КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МАТВІЄНКО Віктор Михайлович

УДК 327 (477:4-01) “1917/1921”

ПОЛІТИКА УНР ТА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

ЩОДО НОВОПОСТАЛИХ ДЕРЖАВНИХ УТВОРЕНЬ НА ТЕРИТОРІЇ КОЛИШНЬОЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1917-1921 рр.)

Спеціальність 07.00.02 – Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2003

Дисертація є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних організцій

та дипломатичної служби

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор

Гуменюк Борис Іванович,

Дипломатична академія України при МЗС України, ректор;

Інститут міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри

міжнародних організацій та дипломатичної служби

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Камінський Євген Євменович,

Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН

України, завідувач відділу трансатлантичних досліджень

доктор історичних наук, професор

Солдатенко Валерій Федорович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН

України, завідувач відділу етноісторичних досліджень

доктор історичних наук, професор

Терещенко Юрій Іларіонович,

Київський національний лінгвістичний університет,

завідувач кафедри України та зарубіжних країн

Провідна установа:

Інститут історії України НАН України,

відділ всесвітньої історії та міжнародних відносин, м. Київ

Захист відбудеться “ 23” червня 2003 р. о _14_ годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут міжнародних відносин,

зал засідань вченої ради).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “ 21 ” травня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Каменецький М.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В умовах глобалізації міжнародних відносин для новопосталих незалежних держав здобуття дипломатичного визнання з боку світового співтовариства стає чи не найвагомішим фактором утвердження та зміцнення їхньої суверенності, що є закономірним явищем логіки історії, передусім, стосовно тих держав, які виокремилися з колишніх великих і малих імперій. Приклади Польщі й Литви, що відродилися в горнилі Першої світової війни після декількох століть бездержавного існування, чи Естонії, Латвії й Фінляндії, котрі з'явилися на політичній карті Європи 1917-1919 рр. взагалі майже не маючи історичних традицій національного державотворення, є переконливим аргументом на користь першорядності зовнішньополітичного чинника у забезпеченні можли- вості самостійного розвитку подібних новоутворень. І нині, як і на початку минулого століття, прагнення молодих держав до зміцнення свого суверенітету й незалежності змушує їх, в тому числі й Україну, шукати такі міждержавні союзи й об’єднання, які б відповідали їхнім стратегічним національним інтересам.

У цьому сенсі розширення ЄС і НАТО на Схід, започатковане наприкінці 90-х рр. ХХ ст., як і активізація євразійських інтеграційних процесів, вносять суттєві зміни у систему регіональних міжнародних відносин, однак у структурній організації європейського простору, забезпеченні стабільності регіональних двосторонніх відносин принципово важливою залишається роль України.

Оформлення 10 жовтня 1997 р. у Страсбурзі під час саміту Ради Європи об’єднання чотирьох (на той час) пострадянських країн (Грузії – України – Азербайджану – Молдови) відродило більш ніж 80-літню історію зближення “окраїнних держав” (німецькою мовою – randstaate – “рандштатів”), а приєднання до ГУАМ 24 квітня 1999 р. Узбекистану і, особливо, ухвалення в серпні 2001 р. статуту цієї організації засвідчили її перспективний політико-економічний потенціал. З початку 2003 р. з’явилися вагомі підстави для твердження, що реальністю сьогодення може стати визначальна роль України у формуванні зони вільного економічного простору в рамках СНД.

Зміцнюючи молоду державність, Україна звертається до вивчення й засвоєння уроків свого історичного минулого. Повчальний дипломатичний досвід українських національних урядів 1917-1921 рр. у справі налагодження двосторонніх відносин та регіональної інтеграції (як успішний, так і негативний), безперечно, є важливим для сучасного зовнішньополітичного відомства держави, оскільки регіональне зближен- ня правонаступників колишнього СРСР має під собою не лише політико-правові, соціально-економічні та культурно-психологічні підстави, а й певну історичну традицію. Виникає нагальна потреба всебічного дослідження дипломатичної історії України 1917-1921 років у контексті світової історії, на основі нових наукових концепцій, не політизованого підходу до реальних явищ і фактів того часу.

Однак і досі у вітчизняній та зарубіжній історіографії відсутнє цілісне дослід- ження історії формування та розвитку дипломатичних, військово-політичних, еконо- мічних і культурних зв’язків Центральної Ради, гетьманату П.Скоропадського й Директорії із суміжними й географічно близькими державами Прибалтики, Кавказу та іншими державними новоутвореннями Центрально-Східної Європи, котрі поста- ли внаслідок розпаду Російської імперії й активізації національно-визвольних рухів.

Таким чином, визначення актуальності зазначеної теми випливає з необхідності неупередженого та грунтовного дослідження маловідомих сторінок політико-дипломатичних процесів в Україні та формування її двосторонніх та багатосторонніх відносин із “окраїнними державами” в 1917-1921 рр., критичного переосмислення існуючого наукового доробку, розроблення на основі нових концептуально-теоретичних та науково-методологічних підходів практичних рекомендацій для дипломатії сучасної України щодо створення об’єднань і союзів з метою зміцнення суверенітету і безпечного розвитку національної державності.

Представлена вище актуальність теми роботи окреслила наукову проблему, що вирішується в дисертації: на основі дослідження та аналізу раніше нез’ясованих чи маловідомих фактів, із залученням доступних нині першоджерел, визначити місце та роль Української Народної Республіки часів Центральної Ради й Директорії та Української Держави (гетьманату П.Скоропадського) у структуруванні постімперського державно-національного простору на теренах Прибалтики (країни Балтії, Польща та Фінляндія), Білорусі, Причорномор’я і Кавказу протягом 1917-1921 рр. Зазначене дослідження базується на такій науковій концепції автора: в силу геополітичних і геостратегічних чинників Україна об’єктивно покликана відігравати важливу роль у структуруванні нового державно-політичного європейського простору (як у регіональному, так і в субрегіональному вимірах), який формується в результаті розпаду великих імперій. При цьому вивірена і чітко окреслена політика щодо інших складових цього простору може відігравати й відіграє інколи вирішальну роль в утвердженні молодої національної державності й захисті її суверенітету.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в рамках Комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотво- рення України” і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського на- ціонального університету імені Тараса Шевченка “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (номер державної реєстрації № 01БФ048-01).

Мета й завдання дослідження визначені з урахуванням наукової проблеми, актуальності обраної теми та стану її дослідженості. Оскільки в існуючих на сьогодні наукових розробках зазначена тема комплексно та всебічно не розглядалась, а також з огляду на відсутність виразної концептуальної домінанти, автор поставив за мету з’ясувати й показати об’єктивно зумовлену роль УНР і гетьманату П.Скоропадського у формуванні структури міжнародних відносин постросійських “окраїнних держав” протягом 1917-1921 рр.

Для реалізації поставленої мети автором були визначені такі завдання:–

з’ясувати місце, перспективи вирішення українського питання та його вплив на структурування системи міжнародних відносин Центрально-Східної Європи, що формувалася напередодні та під час Першої світової війни; –

виявити закономірність взяття на озброєння провідними українськими та іншими національними політичними партіями Росії федералістської концепції міжнародних відносин і відстежити її вплив на формування взаємин між “окраїнними державами”;

окреслити та висвітлити основні етапи спроб реформування Росії на федеративних засадах та з’ясувати причини їхньої невдачі, а також місце й роль Києва у цьому процесі;–

виявити взаємодію та розкрити співвідношення внутрішніх і зовнішніх чинників у процесі формування політики України щодо новопосталих державних утворень на території колишньої Російської імперії;–

з’ясувати досягнення й прорахунки вітчизняної дипломатії на шляху налагодження двосторонніх відносин українських національних урядів із “рандштатами”;–

виявити та оцінити існуючі в досліджуваний період перспективи та можливості створення регіональних і субрегіональних військово-політичних союзів за участю України;

з’ясувати значення й роль українсько-польських домовленостей для державно-національного утвердження обох народів на міжнародній арені та створення регіональної системи безпеки;–

визначити й диференціювати роль зовнішньополітичних факторів поразки української національної державності початку ХХ ст.

Об’єктом дослідження є зовнішня політика українських національних (самостійницьких) урядів, тобто таких, що у своїй діяльності відстоювали цінності розбудови суверенної України, у системі міжнародних відносин 1917-1921 рр.

Предметом дослідження є двосторонні та багатосторонні стосунки України з урядами та правлячими колами новопосталих державних утворень на території євро- пейської частини колишньої Російської імперії та Кавказу. Причому статус на- ціональних державних утворень можна визнати за всіма “рандштатами”, окрім Все- великого Війська Донського і, частково, Кубанської Народної Республіки, які ви- никли на основі козацького автономізму, а не руху за національне самовизначення.

Поняття “державне утворення” охоплює як суверенні в усіх аспектах своєї життєдіяльності держави (Республіка Фінляндія чи Польська Республіка), так і ті адміністративно-територіальні одиниці, що не виключали за певних обставин встановлення федеративного зв’язку з Росією чи іншою країною (Всевелике Військо Донське чи Кубанська Народна Республіка).

Подане вище визначення географічних рамок роботи вимагає, принаймні, двох суттєвих зауважень. По-перше, автор свідомо не аналізує зовнішньополітичну діяльність Державного Секретаріату Західноукраїнської Народної Республіки й Уряду головноуповноважених диктатора Західної Області УНР Євгена Петрушевича, оскільки вона мала власну регіональну спрямованість, відмінну від курсу Директорії та Ради Народних Міністрів УНР (особливо щодо відносин із Польщею та Румунією), і загалом на сьогодні досліджена. Але в той же час окрема позиція західноукраїнського керівництва об’єктивно враховується при розгляді військово-політичного зближення та формування стратегічного партнерства між Директорією й Варшавою у 1919-1920 рр.

По-друге, поза межами роботи, в цілому, залишилися відносини між україн- ськими національними урядами і радянською Росією та її місцевими ставлениками в Україні – Народним Секретаріатом, Тимчасовим робітничо-селянським урядом, Раднаркомом і Всеукраїнським ревкомом УСРР (виняток становлять епізоди, пов’язані з втручанням більшовицького керівництва у стосунки між Києвом і “рандштатами”, зокрема, Доном, балтійськими й закавказькими державами), що є окремим предметом дослідження, як і міжнародна діяльність радянської України.

Хронологічні рамки дослідження окреслені з урахуванням сучасної вітчиз- няної періодизації Української національно-демократичної революції. Їхня нижня межа співпадає з наростанням визвольних процесів уярмлених Російською імперією народів після перемоги Лютневої революції 1917 р. та ініціюванням Центральною Радою створення загальноросійської демократичної федерації зі столицею в Києві. Верхня хронологічна межа роботи зумовлена фактом підписання 18 березня 1921 р. польсько-радянського Ризького мирного договору, який з погляду міжнародного права позбавив легітимності Державний Центр УНР у Тарнові та ліквідував його союзницький статус на території Речі Посполитої.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційної роботи складають загальнонаукові принципи дослідження. Завдяки використанню принципу історизму процес формування регіональної політики українських національних урядів розглядається як логічний результат реалізації принципової позиції лідерів вітчизняного визвольного руху щодо федералізації колишньої Російської імперії та створення регіональних союзів для убезпечення новопосталих державностей від великоросійських реставраційних спроб. До того ж застосування цього принципу дозволило виявити центрально-східноєвропейський контекст зовнішньої політики УНР і гетьманату П.Скоропадського з урахуванням глобальних змін у геополітичній ситуації на континенті після завершення Першої світової війни.

Застосування принципів детермінізму, взаємодії зовнішнього й внутрішнього, об’єктивного й суб’єктивного сприяло визначенню внутрішніх та зовнішніх взаємо- зв’язків і причинної зумовленості явищ розглядуваного періоду, всебічному дослідженню комплексу чинників (геополітичних та регіональних, соціально-економічних, політичних, військових та інших), які суттєво впливали на формування та практику відносин України з “рандштатами.

Зазначені принципи реалізовані в роботі шляхом застосування як загальнонаукових методів – системного, функціонального, логіко-аналітичного, з притаманним їм аналізом, синтезом, індукцією та дедукцією, так і конкретно-історичних методів – порівняльного, ретроспективного і синхроністичного.

Для дослідження окремих аспектів теми були використані системно-діяльнісний аналіз процесів формування та здійснення зовнішньої політики “окраїнних держав”, порівняльний аналіз результатів (досягнень та прорахунків) внутрішньої й міжнародної політики України, а також метод факторного аналізу ситуацій. Переважно до текстових масивів документів центральних органів влади та зовнішньополітичних відомств УНР та Української Держави, що зберігаються в архівних установах, був застосований метод контент-аналізу.

Комплексне використання різноманітних методів і підходів у роботі дозволило скласти найбільш повну та об’єктивну картину особливостей структурування системи міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі у 1917 -1921 рр. та визначити місце України в цьому процесі. А запровадження до наукового обігу значного масиву раніше не досліджуваних чи не опублікованих оригінальних архівних документів та матеріалів додало обґрунтованості й достовірності науковим положенням і висновкам дисертації.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю й масштабністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. Вперше у вітчизняній та зарубіжній історіографії на основі залучення і комплексного аналізу широкого кола літератури та джерел, значна частина з яких раніше не була об’єктом спеціального наукового дослідження, а частина взагалі не впроваджувалася у науковий обіг, здійснено цілісне, всебічне дослідження діяльності українських національних урядів щодо вироблення концептуальних підходів та утвердження ролі України у формуванні системи міжнародних відносин на національних та автономних окраїнах колишньої Російської імперії (європейська частина й Кавказ) протягом 1917-1921 років. Подано авторську концепцію визрівання об’єктивних тенденцій потенційного регіонального лідерства України серед “окраїнних держав” у розглядуваний період. У дисертації висунуто ряд теоретичних положень, полемічних стосовно окремих традиційних уявлень про відносини України з “рандштатами” (наприклад, у справах українсько-кубанського та українсько-білоруського державного об’єднання, перспектив українсько-польської військово-дипломатичної співпраці тощо).

У межах здійсненого автором дослідження було отримано наступні результати та сформульовано й розкрито наукові положення, які мають наукову новизну:–

у контексті компаративного переосмислення напрацювань як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців з’ясовано стан і ступінь наукового розроблення зазначеної теми, виявлена нова додаткова джерельна база окресленої проблеми, розроблена методологія й методика подальшого дослідження питань, пов’язаних із розглядуваною тематикою;–

зроблено висновок про те, що після перемоги Лютневої демократичної рево- люції 1917 р. в Росії й до укладення Брестського мирного договору з Німеччиною та її союзниками Наддніпрянська Україна за рівнем розвитку державотворчих процесів випереджала інші регіони колишньої імперії й виступала провідною силою пере- будови постімперського простору на федеративних (із проголошенням УНР 7 листо- пада 1917 р. – конфедеративних, у сучасному розумінні цього терміну) засадах; –

висунуто й обгрунтовано тезу про те, що саме Україна об’єктивно мала стати осередком формування нової структури міжнародних відносин від Балтики до Кавказу з огляду на її геополітичне становище та відсутність анексіоністських намірів щодо своїх сусідів;–

на відміну від усталених у вітчизняній та зарубіжній історіографії поглядів доведено, що уряди Центральної Ради й гетьманату П.Скоропадського ефективно скористалися Брестською системою міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі для реалізації ідеї соборності України та урегулювання прикордонних проблем із суміжними державними утвореннями;–

з’ясовано причини збереження принципової спадковості у політиці Центральної Ради – Гетьманату – Директорії щодо “окраїнних держав” і виявлено внутрішні та зовнішні чинники вироблення останньої;–

виявлено основні пріоритети регіональної (прибалтійської, білоруської, причорноморської, донської, північнокавказької та закавказької) політики українських національних урядів, з’ясовано її позитивні здобутки й об’єктивні та суб’єктивні причини невдач;–

аргументовано тезу про те, що суспільно-політична орієнтація партій, представлених у вищих органах влади, безпосередньо впливала на визначення напрямків зовнішньої політики УНР і Української Держави; –

виявлено і розкрито прорахунки та здобутки українсько-польської стратегіч- ної співпраці у 1919-1920 рр., з’ясовано місце українського питання у зовнішньо- політичних концепціях провідних політичних угрупувань Другої Речі Посполитої;–

сформулювано й аргументовано висновок щодо провідної ролі України в ініціюванні процесу формування військово-політичних і економічних союзів “окраїнних держав” 1918-1921 рр. та виявлено причини їхньої невдачі; –

отримала подальший розвиток і обгрунтування концепція входження УНР у Версальську систему міжнародних відносин у якості єднальної ланки Балто-Чорноморського союзу ”рандштатів”.

Теоретичне й практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що методологія й методика дисертаційної роботи, її основні положення та висновки можуть стати відправною точкою для подальшого розроблення історії української дипломатії ХХ ст. та її сучасного стану, зокрема всього спектру українсько-російських відносин, а також подальшого дослідження східної політики (насамперед, політики щодо “окраїнних держав” колишньої Російської імперії) таких суміжних з Україною держав, як Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Болгарія та Туреччина. Матеріали дисертаційного дослідження та авторські концептуальні підходи можуть бути використані в процесі опрацювання сучасної урядової зовнішньої політики України щодо суміжних із нею держав (нові науково-методологічні підходи, запропоновані дисертантом, покликані попередити повторення прорахунків віддаленого й наближеного до нашого часу минулого), у практично-політичній діяльності МЗС України, зокрема при експертних оцінках ситуацій, пов’язаних із визначенням місця та ролі України в сучасних міжнародних відносинах, а також щодо перспектив удосконалення регіональних інтеграційних процесів. Представлений у роботі фактологічний матеріал та узагальнення можна використати при підготовці загальних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, написанні підручників та навчальних посібників для підготовки фахівців за спеціальностями “Міжнародні відносини”, “Історія України”, “Всесвітня історія”, “Політологія”.

Результати дослідження були впроваджені для розробки нового нормативного навчального курсу “Дипломатична історія України ХХ століття” напрямку підготовки “міжнародні відносини” в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, з урахуванням принципових положень дисертації створено методику, навчальну й робочу навчальні програми вищезазначеної дисципліни.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки наукового дослідження були використані для підготовки доповідей і повідомлень на наукових конференціях, круглих столах і семінарах, у тому числі: науково-практичній конфе- ренції “Проблеми миротворчої діяльності міжнародних організацій” (м. Київ, 17 квітня 2001 р.), науково-практичній конференції “Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності” (м. Київ, 19 квітня 2001 р.), міжнародній науковій конференції “Україна та Іран: минуле, сьогодення і майбутнє” (м. Тегеран, Ісламська Республіка Іран, 13-14 листопада 2001 р.), науковій конференції “Україн- ська дипломатія: десять років досвіду двосторонніх відносин” (м. Київ, 19 грудня 2001 р.), круглих столах із нагоди річниці Акту Злуки 1919 р. (м. Київ, 22 січня 2002 р. та 22 січня 2003 р.), Третій міжнародній науково-практичній конференції “Теорія і практика перехідного періоду до ринку (міжнародний, економіко-правовий, інформаційно-технологічний та освітньо-науковий аспекти)” (м. Сніна, Словаччина, 10-12 квітня 2002 р.), міжнародній науковій конференції “Україна: шляхами віків” (м. Київ, 17 травня 2002 р.), міжнародній науковій конференції “Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми історії і політології” (м. Київ, 18 травня 2002 р.), П’ятому міжнародному конгресові україністів (м. Чернівці, 26-29 серпня 2002 р.).

Публікації. Результати дисертації опубліковано в індивідуальній монографії (23,3 д.а.), монографії у співавторстві, брошурі, 29 статтях у провідних наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України.

Структура дисертації. Складність проблем, які підлягають дослідженню, та їхня різноплановість зумовили загальну логіку й структуру роботи. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури (334 найменування на 29 сторінках). Повний обсяг тексту дисертації складає 435 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, наукове й практичне значення роботи, сформульована авторська концепція, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні й географічні рамки, відображено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, подано відомості про апробацію.

Перший розділ – “Концептуально-теоретичні засади, історіографія та джерельна база дослідження” складається з трьох взаємопов’язаних між собою підрозділів. У першому з них – “Теоретико-методологічні аспекти дослідження українського питання в контексті міжнародних відносин Центрально-Східної Європи першої чверті ХХ століття” дисертант розглядає передумови виникнення, перспективи вирішення українського питання та його вплив на структурування системи міжнародних відносин зазначеного регіону напередодні та під час Першої світової війни.

У результаті трьох поділів Речі Посполитої Україна вступила у ХХ ст. розділе- ною між Російською та Австро-Угорською імперіями, її становище й перспективи на міжнародній арені виглядали досить невтішними, навіть із фактом самого існування української нації погоджувалися лише окремі вчені. Перша світова війна знову пос- тавила Україну в епіцентр воєнно-політичних і дипломатичних подій; в координатах складної системи об’єктивних і суб’єктивних факторів та чинників, породжених суперечностями міжнародних відносин, виникає так зване “українське питання”.

Однак, якщо відомі вчені – засновники геополітики Р.Челлен та Е.фон Гартман, а також учасники німецького руху “Середня Європа” (М.Вебер, Ф.Науманн, П.Рорбах та ін.) відводили важливе місце українській державності у створенні повоєнної системи міжнародних відносин, то офіційні Берлін і Відень на початку ХХ ст. традиційно визнавали великодержавницьку доктрину Російської імперії і лише в силу стрімкого розвитку міжнародних подій з початком Першої світової війни змушені були звернути особливу увагу на український національно-визвольний рух. Берлінські дипломати-експерти з “східного питання” (фон Рехенберг, Мумм фон Шварценштайн, А.Шмідт та ін.) поступово дійшли висновку, що підтримка української державницької традиції є в інтересах імперської військової стратегії, оскільки звільнить Німеччину від російської загрози та забезпечить їй зручний суходільний шлях через Балкани на Близький Схід. Саме їхні погляди стали визначальними для оточення канцлера та керівництва МЗС Німеччини і сприяли ініціюванню нової німецької політики стосовно України у жовтні 1917 р., що відкрила шлях до підписання “хлібного миру” між Центральними державами й УНР у Бресті. Австрійське ж військове командування і вище політичне керівництво, на противагу Берліну, продовжували вважати, що перебіг війни на Сході передусім залежить від позиції поляків.

Оскільки збереження єдності Росії, як противаги німецькій військовій могутності, відповідало національним інтересам країн Антанти, то українське (та й польське) питання розглядалося ними лише як внутрішня справа Петрограда. На додаток до цих геополітичних міркувань Лютнева 1917 р. демократична революція зробила Росію ідеологічно привабливішою для країн Антанти. Утворення ж Центральної Ради для західних демократій відбулося фактично непоміченим, український національно-визвольний рух (як і фінський, білоруський, латиський чи литовський) сприймався ними в якості німецько-австрійського витвору, спрямованого на послаблення Антанти і США. Крім того, на думку дисертанта, Захід явно недооцінив спроможність більшовиків захопити владу в Петрограді й утримати її, а тому відкидалась навіть сама можливість боротися проти радянської влади в Росії шляхом допомоги національно-визвольним рухам народів її європейської частини й Кавказу, які з весни 1917 р. досить суттєво активізувалися.

Таким чином, міжнародний аспект українського питання визначався реальним співвідношенням сил воюючих держав та прагненням окраїнних народів суміжних імперій до самовизначення у межах своїх етнічних чи географічних кордонів, що змушувало тогочасну українську еліту вдаватися до пошуків найбільш оптимальних і вірогідних політичних орієнтацій задля реалізації державотворчих завдань. Задіяна в роботі новітня методологія, що передбачає при дослідженні минулого відмову як від класових, так і вузьконаціональних підходів, дала можливість неупереджено простежити логіку самої історії розглядуваних явищ та подій і виявити складний ме- ханізм взаємодії численних чинників, які визначали кінцевий історичний результат.

У другому підрозділі “Історіографія предмета дослідження” дисертант аналізує, насамперед, праці провідних учасників драматичних подій 1917-1921 рр., що безпосередньо чи опосередковано торкалися предмета дослідження, зокрема Д.Дорошенка, І.Мазепи, М.Стахіва, П.Христюка, М.Шаповала, С.Шелухина та інших. Автор прийшов до висновку, що як у міжвоєнний період, так і у подальшому вони (уже як представники емігрантської та діаспорної історіографії) в основній своїй масі не змогли піднятися до історіософського рівня осмислення такого принципово важливого аспекту українських визвольних змагань 1917-1921 рр., як зовнішньополітична діяльність національних урядів. Попри запевнення у прагненні до неупередженості та об’єктивності, кожен з авторів вільно чи мимоволі проводив крізь свої дослідження цілком певні уподобання та орієнтації, спричинені їхньою партійною належністю.

Радянські дослідники (І.Борщак, С.Поссе, В.Сухино-Хоменко, А.Рябінін-Скляревський та інші) протягом середини 20-х – початку 30-х рр., коли ідеологічний диктат в історичній науці ще не був украй тотальним, а міжнародне й внутрішньополітичне становище УСРР вимагало оперативних заходів контрпропаганди, також виступили з низкою публікацій, що мають безпосереднє відношення до теми даного дослідження Див.: Поссе С. Українська Директорія та її зовнішня політика: (Київський і Вінницький періоди) // Літопис революції. – Х., 1929. - № 5-6; Борщак І. Польський наступ на Україну 1920 року у міжнародній політиці // Червоний шлях. – Х., 1925. - № 9; 1927. - № 7-8; Документи з історії петлюрівщини / Передм. “З архіву міжнародної повії: (Про деякі петлюрівські документи)” В.Сухино-Хоменко // Літопис революції. – Х., 1929. - № 3; Рябинин-Скляревский А. Оккупация Бессарабии Румынией: (По арх. документам) // Летопись революции. – Х., 1925. - № 1; До історії спільної боротьби української і вірменської контрреволюції проти Радянської влади (1918-1919 років) / С. С-ко // Арх. Рад. України. – Х., 1932. – № 4-5.. Попри зрозумілу політико-ідеологічну заангажованість, їхні роботи містили велику кількість достовірного фактичного матеріалу, й не дивно, що невдовзі вони були вилучені з наукового обігу.

З початку 30-х рр. минулого століття, коли в радянській історіографії остаточно утвердився примат ідеології над наукою, а в УРСР науковці потрапили під особливо жорсткий контроль, зовнішньополітична діяльність “буржуазно-націоналістичних” Центральної Ради й Директорії, “реакційно-монархічного” режиму гетьмана П.Скоропадського розцінювалася украй негативно, чи не гірше від міжнародної політики білого руху. Відносини ж українських національних урядів із “окраїнними державами” аж до кінця 80-х рр. подавалися виключно як об’єднання сил контрреволюції у боротьбі проти “влади робітників і селян”2 2 Див. напр.: Колішер Т.М. Про контрреволюційні зв’язки Центральної Ради і білокозачого Дону // Укр. іст. журн. – К., 1966. - № 12; Симоненко Р.Г. Про авантюристичну діяльність українського буржуазного націоналізму на міжнародній арені в 1917-1918 рр. // Історія та історіографія України: Зб. наук. пр. – К., 1985; Чередниченко В. Від Брестської угоди до Варшавського договору: Дещо про діяльність лідерів Української Народної Республіки // Під прапором ленінізму. – К., 1990. – № 19 – 21 та ін..

Не дивно, що перша кандидатська дисертація з історії становлення зовнішньополітичної служби УНР і гетьманату П.Скоропадського була захищена лише у 1994 р.3 3 Ведєнєєв Д.В. Становлення зовнішньополітичної служби України (1917-1920 роки): Автореф. дис... канд. іст. наук /АН України. Ін-т укр. археографії. – К., 1994.

Але потреби критичного й творчого врахування повчальних уроків зовнішньополітичної діяльності Центральної Ради, гетьманату П.Скоропадського й Директорії для успішного та результативного становлення сучасної української дипломатії, зрештою, зумовили той факт, що із середини 90-х рр. було успішно захищено цілу низку дисертацій (Т.Зарудою, С.Варгатюком, С.Кобринською, М.Геником, В.Лозовим, В.Яблонським та В.Соловйовою), які мають певне відношення до предмета даного дослідження. Вони побудовані на широкій вітчизняній джерельній (переважно архівній) базі, із використанням новітніх концептуально-методологічних схем, здобутків зарубіжної історіографії. Однак відносини України з “окраїнними державами” не знайшли в цих роботах належного (за глибиною, цілісністю, концептуальним осмисленням) наукового аналізу.

Можливо за усталеними стереотипами, відносини УНР і Української Держави з “рандштатами” (за винятком Польщі й Дону) залишаються для вітчизняних дослідників другорядними, порівняно зі стосунками з країнами Антанти, адже залишається фактом, що вищезазначені науковці, як і переважна більшість таких знаних дослідників української дипломатичної історії 1917-1921 рр., як Л.Гайдуков, М.Держалюк, Є.Камінський, О.Лупандін, І.Овсій, В.Павленко, Д.Табачник та інші, дотримуючись парадигми про вирішальну залежність успіху Української революції від позиції великих держав (країн Антанти), обмежилися лише констатацією факту наявності в українських національних урядів окремої політики щодо “окраїнних держав”, не розкриваючи її сутності та значення для міжнародного самоствердження української державності.

Останніми роками збільшилася кількість публікацій вітчизняних науковців (В.Бондзик, Д.Білий, В.Зарубін, В.Лагода, А.Іванець та інші), в яких більш предметно розглядаються окремі аспекти політики Києва щодо новопосталих державних утворень на постімперському просторі, окреслилося глибше і раціоналістичніше розуміння сутності та значення українсько-польського союзу 1920 р. (зокрема, у роботах таких дослідників, як Б.Гудь і В.Голубко, І.Лісевич, С.Литвин, Ю.Терещенко). Але стан і перспективи розвитку міждержавних зв’язків у них, як правило, аналізуються у відриві від існуючої на той час системи міжнародних відносин, без урахування перебігу військово-політичної ситуації та співвідношення партійних впливів у владних структурах. Дещо грунтовніше, але все ж фрагментарно й вибірково, торкнулися проблем взаємовідносин України з “окраїнними державами” у своїх новітніх працях І.Курас та В.Солдатенко (щодо Кубані) у контексті дослідження проблеми соборництва та регіоналізму України1 1 Див.: Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.).– К., 2001. і В.Сергійчук (досить виразно щодо Криму й Кубані та певною мірою стосовно інших “рандштатів”) через широке документальне полотно розповіді про ставлення країн світу до відродженої української держави в 1917-1921 роках 2 2 Див.: Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917-1921 роки з аналізом сьогодення. – Львів, 2002..

Відповідним чином, український вектор зовнішньої політики нових незалежних держав не знайшов належного висвітлення і в тих небагатьох дослідженнях науковців країн СНД, які побачили світ за останнє десятиріччя3 3 Див.напр.: Скляров С.А. Польско-украинский территориальный спор и великие державы в 1918-1919 гг. // Исследования по истории Украины и Белоруссии. Выпуск 1 .– М.: Центр украинистики и белорусистики МГУ им. М.В. Ломоносова, 1995; Гасанов Д. Азербайджанская Республика в системе международных отношений (1918-1920 гг.): Историко-дипломатический аспект: Автореф. дис… канд. ист наук. - Баку, 1992; Дамиров М.А. Организация государственной власти в Азербайджане в 1918-1920 гг. (Историко-правовое исследование): Автореф. дис… канд. юрид. наук. - Одесса, 1998.. Англосаксонська ж історіографія, докладно з’ясовуючи вплив держав Антанти на вирішення проблеми східноєвропейської стабілізації, лише побіжно згадувала українське питання в контексті створення “санітарного кордону” проти більшовицької Росії4 4 Див.напр.: История Советской России. Кн. 1: Том 1 и 2. Большевистская революция. 1917-1923: Пер. с англ./ Предисл. Ненарокова А.П. – М.: Прогресс, 1990; Mace J. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918-1933. – Cambridge, Massachussets, 1983; Reshetar J. The Ukrainian Revolution, 1917-1920. A Study in Nationalism. – Princeton, 1952 та ін.. Тому на підставі аналізу та систематизації досягнень попередників автор обґрунтував нагальну потребу подальшого всебічного наукового розроблення теми відповідно до визначеної мети й завдань.

У третьому підрозділі “Джерелознавство проблеми” зазначено, що з огляду на наукову новизну дане дослідження побудоване переважно на документальних джерелах, значна частина з яких уперше стали об’єктом спеціального наукового дослідження чи вводиться у науковий обіг. За походженням, формою й змістом, науковою та інформаційною цінністю їх умовно можна поділити на чотири групи. До першої – належать опубліковані свого часу програмні офіційні документи провідних національних політичних партій, українських урядів та представницьких установ досліджуваного періоду. Співставлення їхніх положень із конкретною зовнішньополітичною діяльністю УНР і Української Держави у центрально-східноєвропейському регіоні та на Кавказі дає можливість з’ясувати результативність вітчизняної дипломатичної служби 1917-1921 рр.

До офіційних збірників урядових документів логічно примикають вітчизняні періодичні видання, що повернулися з “спецсховищ” і насичені багатим та різнома- нітним матеріалом стосовно процесу вироблення та реалізації зовнішньополітичного курсу України у зазначений період. У них публікувалися відповідні акти державної влади; стенограми, протоколи й постанови урядових, парламентських та партійних зібрань; репортажі з місць подій та інтерв’ю з офіційними особами; виступи і статті державно-політичних керівників різних рангів тощо.

Третій великий комплекс використаних автором джерел становлять спогади активних діячів зовнішньополітичного відомства українських національних урядів розглядуваного періоду, а також провідних державно-політичних керівників доби Визвольних змагань, зокрема М.Галагана, Д.Дорошенка, І.Кедрина, П.Скоропадського, Л.Чикаленка та інших. Незважаючи на неминучий суб’єктивізм, мемуарні джерела мають виключну фактографічну цінність, логічно доповнюючи партійно-урядові документи й пояснюючи внутрішні глибинні мотиви тих чи інших зовнішньополітичних акцій.

Але, на переконання дисертанта, найголовніший і найцінніший масив дже- рельної бази дослідження становлять архівні документи, що безпосередньо походять чи адресовані закордонним дипломатичним місіям УНР і Української Держави, а також стосуються центральних керівних органів їхніх зовнішньополітичних відомств. Лише незначна частка цих безцінних документів, які мають відношення до теми даного дослідження, була опублікована протягом 90-х рр. зусиллями профе- сора Київського національного університету імені Тараса Шевченка В.Сергійчука.1 1 Сергійчук В. Не ми згадали про кордони // Розбудова держави. – 1994. – № 6; Сергійчук В. До історії створення Чорноморсько-Балтійського союзу // Розбудова держави. – 1994. – № 9; “... Все ж таки повернемося на Україну” / Публ. В.Сергійчука // Пам’ять століть. – 1998. – № 4; Сергійчук В. Українська соборність: Відродження українства в 1917-1920 роках. – К., 1999; Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. – К., 2000; Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917-1921 роки з аналізом сьогодення. – Львів, 2002.

Автору вдалося виявити й опрацювати великий масив джерел із проблеми дослідження, що містяться у фондах Ради Народних Міністрів (Генерального Секре- таріату) УНР доби Центральної Ради (1063), Ради Міністрів Української Держави (1064), Ради Народних Міністрів УНР доби Директорії (1065), Української Центра- льної Ради (1115), Канцелярії Директорії УНР (1429), Української дипломатичної місії у Речі Посполитій Польській (2211), Української торговельно-економічної місії в Речі Посполитій Польській (2486), Народного міністерства закордонних справ (Генерального секретарства справ міжнародних) УНР доби Центральної Ради (2592), Делегації Української Держави в справі мирних переговорів з РСФРР (2607), Посольства Української Держави в Фінляндії (3512), Міністерства закордонних справ УНР доби Директорії (3696), Дипломатичної місії УНР у Латвії (3697), Міністерства закордонних справ Української Держави (3766) тощо.

Чимало цінних матеріалів, що дозволили глибше вирішити завдання дослідження, здобувачеві пощастило віднайти в Особових фондах Симона Петлюри (3809), Ісаака Мазепи (3933), Бориса Мартоса (4000), Євгена Голіцинського (4449) і Олександра Шульгина (4465) ЦДАВО України, а також у фондові Комісії з історії Громадянської війни при ЦК КП(б)У Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України). Слід зазначити, що формуляри використання фондів Посольства Української Держави у Фінляндії та Дипломатичної місії УНР у Латвії ЦДАВО України були практично порожні, що з великою ймовірністю вказує на те, що дослідники раніше не використовували їхні документи. За своїм походженням, характером, призначенням, змістом і обсягом архівні матеріали надзвичайно різноманітні – від особистого довірчого листування дипломатів до місячних звітів МЗС УНР за другу половину 1920 р. та аналітичного й узагальнюючого “Огляду сучасного міжнародного становища УНР і закордонної політики УНР”, закінченого А.Ніковським у Тарнові 11 березня 1921 р.

Другий розділ дисертації – “Політика Української Центральної Ради щодо руху за національне самовизначення народів колишньої Російської імперії” охоплює події та процеси весни 1917 - весни 1918 рр. і складається із шести підрозділів. У першому з них – “Підготовка й проведення З’їзду народів Росії. Спроба реалізації ідеї Російської федеративної демократичної республіки” осмислюється місце й роль України у федералістському рухові, що охопив російські терени після Лютневої демократичної революції 1917 р. Керівники українського національного руху, що виступали спадкоємцями визвольних традицій кирило-мефодіївців та М. Драгоманова, зберегли вірність і їхнім ідеям східноєвропейської та загальноросійської федерації, вважаючи останню головною передумовою реалізації своєї стратегічної мети – створення всеєвропейського демократичного об’єднання народів. Підсумовуючи значення ініційованого Центральною Радою З’їзду народів-федералістів 8-15 вересня 1917 р., слід вказати на колосальний політичний резонанс його рішень: Тимчасовий уряд і всеросійська демократія могли наочно переконатися, що ідея федеративної перебудови держави охопила громадськість численних націй колишньої імперії й протистояти їй безрозсудно. Що ж стосується України, то після З’їзду її роль як осередку руху за федерацію ще більше посилилась, а Київ став його координаційним центром.

Проте оптимістична атмосфера, що склалася на З’їзді народів та навколо нього, мала й негативний вплив на керівників Центральної Ради і, передусім, М.Грушевського, котрі явно переоцінили власну роль у створенні на руїнах колишньої імперії федеративної демократичної республіки. Насправді ж розвиток внутрішньополітичної ситуації у Росії явно не сприяв реалізації амбітних планів українських провідників, а обрана 16 вересня 1917 р. президія Ради народів на чолі з М.Грушевським фактично не діяла. Разом із тим, федералістські позиції керівництва Центральної Ради і тверде його переконання в необхідності перетворення унітарної російської держави на спілку народів не дозволили Києву визнати більшовицький Раднарком у якості загальноросійської влади, а вимога сформування загальноросій- ського соціалістичного уряду з представників самоврядних регіонів призвела до прямо протилежного наслідку – збройного конфлікту з ленінським урядом і запро- шення німецько-австрійських військ для порятунку УНР від більшовицької агресії.

У другому підрозділі “Позиція Центральної Ради щодо автономії Всевеликого Війська Донського” автор зазначає, що попри суттєві внутрішньополітичні розбіжності як Центральна Рада, так і Військовий уряд Дону свідомо йшли на співпрацю. Дон погоджувався з провідною роллю Києва в процесі федералізації Росії. Не