Ліпкан Андрій Георгійович

УДК 947.04(УКР) “1918–1951”

Українське питання

в радянсько-польських стосунках

20–50-х років ХХ ст.: військово-

історичний аспект

20.02.22 – військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Київського національного університету культури і мистецтв.

Науковий керівник – | кандидат історичних наук, професор

Кучменко Борис Арсентійович, Київський національний університет культури і мистецтв, завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

Красівський Орест Якубович, Львівський регіональний інститут державного управління Української академії державного управління при Президентові України, завідувач кафедри політичних наук та філософії

кандидат історичних наук, доцент

Гетьманчук Микола Петрович, Національний університет “Львівська політехніка”, завідувач кафедри політології

Провідна установа – | Київський військовий гуманітарний інститут Національної академії оборони України, кафедра історії. |

Захист відбудеться “20” червня 2003 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” за адресою: м. Львів - 13, вул. С.Бандери, 12, корпус 4, аудиторія 204.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою м. Львів - 13, вул. Професорська, 1.

Автореферат розісланий “19” травня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент В.І. Гусєв

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Історія українсько-польських відносин на геополітичному фоні Центрально-Східної Європи першої половини ХХ ст. до сих пір досліджувалася в СРСР, Україні, Польщі у невеликих часових і територіальних рамках. Існують також концептуальні розходження польської, української та російської історіографій в оцінці військово-політичної діяльності українського і польського проводів щодо розв’язання української проблеми після розпаду Габсбурзької та Романівської імперій, особливо ж після появи у міжвоєнний період гітлерівського та сталінського тоталітарних режимів. Неузгодженість в поглядах на історичну спадщину наших народів залишається джерелом взаємних звинувачень, що не сприяє гармонійному розвитку відносин між сусідніми державами.

Порушена тема вже знайшла певне висвітлення у польській та вітчизняній науці й публіцистиці. Позатим у справі об'єктивного, не обтяженого політико-ідеологічними стереотипами дослідження даної етнополітичної проблеми, має бути зроблено ще чимало. Йдеться не про те, щоб обілити одну або очорнити іншу сторону: помилок більших чи менших допустились обидві сторони – і політики, і науковці. Правда потрібна не лише заради встановлення історичної справедливості, але й формування добросусідських конструктивних відносин між політиками, парламентарями, військовиками, науковцями і широким загалом громадян України, Польщі, Росії, насамперед прикордонних теренів.

Необхідність розширення етнополітичних уяв щодо геополітичних реалій Центрально-Східної Європи напередодні та під час Другої Світової війни, потреба грунтовного переосмислення процесів організаційно-політичного становлення українського визвольного руху за державне самовизначення і соборність українських земель, підтверджують наукову і суспільну значимість дослідження.

Зв’язок з планами наукових досліджень. Дисертація виконана у відповідності з науково-дослідною програмою з новітньої історії України, що розробляла кафедра історії України Національного технічного університету “Київський політехнічний інститут”.

Об’єкт дисертації – українсько-польсько-радянські військо-політичні стосунки на фоні геополітичної ситуації у Центрально-Східній Європі у другій чверті ХХ ст., а предмет – зміст, форми та методи вирішення українського питання в контексті радянсько-польських відносин у 1918–1951 рр., їх історично-еволюційний шлях, на який впливали як державна політика в цілому, так і різні політичні угрупування та партії Польщі, СРСР, Західної України, фашистський режим Гітлера та інші міжнародні чинники, які робили ці відносини неоднозначними і суперечливими відповідно до власних потреб та у залежності від загальної міжнародної ситуації.

Хронологічні межі праці охоплюють 1918–1951 рр. У 1918–1920 рр. щойно відроджена Польща пю УНР–ЗУНР, чим фактично відмовила українцям у їх праві на державність і соборність. Не сприяв вирішенню української проблеми й уряд ПНР. Власне у 1944–1951 рр. відбувалася корекція кордонів і переселення українців з етнічних земель без їх згоди до Польщі та СРСР, комуністичні уряди яких планували закінчити цей процес наприкінці війни, але не встигли у зв’язку з протидією українців. Це також період участі українського і польського народів в антифашистському русі Опору.

Мета дослідження – розкрити тенденції розвитку та особливості вирішення українського питання в контексті радянсько-польських відносин в зазначених хронологічних межах, спираючись на нововідкриту джерельну базу та історіографічний аналіз; оцінити етнополітичну стратегію Польщі, СРСР і Німеччини під час воєнного протистояння 1939–1945 рр.; виділити конструктивні сюжети проблеми для розбудови добросусідських відносин між Україною та Польщею; визначити міжнаціональні тенденції, які не втратили значення для сучасної гуманізації міждержавних стосунків у рамках єврорегіонів та НАТО.

Для реалізації поставленої мети визначено такі завдання:–

виявити нові джерела і проаналізувати історіографію українського питання в радянсько-польських і радянсько-німецьких стосунках першої половини ХХ ст.;–

з’ясувати політику українських та зарубіжних державних і громадсько-політичних структур щодо практики переділу східних кордонів Європи у 1918–1923 і 1939–1951 рр.;–

проаналізувати етнополітичні та соціально-демографічні витоки і протистояння українців і поляків після відродження національних держав;–

спираючись на наукову думку українських і польських вчених простежити наслідки українсько-польського протистояння відповідно історичної ретроспективи, шляхом порівняльного аналізу звернути увагу на розбіжності у поглядах на вивчення історичної генези досліджуваного питання зарубіжними та вітчизняними науковцями;–

проаналізувати місце та роль українського та польського питань на геополітичній карті Європи напередодні й під час Другої Світової війни;–

узагальнити роль ОУН і УПА у вирішенні державно-соборної проблеми в контексті радянсько-польсько-німецьких стосунків;–

показати дискримінаційну політику польського еміграційного уряду щодо українських земель у 40-і рр. ХХ ст.;–

конкретизувати етнополітичні та територіальні претензії Польщі та Росії – СРСР під час переділу європейської карти після Першої та Другої світових воєн; –

окреслити недостатньо опрацьовані події, явища та процеси, які потребують подальшого наукового дослідження.

Методологічною основою роботи є застосування історичного та логічного методів пізнання суспільних процесів. На підставі синтезу історичного і порівняльно-політичного, соціологічного, проблемно-хронологічного методів дослідження, автор зробив спробу здійснити якомога повний аналіз політичної, соціально-економічної та міжнаціональної політики урядових і громадсько-політичних чинників щодо українського питання у середині ХХ ст.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в узагальненні концептуальних засад розвитку польсько-українських стосунків і вирішення українського питання в контексті радянсько-польських взаємин 1918–1951 рр.; автором вводяться до наукового обігу архівні документи, на підставі яких комплексно досліджуються українсько-польські відносини визначеного періоду; з’ясована роль геополітичного чинника, у дестабілізації цих взаємин під час Другої Світової війни; визначена історична роль ОУН і УПА як захисника українських національних інтересів у радянсько-польському і українсько-німецькому переговорному процесі середини 40-х рр. ХХ ст.; окреслено перспективи гармонізації двосторонніх відносин України і Польщі в загальноцивілізаційному процесі.

Практичне значення отриманих результатів зумовлено з’ясуванням стану дослідження польсько-українського воєнно-політичного протиборства, мотивів та особливостей еволюції поглядів українського та зарубіжного політикуму на характер державно-соборного процесу в Україні у першій половині ХХ ст. Результати дослідження можуть бути використані при написанні наукових праць і навчально-методичних посібників з новітньої історії України, Польщі та Росії, Збройних Сил України ХХ ст.

Основні положення та висновки дисертації апробовані в шести публікаціях у фахових виданнях, міжнародній науковій конференції “Перша Світова війна і слов’янські народи” (Київ, 1998), засіданні історичної комісії Наукового товариства ім. Шевченка (Львів, 2002), науково-теоретичних конференціях Національного університету “Львівська політехніка”, науково-методологічних семінарах Київського державного педагогічного університету ім. М. Драгоманова і Національного технічного університету “Київський політехнічний інститут”.

Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (532 найменування), переліку умовних скорочень. Загальний обсяг дисертації 221 с.

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та основні завдання, визначено наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі – “Джерела та історіографія” – показано археографічну основу дослідження, проаналізовано українську і зарубіжну історіографію проблеми.

Перші спроби проаналізувати основні віхи державотворчих змагань українців, а також складний комплекс польсько-російсько-німецько-українських взаємин у першій половині ХХ ст. зробили учасники Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр., діячі УНР, ЗУНР, Української держави П. Скоропадського, а також політичні провідники західноукраїнських земель 20–40-х рр. ХХ ст. Насамперед вони обгрунтовували необхідність розв’язання української проблеми згідно з правом народу на самовизначення. Науково-мемуарним студіям того часу притаманна політична загостреність викладу, значний фактичний матеріал, чимало з якого було втрачено у період воєнних лихоліть 1918–1921 і 1939–1944 рр. Однак не можемо зауважити, що вони хибують на певну партійно-політичну суб’єктивність у висвітленні і трактуванні військово-політичних подій того драматичного часу. Однак спільне, що їх об’єднує, то це віра у перемогу визвольних змагань і відродження самостійної соборної України.

Вказана проблема опосередковано цікавила радянську історіографію. Однак її ідейно-політичні та методологічні принципи не сприяли виокремленню у самостійний напрям вивчення українського питання у міждержавних відносинах і розвитку українського та польського національних рухів. Радянські історики, хоча загалом об’єктивно підходили до національної політики Другої Речі Посполитої, однак намагалися виправдати експансіоністську політику СРСР щодо західних земель України. У науковій літературі 50–80-х років ХХ ст. переважала тематика, присвячена Галицькій СРР, а також Компартії Західної України, яку подавали єдиним виразником інтересів трудящих в боротьбі за возз’єднання з УРСР. Міжнаціональні стосунки розглядалися через призму інтернаціональної єдності польських і українських пролетарів в боротьбі з класовим ворогом; сталінський і польський етнополітичний терор на пограниччі взагалі оминався.

Лише після проголошення незалежної Української держави став можливим обмін науково-документальною літературою та реконструкція цілісної картини українського національного руху у першій половині ХХ ст., об’єктивний аналіз зовнішньополітичних орієнтацій українських і зарубіжних чинників на політичну ситуацію у Центрально-Східній Європі.

У новітніх публікаціях вітчизняних істориків (І. Білас, І. Виниченко, Я. Дашкевич, Л. Дещинський, С. Макарчук, Л. Зашкільняк, О. Зайцев, Р. Зінкевич, І. Гаврилів, А. Кентій, Ю. Киричук, М. Коваль, О. Красівський, М. Кучерепа, О. Лисенко, М. Литвин, Я. Малик, І. Муковський, В. Сергійчук, І. Соляр, Ю. Сливка, І. Патер, В. Трофимович, Ю. Шаповал, М. Швагуляк) аргументовано доведено, що кінцевою метою політики офіційної Варшави в Східній Галичині та на Волині у міжвоєнний період було перетворення краю в інтегровану частину Польщі. Тому протягом усіх її урядових каденцій щодо західних українців та наддніпрянських політемігрантів фактично застосовувалася політика національної асиміляції: українців штучно розділяли і протиставляли за етнічною, економічною, партійною, становою і релігійною ознаками. Реалізацією цієї політики займалася центральна і місцева влада, військові, польські громадсько-політичні структури, що різко загострило польсько-українські відносини напередодні Другої світової війни.

У монографії Ореста Красівського “Галичина у першій чверті ХХ ст.: Проблеми польсько-українських стосунків” (Львів, 2000) проаналізовано історичні передумови і генезу міжнаціональних стосунків у Галичині, вплив на них зовнішніх та внутрішньополітичних факторів; узагальнено політику Бельведеру, польських політичних партій та угруповань щодо українського питання, висвітлено внутрішньопартійні та міжпартійні дискусії з національного питання. Погоджуємося і з авторським висновком про те, що “незважаючи на високу електоральну активність краян, протести українських послів у сеймі, національно-патріотичну позицію церкви, політика денаціоналізації та соціального гноблення тривали аж до воєнного вибуху 1939 р.”, однак “галичани і волиняни мали бодай можливість легальної опозиції до польського режиму, і цим їхнє становище вигідно відрізнялося від “конституційних прав” українців в УРСР–СРСР. Однак в роботі побіжно виокремлено радянсько-російський чинник польсько-українського конфлікту.

Суттєвим внеском у з’ясування передумов та шляхів розв’язання проблеми є монографія політолога Миколи Гетьманчука “Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920–1939 рр.” (Львів, 1998), у якій на багатому архівному матеріалі простежується боротьба більшовицької Росії та Польщі за володіння розчленованими українськими землями, з’ясовується місце українського фактора у зовнішній політиці цих держав у міжвоєнний період; при цьому досить детально і об’єктивно проаналізована політика Української РСР у процесі реалізації умов Ризького договору 1921 рр. у радянсько-польських відносинах. Обгрунтованими є авторські висновки про те, що внаслідок встановлених Ризьким договором кордонів у складі Польщі опинилися мільйони українців, що “всупереч своїй волі стали громадянами Польщі, яка зобов’язалася гарантувати їм самоврядування у трьох східногалицьких воєводствах, права і свободи, захист життя і недоторканість життя”, однак на практиці ці свободи ігнорувалися польським державним апаратом. Погоджуємося і з висновком львівського науковця про те, що “визвольний похід” Червоної армії до берегів Сяну і Вісли у вересні 1939 р. на практиці був наступальною операцією з метою спільного з німецьким вермахтом розгрому Польщі, означав вступ сталінського режиму у Другу світову війну на боці Німеччини. Не можна оцінювати похід Червоної армії “визвольним” і за його наслідками для “визволених народів”. Аргументованим і новаторським є також висновок про те, що “взаємні територіальні претензії комуністичної Росії і Польщі щодо України у минулому служили причиною міжнародних конфліктів”. Щоправда, у вказаній роботі лише опосередковано розглядаються військово-історичні аспекти проблеми; втім, це не було предметом спеціального авторського зацікавлення.

Вагомий внесок у вивчення польсько-українсько-німецьких стосунків міжвоєнного періоду зробив Михайло Швагуляк. Використавши українські та зарубіжні документальні матеріали, львівський дослідник показав діяльність українських партій в контексті міжнаціональних стосунків, розкрив наслідки експансіоністської політики Варшави, Москви і Берліна щодо західноукраїнських земель.

Маловідомий широкому загалу науковців археографічний матеріал використав Юрій Киричук у монографії “Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40–50-х років ХХ століття” (Львів, 2000). Львівський науковець показує політичні орієнтири українського соціуму на початку Другої світової війни, аналізує суть “роздвоєння українського національного руху” (співпрацю з нацистами і збройну боротьбу проти гітлерівців у 1943 р.), реконструює діяльність ОУН і УПА, частково АК на українських етнічних територіях поза межами СРСР у 1944–1947 рр.; показує механізм тотального наступу Радянської влади проти “бандерівського руху Опору”, а також політику переслідування українського національного життя в повоєнній Польщі. Радянську політичну лінію у другій половині 40-х – на початку 50-х рр., стверджує автор, “механічно дублювали країни соціалістичної орієнтації”. Однак науковцеві не вдалося скористатися архівом Армії Крайової, що міститься в Архіві актів нових у Варшаві (донедавна Архів ЦК ПОРП).

Дисертант не міг обійти увагою серію видань про ОУН і УПА Анатолія Кентія (Центральний державний архів громадських об’єднань України), члена робочої групи з вивчення ОУН–УПА при Інституті історії України НАН України. Київський археограф досить детально реконструює структуру і мережу ОУН, її ставлення до німецько-польської війни 1939 р. (нам видається, що доречніше говорити про німецько-польсько-радянську війну). Виваженим є також його висновок про те, що розкол ОУН 1940 р. “обмежив здатність українських націоналістів виступити вирішальним чинником в боротьбі за відновлення української державності”. Водночас не переконливою є авторська теза про те, що “починаючи з весни 1944 р., УПА і підпільні структури ОУН припинили дії на протинімецькому фронті і своєю боротьбою в тилу Червоної армії і проти радянських партизанів врятували від повного розгрому сили німецької армії в Східній Галичині”. Можна лише пошкодувати, що описані й використані археографом документи не сповна надійшли до вільного наукового обігу.

У 90-і роки минулого століття нарешті з’явилися перші українські наукові студії про бойову діяльність Армії Крайової на Прикарпатті та Волині. Відтак у 2000–2001 рр. київський історик Ігор Ільюшин опублікував дві книги, присвячені протистоянню УПА і АК, їх участі в антигітлерівській та антирадянській боротьбі, а також здійснив порівняльний аналіз інформації у джерелах і наукових дослідженнях українських та польських авторів. Водночас, на нашу думку, автор оминув низку терористичних дій АК проти мирного українського населення, зокрема на Холмщині та Волині у 1942–1943 рр.

У новому підручнику Миколи Крикуна і Леоніда Зашкільняка “Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів” (Львів, 2002) проаналізовано головні тенденції розвитку взаємин Варшави з сусідніми народами, передусім українцями; показано польську внутрішню і зовнішню політику міжвоєнного часу, що “спиралася на концепцію балансування між Німеччиною та СРСР з оглядом на Францію”; чимало уваги приділено поглядам еміграційного уряду в Лондоні на формування антигітлерівської коаліції, діяльності українського і польського підпілля на окупованих землях пограниччя, проведенню АК операції “Буря”. Однак документально непідтвердженим є висновок Л. Зашкільняка про те, що “ОУН-Б восени 1943 р. вирішила з допомогою УПА “очистити” терен майбутньої Української держави від поляків і витіснити їх за Буг і Сян”. У книзі також стверджено (хоча в Україні такі підрахунки не проводилися), що жертвами польсько-української конфронтації у час війни стали 75 тис. поляків і 35 тис. українців.

Дипломатичні та військово-політичні проблеми формування західних кордонів України (спершу УНР–ЗУНР, Української держави П. Скоро-падського, а згодом УРСР) були об’єктом дослідження львів’ян Л. Дещинського, А. Панюка, І. Козловського, а також київських науковців В. Сергійчука, С. Кульчицького, В. Боєчка, О. Ганжі, Б. Захарчука. Зокрема, В. Сергійчук, вперше опублікував лист М. Хрущова Й. Сталіну та низку інших документів за 1944 р., пов’язаних з “необхідністю” приєднання до УРСР Холма і створення Холмської області.

До останніх здобутків вітчизняної історіографії також віднесено колективну роботу Інституту історії України “Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ–ХХ ст. Історичні нариси” (Київ, 2002), в якій проаналізовано польський терор на Західній Україні у міжвоєнний період (Ю. Киричук), історико-правові аспекти тероризму у світлі міждержавного збройного конфлікту 1939–1945 рр. у Центральній Європі (О. Лисенко, Т. Вронська).

Багато дискусійних сюжетів проблеми піднято у науковому збірнику “Депортації поляків та українців: кінець 1939 – початок 50-х років. До 50-річчя операції “Вісла” (Львів, 1998). Його упорядник Юрій Сливка по-новому трактує мотиви підписання 9 вересня 1944 р. урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення Угоди про евакуацію українців з території Польщі та польських громадян з УРСР, власне чому цю угоду підписано з Україною, а не з СРСР.

Депортаційно-переселенські акції 40-х років були в центрі уваги наукових конференцій у Києві, Львові, Івано-Франківську, Перемишлі, на яких виступили історики. Чималий конкретно-історичний матеріал для роздумів та емоційного сприйняття національної трагедії 40-х рр. містить документальна книга-альбом “Армія безсмертних: Повстанські світлини” (Львів, 2002), у передмові до якої Юрій Сливка слушно резюмує: “Поява УПА, як і ОУН, на політичній арені України та й багатьох народів Центрально-Східної Європи була закономірним наслідком поразки українських національно-визвольних змагань перших десятиліть ХХ століття, чергового розчленування та поневолення України іноземними державами, актуалізації українського питання у політиці країн Європи напередодні та на початковому етапі Другої світової війни, а у зв’язку з цим – активізації боротьби за державну незалежність та соборність України”.

Певний внесок у дослідження українського фактору міждержавних стосунків у Європі 20–40-х рр. ХХ ст. зробили науковці діаспори. Вивчаючи історію Українських визвольних змагань, зовнішньополітичну історію УНР–ЗУНР, діяльність еміграційних урядів та українських політичних партій, бойовий шлях УПА, вони порушили низку малодосліджених проблем досліджуваної тематики. Чималий фактичний матеріал, щоправда, інколи тенденційно поданий у працях Зиновія Книша, Петра Мірчука, Матвія Стахіва, Юрія Борця, Тараса Бульби-Борівця. Зрозуміло, що до мемуарів автор підійшов обережно і критично з погляду на їх очевидну партійно-політичну заангажованість і гіперболізацію діяльності українських національних рухів і партій 30–50-х рр. ХХ ст. З цього масиву літератури насамперед відзначимо роботи Володимира Косика, в яких уперше використано низку німецьких документів 1941–1945 рр..

У польській політичній думці та історіографії міжвоєнного часу простежуються дві позиції. Представники національно-демократичної партії (Р. Дмовський, Я. Поплавський) обгрунтовували політику примусової асиміляції непольських національностей і вважали відродження Української держави небажаним явищем. Заперечуючи державотворчу здатність українців, вони обгрунтовували закономірність ведення бойових дій на сході та інкорпорацію “східних кресів” до Польщі. Польські соціалісти (Л. Василевський, Т. Голувко) і пілсудчики (Г. Юзевський, В. Славек та ін.) підтримували ідею створення федерації з визволеними з-під російського панування державами Балтії, Україною і Білорусією. Однак спільними для обох напрямів були погляди щодо державного статусу Східної Галичини як інтегральної частини Польщі, а український національно-визвольний рух – як замах на цілісність відновленої Речіпосполитої.

У повоєнний час у ПНР з’явилися праці, у яких робилася спроба висвітлити складний процес відродження польської та української державності у першій половині ХХ ст. Однак вони відзначаються певною суб’єктивністю у трактуванні міжнаціональних стосунків у Другій Речі Посполитій і, зрозуміло, відстоювали “історичне” право поляків на східні “креси”, заперечуючи правомірність українців на державотворчість.

У польській історіографії останнього десятиріччя простежується тенденція до поглиблення концептуальних підходів щодо новітньої історії України. У той же час не змінилися погляди чималої групи науковців щодо причин українсько-польської війни 1918–1919 рр., “волинської різні” УПА 1943 р. Лише в окремих роботах зроблено спробу зрозуміти державотворчі потуги ОУН і УПА, а також проаналізувати політичний діалог між АК і УПА.

Російська історіографія розглядає два напрямки проблеми. До першої належать історики радянської школи, які відкидають відповідальність СРСР за розв’язання Другої світової війни (І. Лєбєдєва, А. Мерцалов, В. Сіполс та ін.). Представники другого напрямку (Д. Наджафов, В. Мельтюхов та ін.) не лише звинувачують сталінський режим у розв’язанні Другої світової війни, а й пропагують гіпотезу про підготовку превентивного удару. Однак російських істориків, незалежно від того, до якої групи вони належать, об’єднує одне – ігнорування українського чинника в міжнародній політиці. Це ще раз підтвердили публікації збірника “Советско-польские отношения в политических условиях Европы 30-х годов ХХ ст. Сб. статей” (Москва, 2001), що вийшов під егідою Інституту російської історії та Інституту історії ПАН. Особливу ж цінність становить стаття Ю. Дьякова “Невідомі документи про стосунки СРСР (Росії) і Польщі у ХХ ст.”, в якій подано огляд недавно розсекречених архівів НКВС, трофейної колекції Війська польського та епістолярію відомих радянських та польських діячів.

Автором введено до наукового обігу нові археографічні колекції, зокрема з архівів України, Росії та Польщі. Вагома частина документальних матеріалів по проблемі зберігається у центральних державних і відомчих архівах цих держав, зокрема у фондах урядів, дипломатії та війська, громадсько-політичних організацій.

З російських архівосховищ насамперед відзначимо Російський центр збереження і вивчення документів новітньої історії, де, зокрема у фонді 17 (ЦК КПРС) зібрано трофейні документи ОУН і УПА, а також партійно-партійну переписку щодо переселенських акцій 40-х років. Проаналізовано також опубліковані матеріали тематичних збірників документів, упорядковані московськими археографами.

Важливим джерелом дослідження послужили археографічні колекції Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, зокрема аналітичні матеріали міністерства закордонних справ УРСР (ф. 4), директивні документи та аналітичні інформації ОУН, звіти про бойові дії УПА і напади польських боївок на українські села (ф. 3833). Чималий науковий інтерес становлять документи Центрального державного архіву громадських організацій України, зокрема вхідна і вихідна документація ЦК Компартії України (ф. 1), ЦК КПЗУ (ф. 6), а також матеріали розвідки Українського штабу партизанського руху, трофейна документація німецької адміністрації, командирів УПА і Проводу ОУН (ф. 4628). У фондах ЦК КПУ та уряду УРСР особливо цінними є директивні документи та переписка Головного уповноваженого уряду УРСР у Любліні по евакуації. Цінний конкретно-історичний матеріал про політичну ситуацію в регіоні в міжвоєнний період, військово-політичну діяльність ОУН і УПА, настрої польського населення в 40-і роки ХХ ст. містять документи партійних та силових структур державних архівів західних областей України.

Малодосліджений археографічний масив містить в Архіві нових актів у Варшаві. Серед них протоколи засідань і постанови Президії ради міністрів і сейму, матеріали дипломатичних структур і громадсько-політичних організацій, поліційні інформаційні звіти про український суспільно-політичний рух та його лідерів, а також про бойовий шлях Армії Крайової на західних теренах України.

Унікальний матеріал про українсько-польську війну 1918–1919 рр., а також українську військову еміграцію в Польщі 1920–1939 рр. міститься в Центральному військовому архіві у Варшаві. У документах Генерального штабу Війська польського знаходяться аналітичні інформації про оперативну діяльність польського війська, підрозділів внутрішньої безпеки та міністерства оборони у боротьбі з УПА протягом 1945–1947 рр., участь 3-ї, 8-ї та 9-ї дивізій піхоти в операції “Вісла”; подано чимало листівок ОУН, звітів повстанських командирів із розгромлених бункерів УПА. Загалом документи польських військових частин свідчать про патріотизм і бойовий дух українських повстанців.

Частину документальних колекцій 20–50-х рр. ХХ ст. із центральних і регіональних архівів Польщі досить добре опрацювали польські археографи. Варто зауважити, що публікацією документів про переселенсько-депортаційні акції здебільшого займалися польські історики українського походження, праці яких можна віднести і до здобутків української історіографії та археографії. Щоправда, публікації деяких документальних збірників були викликані політичними причинами: прагненням українців показати польському суспільству реальні механізми тоталітарних систем, які провокували міжнаціональні конфлікти, а в часи ПНР створили стереотип українця – “різуна” в очах пересічного польського “пана”. Наслідком цих археографічних узагальнень стали документальні збірники Євгена Місила “Акція “Вісла” (Варшава, 1993; перевидана українською мовою 1998 р.), а також п’ятитомне мемуарне видання під редакцією Богдана Гука “Закерзоння” (Варшава: Український архів, 1994–1999). У цьому ж контексті упорядковано збірники Романа Дрозда “Українська Повстанська Армі” (Варшава, 1998), Романа Дрозда та Ігоря Галагіди “Українці в Польщі 1944–1989” (Варшава, 1999). Унікальний археографічний матеріал 20–40-х рр. ХХ ст. зібрано уродженцем Волині, а нині мешканцем Варшави Миколою Сивіцьким у тритомнику “Історія польсько-українських конфліктів” (Варшава, 1992–1994), який був негативно сприйнятий в кресов’яцьких та аківських колах. Ці документальні видання стали своєрідною відповіддю на публікації щодо причин і наслідків польсько-українських конфліктів когорти українофобів з Польщі та Америки (В. Поліщук, Е. Прус, В. Вільчур, інші автори вроцлавського журналу “На рубежі”).

Дисертантом використано тематичні збірники документів, які були видані в Польщі та Україні. Насамперед нове тритомне видання “Депортації: Західні землі України кінця 30-х – поч. 50-х рр.”, яке підготували львівські та київські науковці. Проаналізовано довідникові та публіцистичні публікації, матеріали української та зарубіжної періодики. Широке використання надбань української, польської і російської історичної науки та джерельної бази на нових концептуальних засадах робить можливим неупереджено висвітлити роль та місце української проблеми на геополітичній карті Центрально-Східної Європи, а також наслідки військово-політичного протистояння на польсько-українському прикордонні у 40-ї роки ХХ ст.

У другому розділі – “Польща і українська проблема у міжвоєнний період” аналізуються українсько-польські відносини в Другій Речі Посполитій, зокрема й невдалі спроби нормалізації цих стосунків у 30-і роки.

Дисертант доводить, що українська нація у складі Другої Речі Посполитої не тільки не мала перспективи росту, але й перспективи свого збереження. Тож на польсько-українські відносини 20–30-х років ХХ ст. впливали наступні зовнішньополітичні та внутрішні чинники. Україна і Польща у 1918 р., наприкінці Першої світової війни, відродили національну державність. Оскільки обидві держави прагнули опанувати частиною Східної Галичини і Волині, виник збройний конфлікт, який закінчився у 1919–1920 рр. перемогою Польщі, яку підтримали держави Заходу. Міждержавний договір 1920 р. носив декларативний характер: Варшава не змогла надати наддніпрянцям ефективної воєнної допомоги, а УНР була слабкою, щоб взяти на себе тягар боротьби з більшовицькою Росією.

Внаслідок Ризького мирного договору у складі Другої Речі Посполитої опинилося українці, які на Волині і Східній Галичині мали абсолютну перевагу і, всупереч своїй політичній волі, стали громадянами чужої держави. У Польщі загалом були конституційно гарантовані національно-культурні права і громадянські свободи національних меншин, їхня участь у політичному житті, діяльності парламенту. Однак на практиці ці права порушувалися польським державним апаратом, що проявилося: в обмеженні доступу українців до державної служби, навчанні у вузах, зміні україномовних шкіл на утраквістичні, підтримці штучних територіальних обмежень так званим “сокальським кордоном”, дискримінаційним уведенням терміну “русини” і демонстративним підкресленням етнічної окремішності бойків, лемків, гуцулів, нищенням православних храмів на Холмщині, насильницьким наверненням православних і греко-католиків на римо-католицизм, насадженні військового осадництва та акції пацифікації 1930–1931 рр.

У 30-і роки з обох сторін мали місце спроби політичного порозуміння, однак вони помітних результатів не дали. Дії українських “угодовців”, що зайняли лояльну позицію щодо Польської держави (Українська хліборобська партія, Українська народна партія, Українсько-руська партія хліборобів, Селянська партія, Волинське українське об’єднання) викликали почуття образи і кривди в широкого українського загалу.

Український самостійницький рух (УВО, ОУН), борючись за державну незалежність і соборність України, неодноразово використовував антиправні збройні методи (як, зрештою і КПЗУ), чому противилася частина українського соціуму, зокрема й Греко-католицька церква на чолі з митрополитом А. Шептицьким.

Тимчасове полівіння мас у 20-і роки пояснювалося політикою “українізації” в УРСР, а також агітацією Генерального консульства СРСР у Львові (ств. 1927 р.) та діяльністю КПЗУ, якій фінансово допомагав радянський уряд. Загалом серед українського народу польська влада трактувалася як окупаційна, тимчасова.

Третій розділ – “Відносини між Польщею і СРСР в початковий період Другої світової війни” – присвячений передумовам і наслідкам німецько-радянсько-польської війни 1939 р.

Дисертант вважає, що нерозв’язаність українського питання стало важливим чинником загострення міжнародних відносин і розхитування стабільності в Центрально-Східній Європі. Це особливо проявилося наприкінці 30-х років, коли під прапором перегляду версальської системи договорів українське питання різко активізувалося і стало засобом стимуляції ревізії кордонів головними ініціаторами розв’язання нової світової війни. Власне уже на зламі 1938–1939 рр. ініціатором актуалізації української проблеми виступила Німеччина, розчленувавши Чехословаччину і залучивши до Антикомінтернівського блоку Угорщину, яка поневолила Карпатську Україну. Розчленування Польщі та західних українських земель було важливим чинником німецько-радянських переговорів 1939 р., зокрема серпневого пакту Молотова-Ріббентропа, а також підписання вересневого договору про дружбу і новий кордон (по Сян, Перемишль опинився одразу в складі двох держав).

Позиція західноукраїнського політикуму напередодні світової війни визначалася бажанням скористатися з нової міжнародної ситуації. За допомогою Німеччини, що виступала противником версальської системи кордонів і навіть оголосила себе захисником прав національних меншин, лідери ОУН сподівалися відновити державність і соборність України. Коли ж стало відомо про розчленування Москвою і Берліном західноукраїнських земель, частина партій краю заявила про свою готовність разом з польським народом стати на захист незалежності Польщі. У рядах Війська польського у вересні 1939 р. воювало близько 120 тис. українців. Водночас під час німецько-польсько-радянської війни активізували спротив польській поліції і відступаючим військом партизанські загони ОУН, що сподівалася використати війну між Рейхом і Польщею для реалізації українських державницьких устремлінь. Загалом війна та її геополітичні наслідки ще більше поглибили антагонізм між українським і польським суспільствами. Більшість українців по обидва береги Збруча позитивно оцінили факт приєднання Західної України до УРСР, хоч частина праворадикальних сил ставилися до “торжества історичної справедливості” негативно.

Радянський тоталітарний режим обгрунтував свою антипольську політику у 1939–1941 рр. головно тим, що до “золотого вересня” гнобителями українського народу був польський окупант. Переслідувалися також діячі українських національних партій та громадських товариств. Українська і польська культура позбавлялися національного змісту й підпорядковувалися комуністичній ідеології.

У четвертому розділі – “Радянсько-польський рух опору і українсько-польське протистояння на теренах України у роки німецької окупації” – аналізується збройна боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського режиму, а також військово-політичні акції польського руху опору на Волині та Східній Галичині.

Дисертант стверджує: УПА, яка з моменту свого створення (жовтень 1942 р.) повела війну на два фронти – проти гітлерівського нацизму і московського більшовизму – невдовзі змушена була почати боротьбу і на нових фронтах – проти польських АК і АЛ. Безсумнівно, що цього фронту не хотів ні український народ, ні його національно-патріотичні організації, не бажали його й УПА та ОУН. Українська сторона розуміла, що її національно-державні інтереси диктували необхідність нормалізації стосунків з Польщею як з потенційним союзником у боротьбі проти спільних ворогів – нацистської Німеччини і комуністичної Москви. Співпраця поляків з німцями і червоними партизанами в їх антиукраїнській боротьбі змусила український народ перейти до самооборони. На початку 1943 р. починаються широкомасштабні “відплатні акції” на Волині, жертвами яких стали тисячі поляків, українців, євреїв. Однак досягти військово-політичної згоди у той час не вдалося. Це призвело до великих невиправданих взаємних жертв і втрат.

Аналізуючи ці трагічні події через шість десятиліть, безперспективним буде визначати, яка сторона несе більшу відповідальність за скоєне. Водночас слід пам’ятати, що ті події страшного протистояння двох народів відбувались на етнічних українських територіях, на які не мали права ні поляки, ні німці. Українських патріотів комуністичні ідеологи незаслужено називали “українсько-німецькими націоналістами”, хоча добре відомо, що вже з перших тижнів війни гітлерівці знищували, в першу чергу, бандерівців за їх непокору.

Український національно-визвольний рух розглядався польським політикумом як замах на польську державність. Представники еміграційного уряду в Лондоні вимагали від українського підпілля повної капітуляції. Зрозуміло, що такі умови були неприйнятними. Командування УПА і провід ОУН закликали польське керівництво у Лондоні позбутися шовіністичного погляду на пограниччя, зверхнього і зневажливого ставлення до українського народу. Однак командування АК і не думало згортати польську збройну присутність на етнічних українських теренах, воєнні дії проти УПА. Про це свідчать численні документи різного походження – як бандерівського, так і німецького та радянського.

Зрозуміло, що взаємний терор між поляками та українцями у 40-і роки ХХ ст. вимагає нового ретельного вивчення: запису свідчень скривджених у кожному волинському та холмському селі, узагальнень документальних колекцій АК і АЛ в архівах Польщі та Великобританії.

У п’ятому розділі – “Політика СРСР і Польщі щодо територіальних питань у 1943-1951 рр.” – аналізується проблема формування нових кордонів Польщі – УРСР, зокрема її обговорення на Тегеранській та Потсдамській міжнародних конференціях; розглядаються передумови та наслідки насильницької міграції польського та українського народів пограниччя.

Доведено, що польський еміграційний уряд прагнув відновити довоєнний статус території і східних кордонів, українське питання трактувалося ним як внутрішня проблема Польщі. Не привели до військово-політичного порозуміння й переговори між представниками ОУН і УПА та польського підпілля у 1942–1944 рр., обидві сторони були не готові до взаємної толеранції. Провід ОУН безкомпромісно виступив за відродження на західноукраїнських землях національної держави. Провокативну роль у загостренні й поширенні українсько-польського конфлікту, зокрема на Холмщині та Волині, відіграли німецькі та радянські частини, почасти польська та українська поліції.

Загалом політика великих держав Європи під час війни 1939–1945 рр. призвела до того, що українці та поляки були відсторонені від впливу на розв’язання питання державної приналежності прикордонних земель і українського питання в цілому. Підписання 1945 р. договору про радянсько-польський кордон, а також посилення репресивних заходів радянської адміністрації щодо взаємних переселень фактично призупинили воєнно-політичну боротьбу АК за “східні креси”.

У висновках стверджено, що внаслідок Першої світової війни та визвольних змагань 1917–1921 рр. українському народові не вдалося здобути державну незалежність та соборність України. Однак жертви на-ро-ду не були марними: більшовицька Росія змушена примиритися з фактом української державності, щоправда в радянській формі. Оскільки Польща і Україна прагнули опанувати частиною однієї і тієї ж території, виник конфлікт, який 1918 р. переріс в українсько-польську війну, яка закінчилася перемо-гою Польщі. Польське суспільство не визнавало ЗУНР, а приєднання Схід-ної Галичини до Польщі стало справою особливої державної ваги. Варша-ва не змогла надати допомоги УНР, яка виявилася заслабкою, щоб узяти на себе більший тягар боротьби з більшовиками.

Несприятлива зовнішньополітична ситуація в Європі, необхідність галичан і наддніпрянців боротися на кількох фронтах стали головними причинами втрати державної незалежності і територіальної цілісності України. Відтак внаслідок установлених Ризьким мирним договором між Польщею і РСФРР–УСРР 1921 р. кордонів у складі Другої Речі Посполитої опинилися всупереч своїй волі українці, які на Волині та Східній Галичині мали абсолютну демографічну перевагу. Вибух державотворчих поривань народу у період УНР–ЗУНР спричинив зростання національно-політичних сил у міжвоєнний період. А державно-соборні ідеї охоплювали дедалі ширше коло українського політикуму.

У міжвоєнній Польщі становище українців було особливо складним. Політику державної влади у цей період можна поділити на кілька етапів. Від часу анексії Східної Галичини в березні 1923 р. до травневого 1926 р. перевороту Ю. Пілсудського послідовно здійснювався курс примусової національно-культурної асиміляції, а згодом, за так званого санаційного режиму – політико-державної асиміляції. Водночас розроблялася програма польського прометеїзму, яка передбачала реалізацію федералістичних ідей Ю. Пілсудського щодо радянської України та увічнення окупації Західної України. У середині 30-х років зроблено спробу досягти компромісу шляхом політики “нормалізації”, яка передбачала незначні поступки українцям, однак більшість населення не сприйняла цю політику, а польська місцева адміністрація краю відверто її саботувала. 1937 р. розпочався новий курс політики на “східних кресах” держави, який одержав логічне завершення у березневій 1939 р. постанові Ради міністрів про зміцнення польського елементу на карпатсько-волинських окраїнах. Польська колонізація породжувала ненависть місцевих селян до військових і цивільних “осадників”, яка часом