НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДОВБНЯ Володимир Анатолійович

УДК 340.13+94(477)“1917/1920”

організаційно-правові засади діяльності

ВІЙСЬКОВОго ФОРМУВАННЯ січовИХ стрілЬцІв

у визвольних змаганнях В УКРАЇНІ

19171920 років

Спеціальність 12.00.01 теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КИЇВ 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії держави та права України Національної академії внутрішніх справ України.

Науковий керівник:

академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України

Михайленко Петро Петрович,

професор кафедри кримінального права Національної академії внутрішніх справ України.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Тимощук Олександр Валентинович,

декан юридичного факультету Таврійського національного уні-верситету ім. В.І. Вернадського, м. Сімферополь;

кандидат юридичних наук, доцент

Дзейко Жанна Олександрівна,

доцент кафедри теорії та історії держави і права Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Провідна установа:

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого.

Захист відбудеться “_17_” __квітня__ 2003 р. о _15_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.009.01 в Національній академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, пл. Солом’янська, 1).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, пл. Солом’ян-ська, 1).

Автореферат розіслано “_13_” _березня_ 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.Б. Горова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Перед українськими національними урядами періоду визвольних змагань, або як його ще називають сучасні історики – періоду української революції, в Україні 19171921 років, стояла проблема побудови власних Збройних Сил та розробки власного військового законодавства. Вивчення процесу розбудови національної армії та становлення законодавства, що регулювало відносини в галузі оборони держави за доби визвольних змагань, має неабиякий теоретичний і практичний інтерес, оскільки є підстави провести певні паралелі між тодішніми і сучасними умовами й цілями розбудови Збройних Сил і правового регулювання їх організації й діяльності та виявити загальні закономірності й відмінності цих процесів, чим і зумовлюється актуальність даного дослідження. Аналіз організаційно-правових засад, на яких будувалася діяльність збройних формувань в Україні доби визвольних змагань, дозволяє виявити допущені владою та окремими політиками помилки і свідомі перекоси у галузі військового будівництва та правового забезпечення збройного захисту інтересів української революції, з одного боку, показати шляхи розвитку і надбання тогочасної нормотворчої діяльності, спрямованої на створення та вдосконалення нормативно-правової бази, покликаної регулювати правовідносини у військовій галузі й визначати порядок організації та діяльності військових формувань, з другого.

Для дослідження цих питань автор обрав переважно приклад окремого військового формування Січових Стрільців, створеного у Києві у листопаді 1917 року, яке протягом періоду, що досліджується, а саме 19171920 рр., тобто періоду від його утворення і перебування у складі армій Української Народної Республіки (доби Центральної Ради і Директорії) та Української Держави (доби Гетьманату) і до остаточного завершення існування, неодноразово міняло свої організацію та статус, а з ними і назву (Галицько-Буковинський курінь, 1-й курінь, 1-й полк, Окремий загін, 1-ша дивізія, Осадний Корпус, Корпус, Група Січових Стрільців), але за своїм характером залишалося військовою формацією українського січового стрілецтва.

Наукові дослідження питань утворення, організації та діяльності Збройних Сил і окремих військових формувань за доби визвольних змагань, законодавчої розробки організаційно-правових засад їх функціонування в істо-ричному та історико-правовому аспектах вели такі сучасні українські вчені історики та юристи, як В. Верстюк, Л. Гарчева, В. Голубко, В. Горєлов, В. Задунайський, М. Кравчук, С. Литвин, В. Солдатенко, О. Тимощук, Я. Тинченко та ін. Над тематикою, присвяченою питанням організації та діяльності військових формувань українського січового стрілецтва, працювали В. Гор-дієнко, А. Каляєв, М. Лазарович, М. Литвин, К. Науменко та ін.

Поза межами України свого часу з’явилась значна кількість історичних та мемуарних праць, в яких йшлося про створення українських військових формувань, у тому числі формувань українського січового стрілецтва. Серед них можна назвати праці М. Безручка, Н. Гірняка, О. Думіна, І. Мазепи, С. Рі-пецького, З. Стефаніва, О. Удовиченка та ін. Окремі аспекти цих питань висвітлені в роботах, присвячених створенню Збройних Сил в Україні в цілому, наприклад, колективна праця “Історія українського війська”, т. 2 (Львів, 1936) та військових формувань січового стрілецтва зокрема, таких як “Українські Січові Стрільці. 19141920” (Львів, 1935), “Історія Січових Стрільців” (Львів, 1937), “Корпус Січових Стрільців” (Чикаго, 1969).

Віддаючи належне науковому внеску всіх цих авторів у висвітлення питань становлення Збройних Сил в Україні доби визвольних змагань, можна проте констатувати, що грунтовного історико-правового аналізу проблеми організаційно-правових засад діяльності окремих військових формувань, проведеного на підставі архівних документів, більшість яких ще не була опублікована, та документів, оприлюднених у газетах того часу, і особливо проблеми організаційно-правових засад діяльності військового формування січового стрілецтва, створеного у листопаді 1917 року в Києві, в українській історико-правовій науковій літературі ще не давалось.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дослідження виконано згідно з Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 2001 рік (п. 31), схваленим Вченою радою НАВСУ 29 грудня 2000 р. (протокол № 19), і на 2002 рік (п. 33), схваленим Вченою радою НАВСУ 25 грудня 2001 р. (протокол № 14).

Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційного до-слідження полягає в тому, щоб на підставі грунтовного аналізу нормативно-правових документів досліджуваного періоду вперше у вітчизняній історико-правовій науці визначити організаційно-правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців, його місце як складової частини українського війська та особливості його правового забезпечення порівняно з тим, що існувало в Армії УНР, заповнити, таким чином, існуючу прогалину в історії держави та права України з метою запозичення історичного досвіду та можливості його використання у реформуванні сучасних Збройних Сил України.

Для реалізації цієї мети були визначені такі задачі:–

проаналізувати політико-правові підходи держави до проблеми розбудови власних Збройних Сил Української Народної Республіки доби Української Центральної Ради і Директорії та Української Держави доби Гетьманату. Головну ж увагу приділити аналізу комплексу проблем, пов’язаних із зародженням та формуванням власного військового законодавства в Україні;

здійснити грунтовне дослідження правових актів українських на-ціональних урядів, нормативно-правових актів їх військових відомств і розпорядчих документів військових формувань, у першу чергу військового формування Січових Стрільців, що регламентували організацію і діяльність національних Збройних Сил України доби визвольних змагань на різних етапах державотворення і військового будівництва, провести їх порівняльний аналіз;

висвітлити процес становлення українських Збройних Сил у до-сліджуваний період, показати місце і роль військового формування Січових Стрільців у забезпеченні охорони надбань української революції від зов-нішніх посягань;

дослідити систему правових норм, спрямованих на забезпечення організації та діяльності військового формування Січових Стрільців, та виявити окремі відмінності від правових норм, що діяли в українській армії;

спеціальну увагу приділити питанням можливості урахування у сучасному військовому законодавстві, практиці виховної роботи у військах України того позитивного у військовому будівництві, у національному вихованні, що було напрацьовано у досліджуваний період.

Об’єктом дослідження є процес становлення, розвитку, трансформації правовідносин у військовій галузі, державна політика щодо проблеми вій-ськового будівництва, генезис військового законодавства Української Народної Республіки доби Центральної Ради і Директорії та Української Держави доби Гетьманату.

Предметом дослідження стала діяльність органів державної влади України у сфері нормативно-правового забезпечення функціонування Збройних Сил, становлення організаційно-правових засад діяльності військового формування Січових Стрільців, його участі у захисті надбань української революції як основного виду його діяльності, основні напрями розвитку і вдосконалення правових норм, якими регулювалися його організація та діяльність.

Методи дослідження. При підготовці дисертації автор застосував філософський (діалектичний), загально-наукові та спеціально-наукові методи дослідження. Зокрема, із застосуванням методу пізнання, згідно з яким всі явища (предмети) вивчаються в єдності та суперечності їх протилежностей, досліджувалося співвідношення позиції вищих органів держави доби Центральної Ради, які вважали недоцільним створювати в Україні регулярну армію, і позиції національно свідомої політичної та військової еліти, що зорганізувала український військовий рух за створення національних Збройних Сил, як двох протилежних і, в той же час, односпрямованих суспільно-політичних і політико-правових явищ, які зумовили прийняття правових актів про утворення вищих національних військових інституцій та розбудову Армії УНР для протидії зовнішнім посяганням. Те саме – щодо спротиву владних структур створювати національні військові частини і руху за створення військової частини з числа західноукраїнських січових стрільців, що зрештою призвело до прийняття рішення про створення військового формування Січових Стрільців. Широкого застосування отримав формально-ло-гічний метод, за допомогою якого здійснено наукову обробку правового матеріалу: показано місце аналізованих організаційно-правових засад діяльності військового формування Січових Стрільців у їх системі, досліджено їх передумови і підстави тощо. Із застосуванням методу системного аналізу визначено місце організаційно-правових засад діяльності цього формування у сукупності організаційно-правових засад функціонування української армії. Застосування порівняльно-правового та порівняльно-історичного методів дозволило порівняти норми військового законодавства з регулювання правових засад організації та діяльності військових формувань у різні історичні періоди визвольних змагань в Україні досліджуваного періоду, виявити відмінності у правовому регулюванні цих засад в українській армії в цілому та у військовому формуванні Січових Стрільців зокрема.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дослідником вперше в українській історико-правовій літературі зроблено спробу, використовуючи архівні документи і матеріали, публікації в офі-ційній пресі, комплексно проаналізувати нормотворчу та організаційну діяльність української держави щодо проблеми створення з числа військовополонених українців національного збройного формування Січових Стрільців та нормативно-правового забезпечення його діяльності. Конкретизовано наукова новизна основних положень дисертації полягає в тому, що в ній:

вперше досліджено і введено у науковий обіг архівні матеріали та нормативно-правові акти, якими регламентувалась організація та діяльність військового формування Січових Стрільців;

розглянуто як цілісну систему законодавчі та підзаконні акти, якими регламентувалися питання військового будівництва в Україні в досліджу-ваний період;

комплексно висвітлено передумови створення, процес становлення, розвитку та організаційно-правові засади функціонування військового формування Січових Стрільців, визначено його місце у системі військових формувань тогочасної української держави, розкрито особливості його організації та правових засад діяльності;

вперше виявлено і проаналізовано позитивні сторони та недоліки правових норм, що регулювали питання організації та діяльності військового формування Січових Стрільців;

дістала подальший розвиток теза про те, що державний суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність держави можливо забезпечити лише за наявності сильних, добре зорганізованих регулярних Збройних Сил, а для досягнення високої організованості та боєздатності армії необхідне відповідне правове забезпечення її організації та діяльності, що і було підтверджено досвідом військового формування Січових Стрільців;

аргументовано висновок, що політизація армії, тобто поширення на неї впливу різних політичних партій, не сприяє забезпеченню її боєздатності, дисциплінованості, що одним з перших зрозуміло командування військового формування Січових Стрільців, вживши відповідних заходів;

доведено, що ефективність організації та діяльності Збройних Сил перебуває у прямій залежності від того, чи відповідає стан законодавства суспільним відносинам у сфері військового будівництва;

з’ясовано, що державні органи України доби визвольних змагань після проголошення самостійності УНР приділяли достатню увагу розробці військового законодавства та виробленню організаційно-правових засад діяльності Збройних Сил, але, в силу воєнної обстановки, забезпечити їх практичне застосування у повному обсязі не завжди було можливо;

обгрунтовано висновок, що організаційно-правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців, хоч воно і входило до складу української армії, мали свої особливості й відмінності порівняно з тими, які існували в українській армії, проте доведено, що це не було порушенням законності, а зумовлювалося необхідністю термінового заповнення прогалин, що мали місце у тогочасному військовому законодавстві.

Висновки і положення дисертації у своїй сукупності дозволили дисертанту розв’язати важливе для науки історії держави і права наукове завдання – визначити організаційно-правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців у період української революції як складової частини українського війська, показавши відмінності правового забезпечення організації та діяльності цього формування у порівнянні з правовим забезпеченням Армії УНР, з усіма позитивними сторонами і недоліками, та з урахуванням цього висловити конкретні міркування щодо вдосконалення окремих напрямів реформування сучасних Збройних Сил України.

Практичне значення одержаних результатів. Положення, висно-вки та пропозиції, викладені в дисертаційному дослідженні, становлять певний внесок у розвиток історії держави і права України та історії військового законодавства України. Результати дослідження можуть бути використані:

при розробці заходів військової реформи в Україні, зокрема в частині визначення політико-правового статусу військовослужбовців Збройних Сил;

при психолого-виховній роботі з військовослужбовцями Збройних Сил України, Внутрішніх військ МВС України, особовим складом міліції та ін-ших воєнізованих формувань;

у навчальному процесі юридичних вищих навчальних закладів при вивченні навчальної дисципліни “Історія держави і права України” та спе-ціальних курсів з цієї дисципліни, а також у навчальному процесі та виховній роботі у військових навчальних закладах.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри історії держави та права Національної академії внутрішніх справ України, на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної правової держави Україна” (Львів, 45 травня 2001 р.), на ІІІ звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ (Сімферополь, 19 травня 2001 р.). Результати дослідження викладені у монографії, яку може бути включено до списку рекомендованої літератури для вивчення курсу історії держави та права України та історії військового законодавства у вищих юридичних та військових навчальних закладах.

Публікації. Основні теоретичні положення і наукові висновки викладено у шести наукових публікаціях та монографії (обсягом 11 авт. арк.).

Структура дисертації визначена метою та завданням дослідження, ло-гікою викладення вивчених документів і матеріалів. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, що охоплюють п’ятнадцять підрозділів, висновку, додатків (14 сторінок) та списку використаних джерел (всього 368 найменувань). Повний обсяг дисертації (без додатків) становить 201 сторінку (8,7 авт. арк.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослід-ження, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, задачі, об’єкт і предмет дослідження, розкриваються методологічні, теоретичні та нормативні основи дослідження, його наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, відомості про апробацію результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ – “Суспільно-політичні і політико-правові передумови

створення військового формування Січових Стрільців та правове регулювання організації і діяльності українського війська на початковому етапі визвольних змагань 1917–1920 років” – складається з двох підрозділів, присвячених аналізові суспільно-політичної обстановки в Україні та політико-пра-вових підходів Української Центральної Ради до проблеми творення українських національних Збройних Сил на початковому етапі визвольних змагань, розглядові правотворчих кроків держави до закладення організаційно-правових засад діяльності Збройних Сил України протягом 1917 року та на початку 1918 року.

Соціалістична за орієнтацією Українська Центральна Рада, стоячи на платформі національно-територіальної автономії України у складі майбутньої Російської федеративної держави, не вважала за доцільне розбудовувати українські Збройні Сили, відносячи питання військового будівництва до компетенції федерації. У той же час у російських військах, розташованих як в Україні, так і за її межами, розпочався рух за українізацію армії. Національно свідомі сили в армії та в українському суспільстві ставили питання про розбудову армії на національно-територіальних засадах. Під впливом націона-льного військового руху Українська Центральна Рада пішла на організаційне оформлення вищих військових структур майбутньої української армії – Українського генерального військового комітету, Українського Генерального штабу тощо.

Розвиток національного військового руху змусив Центральну Раду зайнятися питаннями, що поставали у міру його розгортання, щоб надати йому організованого, легітимного характеру. Центральна Рада, а також Генеральний Секретаріат – після утворення у липні 1917 року – постійно зверталися до питань військового будівництва, приймаючи відповідні резолюції, постанови, а згодом і закони. Це, зокрема, постанова другої сесії Центральної Ради про українізацію війська від 22 квітня 1917 р., Закон про створення народного війська від 3 січня 1918 р., Статут Осібної Армії УНР від 28 січня 1918 р. та ін. У прийнятих Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом нормативно-правових актах містилися як матеріальні, так і процесуальні, як імперативні, так і диспозитивні норми, що впорядковували питання, пов’язані з формуванням українських керівних військових органів, виробленням організаційно-правових засад діяльності українського війська тощо. Ці нормативно-правові акти можна розглядати як нормативно-правову базу, в якій втілювалася військова політика української держави та закладалися основи її військового законодавства. І все ж Центральна Рада, уряд України до самого початку збройного конфлікту з радянською Росією, та й пізніше, стояли на позиції невизнання регулярної армії, оскільки вважали доцільним мати для оборони держави армію, побудовану на міліційних засадах.

За такої суспільно-політичної обстановки в Україні, таких політико-правових підходів держави до творення національних Збройних Сил і такого стану правового регулювання військового будівництва відбувалося становлення військового формування Січових Стрільців.

Другий розділ – “Організація та діяльність військового формування Січових Стрільців за доби Центральної Ради та за Гетьманату” – складається з чотирьох підрозділів, у яких розглянуто правові та організаційні питання створення Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців, процес його становлення як однієї з найбоєздатніших військових одиниць Армії УНР, переформування у 1-й полк Січових Стрільців, його організацію та діяльність за доби Центральної Ради, причини його зліквідування гетьманським урядом та підстави відновлення у серпні 1918 року.

Події першої світової війни спричинили появу на території України та Росії українських біженців і переселенців з підвладної Австро-Угорській імперії території Буковини і Галичини, а також військовополонених українців – буковинців і галичан, багато з яких (у 1917 році – до 2 тис. чоловік) були вояками Легіону Українських Січових Стрільців австро-угор-ської армії.

Утворений демократичними колами західноукраїнської громадськості Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни виступив ініціато-ром звільнення з таборів військовополонених українців та створення з їх числа окремої військової частини для майбутньої української національної армії, з приводу чого звернувся з клопотанням до Центральної Ради. З іншого боку, й військовополонені українці, бажаючи служити справі української революції й усвідомлюючи, що Україна має стати на шлях розбудови самостійної держави, для якої потрібна національна армія, виявили активність щодо створення з їх числа української військової частини.

Однак питання створення такого військового формування протягом тривалого часу не знаходило свого вирішення Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом. До того ж, утворення з числа військовополонених військової частини йшло всупереч з нормами міжнародного права, зокрема з положеннями IV Гаазької конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 18 жовтня 1907 р.

У першій половині листопада 1917 року в Києві скликане за підтримки Галицько-Буковинського комітету велике віче західноукраїнців проголосило ідею визволення західноукраїнських земель від австрійського панування та обєднання їх зі східними землями України в єдину соборну українську державу, а також виклало вимогу утворити з галицьких українців військову частину. Зрештою Генеральний Секретаріат дав згоду, і 12 листопада 1917 р. від Генерального секретаря з військових справ на імя Галицько-Буковинського комітету надійшов лист, яким дозволялося створити з полонених українців-галичан окрему військову частину. Правовою підставою для початку формування (Київ, середина листопада 1917 року) такої частини, яка отримала назву Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців, став наказ Військо-вого Секретаріату. Організаційно курінь увійшов до складу українізованого полку імені гетьмана П. Дорошенка.

Станом на 6 січня 1918 р. чисельність куреня зросла до 733 чоловік. Становлення нового військового формування ускладнювалося низкою об’єк-тивних і суб’єктивних причин, і серед них – нестача старшинських (коман-дирських) кадрів, організаційні прорахунки, надмірна політизація особового складу, що не давало змоги належним чином забезпечити військову дис-ципліну та налагодити бойову і стройову підготовку. Тому 6 січня 1918 р. на стрілецькому вічі було постановлено віддати курінь у розпорядження Центральної Ради, скасувати систему солдатських рад, залишивши одну Стрілецьку раду для вирішення окремих організаційних та політичних питань, ввести в курені строгу військову дисципліну, змінити назву куреня (нова назва – “1-й курінь Січових Стрільців”). Завдяки вжитим заходам військове формування Січових Стрільців під командуванням нового (і відтоді – незмінного) командира Є. Коновальця за нетривалий час стало високо-організованою та боєздатною військовою одиницею. Діяльність куреня протягом січня – лютого 1918 року полягала у веденні бойових дій по ліквідації більшовицького повстання у м. Києві, у забезпеченні охорони членів Центральної Ради та Ради Народних Міністрів УНР при їх переїзді з Києва до Житомира, в участі у бойових операціях під час наступу на Київ.

Після повернення до Києва комплектування куреня тривало. У зв’язку із зростанням чисельності особового складу його було переформовано у 1-й полк Січових Стрільців на підставі наказу Міністерства військових справ УНР від 26 березня 1918 р. № 118. Станом на другу половину квітня чисельність полку досягла 3000 чоловік, і організаційно він складався з двох бойових і одного запасного піших куренів, двох кулеметних сотень, гарматного дивізіону, відділу кінної розвідки та господарських і санітарних підрозділів. Під час перебування в Києві полк в оперативному відношенні підпорядковувався губерніальному коменданту м. Києва. Поряд з несенням служби по охороні урядових установ, полк брав участь у виконанні завдань з обеззброєння населення та ліквідації таємних запасів зброї.

Командування полку не підтримало державного перевороту, вчиненого гетьманом П. Скоропадським, і не пристало на його пропозицію прийняти його бік та не зголосилося на ультиматум німецького командування беззасте-режно визнати гетьманську владу, віддавши перевагу почесному роззбро-єнню, яке відбулося 30 квітня 1918 р.

Після розформування 1-го полку Січових Стрільців близько 1000 чо-ловік з числа його особового складу продовжили службу в різних військових частинах Армії Української Держави. У липні 1918 року Рада Січових Стрільців порушила перед гетьманом П. Скоропадським клопотання про від-новлення стрілецького військового формування. Наказом гетьмана від 23 серпня 1918 р. воно було відновлено як Окремий загін Січових Стрільців, що прирівнювався до полку і мав виконувати спеціальні завдання уряду. Формування загону почалося наприкінці серпня – початку вересня 1918 року в м. Біла Церква. Із його стрільцями велася напружена бойова та стройова підготовка, і це забезпечило найвищий рівень боєздатності. Загін, відповідно до наказу Військового міністра від 5 листопада 1918 р., перебував у безпосередньому підпорядкуванні командира ІV Київського (територіального) корпусу.

Третій розділ – “Організація та діяльність військового формування Січових Стрільців за доби Директорії Української Народної Республіки” – складається з чотирьох підрозділів, присвячених розглядові питань організа-ційного устрою та бойової діяльності військового формування Січових Стрільців у період боротьби проти гетьманату (листопад–грудень 1918 року) та збройного захисту Української Народної Республіки доби Директорії (січень–грудень 1919 року), його участі в охороні правопорядку, організації та діяльності на завершальному етапі свого існування.

Державна політика уряду гетьмана П. Скоропадського, орієнтована на федеративний союз України з Росією, не знайшла підтримки в українському суспільстві й викликала опозиційний рух, виразником якого став Україн-ський Національний Союз (голова В. Винниченко). Єдино можливим шляхом збереження незалежності України керівництво УНС вважало збройне повстання з метою усунення гетьмана від влади та відновлення Української Народної Республіки. Для здійснення повстання потрібна була надійна військова сила, яку керівництво УНС вбачало у військовому формуванні Січових Стрільців, що підтримало ідею протигетьманського повстання. Директорія, обрана 14 листопада 1918 р. на таємній нараді УНС, 15 листопада 1918 р. прийняла в Києві відозву до громадян України із закликом до повстання проти гетьмана, а С. Петлюра у Білій Церкві проголосив Універсал про початок протигетьманського повстання. Окремому загону Січових Стрільців відводилася провідна роль у повстанні. На підставі наказу Виборного Головнокомандуючого Українським військом від 15 листопада 1918 р. Окремий загін Січових Стрільців почав бойові дії проти гетьманських військ і вранці 18 листопада 1918 р. під станцією Мотовилівка одержав перемогу над військовим загоном гетьманців, забезпечивши успіх боротьби Директорії за владу.

Через два тижні від початку бойових дій чисельність Окремого загону Січових Стрільців внаслідок мобілізації зросла до 11 тис. чоловік. Загін було переформовано у 1-шу дивізію Січових Стрільців, і вона за наказом Головного Отамана С. Петлюри від 3 грудня 1918 р. увійшла до оперативного зєднання українського війська Осадного Корпусу, утвореного з прихильних Директорії військових частин. Чисельність особового складу корпусу сягнула майже 50 тис. чоловік. Його завданням було визначено наступ на Київ. 13 грудня 1918 р. Осадний Корпус розпочав наступ й увечорі 14 грудня оволодів Києвом.

Складна криміногенна ситуація в м. Києві наприкінці 1918 року зумовила необхідність залучення військової сили до охорони правопорядку. Це завдання було покладено на основну силу Осадного Корпусу – січових стрільців. Вони несли службу по охороні правопорядку на підставі наказів коменданта м. Києва, командира Осадного Корпусу, керуючись також Положенням про польове управління військ у воєнний час 1914 року та Зводом військових постанов 1869 року. Військово-польовим судам, що діяли у військових частинах січових стрільців, приписувалося застосовувати до винних у вчиненні правопорушень суворі міри покарання аж до смертної кари, що слід розглядати як порушення законності, оскільки цей вид покарання було скасовано Центральною Радою УНР, спадкоємницею якої вважала себе Директорія УНР.

Протягом 1919 року діяльність військового формування Січових Стрі-льців виражалася у веденні бойових дій як проти радянських військ, так і проти військ Добровольчої армії, а також у забезпеченні правопорядку у м. Києві та на навколишній території. Після переформування у лютому–березні й до кінця 1919 року військове формування Січових Стрільців брало участь в усіх бойових операціях Армії УНР. Протягом 1919 року це військове формування зазнало неодноразових організаційних перетворень, зумовлених воєнною обстановкою, положенням на фронтах, коливанням чисельності через втрати особового складу в боях та від епідемічних захворювань. У січні 1919 року Осадний Корпус було переформовано у військове формування однодивізійного складу і перейменовано в Корпус Січових Стрільців. Внаслідок реорганізації Армії УНР на підставі наказу військам від 15 травня 1919 р. Корпус Січових Стрільців увійшов до Групи Січових Стрільців і був переформований у дві дивізії.

Військове формування Січових Стрільців цілком і до останнього моменту існування ділило долю Директорії УНР та Армії УНР, аж до остаточної ліквідації фронту. Фактично військове формування Січових Стрільців припинило своє існування 7 грудня 1919 р. Проте ще залишалась діючою Стрілецька рада. Спроба навесні 1920 року відновити військове формування Січових Стрільців в організаційній формі Української Стрілецької бригади виявилася невдалою. У липні 1920 року в Празі Стрілецька рада прийняла рішення про ліквідацію січово-стрілецької військової організації.

Четвертий розділ – “Правові засади організації та діяльності війсь-кового формування Січових Стрільців” – складається з п’яти підрозділів, у яких розглянуто правові засади організації та діяльності військового формування Січових Стрільців за доби Центральної Ради та деякі їх відмінності від правових засад, притаманних Армії УНР, правові засади організації та діяль-ності стрілецького формування у період протигетьманського повстання та за доби Директорії, питання політико-правовового становища військовослуж-бовців у період визвольних змагань в Україні, правове регулювання фінан-сування військових потреб українськими урядами, організацію мобілізаційної роботи, розв’язання мовного питання, здійснення військового судочинства в українській армії доби визвольних змагань та відмінності провадження судочинства у військовому формуванні Січових Стрільців тощо.

Військове формування Січових Стрільців як складова частина україн-ської армії мало будувати свою діяльність на правових засадах, сформульо-ваних у державних законах, урядових постановах, наказах військового відомства та наказах командування (вищестоящого та прямого).

Проте регулювання діяльності цього формування мало, переважно на початковому етапі становлення, свої відмінності, часто його внутрішні документи випереджали появу загальнодержавних нормативно-правових актів. Зокрема, з метою деполітизації та департизації армії, зміцнення військової дисципліни та додержання принципу єдиноначалля у військовому формуванні Січових Стрільців ще на початку 1918 року було зліквідовано систему виборних рад, а залишено тільки Стрілецьку раду для вирішення найважливіших питань, вжито заходів щодо додержання строгої військової дисципліни. Військове міністерство пішло на такі самі кроки, тобто розпустило ради та вжило заходів до посилення дисципліни, лише через місяць, видавши накази від 9 та 12 лютого 1918 р., якими відповідно в Армії УНР скасовувалися політичні ради та передбачалися заходи до посилення статутної дисципліни у військах.

На відміну від Армії УНР у військовому формуванні Січових Стрільців, було збережено посадово-рангову систему. У цьому військовому формуванні правовідносини між старшинами (командирами) та стрільцями (рядовими) були врегульовані ще у січні 1918 року, що дало позитивні наслідки як у бойовій, так і в мирній обстановці. Розроблений же військовим відомством законопроект “Про старшин і козаків та відносини між ними”, що врегульовував правовідносини між старшиною та козаками, так і не був затверджений Центральною Радою.

За доби Гетьманату в 1918 році та доби Директорії у 1919 році орга-нізація військового формування Січових Стрільців була юридично врегу-льована нормативно-правовими актами відповідної держави і зазнавала змін разом з усім військом, а службова діяльність будувалася за новими війсь-ковими статутами. Проте слід зазначити, що у військовому формуванні Січових Стрільців з метою підвищення рівня стройової та бойової підготовки військовослужбовців застосовувався власний Муштровий статут Січових Стрільців, який було розроблено більш ніж на рік раніше, ніж Муштровий статут для піхоти, прийнятий урядом УНР 23 червня 1919 р.

Військове формування Січових Стрільців як за Центральної Ради, так і за Директорії було єдине в Армії УНР, де не скасовувалась рангово-посадова система. Це мало позитивний вплив на стан дисципліни, підвищення автори-тету командирів (старшин) та зміцнення старшинських кадрів.

Певні відмінності від загальноприйнятих мали у військовому форму-ванні Січових Стрільців й інші напрями його організації та діяльності, зокрема військове судочинство, і ці питання докладно розглянуто у даній главі.

Висновки містять узагальнений виклад підсумків дослідження, одержаних при розв’язанні наукового завдання, які коротко можуть бути зведені до такого:

державний суверенітет України можливо було забезпечити лише за на-явності сильних, добре зорганізованих Збройних Сил, чому Українська Цен-тральна Рада до початку збройного конфлікту з радянською Росією не приділяла достатньої уваги, додержуючись точки зору, що Україні потрібна не регулярна армія, а армія, побудована на міліційних засадах. Проте воєнна обстановка зумовила необхідність створення регулярної армії, до складу якої увійшло й військове формування Січових Стрільців;

для досягнення високої організованості та боєздатності Збройних Сил необхідне відповідне правове забезпечення їх організації та діяльності, чому в подальшому українські національні уряди приділяли достатньої уваги, але в силу воєнно-політичної обстановки не все було впроваджено у практику;

політизація армії, тобто поширення на неї впливу політичних партій, введення в армії політичної системи рад, перебрання ними на себе вирішення питань, що належать до компетенції виключно військового командування, не сприяли забезпеченню її боєздатності та дисциплінованості, що добре розуміли українські національні уряди доби визвольних змагань і прийняли щодо цього відповідні нормативно-правові акти. Проте у військовому формуванні Січових Стрільців такі заходи були вжиті значно раніше;

організаційно-правові засади діяльності військового формування Січо-вих Стрільців мали свої особливості порівняно з тими, які існували у Збройних Силах України, що зумовлювалося недостатністю правового регу-лювання окремих аспектів організації та діяльності української армії доби визвольних змагань і що свідчить про ініціативність його командування.

В умовах розбудови сучасної української армії та переведення її на контрактні засади важливе значення має виховання військовослужбовців з урахуванням бойового шляху та досвіду української армії доби визвольних змагань, у тому числі й військового формування Січових Стрільців. У наш час особливого інтересу набуває вивчення та наукове узагальнення цього досві-ду, з тим щоб використати його, зокрема у практиці роботи з національного патріотичного виховання у військових частинах Збройних Сил України та інших воєнізованих формуваннях, у навчальних закладах Міністерства оборони України та Міністерства внутрішніх справ України. Доброю справою з огляду на необхідність увічнення пам’яті борців за незалежну Україну було б присвоєння одному з військових формувань української армії або військово-му навчальному закладу, дислокованому в Києві, імені Січових Стрільців.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917–1920 років: організація та правові засади діяльності : Монографія / За наук. ред. проф. П.П. Михайленка. – К.: Текст, 2002. – 220 с.

2. Довбня В.А. Правові засади організації та діяльності військового формування Січових Стрільців за доби Центральної Ради та деякі їх відмінності від правових засад, притаманних Армії УНР // Держава і право : Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 13. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 75–81.

3. Довбня В.А. Законодавче регулювання політико-правового становища військовослужбовців за доби Центральної Ради, Гетьманату та Директорії // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – К.: НАВСУ, 2001. – № 5. – С. 263–269.

4. Довбня В. Правове регулювання фінансування потреб армії Української Народної Республіки за часів Директорії // Підприємництво, господарство і право : Науково-практичний господарсько-правовий журнал. – К.: Спілка юристів України; Ін-т держави і права НАН України, 2001. – № 5. – С. 83–86.

5. Довбня В.А. Студентський курінь Українських Січових Стрільців // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – К.: НАВСУ, 2001. – № 3. – С. 288–292.

6. Довбня В.А. Участь Січових Стрільців в охороні правопорядку в Києві (грудень 1918 – лютий 1919 рр.) // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених : Науково-практичний збірник. – Додаток до журн. “Міліція України”. – К., 2001. – № 5. – С. 8– 10.

7. Довбня В.А. Січові Стрільці; Українська революція // Популярна юридична енциклопедія / Відп. ред. О.В. Лавринович. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 439; 489.

8. Довбня В.А. Формування та правові засади діяльності січового стрілецтва за часів Гетьманату // Матеріали ІІІ звітної науково-практичної конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ. – У 2-х ч. – Сімферополь, 2001. – Ч. 2. – С. 14–17.

9. Довбня В.А. Акти Центральної Ради; Акти Гетьманату; Акти Директорії (1917–1920 рр.) // Історія міліції України у документах і матеріалах / П.П. Михайленко, Я.Ю. Кондратьєв. – У 3-х т. – Т. 1: 1917–1925.– К.: Генеза, 1997. – С. 21–88. (Упорядкування)

Довбня В.А. Організаційно-правові засади діяльності військо-вого формування Січових Стрільців у визвольних змаганнях в Україні 19171920 років. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. – Київ: Національна академія внутрішніх справ України, 2003.

У дисертаційній роботі досліджено політико-правові підходи націо-нальних урядів України періоду визвольних змагань 1917–1920 років до проблеми створення української армії та розробки національного військового законодавства; на підставі архівних документів і матеріалів, наукової та мемуарної літератури висвітлено історію створення, розглянуто питання організації та правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців за період його перебування у складі армій Української Народної Республіки (доби Центральної Ради та Директорії) і Української Держави (доби Гетьманату), показано його роль у забезпеченні охорони надбань української революції від зовнішніх посягань; проаналізовано нормативно-правові акти українських урядів та їх військових відомств, що регламентували організацію і діяльність Збройних Сил України доби визвольних змагань на різних етапах державотворення і військового будівництва, а також розпорядчі документи військового формування Січових Стрільців, показано відмінності організаційно-правового забезпечення діяльності цього військового формування порівняно з нормами тогочасного законодавства.

Ключові слова: визвольні змагання, національні збройні сили, військо-вий рух, військове будівництво, військове формування, військове законодавство, організаційно-правові засади, організація, діяльність, Січові Стрільці.

Довбня В.А. Организационно-правовые основы деятельности воинского формирования Сичевых Стрельцов в освободительной борьбе в Украине 19171920 годов. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Киев: Национальная академия внутренних дел Украины, 2003.

В диссертационной работе исследованы политико-правовые подходы национальных правительств Украины периода освободительной бо-рьбы 1917–1920 годов к проблеме создания украинской армии и разработки национального военного законодательства, сделан вывод об ошибочной позиции Украинской Центральной Рады, считавшей ненужным для Украины создание национальной регулярной армии, вместо которой предполагалось введение милиционной армии; показано, как активное