило різні підходи до виділення предметного поля науки про культуру. Відсутність єдиної загальновизнаної дефініції феномена культури приводить до різного трактування об'єкта й методів історії і теорії культури. Відмінність концепцій варіюється у діапазоні визначень культури від тотальної сукупності всіх позабіологічно набутих та успадкованих форм (технологій і продуктів) будь-якої людської діяльності до граничної локалізації розуміння культури як лише духовно-творчоїго основиначала в людському бутті.

Історіографія Аналіз джерел про культуру , яка була проведена, не дає відповіділа на запитання, що являє собою таке феномен “цивілізація”. Чи є дефініції “культура” та “цивілізація” словами-–синонімами, чи між ними існують відмінності? З цієї метою було здійснено історіографічний огляд та узагальнено погляди різних авторів, починаючи з кінця ХVІІІ до початку ХХІ ст. Деякі вчені вживали слова “культура” та “цивілізація” як синоніми в смислі вищого ступеню розвитку культури або як один із щаблів культурного розвитку (І. Гердер, Г. Бокль, Л. Морган, Е. Тайлор, П.  Мілюков та ін.). Інші намагалися встановити між ними певні відмінності (Ф. Гізо, В. Гумбольдт, П. Барті та ін.). Цивілізація, за їх словами, є олюдненням народів як з боку їх зовнішніх звичаїв, так і стосовно їх внутрішнього змісту. При цьому наука й мистецтво входили до поняття культури. У ХХ–ХХІ ст. за основу виділення форми цивілізації беруться системні соціокультурні ознаки регіону або континенту (цивілізація античного Середземномор'я, європейська цивілізація, східна та ін.). У них так чи інакше відбиваються реальні характеристики, які виражають спільність культурно-політичних доль, історичних умов та ін. Слід, однак, зазначити, що суто географічний підхід не завжди може передати наявність у цьому регіоні різних історичних типів. рівнів розвитку соціально-культурних спільностей. Ще одне значення зводиться до того, що під цивілізаціями розуміють автономні, унікальні культури, часто виділені за релігійними ознаками, які проходять певні цикли розвитку (А. Тойнбі, О. Шпенглер, П. Сорокін, К. Ясперс, Н. Данилевський, Л. Гумільов, Ю.  Яковець, М. Кондратьєв, Ф. Бродель, Дж. Гелбрейт, І. Дяконов, С.  Хантінгтон, О. Тоффлер та ін.). Перелік ознак, які є основою для виділення тієї чи іншої цивілізації часто однобічні та не передають суті даної соціально-культурної спільності, хоча й характеризують її окремі риси, необов'язково обмежені національними рамками. Деякі вчені додержувались поглядів, що не культура – частина цивілізації (Ф. Гізо, Б. Фернан, Ш. Ейзенштадт, В. Біблер, Б. Єрасов, Ю. Яковець, Е.  Кучменко, Т. Савицька та ін.), а, навпаки, цивілізація – частина культури (А. Флієр, Е. Баллер, Е.  Маркарян, Б. Єрасов, Н. Злобін, М. Коган, С. Кримський, Б. Парахонський та ін.). У ХХ та ХХІ ст. розрізняють цивілізації традиційні та індустріальні, або техногенні (М. Реріх, Б. Фернан, П. Сорокін, К. Ясперс, Ф. Броделъ, А. Тойнбі, О. Шпенглер, Л. Васильєв, Г. Померанц, Ю. Яковець, Ю.  Павленко, М. Попович, Ю. Пахомов, Ю. Кримський, В. Біблер, І. Бестужев-Лада та ін.). Наприкінці ХХ ст. у розвинених країнах відбулося становлення інформаційної цивілізації (Д. Белл, Д. Гелбрейт, Д. Мартин, В. Коган, Ю. Яковець, В. Іноземцев, А. Данієлов та ін.). Цивілізаційний підхід до всесвітньої історії розглядається як протиставлення формаційному (О. Реєнт, І. Ковальченко, А. Гуревич та ін.). Але чіткого, загальновизнаного визначення формації, цивілізації також не існує. Класифікація формацій і цивілізацій – це лише певні ракурси, в яких вивчається історико-культурний розвиток людства. Є багато досліджень, але немає загальної історико-культурологічної картини розвитку цивілізації, оскільки цей процес – складний і суперечливий.

ІсторіографіВивчення я джерельної бази з питань цивілізації та культури виявилоа низку так званих глобальних проблем, що в основному виникли як наслiдок неконтрольованого розвитку i зумовили усвiдомлення серйозної загрози людству. Сьогодні умовно глобальні проблеми поділяються на природнi, демографiчнi, економiчнi, екологiчнi, соцiально-бiологiчнi, соцiально-полiтичнi, соцiально-економiчнi, культурнi, етико-моральнi та ін. (Д. Медоус, К. Ясперс, В. Лейбін, Ф. Бааде, Л. Клайн, Дж. Несбітт, Ю. Яковець, В. Іноземцев та ін.). Усвiдомлення цієї загрози дозволяє вжити превентивних заходів для зменшення потенцiйної небезпеки. Цього можна досягти передусім через налагодження та посилення діалогу культур у глобально--цивілізаційному контексті.

Проблематика дисертації зумовила звернення до проблем історії уУкраїнської культури в загальносвітовому контексті. У розділі доводиться, що сПротягом усього часу свого існування український народ розвивав культуру, яка поповнювалася і збагачувалася, не зважаючи на постійну загрозу знищення етносу та його асиміляції. Українці творили, базуючись на успадкованому від предків і перейнятому від інших народів у річищі світового культурного процесу. Особлива відкритість, здатність сприймати, застосовувати й українізувати розмаїті культурні впливи, навіть несумісні в інших етнокультурних системах, є однією з сильних сторін національної культури в загальноцивілізаційному контексті. Українську культуру неможливо зрозуміти, ігноруючи її зв'язки з античною, візантійською, російською, білоруською, польською, литовською, німецькою, єврейською, вірменською та іншими. Тобто становлення та розвиток культури України можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світовоїінших культури та світової цивілізації. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. учені зробили перші спроби розглянути українську культуру як цілісність в її історичному розвитку (М. Максимович, М. Костомаров, І. Нечуй–Левицький, М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко, П. Куліш та ін.). Констатується, що у суспільній думці того часу відбувалася боротьба двох протилежних доктрин. Згідно з першою, українська культура є самобутньою, зі своїми традиціями і специфічними особливостями формування та розвитку. Згідно з другою - українська культура розвивалася в тіні російської і тому її розвиток повністю визначався цим фактом. У XX ст. історію української культури в течії конкретних історичних подій і фактів першим подав М. Грушевський. Він приділяв увагу культурним процесам, які, на його думку, відіграють визначальну роль в історичній долі народу, адже від розвитку рівня культури залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Водночас концепцію культурного процесу в Україні він виклав з урахуванням історико-культуротворчих процесів інших народів. Значний внесок у вивчення історії української культури зробили І. Огієнко, Д. Чижевський, Д. Антонович, І.  Крип'якевич, Д. Дорошенко, А. Козаченко, М. Марченко, В. Даниленко, М. Варварцев, І. Мельникова та ін. Зазначається, що в радянській Україні історико-культурні дослідження гальмувалися, розвивалися однобічно через одержавлення культури, адміністративно-командне втручання у процеси літературно-мистецького та наукового розвитку, поділ культурних цінностей за ідеологічними критеріями. Підкреслюється, що саме тому за роки радянської влади так і не було створено цілісної концепції розвитку української культури, не видано фундаментальних узагальнюючих праць. Узагальнюючі