ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МАНЖУРА Володимир Іванович

УДК: 141.7: [316. 642.2 + 18]

СОЦІАЛЬНА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЕСТЕТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Запоріжжя - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Запорізькому державному університеті Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
Воловик Віталій Іванович,
Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, проректор.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент
Додонов Роман Олександрович,
Донецький національний технічний університет,
професор кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент
Мальований Микола Михайлович,
Запорізька обласна державна адміністрація,
начальник управління внутрішньої політики.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет,
кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України,
м. Дніпропетровськ

Захист відбудеться "20" лютого 2004 p. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 в Запорізькому державному університеті за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корп. 6, ауд. 114.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корп. 2.

Автореферат розісланий "17" січня 2004 p.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Снєжко В.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В епоху реформування українського суспільства недостатня розробленість теоретичних уявлень про наслідки відомого з часів Платона впливу соціальних реалій на стан естетичної свідомості ускладнює оптимізацію емотивно-естетичного супроводу здійснюваних реформ і перманентну антропологічну експертизу їхньої антропокультурної спрямованості та соціокультурної ефективності. Труднощі перехідного періоду, ускладнені глобальними проблемами, з якими зіткнулась сучасна цивілізація, не дозволяють Україні вийти на досяжні на шляхах радикального реформування її соціальної системи результати, і це вимагає пошуку ефективніших шляхів оптимізації гуманітарних аспектів здійснюваних реформ і повнішого використання гуманістичного потенціалу кордоцентричної української культури, що є доволі проблематичним за відсутності когнітивних засад ефективної оптимізації процесів соціальної детермінації естетичної свідомості нації.

У постсучасну епоху гостро відчувається потреба у відкритій Августином здатності духовно-естетичних феноменів бути соціально санкціонованими засобами емотивного блокування небезпечного потягу людей до чуттєвих задоволень та в усвідомленій Дідро та Лессінгом здатності демократичного мистецтва бути трибуною для пропаганди прогресивних соціальних ідей, і все очевиднішим стає постульований Шіллером зв'язок між прогресом свободи та гармонійним розвитком людської особистості, який суттєво ускладнюється існуванням засудженого К’єркегором естетизму.

Розробка соціально-естетичних і соціокогнітивних проблем в Україні має давні традиції і певні досягнення. Вони пов’язані з іменами M. Драгоманова, О. Потебні, І. Франка, Л. Українки, Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Шаповала, С. Єфремова, Д. Донцова, які є фундаторами української соціально-естетичної думки, М. Вороного, М. Хвильового, Б. Подольського, Ю. Юринця, О. Яценка, В. Іванова, А. Канарського, І. Дзеверіна, В. Воробйова, А. Лановенка, І. Ляшенка, А. Когана, М. Пригодія, Н. Яранцевої, Т. Домбровської та інших, хто упродовж несприятливого для розвитку української науки XX століття активно розробляв соціально-естетичну проблематику. Серед тих, хто плідно досліджує сучасні проблеми розвитку суспільної свідомості української нації, можна назвати А. Азархіна, С. Безклубенка, В. Воловика, І. Дзюбу, Р. Додонова, В. Жадька, М. Жулинського, Л. Кривегу В. Мазепу, М. Мальованого, Н. Побєду, О. Семашка, В. Скуратівського, В. Тарана, Р. Шульгу та ще багатьох науковців.

Формування в Україні нової соціокультурної реальності, утвердження в українській соціально-епістемологічній думці синергетичної (В. Андрущенко, В. Бех, Л. Бевзенко), культурологічної (С. Кримський, Ю. Павленко, О. Кривуля), гендерної (С. Павличко, О. Забужко), антропологічної (В. Горський, Н. Хамітов, В. Воронкова), когнітологічної (Ю. Канигін, Ю. Яковенко, О. Рубанець) та інших теоретичних перспектив, пожвавлення інтересу до діалектичної проблематики (М. Булатов, В. Загороднюк, В. Лісовий, К. Малеєв, В. Шевченко) та посилення позицій постмодерністської філософії (В. Лук’янець, О. Соболь, С. Жеребкін) і постнекласичної науки (В. Кизима, В. Рижко, В. Онопрієнко), – все це вимагає переосмислення надбань соціально-естетичної думки в контексті тієї епістемічної ситуації, у якій формується вітчизняна постнекласичина соціально-філософська парадигма.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у відповідності з комплексною програмою № 0194. У 043134 "Вдосконалення змісту і методики викладання філософських дисциплін у вузі як чинник формування свідомості молодого спеціаліста незалежної України" та планами науково-дослідної роботи Запорізького державного університету.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є деконструювання асиметричних категоріальних опозицій пре-постмодерної соціально-когнітивної парадигми, нерозв'язність яких унеможливлює ефективне вирішення соціально-філософською наукою теоретичних проблем практичної оптимізації впливу соціальних змін на стан естетичної свідомості українського суспільства.

Виходячи з поставленої мети, в роботі визначено такі дослідницькі завдання:

- з'ясування причин неефективного функціонування соціально-естетичної сфери духовного життя українського суспільства на сучасному етапі його історії та визначення шляхів їх усунення;

- аналіз пре-постмодерних концепцій соціальної детермінації естетичної свідомості на предмет виявлення положень, що потребують розвитку;

- уточнення змісту базових для соціально-естетичної теорії соціально-філософських концептів;

- посилення конструктивного потенціалу постмодерністської стратегії деконструювання метатеоретичних концептів;

- розробка метатеоретичного концепту онтологічної підстави процесів соціально-естетичної когітації;

- розробка аксіологіки, придатної для ідентифікації соціальної позиції суб'єкта естетичного дискурсу в топіці поля соціально-естетичної когітації;

- визначення історичних меж соціокультурної ефективності естетизму;

- розробка метатеоретичної моделі феномену соціальної детермінації естетичної свідомості і з'ясування умов оптимізації самопідтримуваного естетично-когнітивного процесу як необхідного моменту антропосоціокультурного самоувідповіднювання постсучасних соціальних систем.

Об'єктом дослідження є концептуалізації метатеоретичних моделей феномену соціальної детермінації естетичної свідомості та ґрунтовані ними методологічні інтуїції й парадигмальні виміри соціально-естетичної теорії.

Предметом дослідження виступають метатеоретичні моделі оптимізації об'єктної та суб'єктної ліній соціальної детермінації естетично-когнітивних процесів у соціумі, що реформується у напрямку гуманізації та демократизації.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є антропосоціокультурний підхід, що являє собою оригінальну комбінацію евристичних моментів трансдисциплінарних метатеоретичних стратегій, обраних на підставі системної концептуалізації онтологічних інтуїцій щодо природи досліджуваного феномена, які разом утворюють онтогносеологічну цілісність, процесуально-епістемічна структура якої ідентична концептній конфігурації класичної діалектики, доповненої ідеями постмодерністської філософії.

Методом конфігуративізації виявлено взаємну онтогносеологічну диспозицію аспектних перспектив монофакторних та бінарних концепцій досліджуваного феномену і з'ясовано переваги та обмеженості їхніх базових концептів.

Методом реконцептуалізації актуалізовано ноологічний зміст відсуб’єктно-відоб’єктних соціально-когнітивних категорій, що утворюють категоріальний каркас пре-постмодерної соціально-естетичної парадигми.

Методом деконструкції усунуто нерозв’язність бінарних категоріальних опозицій пре-постмодерної соціально-естетичної парадигми.

Методом сходження від абстрактного до конкретного здійснено перехід від метатеоретичної моделі феномену соціальної детермінації естетичної свідомості до її соціально-естетичної концепції.

Методом квантифікації забезпечено векторно-кумулятивну ідентифікацію реальних соціально-естетичних позицій суб’єктів конкретних естетичних дискурсів;

Методом моделювання самопідтримуваного естетично-когнітивного процесу визначено чинники та параметри оптимізації процесу соціальної детермінації естетичної свідомості українського суспільства.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертанту вперше засобами постнекласичного підходу вдалося розв’язати накопичені пре-постмодерністськими соціально-естетичними концепціями логіко-семантичні паралогії і розблокувати можливості подальшої конструктивної розробки емотивно-когнітивної проблематики соціально-філософської теорії.

В дисертації це проявилося у тому, що:

- вперше у вітчизняній соціально-філософській традиції асиметричні відсуб'єкто-відоб'єктні бінарні категоріальні опозиції пре-постмодерної соціально-естетичної парадигми деконструйовано у тернарні концептні композиції;

- вперше у вітчизняній соціально-філософській традиції системно концептуалізовано феномен антропосоціокультурної тотальності як онтологічної підстави соціально-естетичного семіозису, конфігурація якої зумовлює специфічну для кожного типу соціальності диспозицію суб’єктних моментів її саморефлексивної суб’єктивності;

- вперше у вітчизняній соціально-філософській традиції атомарні та гуртові індивіди як чинники соціальної детермінації естетичної свідомості кваліфіковано за єдиною концептуальною підставою – ознакою індивідності;

- подальшого розвитку набув категоріальний ряд соціального детермінізму, доповнений поняттями суб'єктності та об'єктності соціоестетичних когітацій, і об'єктифікації та суб'єктифікації споживачів соціально-естетичних цінностей;

- збагачено можливості релятивістського підходу до соціально-філософської проблематики ідеєю "взаємооборотності" естетичних емоцій, як таких, що не є актами інтуїтивно-емотивного осягнення суб’єктами естетичної когітації міри досконалості її об’єктів, безвідносної до міри досконалості суб'єктів;

- подальший розвиток одержали уявлення про діалектику валюативно-емотивних та дескриптивно-когнітивних моментів емотивно-естетичної істинності;

- уточнено мету оптимізації соціальної детермінації естетичної свідомості, якою визнана необхідність заміни згубного естетизму партикуляристського типу холістичним пост-естетизмом.

- існуючі антропологічні класифікації доповнено таксонами антропосів та ентропосів, до яких віднесено суб’єктів соціокультурної практики за ознакою переважання у наслідках їхньої діяльності антропогенеративних або ж антроподегенеративних моментів відповідно;

- розвинуто вчення про людську свободу як про спроможність людей не лише узгоджувати засоби з природою переслідуваних ними цілей, а й гармонізувати зміст останніх зі станом атропоприродної сфери свого буття;

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при розробці програм оптимізації духовно-естетичного життя України, у наукових дослідженнях закономірностей соціально-естетичного семіозису як процесу продукування соціокультурних смислів на пре-постцивілізаційній стадії людської історії, а також при розробці вузівських курсів з філософії, соціальної філософії, філософії історії, філософської антропології, філософії культури, та спецкурсів з філософських проблем гуманітарних наук.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювались на кафедрі філософії, проблемних соціально-філософських семінарах та засіданнях Філософського клубу Запорізького державного університету. Основні положення і висновки дисертації пройшли апробацію на Міжнародній науковій конференції "Духовна діяльність і її специфіка" - Запоріжжя, 1993 р., щорічній Міжнародній конференції, присвяченій пам'яті проф. К.Г. Федорова – Запоріжжя, 2-4 червня 2001 р., на обласних та регіональних наукових конференціях "Народне волевиявлення в Україні: історія і сучасність" - Запоріжжя, 5 квітня 2000 р., "Студент-2000: яким йому бути?" - Запоріжжя, 13-14 квітня 2000 р. та “Спадщина Г.С. Сковороди в контексті розвитку сучасної української духовності” – Запоріжжя, 6 грудня 2002, а також на щорічних наукових конференціях викладачів та студентів ЗДУ.

Публікації. Основні теоретичні положення та результати дослідження викладено у 9 публікаціях, серед яких 5 статей у фахових виданнях (2 д.а.), загальний обсяг публікацій – 2,5 д.а. Всі праці написані без співавторів.

Структура та обсяг роботи. Структура дисертації обумовлена метою та головними завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг дисертації 176 сторінок, список використаних джерел (у кількості 370 найменувань) – 27 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У "Вступі" обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається стан її наукової розробки, формулюються мета і завдання, визначаються об'єкт та предмет дослідження, розкриваються методи вирішення проблем і наукова новизна отриманих результатів, подаються відомості про теоретичну та практичну цінність дисертаційного матеріалу.

У першому розділі — "Можливості та обмеженості пре-постмодерної соціально-естетичної парадигми" — проаналізовано категоріальний апарат пре-постмодерної соціокогнітивної парадигми, виявлено його обмеженості та можливості вдосконалення.

У першому підрозділі "Головні ідеї класичних та некласичних соціально-естетичних концепцій" на підставі аналізу процесу зародження соціально-естетичної думки встановлено, що об'єктоцентрованість класичної філософської парадигми позначилася на сформованих у ній соціально-естетичних концепціях, які хоча й були історично першою формою теоретичного усвідомлення зв’язку між соціумом та художньою творчістю як інституціалізованою формою об'єктивації соціально-естетичної свідомості, але залишали поза увагою власне естетичні моменти останньої, оскільки в класичних концепціях соціально детермінованим вважається відчуттєво-образний, імагінативно-репрезентативний план художніх образів. Формування некласичних соціально-естетичних концепцій пов'язане з усвідомленням наявності не лише об'єктних, а й суб'єктних чинників почуттєво-естетичних форм суспільної когітації. Хоча некласичні соціокогнітивні концепції слушно акцентують увагу на власне естетичному – маніфестативному, почуттєво-виразному плані духовно-естетичних феноменів, який, емотивно модулюючи артикуляції риторично-репрезентативного плану, перетворює їх на акти естетичної когнітивності (знанієвості), – "відображальний" план у некласичних концепціях не розглядається як органічний момент естетичної виразності.

У другому підрозділі "Проблема емоційної знанієвості – межа евристичності пре-постмодерних соціально-естетичних концепцій" на підставі аналізу розвитку соціально-естетичної науки з'ясовано, що бінарна суб'єктно-об'єктна природа соціально-естетичних феноменів призводить до вимушеного співіснування концептуально несумісних об'єктоцентрованих класичних та суб’єктоцентрованих некласичних соціально-естетичних теорій, які, жорстко опонуючи одна одній, разом утворюють асиметричну бінарну структуру пре-постмодерної соціально-естетичної парадигми, в межах якої естетичні образи світу, яким притаманна як їх неусувний атрибутивний момент суто суб'єктивна естетична "почуттєвість", не можуть бути коректно концептуалізовані засобами жодної з концепцій як естетична форма об’єктивного за своєю природою знання (відання), що унеможливлює і концептуалізацію феномену естетичної свідомості.

У третьому підрозділі "Постмодерна філософія та пре-постмодерна соціально-естетична парадигма" з'ясовано, що утвердження постнекласичної соціально-філософської парадигми радикально фальсифікує статуси переможців і переможених у запеклій полеміці класичних і некласичних (варіант: партократичних та дисидентсько-совєтологічних) підходів, яка скінчилась, як видавалося, остаточною перемогою останніх. З точки зору деконструктивізму, ця "перемога" є лише першим кроком до повної деконструкції асиметричної бінарної опозиції несумісних соціокогнітивних парадигм, після якого слід зробити другий крок і ним усунути найдорожчі для "переможців" наслідки першого – концептуально припинити домінування репресованих колись у класичних концепціях категорій "вираження", "суб’єктивність", "спонтанність" і т. ін., та реконструювати деструктуровані і репресовані вже в некласичних концепціях категорії "відображення", "об’єктивність", "детермінація" і т. ін.

Підсумком першого розділу є висновок про те, що більшість "остаточно" вирішених проблем соціально-естетичної науки продовжують залишатися актуальними і вимагають пошуку нових, постнекласичних підходів, які вже поступово утверджуються в українській соціально-філософській науці.

Другий розділ – "Антропосоціокультурний підхід до вивчення феномену соціальної детермінації естетичної свідомості" – присвячений обґрунтуванню застосованого у дисертації методу розробки проблем соціальної детермінації естетичної свідомості.

У першому підрозділі "Тернарний підхід – шлях до подолання бінарності пре-постнекласичної емотивно-естетичної когнітивістики" з'ясовано, що концептуалізація об'єктних і суб'єктних моментів естетичної когітації стала каменем спотикання і для монофакторних підходів на кшталт "вульгарного соціологізму" чи "вузького гносеологізму", і для "соціально-гносеологічного" бінарного підходу з притаманним йому прагненням "органічно" синтезувати суб’єктоцентризм соціологізму з об'єктоцентризмом гносеологізму. На прикладі розглянутих парадигм з'ясована неефективність еклектичного змішування несумісних соціально-естетичних концептів і доведено, що нерефлексивне поєднання монофакторних підходів у бінарному замість очікуваної кумуляції переваг призводить до взаємопідсилення їхніх обмеженостей: нероздільність об'єктно-денотативного та суб’єктно-конототивного моментів соціально-естетичних феноменів робить неефективним бінарно-опозитивне і вимагає тернарно-композитивного їх осмислення, без чого неможливо здолати чисельні антиномії соціально-естетичної когнітології.

У другому підрозділі "Антропосоціокультурна тотальність – центральний концепт тернарної соціокогнітивної парадигми" за допомогою запропонованої В. Лефевром постнекласичної моделі-конфігуратора розроблено центральний для постнекласичної соціокогнітивної парадигми концепт антропосоціокультурної тотальності, евристичність якого забезпечується онтогносеологічним за своєю природою конфігуративізуванням субконцептів людини, соціальності й культури, зміст будь-якої пари котрих "знімається" змістом третього, який, будучи їхнім синтезом, водночас в парі з кожним з них становить один з двох протилежних моментів кожного зі своїх власних протилежних моментів. Людина в межах даного концепту мислиться носієм своїх родових сутнісних сил у формі сингулярної зрощеності певних фрагментів культурної компетентності; культура як міра людського в людині – безрозривним континуумом історично розгорнутого об’єму людських сутнісних сил, успадкованих і розвинутих даною людською спільнотою; соціальність – способом поєднання атомарно-сингулярних зрощеностей людських сутнісних сил у континуум життєздатної культури. Тим самим долається нерозв’язність трьох фундаментальних бінарних категоріальних опозицій: людина/соціум, культура/соціум і людина/культура.

Третій розділ – "Антропосоціокультурна конфігуративізація векторно-валюативного поля соціально-естетичної когітації" – присвячений вирішенню головного завдання дослідження – деконструкції асиметричних бінарних опозицій відсуб'єкто-відоб'єктого тезаурусу категоріального каркасу пре-постмодерної соціокогнітивної парадигми.

У першому підрозділі "Об'єктні та суб’єктні чинники соціальної детермінації естетичної свідомості" реконцептуалізовано категорії об'єкта і суб'єкта соціально-естетичної когітації і встановлено, що об'єктом останньої є певна історична форма публічної, приватної чи то інтимної соцієтальної практики, агенти якої утворюють реальну сукупність суб’єктних оцінювальних позицій щодо антропосприйнятності змісту, шляхів та засобів досягнення цілей такої практики. Доведено, що гомеоморфізм структур соціуму та його відчуттєво-образної моделі не є запорукою соціально-естетичної істинності і що такого роду адекватність більш характерна для імагінативного (образного) "субстрату" соціально-естетичної когнітивності, "субстанцію" якої становить емотивно-валюативна (почуттєво-оцінювальна) модуляція "субстратних" артикуляцій, яка власне й робить їх фактом емотивно-естетичної знанієвості. Оскільки саме розвиток є субстанцією людського буття, то антропоплеромна, цілісно-людська соціально-естетична правда, яка є історичною формою загальнолюдської соціально-естетичної істини-когніції, досяжна лише для людського типу, який реально забезпечує висхідний поступ людського роду, піклуючись про власний розвиток у якості суб'єкта автоантропогенеративного процесу. Для більшості ж агентів соціально-естетичної когітації досяжною є антропопарціальна, аспектно-людська соціально-естетична "правда". Доведено, що суттєвим для конституювання контрагентів соціально-естетичної когітації у якості суб'єктів або об’єктів соцієтальної практики є їхнє взаємопозиціювання засобами емотивно-естетичної суб'єктифікації та об’єктифікації.

У другому підрозділі "Індивідність – онтологічна підстава співпряженості суб'єктної та об'єктної ліній соціальної детермінації естетичної свідомості" за допомогою концепту індивідності знайдено пункт, у якому стають співвимірними людяність і соціальність і уможливлюється концептуалізація естетичного оцінювання соціальності як такої. Дисертант концептуалізує поняття індивідності як нероздільність, що є запорукою життєздатності актуального поля культури і одночасно як неподільність, що є межею фрагментації цього поля на атомарні сингулярності, якою й зумовлюється антропокультурний ценз культурного розвитку найнерозвинутіших членів даної культурної спільноти. Далі конструюється топологічна модель соціокультурної конфігурації векторно-валюативного поля соціально-естетичної когітації, яке являє собою дві взаємно скоординовані сукупності топосів – антропокультурних цінностей та соціокультурних позицій. Для "квантифікації" поля соціально-естетичних позицій розроблено векторно-кумулятивну аксіологіку, здатну ідентифікувати реально репрезентовані в конкретному естетичному дискурсі соціальні позиції шляхом фокалізації маніфестованих у них "віял" естетичних оцінок людиновимірних соціальних реалій, презентованих його імагінативним планом.

У третьому підрозділі "Антропосоціокультурна топологіка постнекласичної соціально-естетичної теорії" бінарні категоріальні опозиції засобами конфігуративної концептуалізації трансформовано у тернарні концептні композиції. Унаслідок деконструкції пре-постмодерної категорії соціуму феномен соціальності концептуалізовано як топологічну форму організації соціального часу антропокультурного процесу у просторі розгортання та відтворення людських сутнісних сил. В межах даного концепту просторові і часові виміри родового буття людей постають нерозривними сторонами суперечливої єдності, в межах якої кожен з них є "іншим свого іншого". Так долається нерозв’язність асиметричної категоріальної опозиції індивід/соціум, що демонструється конгруентністю темпоральної та топологічної конфігурацій екземплярно-індивідної ("робінзонадної") та суспільного-гуртової ("левіафаніадної") форм соціального буття відповідно, забезпечених співвимірними об’ємами культурної компетентності.

Результатом третього розділу є вибудувана засобами конфігуративної топологізації "саморухлива" модель феномену соціальної детермінації естетичної свідомості, здатна співпрягати метатеоретичний, теоретичний та емпіричний рівні соціально-когнітивної теорії й інструменталізувати категорії соціальної філософії в категорії соціально-естетичної науки і далі – в онтогносеологічні терміни конкретної методики векторно-кумулятивного аналізу соціально детермінованих актів естетичної свідомості.

Четвертий розділ – "Антропосоціокультурна модель оптимізації постсучасного соціально-естетичного семіозису" – присвячено метатеоретичному моделюванню емотивно-когнітивних процесів, що сприяють поверненню на роль історичного суб'єкта людини-антропоса, потреба в соціокультурному домінуванні якої є найнагальнішою потребою постсучасності.

У першому підрозділі "Евристичний потенціал метатеоретичного моделювання антропоприродної ситуації людини" з’ясовано, що існування поряд з "антропогенеративним" типом людини (антропосом) компліментарного щодо нього "антроподегенеративного" типу (ентропоса) і періодичне заміщення першого останнім у якості домінуючого зумовлене тим, що з появою стабільного виробництва додаткового продукту і разом з ним вільного часу рушійною силою людської історії стає, – як зазначав Ф. Енгельс, – боротьба не за засоби існування, а за засоби насолодження і розвитку. Їх нестача при відсутності стимулів до граничного напруження антропокреативних можливостей культури призводить до домінування ентропосів, орієнтованих не на розвиток, а на комфорт і насолоди. Сучасна антропоприродна ситуація реально загрожує існуванню людського роду, вимагає граничного напруження антропокреативного потенціалу цивілізації, і робить неприйнятними не-антропопродуктивні витрати вільного часу. За таких умов і виникає потреба у домінуванні антропосів, яка зберігається, доки безперервний, здійснюваний максимально досяжними темпами антропокультурний розвиток залишається єдиною запорукою життєздатності людських спільнот, – що й засвідчує естетична свідомість подібних епох.

У другому підрозділі "Подолання естетизму – головна умова оптимізації процесів соціальної детермінації естетичної свідомості" розглянуто естетизм у його антропокультурній обумовленості та ті обмеженості, які він спричиняє у естетичній свідомості сучасної епохи. Оскільки для "антропосів" найголовнішими особистими цінностями є власний та свого оточення культурний розвиток, змістовна міжіндивідна комунікація, мінімізація антропонедоречних витрат свого і чужого вільного часу, уникнення розкошу і гіпертрофованих плотських утіх, – те ж саме, що необхідно і для динамічного розвитку людських спільнот, – то антропокреативно орієнтована естетична свідомість своїми когнітивними ресурсами засвідчує антроподоречність домінування кожного наступного прогресивного соціально-економічного класу в тих історичних межах, у яких він репрезентує антропогенеративний тип людини. Оскільки для "ентропосів" пріоритетними є прямо протилежні цінності, то за умов їхнього домінування на зміну соціально-естетичній когітації приходить естетизм, що є засобом емотивної легітимізації не вивищення, а консервації наявного рівня культурного розвитку у режимі, який забезпечує прийнятні об’єми насолоджень і рівні комфортності, максимізація яких є головною метою культурницького активізму ентропосів, спрямованого на вдосконалення техніки (а не культури) відчуження.

Наявна антропориродна ситуація вимагає не вдосконалення, а заміни цивілізаційного режиму антропосоціокультурного розвитку на пост-цивілізаційний, найхарактернішою рисою якого є нон-фінітність, зумовлена потребою у перманентних інноваціях, яка виключає навіть тимчасове повернення до соціокультурного режиму консервативного типу, а отже й до домінування ентропосів у пост-цивілізаційних людських спільнотах. І тому без подолання естетизму неможливе набуття людьми здатності адекватно витлумачувати свої соціально-естетичні емоції не лише як незаперечні свідчення досконалості чи недосконалості об’єктів таких емоцій, але й як безпосередні свідчення певного ступеня власної довершеності, що у якості центрального моменту світової гармонії мусить стати головним об’єктом естетичної практики.

У третьому підрозділі "Соціально-естетична суб'єктифікація агентів антропосоціогенезу як засіб подолання соціокультурного екстремізму" розглянуто умови оптимізації процесів соціальної детермінації естетичної свідомості суспільств в періоди їх радикального реформування, і стикаються з проявами інтелектуального та ідейного екстремізму – такими, як гегемонізм та тріумфалізм. З'ясовано, що найефективнішим засобом подолання соціально-естетичного екстремізму є деконструкція компліментарних форм партикуляристського естетизму, несумісних з тим рівнем розвитку людей, на якому вони, не опанувавши гранично досяжну для даної епохи ступінь людяності, не зможуть ні продовжувати розгортання своєї родової сутності, ні відтворювати досягнутий рівень антропокультурного розвитку. Постсучасність, вимагаючи щонайповнішої реалізації наявного антропокреативного потенціалу культури, створює передумови радикальних соціокультурних зрушень, оскільки гранично мінімізує інтервал між максимально досяжним та мінімально прийнятним рівнями антропокультурного розвитку атомарних індивідів, які складають сучасні людські спільноти, і робить непотрібним не лише домінування, а й саме існування людей-ентропосів, головне призначення яких - позбавлення засобів розвитку одних на користь інших (бюрократ, наприклад – ентропос у чистому вигляді). Тому зникає потреба у такій формі соціодуховної практики як об’єктифікація адресатів соціально-естетичних дискурсів і посилюється потреба у суб’єктифікуючих практиках, усвідомивши яку, педагоги й психологи (А. Маслоу, П. Анохін), створили гуманістичну психологію і акмеологію.

Результатом четвертого розділу є висновок про те, що першим кроком в напрямку розширення можливостей ефективного стимулювання засобами соціально-естетичного семіозису припинення домінування ентропосів і поновлення домінування антропосів має стати збільшення потрібно когнітивно-естетичними засобами серед представників політичних, фінансових ділових та інших еліт прошарку носіїв тієї антропосоціокультурної компетентності, необхідної для подальшого розвитку актуальної для всієї епохи цивілізації культури відчуження з поступовим її перетворенням на культуру "відсвоєння", без якої неможливе подолання антропокреативним типом людини соціально-класової форми свого існування з одночасним припиненням практики переходу до прискореного антропокультурного розвитку не інакше як через соціальні катаклізми.

ВИСНОВКИ

Узагальнення та подальший розвиток з позицій антропосоціокультурного підходу теоретичних уявлень про природу соціальної детермінації естетичної свідомості дозволило розблокувати накопичені пре-постнекласичною соціально-когнітивною парадигмою концептуальні та методологічні нерозв’язності і реально просунутись у вирішенні таких нагальних проблем соціально-естетичної теорії як оптимізація емотивно-когнітивного супроводу процесів радикального реформування посттоталітарних суспільств у напрямку демократизації й гуманізації. Це знайшло свій вияв у авторському розумінні соціальної детермінації естетичної свідомості як уможливлення певними об’єктивними і суб’єктивними соціальними чинниками людиновимірної емотивно-естетичної форми соціальної знанієвості.*

Головною вадою пре-постмодерної соціокогнітивної парадигми, що суттєво обмежує її можливості у вирішенні нагальних проблем соціально-естетичної науки, є нерозв'язність накопичених нею асиметричних бінарних категоріальних опозицій, які й досі блокують її нормальний, неконфронтаційний розвиток.*

Евристичний потенціал постнекласичних світоглядно-методологічних новацій постмодернізму, збагачених ідеями класичної діалектики, спрямований на вирішення актуальних проблем соціально-естетичної науки, здатен призвести до теоретичного прориву, як у випадку здійсненої дисертантом трансформації незавершеної поступально-зворотної логіко-семантичної деконструкції категоріальних дихотомій пре-постмодерної соціально-естетичної парадигми у системну онтогносеологічну взаємоконцептуалізцію постнекласичних субконцептних трихотомій.*

Онтогносеологічні концептуалізації здатні долати бінаризм опозитивного мислення композитивними засобами тернарної інтелектуальної стратегії, що виявляє свої переваги саме при осмисленні таких постнекласичних людиновимірних об’єктів як соціально-естетичні феномени, онтологічну підставу яких утворює антропосоціокультурна тотальність – специфічний тип цілісності людини, соціальності й культури як таких її моментів, зміст будь-якої пари котрих "знімається" змістом третього, який, будучи синтезом своїх моментів, водночас в парі з кожним з них становить один з двох протилежних моментів кожного зі своїх власних моментів.*

Об’єктом соціально-естетичної когітації є не усталеність соціальної структури, а динамізм соцієтальної практики, суб’єктом же названого процесу є не відсторонений спостерігач, а сукупність активних агентів такої практики, характер і досяжна ступінь істинності емоційного ставлення кожного з яких до змісту, шляхів і засобів досягнення цілей сукупно здійснюваної ними соціокультурної практики необхідно визначається позицією, яку вони посідають у топосі векторно-валюативного поля соціально-естетичної когітації.*

Специфіка верифікації сутнісно ірраціональних, а точніше, іншораціональних соціально-естетичних когніцій, полягає в тому, що їхня істинність забезпечується не ідентичністю структур, дескриптивно-імагінативного плану та певної системи соціальних відносин, а відповідністю естетичної оцінки справжній антропокультурній цінності певної форми соціокультурної практики, репрезентованої її емотивно забарвленим образом.*

Соціально-естетична істина досяжна лише для того людського типу, який в усі часи забезпечує висхідний розвиток людських спільнот, і потреба у соціокультурному домінуванні якого виникає кожного разу, коли перед людьми (у пост-сучасну епоху – перед усім людством) виникають такі нездоланні проблеми, для вирішення яких не існує готових алгоритмів, і коли гранично інтенсивний антропокультурний розвиток стає єдиною запорукою життєздатності людських спільнот, мінімально прийнятним для її членів стає максимально досяжний для даної культури рівень антропокультурного розвитку, що може забезпечити лише атропосоціоакметичний соціокультурний режим.*

Естетизм, з огляду на його поширеність в духовно-естетичній практиці сучасної цивілізації, є однією з найсерйозніших перепон на шляху до оптимізації соціогенних та соціогенеративних характеристик емотивно-когнітивних процесів у суспільствах, що реформуються у напрямку гуманізації та демократизації, оскільки найсуттєвішою рисою естетизму є об’єктифікуюча щодо адресатів інтенція продукованих адресантами-естетами емотивно-валюативних дискурсів, і тому його практикування не сприяє накопиченню гуманістичного і креативного потенціалу, що й вимагає його заміни на холістичний "пост-естетизм".*

Реконцептуалізація засобами постнекласичного антропосоціокультурного підходу категоріального апарату соціально-естетичної теорії дозволяє розблокувати категоріальні опозиції останньої і припинити конфронтаційний режим розвитку постмодерністської соціально-естетичної думки, яка, сповнена триумфалізму, намагається йти вперед з оберненою назад головою, оскільки продовжує зводити рахунки і з некласичного штибу соціологізмом, і з класичною теорією мімесису (відображення), замість того, щоб вирішувати проблеми, які упродовж десятиліть були і залишились актуальними, але вже не цікавлять тих постмодерністських естетиків, які все більше перетворюються на служителів історично безперспективного естетизму.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у фахових виданнях

1. Манжура В.И. О роли Гегеля в разработке метода научной философии // Нова парадигма: Гуманітарний журнал молодих вчених Запорізького регіону. Вип. 3. – Запоріжжя: Р/А "Тандем-У", 1997. – С. 52-57.

2. Манжура В.И. Общефилософский смысл категории "социальное пространство" // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип. 4. – Запоріжжя, 1998. – С. 149-163.

3. Манжура В.И. Проблема оптимизации эстетического сознания трансформируемых обществ // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип. 5. – Запоріжжя, 1999. – С. 112-127.

4. Манжура В.И. Антропосоциокультурная конфигурация векторно-валюативного поля социально-эстетической когитации // Нова парадигма. Альманах наукових праць. Вип. 23. – Запоріжжя, 2003. – С. 143-149.

5. Манжура В.И. Антропокультурный механизм социальной детерминации эстетического сознания // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. Випуск 13. – Запоріжжя: ЗДІА, 2003. – С. 135-146.

Публікації в інших виданнях

1. Манжура В.И. О некоторых аспектах ленинского принципа партийности искусства (К изучению переписки В.И. Ленина с А.М. Горьким) // Этика и эстетика. Вып. 23 Респ. межвед. научн. сборник / Киев. ун-т. – Киев: Выща школа. Изд-во при Киев. ун-те, 1980. – С. 55-62.

2. Манжура В.И. Партийность как объективная определенность литературы и искусства на современном этапе их развития // Эстетическое сознание как фактор социального ускорения. Тезисы к предстоящей областной конференции. – Запорожье, ЗГУ, 1988. – С. 174.

3. Манжура В.И. О специфике логики анализа художественного произведения. // Духовна діяльність та її специфіка: Тези доповідей міжнародної наукової конференції. / Відп. ред. Воловик В.І. Ч. 3. – Запоріжжя: ЗДУ, 1993. – С. 36-37.

4. Манжура В.І. Сенс вивчення суспільної думки щодо актуальних суспільних проблем. // Народне волевиявлення в Україні: історія і сучасність. Тези доповідей науково-практичної конференції. – Запоріжжя. 2000. – С. 9-10.

АНОТАЦІЯ

Манжура В.І. Соціальна детермінація естетичної свідомості. – Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.03 — соціальна філософія та філософія історії. – Запорізький державний університет, Запоріжжя, 2003.

Дисертація є метатеоретичним дослідженням соціальної детермінації естетичної свідомості як уможливлення певними об’єктивними і суб’єктивними соціальними чинниками людиновимірної емотивно-естетичної форми соціальної знанієвості – в тому числі й щодо антроподоречності наслідків глибокого реформування кризових соціумів в умовах пре-постсучасної епохи історії людства. Деконструюванням засобами конфігуративної концептуалізації відсуб’єктно-відоб’єктних категоріальних опозицій категоріального каркасу бінарної пре-постмодерної соціально-когнітивної парадигми розблоковано можливості неконфронтаційного розвитку соціально-естетичної науки у напрямку вирішення нею теоретичних проблем ефективного емотивно-когнітивного забезпечення процесів самоорганізації українського соціуму на засадах демократії та гуманізму.

Ключові слова: детермінація, естетична свідомість, чинник, істинність, об’єктивність, свобода, суб’єктність, оптимізація.

АННОТАЦИЯ

Манжура В.И. Социальная детерминация эстетического сознания. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 — социальная философия и философия истории. – Запорожский государственный университет, Запорожье, 2003.

Диссертация представляет собой социально-философское исследование взаимодействия объективных и субъективных детерминант, определяющих социальную эффективность социально-эстетической когитации антропосоциокультурных реалий, складывающихся в кризисных и радикально реформируемых современных социумах, в число которых входит и современное украинское сообщество. В диссертации констатируется, что обстоятельства, в которых украинской политической и культурной элите приходится заниматься социокультурным строительством, вынуждают социально-эстетическую науку разрабатывать социологические проблемы ценностных форм сознания.

В диссертации уточняется содержание социально-философской категории социальной детерминации применительно к феномену эстетического сознания путем проработки смысла тех социально-философских понятий, совокупность которых концептуализирует содержание данной категории.

Исходя из принципов классической диалектики, дополненных идеями постмодернистской философии и постнеклассической научной парадигмы, в диссертации устанавливается соотношение категорий эстетической доксы и эстетической эпистемы, выдвигается и обосновывается тезис о существовании прямой связи между уровнем развитости человеческого рода как универсальной деятельной силы и способностью человека в когнитивно-эстетическом освоении мира переходить при эстетическом оценивании социальных фактов от критериев социокультурной прагматики к критериям антропосоциокультурной когнитологии.

Разработанный диссертантом антропосоциокультурный подход к исследованию феномена социальной детерминации эстетического сознания позволил деконструировать бинарные категориальные оппозиции отобъектных и отсубъектных категорий и выявить связь между уяснением "антропопарциальных" правд и познанием "антропоплеромных" истин. В рамках разработанной автором концепции процесса человеческой родовой жизни как антропосоциокультурной тотальности предпринята попытка классификации режимов осуществления такого рода процессов.

Особое внимание автор уделяет исследованию объективности сущностно субъективного эстетического сознания. В качестве разновидностей последнего рассматриваются истина воспроизводства и истина развития человека. Уточнение сущности данной разновидности истины позволило диссертанту выявить факторы, способные обеспечить ее возникновение и эволюцию, а также детерминанты, создающие предпосылки для превращения свободы эстетической оценки социальных явлений из формальной в фактическую.

Исследование путей осуществления антропокультурной и социокультурной детерминации эстетического оценивания социальных явлений и реализации объективной и субъективной свободы эстетического отношения к миру на разных этапах исторического развития человеческого рода, позволило диссертанту установить объектные и субъектные факторы, которыми определяется содержание процесса, что позволяет существенно повысить степень свободного выбора субъектом социально значимой позиции в этой области. Рассматривая процесс эстетического оценивания антропоразмерных моментов практикуемых агентами социетального производства антропосоциогенеративных стратегий сквозь призму взаимодействия необходимости и свободы, диссертант вынужден был поставить под сомнение некоторые широко распространенные бинарные концепции соотношения объективного и субъективного моментов в духовно-эстетическом освоении мира, уточнить ряд ключевых понятий социально-эстетической теории и на этой основе разработать элементы категориального аппарата тернарной постнеклассической социокогнитивной парадигмы.

В ходе социально-философского анализа той глобальной ситуации, в которой оказался украинский социум после провозглашения независимости Украины, определены детерминанты, обусловливающие необходимость антропологической экспертизы хода и направленности осуществляемых в украинском социуме реформ, а также детерминанты, обеспечивающие свободу для успешного совершения подлинно демократических социальных преобразований, способных приблизить украинское сообщество к новым рубежам человечности и к переходу в режим акмеотического – достижительного – развития, который является единственно возможным способом выхода за пределы исчерпавших себя форм антропосоциокультурной эволюции.

Исследование проведено в русле формирующегося постаппелевской пост-постмодернистской парадигмы и является одной из первых в отечественной социально-эстетической литературе попыток разработки основ постнеклассической социально-эстетической метатеории, в рамках которой существует возможность преодоления конфронтационного режима развития социокогнитивной теории и практики.

Ключевые слова: детерминация, эстетическое сознание, фактор, истинность, объективность, свобода, субъектность, оптимизация.

SUMMARI

Manzhura V. I. Social determination of aesthetic consciousness. Manuscript.

The dissertation is for the scientific degree of candidate of philosophical sciences on speciality 09.00. 03 — Social philosophy and philosophy of history. – Zaporozhye State University, Zaporozhye, 2003.

The dissertation is metatheoretical study of aesthetic consciousness’s social determination as provision of certain objective and subjective social factors for anthropocommensurable emotive-aesthetic form of social ideas’ truth as for anthropoappropriateness of consequences of reforming crisis sociums in terms of post-modern epoch in human history. Transforming binary oppositions of social cognitive paradigm’s pre-postmodern categorial frame into ternary concept compositions, realised through postnonclassical anthroposociocultural approach, allowed to unblock possibilities for non-confrontational development of socioaesthetic science towards solving theoretical problems of effective emotive-cognitive accompaniment to the process of self-organising Ukrainian socium on grounds of democracy and humanism.

Keywords: determination, aesthetic consciousness, factor, truth, objectiveness, freedom, subjectness, optimization.