Національний університет внутрішніх справ

Самойлов Максим Олександрович

УДК 341.95

Цивільно-правове становище громадян України

в Республіці Польща

Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата юридичних наук

Харків – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ, МВС України.

Науковий керівник | кандидат юридичних наук, доцент Ситник Олександр Михайлович, Національний університет внутрішніх справ, доцент кафедри правових основ підприємницької діяльності | Офіційні опоненти | доктор юридичних наук, доцент Жилінкова Ірина Володимирівна, професор кафедри цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого МОН України;

кандидат юридичних наук, доцент Васильченко Віталій Васильович, докторант кафедри цивільного права Київського національного університету ім.Т.Г. Шевченка МОН України. | Провідна установа | Одеська національна юридична академія МОН України (кафедра цивільного права), м. Одеса |

Захист відбудеться “15 листопада 2003 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.64.700.02 при Національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “12 жовтня 2003 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Чалий Ю.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена становленням в Україні розвинутого громадянського суспільства та побудовою суверенної, демократичної, правової і соціальної держави, яка повинна служити суспільству. Ст. 3 Конституції України закріпила головний обов'язок держави – утвердження та забезпечення прав і свобод людини. Нерозривно пов’язаний з ним проголошений у ст. 25 Основного Закону України обов’язок держави піклуватися та захищати власних громадян, які перебувають за її межами. Оскільки своєрідністю правового становища вказаної категорії громадян є подвійний характер їх підпорядкування вітчизняному (українському) правопорядку та правопорядку держави перебування, то дослідження саме іноземного правопорядку, норм іноземного законодавства, яке поряд із законодавством України безпосередньо регулює права, обов’язки та свободи громадян України, бачиться вчасним та вельми актуальним.

Зазначена проблематика досліджується в рамках науки міжнародного приватного права, оскільки метою цієї галузі права, як підкреслює професор М.М. Богуславський, є встановлення та аналіз правового статусу іноземців відносно загальновизнаних прав людини.

Практичного значення проблематика правового статусу іноземців набула у XX сторіччі. Правовий статус іноземців у різних країнах регулюється неоднаково, що визначається багатьма факторами, але насамперед залежить від чинного внутрішнього та міжнародного законодавства. Вважаємо, що не можна не погодитися з твердженням польського вченого Р. Ельріха, згідно з яким правове становище іноземних громадян передусім залежить від права держави, на території якої вони знаходяться.

Польща завжди була стратегічним партнером багатьох країн Східної Європи, перш за все України, будучи для них своєрідним “вікном до Європи”. Разом зі змінами в державному устрої Польщі, що мали місце в 1989 році, наступило і відкриття цієї держави Україні, що виразилося передусім у значному збільшенні кількості українських громадян, що відвідують її або проживають на її території. Так, за даними польського відділу статистики, у 1995 році Польщу відвідали 4 млн. 735 тис., у 1997 – 5 млн. 351 тис., у 1999 5 млн. 302 тис., у 2001 5 млн. 871 тис; у 2002 – 5 млн. 491 тис. громадян України, а загалом на території Польщі постійно перебувають від 80 до 100 тисяч українських громадян. Дані української статистики є не менш переконливими: щороку українські громадяни перетинають польський кордон в середньому шість мільйонів разів, що становить одну третину всіх поїздок українських громадян за кордон. Одночасно є у вказаних цифрах і негативна сторона – згідно з даними 1999 року кількість українських громадян, що померли на території Республіки Польща, збільшилася у десять разів в порівнянні з 1989 роком, а через необізнаність зі специфікою польського права до дипломатичних представництв України в Республіці Польща щороку з проханням про надання правової допомоги звертається до 30 тис. громадян України.

Проявом позитивного ставлення щодо громадян України, які бажають відві-дати Польщу, з 1 жовтня 2003 року після запровадження візового режиму (запровадження візового режи-му на кордоні зі “східними сусі-дами” є однією з умов вступу Польщі в ЄС) є спеціальна вказівка польського уряду про дотримання трьох принципів: “максимально пізнішого запро-вадження візового режиму, мак-симальної доступності цих віз і максимального спрощення пе-ретинання кордону для громадян України”.

Попри всю різноманітність конкретних цілей і інтересів осіб, які прибувають у Польщу, держава має вирішувати питання про регламентацію їх в’їзду і виїзду, прав і обов'язків на її території, юридичну відповідальність за порушення законів. Польща самостійно визначає правовий статус і режим перебування іноземців на її території, і в цьому знаходить прояв її суверенітет у даній сфері суспільних відносин. Останніми роками в цій державі сформувалася цілісна система нормативно-правових актів, що визначають правовий статус іноземних громадян, так зване “Право іноземців” (prawo cudzoziemcуw), яке характеризується певною специфікою.

Ані в Україні ані в Польщі до цього часу немає жодної монографічної роботи, присвяченої проблематиці цивільно-правового становища іноземців. Дослідження, проведені радянськими вченими стосовно правового становища громадян СРСР за кордоном є недостатніми та не відповідають реаліям часу i потребують перегляду. Правовому становищу іноземців присвячено здебільшого окремі розділи навчальних посібників з міжнародного приватного права. Тому вважаємо, що питання цивільно-правового статусу громадян України в Республіці Польща потребує спеціального дослідження в рамках цивільно-правового статусу громадян України за кордоном. Отже, недостатня теоретична розробленість обраної теми, її безсумнівна наукова і практична значущість і актуальність викликають необхідність проведення комплексного дослідження наявних проблем теорії інституту цивільно-правового статусу іноземців взагалі та громадян України в Республіці Польща зокрема. Не менш важливою потребою є, на нашу думку, й аналіз колізійних питань цивільного, сімейного, трудового та цивільно-процесуального права України та Республіки Польща, особливо у зв'язку з прийняттям нового Цивільного кодексу України та роботою над проектами Закону України “Про міжнародне приватне право”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до пункту 1.4. Головних напрямків наукових досліджень НУВС на період 20022005 р. та пункту 1.7. Тематики пріоритетних досліджень на період 20022005 р., затверджених Наказом МВС України № 635 від 30.06.2002 року.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз законодавства України та Республіки Польща, що регулює цивільно-правові, сімейні, спадкові, трудові та цивільно-процесуальні відносини громадян України в Республіці Польща, обґрунтування і внесення конкретних пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює вказані відносини.

Така цільова спрямованість визначила потребу в розв’язанні наступних основних задач:

розкриття змісту наукової категорії “іноземець”, якою оперує законодавство Республіки Польща та України;

аналіз особливостей цивільно-правового становища громадян України з урахуванням від їх приналежності до окремих категорій іноземців у Республіці Польща;

розкриття юридичної природи цивільно-правового становища громадян України в Республіці Польща, її змісту, структури й нормативної основи;

аналіз особливостей законодавчого закріплення цивільних прав і обов'язків громадян України в Республіці Польща як важливого елемента їх цивільно-правового статусу;

означення та аналіз відмінностей цивільно-правового статусу польських громадян та громадян України щодо обсягу їх цивільних прав;

доведення існування деяких обмежень відносно іноземців у проголошеному законодавством Республіки Польща принципі національного режиму іноземців;

дослідження колізій цивільного законодавства Республіки Польща та України, які стосуються проблематики дослідження;

розробка конкретних пропозицій і рекомендацій з питань удосконалення правового регулювання цивільно-правового становища громадян України за кордоном і підвищення ефективності механізму їх правового захисту.

Об'єктом дослідження є цивільно-правове становище громадян України в Республіці Польща.

Предметом дослідження є сучасне законодавство України та Польщі, що регулює цивільно-правове становище громадян України в Республіці Польща.

Методи дослідження. Проблематика цивільно-правового статусу громадян України в Республіці Польща розглядається перш за все з точки зору обмежень для іноземців в цивільно-правовий сфері у порівнянні з громадянами Республіки Польща, що виявляється у так званих “вилученнях” із принципу національного режиму іноземців, згідно з яким іноземці прирівнюються у правах до громадян Польщі. Не менш важливим методом є системний аналіз, за допомогою якого досліджувалися особливості польського законодавства з точки зору відмінностей від українського з метою вироблення рекомендацій щодо розв’язання існуючих колізій. Дослідження провадилося також за допомогою загальнонаукових – системного, функціонального, аналітичного та спеціально-юридичних методів – перш за все головного методу міжнародного приватного права - порівняльно-правового, історико-юридичного, формально-логічного.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше у вітчизняній науці досліджено проблеми цивільно-правового становища громадян України в Республіці Польща. Дослідження юридичної доктрини, а також законодавства України і Республіки Польща, міжнародних договорів і судової практики дозволило сформулювати i обґрунтувати наукові положення, найважливіші з яких виносяться на захист.

1. Дисертант робить висновок, що українські громадяни вважаються “іноземцями” з точки зору польського законодавства і цілком підпадають під дію законодавства Республіки Польща, що регулює правовий статус іноземців.

2. Дістав подальшого розвитку аналіз системи елементів, що складають зміст цивільно-правового становища, та цивільно-правового статусу громадян України в Республіці Польща. На думку дисертанта, цивільно-правове становище українських громадян у Республіці Польща це сукупність наступних елементів: громадянства, правосуб'єктності, системи юридичних прав, обов'язків і законних інтересів, а також правових принципів і юридичних гарантій.

3. Дисертант вперше запропонував класифікацію цивільно-правових статусів стосовно розмежування громадян України на тих, які отримали дозвіл на постійне місце перебування, і на тих, які такий дозвіл не отримали. Саме це, на думку дисертанта, є передумовою можливості повної чи обмеженої реалізації основних суб’єктивних прав громадян України в Республіці Польща (прав власності, спадкування, працевлаштування, звернення до суду, укладення шлюбу тощо).

4. Дисертант робить висновок, що правовий статус іноземців у Республіці Польща являє собою інститут польського внутрішньодержавного права, на який впливає міжнародне право, оскільки його норми застосовуються у регулюванні статусу іноземців, зобов'язуючи країну перебування надавати останнім певні права.

5. Дисертант стверджує, що більшість колізійних норм внутрішнього законодавства України відсилають до внутрішнього законодавства Республіки Польща, і власне польське цивільне законодавство з усіма його особливостями та відмінностями від вітчизняного регулює комплекс цивільних прав українських громадян у Республіці Польща.

6. Обстоюється думка, що засади регулювання цивільних прав та обов’язків громадян України в Республіці Польща відрізняються від засад регулювання цивільно-правових відносин громадян Республіки Польща. Обмеження цивільних прав громадян України найбільш яскраво виявляються у правових нормах, що регулюють можливості набуття українськими громадянами права власності на нерухоме майно, спадкування деяких видів майна, працевлаштування, укладання та розірвання шлюбів тощо.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що на підставі проведеного дослідження дисертант виробив конкретні пропозиції до законів України, Цивільного та Сімейного кодексів України. Крім того, теоретичні висновки та пропозиції дисертації можуть бути використані з метою удосконалення відповідних інститутів цивільного та міжнародного приватного права, а основні положення при підготовці підручників та навчальних посібників для студентів юридичних вузів, а також при викладанні курсу “Цивільне та сімейне право України” та “Міжнародне приватне право”.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на засіданнях кафедри цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ МВС України (м. Харків). Результати дослідження використовувались у навчальному процесі під час проведення лекцій та практичних занять з цивільного та міжнародного приватного права України. Тези дослідження було обговорено на науково-практичних конференціях, присвячених пам’яті професора О.А. Пушкіна (Харків, 21 травня 2001 року та 21 травня 2002 року), а також на науково-практичних конференціях ад’юнктів та магістрантів Національного університету внутрішніх справ (Харків, 15 березня 2000 року та 13 квітня 2002 року).

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дисертації знайшли відображення у п’яти наукових статтях та тезах науково-практичної конференції.

Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження і складається із вступу, двох розділів, що включають дев’ять підрозділів, висновків до кожного розділу та загального висновку, а також списку посилань на джерела та списку використаної літератури, який складається із 191 найменування. Обсяг рукопису становить 192 сторінки машинописного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, ступінь розробленості проблеми, визначається об’єкт та предмет, мета і задачі дослідження, його методологічна основа, нормативна й емпірична база, наукова новизна, теоретичне і практичне значення, апробація і впровадження результатів дослідження, формулюються положення, які виносяться на захист.

Розділ 1. “Поняття та сутність цивільно-правового становища громадян України в Республіці Польща” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Визначення поняття “іноземець” у законодавстві та юридичній доктрині України та Республіки Польща” автором визначається загальне правило дослідження правового статусу іноземців взагалі і цивільно-правового статусу іноземців зокрема не може бути віддільне від розгляду самого поняття “іноземець”, оскільки зміст цього поняття відображає сутність і особливості правового статусу даної категорії осіб. Саме тому дисертант аналізує співвідношення законодавств України та Республіки Польща щодо нормативного закріплення вказаного інституту. Так, відповідно до законодавства Республіки Польща (Закон “Про іноземців”), іноземцем є всяка особа, яка не має польського громадянства. Оскільки польський законодавець у зазначеному нормативному акті не вживає термінів “іноземний громадянин” і “особа без громадянства”, автором робиться висновок про “широке” розумінні поняття “іноземець”, а також про його збірне значення. Що ж стосується українського законодавства, то згідно із Законом України “Про правовий статус іноземців” іноземними громадянами вважаються особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України.

Аналіз польського Закону “Про іноземців” з його інтерпретацією поняття “іноземець”, як “всякої особи, яка не має польського громадянства”, дозволяє зробити висновок про його більш широке розуміння, оскільки на відміну від українського закону цей нормативний акт охоплює поняттям “іноземець” також і біпатридів.

Автор досліджує й первісні основи правового статусу іноземців у обох країнах. Так, відповідно до законодавства як України, так і Республіки Польща, іноземні громадяни й особи без громадянства користуються тими же правами і мають ті ж обов'язки, що і власні громадяни, в галузі цивільного, сімейного, трудового і цивільно-процесуального права. На це вказує як Закон України “Про правовий статус іноземців”, згідно з яким іноземні громадяни та особи без громадянства володіють такими ж правами, свободами та обов'язками, що і громадяни України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України чи міжнародними договорами, так і законодавство Республіки Польща, яке у подібний спосіб вирішує питання про права й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства в галузі вищезазначених відносин, про що свідчить ст. 25 Закону Республіки Польща “Про іноземців” та ст. 8 Закону Республіки Польща “Міжнародне приватне право”, в яких йдеться про охоплення іноземців на території Республіки Польща національним режимом.

З наведеного автор для цілей подальшого дослідження робить висновок, що українські громадяни вважаються “іноземцями” в розумінні польського законодавства і цілком підпадають під дію нормативних актів Республіки Польща, що регулюють правовий статус іноземців у цій країні.

У підрозділі 1.2. “Поняття та структура цивільно-правового становища громадян України в Республіці Польща” автором проводиться детальний аналіз юридичної літератури, як вітчизняної, так і польської, та робиться висновок про використання відносно правового статусу іноземців подібних дефініцій, які є досить близькими по змісту. Всі без виключення автори включають у зміст цих понять сукупність прав і обов'язків іноземців у державі перебування. Проте в юридичній літературі з приводу визначення поняття правового статусу особи існують різні точки зору. Одні автори виділяють поняття “правове становище” і “правовий статус”, інші вважають, що є єдина категорія правового статусу і становища особи. Згідно з першою точкою зору поняття правового статусу відособлено в рамках більш загальної категорії правового становища, тобто правовий статус, що складається з юридичних прав, обов'язків і законних інтересів, уявляється основою, ядром правового становища особи. Відповідно до другої точки зору правове становище і правовий статус особи це різні, але взаємозалежні і взаємно обумовлені правові явища, що мають ту саму сутність, той самий зміст. У зв'язку з розширенням змісту поняття правового становища особи у юридичній літературі воно стало розглядатися у двох значеннях: широкому і вузькому. У широкому значенні правове становище особи позначене терміном “правове становище”, а у вузькому змісті терміном “правовий статус”. Автор, поділяючи першу точку зору, обґрунтовує думку, що систему юридичних прав і обов'язків іноземця слід розглядати як основу, ядро, стрижневий елемент правового становища і визначати як правовий статус іноземця, тобто правове становище у вузькому значенні.

На цій підставі автор стверджує, що правове становище іноземних громадян у країні перебування характеризується їх громадянством, правосуб'єктністю, системою юридичних прав, обов'язків і законних інтересів, а також правовими принципами і юридичними гарантіями цих прав, обов'язків і законних інтересів. У подібний спосіб автором описується й правовий статус громадян України в Республіці Польща як юридична дефініція, зміст якої складають правосуб'єктність і система юридичних прав, обов'язків і законних інтересів українських громадян на території Республіки Польща.

Дисертант повністю поділяє вихідну позицію, сформульовану на зорі радянської науки міжнародного приватного права І.С. Перетерським, згідно з якою норми міжнародного приватного права регулюють цивільно-правові, сімейні і трудові відносини з іноземним елементом так звані “цивільно-правові відносини в широкому значенні, що виходять за межі однієї держави”. Оскільки предметом регулювання в міжнародному приватному праві є відносини цивільно-правового характеру, які включають в себе крім класичних цивільних, ще й трудові та цивільно-процесуальні відносини з іноземним елементом (так звані міжнародні цивільні відносини), цивільно-правовий статус українських громадян розглядається дисертантом у широкому значенні, з позиції міжнародного приватного права. Виходячи з цього автор робить висновок, що в аспекті міжнародного приватного права цивільно-правовий статус українських громадян у Республіці Польща це сукупність їх правосуб'єктності, юридичних прав, обов'язків у галузі цивільних правовідносин у широкому значенні, тобто у галузі цивільного, шлюбно-сімейного, трудового і цивільно-процесуального права.

У підрозділі 1.3. “Класифікація правових статусів громадян України в Республіці Польща та їх нормативне закріплення” дисертантом висвітлюються різні підстави класифікації правових статусів іноземних громадян у країні перебування. Здійснюється комплексний аналіз наступних підстав: мета приїзду, час перебування, ступінь поширення на них юрисдикції держави перебування, наявність у них особливих прав і обов'язків у відповідності з міжнародними договорами чи галузевим внутрішньодержавним законодавством і інше.

Дисертантом використовується класифікація, яка дозволяє визначити особливості правової регламентації становища громадян України в Республіці Польща на трьох рівнях:

як специфічних суб'єктів суспільних відносин у Республіки Польща у цілому;

як осіб, котрі належать до тієї чи іншої категорії іноземних громадян;

як індивідів, що володіють правами й обов'язками, властивими конкретній особі.

Відповідно до пропонованих рівнів автором зауважується розрізняється загальний, спеціальний і індивідуальний правові статуси громадян України в Республіці Польща, як співвідношення загального, особливого й одиничного.

Дисертантом вперше пропонується додаткова класифікація цивільно-правових статусів громадян України в Республіці Польща стосовно розмежування громадян України на тих, які отримали дозвіл на постійне місце перебування, і на тих, які такий дозвіл не отримали. Залежно від цього, згідно з постановами польського законодавства, громадянин України підпадає повністю або частково під дію принципу національного режиму польського законодавства. Саме це є передумовою можливості повної чи обмеженої реалізації основних та найважливіших суб’єктивних прав громадян України в Республіці Польща (прав власності, спадкування, працевлаштування, звернення до суду, укладення шлюбу тощо).

Правовий статус особи взагалі й іноземних громадян зокрема скріплюється нормами різних галузей права. У кожній галузі права всі категорії фізичних осіб мають свій галузевий правовий статус, нормативною основою якого є норми даної галузі. Тому цивільно-правовий статус іноземних громадян також має свою нормативну основу. Оскільки цивільні відносини в широкому змісті за участю іноземних громадян є предметом регулювання міжнародного приватного права, питання про те, яка нормативна основа цивільно-правового статусу іноземних громадян, повинне бути вирішено на підставі розгляду складу міжнародного приватного права.

Дисертант обґрунтовує розповсюджену у вітчизняній і польській літературі позицію, згідно з якою до складу міжнародного приватного права входять не тільки внутрішні колізійні, але й уніфіковані колізійні і матеріальні норми. Звідси можна прийти до висновку, що ці норми складають нормативну основу цивільно-правового статусу іноземних громадян. Отже, уніфіковані матеріальні норми і усі види колізійних норм разом із внутрішніми матеріально-правовими нормами внутрішнього законодавства Республіки Польща й України, що мають бути застосовані за вказівкою колізійних норм, у сукупності складають нормативну основу цивільно-правового статусу громадян України в Республіці Польща. В процесі регулювання правового статусу іноземних громадян відбувається взаємодія відповідних норм внутрішнього законодавства міжнародних договорів. Звідси автором робиться висновок, що стосовно регулювання цивільних відносин за участю українських громадян положення міжнародного договору можуть бути застосовані для визначення цивільно-правового статусу цих осіб тільки після того, як вони вже набули силу польського внутрішньодержавного права. Таким чином, норми міжнародного права, що регулюють статус іноземців, реалізуються через норми внутрішньодержавного права шляхом безпосереднього застосування норм міжнародного права.

Як вже зазначалося, правовий статус громадян України в Республіки Польща це така сукупність їх прав, свобод та обов'язків, що гарантується цією державою на основі передусім міжнародного права. Оскільки міжнародне право безпосередньо не регулює права й обов'язки іноземців, вважається, що у відношенні особи міжнародне право виявляє свою регулюючу функцію опосередковано через вплив на норми внутрішньодержавного права. Норми міжнародного права беруть участь у регулюванні статусу іноземців, зобов'язуючи країну перебування надавати іноземцям визначені права, а також передбачаючи відповідальність держави. Таким чином, дисертантом робиться висновок, що правовий статус іноземців у Польщі являє собою інститут внутрішньодержавного права, на який впливає міжнародне право.

Розділ 2 “Юридична характеристика цивільно-правового статусу громадян України в Республіці Польща” присвячується аналізу законодавства, яке регулює цивільні, спадкові, трудові, сімейні та цивільно-процесуальні права громадян України в Республіці Польща.

Підрозділ 2.1. “Здійснення права власності та інших речових прав” починається з аналізу колізійних норм українського законодавства (діючого та нового ЦК, а також проекту Закону України Про міжнародне приватне право”) щодо вказівки про право, яке має бути застосовано до речових прав громадян України за кордоном. Відповідно до ст. 5693 ЦК УРСР право власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходиться, а нове законодавство України не змінює вказаного правила, а лише його конкретизує. Це дозволяє дисертантові стверджувати, що колізійні норми внутрішнього законодавства України відсилають нас до внутрішнього законодавства Республіки Польща, а власне польське цивільне законодавство з усіма його особливостями та відмінностями від вітчизняного й регулює речові права українських громадян в Республіці Польща. Внутрішнє законодавство Республіки Польща, а саме Закон “Міжнародне приватне право” у розділі VIII ст. 24 повністю повторює постанови колізійних норм українського законодавства, цілком підпорядковуючи інститути права власності та інших речових прав регулюванню права знаходження речі, за загальним принципом lex rei sitae. З цього принципу виходять й постанови розділу III (ст. 32-34) Договору між Україною та Польщею “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах”. Принцип ж національного режиму, який повністю прирівнює українських громадян при реалізації речових прав з громадянами Республіки Польща, підпорядковує їх регуляції норм Цивільного кодексу Республіки Польща 1964 р. Головним правилом, встановленим цим законом, є правило, згідно з яким іноземець може мати повне речове право, тобто право може бути абсолютне (наприклад, право власності) чи обмежене (наприклад, право на чужі речі).

При розгляді абсолютних речових прав дисертант велику увагу звертає способам придбання права власності на нерухоме майно, а також на порядок реєстрації прав на нерухомість, оскільки ці питання можна віднести до числа найбільш актуальних питань, тому що саме вони входять до так званих обмежень до принципу національного режиму іноземців в Республіці Польща.

Автор, зупиняючись на аналізі речових прав за ЦК Республіки Польща, досліджує й не характерні для діючого цивільного законодавства України інститути, як, наприклад, набувальна давність та обмежені речові права право вічного користування, земельні та особисті сервітути, аналізуючи їх відмінності та аналогії з новим законодавством України.

У підрозділі 2.2. “Специфіка придбання права власності на нерухомість” автор обґрунтовує думку, що законодавство Польщі, яке регулює питання придбання нерухомості іноземцями, не є виключенням із широкої групи європейських держав, що вводять різноманітні обмеження для іноземців. Оскільки згідно зі ст. 32 Договору про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах між Україною та Польщею правові відносини, які стосуються нерухомого майна, визначаються законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться нерухоме майно. Це означає, що питання придбання українськими громадянами нерухомості в Республіки Польща повністю регулюється внутрішнім законодавством цієї держави, і тому всі обмеження, передбачені польським законодавцем для іноземних громадян, мають своє застосування. Головне обмеження, введене польським законодавцем для громадян України, стосується широко відомого цивільно-правового принципу свободи договору, обмежуючи який, польський законодавець забороняє вільне придбання й оборот нерухомості і віддає цю сферу під адміністративно-правове регулювання. Правовим інструментом адміністративного регулювання придбання нерухомості громадянами України є дозвіл, який видає міністр внутрішніх справ і адміністрації. Закон чітко визначає, що дозвіл повинен мати форму адміністративного рішення, тобто бути вердиктом адміністративного процесу в Міністерстві внутрішніх справ і адміністрації.

Аналізуючи практику видачі дозволів на придбання нерухомості громадянами України, дисертантом робиться висновок, що головною умовою, яка може бути прийнята до уваги міністром внутрішніх справ і адміністрації, є широкий “зв'язок з Польщею” (польське походження заявника, сімейні зв'язки з громадянами Польщі, віза на постійне місце проживання, ведення в Польщі господарської діяльності). Стосовно юридичних осіб необхідною умовою є реєстрація в Польщі юридичної особи або відкриття філії чи представництва.

Особливу увагу дисертант звертає на сутність дозволу та зауважує доцільність наступного поняття дозволу: це допуск громадянина України владою Республіки Польща до придбання нерухомості на своїй території. За своїм характером дозвіл є особистим правом, що належить тільки зазначеному в ньому індивіду і не може бути перенесено навіть при спадкуванні. Дозвіл відноситься тільки до конкретного випадку допуску громадянина України до придбання нерухомості. Саме з моменту одержання дозволу на придбання нерухомості український громадянин цілком підпадає під дію національного режиму і може набувати нерухомість без обмежень. Дисертантом розглядається можливість використання польського досвіду щодо обмеження доступу іноземців до земельного фонду в законодавстві України.

У підрозділі 2.3. “Статус в галузі спадкового права” дисертантом проводиться докладний аналіз прав та обов’язків громадян України в Республіці Польща в якості спадкодавців та спадкоємців. Оскільки колізійні норми Договору про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах між Україною та Польщею, Закону Республіки Польща “Міжнародне приватне право”, діючого та перспективного законодавства України передбачають, що у відношенні до нерухомого майна застосовується прив’язка закону місцезнаходження майна, а у відношенні рухомого майна – закону громадянства спадкодавця, легко побачити, що права громадянина України, як спадкоємця, повністю регулює внутрішнє законодавство Республіки Польща. Автор в ході дослідження принципів спадкування за законом та заповітом звертає увагу на нові для громадян України норми польського законодавства так званий голографічний заповіт, який згідно норм ст. 949 ЦК Республіки Польща може бути написаний власноручно заповідачем, для визнання його дійсності не потрібні ніякі інші формальності. Оскільки іноземні громадяни мають право на вибір мови написання заповіту, заповіт, написаний громадянином України рідною мовою, не може бути визнаним польським законодавством недійсним.

Особливу увагу дисертант присвячує розгляду специфічних спадкових прав, які відрізняють громадян України від громадян Республіки Польща та являють собою чергові виключення з принципу національного режиму. Так при спадкуванні українськими громадянами нерухомості у Республіці Польща польське законодавство застосовує спеціальні правила:

1) від громадянина України не вимагається одержання дозволу на придбання нерухомості, якщо він є спадкоємцем за законом подружжям, дитиною, батьком, братом (сестрою) спадкодавця. Цей принцип є незмінним і не містить виключень;

2) громадянин України обов'язково повинен одержати дозвіл на придбання нерухомості при спадкуванні ним нерухомості за заповітом.

Дисертантом також висвітлюється й особливий режим спадкування ще одного специфічного об’єкту спадкових правовідносин – фермерських господарств. Центральним правилом в цьому питанні є те, що окрім загальних положень про коло осіб, які прикликаються до спадкування за законом, до них встановлюються ще й додаткові вимоги. Щодо громадян України кількість додаткових вимог ще підвищується, що, на погляд дисертанта, є показником політики держави щодо зберігання земельного фонду виключно для власних громадян та являє собою наступне виключення з принципу національного режиму іноземців в Республіці Польща.

У підрозділі 2.4. “Шлюбно-сімейний статус” дисертантом здійснено комплексний аналіз прав та обов’язків громадян України в шлюбно-сімейних відносинах, які виникають на території Республіки Польща. Договір про правову допомогу та правові відносини в цивільних та кримінальних справах майже повністю підпорядковує регулювання шлюбно-сімейних прав громадян України в Республіці Польща нормам польського внутрішнього законодавства. Зі змісту даного договору (ст. 24, 25) можна зробити висновок про те, що громадяни однієї договірної держави визнаються суб'єктами шлюбно-сімейного права іншої договірної держави, і їх права й обов'язки визначаються законом, який має бути застосований за вказівкою колізійних норм, що містяться в договорах. Слідуючи за прив’язкою колізійної норми дисертантом проводиться аналіз Закону Республіки Польща “Міжнародне приватне право”, який встановлює важливе правило: іноземні громадяни можуть укладати і розривати шлюби з польськими громадянами й іншими особами відповідно до польського законодавства, й при укладенні шлюбів на території Республіки Польща, незалежно від громадянства майбутнього подружжя, форма укладення шлюбу визначається польським законодавством (ст. 15 Закону).

Оскільки матеріально-правові норми польського сімейного законодавства яскраво відрізняються від українських, дисертантом висвітлюються та аналізуються багаточисельні колізії законодавства обох країн, а саме:

можливість видачі представнику доручення на укладення шлюбу (ст. 6 Кодексу про сімю та опіку Республіки Польща);

існування кримінальної відповідальності за полігамію (позбавлення волі або обмеження волі на термін до двох років згідно ст. 206 Кримінального кодексу Республіки Польща);

відсутність нормативного регулювання визнання недійсності так званих фіктивних шлюбів;

право подружжя на укладення шлюбного контракту як до, так і у момент реєстрації шлюбу, постанови якого можуть розширювати, обмежувати або виключити спільну власність подружжя, що виникає між чоловіком та жінкою з моменту укладення ними шлюбу.

Дисертантом здійснено комплексний аналіз усіх можливостей укладання шлюбу громадянами України в Республіки Польща, а саме:

укладення на території Республіки Польща так званих “консульських шлюбів”, тобто шлюбів, що реєструються в українських дипломатичних чи консульських представництвах, згідно з чим українські громадяни, які проживають на території Республіки Польща, можуть укласти між собою шлюб у консульських установах України на підставі розпоряджень українського законодавства;

укладення шлюбів за релігійним обрядом з виявленням волі на вступ у шлюб перед священиком Польської католицької церкви (костьолу), а не перед керівником органу цивільного стану (релігійний шлюб);

- укладення релігійного шлюбу з цивільно-правовими наслідками, так званого “шлюбу з подвійним результатом”. Автором обґрунтовується думка про визнання дійсними в Україні всіх вказаних форм укладення шлюбів громадянами України в Республіки Польща, як укладених з дотриманням законодавства Республіки Польща.

Автором висвітлюються й основні питання про підстави, порядок та наслідки розірвання шлюбів громадянами України в Республіці Польща. Аналізується головна особливість польського законодавства на відміну від вітчизняного, що передбачає спрощену форму розлучення (в органах РАГСу), у відповідності зі ст. 56 СОК Республіки Польща розірвання шлюбу може мати місце винятково в суді. Дисертант також зупиняється на аналізі можливості розлучення громадян України в консульській або дипломатичній установі України в Республіці Польща, яку їм надає ст. 197 КпШС України (відповідно ст. 289 Сімейного Кодексу України).

У підрозділі 2.5 “Статус в галузі трудового права” дисертантом висвітлюються основні принципи регулювання праці громадян України в Республіці Польща. Інститут праці іноземців у Польщі регулюється різними нормативними актами, як зовнішнього, так і внутрішнього, а часом і іноземного законодавства. Колізійна норма ст. 1589 Проекту ЦК України вказувала, що сторони трудового договору можуть у письмовій формі обрати право країни, що застосовується до трудового договору, але у разі відсутності вибору права сторонами договору застосовується право країни, в якій працівник виконує свою роботу за договором. Правило проекту ЦК України повторюється й у діючій нормі ст. 8 Кодексу Законів про працю України, згідно з якою трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, регулюються законодавством держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнародними договорами України. Щодо внутрішнього законодавства Республіки Польща, то воно також врегульовує вказану проблематику виходячи з принципу застосування права країни виконання роботи (Lex loci laboris). Це дозволяє дисертанту обґрунтовувати думку, що всі прив’язки колізійних норм зовнішнього та внутрішнього законодавства обох країн є майже однаковими, що ще раз підтверджує, що питання, пов’язані з виконанням праці громадян України в Республіці Польща, підпадають під регулювання польського внутрішнього законодавства. Правова система Польщі регулює питання праці іноземців на підставі принципу регламентації можливостей працевлаштування, суть якого зводиться до одержання дозволу роботодавцем для іноземця у відповідному органі державної влади. У ст. 50 п. 1 Закону Республіки Польща “Про працевлаштування і протидію безробіттю” визначається, що “роботодавець може працевлаштувати або надати іншу оплачувану роботу на території Польщі іноземцю, що не має дозволу на постійне місце проживання або статусу біженця, тільки після одержання дозволу директора Окружного відділу праці, якщо іноземець одержав право на проживання і згоду на працевлаштування в цього роботодавця”. Сама правова конструкція, що стосується допуску іноземного громадянина до праці в Республіці Польща, на думку дисертанта, є досить непростою. Складається вона з двох дозволів регламентаційної природи, спрямованих двом суб'єктам роботодавцю і зацікавленому роботою іноземцю. Таким чином, з однієї сторони знаходиться дозвіл для роботодавця, а з іншого боку дозвіл на проживання в Республіці Польща для іноземного громадянина і згода на його працевлаштування. Органом, який видає дозволи і згоди, є директор Окружного відділу праці, а в питаннях, що стосуються дозволів на перебування, цим органом є польське дипломатичне чи консульське представництво. Одержання роботодавцем дозволу на працевлаштування громадянина України разом з одержанням самим громадянином згоди на працю і права на перебування в Польщі дають підставу до укладання трудового договору на термін, позначений у дозволі.

Український громадянин, що легально працює в Республіці Польща, підпадає під дію національного режиму законодавства, тобто під загальну регуляцію польського трудового права нарівні з польськими громадянами. Дисертантом аналізуються й негативні наслідки нелегальної праці українських громадян у Польщі. Так, згідно з Законом “Про працевлаштування і протидію безробіттю” подібна праця є правопорушенням і, як наслідок, до кримінальної відповідальності залучаються як працівник, так і роботодавець. Так, згідно ст. 64 п. 1 Закону Республіки Польща “Про працевлаштування і протидію безробіттю” штрафу (у розмірі трьох рівнів мінімальної заробітної плати) згідно ст. 64 п. 2 Закону підлягає іноземний громадянин, що працював без дозволу і згоди директора ОВП. Звідси випливає й інша санкція - нелегальна праця громадянина України в Польщі є передумовою застосування у його відношенні згідно ст. 52 п. 4 Закону Республіки Польща “Про іноземців” примусової депортації з території Польщі.

У підрозділі 2.6 “Цивільно-процесуальний статус” міститься аналіз норм внутрішнього та зовнішнього законодавства України та Польщі які регулюють права та обов’язки громадян України в Республіці Польща в галузі цивільного процесу. Так, ст.1 Договору про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах між Україною та Польщею впроваджує основне правило відносно цивільно-процесуальних прав громадян України в Республіці Польща, згідно з яким дана категорія осіб користується на території Польщі у відношенні своїх особистих та майнових прав таким же правовим захистом, як і громадяни цієї держави. На підставі цього робиться висновок, що, по-перше, колізійні норми Договору про правову допомогу та правові відносини у цивільних