НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Ільюшин Ігор Іванович

УДК 940.534/.539 (477:438)

ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНЕ ПІДПІЛЛЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (1939-1945 рр.)

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України.

Науковий консультант – доктор історичних наук, професор

Кульчицький Станіслав Владиславович,

заступник директора Інституту історії України НАН України, завідувач відділу історії України 20-30-х років ХХ ст.;

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Баран Володимир Кіндратович,

завідувач кафедри новітньої історії України Волинського державного університету ім. Лесі Українки;

доктор історичних наук, професор

Касьянов Георгій Володимирович,

завідувач відділу новітньої історії і політики Інституту історії України НАН України;

доктор історичних наук

Даниленко Василь Михайлович,

головний науковий співробітник Державного архіву Служби безпеки України.

Провідна установа – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Захист відбудеться “ 26 ” грудня 2003 р. о 14-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ-1, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України.

Автореферат розісланий “_20 ” _листопада_2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Історія боротьби в Західній Україні у 1939-1945 рр. польського військово-політичного підпілля, репрезентованого Армією Крайовою (АК) і представницькими структурами емігрантського уряду, за відродження Польської держави у її довоєнних кордонах та викликаного цим українсько-польського міжнаціонального конфлікту досі залишається найбільш дискусійною темою обох історіографій і найбільш болючою проблемою в сучасних українсько-польських гуманітарних взаєминах.

Про це свідчить і поява останніми роками в Україні та Польщі багатьох досліджень та газетних публікацій, присвячених цій проблематиці, і робота численних міжнародних наукових семінарів та конференцій, під час яких кожен з їх учасників у свій спосіб прагне до якомога об’єктивнішого з’ясування причин українсько-польського протиборства часів Другої світової війни і, зрештою, діяльність в обох країнах громадських та урядових комісій, спрямована на вивчення масштабів людської трагедії тих років.

Втім, досі проблемою залишається не тільки існуюча різниця в інтерпретації українськими і польськими вченими одних й тих самих фактів, а й встановлення самих цих фактів, як, наприклад, якою була кількість українців і поляків, що загинули, а також морально і матеріально постраждали внаслідок згадуваного конфлікту.

Поряд з відповіддю на питання яку роль в збройному протистоянні Армії Крайової і українського повстанського руху, представленого Організацією українських націоналістів (ОУН) і Українською повстанською армією (УПА), відіграли треті сили (німецька і радянська сторони) для дослідників залишається головним з’ясування історичної відповідальності за людську трагедію керівних верств польського і західноукраїнського суспільств.

Саме тому, розкриваючи зміст обраної нами теми, для нас було важливим, передусім, показати якою мірою присутність на західноукраїнських землях і боротьба тут польських військово-політичних сил у 1939-1941 рр. проти СРСР, а в 1942-1944 рр. проти нацистської Німеччини вплинули на перебіг конфлікту і спонукали українських повстанців до проведення “відплатних дій”. Таким чином, без ознайомлення з історією цієї боротьби не є можливим зрозуміти і сутність українсько-польського протиборства.

У спільній заяві від 11 липня 2003 р. з нагоди 60-ї річниці трагічних подій на Волині Президенти України і Польщі, вкотре наголосивши на необхідності продовжити пошук історичної істини щодо тих подій, підкреслили: “Ми не можемо ні змінити нашої історії, ні відкидати її, не можемо її ні замовчати, ні виправдати, навпаки, ми повинні знайти в собі відвагу сприйняти правду, щоб злочин назвати злочином, оскільки лише на повазі до правди можна будувати майбутнє”. Власне в пошуку цієї правди ми й вбачали наукову значущість представленої дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до планової теми робочої групи при Інституті історії України НАН України та Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА.

Об’єктом комплексного вивчення стала боротьба в Західній Україні у 1939-1945 рр. Армії Крайової і політичних представницьких структур емігрантського уряду за відродження Польської держави у її довоєнних кордонах та викликане цим українсько-польське протистояння.

Предметом вивчення визначені періодизація, конкретні напрямки, методи та засоби цієї боротьби впродовж усієї війни, так само як і найважливіші етапи та форми перебігу українсько-польського конфлікту. Водночас у дисертації проаналізовано концептуальні підходи, військово-політичну стратегію і тактику польського емігрантського уряду у вирішенні на свою користь поставлених завдань, зокрема територіальної суперечки з СРСР, а також у розв’язанні “українського питання”.

Територіальні межі окреслюють в основному етнічні українські землі Волині і Східної Галичини, що до вересня 1939 р. перебували в складі Другої Речіпосполитої, а за рішенням глав трьох союзних держав на конференції в Криму в лютому 1945 р. і згідно з підписаним у серпні 1945 р. радянсько-польським договором відійшли до СРСР.

Хронологічні рамки охоплюють період від початку Другої світової війни, коли у вересні-жовтні 1939 р. територія Волині і Східної Галичини була приєднана до СРСР і тут постали перші польські підпільні антирадянські організації, до кінця 1945 р., тобто до припинення підпільними структурами АК організованої антирадянської боротьби внаслідок знищення органами НКВС їхніх основних сил і у зв’язку з остаточним встановленням радянсько-польського кордону. На 1939-1945 рр. припадає й найтрагічніший період в історії українсько-польського співжиття на території Західної України.

Мета і завдання роботи: здійснити комплексне дослідження історії діяльності в роки Другої світової війни на західноукраїнських землях (Волинь і Східна Галичина) польських підпільних структур ( з 1942 р. – Армія Крайова), а також проаналізувати причини, характер, основні етапи та наслідки українсько-польського конфлікту, що мав місце на території спільного проживання двох слов’янських народів. Мета роботи потребує розв’язання таких завдань:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі опрацювання великого масиву архівних й опублікованих документів і матеріалів та їх узагальнення автор вперше у вітчизняній історіографії дослідив важливу і незнану в Україні сторінку історії її західних земель, а саме історію антигітлерівської і антирадянської боротьби за цю територію в роки Другої світової війни польських підпільних структур, представлених Армією Крайовою.

Залучаючи до наукового обігу нові документи і матеріали українського, радянського, польського, німецького походження, дисертант запропонував новий підхід до постановки та вирішення проблеми причин, характеру, основних етапів та наслідків українсько-польського протиборства на землях спільного проживання двох сусідніх слов’янських народів. Цей підхід спирався не лише на цілісний аналіз усього комплексу різноманітних джерел, а й на прагнення автора співвіднести наміри українського незалежницького руху, репрезентованого ОУН і УПА, з планами польського “пролондонського” табору в антинацистському підпіллі, яке також діяло на західноукраїнських землях, а водночас і з інтересами місцевого польського населення.

У роботі переосмислені деякі підходи, оцінки, висновки, які раніше домінували у вітчизняній та польській історіографії, наголошено на необхідності усунення недомовок і фальші у дослідженнях важких питань українсько-польських відносин, висунуто ряд історичних проблем, які потребують подальшої наукової розробки.

Практична значущість дисертації: її зміст та висновки можуть бути використані науковцями і політиками для аналізу сучасних українсько-польських стосунків, пояснення глибинних коренів існуючих до сьогодення в історичній свідомості наших суспільств взаємних образ, прогнозування майбутнього цього співіснування.

З огляду, на перший погляд, на полемічність деяких зроблених у роботі тверджень і можливі у зв’язку з цим звинувачення автора з боку певних українських або польських політичних сил у прихильності до однієї зі сторін – учасників українсько-польського конфлікту, підкреслимо, що метою пропонованої праці було викладення максимально об’єктивної історії бойової діяльності польського підпілля в Західній Україні і протистояння між АК та УПА, а також висунення таких наукових положень, які, на думку дисертанта, мали б сприяти подоланню взаємної недовіри і усуненню перешкоди для цілковитого полагодження сучасних українсько-польських взаємин.

Дослідження покликане допомогти історикам і політологам краще зорієнтуватися у величезному масиві документів і наукової літератури по темі, а при нагоді самим звернутися до них, щоб з’ясувати ті чи інші аспекти проблеми.

Матеріали дисертації можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії українського національно-визвольного руху, українсько-польських стосунків, для написання відповідних розділів сучасних підручників з політичної і військової історії України, а також для читання лекцій, проведення практичних занять, розробки окремих спецкурсів.

Теоретико-методологічною основою наукового пошуку стали фундаментальні теоретичні розробки про природу, механізм і тенденції процесу історичного пізнання, норми і цінності історичної науки, типи історико-наукових досліджень, образ науки та ідеал науковості, етику вченого та його відповідальність перед суспільством, стиль історичного мислення тощо.

Методи, форми і засоби наукового пізнання спираються на соціальний принцип, принципи наукової об’єктивності і історизму, комплексний та системний підходи. Принцип соціального підходу вимагає оцінювати події Другої світової війни з позицій загальнолюдських цінностей, особливо гуманізму і прав людини.

Крім того, у підході до аналізу українсько-польського протистояння ми намагалися уникати загальних етнографічних термінів “поляки” й “українці” і вдавалися до використання таких, які б характеризували конкретні соціальні групи або політичні сили. Так, наприклад, аналізуючи ставлення поляків до т.зв. українського питання, ми прагнули представити весь спектр думок, поглядів, програм розв’язання цього питання, що належали і польським націоналістам, і демократам, і соціалістам. Намагалися ми відобразити і неоднакове ставлення представників різних соціальних груп (інтелігенції, селянства, духовенства) до заходів німецької окупаційної адміністрації, органів радянської влади або самого міжнаціонального конфлікту,

Щодо принципу наукової об’єктивності, то він передбачає критику історичних джерел, їх співставлення заради максимального наближення до з’ясування фактичних подій та процесів у ті роки. Поряд з іншими, принцип історизму вказує на необхідність підходити конкретно-історично до аналізу українсько-польських відносин у 1939-1945 рр., оскільки їх характер суттєво відрізнявся від інших періодів, передусім, ступенем своєї гостроти. Разом з тим, враховуючи наскільки болючими залишаються порушені нами проблеми й сьогодні, ми намагалися, наскільки це вдавалося, бути стриманими і коректними у формулюванні висновків такого аналізу.

Комплексний підхід до вивчення проблеми дозволив з’ясувати передісторію українсько-польського зіткнення в роки війни за територію Західної України, висвітлити перебіг конфлікту, його основні форми та етапи, показати вплив воєнних подій на процес розвитку українсько-польських взаємин. Системний підхід надав можливість розглянути українсько-польське протистояння у 1939-1945 рр. як окреме явище, і як складову частину системи загальноєвропейських відносин часів Другої світової війни. Автор, зокрема, прагнув простежити, яким чином на боротьбу АК в Західній Україні і перебіг тут українсько-польського конфлікту впливали зовнішні чинники – радянський, німецький та союзницький полякам англо-американський.

Для досягнення конкретних завдань використовувались також спеціально-історичні методи дослідження, а саме: проблемно-хронологічний, ретроспективний, індуктивний, історико-порівняльний, історико-типологічний та ін. Застосування цих методів дозволило проникнути у сутність конкретних процесів, що відбувалися в польському, а водночас і в українському середовищах в роки війни та поглянути на них у сукупності з усіма історичними реаліями того часу, виділити особливості цих процесів і навпаки, узагальнити їх характерні риси, виявити спільні закономірності.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати дисертації апробовані на більш ніж двох десятках міжнародних наукових конференціях і семінарах. Серед них: десять міжнародних наукових семінарів “Українсько-польські відносини в роки Другої світової війни” (Варшава-Луцьк, 1996-2001), міжнародна науково-практична конференція “Україна-Польща. Вчора, сьогодні, завтра” (Люблін, 1997), міжнародна наукова конференція “Депортації українців і поляків: кін. 1939-поч. 50-х рр. До 50-річчя операції “Вісла” (Львів, 1997), міжнародний науковий семінар “Історіографія Польщі і України після 1989 р.” (Казімеж Дольни, 1998), міжнародна науково-практична конференція “Українсько-польські відносини в ХХ ст. : державність, суспільство, культура” (Тернопіль, 1999), міжнародна наукова конференція “Польський вересень 1939 р. – війна на два фронти” (Піотркув Трибунальські, 1999), міжнародна наукова конференція “Лемківщина в 1939-1947 рр. Війна, окупація і переселення” (Краків, 2000), міжнародний науковий семінар “Шлях України та Польщі до порозуміння. Важкі питання сусідства” (українсько-польські відносини з ХVII ст. до початку 90-х років ХХ ст.” (Київ, 2001), міжнародний науковий семінар “Антипольська акція УПА на Волині” (Люблін, 2001), міжнародна наукова конференція “Білорусько-польські архівалії” (Мінськ, 2001), міжнародна наукова конференція “Акція “Вісла” (Красичин, 2002), міжнародна наукова конференція “Від іреденти до співпраці. Польсько-українські стосунки у ХХ ст.” (Вроцлав, 2002), міжнародна наукова конференція “Українці і поляки в роки Другої світової війни: внутрішній та міжнародний аспекти взаємин” (Київ, 2003), міжнародна наукова конференція “Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки” (Луцьк, 2003) та інші.

Публікації. Основний зміст дисертації, її положень і висновків викладено у трьох монографіях: “ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни в світлі польських документів”, “Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні”, “Волинська трагедія 1943-1944 рр”, понад сорока наукових статтях і матеріалах конференцій.

Структура дисертації зумовлена її метою та завданнями. Вона складається зі вступу, 4 розділів, поділених на 12 підрозділів, висновків (разом 407 сторінок), списку джерел та літератури (612 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовуються актуальність обраної теми, її територіальні та хронологічні межі, визначаються мета і завдання, предмет і методологія дослідження, показуються його зв’язок з науковими програмами, а також наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Стан наукової розробки теми та джерельна база дослідження” аналізуються рівень і стан наукових досліджень проблеми та характер архівної й документальної бази, яка використана при написанні роботи.

По суті, у вітчизняній історіографії питання про об’єктивне комплексне дослідження діяльності польських підпільних військово-політичних сил в Західній Україні в роки Другої світової війни і викликане цією діяльністю українсько-польське протистояння не ставилося ніколи. За радянських часів ця тематика, з огляду на замовчування внеску в антигітлерівську боротьбу українського і польського антикомуністичних рухів, знаходилася під забороною.

Навіть в роботах таких відомих московських дослідників антифашистської боротьби польського народу як Ф.Зуєв, А.Носкова, В.Парсаданова та ін., так само як в колективних академічних виданнях: 3-х томній “Історії Польщі” або 8-ми томній “Історії Української РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу”, польське підпілля АК в Західній Україні якщо і згадувалося, то зображувалося здебільшого лише як антирадянське, а отже як реакційне.

Небагато уваги радянські науковці (В.Замлинський, В.Клоков) і мемуаристи (М.Наумов, Ю.Собесяк, Л.Кузя та ін.) приділили також військовому конфлікту між АК і УПА, зосередивши головним чином увагу на висвітленні тієї ролі, яку відіграли радянські партизани в захисті польського і українського цивільного населення від винищення збройними угрупованнями обох ворогуючих сторін.

Тому, хоча категорично відкидати напрацювання радянського періоду є недоцільним і науково необґрунтованим, вже тільки з огляду на наявність в них певного фактологічного матеріалу, не можемо не констатувати наступне. У спадок вітчизняній історіографії залишилися значною мірою спотворена картина діяльності українського і польського антикомуністичних рухів в Західній Україні та досить загальне уявлення про причини їхнього протистояння.

По-друге, пояснити відсутність достатньої уваги до зазначеної теми в перші роки існування незалежної України можна тим, що для проведення всеохоплюючого ретельного аналізу діяльності польських силових структур під час війни в Західній Україні не вистачало джерел. Адже наукові праці з історії ОУН і УПА, що з’явилися тоді, спиралися, передусім, на документи вітчизняного походження. Проте в стратегічних планах ОУН і УПА боротьбі з польською Армією Крайовою відводилася роль третього фронту і в українських матеріалах вона не знайшла такого відображення, як в документації польського військово-політичного підпілля, для котрого боротьба з українським самостійницьким (незалежницьким) рухом на західноукраїнських землях посіла чи не перше місце.

Через те, що жодні офіційні наукові осередки України та Польщі не проводили до середини 1990-х рр. комплексних досліджень з українсько-польської проблематики, дві громадські організації – Світовий союз вояків Армії Крайової й Об’єднання українців у Польщі – виявили ініціативу, спрямовану на укладення в 1996 р. угоди, якою була започаткована серія наукових семінарів за участю зацікавлених цією тематикою українських та польських дослідників. Головне завдання семінарів полягало у пошуку спільних підходів до оцінки минулого, у визначенні тих питань, по яких позиції українських і польських фахівців співпадають, та по яких є помітні розходження, що потребують подальших досліджень.

Незважаючи на те, що на виконання згаданої угоди вже відбулося 10 міжнародних зустрічей, присвячених українсько-польським взаєминам в роки Другої світової війни, видано 9 томів матеріалів (5 українською і 9 польською мовами), навіть прийнято за підсумками проведення зустрічей заключне комюніке, всі їх учасники розуміють потребу подальшого обговорення цієї проблематики.

Значний інтерес для зацікавлених цією проблематикою дослідників становлять доповіді та виступи в дискусії наступних українських учасників міжнародних семінарів Л.Зашкільняка, Я.Ісаєвича, Ю.Киричука, К.Кондратюка, М.Кучерепи, Ю.Макара, С.Макарчука, В.Сергійчука, Ю.Сливки, Р.Стрілки, В.Трофимовича, В.Ханаса, М.Швагуляка та ін. Кожен з них у свій спосіб намагається підійти до з’ясування причин українсько-польського протистояння в роки війни, характеристики ставлення обох учасників цього конфлікту до національно-визвольних програм протилежної сторони, визначення ролі третіх сил у розпалюванні українсько-польської ворожнечі, аналізу спроб досягнення порозуміння між представниками двох антикомуністичних рухів.

Безперечно, подальше дослідження цієї теми вимагатиме публікації всіх архівних матеріалів, як тих, що знаходяться в Україні, так і поза її межами, незалежно від того, подобатиметься комусь їхній зміст чи ні. Тому з великим оптимізмом була сприйнята дослідниками поява багатотомного видання під назвою “Україна – Польща в 30-40-і роки ХХ ст. Невідомі документи з архівів спецслужб”, яке готується, з одного боку, зусиллями Державного архіву Служби безпеки України, а з іншого – Центрального архіву Міністерства внутрішніх справ і Адміністрації Республіки Польщі. На сьогоднішній день з’явилося два томи, перший з яких безпосередньо пов’язаний з тематикою дисертації і дає можливість не лише оцінити масштаб антирадянської діяльності польського підпілля в Західній Україні у 1939-1941 рр., а й познайомитися з методами і засобами боротьби з ним органів НКВС. Документи другого тому спільної видавничої серії показують форми і масштаби українського і польського рухів Опору переселенчим акціям населення в 1944-1946 рр., а також в який спосіб радянська влада придушувала його. Дослідників не можуть не вражати підсумки агентурно-оперативної роботи НКВС-НКДБ-МДБ з ліквідації українського та польського підпілля.

До останньої проблематики примикає ряд документальних збірників, що побачили світ у 1990-х роках, матеріали яких ще донедавна були заховані в спецфондах під грифом “Цілком таємно”. Так, опубліковані В.Сергійчуком архівні документи, що висвітлюють реакцію на примусові переселення українського і польського збройного підпілля, містять переважно матеріали з Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), а також з Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України).

Значний інтерес становлять документальні збірники і публікації окремих масивів документів, які прямо або опосередковано торкаються теми пропонованого дослідження і містять матеріали західноукраїнських державних архівів, зокрема, Львова і Рівного, а також російських і польських архівних установ (вийшли під редакцією Ю.Сливки, І.Біласа, М.Литвина та ін.). Вони доповнюють картину встановлення в Західній Україні радянського режиму, демонструють механізм діяльності репресивно-каральної системи, зокрема, у боротьбі проти українського і польського національно-визвольних рухів, а також висвітлюють окремі аспекти протиборства останніх.

Цікавим науково-популярним виданням, розрахованим на широкі кола читачів, слід вважати працю тернопільських дослідників О.Гайдая, Б.Хаварівського, В.Ханаса, у якій подані маловідомі факти протистояння Армії Крайової і УПА на території Тернопільської області. Заслугою авторів є те, що вони вперше ввели в науковий обіг матеріали фонду АК колишнього Тернопільського обкому Компартії України.

На увагу заслуговують також окремі розділи праці іншого тернопільського дослідника С.Ткачова, який використовуючи раніше маловідомі архівні матеріали Державного архіву Тернопільської області (ДАТО), відтворює панораму дій формувань ОУН і УПА проти польського населення та участі поляків у винищувальних загонах на Тернопіллі у 1944-1945 роках.

“Українське питання” в дипломатичній історії Другої світової війни розглядає в “Нарисах з історії дипломатії України” київський дослідник П.Лещенко. На його думку, вступ у вересні 1939 р. на західноукраїнські землі Червоної армії з подальшою їх радянізацією привели до встановлення тут такого самого жорстокого сталінського режиму, що і в усьому СРСР. Проте, автор підкреслює, що саме тоді вперше за багато століть більшість українських земель опинилась у межах однієї держави.

Деяких аспектів українсько-польської проблематики торкаються в своїх працях науковці Інституту історії України НАНУ О.Буцько, О. Лисенко, М.Коваль, С.Кульчицький та ін. Перший автор, демонструючи добре знання предмета досліджень, розмірковує, наприклад, над тим, якою мірою наявність українського і польського збройного підпілля, а також їхня боротьба з радянською владою і між собою, спричинили переселенські акції 1944-1947 років. С.Кульчицький акцентує увагу на питанні легітимності входження західноукраїнських земель до УРСР і СРСР та наголошує на потребі ретельного комплексного дослідження проблеми встановлення повоєнних кордонів, зокрема, українсько-польського. Тут відзначимо, що спроба такого дослідження була зроблена львівським істориком І.Козловським. На суперечливості та болісності процесу інтегрування Західної України в радянську систему в 1939 р. наголосили у своєму дослідженні О.Рубльов і Ю.Черченко.

Втім, найбільшою заслугою колективу Інституту історії України у розробці тематики українсько-польських взаємин періоду Другої світової війни стала активна участь у діяльності робочої групи на чолі з доктором історичних наук, професором С.В. Кульчицьким з метою підготовки наукового висновку для Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Науковці цього академічного закладу склали кістяк групи. До неї увійшли також спеціалісти з інших інститутів НАН України, Національного інституту стратегічних досліджень, Державного комітету архівів, Національного університету ім. Т.Шевченка, Служби безпеки України. В рамках роботи цієї групи було підготовлено майже два десятки наукових праць, найвагомішими серед яких, на наш погляд, є праці В.Дзьобака, Г.Касьянова, А.Кентія, С.Кокіна, С.Кульчицького, Ю.Шаповала та ін. Діяльність колективу науковців Інституту історії України допомогла значною мірою й у підготовці пропонованої дисертаційної праці.

Дослідження з цієї тематики істориків української діаспори репрезентовані роботами В.Косика, З.Книша, П.Мірчука, П.Потічного, П.Терещука, Л.Шанковського, Є.Штендери, та ін. В них подано широкий спектр діяльності польського підпілля, взаємовідносин АК і УПА, в тому числі співпраці між ними, яка, втім, як зазначають автори, тривала недовго (травень 1945 – осінь 1946 рр.) і була обмежена територіально. З огляду на причетність багатьох з цих дослідників до описуваних подій навряд чи варто було сподіватися на цілковиту емоційну виваженість зроблених ними тверджень.

Відсутність емоційної виваженості характерна і для певного кола сучасних російських істориків. Однак, не можна не вважати заслугою російських дослідників публікацію величезного корпусу документів, що донедавна зберігалися в московських архівах (Держархів РФ, Російський центр зберігання і вивчення документів новітньої історії) під грифом “Цілком таємно” (вийшли під редакцією А.Носкової, Г.Матвіїва, Г.Бордюгова та ін.). Вони розкривають важливі механізми підкорення Радянським Союзом Польщі, дають уявлення, наприклад, про вербування серед членів польського підпілля радянської агентури та її діяльність, дозволяють проаналізувати масштаби і характер інтересів центрального апарата ВКП (б), ступінь його втручання у внутрішні справи Польщі.

Значне зацікавлення темою українсько-польського конфлікту в роки війни і міжетнічних взаємин у той період загалом виявляють в останнє десятиріччя англо-американські науковці, що, напевно, слід пов’язувати з подіями цього десятиріччя на Балканах. У працях В.Льотника, А.Вейнера, Т.Снайдера, Т.Піотровського, Ф.Зера і А.Сильяк цей конфлікт розцінюється не інакше як “етнічні чистки”. Причому якщо, наприклад, Т.Снайдер зосереджує свою увагу на антиукраїнських акціях поляків у 1943-1947 рр., Т.Піотровський наголошує на відповідальності за “етнічні чистки ОУН-УПА”, то В.Льотник описує жахливу українсько-польську боротьбу по обидва боки р. Буг. Характерною рисою подібних праць стає інтерес їх авторів і до проблем інших народів, які стали в ті роки об’єктом терору, примусового переселення та депортацій; робиться також спроба проаналізувати роль в цьому процесі т. зв. шуцмансшафтів, тобто частин допоміжної німецької поліції, що формувалася з українців, поляків, білорусів, литовців та представників інших національностей .

Цілком зрозуміло, що найбільший внесок у розробку історії діяльності польського підпілля в роки війни та його протиборства з українським націоналістичним рухом на території Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Волині та Східної Галичини зробила польська історіографія. Ще 1973 р. у видавництві Міністерства національної оборони вийшла праця А.Щесняка і В.Шоти, яка спиралася на широке документальне підґрунтя, забезпечене, головним чином, архівами спецслужб комуністичної Польщі. В ній вперше було подано розгорнуту панораму діяльності ОУН і УПА, боротьби, а водночас і співпраці українського підпілля з польським “пролондонським” табором. Через великий контраст між представленим у книзі матеріалом і офіційно існуючими на той час у польському суспільстві ідеологічними постулатами книгу було вилучено із наукового обігу.

Характерною рисою історичної літератури з даної теми за часів ПНР було замовчування одних і надмірне випинання інших фактів. Так, про діяльність Армії Крайової в Східній Галичині не писали взагалі, а про найбільше польське партизанське з’єднання часів війни – 27-му Волинську піхотну дивізію АК згадували побіжно, намагаючись протиставити її “добрих” солдатів “панським” офіцерам. Натомість, перебільшувалася роль тих поляків, що опинилися в радянських партизанських загонах. Спогади колишніх вояків АК з Волині могли з’являтися виключно з відповідним ідеологічним вступом або коментарем. Влада не дозволяла навіть проводити підрахунки втрат серед польського населення в Західній Україні, яких воно зазнало внаслідок дій формувань УПА.

Ще більш перекрученою подавалася польською історіографією часів ПНР історія діяльності ОУН і УПА. Польські науковці, як правило, цілком замовчували факти боротьби українського самостійницького руху проти гітлерівців, а також тривалого опору українських повстанців радянській владі в Західній Україні у 1944-1954 роках. Натомість, вони робили акцент на німецько-українській співпраці в роки війни, випинали окремі випадки особливо жорстоких мордувань польської людності загонами УПА.

Після політичних змін в країні 1989 р. і зникнення цензури, в Польщі з’явилися десятки праць на тему українсько-польських відносин у 1939-1948 рр. Вже перші дослідження Б.Скарадзинського, Т.Ольшанського, А.Земби продемонстрували прагнення польських інтелектуалів до “ревізії” негативного образу українця, що складався в Польщі впродовж десятиліть завдяки зусиллям несумлінних політиків, журналістів та науковців. До групи “ревізіоністів” (так, принаймні, вони самі себе називають) слід віднести також таких дослідників, як В.Менджецький, Г.Грицюк, Т.Стриєк, З.Ковалевський, А.Сова, Р.Внук, Г.Мотика, Г.Мазур.

Особливе місце в цьому ряду належить найвидатнішому досліднику українсько-польських взаємин періоду Другої світової війни Р.Тожецькому, праці якого стали класичним прикладом об’єктивного і добре документально обґрунтованого аналізу причин та сутності протиборства між УПА і АК по обидва боки р. Буг. Важко сьогодні собі уявити появу нових робіт на цю тему, які б не враховували зроблених ним дослідів.

Ще одну групу польських дослідників, серед яких чимало безпосередніх учасників тих подій, і котрі відтворюють історію діяльності польського підпілля насамперед на території Волині і Східної Галичини, становлять Є. і В. Семашки, А.Перетяткович, Ч.Піотровський, Ю.Туровський, Є.Венгерський, В.Філяр, В.Романовський. При знайомстві з працями цих авторів кидається в очі тенденційність більшості з них у підході до висвітлення українсько-польської боротьби, яка полягає в прагненні звинуватити в її розв’язанні лише ОУН-УПА, і, навпаки, замовчати або применшити провину польської сторони.

Якщо спробувати підсумувати позицію польських істориків обох груп по найбільш дискусійних проблемах, то вона виглядає загалом наступним чином. Причини здійснення польською владою примусової переселенської акції “Вісла” у 1947 р., на їх думку, слід пов’язувати з усією попередньою діяльністю ОУН-УПА, як на території Західної України, так і у т. зв. “Закерзонні” (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя). Щодо дій формувань УПА на Волині й у Східній Галичині, то всі польські науковці без винятку визнають їх “злочинними” стосовно місцевої цивільної польської людності. Різниця між ними у поглядах полягає лише в одному: “ревізіоністи” вважають, що ОУН і УПА мали на меті тільки усунути поляків з етнічних українських земель, тоді як представники останньої групи впевнені у тому, що це був “геноцид щодо польськості”. Причину подібної діяльності вони вбачають в характері ідеології ОУН та співпраці цієї організації з нацистами. Перші радше звертають увагу на помилкову національну політику стосовно української меншини польської влади в міжвоєнний період, а також на можливість німецьких та радянських провокаційних дій.

Більшість польських науковців визнають також, що мали місце антиукраїнські акції формувань АК, які так само іноді носили відверто злочинний характер. Але якщо частина з них виправдовує ці дії, вважаючи їх, з точки зору людської психології, цілком зрозумілими у тій ситуації, як, між іншим, і намагання поляків спертися на підтримку німців або радянських партизанів, то інші, більш помірковані в подібних твердженнях дослідники, наголошують на необхідності продовжити вивчення проблеми.

Щодо “Закерзонського краю”, то тут вони всі розмірковують таким чином. Український підпільний рух мусив бути знищеним, оскільки жодна країна не допустила б існування на своїй території будь-якого підпілля. Деякі щоправда схильні вважати, що для цього не обов’язково було виселяти цивільне населення (150 тис. лемків). Воно могло бути зосереджене у поселеннях-таборах, котрі б ретельно охоронялися військами, а після завершення боїв людям треба було дозволити повернутися на свої місця проживання.

Останню групу праць польської історіографії, яку слід згадати, становлять збірники документів, що були видані у повоєнний період еміграційними дослідницькими закладами, зокрема, Інститутом історії ім. ген. Сікорського та Центром дослідження польського підпілля (Studium Polski Podziemnej) у Лондоні. Вони містять чимало інформації стосовно діяльності АК на землях спільного проживання українців і поляків.

Підсумовуючи історіографічний огляд, можна констатувати, що незважаючи на вагомий внесок вітчизняної і зарубіжної історіографії в останні роки у наукову розробку вище зазначеної теми, вона потребує подальших досліджень з використанням додаткового документального матеріалу, нових методологічних підходів, нетрадиційної постановки і розгляду проблем боротьби польського військово-політичного підпілля в Західній Україні в роки Другої світової війни і викликаного цим українсько-польського збройного протистояння.

Джерельну базу дослідження складає, в першу чергу, широке коло документальних матеріалів, як з архівів Польської Республіки, так і вітчизняних, значна частина котрих ще ніколи не публікувалася ані в Україні, ні поза її межами. Величезна кількість архівних джерел, що висвітлюють побудову організаційно-територіальної структури і діяльність Армії Крайової на західноукраїнських землях за часів німецької окупації, зберігається в Архіві нових актів у Варшаві (Archiwum Akt Nowych – AAN) і архіві Військового історичного інституту в Рембертові (Wojskowy Instytut Historyczny – WIH). Звіти волинського і львівського командування АК, рапорти політичних представників (делегатів) польського емігрантського уряду за 1942-1944 рр. знайомлять із завданнями та масштабом дій місцевих аківських підпільних структур з підготовки до всезагального антигітлерівського повстання в Польщі, зіткнення з радянськими військами на випадок просування останніх на Захід. Їх зміст переконує в тому, що саме останні завдання були головними в діяльності цих структур, а створення, наприклад, на Волині баз самооборони і проаківських партизанських загонів, на відміну від їх появи в Генеральній губернії, стало для поляків вимушеним заходом і значною мірою реакцією на дії УПА.

Дисертант прагнув до критичного підходу в оцінці документів, усвідомлюючи, коли, за яких обставин і де вони були підготовлені. Враховуючи, наприклад, існування розбіжностей між показниками, що подавалися місцевими керівниками польського підпілля про кількісний склад АК в Західній Україні і наслідки її бойових дій та інформацією про це, яку надсилало до Лондону Головне командування АК, автор намагався уточнити статистичні дані про дійсний стан останньої і реальні результати її, передусім, антинімецької боротьби.

Окрім того, на відміну від АК, організаційно-територіальна структура політичного представництва польського емігрантського уряду на території Західної України в документах відображена набагато гірше. Не випадково, окреме дослідження з цієї проблеми в польській історичній літературі відсутнє. Тому стан польського політичного підпілля, зокрема, так званої Делегатури уряду, нами реконструйовано лише пунктирно, а наголос зроблено на аналізі найважливішої ділянки її роботи – збір інформації про злочини проти польської цивільної людності.

Ці ж звіти, а також величезна колекція спогадів безпосередніх учасників подій, переважно, з архіву Військового історичного інституту і Архіву історії селянського руху (Zaklad Historii Ruchu Ludowego) дають докладне уявлення про характер українсько-польського протистояння в ці роки, зокрема, про кількісне співвідношення антиукраїнських акцій польських партизанських загонів на Холмщині і антипольських виступів УПА на Волині та в Східній Галичині, кількість жертв серед цивільного населення, основні форми його самооборони.

В документації Політичного представництва польського емігрантського уряду на окупованих землях і в особистому архіві польського міністра Ст.Кота можна відшукати численні огляди подій українського життя, аналітичні довідки з характеристиками національно-визвольних програм і планів ОУН, проекти розв’язання українського питання, складені різними польськими діячами, тощо. Вивчення останніх переконує в тому, що польський військово-політичний провід ні за яку ціну не збирався відмовлятися від “східних кресів” ІІ Речіпосполитої, а створення повоєнної української суверенної держави вважав можливим лише на Надніпрянщині.

Діяльність польського підпілля в Західній Україні в період 1939-1941 і 1944-1945 років частково відбита в матеріалах, що переховуються в Східному архіві наукового осередку “Карта” (Archiwum Wschodni. Osrodek Karta), Центральному військовому архіві (Centralny Archiwum Wojskowy – CAW) та відділі рукописів бібліотеки Варшавського університету (Gabinet rekopisуw biblioteki Uniwersytetu Warszawskiego). ? архіві осередку “Карта” міститься частина паперів з колекції генерала В.Андерса, що була передана до Варшави із Гуверівського інституту (Стенфорд, США). Вона складається із повідомлень польських громадян, які були в 1939-1941 рр. заарештовані і депортовані радянською владою із західних областей України на північ і захід Радянського Союзу, а пізніше, після амністії 1941 р., опинилися в Польській армії в СРСР. Як відомо, в 1942 р. остання евакуювалася до Ірану. Завдяки цьому інформація колишніх польських мешканців Волині і Східної Галичини була ретельно списана, збережена і сьогодні вона дає яскраве уявлення про характер пануючого на цих землях у той період політичного устрою. Документи двох інших інституцій характеризують взаємовідносини формувань АК і командування Червоної армії на заключному етапі війни.

Значний інтерес для вивчення історії антирадянської і антигітлерівської боротьби поляків упродовж усієї війни становлять матеріали, підготовлені Центром дослідження польського підпілля (Studium Polski Podziemnej) в Лондоні. В них, зокрема, простежується яким чином польський емігрантський уряд підтримував майже постійний зв’язок із підпіллям на окупованих територіях Польщі і Західної України та впливав на його діяльність.

З матеріалів вітчизняних архівів, що допомогли у дослідженні теми, насамперед, слід назвати ті, що зберігаються у фондах крайового проводу ОУН на західноукраїнських землях, з’єднань Української повстанської армії УПА-Північ, Української добровольчої стрілецької дивізії СС “Галичина” та фонді-колекції трофейних документів про