Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Смирнова Галина Юріївна

УДК 21:821.161.2-2/-6

Філософсько-релігієзнавчий аналіз драматургічної та

епістолярної спадщини Лесі Українки

09.00.11 –релігієзнавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2003

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства філософського

факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор

Лубський Володимир Іонович,

завідувач кафедри релігієзнавства

філософського факультету Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор

Саух Петро Юрійович,

ректор Житомирського педагогічного університету

імені Івана Франка

кандидат філософських наук, доцент

Чекаль Людмила Анатоліївна,

доцент кафедри філософії та культурології

Київського Національного університету

технологій та дизайну.

Провідна установа: Національний педагогічний університет імені

М.Драгоманова МОН України, кафедра культурології

Захист відбудеться “ 27 ” жовтня 2003 р. о “14” годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 в Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка (01033, Київ, вул.Володимирська, 58, ауд.328).

З дисертацією можна ознайомитися

у бібліотеці Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (м.Київ, вул.Володимирська, 60).

Автореферат розісланий “___” вересня 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, професор Скрипка П.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Леся Українка належить до того рівня митців духовної культури, які розкривають невимовно глибокі основи людського буття. Аналіз творчості художника такого порядку настільки простий, наскільки й складний. Багатоаспектність і повнота спадщини поетеси дозволяє, з одного боку, майже безпомилково й науково коректно витлумачувати та актуалізувати будь-яку її сторону. З іншого – не просто віднайти найбільш прийнятну форму відтворення цілісного світосприйняття митця, його розуміння істини. Творчість Лесі Українки характеризується саме такою особливістю.

Актуальність теми зумовлена конструктивними процесами, що відбуваються в суспільному й культурному житті України, які порушили питання щодо місця та ролі релігії в процесі духовного відродження України та необхідністю сучасного переосмислення творчої спадщини українських письменників-мислителів, зокрема, драматургічної та епістолярної спадщини Лесі Українки. Письменниця не могла лишитись осторонь таких важливих проблем, як значення релігії у житті людини, роль її та церкви в історичному розвитку людства, зокрема в національному поступі України, в аспекті зв’язку віри й церкви із громадським, культурним і національним життям. Взаємовплив релігії та суспільного життя в усіх його виявах і формах стає все більш помітним і в сучасній Україні.

Злободенним питанням є у наш час формування світогляду громадянина України, який відповідав би потребам самоусвідомлення й самореалізації людини ХХІ ст., будувався на принципах гуманізму, свободи творчості, свободи наукових досліджень, терпимості до носіїв протилежних переконань. У цьому напрямку, безперечно, слід звертатись і до класичних надбань, світоглядних традицій України. А сере них не можна обійти релігієзнавчі пошуки Лесі Українки і її думку про те, щонайбільш демократичною та толерантною концепцією світоглядного вибору є свобода совісті. Сьогодні, коли у Конституції України є положення про свободу світогляду й віросповідання, ця думка Лесі Українки зберігає свою актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження має безпосередній зв'язок із науковим тематичним планом кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на якій виконана робота, а саме з теми “Філософія релігії як філософське релігієзнавство” (державний реєстраційний номер 97164) та програмами з курсів історії української філософії, що читаються за нормативними навчальними планами кафедри історії української філософії та культури в університеті.

Ступінь розробленості проблеми. Творчість Лесі Українки в більшій чи меншій мірі постійно викликала інтерес, а оригінальність української мислительки призводила до розмаїття оцінок і поглядів. Тривалий час в Україні у наукових розвідках про Лесю Українку обґрунтовувалась думка про її атеїстичні погляди, духовний образ поетеси як "войовничої атеїстки". Певну роль у цих хибних твердженнях відіграло те, що свою релігійність Леся Українка висловлювала не за допомогою певних умоглядних категорій філософії, а на рівні конкретно-індивідуального синтезу почуттів та вражень особистого життя. Палітра світоглядних орієнтацій Лесі Українки не дає підстав для однозначних оцінок.

Праці, які вийшли в 50-60-х рр. ХХ ст., зокрема, О.Бабишкіна, В.Курашова, О.Ставицького, О.Шпильової, Л.Міщенко, П.Хропка, А.Аврахова, Л.Журавської, Л.Кулінської переважно робили акценти на політичному та ідейному змісті творів поетеси, а складну філософську побудову її світогляду, діалектичну суперечливість її світосприйняття обминали. Дисертаційні дослідження І.Куликова та М.Олексюка, присвячені суспільно-політичним поглядам Лесі Українки; Р.Балакірєвої та Д.Коревого естетиці письменниці, а також праця І.Головахи, що присвячена її суспільно-політичним і філософським поглядам, яка ще донедавна залишалася чи не єдиною спробою синтетичної інтерпретації спадщини письменниці. Всі зазначені роботи, позначені ідеологією радянського способу тлумачення філософського тексту. Серед літературознавчих студій можна виділити праці В.Петрова, М.Євшана, П.Одарченка, Ю.Шереха-Шевельова, що стосуються специфіки світоглядно-антропологічної проблематики у конкретних текстах Лесі Українки, які довгий час замовчувалися радянським режимом.

У 90-ті роки почався новий етап осмислення драматургічної та епістолярної спадщини Лесі Українки, репрезентований працями Т.Гундорової, В.Брюховецького, Р.Радишевського, І.Бетко, А.Криловця, О.Рисака О.Забужко, Т.Білан, В.Ятченка, І.Мойсеєва, Я.Поліщука, Я.Козьмука Ю.Доброносової, А.Бичко та інших. Дослідники цього періоду задекларували нові підходи в оцінюванні філософської спадщини письменниці. Серед досліджень західних науковців можна виділити праці Р.Веретельника та І.Макарик, присвячені аналізу феміністичних ідей у творчості Лесі Українки

Мета і завдання дослідження зумовлені основною проблемою, об’єктом і предметом аналізу обраної теми.

Метою дисертаційного дослідження є філософсько-релігієзнавчий аналіз драматургічної та епістолярної спадщини Лесі Українки в контексті української філософської та етичної традиції, аналіз філософських, релігійних та світоглядних ідей, що зумовлюють особливості її поглядів, їх походження та функціонування в українській культурі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Для досягнення поставленої мети авторка ставить перед собою такі завдання:

з’ясувати культурно-історичні передумови виникнення й розвитку філософських та релігієзнавчих поглядів письменниці;

розкрити головні погляди письменниці щодо походження та сутності релігії;

дослідити причини звернення Лесі Українки до Біблії та духовних традицій світової культури;

показати розуміння поетесою впливу релігії на історію та розвиток суспільства;

осмислити місце та роль філософсько-релігієзнавчих поглядів Лесі Українки у вітчизняній філософській думці.

Об'єктом наукового дослідження є драматургічна та епістолярна спадщина Лесі Українки.

Предметом дослідження є філософські, етичні та релігієзнавчі погляди Лесі Українки

Методологічна основа дослідження. Теоретичною та методологічною основою дисертаційної роботи є основні методи науково-теоретичного знання та використання фундаментальних методологічних принципів релігієзнавчого аналізу. Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань автор дисертації поєднує історико-генетичний, культурно-типологічний, порівняльно-історичний методи наукового вивчення. Теоретичною основою дослідження слугують праці М.Зерова, М.Драй-Хмари, М.Євшана, Б.Якубського, Д.Донцова, Д.Чижевського та розвідки провідних учених-філософів пізніших генерацій – А.Бичко, І Бичка, О.Забужко, Т.Гундарової, О.Білецького, Л.Новиченка, І.Огородника, О.Шпильової, Г.Сивоконя, Р.Гром'яка, О.Ставицького, І.Денисюка, М.Ігнатенка, Л.Мороз та ін. Використані праці з психології, філософії, культурології, присвячені дослідженню Біблії, історії християнства, морально-етичних та філософських категорій тощо.

Наукова новизна. Дана дисертація є спробою виконання окремого наукового дослідження, спеціально і повністю присвяченого саме філософсько-релігієзнавчому аналізу драматургічної та епістолярної спадщини Лесі Українки. У ході роботи над дисертацією автором одержано ряд висновків, які характеризуються належним ступенем наукової новини і виносяться на захист. Основними елементами наукової новизни є наступні положення:

1. Леся Українка не була ні атеїсткою, ні глибоко віруючою людиною. Вона інтуїтивно була переконана, що Бог є, але людина не завжди має покладатися на нього. Доведено, що за своєю світоглядною позицією стосовно релігії, Леся Українка була вільнодумцем. Серед історичних форм вільнодумства найближчим їй був антиклерикалізм, намагання відокремити релігію від політичних і державних справ, а церковну владу – від світської.

2. Обґрунтовано, що її світоглядні погляди та переконання пронизані виразною і домінуючою екзистенціальною тенденцією, що є актуальною як з позиції нашого сьогодення, початку XXІ ст., так і відіграє роль ціннісного арбітра між державою і церквою, тобто роль своєрідного аксіологічного абсолюту.

3. Доведено, що Леся Українка не абсолютизує ролі Святого Письма у суспільстві та культурі, але й не применшує її. Це коректно-врівноважений і виважено-науковий підхід до Біблії, вільний від апологетики, з одного боку, і від упередженого критиканства - з іншого. Це підхід справжнього вченого до видатної історико-культурної та літературної пам'ятки людства. В Україні поетеса оцінила універсальну загальнолюдську цінність Біблії як культурно-історичної пам'ятки, що має важливе значення для функціонування багатьох культурних інституцій, є джерелом натхнення і духовним авторитетом. Леся Українка, якщо по справедливості оцінити її заслуги у галузі доведення і популяризації саме такого значення Святого Письма, були до того ж неабияким, навіть видатним для свого часу й середовища знавцем Біблії вона досить вправно, вільно і точно за змістом цитує Біблію у своїх творах, звертаючись до її ідей та тем.

4. Проблема співвідношення релігійного та етнічного, ролі їх взаємовпливів і у світовому розвитку та в історії України також не були байдужі Лесі Українці. Вона стверджує, що релігійна віра має мало спільного з національністю і расою, оскільки, як свідчить світова історія, одна релігія зазвичай охоплює кілька народів, а інколи і рас. Так само для більшості держав типовим явищем є наявність серед кожного народу (нації, етнічної групи) прихильників кількох релігій, а не однієї.

5. Доведено, що держава і церква, згідно Лесі Українці, розглядаються як незалежні та й рівноправні партнери та правові суб'єкти, які мають певний об’єктивний критерій взаємодії. Таким критерієм вона вважала права та свободи особи (та взагалі загальнолюдські цінності). Дотримуватись їх повинні як держава, так і церква. Таким чином, можна сказати, що Леся Українка запровадила гуманістичну систему координат для державно-церковних відносин.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Висновки, матеріали та просто окремі ідеї та положення цього дисертаційного дослідження можуть бути використані в науковій роботі фахівців з релігієзнавства, культурології, філософії, а також використанні при підготовці статей, монографій з релігієзнавчої та історико-філософської тематики.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження оприлюдненні автором у доповідях і повідомленнях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, семінарах, зокрема: на всеукраїнській науковій конференції “Християнство в контексті історії та культури України” (Київ, 1999), на ІХ міжнародній конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 1999), на “Днях науки”(Київ, філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка 2001 р., 2003 р.)

Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Впровадження результатів дослідження здійснювались у формі наукових публікацій автора.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, що випливає з мети та поставлених завдань, необхідних для досягнення цієї мети. В структурному відношенні дисертація відповідно складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури й джерел, який включає 205 назв. В першому розділі розглядається висвітлення проблеми дослідження творчої спадщини Лесі Українки у філософсько-релігієзнавчій літературі. Другий розділ присвячений впливу духовного середовища на формування філософських поглядів Лесі Українки. У третьому розділі здійснений аналіз релігієзнавчої концепції контексту творчої позиції Лесі Українки.

Обсяг дисертації (без списку літератури) – 160 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обговорюється актуальність теми, простежується її зв’язок із науковими програмами, планами та темами, визначається об’єкт і предмет дослідження, його мета і завдання, наукова новизна. З’ясовуються теоретико-методологічні засади дисертації, висвітлюються питання теоретичної й практичної значущості її результатів, охарактеризовані особистий внесок здобувача й апробація результатів дослідження.

У першому розділі “Методологічні засади філософсько-релігієзнавчого аналізу творчості Лесі Українки” здійснюється аналіз та філософське осмислення творчості Лесі Українки. До нашого часу ця творчість є малодослідженою галуззю спадщини письменниці-мислителя, тому ми стикаємося із наявністю малої кількості історико-філософських досліджень з її філософствування. Таке явище спостерігається на тлі зростаючої протягом останніх десятиріч уваги до тлумачення спадщини письменниці на основі новітніх гуманітарних методологій в галузі літературознавства, що не виходять за межі історико-літературного контексту, і коли філософські ідеї стають у даному випадку світоглядним коментарем до художньої творчості та розвитку літератури.

Сучасна дослідниця історії української філософії О.Забужко стверджує про те, що у випадку з Л.Українкою не можна скидати все на належність її філософствування до (за формулою В.Юринця) "філософії influentli", через що вона мусила перебувати поза авторитарним монізмом філософії радянської доби. Дослідниця вважає суттю філософської непрочитаності творчості письменниці-мислителя не лише розумову малорухливість українського філософського громадянства, а й відзначає, що проблема криється в самому предметі й має характер насамперед методологічний. Відповідно до цього можна поділити всі важливі для нас наукові праці щодо філософської позиції Л.Українки на дві групи: історико-філософські студії з проблем змісту філософських ідей та літературознавчі студії, які висвітлюють світоглядно-філософські моменти у спадщині письменниці.

Включення до нашого огляду другої групи досліджень зумовлене кількома чинниками. По-перше, розвиток філософії, притаманний людині у XX ст., здійснювався не лише у формі спеціальних трактатів, теоретизування, причому саме екзистенціальна лінія філософствування (у контекст якої потрапляє і філософська позиція Л.Українки) послідовно вписувала в коло цих форм художню творчість, де переживання є способом буття естетичного. По-друге, подібний тип практичної філософії характерний для українських мислителів взагалі, тому на індивідуально-смисловому рівні це зумовлює демонстрацію змісту думок на маргінальних областях сходження філософії та літератури. По-третє, в українській культурі межі ХІХ-ХХ ст. література часто виступає способом філософствування; на що вказувала О.Забужко під час розгляду спадщини Т.Шевченка та І.Франка; Т.Андрійчук у аналізі гуманістично-екзистенційних мотивів у творчості М.Коцюбинського; Н.Михайловська під час дослідження екзистенційного характеру українського філософствування. Крім того, розвиток у XX ст. новітніх методологій літературознавчих студій (герменевтики, структуралізму і постструктуралізму, рецептивної естетики, екзистенціалістської та феміністичної критики) значно зблизив інтерпретації літературознавчі та філософські. В останнє десятиліття в Україні ми спостерігаємо філософізацію філологічних дисциплін, що працює на потребу в глибших інтерпретаціях і проявляється на рівні застосування окремих методологій аналізу, засвоєння категоріального апарату філософії, спроб пошуку єдності літературного та філософського процесів.

В сучасному літературознавстві та історії української філософії ми бачимо явище творення нової інтерпретації спадщини Л.Українки, в основі якої лежить потреба цілісного погляду на неї та глибинного аналізу, без ідеологічних упереджень та штампів загальноприйнятих раніше визначень. Приблизно даний процес розпочинається у 90-ті рр., що пов'язане з необхідністю досліджень історії української філософської думки й культури науковими методами XX ст., а також - переживанням Україною ситуації постмодерністської у її специфічній якості, результатом чого стає пошук персоналістичних орієнтирів у світі та інтерпретація текстів мислителів, які вдавалися до демонстрації межових станів буття. Спираючись на все це, потрібно розглядати два періоди досліджень філософських позицій Л.Українки – це радянський період (до 90-х років XX століття) та сучасний (з 90-х рр. XX ст.).

В радянські часи статті Д.Донцова "Поетка українського рісорджімента" та "Поезія індивідуалізму" оголошувалися фальсифікацією спадщини письменниці-мислителя (на це звертали увагу навіть у спеціальних працях В.Шпак та В.Микитась, які присвячені конкретизації зв'язку філософствування Лесі Українки з одного боку - з ідеями Ніцше, а з іншого - з волюнтаристичним початком процесу відродження нації. Зрозуміло, що студіювання Д.Донцовим творчості письменниці-мислителя відбувалося у межах виробленої ним концепції інтегрального націоналізму. Але значення названої праці полягає в тому, що дослідник у аналізі виводить специфіку стилю викладу філософських ідей із їх смислових особливостей, а також на основі спільного вольового початку об'єднує в одному річищі філософію нації та філософію людини у Лесі Українки, яка є для Д.Донцова мислителем-руйнівником панування раціонального, яка, забуваючи рефлексію, навчала хотіти і впровадила у світогляд початку XX ст. волюнтаризм , який визначається дослідником як ознака модерного націоналізму. Основою цього є первинне висування письменницею, за словами Д.Донцова, постулату самовизначальності ірраціональної волі. Характерними рисами цього є незалежність від спроможності виправдати його аргументами розуму та від об'єктивного чи уявного існування мети. Д.Донцов вважає, що сенс для Лесі Українки мав лише порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і первісного елементу життя, через що ідеалом в естетиці та існування для неї є не Гарне, а Величне.

Цікавим є введення філософських ідей Лесі Українки до контексту філософії Данте й Гете в моменті спільного для всіх трьох визнанні єдності, взаємозалежності добра і зла, що розглядаються як онтологічні початки світу. У результаті вічний стимул людської активності, за Д.Донцовим, є для філософствування Л.Українки визначальним моментом людського існування, заснованим на демонічному ґрунті. На нашу думку, важливим є й увага Д.Донцова до трагічного червня творчості Лесі Українки, що був основою її світоглядно-філософської позиції. Дослідник вважає, що вона внесла прикмети трагічного світовідчуття до українського націоналізму, причому сам цей трагізм постав не з моралі релятивізму, а з конфлікту між Vis major і волею. Навіть прикмети трагічного у світогляді письменниці дослідник пов'язує з феноменом морального героїзму, не конкретизуючи, що він має на увазі під означенням морального.

Потрібно відзначити, що предмет нашого аналізу в той час майже не досліджувався як самоцінний, а поставав лише як один серед інших. Серед історико-філософських праць, що оглядово подають окремі аспекти філософської позиці Лесі Українки, назвемо історико-філософський нарис ''Философская мысль в Киеве", підготований групою авторів, та другий том 3-х томної "Истории философии на Украине", "Философская мысль на Украине в период упадка феодализма и господства капиталистических отношений (XIX - начало XX века)''. У першій з них, попри виразну тенденційність викладу матеріалу, маємо загострення уваги на важливості київського періоду в творчості Лесі Українки для формування її світогляду, а в другій - наголос робиться на зв'язку філософських ідей у спадщині письменниці з вітчизняною матеріалістичною традицією, на розумінні нею класового характеру суспільства, її закликах до боротьби проти філософського опортунізму. Треба віддати належне тому, що аспекти формування особливостей світоглядної позиції Лесі Українки як революційного демократа подані чітко, часом вони відповідають її творчості, але демонструють надто поверхове її осягнення, непідкріплене методологічно виваженим аналізом. На це хибує і праця "Философская культура Украины и отечественная общественная мысль XIX -XX веков'', видана вже у 1990 р., де про Лесю Українку згадано лише побіжно. Однак в останній названій книзі вже бачимо появу нового в характеристиці філософської позиції революційних демократів, тому що з'являються твердження про те, що "центральною в їх творчості є проблема людини”. Хоча далі всі представники "революційного демократизму" представлені як антиіндивідуалісти, які вбачали смисл життя тільки в служінні народу, причому обійдена увагою навіть аргументацію подібних тверджень.

Слушним буде відзначити праці В.Микитася та В.Шпака, присвячені критиці "сучасних буржуазних фальсифікацій" спадщини Лесі Українки. Вони становлять для нас інтерес з двох причин. По-перше, ще рельєфніше демонструють лінію офіційного радянського тлумачення світогляду письменниці, а, по-друге, дають змогу розмежувати його та інтерпретації західних дослідників. Специфічно філософських відкриттів у даних працях немає, але у змісті робіт критикованих ними західних лесєзнавців, помітно те, що останні вписують Лесю Українку скоріше до контексту некласичної філософії ХІХ-ХХ ст., а почасти вбачають у її творчості елементи філософії абсурду. Однак навіть у дослідженнях цих науковців мало філософського аналізу, наявні лише проблематичні посилання на певні світоглядні основи творчості письменниці (у В.Яніва, у виданій в Парижі 1983 р. книзі "Леся Українка", публікаціях журналів "Сучасність" та "Література і мистецтво" у 70-80-ті рр.), причому нерідко основою стають тільки твердження Д.Донцова, трохи розширені й доповнені осягненням специфіки розвитку літератури та філософії XX ст.

Сучасний стан філософського лесезнавства демонструє нам те, що специфіка філософсько-етичних, а саме релігієзнавчих мотивів Лесі Українки залишається малодослідженою у спеціальних історико-філософських працях, незважаючи на активізацію протягом останнього десятиліття уваги до новітніх інтерпретацій її творчої спадщини. У зв’язку з тим, що розвиток вітчизняного філософствування у ХХ ст. здійснюється в контексті літературної творчості його представників, а також за умов врахування проникнення філософських ідей у літературознавство ХХ ст., виправданим є включення до нашого огляду філософського лесезнавстві насичених філософськими ідеями праць філологічного лесезнавства. Зміна підходу до аналізу творчої спадщини Лесі Українки, частково пов’язана з руйнацією радянського розуміння творчості поетеси, що дає змогу виділити два періоди у філософському лесезнавстві – до 90-х років ХХ ст. та після.

У другому розділі “Вплив духовного середовища на формування філософських поглядів Лесі Українки” – автор розглядає формування філософських поглядів Лесі Українки. Період ХІХ – початок першої третини ХХ ст. позначений визначальною роллю, що відіграє у філософському житті та течія, яка формується в межах культури романтизму, саме завдяки їй коло проблем, що утворюють серцевинну сутність філософії, збагачується постановкою проблеми “людина-нація”, що започатковує розробку філософії національної ідеї. Адже національна ідея як філософсько-соціологічна категорія і провідна парадигма української світоглядно-політичної орієнтації утверджується в другій половині ХІХ ст. Цьому сприяли як внутрішні, так і зовнішні тенденції, передусім європейський процес формування нації та національних держав. Водночас національна ідея увібрала в себе етнопсихологічні і суспільно-політичні прояви попередніх історичних реалій, суперечливо-драматичний аспект самоусвідомлення народу як нації. Саме наприкінці ХІХ ст. визріли об’єктивні умови для реалізації національної ідеї як цілісно-синтетичного образу України в контексті власних і загальнолюдських культурно-історичних традицій. Певною особливістю самовираження української ідеї є та, що ця ідея найповніше втілення отримала в усній та писемній творчості народу для підтвердження даної тези візьмемо “красне письменство” ХУІ ст., в козацьких літописах було використано оригінальну теорію розвитку національного менталітету, в якій обґрунтовувалися такі характерні риси українців як героїзм, товариськість, гідність та лицарська вірність.

У ХУП-ХУШ ст. в думах, живописі, мистецтві формується стиль українського барокко який спирається на народну та світову культуру і в центрі якої стоїть людське буття. Все це спричинило наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. формуванню концепції романтичного народництва.

Також слід наголосити, що тенденції тогочасної європейської філософської думки визначили спрямування розвитку національної філософії України кінця XIX - початку XX ст. Чималий вплив мала, зокрема, філософія позитивізму, започаткована французьким філософом О.Контом та англійським філософом Г.Спенсером, та "філософія життя" (С.К'єркегор, Ф.Ніцше ), тобто екзистенціалістська тенденція європейської філософії. Потрібно зазначити, що мислителі зазначеного періоду намагаються розв’язати філософські проблеми через призму культури, зокрема, осмислення ролі філософії в культурі, завдяки цьому виникає неоднорідність позицій, а саме від позитивістського ототожнення філософських і наукових знань і до філософії, що веде до осягнення сенсу людського буття. Причому філософію репрезентують не лише представники академічної філософської думки, а й чималий внесок зроблено визначними діячами культури.

Таким чином, особливості розвитку філософії України у зазначений період визначає здебільшого не професійна філософія, а тісній зв'язок філософії із художньою літературою. Така особливість поясняється, насамперед, переважанням романтичного стилю мислення, згідно з яким словесна творчість, письменство беруть на себе організуючу функцію в культурі. З цього приводу зауважимо, що "в межах національних у слов'ян і досі поруч з чистими теоретиками можуть бути поставлені письменники, які тільки намічали ідеї, тільки кидали думки, не продумуючи їх до кінця, не даючи їм останньої філософської обробки " - так говорить Д.Чижевський. А І.Мірчук говорить про специфічну рису слов'янського філософського мислення, що духовна енергія, яка виступає у формі філософського мислення, має в творчості слов'ян не вертикальні, а горизонтальні тенденції, вона спрямовується не вгору, а вшир. Тобто в цьому явищі можна вбачати справді життєву рису слов'янської ментальності, завдяки якій філософське мислення розходиться по різних формах суспільної свідомості, тобто - охоплює всю національну культуру.

Характерна для української культури, екзистенціальна спрямованість сві-товідношення саме і виступає передумовою включення в контекст філософських інтенцій творчості Лесі Українки філософії унікальної та парадоксальної для російського світовідношення, за словами А.Бичко й І.Бичка у праці "Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенціального дослідження" Київської школи російського екзистенціалізму початку XX ст. Корені такого екзистенційного світовідношення лежать також у особливому ментальному типі людини філософствуючої, яку М.Шлемкевич назвав сковородинською, із її втечею у творчі простори.

Розглядаючи проблему впливу Михайла Драгоманова на становлення світоглядних засад Лесі Українки, дисертантка наголошує на тому, що він ніколи не нав’язував своїх думок Лесі Українці, не примушував її приймати його погляди, не вимагав сліпого послуху, - він давав тільки поштовх для виявлення власної творчої думки і для самостійних думок, яким давав вільно розвиватись вже під впливом власної творчої енергії. Письменниця зобов’язана дядькові багатьма поглядами, але вона зробила з його науки потрібні висновки і вийшла на свій шлях, здобувши певну розумову самостійність, і таким чином засвоїла драгоманівську любов до праці, до науки, знайшла своє власне творче обличчя і з певною самобутністю ввійшла до історію української культури.

У третьому розділі “Релігієзнавча концепція контексту творчої позиції Лесі Українки” здійснюється аналіз релігієзнавчої концепції Лесі Українки. Головними текстологічними джерелами для вивчення поглядів Лесі Українки на релігію, саме як на продукт історії, мають бути названі такі її праці: “Стародавня історія східних народів”, “Замітки з приводу статті “Політика і етика”, “Джон Мільтон”, “Утопія в белетристиці”, “Державний лад” та епістолярна спадщина письменниці, а саме листування з М.Драгомановим, О.Кобилянською, А.Кримським, О.Пчілкою.

В цих творах вона характеризувала феномен релігії, але якогось одного повного категоріального визначення релігії у працях Лесі Українки немає. Разом з тим аналіз відповідних фрагментів її висловлювань дозволяє з певністю стверджувати, що в основному вона схилялася до визначення релігії як певної специфічної форми людської свідомості, як продукту культурно-історичного процесу. Виходячи з усього написаного нею з сакральних питань можна зробити висновок, що релігію вона відносила до явищ духовної культури. Релігія характеризується нею як такий історичний феномен, що виник у певний період історії і зумовлений шуканням людьми пояснення причин життєвих і природних явищ, перед якими вони були безсилі. Цей феномен змінюється з часом, як змінюються люди. Релігія, як вважала поетеса, - це перша відносно самостійна форма суспільної свідомості.

Леся Українка у своїй релігієзнавчих поглядах виходила з того, що в умовах первісного суспільства релігія була універсальною (синкретичною) формою світогляду, давала змогу хоч і не адекватно, але систематизовано і всеохоплююче пояснити оточуючий людину світ. За її допомогою у людства вперше склалася цілісна картина Всесвіту, що відповідала початковому рівневі його свідомості. Віддаючи належне релігії як засобу духовно-практичного освоєння навколишнього світу первісною людиною, вона вказувала, що з виокремленням і подальшим розвитком світських науки, культури, філософії та інших форм суспільної свідомості зменшується значення релігії як системи пояснення природи, стає дедалі яснішою і виразною її неадекватність об'єктивній реальності, ілюзорність, міфологічність. Релігійні положення з плином часу і секулярним поступом цивілізації перестають задовольняти пізнавальні потреби людства. Більш того, гальмують їх розвиток. Постає проблема зміни, модернізації форми і змісту релігії відповідно до конкретно-історичних умов. Леся Українка спростовує усі догматичні твердження про нестаріючий, вічно високо і незмінно значущий надісторичний характер релігійних положень. Вона закликала сучасників бути свідомими того, що яка б то не була релігійна система, вона склалась історично, а отже і підлягає зміненню.

Такою є загальна характеристика релігії Лесею Українкою. Тому, якщо зібрати усі її висловлювання з цього приводу, то інтегральне і розгорнуте визначення релігії письменниці-мислителя ввібрало б ряд рис. По-перше, релігія є формою духовної культури людства, і, що важливо, це перша в історії впорядкована і цілісна сукупність уявлень, думок, поглядів людства, що стосуються походження, сутності та напрямів розвитку Всесвіту. По-друге, ця первісна картина Всесвіту характеризується домінуючою роллю надприродного у ній, а також, у порівнянні її з об'єктивною реальністю, - недосконалістю та неадекватністю, що є наслідком і своєрідним відбитком початкового рівня людської свідомості. По-третє, будь-яка релігійна система склалась історично, відповідно до певних об’єктивно-історичних умов, а отже, зі зміною цих умов і сама підлягає зміненню. По-четверте, з наукової точки зору безпідставними і помилковими є твердження про надісторичний характер релігійних положень. Головне те, що релігію вона розглядала як явище духовної культури, продукт культурно-історичного процесу.

Питання про походження релігії пов'язується Лесею Українкою з матеріалістичними і об’єктивно-науковими позиціями. Вона постійно і послідовно, завжди чітко і недвомовно підкреслювала цілком земне походження будь-якої релігії, заперечувала богословські твердження про надприродне джерело її виникнення, характер і зміст.

Характерним для релігієзнавчої концепції Лесі Українки є не тільки конкретно-історичний підхід до розгляду релігії, але ще й глибоке філософське підгрунття. Значення історіософських і філософських поглядів поетеси на релігію посилюється завдяки їх смисловому і логічно-послідовному – системному – зв’язку в єдину струнку і несуперечливу концепцію. Концептуальність цій системі надають такі риси: (1) аналіз релігії підпорядкований вирішенню найважливіших філософських проблем: пізнання світу й місця людини у ньому, співвідношення віри й науки, віри й моралі; (2) у тісному, нерозривному зв’язку з цим релігія розглядається як історичний феномен, у контексті основних проблем історичного розвитку, і слугує важливим чинником розуміння пам’яток і тенденцій сакральної культури.

Леся Українка з достатньою чіткістю і глибиною усвідомлювала гносеологічну і соціально-психологічну сторони процесу походження релігії. Вона доводила обумовленість виникнення релігії особливостями пізнавальної діяльності первісної людини, для якої характерні були: незнання справжніх причин природних стихійних явищ; невміння людей нейтралізувати негативний вплив цих явищ на їх життєдіяльність; почуття безсилля і страху перед грізними і незрозумілими для первісної людини метеорологічними та іншими стихіями; уособлення сил природи; переконання, що засобом певних дій та ритуалів можна зменшити негативний вплив природних стихій на людство та звернути діяльність цих стихій на його користь. Ці характерні особливості первісної свідомості і являють собою гносеологічні корені релігії у розумінні Лесі Українки. Бачила письменниця і соціальну обумовленість виникнення релігії. Вона вважала, що формування і розвиток релігії перебувають під впливом певних конкретно-історичних суспільних відносин.

Торкаючись теми суспільної ролі релігії і політики, Леся Українка відзначала, що жодна з релігій, навіть така авторитетна у світі і гуманна, як християнство, - жодна релігія неспроможна виконувати політичні завдання і функції, а по-друге, що головне, - неспроможна гуманізувати до бажаного рівня реальний світ політики і самих політиків. Розрахунки на те, що релігія зробить носіїв влади благородними і милосердними, є утопічними і нездійсненими. Адже політика є сферою боротьби інтересів і нав’язування своєї волі іншим, реалізація політичних цілей часто-густо є несумісною з моральними ідеалами, а також релігійними, хоч і маскується за ними. Леся Українка не раз повторювала, що існування впродовж багатьох століть високоморальних і людинолюбних християнських заповідей не завадило існуванню і поширенню в ці часи безправ’я, вбогості, насильства у реальному світі, яким керували реальні політики. Хоч багато з них діяли під християнськими гаслами і вважали себе справжніми християнами.

Релігія, вважала поетеса, має значний зворотний вплив на історію. Вона не лише зумовлена обставинами суспільно-історичного розвитку, а й сама впливає на формування цих обставин таким чином, що інколи їх перебіг і зміст важко, або неможливо розглядати, не звертаючись до аналізу релігії. Значним, на думку Лесі Українки, є також історичний вплив релігії на розвиток матеріальної культури, і навіть на стиль мистецтва. Також підкреслює, що увага, яку вона особисто приділяла значенню релігії для вивчення історії Стародавнього Сходу, була особливою, адже велика кількість пам’яток і духовної, і матеріальної культури цих народів є історичним відображенням релігійно-міфологічних ідей, сюжетів та тем. Про зацікавлення Лесі Українки східними релігіями свідчать її твори “Айша та Мохаммед”, Екбаль-Ганем” та “Стародавня історія східних народів”. Своїми перекладами Ріг-Веди письменниця зробила важливий крок до вивчення міфологічної спадщини Стародавньої Індії – до багатої і самобутньої культури далекої східної країни.

Леся Українка одна з перших публічно віддавала належне Святому Письму християнства за його значення для розвитку ідей, образів та сюжетів світового і вітчизняного мистецтва. Практично всі дослідники спадщини поетеси сходяться на тому, що біблійні теми вона розробляла в тісному зв’язку з складними проблемами тогочасної дійсності – національними, суспільно-політичними, філософсько-гносеологічними тощо.

Проблема співвідношення релігійного і етнічного, ролі їх взаємовпливів і у світовому розвитку, і у історії України також не була байдужа Лесі Українці. Як писали сучасні дослідники філософії релігії А.Колодний та Л.Филипович, що трансцендентність релігійного і національного поєднала їх, релігія шукає в нації своє буття, нація шукає його в релігії, проте релігійний чинник сам по собі в Україні ніколи не відігравав ролі визначального засобу національного відродження. На думку Лесі Українки віра має мало спільного з національністю і расою, оскільки, як свідчить світова історія, одна релігія зазвичай охоплює кілька народів, а інколи і рас. Так само для більшості держав типовим явищем є наявність серед кожного народу (нації, етнічної групи) прихильників кількох релігій, а не однієї.

Можна вважати, що Леся Українка добре усвідомлювала взаємовплив і певний взаємозв'язок між релігійними, національними і соціальними чинниками історичного процесу, але не вважала науково виправданим відносити релігію до національних ознак і намагалася переконливо довести, що релігійне різновір'я серед представників певного народу не повинно впливати на національну єдність у суспільних (громадських) справах, яка є вельми бажаною.

У Висновках автор викладає основні результати свого дослідження, що на сьогодні, в сучасному світі відбувається переосмислення драматургічної та епістолярної спадщини Лесі Українки.

Леся Українка виступає перед нами як уособлення синкретичності духовного світу українця, який органічно вбирає в себе як велику спадщину європейської культури, так і неоціненні краплини культури Сходу.

Дослідження філософського змісту духовної спадщини Лесі Українки дає підстави стверджувати, що творчість письменниці пронизана думками інтелігента ХХ ст., і в ній ми знайдемо ряд проблем, що хвилюють людство з часу “пробудження” людської думки і до сьогоднішнього дня. Тут проблема особистості, людського буття, адже відомо, що в сучасній культурі ці проблеми розглядаються через призму загально-етичних цінностей, зорієнтованих на самобутність кожної неповторної особистості. Продовжуючи традиції європейської та української філософської думки, Леся Українка наповнила новим змістом термін філософсько-антропологічної концепції – а саме бачення досконалої “моделі” особистості: духовно незалежна, цілісна особистість, індивідуальність, яка високо цінує свою національну і особисту гідність; особистість повинна жити і творити, не дивлячись на найстрашніші зовнішні обставини, повинна бути справді “вільною”: “стане вінцем лиш тоді плетениця тернова, коли вільна душею людина по волі вінчається терном”; могутня особистість, яка “йде до життя”, щоб його докорінно змінити; чітке усвідомлення особистістю обов’язку перед суспільством; віра в моральну правоту своєї справі; воля до втілення ідеалів в життя.

Особистість у розуміння Лесі Українки – це та особистість, котра має почуття власної гідності, критичний розум, освіченість, духовність. Ідеальна особистість – це носій історичної, моральної самосвідомості, це особистість індивідуального самовдосконалення.

За Лесею Українкою, релігія є формою культури людства, і, що важливо, це перша в історії впорядкована та цілісна сукупність уявлень, думок, поглядів людства, що стосуються походження, сутності та напрямків розвитку Всесвіту; ця первісна картина Всесвіту характеризується домінуючою роллю надприродного у ній, а також, у порівнянні її з об'єктивною реальністю, - недосконалістю та неадекватністю, що є наслідком і своєрідним відбитком початкового рівня людської свідомості.

На думку поетеси, будь-яка релігійна система склалась історично, відповідно до певних об’єктивно-історичних умов, а отже, зі зміною цих умов і сама підлягає зміненню. Релігійні рухи, вважала Леся Українка, можуть як заважати, так і сприяти поступові суспільства. Вони заважають, коли зосереджуються на собі в догматичній рефлексії (самопоглинанні). І, навпаки, сприяють, коли виконують такі суспільно значущі, загальнолюдські завдання, як просвіта, доброчинство, сприяння розвитку літератури і мистецтва, інтеграція патріотичних сил для захисту держави, духовне вдосконалення суспільства, утвердження засад моральності і соціальної справедливості.

Якщо держава і церква, згідно Лесі Українці, розглядаються як незалежні і рівноправні партнери та правові суб’єкти, виникає потреба якогось об’єктивного критерію один щодо одного. Таким критерієм вона вважала права і свободи особи (та взагалі загальнолюдські цінності). Дотримуватись їх повинні і держава і церква. Таким чином можна сказати, що Леся Українка впровадила гуманістичну систему координат для державно-церковних відносин.

Чи присвячує себе особа служінню державі, чи присвячує себе служінню Богові, вона повинна мати свободу вибору і користуватись повним обсягом прав на вільну самореалізацію. У цьому відповідальному виборі особі повинні