ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Н.КАРАЗІНА

Адамовський Володимир Іванович

УДК [341.43 (477) /1950”] : 314.745.4

ДЕПОРТАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ: ПРИЧИНИ, НАСЛІДКИ, ШЛЯХИ ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник –

Офіційні опоненти –

Провідна організація – |

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ДАНИЛЮК Юрій Зіновійович, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник.

доктор історичних наук, професор НЕСТУЛЯ Олексій Олексійович, Полтавський університет споживчої кооперації України, ректор;

кандидат історичних наук МІСІНКЕВИЧ Леонід Леонідович, Хмельницький інститут регіонального управління та права, декан юридичного факультету.

Донецький національний університет (кафедра історії України) Міністерства освіти і науки України, м. Донецьк.

Захист відбудеться 11 червня 2004 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університеті ім. В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. IV – 65).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий 7 квітня 2004 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах національного і культурного відродження України все більшого значення набуває дослідження тих сторінок її історії, які протягом тривалого часу в силу ідеологічних міркувань залишалися поза увагою істориків, політологів, соціологів, економістів. Йдеться, в першу чергу, про масові депортації населення України, які відбувалися перманентно протягом першої половини ХХ століття.

Практика депортацій з’явилась в роки Першої світової війни і була характерною для всіх протидіючих сторін. Царський уряд Росії попри всі застереження інтернував і депортував німецьких громадян, галицьких українців, євреїв, які перебували в прикордонній зоні та театрі бойових дій. В свою чергу Німеччина виселяла громадян російської, української та білоруської національності, які, нібито, могли впливати на хід військових дій.

Особливо масового характеру набули депортації населення в радянський період історії нашої країни. В полі зору радянських органів опинилися численні представники української інтелігенції, селянство, працівники промислових підприємств, священнослужителі, віруючі та інші.

Злочинною була депортація українського селянства в період суцільної колективізації сільського господарства. Вся подальша практика переконливо довела, що зазначена акція підірвала основи селянського господарства.

Нічим не можна виправдати масові депортації громадян України за національною ознакою, що здійснювались у другій половині 30-х років. Виселення поляків і німців та інших не лише не мали під собою обґрунтованих правових підстав, а й здійснювались за відсутності елементарних умов для розміщення і розселення спецпереселенців.

Нова хвиля депортацій спостерігалася наприкінці 1939 року, коли було прийнято рішення вищого політичного керівництва СРСР про депортацію “осадників”, “лісової сторожі”, членів західноукраїнських політичних партій, інших представників польських владних структур із Західної України, включеної до складу УРСР. В список депортованих потрапили і представники української інтелігенції, котрі, нібито, збуджували “націоналістичні настрої серед західноукраїнського населення.

Непоправних втрат від депортації зазнало західноукраїнське населення в 1944-1945 роках, після визволення Західної Волині, Східної Галичини, Буковини, Закарпаття від фашистської окупації. Від самого початку цієї акції спостерігалися масові репресії діячів українських громадських організацій, вояків Української повстанської армії та членів їх сімей, інших осіб, чия діяльність потрапила в поле зору радянських спецслужб. Великим злочином тоталітарної системи стали масові каральні акції проти народів Криму, які не лише згубно позначилися на самобутній культурі зазначених етносів, а й стали причиною для загострення міжнаціональних відносин у майбутньому.

Виходячи з цього, досліджувана тема є актуальною. Вона дозволяє не лише узагальнити негативний досвід, щоб не допустити подібного в майбутньому, а й увічнити пам’ять сотень тисяч наших співвітчизників, які стали заручниками тоталітарної держави.

Предметом дослідження є масові депортації народів України в першій половині ХХ століття, їх причини, форми і методи, політичні, економічні та соціальні наслідки, а також шляхи їх повернення на батьківщину.

Об’єктом дослідження є діяльність вищого партійно-державного керівництва СРСР та УРСР, місцевих владних структур, правоохоронних органів, які приймали конкретні рішення щодо масових депортацій народів з території України, спрямовували в цьому плані практичні заходи органів ДПУ, НКВС, НКДБ, формували серед населення відповідну громадську думку.

Хронологічними рамками дисертації є період першої половини ХХ століття, коли депортації населення мали масовий характер та негативні наслідки для економіки, історії та культури України.

Територіальні рамки дисертації обмежуються територією УРСР за тогочасним адміністративно-територіальним поділом, а також Криму, який увійшов до складу України у 1954 році.

Метою роботи є вивчення причин, ходу та наслідків масових депортацій населення, конкретних форм і методів їх здійснення, з’ясування масштабів зазначених злочинних акцій.

Для реалізації поставленої мети дисертант ставив перед собою такі основні завдання:

- проаналізувати законодавчі та нормативні акти вищих органів державної влади та управління, постанови вищого політичного керівництва СРСР та УРСР, місцевих партійних та радянських органів, спецслужб, пов’язаних з плануванням і здійсненням масових депортацій народів з території України;

- з’ясувати основні тенденції і характерні особливості масових депортацій народів України в роки Першої світової війни, періоду функціонування радянської влади у 20 – 30-х роках, другій половині 40 – першій половині 50-х років;

- зіставити і критично оцінити статистичний матеріал стосовно масових депортацій громадян, який на сьогодні введений у науковий обіг, але має серйозні розбіжності;

- ввести в науковий обіг матеріали усної історії – розповіді, спогади, свідчення тих, хто був депортований у різний час з території України.

Методологічну основу дисертації становлять головні принципи історичного пізнання – об’єктивність та історизм. У роботі застосовані проблемно-хронологічний, історико-статистичний, порівняльний та структурно-системний методи дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на її сторінках вперше в українській історіографії на основі широкого кола архівних джерел, вітчизняної та зарубіжної літератури, комплексно аналізуються причини, хід і наслідки масових депортацій народів з території України, висвітлюються місце і роль в проведенні зазначених акцій вищого партійно-державного керівництва СРСР та УРСР, місцевих партійних та радянських органів, спецслужб, розкривається трагічна доля тих, хто в силу незрозумілих для них причин опинився далеко від батьківщини, розірвав свої родинні зв’язки, активно продовжував боротися за відновлення своїх громадянських прав.

Дисертант у дослідженні :

- розкрив основні причини, форми і методи, трагічні наслідки масових депортацій народів з території України в першій половині ХХ століття, дав їм моральну і правову оцінку, показав негативну реакцію, яку викликали зазначені акції серед населення, світової громадськості, розкрив умови, в яких перебували спецпоселенці (спецпереселенці, трудпоселенці) далеко від історичної батьківщини;

- проаналізував основні законодавчі і нормативні акти, постанови вищого державного і партійного керівництва, у відповідності до яких здійснювались масові депортації народів з території України, визначив логіку і послідовність в прийнятті подібних рішень;

- дослідив механізм здійснення масових депортацій, які здебільшого не лише не мали правових підстав, а й проходили у вкрай складних умовах за відсутності належної кількості транспортних засобів, організації харчування і надання медичної допомоги в дорозі, створенні необхідних умов для розміщення спецпереселенців на місцях;

- відобразив внесок спецпоселенців в економічний розвиток північних регіонів СРСР, Туркменістану, Казахстану та інших союзних республік колишнього СРСР, розвиток яких вимагав припливу нових трудових ресурсів;

- показав справжню роль Всесоюзного та Республіканського переселенських комітетів, які “прихованими засобами” на добровільно-примусовій основі сприяли здійсненню масових депортацій населення;

- провів аналогії з масовими депортаціями народів, які здійснювались в інших регіонах СРСР, виявив спільне і відмінне в реалізації зазначених процесів;

- ввів у науковий обіг нові документальні матеріали центральних державних архівів Російської Федерації, України, місцевих державних архівів, Державного архіву Служби безпеки України, які здебільшого сконцентрувалися в управліннях СБУ в областях.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення і висновки можуть стати основою для підготовки відповідних підручників і посібників, введення нових нормативних і спеціальних курсів на гуманітарних факультетах вищих навчальних закладів різного рівня акредитування, формування законодавчих і нормативних актів стосовно депортованих народів, підготовки розгорнутої програми увічнення пам’яті наших співвітчизників засобами монументалістики.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконувалось відповідно до Державної програми підготовки науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, затвердженою постановами Президії Верховної Ради України від 6 квітня 1992 року № 2256 – ХІІ та Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1992 року № 530, а також науковою тематикою Інституту історії України НАН України.

Апробація дисертації пройшла на Х Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства (Донецьк, 2001 рік), Міжнародній науковій конференції “Архіви та краєзнавство: шляхи інтеграції” (Київ-Трускавець-Дрогобич, 2003 рік), ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам’янець-Подільський, 2003 рік), круглих столах Головної редколегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, засіданнях відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України. Її основні положення знайшли своє відображення в чотирьох статтях опублікованих в фахових виданнях за спеціальністю 07.00.01 – історія України.

Структура дисертації відповідає її меті та завданням. Вона побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, чотирьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та літератури, що налічує 303 позиції. Загальний обсяг дисертації - 179 сторінок, з урахуванням списку джерел та літератури - 200 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, визначається її актуальність, предмет, об’єкт, мета, завдання та методологічні основи дослідження, вказуються хронологічні та територіальні рамки, зв’язок роботи з науковими програмами, висвітлюється новизна і практичне значення, подаються відомості про апробацію дисертаційної роботи, обґрунтовано структуру дисертації.

У першому розділі “Стан наукової розробки теми та джерельна база дослідження” дисертант намагався з’ясувати співвідношення понять “депортація”, “вислання”, “заслання”, прийшов до висновку, що, незважаючи на певні юридичні нюанси, вони практично тотожні. В зазначених поняттях не зміг до кінця розібратися І.Винниченко Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. – К.: Рада, 1994 . – 124 с., чия праця і досі вважається однією з перших в українській історіографії. Більш фундаментальними виглядають праці, В.Зємского Зємсков В. Спецпоселенцы (по документации НКВД – МВД СССР) // Социологические исследования. - № 11. - 1990. – С.3-17; Земсков В. “Кулацкая ссылка” в 30-е годы // Социологические исследования. – 1991. - № 10. – С.3-21; Земсков В. ГУЛАГ (историко-социологический аспект) // Социологические исследования. - 1991. - № 6. – С.10-27., які отримали доступ до тих документальних масивів, які до цього часу були закритими для дослідників.

Зокрема В.Зємсков, займаючись на цій документальній базі проблемою спец переселенців, зумів дати докладну і достовірну статистику тих, хто перебували у так званому куркульському засланні, показати місця їх розселення, ті умови, в яких перебували спецпоселенці (спецпереселенці, трудпоселенці). Важливо, що В.Зємсков одним з перших в російській та зарубіжній історіографії зумів проаналізувати законодавчі та нормативні акти, які відкривали шлях депортованим для повернення на свою історичну батьківщину.

Проблемою масових депортацій населення в період здійснення масової колективізації активно займався І.Зеленін Зеленин И.Е. Осуществление политики “ликвидации кулачества как класса” (осень 1930-1932 гг.) // История СССР. – 1990. - № 6. – С.31-49., що в руслі вже підготовлених праць розширив уявлення дослідників і широкого загалу стосовно куркульського заслання, яке негативним чином відбилося на долі численних селянських родин.

Більш конкретніше використовував український матеріал відносно масових депортацій населення М.Бугай Бугай М.Ф. Депортація населення України (30-50-і роки) // Український історичний журнал. – 1990. - № 10. – С.20-26; Бугай М.Ф. Депортації населення України (30-50-і роки) // Український історичний журнал. – 1990. - № 11. – С.12-20., який опублікував серію статей в “Українському історичному журналі”. Суттєвим недоліком його праць є те, що в своїх дослідженнях вчений здебільшого спирається на загальносоюзні матеріали, хоча механізм депортацій, вислання і заслання населення України мав свою специфіку і характерні особливості. Саме це намагалися відобразити канадський дослідник Л.Віола та український вчений В.Васильєв Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930 рр.). – Вінниця: Логос, 1997. – 524 с., які до підготовки своєї праці намагалися залучити місцеві матеріали.

Важливі аспекти проблем, пов’язаних з масовими депортаціями українського населення порушив І.Білас Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 т. – К.: Либідь; Військо України, 1994. – Т.1. – 428 с; Білас І. Етапи депортації українського населення (1944-1947 рр.). – Українська діаспора, 1992. – 179 с. . Заслуговує на увагу його теза про те, що масове виселення населення проведене на рубежі 30-х – другій половині 40-х років мали свій органічний зв’язок з тими негативними процесами, що відбувалися в Україні в 20 – 30-х роках.

Окремі питання досліджуваної проблеми піднімає в своїх роботах цілий ряд авторів. Зокрема В.Очеретянко Очеретянко В. Ідеологічне обґрунтування політичних репресій щодо української інтелігенції (1917-1920 рр.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. – Випуск 11. – К., 2000. – С.322-337; Очеретянко В. Грудневі 1923 р. події на Соловках // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. – К., 1998. – С.105-111; Очеретянко В. Заґратована думка. – К., 2000. – 150 с. ґрунтовно відображає питання депортацій української інтелігенції, зініційованої вищим політичним керівництвом СРСР і особисто В.І.Леніним. Свій власний непересічний погляд на це висловив доктор історичних наук В.І.Гусєв Гусєв В. Застосувати як одну з репресивних мір проти професури вислання за межі Федерації // Віче. – 1994. - № 10. – С.119-128., який не лише розкрив механізм прийняття відповідних рішень, а й ті причини, які заважали впровадженню їх у життя. У деяких працях подаються не лише загальні статистичні відомості, а й долі окремих представників української інтелігенції, які в числі інших були депортовані з України в період 20 – 30-х років. Йдеться, в першу чергу, про фундаментальну працю “Репресоване краєзнавство (20-30-і роки)”, автори котрої зуміли вперше в українській історіографії ввести в науковий обіг документальні матеріали колишніх спецслужб, науково-біографічна книга “Реабілітовані історією”. Характерно, що на їх сторінках і науковці, і звичайні читачі довідались про життєвий шлях багатьох наших співвітчизників, які були вислані за межі історичної батьківщини і згодом в місцях нового місця проживання виявили свій талант і щиру повагу до тих, хто підтримав їх в складну хвилину. Серед них В.Пархоменко Ричка В.М. Дослідник сивої давнини (В.О.Пархоменко) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.58-64., В.Щепотьєв Бабенко Л.Л. Блискучий талант (В.О.Щепотьєв) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992.– С.64-70., М.Рудинський Нестуля О.О. Щиро закоханий в історію (М.Я.Рудинський) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава: Рідний край, 1992.– С.80-89., Н.Онацький Граб В.І. Покликання служити людям (Н.Х.Онацький) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.89-94., І.Капустянський Граб В.І. Яскраве, неспокійне життя (І.Н.Капустянський) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.94-99., С.Таранушенко Нестуля О.О. Скарбом завдячуємо йому (С.А.Таранушенко) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.99-105., В.Грінченко Нестуля О.О. Невтомний літописець рідного краю (В.А.Грінченко) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.105-112., М.Філянський Граб В.І. Нерозривно пов’язаний з Україною (М.Г.Філянський) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.112-117., Ю.Михайлів Нестуля О.О. Біля джерел української культури (Ю.С.Михайлів) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.117-124., Я.Риженко Нестуля О.О. З криниць народної творчості (Я.О.Риженко) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.124-131., М.Криворотченко Данилюк Ю.З. З любов’ю до рідного краю (М.Г.Криворотченко) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.164-168., О.Удовиченко Єрмак О.П. З тавром ворога народу (О.Г.Удовиченко) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.322-325., М.Борисенко Наливайко І.М. Організатор промислового виробництва (М.Є.Борисенко) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава: Рідний край, 1992. – С.329-332., З.Тищенко Данилюк Ю.З. Трагічна доля комбрига (З.П.Тищенко) // Реабілітовані історією. - Київ-Полтава, 1992. – С.358-363..

Окремі праці, присвячені політичним репресіям і масовим депортаціям священнослужителів та віруючих. Перші спроби розробки зазначеного питання були запропоновані першим патріархом УАПЦ Мстиславом. Завдяки його особистим зусиллям вийшов чотирьохтомник “Нарис історії Української православної церкви”, підготовлений до друку І.Власовським Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. – Ч.1. – Друге видання. – Нью-Йорк – Київ, Українська Православна Церква Київського Патріархату, 1990. – 384 с.. В четвертому томі видання, незважаючи на відсутність конкретних статистичних викладок, наводиться життєпис тих ієрархів, які зазнали переслідувань в період ліквідації Української автокефальної православної церкви.

Досить плідно працює над проблемою масових репресій серед священнослужителів і віруючих О.Нестуля Нестуля О. Перші кроки в діяльності пам’яткоохоронних органів. 1917-1920 рр. // Охорона, використання та пропаганда пам’яток історії та культури в Українській РСР. (Збірник методичних матеріалів в шести частинах). – Ч.4.- К., 1989. – C.46-64; Нестуля О. Охорона пам’яток історії та культури. 1926-1941 рр. // Охорона, використання та пропаганда пам’яток історії та культури в Українській РСР. (Збірник методичних матеріалів в шести частинах). - Ч.2.– К., 1989. – 171 с., який зумів розкрити тісний і нерозривний зв’язок переслідування церковних діячів і віруючих з тією внутрішньою і зовнішньою політикою, яка здійснювалась в 20 – 30-х роках, розв’язанням економічних та ідеологічних питань.

Завдяки практичній допомозі Інституту історії України НАН України, Головної редакційної колегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” значно розширив рамки досліджуваної теми член-кореспондент АПН В.Пащенко Пащенко В. Свобода совісті в Україні. Міфи і факти 20-30-х років. – К.: МПЦ, 1994. – 249 с., який зробив доступними для широкого загалу матеріали сфабрикованих кримінальних справ, на основі яких проводилась депортація священнослужителів і віруючих. Йдеться, в першу чергу, про вигадану справу “Істинно православної церкви” тощо.

Цікавий матеріал з цього приводу опублікований в “Мартирології українських церков” Мартирологія українських церков: У 4 т. – Торонто-Балтимор: Укр. вид-во “Смолоскип”, 1987. – Т.1. – 1207 с., в працях Д.Вєдєнєєва і С.Шевченко Вєдєнєєв Д., Шевченко С. Українські Соловки. – К.: “ЕксОб”, 2001. – 208 с., С.Албула Албул С. Поїзд вирушає на Схід: Спогади колишнього спецпереселенця. – Хмельницький: “ЛІК”Лтд, 1994. – 24 с., С.Куцая Куцай С. 368 діб в сталінсько-беріївських концтаборах. – Луцьк: Надстир’я, 2001. – 244 с., Ю.Бойко Бойко Ю. Російські історичні традиції в більшовицьких розв’язках національних питань. – Париж: Націоналістичне видавництво в Європі, 1964. – 175 с., М.Галія Галій М., Новицький Б. Геть Маску! Національна політична Радянська Україна в світлі документів. – Львів-Прага, 1934. – 128 с., Б.Новицького, С.Дукельського Дукельський С. ЧК-ГПУ// Український історичний журнал. – 1989. – №8. – С.34-47., В.Дубровського Дубровський В. 2-й Відділ БАМЛАГу ГПУ-НКВД. – Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1965. – 78 с., К.Альбрехта Альбрехт К. Власть Сталина. – Берлин, 1989. – 87 с., Д.Андрієвського Андрієвський Д. Російський колоніялізм і совєтська імперія. – Париж: Націоналістичне видавництво в Європі, 1958. – 108 с..

Серед колективних праць певною мірою виділяються збірники антибільшовицького блоку народів, що містять в собі матеріали численних міжнародних,     правозахисних організацій стосовно депортацій, переслідування українського селянства в період суцільної колективізації. Такі збірки під егідою Організації українських націоналістів регулярно видавалися в 50-80-х роках ХХ століття Дороги за колючую проволоку. Сборник воспоминаний, очерков о людях ГУЛАГа и о правозащитных движениях в Одессе. – Одесса: Астропринт, 1996. – 258 с; Рейд у вічність. – К.: Діокор, 2001. – 126 с; Голгота мільйонів. – К.: Стилос, 2002. – 100 с..

На жаль, в силу соціальної загостреності проблеми відсутні праці в яких би належним чином на необхідному науковому рівні висвітлювалось питання масової депортації українського населення в другій половині 40-х років в зв’язку з його безпосередньою участю або підтримкою ОУН, загонів Української повстанської армії.

Відсутність належного рівня і ступеня дослідження проблеми певним чином відіграли негативну роль у визначенні чисельності депортованих “активних учасників і бандпосібників ОУН та УПА”, з’ясуванні подальшої долі наших численних співвітчизників.

Можливо, більш ґрунтовно було б варто підійти до вивчення депортацій польського населення, яке відчуло на собі ставлення радянської влади вже в перші дні після звільнення західноукраїнських земель від фашистських загарбників. Відразу перед входженням радянських військ на Західну Україну були практично повністю депортовані офіцери і солдати Армії Андерса, яка орієнтувалася на лондонський емігрантський уряд Польщі. Інтернувались і депортувались приблизно в той же час особи причетні до Армії Крайової, причому переважна більшість з них надавала комбатантам АК лише дуже відносну допомогу, що виявлялась у виділенні їм продуктів харчування, одягу, взуття, білизни. Разом з тим, навіть ці по-людському гуманні дії, ставали основою для звинувачувальних висновків стосовно польських громадян. І в цьому випадку, як і в попередньому, кількість депортованих польських громадян залишається невизначеною. Навіть автор і співавтор цілого ряду статей з такої проблематики О.Гур’янов Гурьянов А. Интернирование – один из видов советских репрессий против поляков и польских граждан // Репрессии против поляков и польских граждан. – М., 1997. – С. 35-47. з винятковою обережністю підходить до кожної названої ним цифри.

Дослідженню масових депортацій населення в першій половині ХХ століття певною мірою перешкоджає відсутність монографій, присвячених масовим депортаціям народів Криму в 1944 році. Наявні науково-популярні видання не можуть вичерпати усієї глибини тієї проблеми, яка стосується складних і суперечливих моментів міжнаціональних стосунків.

Очевидно, своєрідний прорив в дослідженні цієї і інших проблем, пов’язаних з депортацією, висланням, засланням народів України повинна зробити публікація цілого ряду збірників документів, які дозволять краще зорієнтуватися в зазначеній тематиці як фахівцям, так і всім небайдужим до долі майбутнього країни. Перші кроки в цьому напрямку вже зроблені. Найбільш фундаментальним в цьому плані виглядає збірник, підготовлений Інститутом українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. Позитивної оцінки заслуговують також збірники документів, впорядковані Г.Ковтуном, Ю.Данилюком Ковтун Г., Войналович В., Данилюк Ю. Масові незаконні репресії 20-х – початку 50-х років на Полтавщині // Реабілітовані історією. – Київ-Полтава, 1992. – С.5-49. , С.Червонною Червонная С.М. Возвращение и интеграция крымских татар в Крыму: 1990-е годы. – Москва: РАН, 1997. – 206 с.

та іншими.

Таким чином, аналізуючи наявну літературу можна твердити, що незважаючи на її чисельність в українській історіографії відсутні комплексні дослідження, присвячені масовим депортаціям народів України.

В розв’язанні поставлених дисертантом мети та завдань, важливу роль відіграла джерельна база, наявна в центральних державних архівах України, Росії, державних архівах областей, Державного архіву Служби безпеки України та його обласних управлінь тощо. Певну цінність являють собою матеріали “Окремої папки”, постанов політбюро, ЦК КП(б)У, в якій висвітлюються рішення щодо депортацій українського населення не лише партійно-державного керівництва країни, а й Союзу РСР (ЦДАГО України. – Ф.1, оп.16.) Наявні в ній документи свідчать про те, що подібні “переселення народів” здійснювались лише з санкції вищого політичного керівництва СРСР, перебували під його безпосереднім контролем. В цьому можна переконатися, звернувшись до архівних фондів особистої канцелярії голови Раднаркому СРСР, НКВС СРСР, вищих союзних органів влади та управління, які відклалися в Державному архіві Російської Федерації.

Матеріали фонду 1 (Центральний комітет Комуністичної партії України) ЦДАГО України дали можливість через інформації, спецповідомлення, довідки надісланих на адресу відділів ЦК КП(б)У, звітів та листування ЦК КП(б)У на адресу ЦК ВКП(б) висвітлити позицію українського вищого партійно-державного керівництва щодо процесу депортації, поточну роботу “тимчасових комісій по переселенню політично неблагонадійного елементу”.

Дублюючи певні документи ЦК ВКП(б), вони показують, що партійно-державне керівництво України прагнуло не лише реалізувати поставлену перед ним мету, а й, спираючись на тогочасні внутрішньополітичні та ідеологічні завдання, намагалося виступати з власною ініціативою щодо депортацій українських громадян.

Втілення в життя накреслених рішень деяким чином відображають фонди губкомів, окружкомів, обкомів КП(б)У, губернських, окружних, обласних, районних, сільських виконавчих комітетів, які знаходяться в державних архівах Вінницької, Дніпропетровської, Львівської, Хмельницької областей. Місцеві партійні та виконавчі органи виконували всю чорнову роботу стосовно виселення колишніх активних діячів колишніх політичних партій і громадських організацій, інтелігенції, селянства, значного числа представників малих народів, що проживали на той час на території України.

Інформації, звіти, статистичні дані губернських, окружних, обласних комісій по переселенню детально розкривають ідеологічні засади, критерії відбору кандидатів на депортацію, діяльність керівників партійних та владних органів на рівні села, району, округу, області.

Цінним джерелом вивчення депортацій населення України стали архівно-слідчі справи громадян, які зазнали необґрунтованих політичних репресій у досліджуваний період, що знаходяться в Державному архіві Служби безпеки України, відомчих архівах Дніпропетровського, Житомирського, Івано-Франківського, Львівської, Одеського, Полтавського, Чернігівського обласних управлінь СБУ. Матеріали справи свідчать про упередженість, а то і пряму фальсифікацію необхідності депортації громадянина. Але більшість громадян були вивезені без будь-якого оформлення кримінальної справи, відповідно до постанови вищого партійно-державного керівництва. Періодичні інформації керівників місцевих відділів (управлінь), республіканського управління ГПУ-НКВС-МДБ України до ЦК КП(б)У та ВКП(б) дають можливість простежити механізм підготовки, перебіг, умови транспортування та розміщення депортованих, узагальнити статистичні дані тощо. Окремо слід зазначити інформаційні звіти місцевих органів ГПУ-НКВС-МДБ стосовно аналізу настроїв населення, яке мало депортуватися та реакцію пересічних громадян на депортацію окремих національних чи соціальних груп. Співробітники радянських спецслужб, аналізуючи настрої та реакцію населення, робили свого роду соціальний зріз – тут представлено типові висловлювання партійних та радянських чиновників, робітників, селян, вчителів, наукових працівників, інших представників наукової та творчої інтелігенції. Звичайно, при користуванні такого рівня звітами слід мати на увазі суб’єктивізм співробітників спецслужб, бажання надати очікуваний вищим партійним керівництвом матеріал, підтвердити жорстку необхідність розширення власного впливу.

У другому розділі “Депортації населення в ході Першої світової війни” розглядаються основні питання масових депортацій у роки Першої світової війни, доводиться, що в ході бойових дій та в період окупації Галичини російськими військами, царським урядом здійснювались депортації українського населення, яке здебільшого вивозилось до північних районів Росії.

Зростання антинімецьких настроїв в Російській імперії в цілому і в Україні зокрема спостерігається вже в другій половині ХІХ століття, коли було прийнято ряд законодавчих і нормативних актів, що обмежували права поселенців, перешкоджали нормальному функціонуванню їх господарств, промислових підприємств, торгівельних закладів. Така позиція уряду була зумовлена переорієнтацією зовнішньополітичного курсу Росії на Англію та Францію. З початком Першої світової війни німецькі поселенці, громадяни інших національностей, піддані Німеччини та Австро-Угорщини розглядалися як потенційні супротивники Російської імперії. Німецьке оточення імператора Миколи II через політичні причини (фінансову могутність та політичний вплив франко-англійської групи, громадська думка тощо) не змогло захистити своїх співвітчизників.

Депортації німецького населення в роки Першої світової війни завдали серйозної шкоди економіці, науці, освіті, культурі як Російської імперії в цілому, так і України зокрема. Були порушені технологічні процеси у сільськогосподарському машинобудуванні, виробництві лаку та фарби, необхідних компонентів для хімічної промисловості, зруйновано торгівельну інфраструктуру. Незважаючи на те, що депортації і репресії в 1917 році пішли на спад, становище німців в Україні, які підтримували окупаційні війська, залишалося ще досить складним, оскільки їх позиція викликала граничне невдоволення корінного населення.

Депортації торкнулися не лише німецького населення, а й інших народів, що проживали на території України, в першу чергу євреїв, яких звинувачували в шпигунстві, поширенні ворожих слухів серед населення тощо.

У третьому розділі “Депортація як один з засобів формування тоталітарної системи (20-і – кінець 30-х років)” констатовано, що масові депортації українського селянства, наукової, технічної та творчої інтелігенції, робітництва торкнулися долі більше 3 млн. громадян, які були виселені за межі України, зазнали величезних моральних та матеріальних втрат. В той же час депортації польського, німецького, єврейського населення стало супровідним фактором для згортання політики коренізації, яка, врешті-решт, призвела до ліквідації національних районів, національних культурних закладів, породжувала недовіру до тих наших співвітчизників, які пов’язали свою долю з Україною.

Депортації населення України в 20 - 30-х роках ХХ століття проводилися без будь-яких наявних на те правових підстав, відповідно до постанови політбюро ЦК ВКП(б), яке дублювалося ЦК КП(б)У. На основі політичних вказівок приймали відповідні постанови РНК СРСР та РНК УРСР.

Лише після смерті Й. Сталіна було схвалено законодавчі акти, які сприяли поновленню прав депортованих. 5 липня 1954 року Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову “Про зняття певних обмежень в правовому становищі спецпоселенців”. У відповідності з нею знімалися з обліку діти спецпоселенців, що не досягли 16-річного віку, діти спецпоселенців старших 16-ти років, які перебували на навчанні. 13 серпня 1954 року за рішенням союзного уряду “Про зняття обмежень по спецпоселенню з колишніх куркулів”, звільнялися селяни депортовані в 1929-1933 роках. У 1955 році Радою Міністрів СРСР було прийняте рішення “Про видачу спецпоселенцям паспортів”. Все це поступово відкривало їм шлях для повернення на історичну батьківщину.

У четвертому розділі “Депортації населення наприкінці 30 – в 40-х роках” простежується нова хвиля масових депортацій населення України наприкінці 30 – в 40-х роках. Серед перших масові депортації торкнулися польського населення Західної України. Йдеться, в першу чергу, про польських державних, політичних та громадських діячів, учених, військовослужбовців, всіх хто не вписувався в рамки тогочасної радянської політичної системи.

В досліджуваний період, вістря політичних репресій було спрямоване і проти членів ОУН - УПА. Водночас, в масовому порядку були депортовані з території України члени сімей вояків ОУН-УПА та їх прихильників, провина яких не була доведена в судовому порядку.

В зазначений час здійснювались масові депортації населення за релігійними ознаками, під які підпадали священнослужителі і віруючі Української греко-католицької церкви, православної та католицької церкви, представники цілого ряду протестантських течій в християнстві.

У п’ятому розділі “Депортація народів Криму” показується, що масові незаконні депортації в 1944 році торкнулися, окрім кримських татар, й інших народів, що населяли територію півострова. Основним приводом стало звинувачення народів у масовому співробітництві з німецько-фашистськими окупантами.

Масові депортації в Криму ніякою мірою не підкріплювались необхідною законодавчою і нормативною базою. Операції здійснювалися відповідно рішень політбюро ЦК ВКП(б), оперативних наказів НКВС та НКДБ СРСР.

Свідченням незаконності прийнятих рішень щодо репресованих народів стало прийняття в 50-80-х роках ХХ століття законодавчих актів, спрямованих на реабілітацію репресованих народів, вирішення проблем забезпечення їх прав і свобод, національно-культурних потреб. Розпад СРСР значно уповільнив процес адаптації репресованих народів, звідки вони були депортовані в середині – другій половині 40-х років.

Державна незалежність України сприяла поверненню депортованих народів на історичну Батьківщину. На жаль, реалізація урядової програми адаптації репресованих народів Криму в умовах економічної скрути, неврегульованого законодавчого поля іноді призводить до прикрих соціальних спалахів.

На теперішній час в Україні докладається всіх зусиль щоб винести певні уроки з цієї трагедії, увічнити пам’ять тих, хто став жертвою різного роду репресивних заходів. Одним з свідчень цього стало розпорядження від 15 вересня 2003 року “Про 60-ту річницю депортації з Криму кримських татар і осіб інших національностей”. Ним був утворений Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів, пов’язаних з 60-ю річницею депортації з Криму кримських татар і осіб інших національностей”.

У висновках відзначається, що матеріали, викладені в дисертаційній праці, дозволяють стверджувати, що масові депортації населення перманентно здійснювались протягом першої половини ХХ століття. Якщо в період Першої світової війни мотивацією депортації була військова необхідність, то в кінці 20 – 30-х років, основними причинами були приналежність до певних соціальних груп, націй (національностей), політичної або громадської організації, які діяли в Україні до встановлення радянської влади. Так, за рішенням вищого партійно-державного керівництва СРСР та республіки спецслужбами проводились операції “проти куркульства”, “по німцях”, “по поляках”, “по очищенню від антирадянського елементу промислових та транспортних підприємств” та “прикордонної смуги”. В супроводжуваних документах більшості депортованих відсутня мотивація вчинення щодо них такого репресивного заходу.

Одним з наймасовіших було виселення населення України в зв’язку з проведенням суцільної колективізації в кінці 20-х - першій половині 30-х років. Наведена в літературі статистика стосовно депортованих сімей є відносною, оскільки виселення селянських родин, в цілому ряді випадків, здійснювалась без будь-яких рішень правоохоронних та виконавчих органів.

Неймовірних зусиль доклало вище політичне керівництво СРСР та УРСР для депортації польського та німецького народів до Казахстану. Вважалось, що ці народи в разі загострення міжнародної ситуації могли стати “п’ятою колоною” під час майбутньої світової війни. Причому, не бралося до уваги, що поляки і німці, які поколіннями проживали на території України, практично не мали ніякого зв’язку з своєю історичною батьківщиною.

Певні сподівання на припинення депортацій подавала “беріївська відлига” 1938 року. Однак після вступу радянських військ на територію Західної України розпочалися масові депортації осадників, службовців польської лісової сторожі, всіх, хто брав активну участь в суспільно-політичному житті Західної України 20 – 30-х років.

Депортації торкнулися і українського населення. До цього часу залишилась невідомою навіть доля тих, хто своїми діями сприяв утвердженню радянської влади в регіоні – К.Студинського, П.Франка та багатьох інших.

Сподівання, що перемога союзних військ в боротьбі з Німеччиною (1939-1945 роках) та її сателітами відкриє можливість для демократизації радянського суспільства, були невиправдані. Налагодивши відповідний механізм, вище політичне керівництво СРСР та УРСР розпочало розправу з тими, хто був незгідний з подальшим функціонуванням радянської тоталітарної системи. Йдеться, в першу чергу, про членів ОУН та УПА, які в роки війни боролися як з сталінським, так і з гітлерівським режимом. Внаслідок прийнятих рішень були депортовані з України члени сімей учасників ОУН-УПА, цілий ряд осіб, яких підозрювали у симпатіях до ОУН-УПА.

До числа депортованих потрапили вояки Армії Крайової, що орієнтувалися на лондонський еміграційний уряд.

Невиправданими є масові депортації проти священнослужителів і віруючих Української греко-католицької, католицької та православної церков, цілого ряду протестантських течій, які діяли на території Західної України, Закарпаття, Буковини.

Окремою сторінкою в історії України є масові незаконні депортації в 1944 році, які торкнулися окрім кримських татар й інших народів, що населяли територію півострова. Основним приводом стало звинувачення народів у масовому співробітництві з німецькими окупантами (служба у поліційних та армійських формуваннях, робота у органах місцевої влади, допомога окупаційним військам у придушенні партизанського руху тощо). Операції здійснювалися відповідно рішень політбюро ЦК ВКП(б), оперативних наказів НКВС та НКДБ СРСР. Урядові постанови забезпечували використання трудового потенціалу депортованих у народному господарств. Лише державна незалежність України сприяє поверненню депортованих народів на історичну Батьківщину.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПРАЦЯХ:

1.Масові депортації українського населення в 20-х – першій половині 30-х рр. ХХ ст. (за матеріалами вищого політичного керівництва України) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. – К., 2002. – Вип.20-21. – С.588-610.

2.Документи архівів України як джерело вивчення масових депортацій українського населення 1920-1930-х рр. // Студії з архівної справи та документознавства. – К., 2003. – Том 10. – С.146-152.

3.Переслідування польського населення України кінця 30-х – початку 40-х рр. ХХ ст. // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2003. – Ч.1. – С.329-334.

4.Депортації населення з українських земель напередодні і в роки Першої світової війни // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. – К., 2004. – Вип.25. – С.140-151.

АНОТАЦІЯ

Адамовський В.І. Депортації населення України в першій половині ХХ століття: причини, наслідки, шляхи повернення на Батьківщину. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 – історія України. – Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна. Харків, 2004.

В дисертації на основі широкого кола джерел розглядаються механізм, причини і наслідки масових депортацій населення в першій половині ХХ століття. Певна увага приділена в роботі здійсненню цих процесів в роки Першої світової війни, коли воюючі сторони в силу як об’єктивних, так і суб’єктивних обставин займалися масовим виселенням народів, пояснюючи їх умовами, що склалися в ході бойових дій.

В роботі висвітлюються