Київський національний університет імені Тараса Шевченка

КУТАШЕВ

Ігор Вікторович

УДК 94 (477) ”1917-1919”

СЕЛЯНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

(БЕРЕЗЕНЬ 1917 р. – КВІТЕНЬ 1918 р.)

Спеціальність

07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

КИЇВ-2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії слов’ян

і народознавства

Національного педагогічного університету

імені М.П. Драгоманова

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Чернега Петро Макарович,

завідувач кафедри історії слов’ян і народознавства

Національного педагогічного університету

імені М.П. Драгоманова

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Буравченков Анатолій Олександрович,

професор кафедри новітньої історії України

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

кандидат історичних наук, доцент

Гошуляк Іван Леонідович,

провідний спеціаліст

Інституту політичних і етнонаціональних досліджень

НАН України

Провідна установа: Інститут українознавства

імені І.Крип’якевича

НАН України (м. Львів)

Захист відбудеться 17 лютого 2003 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розіслано 14 січня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Божко О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, 4 розділів, 9 підрозділів, списку використаних джерел та літератури (27 с., 327 позицій). Загальний обсяг роботи – 236 с.

Вступ. Актуальність теми дослідження визначається об’єктивною потребою відтворення історичної долі українського селянства, його соціальної поведінки в умовах революційних зламів.

В першій чверті 20 ст. селянство становило абсолютну більшість населення країни, тому його політична позиція мала вирішальний вплив на перебіг і результати Української революції 1917-20 рр. як в цілому, так і на перших її етапах, у березні 1917 – квітні 1918 рр. Селянське питання в основних його складових – земельному і національному – було головним чинником соціальної напруги та однією з головних причин революції.

Дослідження цього, одного з наріжних факторів революції, незважаючи на відносно значну історіографічну традицію, зберігає свою наукову актуальність з огляду на необхідність його переосмислення з позицій подолання концептуальної кризи історичної науки, зумовленої тривалим пануванням нав’язаних їй владою ідеологічних догм.

Актуальність дослідження селянських рухів у перехідні періоди історії також посилюється через підвищений суспільний інтерес до них, викликаний здійсненням аграрної реформи в сучасній Україні та необхідністю її належного теоретичного обґрунтування.

Зв’язок роботи з науковими планами. Дисертація виконана в межах планової наукової теми “Дослідження проблем гуманітарних наук”, яка розробляється кафедрою історії слов’ян і народознавства Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова.

Хронологічні рамки дисертації – березень 1917 р. – квітень 1918 р. Нижня межа визначена початком Української революції, виникненням Центральної Ради й різким значним зростанням селянського руху, верхня межа – ліквідацією Центральної Ради та якісними змінами у формах і характері селянського руху в умовах австро-німецької окупації та реставраторської аграрної політики гетьмана П.Скоропадського.

Метою дослідження є аналіз основних форм і характерних особливостей боротьби українського селянства за вирішення аграрного і національного питань на перших етапах Української революції (під час правління Тимчасового уряду, Центральної Ради і, нетривалого, – більшовиків), а також створення і діяльності перших сільськогосподарських колективних об’єднань в Україні.

Для реалізації цієї мети визначені конкретні дослідницькі завдання:

з’ясувати ступінь повноти та об’єктивності висвітлення селянського руху 1917 – початку 1918 рр. в історіографії та стан джерельної бази цієї теми;

визначити соціально-економічне становище українського селянства і характер аграрних відносин в Україні напередодні революції;

простежити форми, методи і динаміку боротьби селян за землю з березня 1917 р. по квітень 1918 р.;

здійснити порівняльний аналіз аграрних програм українських соціалістів-революціонерів і більшовиків;

розкрити участь селянства у національно-визвольному русі;

встановити причини, обставини, методи і масштаби організації колективного обробітку землі.

Об’єктом дослідження є селянство України 1917 – початку 1918 рр. та організації й установи (державні, громадсько-політичні, господарські, культурно-освітні тощо), які виражали і захищали його інтереси.

Предметом дослідження визначено боротьбу українського селянства за землю та за здійснення національних ідеалів, а також діяльність по організації колективного обробітку землі.

Методологічну основу дослідження склали загальні принципи наукового пізнання, насамперед – об’єктивності, діалектики, історизму. При опрацюванні й узагальненні нагромадженого матеріалу застосовано проблемно-хронологічний і статистично-аналітичний методи дослідження.

Наукова новизна дисертації визначається постановкою та розробкою проблеми, котра не одержала об’єктивного й неупередженого висвітлення в радянській та зарубіжній історіографії. На основі комплексного аналізу архівних документів, значна частина яких вперше введена до наукового обігу, спогадів сучасників та публікацій періодичних видань, з урахуванням досягнень попередньої історіографії досліджено селянський рух доби Центральної Ради, переглянуто низку усталених поглядів на причини та динаміку аграрних виступів, організацію колективного обробітку землі, на політичну активність селянства, зокрема – на роль і місце у ній політичних партій і громадських організацій. Уточнено ряд конкретних даних щодо масштабів селянського руху, насамперед – по окремим регіонам України.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її фактичний матеріал, основні положення, узагальнення та висновки можуть бути використані при написанні узагальнюючих і монографічних праць з історії Української революції, підготовці лекцій з курсу історії України та з історії українського селянства, у краєзнавчих дослідженнях.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри історії слов’ян і народознавства Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, її положення оприлюднені на двох його звітних науково-практичних конференціях та на Міжнародній науковій конференції “Україна і Польща в ХХ ст.: проблеми історії і політології” (Київ, травень 2002 р.). Зміст дисертації відображений у 4 публікаціях загальним обсягом 2,5 др. арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі ”Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано наукову літературу та джерела з теми дисертації.

Історіографія. За радянських часів дослідження селянського руху в Україні, як і багатьох інших проблем, було затиснуте в прокрустове ложе комуністичної ідеології.

Період 1917-21 рр. загалом, і селянський аграрний рух – зокрема, знаходилися в центрі уваги радянських дослідників, але їхня ідеологічна заангажованість і упередженість, контроль з боку правлячої партії заважали об’єктивному вивченню. Схематизм, перевантаженість однобічними фактами і оцінками – основні складові радянської науки при висвітленні селянського руху революційного періоду. Процес історичного розвитку було сфальсифіковано і спотворено.

Розпад СРСР і здобуття Україною незалежності створили сприятливі умови для пошуку нових форм і методів наукової роботи, нових підходів до вивчення малодосліджених питань.

До сьогодні не існує розробок з багатьох проблем Української революції, в тому числі, – про політичне й соціально-економічне становище селянства та його боротьбу за справедливе вирішення земельного питання, з історії національно-визвольного руху в Україні у 1917 р., про зародження громадського та гуртового обробітку землі тощо.

Першорядне значення для їхнього дослідження мали праці діячів і керманичів Української революції: М.Грушевського, В.Винниченка, Д.Дорошенка, С.Єфремова, М.Ковалевського, Б.Мартоса, М.Порша, П.Христюка, М.Шаповала та ін. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991; його ж. На порозі нової України. – К., 1991; Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1-3. – К.-Відень, 1920; його ж. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991; Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932; Єфремов С. Під обухом: Большевики в Києві. – К., 1918; його ж. Біля початків українства. – К., 1922; Ковалевський М. При джерелах боротьби. – Інсбрук, 1960; його ж. Про нарізку землі (до селян). – Кам’янець-Подільский, 1919; Мартос Б. Визвольний здвиг України. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1979; його ж. Перші кроки Центральної Ради // Український історик. – 1973. – № 3-4; Порш М. Про автономію України. – К., 1918; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. 1-4. – Відень, 1922; його ж. Нарис історії класової боротьби та соціалізму: В 3 ч. – К., 1925; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1927; його ж. Засади української визвольної програми. – Прага, 1927; його ж. Соціологія українського відродження. – К., 1994.

Значний фактичний матеріал запозичено з видань 1920-х рр., присвячених 5 і 10-й річницям революції й опублікованих як у журналах "Літопис революції", "Красный архив", "Пролетарская революция", так і окремими збірниками. Октябрьская революция: Первое пятилетие. – Харьков, 1922; 5-я годовщина Октябрьской революции 1917 – 1922. – Екатеринослав, 1922; Підсумки аграрної революції на Україні. – Х., 1923. Труды ІІ Всеукраинского съезда работников по коллективизации сельского хозяйства: 25-28 февраля 1923 г. – Х., 1923; Годы борьбы 1917–1927 гг.: Сб. воспоминаний и материалов по истории революционного движения на Елисаветградщине. – Елисаветград, 1927; Аграрное движение в 1917 г. по документам Главного земельного комитета // Красный архив. – 1926. – Т. 1(14); 1917–1920 роки на Білоцерківщині: (факти і документи). – Біла Церква, 1927; Аверин В. От корниловских дней до немецкой оккупации на Екатеринославщине // Пролетарская революция. – 1927. – № 11 тощо.

З 1930-х рр. дослідження селянської проблематики періоду революції майже не здійснювалося й поступово поновилося лише з середини 1950-х рр., коли було відкинуто найбільш одіозні сталінські оцінки й стереотипи. Однак історики не могли до кінця звільнитися від комуністичної доктрини суспільного розвитку. Від середини 1950-х рр. й до кінця 1980-х рр. селянство розглядалося як пасивна, неорганізована маса, не здатна на самостійну політику, очолити яку й захистити її інтереси був здатен лише робітничий клас. Аграрно-селянській проблематиці 1917-21 рр. було присвячено як відповідні розділи в загальних працях з історії України, селянства, робітничого класу, компартії України, з історії революції й громадянської війни Історія держави і права Української РСР: У 2 т.– Т. 1. – К., 1967; Історія міст і сіл Української РСР: У 26 т. – К., 1967-1974; Історія робітничого класу Української РСР: У 2 т. – Т. 2. – К., 1967; Історія селянства Української РСР: У 2 т. – Т. 2. – К., 1967; Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – Т. 5. – К., 1977; Нариси історії Комуністичної партії України. – К., 1971; Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні: У 2 т. – К., 1967; Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр.: У 3 т. – Т. 1. – К., 1967., так й індивідуальні монографії Ганжа І.Х. Перші колективні господарства на Україні (1917-1920). – К., 1960; Головач Ф.В. З історії радгоспного будівництва в Українській РСР. Жовтень 1917 р. – червень 1921 р. – К., 1982; Лях Р.Д. Розв’язання аграрного питання на Україні 1917-1923. – К., 1975; Першин П.Н. Аграрная революция в России. Историко-экономическое исследование: В 2 кн. – М., 1966; Решодько П.Ф. Селянський рух у Харківській губернії (березень 1917 - січень 1918 рр.). – Х., 1972; Рубач М.А. Очерки истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине в период проведения Октябрьской революции. – К., 1957; Селунская В.М. Рабочий класс и Октябрь в деревне. – М., 1968; Терещенко Ю.И. Великий Октябрь и становление социалистической экономики на Украине. – К., 1986; Турченко Ф.Г. Великий Октябрь и ликвидация эксплуататорских классов на Украине – К.-Одесса, 1987; Хміль І.В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. – К., 1977; Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине (1917-1920 гг.). – К., 1990; Чмига А.Ф. Колхозное движение на Украине (1917-1929 гг.): Очерки истории. – М., 1974 та ін., статті в тематичних збірниках Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. – К., 1973; На захисті завоювань Великого Жовтня: Зб. наукових праць. – К., 1982; Октябрь и гражданская война на Украине: Страницы истории. – К., 1987; Про минуле заради майбутнього. – К., 1989; Октябрь и советское крестьянство: 1917 – 1927 гг. – М., 1977; У боротьбі за Жовтень: Зб. наукових праць. – К., 1981; Украина в 1917 – 1927 гг.: Некоторые проблемы истории: Сб. научных трудов. – К., 1991. і в періодичних виданнях Живолуп Е.К. Крестьянское движение на Украине в 1917 г. // Ученые записки Харьковского государственного университета. – Т. 88. – 1957; Коган С.Х. Селянський рух на Київщині у вересні – грудні 1917 р. // Наукові записки Інституту історії АН УРСР. – 1957. – № 11; Миронець Н.І. Революційний селянський рух на Поділлі напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції (березень-жовтень 1917 р.): Канд. дисертація – К., 1965; Нємченко В.М. Боротьба трудящого селянства Півдня України за здійснення ленінського декрету про землю // Праці Одеського держуніверситету. – Т. 148: Зб. молодих вчених. – Вип. 1: Суспільні та історичні науки. – Одеса, 1958; Решодько П.Ф. Борьба крестьян Харьковской губернии за землю в 1917 г. // Труды Харьковского университета. – Вып. 11. – 1964 та ін.. Найсуттєвішим науковим здобутком того періоду є запровадження до наукового обігу широкого кола архівних документів і матеріалів та опрацювання періодичних видань. Зважаючи на це, дисертант, відкидаючи фабулу, теоретичні засади, постановку проблеми і відповідні ідеологізовані висновки, відібрав, систематизував і проаналізував багатий фактичний матеріал праць своїх попередників. Найбільш глибоко і предметно участь селянства у революційних процесах розкрито у працях М.А.Рубача, Ж.П.Тимченко та І.В.Хміля Рубач М.А. Класове розшарування селянства на Україні по землі напередодні 1917 р. // Наукові записки Інституту історії і археології АН УРСР. – Т. 2. – К., 1946; Рубач М.А. Перші кроки колективного землеробства на Україні (листопад 1917 р. – березень 1918 р.) // Наукові записки Інституту історії АН УРСР. – Т. 4. – К., 1952; Тимченко Ж.П. Ради селянських депутатів на Україні в 1917р. // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1971. – № 8; Тимченко Ж.П. Організація селянства на Україні у 1917 р. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – Вип. 10. – К., 1984; Хміль І.В. Організації селянства України в період підготовки і проведення соціалістичної революції // УІЖ. – 1982. – № 11 та ін.. Віддаючи належне їхнім досягненням, слід зазначити, що участь селянських мас у національно-визвольному русі 1917 р. вони майже не розглядали, а аграрний рух висвітлювали цілком у рамках пануючих комуністичних доктрин, тенденційно й дещо упереджено.

Лише з середини 1980-х рр. з’явилася можливість відійти від комуністичної доктрини й історіографічних догм. Однак селянський рух 1917 – початку 1918 рр. досі залишався в затінку, за винятком окремих праць, присвячених становленню тоталітарного режиму в Україні Малик Я.Й. Насадження радянського режиму в українському селі (жовтень 1917-1920 рр.): Автореферат дис. ... докт. іст. наук. – К., 1997; Ганжа О.І. Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917-1927). – К., 2000 та ін..

Селянська тематика не одержала широкого висвітлення у зарубіжній українській історіографії та працях західних радянологів, – О.Назарука, І.Мазепи, П.Мірчука, О.Субтельного, Н.Полонської-Василенко, А.Безансона, Т.Гунчака, Р.Конквеста, І.Нагаєвського, А.Граціозі Назарук О. Рік на Великій Україні: Спомини з української революції. - Відень, 1920; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. – Т. 1: Центральна Рада – Гетьманщина – Директорія. – Прага, 1942; Мірчук П. Українсько-московська війна (1917-1919). – Торонто, 1957; Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991; Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2: Від середини XVII ст. до 1923 р. – К., 1992; Безансон А. Війна більшовиків проти селян (1917-1933 рр.) // Всесвіт. – 1993. – № 9-10. – С. 128-133; Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст.: Нариси політичної історії. – К., 1993; Конквест Р. Жнива скорботи. – К., 1993; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1993; Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине. 1918-1919 гг. – М., 1997. тощо. Її конкретні аспекти лише згадуються в загальноукраїнському контексті.

Певних успіхів досягла пострадянська історична наука, щоправда більше в постановці проблем, ніж у їх розв’язанні Кульчицький С.В. УРСР в добу “воєнного комунізму” (1917-1920 рр.). – К., 1994; Реєнт О.П. Більшовизм і українська революція 1917-1920 рр. – К., 1994; Ткаченко В., Реєнт О. Україна: На межі цивілізацій (Історико-політичні розвідки). – К., 1995.. В напрямку об’єктивного висвітлення проявів аграрного й національно-визвольного руху селянства 1917-18 рр. просунулися дослідники Центральної Ради Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. – Вип. 5. – К., 1999; Українське державотворення. Невитребуваний потенціал: Словник-довідник. – К., 1997; Центральна Рада на тлі української революції: Науково-теоретичні читання в Інституті історії України НАН України 16 березня 1995 р. – К., 1996; Верстюк В. Українська Центральна Рада. – К., 1997; Копиленко О.Л. "Сто днів" Центральної Ради. – К., 1992; Хміль І.В. На шляху відродження української державності (Український національний конгрес-з’їзд 6-8 квітня 1917 р.). – К., 1994 тощо., а також автори узагальнюючих праць з історії Української революції Історія України: нове бачення: У 2 т. – Т. 2. – К., 1996; Марочко В.І. Українська селянська кооперація: Історико-теоретичний аспект (1861-1929 рр.). – К., 1995; Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. – К., 1999; Солдатенко В.Ф. Українська революція: Історичний нарис. – К., 1999 та ін.. Спеціально займається цією тематикою І.В.Хміль, однак його праці останніх років не охоплюють її в цілому Хміль І.В. Аграрна революція в Україні: березень 1917 р. – квітень 1918 р. – К., 2000; його ж. Перший Всеукраїнський селянський з’їзд (28 травня – 2 червня 1917 р.). – К., 1992..

Таким чином, незважаючи на значну увагу науки до історії українського селянства часів революції, комплексного дослідження його аграрної та національно-визвольної боротьби досі не було створено.

Джерельну базу дисертації становить комплекс архівних та опублікованих матеріалів. В процесі дослідження використано документами й матеріали 85 архівних справ з 35 архівних фондів 11 центральних і обласних архівів України, Москви і Санкт-Петербурга.

Значний пласт документів з революційно-селянської проблематики зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. У фонді Харківського губернського земельного комітету (ф. 1326) зосереджено документи про земельний фонд губернії, його розподіл за повітами, волостями і селами, хід організації земельних комітетів, наростання революційного аграрного руху тощо. У фонді Подільського губернського комісара Тимчасового уряду (ф. 1792) міститься комплекс документів щодо розгортання боротьби селян, їхнього збройного опору селян за підтримки революціонізованих військових частин, – як аграрній політиці Тимчасового уряду, так і заходам місцевих землевласників. Цінні відомості про наростання політичної активності селянства в перші пореволюційні дні 1917 р., про створення селянських організацій виявлено у документах Центрального комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів "Селянська спілка" (ф. 2492).

З фондів прокурорів Київської (ф. 317) та Одеської (ф. 419) судових палат, що знаходяться в Центральному державному історичному архіві України в м. Києві, залучено документи про притягнення до відповідальності голів волосних і сільських комітетів, окремих селян, котрі очолювали аграрні виступи. В інших фондах цього ж архіву – головної контори Мартинівського цукрового заводу та маєтків Н.Ф. і В.В.Муравйових-Апостолів (ф. 606) та фамільного фонду Терещенка і спадкоємців Ф.А.Терещенка (ф. 830) – є описи збитків, завданих селянами.

Колекція документів з історії компартії України періоду підготовки і проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни (ф. 57) Центрального державного архіву громадських організацій України містить матеріали про аграрну боротьбу на місцях.

Дислокація військ у районах селянських заворушень зафіксована у документах штабів верховного головнокомандуючого (Ставка; ф. 2003), головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту (ф. 2067) і Особливої армії (ф. 2158), фонди яких знаходяться в Російському державному військово-історичному архіві.

Відомості про перші російські продовольчі загони, відряджені в Україну, та про захоплення селянами маєтків у Подільській губернії виявлено у Російському державному історичному архіві в м. Санкт-Петербург у фонді Відділу сільського господарства і сільськогосподарської статистики міністерства землеробства (ф. 395) та в фонді графів Шувалових (ф. 1092).

Постанови й резолюції сільських сходів, матеріали низки сільських, волосних, повітових рад і їхніх виконкомів, а також місцевих селянських організацій, Київських губернських комісарів Тимчасового уряду й Центральної Ради, Харківської, Миколаївської та Одеської Рад, інших місцевих органів влади та управління, революційних організацій з відомостями про вимоги селян, їхні виступи проти влади й поміщиків, участь у національно-визвольному русі, створення артілей і комун для спільного обробітку землі тощо, залучено з 7 фондів Державного архіву Запорізької області, 2 фондів Державного архіву Київської області, 4 фондів Державного архіву Миколаївської області, 1 фонду Державного архіву Одеської області, 7 фондів Державного архіву Харківської області, 1 фонду Державного архіву Чернігівської області – філія у Ніжині.

Важливим допоміжним документальним джерелом є періодичні видання: “Вісті з Української Центральної Ради”, “Киевская мысль”, “Народня воля”, “Нова рада”, “Робітнича газета”, “Известия” рад селянських, робітничих і солдатських депутатів (від губернських до волосних), місцевих селянських спілок тощо. Вони містять докладну інформацію про розвиток революційних подій. У них висвітлені дії селян за справедливе розв’язання земельного питання, національне визволення, відображені настрої різних суспільних груп, ставлення до тих чи інших подій, явищ, процесів. У періодиці також публікувалися урядові й партійні документи, висвітлювалися засідання з’їздів політичних і громадських організацій. Критичний аналіз, порівняння газетних відомостей з іншими матеріалами, дають можливість об’єктивно відтворити ситуацію в Україні.

При написанні дисертації використано матеріали понад 20 збірників документів Більшовики України у боротьбі за встановлення Радянської вади. Жовтень 1917 р.– січень 1918 р.: Документи. – К., 1957; Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Февраль 1917– апрель 1918: Сб. документов и материалов: В 3 т. – К., 1957; Соціалістична перебудова і розвиток сільського господарства Української РСР: У 2 т. – К., 1967-68; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – К., 1997 та ін. і матеріалів, а також мемуарна література Великий Жовтень на Київщині. Зб. спогадів учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції. – К., 1957; Бош Е. Год борьбы. – М.-Л., 1925; Борьба за Советы на Екатеринославщине: Сб. статей и воспоминаний. – Днепропетровск, 1927; Фещенко-Чопівський І. Хроніка мого життя: Спогади міністра Центральної ради та Директорії. – Житомир, 1992 та ін..

Другий розділ “Соціально-економічне становище українського села” присвячений характеристиці господарства і політичних настроїв селянства напередодні революції, а також його боротьбі за землю на її першому етапі, у березні-жовтні 1917 р.

На основі статистичних відомостей про населення України підтверджено висновок попередніх дослідників, що основна маса українців (понад 91%) проживала в сільській місцевості і займалася сільськогосподарським виробництвом, лише бл. 9% – у містах, де більшість складало неукраїнське населення, насамперед росіяни, євреї, поляки.

Охарактеризовано стан і співвідношення на 1917 р. як великого приватновласницького і селянського землеволодіння, так і надільної, купленої та орендованої землі селян, прослідковано майнову диференціацію селянства. Так, з 44,1 млн. дес. земельного фонду України поміщикам, капіталістам, купцям, уділам, церквам і монастирям належало 16,2 млн. дес., заможним селянам – 13 млн. дес., середнякам – 9,8 млн. дес. і бідноті – 5,1 млн. дес. землі. Загалом, великі землевласники (0,8% населення України) зосередили у своїх руках 36,7% земельного фонду, тоді як понад 85% селянства належало 63,3%.

На 1861 р. в Україні було 1 млн. 937 тис. селянських дворів, а в 1917 р. – понад 4 млн. Однак, хоча кількість дворів зросла більше ніж удвічі, їхній земельний наділ залишився майже незмінним. Загалом, із 4 223 638 селянських дворів 57,6% належали до найбідніших, 30,1% – до середніх і 12,3% – до заможних. Бідноті належало 12,6%, середнякам – 36,6%, заможним селянам – 50,8% землі. Безземелля і малоземелля змушували селян орендувати землю. Оренда зменшувала землекористування бідноти майже на 10% і збільшувала землекористування заможних на 21,3%. Загалом в Україні перерозподілу підлягали 16,2 млн. дес. великого приватновласницького землеволодіння і 7,5 млн. дес. надлишків землеволодіння заможного селянства.

Нестерпне становище змушувало незаможників шукати заробітків у степових губерніях, переселятися до Сибіру й Середньої Азії, емігрувати. Водночас селяни піднімалися на боротьбу за справедливе вирішення земельного питання, за перерозподіл земельного фонду.

Форми і методи боротьби у відповідності з революціонізацією селянських мас, ростом їх самосвідомості, внутрішньо- і зовнішньополітичним становищем наростали як кількісно, так і якісно: від поміркованих і “мирних” (потрава посівів, молодих лісових насаджень тощо) весною – на початку літа 1917 р., захоплення поміщицького врожаю влітку, зняття з робіт у маєтках, фільварках та економіях сезонних та найманих робітників, військовополонених, збирання врожаю вручну і виключно за третій сніп і т. ін., – до відкритої непокори, а місцями й збройної боротьби проти органів Тимчасового уряду і каральних загонів восени 1917 р., захоплення поміщицької, казенної, церковної та ін. землі й маєтностей.

Загалом у березні-жовтні 1917 р. в Україні відбулося понад 2600 селянських аграрних виступів, тоді як за офіційними даними Тимчасового уряду за цей їх зафіксовано всього 668.

У третьому розділі “Участь селянства України у національно-визвольному русі 1917 р.” досліджено процеси політичної активізації українського селянства, створення ним своїх організацій і згуртування власних сил, ставлення його до заходів Центральної Ради, до українських політичних партій та інших національних інституцій, до вимог надання Україні національно-територіальної автономії.

Показано, що Лютнева революція 1917 р. пробудила до політичного життя селянство України. Форми його участі у політичному житті були різноманітними. Від центру до найглухіших сіл відбулася безліч з’їздів, маніфестацій, мітингів, віч, святкувань, волосних і сільських сходів і зборів, спрямованих на знищення й заміну царських органів влади. У районах дислокації військових частин до селянських виступів приєднувалися солдати.

Проведення цих заходів, спротив їхнім діям переконували селян у необхідності власної організації. Різнобій і розлад у цю справу вносила діяльність урядових структур, як колишніх царських, так і новостворених – Тимчасового уряду, а також рад робітничих і солдатських депутатів, різноманітних політичних партій і громадських організацій, які для завоювання влади намагалися заручитися підтримкою селянства. На селі з’явилися десятки організацій, що стало на заваді консолідації селянства.

Найбільшою популярністю серед селян користувалися українські політичні партії й національні організації, представлені в Центральній Раді. Під впливом їх ідей селянство поступово втягувалося у національно-визвольний рух і вимагало негайного надання Україні широкої національно-територіальної автономії у складі Російської демократичної республіки. Проте основним і визначальним гаслом українського селянства на всіх етапах Української революції залишалося соціально-економічне визволення, насамперед, вирішення земельного питання.

В національно-визвольному русі селян доби Центральної Ради виділяється кілька етапів.

Перший – березнево-квітневі дні 1917 р., коли українське селянство відкрито проголосило свої права на землю і волю. На сільських і волосних мітингах, маніфестаціях, вічах вшановували пам’ять борців за українську справу, вітали перемогу революції тощо. Всеукраїнський національний конгрес у Києві 6-8 квітня 1917 р., абсолютну більшість якого складали селяни, проголосив Центральну Раду єдиним крайовим органом влади.

Другий період – травень-липень 1917 р. – відзначався збором коштів на українську національну справу, проведенням днів Українського національного фонду, підтримкою I і II Універсалів Центральної Ради.

Третій період – серпень-листопад 1917 р. – характеризувався наростанням політичної активності селянства, повсюдними акціями протесту проти Інструкції Тимчасового уряду Генеральному секретаріату від 4 серпня 1917 р. Селяни вітали III Універсал, проголошення УНР й поширення юрисдикції Генерального секретаріату на дев’ять українських губерній.

Четвертий період – грудень 1917 р. – січень 1918 р. – визначався крахом намірів більшовиків щодо переобрання Центральної Ради, коли I Всеукраїнський з’їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів виявив їм недовіру і постановив вважати переобрання Центральної Ради "невчасним і непотрібним" та визнав її правомочним законодавчим органом революційної демократії України і зобов’язав звернути особливу увагу на негайне вирішення соціально-економічних завдань, а також прийняттям 9 січня 1918 р. IV Універсалу, що проголосив повну самостійність УНР й затвердженням 18 січня земельного закону УНР.

П’ятий період – кінець квітня – початок травня 1918 р. – характеризувався прийняттям 29 квітня Конституції УНР, а також поваленням влади Центральної Ради і проголошенням гетьманської держави. Він позначений актами протесту селянства проти гетьманського перевороту. Його настрої були акумульовані у постановах 2-го Всеукраїнського селянського з’їзду, який відбувся нелегально у Києві на початку травня. З’їзд засудив гетьманський переворот і вимагав повернення до влади Центральної Ради й відновлення УНР.

У четвертому розділі “Поглиблення аграрної революції в Україні (листопад 1917 р. – квітень 1918 р.)” йдеться про завершальний етап селянського руху доби Центральної Ради. В цей час селянські повстання, які почалися у вересні 1917 р. і переростали у селянську війну проти Тимчасового уряду і великих землевласників, особливо на Правобережній Україні, а на частині Лівобережжя – і проти найбільш заможних прошарків селянства, поклали край мирним формам селянського руху. Про порозуміння чи замирення з великими землевласниками вже не йшлося. Головним гаслом періоду стала ліквідація крупного землеволодіння. В цій боротьбі селяни виступали заодно – від заможних до бідняків.

Основними формами аграрного руху стали розгром маєтків і захоплення поміщицького майна. Селяни розподіляли між собою землі, реманент, худобу, розбирали будівлі й переносили у свої господарства цеглу, покрівлю, вікна, двері тощо, інколи продавали їх, – тобто створювали умови, щоб поміщики та їхня адміністрація не могли більше там мешкати. Найбільше (50-60%) розгромів було у прифронтових повітах Волинської і Подільської губерній. У Київській губернії і східних повітах Волині й Поділля цей процент складав 20-25, у Чернігівській – 15-20. У лівобережних і південних губерніях розгромили лише 5-10% маєтків. Обстеження, проведене ЦСУ УСРР у 1922 р., засвідчило, що лише 27% поміщицьких господарств було ліквідовано способом захоплення.

За розгромами слідували описи й облік маєтків, встановлення над ними селянського контролю. На кінець грудня 1917 р. його було встановлено повсюдно. Він став особливою формою революційного втручання сільського населення в управління приватновласницькими маєтностями. Цим селяни позбавили поміщиків, орендарів, церкву фактичної влади над маєтностями, не дали їм можливості використати ресурси для боротьби з аграрними виступами.

На зміну обліку й контролю прийшла конфіскація і зрівняльний розподіл великих маєтків серед селян. Акцій "чорного переділу" в Україні, за рідкісними винятками, не спостерігалося. Проте через нестабільність ситуації, знаходження окремих територій в районі бойових дій, бл. 30% поміщицьких маєтків наприкінці 1917 – ранньої весни 1918 рр. не були конфісковані.

Таким чином, центральним завданням у земельному питанні наприкінці 1917 й на початку 1918 рр. для українського селянства, що знаходилося під нероздільним впливом есерівської партії, був зрівняльний розподіл землі, – за нормою не більшою за споживчу і не меншою за трудову.

Лише невелика частина селян, переважно безземельних і малоземельних, наприкінці 1917 – ранньої весни 1918 рр. пішла на організацію спільного (громадського) обробітку землі у колишніх поміщицьких маєтках, достатньо забезпечених для проведення в життя колективних експериментів. Нерідко такі господарства через невміле господарювання руйнувалися, а щойно створені колективи, не виправдавши покладених на них надій, розпадалися.

Також не сприяли розвитку колективного господарювання напружені зовнішня і внутрішня обстановка, а згодом й окупація України німецькими й австрійськими військами.

Якщо у 1899 р. тільки у Херсонській губернії було 125 хліборобських артілей, то по всій Україні в кінці 1917 р. – на початку 1918 р. зареєстровано лише 151 колективне об’єднання (тимчасові або сезонні гуртки для обробітку бурякових плантацій, ТСОЗи, трудові сільгоспартілі, іноді комуни і супряги). До них ще необхідно додати 250 народних і радянських економій (інакше – радгоспів). Вони являли собою об’єднання суто більшовицького витвору, які народний комісар землеробства УСРР В.Мещеряков назвав державно-капіталістичними підприємствами.

В результаті проведеного дослідження автор дійшов висновків, основні з яких виносяться на захист:–

У березні-червні 1917 р. селянський рух мав переважно мирні форми й охопив практично всі губернії України, насамперед сільськогосподарські. Всього тоді відбулося 936 селянських виступів у таких формах: потрава посівів і молодих лісових насаджень, вирубка будівельного і дров’яного лісу, обмеження прав поміщиків та інших власників на ліси, луки й пасовиська, випас худоби на їх землях тощо. У районах найбільшого малоземелля боротьба супроводжувалася арештами поміщиків і їхньої адміністрації, вилученням у них зброї, захопленням незасіяних ними земель, зниженням орендних цін, ліквідацією посередницьких і кабальних натуральних оренд (“з половини”);–

У березні-серпні 1917 р. безроздільним впливом на селі користувалися соціалісти-революціонери (есери). З серпня 1917 р. в боротьбу за селянство активно включилися більшовики;–

Влітку 1917 р. селянська боротьба набула надзвичайно гострих форм, насамперед – захоплення приватновласницького, переважно поміщицького врожаю. У липні-серпні 1917 р. в Україні відбулося 817 аграрних виступів. У районах найбільшого загострення класових протиріч ця боротьба вилилася також у розгром маєтків, захоплення приватновласницьких земель та іншого майна. Тисячі діячів земельних і виконавчих комітетів були піддані арештам і судам;–

Під проводом Центральної Ради розгорталася селянська боротьба за національне визволення, національно-територіальну автономію України у складі Російської демократичної республіки. Маси селян визнали Центральну Раду крайовим органом влади, а головною умовою підтримки Тимчасового уряду висунули визнання ним Центральної Ради. Активно виступило селянство також проти поділу України на частини згідно Інструкції Тимчасового уряду і обмеження кількості генеральних секретарів та вимагало затвердження українського уряду в повному складі;

У регіонах, виділених з України, ширилася боротьба за відновлення статус-кво: на своїх масових зібраннях селяни висували вимоги негайного приєднання їх до основної України. Цілі села вступали до Української селянської спілки та Української партії соціалістів-революціонерів, заявляли про свою рішучу, навіть зі зброєю в руках, підтримку Центральної Ради і Генерального секретаріату. У багатьох губерніях, особливо правобережних, селяни приймали рішення про заборону російським агітаторам, представникам рад робітничих і солдатських депутатів, функціонерам партій російського спрямування працювати в українських селах, вимагали присилати лише українських діячів;–

Восени 1917 р. невирішеність земельного питання штовхнула широкі верстви селян на збройні повстання проти Тимчасового уряду і великих землевласників. Прокотилася хвиля розгромів і захоплень поміщицьких маєтків. При цьому селяни намагалися так їх розорити, щоб власники та управителі не мали змоги повернутися. Відбиралася земля також у священиків і монастирів, що супроводжувалося виселенням священнослужителів з церковних приходів.

У вересні-жовтні 1917 р. в Україні відбулося 849 селянських виступів, бл. 90% з яких складали захоплення майна, землі, живого й мертвого реманенту.

В цілому протягом березня-жовтня 1917 р. відбулося понад 2600 революційних селянських виступів, хоча за офіційною статистикою Тимчасового уряду їх сталося всього 668.

У листопаді-грудні 1917 р. селяни перейшли до взяття фільварків, економій та маєтків на облік і під контроль низових земельних комітетів, виконкомів чи спеціально створених селянських контрольних комісій. Зважаючи на збройний опір землевласників комісіям, селяни збирали для їх оборони збройні дружини.

Наприкінці 1917 р. – ранньою весною 1918 р. селяни розпочали конфіскацію приватновласницьких земель, реманенту, худоби, будівель і розподіл їх серед безземельних і малоземельних за трудовою чи споживчою нормами, які, залежно від кількості землі і густоти населення в різних губерніях, були неоднаковими. Всього наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. було розподілено 8 млн. 991 тис. десятин або 55,5% земельного приватновласницького фонду;–

Культурно-показові маєтки, розсадники, розплідники та інші подібні господарства виділялися згідно з постановами селянських з’їздів у колективну власність для ведення громадського обробітку землі. Однак ця форма господарювання не одержала поширення в Україні. Наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. було створено всього 150 колективних господарств.

Таким чином, в 1917 – на початку 1918 рр. селянські маси, незважаючи на забитість і неграмотність, необізнаність з програмами численних політичних партій, інтуїтивно висували і мали власну думку щодо подальших напрямів розвитку країни в цілому і сільського господарства, зокрема.

Єдино вірним і реальним підходом до вирішення земельного питання селяни вважали агарну програму української партії соціалістів-революціонерів,