НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА

Бєсєдіна Юлія Анатоліївна

УДК 821.161.2(091)”11”

ХУДОЖНЯ РЕАЛІЗАЦІЯ УНІВЕРСАЛЬНОЇ КАРТИНИ СВІТУ

В “ПОВІСТІ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ”

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі української літератури Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Савченко Ірина Віталіївна,

Національний педагогічний університет

імені М. П. Драгоманова,

доцент кафедри української літератури.

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

Корпанюк Микола Павлович,

Переяслав-Хмельницький державний педагогічний

університет імені Григорія Сковороди,

професор кафедри української та зарубіжної літератури.

кандидат філологічних наук

Сулима Віра Іванівна,

Національний музей літератури України,

завідувач науково-дослідного відділу

давньої і нової літератури.

Провідна установа: Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Ніжин.

Захист відбудеться “__20_” січня ___ 2004 року о _1430__ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.04 у Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розіслано “_25__” _листопада__ 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гальона Н. П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Однією з найбільш актуальних проблем сучасної вітчизняної медієвістики є нове прочитання та інтерпретація всіх без винятку творів, явищ, етапів процесу розвитку літератури як самодостатньої національної художньої системи Дончик В., Кононенко П. Стан та актуальні проблеми вивчення і висвітлення історії української літератури // Українська література: Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (К., 27.08. – 3.09.1990.) / Відп. ред. О.Мишанич. – К.: АТ Обереги, 1995. – С.57.. Внаслідок зміни ціннісних орієнтирів до наукового обігу залучаються твори, які раніше з певних причин були вилучені з літературного процесу. Окрім того, відбувається перегляд та переосмислення памяток, які, здавалося б, давно досліджені і не викликають особливих запитань. З цього погляду на сьогодні видається необхідним нове дослідження “Повісті времяних літ” Далі – ПВЛ. як однієї з найвагоміших памяток першого періоду становлення самосвідомості нашого народу, його держави та культури.

Як одна з перших писемних памяток вітчизняної історії, ПВЛ привертала увагу вчених різних галузей науки – істориків, лінгвістів, культурологів. У працях О.Шахматова, М.Погодіна, М.Присьолкова, М.Тихомирова, Д.Лихачова, М.Алешковського, Я.Лур’є було докладно проаналізовано історію укладання літопису, його редакцій та списків. Образну систему та художні і жанрово-композиційні особливості пам’ятки вивчали М.Грушевський, Д.Лихачов, І.Єрьомін, В.Кусков, Я.Лур’є, Л.Сазонова, О.Шайкін та ін. Джерела твору проаналізовані М.Сухомлиновим, О.Шахматовим, В.Істріним, В.Перетцом, Б.Рибаковим, а мова і стиль – Д.Лихачовим, І.Свенціцьким, О.Твороговим, Л.Жуковською. Звязки тексту ПВЛ з місцевим та іноземним фольклором досліджували Г.Барац, О.Ридзевська, Б.Рибаков, Ф.Успенський. Віруванням та різноманітним культурним феноменам, відображеним у тексті літопису, присвячені праці Б.Рибакова, В.Горського, М. Котляра, О.Толочка та ін. Значний обсяг, три редакції та велика кількість списків, постійна зміна дійових осіб у ПВЛ призвели до того, що часто матеріалом досліджень ставали окремі фрагменти тексту. Увагу дослідників привертають події та особи, відображені в різних памятках давньої літератури (напр., повість про Бориса та Гліба в ПВЛ та в анонімному “Сказанні...” чи Несторовому “Читанні...”), а також окремі особливості художньої структури літопису (пейзажі, батальні сцени, окремі образи, діалоги, стійкі літературні формули, ритміка тощо). Відомості з твору використовувались при дослідженні історії церкви (І.Власовський, І.Огієнко), етнічної історії (С.Ідзінова), історії виробництва та ремесел (В.Даркевич), права (О.Толочко), формування світоглядних концепцій та філософських понять (В.Ключевський, Я.Боровський, С.Аверинцев, В.Горський, А.Гуревич, О.Толочко).

Дисертаційне дослідження передбачає аналіз ПВЛ як поетичного тексту, в якому моделюється авторська концепція дійсності.

Вихідним положенням дисертаційного дослідження є теза О.Потебні про те, що художній твір не може бути дзеркальним відображенням дійсності, інакше він втрачає головну свою ознаку – поетичність. Відтак, ПВЛ є щось “інше і більше”, ніж просто писемна фіксація реальних чи вірогідних подій. І те, що певний твір живе століттями, визначається не буквальним його змістом, а тим, що в нього вкладається наступними поколіннями Потебня А. Теоретическая поэтика. — М., 1990. — С.29.

. ПВЛ сприймалась сучасниками та нащадками як правдива історія про початок вітчизняної державності, закладене в ній розуміння народом самого себе було актуальним протягом кількох століть. Сьогодні розуміння першопочатків історії нашого народу та ключових образів його самосвідомості є не менш важливим, ніж вісім століть тому: воно є підґрунтям мислення сучасного українця.

Спираючись на багатоджерельну основу ПВЛ та полісюжетність цього тексту, а також на специфіку середньовічного типу творчості, можна вважати, що універсальна картина світу ПВЛ як цілісна структура вимагає індивідуального авторського втручання задля узгодження текстів-джерел на всіх рівнях – від фактологічного і сюжетного до рівня створення єдиної імперативної моделі світу, яка є втіленням авторської концепції дійсності і засвідчує становлення авторської самосвідомості в давній українській літературі.

Отже, актуальність обраної теми зумовлена насамперед двома факторами: розташуванням ПВЛ на маргінесі вітчизняного літературного життя та потребами сучасної медієвістики, залучення якою нових методів дослідження дозволяє не лише віднайти невідоме у своєму минулому, а й пов’язати його з теперішнім, а відтак – зробити ПВЛ фактом сучасної національної свідомості і сприяти духовному оновленню нації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось як складова частина комплексної роботи кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова “Шляхи розвитку української літератури ХVІ – ХХ ст.”

Предметом дослідження є художня модель світобачення (універсальна картина світу) як втілення авторської концепції дійсності.

Матеріалом дослідження є текст ПВЛ за Лаврентіївським списком, що зумовлено його більш давнім походженням (1377 р.) порівняно з Іпатським, який датується початком ХV ст. Окрім того, текст ПВЛ збережений у Лаврентіївському списку у другій редакції 1116 – 1117 рр., а не у третій і є ближчим до протографа Нестора, ніж варіант Іпатського списку.

Мета дослідження – з’ясувати особливості моделювання світу в ПВЛ. Реалізація цієї мети здійснюється шляхом вирішення таких завдань:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

Методологічною базою дослідження є праці Д.Лихачова, Б.Рибакова, О.Шахматова, присвячені ПВЛ, а також праці з історії літератури та культури Київської Русі В.Адріанової-Перетц, В.Горського, М.Грушевського, М.Котляра, О.Мишанича, І.Огієнка, О.Ридзевської, І.Франка та ін., положення філософської, соціологічної та психологічної думки про відображення світу в свідомості й тексті (праці Р.Барта, Й.Ґейзенґи, Ю.Крістевої, К.Леві-Строса, Ю.Лотмана, О.Потебні, К.Юнґа), дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених, які розкривають характер моделювання світу в різних текстах (праці О.Александрова, П.Білоуса, В.Горського, В.Іванова, Б.Криси, К.Леві-Строса, Є.Мелетинського, В.Топорова, Л.Ушкалова, Т.Цив’ян та ін.). У дисертації використано та інтерпретовано ключові положення проблем жанрової специфіки та специфіки авторства середньовічних пам’яток (П.Білоус, В.Кусков, Д.Лихачов, Я.Лур’є, Л.Сазонова, М.Стеблін-Каменський, В.Живов та ін.).

Для розв’язання поставлених завдань були застосовані такі методи: описовий, типологічний, зіставний, а також методи архетипного аналізу та структурного моделювання.

Наукова новизна. У дисертаційному дослідженні вперше проаналізовано універсальну картину/модель світу ПВЛ у синхронії та діахронії розвитку початкового вітчизняного літописання; визначено принципи побудови моделей світу, їх складові та специфіку художньої реалізації; з’ясовано вихідні принципи відображення дійсності, які стали підґрунтям синтетичної моделі світу ПВЛ; висвітлено вплив жанрових моделей історії на відображення дійсності в пам’ятці; осмислено характер становлення авторської самосвідомості та можливостей авторського самовияву в процесі створення літопису.

Теоретичне значення дисертації. Результати і висновки дослідження відкривають нові можливості у вивченні питань теорії та історії літератури, зокрема проблеми художньої цінності середньовічних літописів і їх місця в історії української літератури, у формуванні нових підходів дослідження творів, у нових теоретичних та історико-літературних студіях з медієвістики та української літератури у цілому.

Практична цінність дисертаційного дослідження полягає у тому, що його матеріали можуть бути використані у викладанні курсів історії української літератури, теорії літератури, у проведенні спецкурсів і спецсемінарів на філологічних факультетах класичних та педагогічних університетів, при написанні курсових та дипломних робіт, у підготовці посібників з теорії літератури та історії української літератури зазначеного періоду.

Апробація та впровадження роботи. Окремі розділи та дисертація в цілому обговорені на засіданні кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, її результати та висновки доповідались на звітних наукових конференціях НПУ імені М.П.Драгоманова (2001 – 2003 рр.), апробовані на V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2002), міжнародній науково-практичній конференції “Україна: національна ідея” (Київ, 2002), І Всеукраїнській національній конференції “Гендерні жіночі курси у вищих навчальних закладах України: сучасний стан та перспективи викладання” (Миколаїв, 2002). Результати дисертаційного дослідження впроваджувались в роботі кафедри історії української літератури Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, кафедри української літератури та компаративістики Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 6 статей, з них 4 – у фахових наукових виданнях.

Обсяг і структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації – 227 сторінок, з них 210 – основного тексту. Список використаних джерел включає 190 позицій.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність та новизна, визначаються мета і конкретні завдання, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження.

Нетрадиційний підхід до аналізу ПВЛ – з погляду відображення в ній універсальної картини світу – вимагає суттєвих попередніх зауважень як щодо доцільності використання такого підходу, так і щодо специфіки моделювання світу в середньовічних текстах, зокрема історичних. Вони подані в першому розділі “Теоретичні передумови аналізу моделювання світу в “Повісті врем’яних літ”. Тут ПВЛ осмислюється як цілісний художній твір, який постав на межі усної народнопоетичної традиції колективної свідомості та нової писемної культури, позначеної виробленням власних канонів відображення дійсності та становленням індивідуального авторського мислення.

У першому підрозділі подано історію розвитку поняття “картина світу” в гуманітарній науці та з’ясовано зміст основних термінів. Виходячи з положення структуралізму про єдність свідомості і тексту та про картину світу як універсальну кодуючу структуру збереження актуальної інформації, ми розглядаємо епоху Києворуської держави крізь призму ясперсівської “історії ідей”, тобто не лише як початковий етап становлення вітчизняної літератури, а і як “осьову добу” в історії народу, а в мистецтві – як перехідний період від колективного до індивідуального типу творчості, що супроводжується взаємопов’язаними змінами на концептуальному рівні і на рівні тексту. Головну відмінність між текстами космогонічної та історичної традицій вбачаємо в їх орієнтації на усну або писемну форму колективної пам’яті. Кожна з них має власні засоби фіксації та відтворення необхідних суспільству знань. Водночас писемні історичні тексти виявляються спадкоємцями текстів усної космогонічної традиції. Тому нові актуальні ситуації існування суспільства описуються за давніми схемами, які визначають відбір матеріалу та напрям його інтерпретації, а форми та принципи побудови космогонічних текстів стають стилістичними прийомами ранньоісторичних творів.

Такий підхід дозволяє розглядати ПВЛ як “межовий” текст, тобто такий, що виник “на межі” – міфологічної та історичної епох, колективного та індивідуального мислення, неусвідомленого фольклорного типу творення та свідомої творчості книжника. Адже саме тісний зв’язок з колективною свідомістю та адресованість пам’ятки всій Руській землі призвели до того, що ПВЛ із простої хроніки подій стала поетичним твором, який синтезував пізньоміфологічний та новий, історичний, способи осмислення дійсності. Це означає, що ПВЛ, зокрема картина світу літопису, має розглядатись у діахронії її становлення від окремих сюжетів і перших компіляцій історичного характеру до ПВЛ як цілісного, естетично викінченого та художньо завершеного твору. Модель світу в такому творі виступає одним із кодів, а її роль полягає в концентрації та породженні змісту. Саме цей фактор – породження нового змісту – і створює передумови для віднесення ПВЛ до художньої літератури.

Незважаючи на значні досягнення в осмисленні картини світу як невід’ємної структури тексту у працях О.Фрейденберг, К.Леві-Строса, Є.Мелетинського, О.Александрова, П.Білоуса, В.Горського, В.Іванова, Б.Криси, В.Топорова, Л.Ушкалова, Т.Цив’ян та ін., специфічні завдання кожного такого дослідження заперечують використання їх результатів як основи дослідження. Тому в другому підрозділі “Модель світу як структура і художній образ” з’ясовано, що основними принципами моделювання світу є архаїчний бінарний підхід до структурування світу і християнський вертикально організований всесвіт. Структура моделі світу утворюється поєднанням двох компонентів – світу і людини. Характер побутування образів у контексті певної культури впливає на специфіку художньої реалізації авторського задуму.

Особливості середньовічної свідомості (синкретизм колективного та індивідуального, національного та надетнічного, релігійного світогляду та побутового язичництва тощо), різножанровість джерел самого літопису (міф, фольклорне сказання, родовий переказ, житіє, патерикова новела, урочисте красномовство, угода, порічний запис, епістолярій, автобіографія тощо), а отже, відмінності відображення світу в окремих фрагментах ПВЛ вимагають розуміння спільних засад – принципів моделювання світу в середньовічних текстах, а також визначення особливостей художньої реалізації цих моделей у літописі.

Середньовічна свідомість ґрунтується не на одному синкретичному тексті –міфові, а на різних текстах, жанрові і концептуальні відмінності яких між собою можуть бути надзвичайно великими. Уявлення середньовічної людини про світ – це конгломерат образно-ідейних комплексів на різних стадіях їх розвитку, які, до того ж, сприймаються реципієнтами по-різному, що залежить від їх релігійної, станової та етнічної приналежності, рівня культури та освіти. Проте універсальність, якої вимагало християнство від мистецтва, дозволяє віднайти спільні принципи, на яких базуються досить різні за образним наповненням типи моделей світу відмінних жанрів і окремих пам’яток Середньовіччя.

Вивчення моделі світу середньовічного твору вимагає урахування ряду положень.

1.

2.

3.

4.

5.

6.

Зіставлення основних засад моделювання світу з конкретною художньою реалізацією їх у ПВЛ вимагає розуміння художньої системи середньовічної літератури загалом і жанрової специфіки згаданої пам’ятки зокрема. Проблема жанру ПВЛ розглядається в третьому підрозділі дисертаційного дослідження “Жанровий канон як вихідний зразок для побудови образу історії “Повісті врем’яних літ” в аспекті відмінностей жанрових канонів відображення світу та їх впливу на синтетичну модель світу літопису.

Слідом за Я.Любарським розподіл середньовічної історіографії на хроніки та історії у дисертаційному дослідженні замінено розрізненням протилежних тенденцій до хронологічності та до описовості, які властиві середньовічній історіографії однаковою мірою. Наявність обох тенденцій у ПВЛ зумовлена більш ніж п’ятдесятилітньою історією написання пам’ятки і пов’язана з різним походженням фрагментів та орієнтацією їх авторів на різні жанрові типи моделей світу.

Аналіз жанрових різновидів історичних творів досліджуваної епохи як вихідних моделей, на які могли спиратись автори ПВЛ в укладанні власного твору, дав змогу виокремити три гіпотетичні моделі історії: історія подій, історія діянь та історія біографій. У чистому вигляді зазначені типи історичних творів майже не існували, проте фокусування уваги письменника на певному об’єкті впливало на образну тканину твору, насамперед на образ історії, та визначало вибір художніх засобів. У ПВЛ відображені всі три типи історії, які у своєму поєднанні творять специфіку жанру раннього вітчизняного літописання. Накладання ж лінійної хронологічної сітки, універсальної для всього християнського культурного регіону, призвело до певних модифікацій, серед яких передусім – взаємовпливи різних типів історичних творів, членування суцільного тексту на окремі фрагменти, нівелювання каузального зв'язку та ін.

Призначення тексту для певної аудиторії визначає рівень символізації образної тканини твору та ступінь проникнення і переосмислення архаїчних структур у модель світу пам’ятки. Жанр зумовлює також певну композицію твору, яка накладає відбиток на конструювання моделі світу і на сприйняття її аудиторією. Натомість поєднання різних образно-ідейних комплексів в єдину модель світу залежить від типу авторства, яке досліджується в четвертому підрозділі “Становлення авторської самосвідомості літописця та інтертекстуальність “Повісті врем’яних літ”.

Осмислення характеру втілення універсальної картини світу Середньовіччя в тексті ПВЛ зумовило дослідження цієї проблеми крізь призму генези образно-ідейних комплексів-архетипів, з погляду специфіки жанрової форми літопису, природи середньовічної творчості, особливостей виявлення авторської самосвідомості в давній українській літературі. Такий підхід дозволив розглядати ПВЛ як “відкритий” текст, свідомо орієнтований його авторами і на архетипи національного мислення через поетичні форми усного мовлення, і на коло писемних творів візантійсько-православної традиції. Писемна християнська культура була принципово відмінною від архаїки, орієнтованої на один синкретичний текст – текст міфу, бо ґрунтувалась на різних текстах, які у сфері літератури оформлювались як різні жанри і, відповідно, як різні жанрові типи моделей світу. Поява відмінних жанрових канонів створювала ситуацію вибору, яка стимулювала становлення авторської самосвідомості і розвиток авторської індивідуальності.

ПВЛ є твором перехідного періоду, в якому простежується становлення авторської самосвідомості від епічного типу авторства і наближення його до літературного. Виявом цього можна вважати свідому інтертекстуальність літопису, спрямовану на досягнення універсальності тексту, та адресованість його всій Руській землі, а не лише князівському роду. Генеруючою структурою, яка робить текст “інакшим” і сприяє породженню нового змісту, в ПВЛ виступає хронологічний принцип викладу матеріалу. Він не просто організовує різні тексти в лінійному порядку, але розриває суцільний історично-текстовий континуум на окремі епізоди-фрагменти, встановлюючи між ними теологічні зв'язки, внаслідок чого відбувається переосмислення кожного окремого повідомлення з погляду єдиної концепції літопису. Отже, інтертекстуальність утворює підстави для вияву авторської індивідуальності в такому специфічному жанрі середньовічного письменства, як літопис.

Зважаючи на універсальність, якої вимагала від літератури християнська релігія, та канонічність самого середньовічного мистецтва, одним з виявів авторської самосвідомості старокиївських книжників є загалом традиційна для даної епохи, але порівняно нова для вітчизняного письменства свідома “гра” з текстом. Використання різних прийомів для створення додаткового змісту (ремінісценція, цитування і алюзія, розрив каузальних зв’язків та хронологічне розташування матеріалу, символізація і деталізація, поєднання текстів різного походження тощо) надавало ПВЛ інтертекстуальності. Внаслідок цього твір, призначений передусім для “повчання князів”, адресувався усій Руській землі – тобто із архіву історичних фактів, ставав національно-культурним феноменом, який не втратив свого духовного значення і вісім століть потому.

У другому розділі “Універсальна картина світу “Повісті врем’яних літ” подано дослідження картини світу літопису через аналіз її складників: вихідні принципи моделювання світу, образ історії і власне синтетична модель світу ПВЛ. При цьому враховано особливості композиції літопису і зміни тексту протягом ХІ – початку ХІІ ст.

Аналіз походження фрагментів літопису дозволив визначити три вихідні типи моделювання світу в тексті ПВЛ – епічний, агіографічний та історичний.

Моделі епічного типу присвячений перший підрозділ “Моделювання світу у фрагментах усного походження”. Найбільш показовою ознакою такої моделі є її замкненість, яка виявляється по-різному.

Для моделі міфологічного типу вона визначається сакральним актом, втіленим у тексті міфу. Замкненість жанрових моделей героїчного епосу і фольклорних переказів зумовлена їх сконцентрованістю на певних подіях і пов’язаних з ними персонажах. Отже, образ світу легендарних сказань відображає актуальні знакові комплекси-архетипи певного середовища, людина в такому світі виступає в іпостасі героя, а рівень сакралізації або історичності моделі світу залежить від сфери функціонування твору.

Художній часопростір родового переказу є наближеним до реального, а вчинки його героїв та обставини подій десакралізуються. Родовий переказ тяжіє до документальності, що виявляється насамперед в увазі до важливих деталей перебігу подій, і здатен згортатися до самої вказівки на подію та її результат. Той вигляд, який родові перекази отримали в складі ПВЛ, вони набули внаслідок переструктуризації їх елементів літописцем. У моделі світу родового переказу герой займає провідне місце і діє за загальною схемою героїчного епосу.

Моделювання світу в сказаннях, породжених низькою колективною свідомістю, характеризується такими рисами. Світ тут репрезентовано образами землі, міста, міського люду, князя і його родини. Теоретично можливі й інші варіанти, але у ПВЛ наявні лише ці, що зумовлено концепцією літопису. Специфічним у народних сказаннях є ототожнення двох і більше образів, використовуваних на позначення світу. Дієвою силою, що відновлює стабільність всесвіту, є людина з народу, хлопець або старець. Залежно від середовища функціонування міфологічний мотив мудрої людини більшою чи меншою мірою заступається мотивами військової хитрості, обману, а залишки архаїчних ритуалів десакралізуються і надають деякої індивідуалізації постаті головного героя. Деструктивні сили всесвіту набувають образу історичного загальнонародного ворога, а твір – відповідного часо-просторового колориту.

Іншим є принцип моделювання світу в агіографічних фрагментах ПВЛ, які розглядаються в другому підрозділі “Специфіка втілення агіографічного принципу моделювання світу в “Повісті врем’яних літ”. На відміну від епічних творів, які зображують світ статичним, саме фрагменти агіографічного характеру репрезентують ідею розвитку світу – історії. Вона декларується як концепція містичного детермінізму та ілюструється прикладами вчинків персонажів. Ідея історії може отримувати різне вираження – у формі процесу в “Сказанні про поширення християнства на Русі”, одноразової зміни якості в “Слові про Закон і Благодать” або морального детермінізму в агіографічних фрагментах другої частини ПВЛ. Важливим є розширення контексту, на фоні якого зображується локальна історія, і синкретичне поєднання історії окремого народу та історії всесвіту.

Свідомий характер моделювання світу в агіографічних фрагментах спрямований на кодифікацію свідомості читача, насамперед князівського роду, через акцентування в структурі християнської моделі світу певних знакових комплексів: історії, ідеального князя та землі.

Історія розглядається агіографами детермінованою, з одного боку, Богом, а з іншого – людьми. Божественна детермінованість подій стосується всієї руської історії і осмислюється як процес набуття Руською землею благодаті. Водночас добрі і погані вчинки визначають долю як окремої людини, так і всієї Руської землі загалом.

Ідеальний образ руського князя, створюваний агіографами, варіюється від переваги епічних рис до підкреслення власне християнського ідеалу, від поєднання суспільної та особистісної значимості його вчинку до повного відриву ідеалу від прототипу залежно від ідейної настанови фрагмента.

Образ землі залишається основою моделювання світу, але корелюється народним або офіційним розумінням святості. В першому випадку він контамінований образом історії-процесу і людини-героя, а в другому – концепцією дзеркальної символічної історії та людини моральної як деміурга подій.

Становлення історичного типу моделювання світу з’ясовується в третьому підрозділі “Розвиток історичного принципу моделювання світу в “Повісті врем’яних літ” і образ історії”. Порівняння з вищеозначеними типами моделей дозволяє дійти висновку, що історичний підхід до відтворення дійсності має як певну схожість, так і принципову відмінність від моделей епічного та агіографічного типів. Основою епічного принципу моделювання світу є несвідоме відображення основних закономірностей буття колективною свідомістю. Агіографічні принципи моделювання світу були привнесені християнством, а специфіка їх втілення на терені давньої України визначалась впливом домінантних знакових комплексів свідомості наших предків – землеробського культу роду/землі. Історичне ж відображення дійсності мало свідомий характер, а результатом його були автентичні писемні тексти – історичні твори. Відтак, історичний спосіб моделювання світу не міг бути запозиченим, а формувався одночасно із творенням літописів.

Основою історичного моделювання світу є історична подія – явище суспільного життя, яке певним чином вплинуло на соціум. Для середньовічного історика, який ігнорував причинно-наслідковий зв’язок подій, принципової різниці між “історичною” та “неісторичною” подією не існувало. Вартою уваги книжника вважалась будь-яка подія, яка могла утримувати моральну проблематику незалежно від її соціального резонансу. Середньовічна історія була “навчальною” – як, зрештою, і вся середньовічна література.

Попри посилену увагу давньокиївських літописців до хронологічності та фактографічності викладу, історичний факт в конструкції літопису втрачав свою самодостатність і виконував функції exempla. Але на відміну від справжніх exemplum, метою яких було співвіднесення окремих подій із есхатологічною історією спасіння, контекстом для історичних фрагментів ПВЛ виступає історія Руської землі. Можна стверджувати, що й історія всесвіту подається в ПВЛ крізь призму історії Русі та ідеї єдності Руської землі. Так, традиційний і для західноєвропейської історіографії мотив порушення Божої волі дияволом, Адамом та Євою, Каїном та іншими персонажами Священної історії у вітчизняній культурі загалом і в ПВЛ зокрема розглядається не з позицій васальної вірності, а з погляду концепції єдності людини і її землі.

Розвиток наративних структур історичної оповіді відбувається через посилення деталізації зображуваних подій і шляхом виокремлення центральних персонажів та зображення їх за героїчною схемою на межі епічного та агіографічного канонів. Особливість власне історичного принципу моделювання дійсності в ПВЛ виявляється в реально-географічній часопросторовій актуалізації тексту, що визначило специфіку літописного жанру в цілому.

Образ історії репрезентує світ у його діахронії, зміні і розвитку – світ як історія. Тому він стає вихідним для побудови синтетичної моделі світу ПВЛ. У літописі він являє собою відображення картини світу колективної свідомості, оскільки є не стрункою системою, а набором уявлень різного походження. Його визначальною рисою є поєднання елементів двох концепцій історичного розвитку – циклічної та лінійної, причому жодна з них не домінує. У ПВЛ акцентуються одночасно початок (циклічна схема) і кінець історії (лінійна схема), що породжує відчуття тяглості часу, а специфіка літописного тексту надає йому принципової незавершеності. Рівномірне членування часу в ПВЛ досягається завдяки наявності “пустих років”, фіксації під одним роком різних подій, поєднанню повідомлень про них словосполученнями типу “в си же времена”, “в сh же лhто”, “того же лhта”, використання сурядного зв’язку (літописного полісинтетону), який не лише поєднує епізоди, але й створює відчуття їх “рівнорозташованості” в часопросторі. Стрижнем літописного сюжету стає не внутрішня логіка подій, а щось більш масштабніше за будь-які події – час, вічність.

Життєрадісне світовідчуття слов’янського землеробського суспільства коригує апокаліптичні мотиви, пов’язані з лінійною християнською концепцією історичного руху, в бік “позитивного кінця”. Зокрема, мотив останньої години в східнослов’янській рецепції є образом перемоги, що відображено в першій частині ПВЛ, а песимізм другої і третьої частин літопису контамінований ідеєю любові Бога до Руської землі: “Кого бо тако Богъ любить, якоже ны взлюбилъ есть? ...Никого же!”

Образ історії ПВЛ залишається конгломератом уявлень різного походження, а не єдиною системою. Системності та структурної завершеності він набуває на рівні моделі світу. Структура цієї моделі та особливості її втілення в літописі проаналізовано в четвертому підрозділі “Модель світу та її художня реалізація: універсальна картина світу “Повісті врем’яних літ” у діахронії “руху тексту” літопису ”.

Кожен з трьох принципів моделювання світу – епічний, історичний, агіографічний – у тексті літопису реконструює певний рівень осмислення дійсності, відповідно сюжетно-подієвий, реально-географічний та символіко-дидактичний. О.Александров зазначав, що старокиївським княжим житіям властива така риса, як відносна незалежність фактографічного та символічного рядів образності. У ПВЛ така самостійність спричинила специфічну для літопису рівноправність реально-подієвого та символіко-алюзивного планів: на відміну від інших жанрів раннього вітчизняного письменства, в ПВЛ жоден з них не превалює. Проте картина світу від такого поєднання не стає дуалістичною. Кожен з рівнів демонструє одну з координат світу, і, таким чином, синтетична модель світу ПВЛ стає цілісною.

Часопросторові координати моделі світу включають горизонтальну, вертикальну осі та зону інверсії.

Горизонтальна вісь моделі світу ПВЛ подається через окреслення територій, позначення окремих географічно-просторових пунктів, але найголовніше – через рух персонажів до певного місця. На відміну від символічного чи міфо-поетичного трактування простору, за якими важливим є географічний напрям руху, в ПВЛ напрям руху персонажів не позначається, а називання частин світу не має додаткового ідейного навантаження. Відсутність символічного осмислення простору в таких фрагментах поєднується з відсутністю причинно-наслідкового зв'язку подій, відображених у цих фрагментах, та дидактичного пояснення їх. У такий спосіб горизонтальна вісь простору в ПВЛ нівелюється, чим досягається відчуття минущості реального світу, марності людських вчинків.

Вертикальні координати простору подають фрагменти агіографічного походження. Саме тут виникає чітко поляризована вісь “небо-пекло”. Поява вертикального виміру моделі світу зумовлює зупинення географічного руху і обмеження географічного простору до масштабів окремої просторової точки. Одночасно із зупинкою в просторі відбувається зупинка персонажно-подієвого часу, яка дає можливість оглянути життя героя та дати йому відповідну оцінку, визначити його місце не у минущому, а у вічному світі.

Момент переходу історичного часу у вічність і є точкою інверсії літописної моделі світу. Специфікою літописного жанру пояснюється той факт, що точка інверсії в ПВЛ не має однозначного образного втілення. Поєднання реально-географічного та символіко-дидактичного планів моделі світу в літописі як рівновеликих зумовлює профанацію першого з них. Тому жодне місце, в тому числі і Київ, і Печерський монастир, тут не є сакральними центрами – таким центром у ПВЛ стає Бог і небо як його просторовий корелят. Відповідно, не реальні вчинки, а ідеальні морально-етичні якості особистості – князя, святого – визначають місце людини в системі світу.

Негації просторового визначення точки інверсії сприяла ще одна особливість літописного жанру – його полісюжетність. Оскільки ПВЛ розповідає не про окремого князя, а про весь князівський рід у цілому і про всю історію Руської землі і навіть всесвіту, тобто про різні події у різних місцях з різними героями, то і вибір якоїсь частини простору в якості зони переходу ставав неможливим. Тому і темпоральні характеристики такої зони на рівні синтетичної моделі світу пам’ятки отримували не лише символічне, а й сюжетне та ідейне навантаження.

Отже, в ПВЛ час ставав домінантою моделі світу, яка знаходила свій вияв і на рівні окремих сюжетів, і на рівні синтетичної моделі світу твору.

Введення вертикально орієнтованої опозиції час/вічність, образів останньої/одинадцятої години та історії, яка прямує до свого завершення, дозволили літописцю піднятись над реально-фактографічним планом осмислення дійсності і подати час як універсальний принцип буття. Саме хронологічний принцип лежить в основі композиції ПВЛ, він же є провідним у створенні синтетичної моделі світу літопису, а наявність/відсутність часу корелює реально-історичний та символічний рівні такої моделі.

Перехрещення різних типів моделей світу ПВЛ відбувається на рівні образу людини. Тут князь, який у попередніх статтях діяв як епічний герой або історичний персонаж, у фрагментах агіографічного походження постає страстотерпцем і мучеником, з одного боку, заступником і спасителем – з іншого. Зупинку часу в момент смерті князя актуалізовано на рівні тексту молитвою або зверненням героя до Бога та посмертною характеристикою, яку автор дає своєму персонажеві. Часом мартиролог переростає в досить значний авторський відступ, наприклад, у статті з приводу смерті князів Ізяслава та Всеволода Ярославичів.

Водночас спроби визначення ролі людини у Всесвіті зустрічаються і в інших фрагментах агіографічного походження, які не є мартирологами. Тут літописець говорить не про якогось конкретного князя, а про князівський рід у цілому, повчає і звинувачує. З одного боку, автор засуджує вчинки сучасних йому князів як егоїстичні, спрямовані на особисту, тимчасову вигоду, з іншого боку, він оцінює діяльність князя з погляду її значення для Руської землі.

Отже, внутрішні морально-етичні риси людини і суспільно-політичні цілі її діяльності у цих фрагментах контамінуються, виливаючись в єдине формулювання закону “братньої любові”. У цих фрагментах відбувається своєрідна легітимація епічного ідеалу “людини діяльної”, співвіднесення його з етичним ідеалом “людини моральної”, оскільки “братня любов між князями” осмислюється як активна сила, яка підтримує світ: “В любви бо все свершается...”

Особливості художньої реалізації моделі/концепції світу зумовлені характером літописного тексту – його фрагментарністю, полісюжетністю, домінуванням хронологічного принципу викладу матеріалу, а також особливостями середньовічного письменства, коли тексти-джерела виступали відносно автономними, майже незмінними складниками наступних компіляцій. За цих умов на концептуальному рівні відбувались такі процеси: орієнтована на впізнавання консервативність фрагментів-джерел визначала збереження не тільки самого тексту, але й притаманного даному уривкові типу моделювання світу, який відтепер входив до синтетичної моделі світу літопису як її складова. Фрагментарність літописного тексту, посилена полісюжетністю літопису та хронологічністю викладу матеріалу, призводила до втрати каузальних зв’язків у відтворенні історичних подій та робила можливим розрив цілісних текстуальних фрагментів на окремі повідомлення. Ці повідомлення в межах окремих статей набували буквально-ситуативного характеру, а в системі всього твору – символічно-дидактичного сенсу, внаслідок чого відбувалось переструктурування змісту літопису, вибудовувалась цілісна естетична концепція історії, а на рівні відтворення світу – єдина імперативна картина світу ПВЛ.

Аналіз змін картини світу літопису відповідно до “руху тексту” дозволив дійти таких висновків.

Картина світу першої частини ПВЛ вибудовується через синтетичне поєднання епічних та агіографічних фрагментів. Основою моделювання світу тут виступає агіографічний принцип, за яким традиційний епічний образ світу отримує інше часопросторове визначення. Згідно з окресленими вище типами моделей, у структурі всесвіту Русь стає “серединною землею”, а її винятковість визначається Божим промислом і діяльністю її князів. У такий спосіб створюється цілісний образ історичного розвитку Київської держави початкового періоду її існування. Це образ переможної історії та держави, обраної Богом.

У другій частині ПВЛ характер моделювання світу змінюється. Епічні фрагменти замінюються історичними повідомленнями сучасників, принцип агіографічного моделювання світу залишається єдиним, а історичний, який формується саме в цей час, загалом приймає вихідні принципи моделі агіографічного типу, надаючи останній фактографічності та достовірності. Акцент переноситься з ідеальної держави на ідеал духовний – з’являється мотив любові, яка тримає світ. Відповідно до цього розподіл простору на профанний та сакральний проходить не кордонами Руської землі, а на індивідуальному рівні – через серця руських князів і святих.

Документалізація, якої надає ПВЛ Нестор, впливає і на відображення світу в літописі. Тепер Руська земля отримує часопросторове визначення в системі світових координат, причому саме фактографічність призводить до “матеріалізації” духовних концептів, в контексті яких навіть легендарний матеріал (зокрема, легенди про апостола Андрія, про варягів-русь) набуває достовірності факту. Не останню роль у цьому відіграють пророцтва і знамення, які тепер потрактовуються “на добро”. На відміну від Никонівського та Іоаннівського зведень, Нестор не лише розповідає про славне минуле, протиставляючи йому гірке теперішнє, а й “відкриває” майбутнє, знову (після Найдавнішого літопису) вводячи його в систему світових координат цього тексту. Майбутнє в зображенні Нестора та його редакторів не визначене остаточно, і тому ще більшої ваги набуває мир-любов між князами як основа існування Руської землі.

Висновками. Незважаючи на значну історіографічну і джерелознавчу