Прикарпатський університет

імені Василя Стефаника

БИЯК Наталія Яремівна

УДК 811.161.2:373.23’255.4

ОСОБЛИВОСТІ НАЙМЕНУВАНЬ ОСІБ
В УКРАЇНСЬКІЙ ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ
ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЇХ ФУНКЦІЙ
У НІМЕЦЬКОМОВНИХ ПЕРЕКЛАДАХ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Івано-Франківськ — 2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі українського та загального мовознавства Тернопільського педагогічного університету імені В.Гнатюка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Бучко Дмитро Григорович,
Тернопільський педагогічний університет ім. В.Гнатюка, завідувач кафедри українського та загального мовознавства

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Ґудманян Артур Ґрантович,
Національний авіаційний університет, директор гуманітарного інституту, завідувач кафедри іноземної філології і перекладу,

кандидат філологічних наук

Колесник Наталя Степанівна,
Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, доцент кафедри історії та культури української мови

Провідна установа: кафедра української мови Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться 3 березня 2004 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника (76000, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника (76000, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

Автореферат розіслано 2 лютого 2004 р.

Учений секретар спеціалізованої

вченої ради кандидат філологічних

наук, доцент Н.Я.Тишківська

ВСТУП

Власні назви, зокрема антропоніми, — це багатющий пласт мови, який вимагає всебічного мовознавчого дослідження. Ономастичні студії в Україні почали активно розвиватись ще у середині минулого століття і стосувалися переважно реальних власних назв — топонімів, антропонімів, астронімів, зоонімів та ін.

У 60-80 рр. ХХ ст. розпочато також вивчення літературних онімів, спрямоване на виявлення їх функціонування у художньому тексті. Сформувались окремі школи (Одеська, Донецька та Ужгородська), видано спеціальні словники, монографії, виконано чимало дисертаційних досліджень. Основоположними у цій ділянці ономастики стали праці Ю. Карпенка, В. Михайлова, Є. Отіна. Дещо пізніше з’явились роботи Л. Белея, В. Галич, В. Калінкіна, М. Карпенко, Г. Лукаш, О. Немировської, Т. Немировської та ін. Виникли нові перспективні напрями: ономастика сатиричного роману (Л. Кричун), драматичних творів (Т. Крупеньова), поезії (М. Мельник), а також оніми у народних піснях і казках (Н. Колесник, О. Порпуліт). Такі дослідження дозволили значною мірою встановити специфіку (в т.ч. й національну) літературної ономастики, визначити структурно-семантичний склад та функціонування літературних онімів, виявити символічність власних назв, порівняти антропонімікони художніх творів окремих письменників, дослідити фонетичні, словотворчі риси та варіативність використовуваних найменувань, а також визначити основні типи літературних власних назв. Із кожним роком розширюється й коло українських письменників, твори яких стають матеріалом для дослідження. Переважають наукові розвідки, присвячені розглядові ролі антропонімів у художньому тексті.

Однак, хоча кількість робіт, в яких досліджуються власні назви художніх творів, і досягла, на думку В. Калінкіна, „критичної маси”, все ж у сфері вивчення функціональної специфіки антропонімів в актах мовлення, в текстах, особливо художніх, ще залишаються недостатньо опрацьовані окремі аспекти, нерозв’язані проблеми, які поки що переважають наявні здобутки. Глибшого і повнішого розгляду потребують зокрема питання, що визначають вибір автором твору антропонімів для називання персонажів. Не знайшло ще всебічного висвітлення і функціонування всього комплексу найменувань осіб у творі, а з’ясування передачі антропонімів та їх функцій у художньому перекладі мали до цього часу лише принагідний характер. Викладене засвідчує актуальність досліджуваної нами проблематики, важливість і своєчасність якої зумовлена також і постійним зростанням інтересу до України та до української літератури, потребою широкого кола спеціалістів – філологів, перекладачів, бібліографів – відтворювати українські антропоніми засобами німецької мови.

Об'єктом нашого дослідження є найменування осіб у тексті художнього твору та функції, які вони виконують.

Предметом вивчення є всі антропоніми та неантропонімні назви осіб в українських прозових творах ХІХ-ХХ ст. та їх німецькомовних перекладах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Виконувана нами робота є одним із напрямів наукових досліджень кафедри українського і загального мовознавства Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка й узгоджується з основною темою “Дослідження української мови на лексичному, граматичному і словотвірному рівнях”.

Метою дисертації є комплексний аналіз антропонімного простору української художньої прози кінця ХІХ-ХХ ст., способів іменування персонажів, питомої ваги усіх компонентів антропонімного простору твору та їх функцій у тексті, виявлення різних варіантів відтворення українських антропонімів засобами німецької мови, їх передача у німецькомовних перекладах і можливості збереження функцій українських антропонімів у художньому перекладі.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань: 1) виявити всі найменування осіб, ужиті в аналізованих творах української прози, в тому числі й неантропонімні, що в конкретному художньому творі виконують функції власних назв; 2) встановити співвідношення ужитих антропонімів, замінників імен та безіменної номінації для називання осіб у кожному конкретному творі; 3) з’ясувати функціональне і конотативне наповнення найменувань та їх взаємодію в межах антропонімного простору художнього твору; 4) вивчити основні способи передачі різних видів українських антропонімів засобами німецької мови та взаємозв’язок цих способів, проаналізувати варіативність графічного та звукового оформлення українських антропонімів у німецьких перекладах; 5) виявити стилістичне, функціональне навантаження аналізованих онімів у тексті перекладу та визначити, як і якою мірою найменування в ньому зберігають свої функції і якими способами це досягається.

Окреслені завдання і аналізований матеріал визначили методи дослідження.

Основним методом дослідження всіх видів найменувань та їх функцій у художньому творі став описовий, передовсім прийоми внутрішньої інтерпретації, зокрема синтагматична методика, оскільки для вивчення функцій літературних антропонімів необхідно враховувати насамперед контекст. У роботі широко використовувався метод загальної вибірки, а також елементи етимологічного і кількісного аналізу. Розглядаючи найменування у текстах оригіналу та перекладу, ми послуговувалися ще зіставним методом.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в дисертації проведено розгорнутий комплексний аналіз антропонімного простору українських прозових творів досліджуваного періоду. Здійснений розгляд засвідчив, що (всупереч поширеній у науковій літературі думці) не тільки антропоніми, а всі використані письменником найменування осіб виконують певні функції у художньому тексті. Виявлена конотативна семантика найменувань, які досі вважалися “непромовистими”. Проаналізовано функціональне навантаження антропонімів і виділено їх основні функції, які необхідно зберегти при перекладі твору іноземною мовою. Зроблено першу спробу фонографічного аналізу українських антропонімів, що вжиті в німецьких перекладах української художньої прози та розроблено практичні рекомендації щодо відтворення українських літературних онімів засобами німецької мови.

Робота є певним внеском у розвиток літературної ономастики, а також теорії та практики перекладу.

У додатку до дисертації подано словник онімів та апелятивних номінацій персонажів проаналізованих творів, а також форми передачі їх у німецькомовних перекладах.

Матеріал дослідження охоплює 3648 найменувань осіб. Ці назви шляхом загальної вибірки почерпнуті із 64 прозових творів українських письменників: С.Васильченка (оповідання); О.Гончара (“Людина і зброя”, “Собор”, оповідання); М. Коцюбинського (“Fata morgana“, Тіні забутих предків”, оповідання); І. Филипчака („Кульчицький — герой Відня”); І.Франка (“Захар Беркут”, оповідання); Г.Хоткевича (“Камінна душа”); А.Чайковського (“За сестрою”); В.Шевчука (“Місяцева Зозулька з Ластів'ячого гнізда”) та ін., а також їх німецькомовних перекладів (загальна кількість – 76), здійснених А. Г. Горбач, Й. Грубером, Ю. Ельперіним, Е. Коттмайєр та І. Костецьким, П. Штайном та ін.

Теоретичне значення дисертації полягає у тому, що її основні положення та висновки можуть бути використані для подальшого вивчення питань загальної теорії літературної ономастики, а також стилістики та перекладознавства, зокрема в тих розділах, які стосуються власних назв. Воно виявляється й у розгортанні певних аспектів зіставного дослідження функціонального навантаження найменувань та принципів добирання антропонімів для художнього тексту.

Практичне значення одержаних результатів. Систематизований фактичний матеріал знайде застосування в лексикографічній практиці, зокрема при укладанні ономастичного словника української літератури, а також українсько-німецького словника власних назв. Всебічна інтерпретація зібраних онімів стане у нагоді при укладанні коментарів до аналізованих творів та написанні літературознавчих розвідок, а також при вивченні творчості О. Гончара, М. Коцюбинського, І. Франка, Г. Хоткевича, А. Чайковського, В. Шевчука та ін. у школах та вищих навчальних закладах. Результати дослідження можуть бути застосовані у навчальному процесі при читанні відповідних спецкурсів та написанні курсових і дипломних робіт.

У дисертації запропоновано певні рекомендації передачі українських фонем і графем, на які бажано звернути увагу тим, хто укладає словники-довідники іншомовних власних назв або має справу з відтворенням українських антропонімів німецькою мовою.

Особистий внесок здобувача визначається тим, що робота написана ним цілком самостійно, а публікації з теми дослідження не мають співавторів. Усі використані в роботі міркування та концепції, які належать іншим ученим, супроводжуються посиланнями.

Апробація дисертації. Результати дослідження обговорювалися на наукових семінарах і засіданнях кафедр українського та загального мовознавства і німецької мови Тернопільського державного університету ім. В.Гнатюка (1997-2003 рр.). Окремі аспекти роботи викладені у доповідях на науковому семінарі „Проблеми ономастичного словотвору“, організованому Інститутом української мови НАН України (Київ, 1997 р.),

7-ій Всеукраїнській ономастичній конференції “Питання сучасної ономастики“ (Дніпропетровськ, 1997 р.), 8-ій Всеукраїнській ономастичній конференції "Проблеми слов'янської ономастики" (Ужгород, 1999 р.), 10-ій Всеукраїнській ономастичній конференції „Українська ономастика на порозі ІІІ тисячоліття: стан і перспективи розвитку” (Тернопіль, 2003 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Іноземні мови сьогодні і завтра” (Тернопіль, 1999 р.) та на 21 Міжнародному ономастичному конгресі “ICOS 2002“ (Уппсала, Швеція, 2002 р.).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в 10 публікаціях (6 статей і тези). Серед них 5 статей у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку досліджуваних творів та їх німецькомовних перекладів, списку використаної літератури, що містить 348 позицій, та додатків. Повний обсяг дисертації – 263 сторінки, із них 179 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання роботи, основні принципи і методи аналізу, охарактеризовано об’єкт та джерела дисертаційного дослідження, вказано на зв’язок його проблематики з науковими програмами, планами і темами кафедри українського та загального мовознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Тут розкривається наукова новизна роботи, практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ дисертації „Способи найменування персонажів та функції антропонімів у художньому тексті української літератури” містить огляд розвитку української літературної ономастики, яка оформилась щойно у 60-х роках ХХ ст., а через 30 років виокремилась у самостійний напрямок. І хоч в останні десятиліття коло проблем, які досліджують вітчизняні ономасти, щораз розширюється, проте досі не знайшло свого належного вивчення питання передачі найменувань у художньому перекладі та збереження тих функцій, які ці найменування виконують у художньому творі.

У другому підрозділі цього ж розділу коротко охарактеризовано твори, які послужили джерелом дослідження антропонімів та безіменної номінації. Наголошено, що вибір матеріалу зумовлений наявністю німецькомовних перекладів досліджуваних текстів. Незважаючи на жанрову різноманітність аналізованих творів, а також різний період їх написання, простежуються певні паралелі, закономірності, які стосуються перекладацької практики.

Номінаційний простір кожного художнього твору вибудований антропонімами, а також неантропонімною номінацією. До літературних відносимо всі антропоніми, які функціонують у текстах художніх творів, в тому числі й імена історичних осіб, що є персонажами художнього твору або вжиті автором твору в історичних ремінісценціях для створення певного фону — історичного, інтелектуального, емоційного; імена реальних осіб та літературних героїв, які служать прізвиськами персонажів твору. Літературні антропоніми безпосередньо пов'язані з художнім текстом і відіграють у ньому важливу стилістичну роль. Не менш важливою у досягненні образності є неантропонімна номінація, яка за чисельністю варіантів значно переважає антропонімну і становить понад 50 % від усіх найменувань персонажів (див. табл. 1).

Таблиця 1 Антропонімний простір художніх творів

Назва твору | Найменування персонажів | Антропоніми | Неантропонімна номінація

К-сть | % | К-сть | %

О.Гончар
"Собор" | 534 | 222 | 41 % | 312 | 59 %

О. Гончар
“Людина і зброя” | 639 | 223 | 36 % | 416 | 64 %

М.Коцюбинський
“Тіні забутих предків” | 103 | 36 | 35 % | 67 | 65 %

М.Коцюбинський
"Fata morgana" | 143 | 58 | 40,5% | 85 | 59,5 %

І.Филипчак
„Кульчицький – герой Відня” | 410 | 155 | 38% | 255 | 62%

І. Франко
“Захар Беркут” | 178 | 39 | 22 % | 139 | 78 %

Г.Хоткевич
“Камінна душа” | 254 | 82 | 32 % | 172 | 68 %.

А.Чайковський
“За сестрою” | 152 | 40 | 26 % | 112 | 74 %

В.Шевчук “Місяцева Зозулька з Ластів'ячого гнізда” | 128 | 41 | 32 % | 87 | 68%

Більшість безіменних найменувань та замінників імен експресивні, емоційно забарвлені. Вони містять додаткові конотативні компоненти семантики і характеризують як самих персонажів, так і тих, хто їх іменує. Тому безіменна номінація персонажів твору та її функції заслуговують поряд із літературними антропонімами детального вивчення і дослідження.

Значна частина цього розділу присвячена розгляду специфіки функціонування літературних антропонімів. Доантропонімне значення, приховане в реальному антропонімі, в художньому творі актуалізується й інформує про його носія. Всі історичні, часові, просторові, соціальні конотації літературних антропонімів викликають у читача ряд лінгвальних та екстралінгвальних асоціацій. Як слушно зауважує Ю. Карпенко, при бажанні можна виділити кількадесят різних функцій власних назв. Для їх збереження при перекладі художніх творів необхідно чітко визначити найголовніші у тексті оригіналу, з’ясувати, на які з антропонімів варто насамперед звертати увагу для того, щоб “промовисті” імена в оригіналі не перетворились у тексті перекладу на “мовчазні”. Оскільки вибір письменником того чи іншого найменування, певної його структури залежить від мотиву номінації, соціального становища, віку та національності персонажа, а також додаткової характеристики героя або того, хто його називає, вважаємо за доцільне виділити наступні найважливіші функції антропонімів, пов’язані з інформативністю цих онімів, а саме: соціологічну, локалізаційну, характеристичну та експресивну. Не менш важливими для розкриття авторського задуму твору є алюзійна та символічна функції, проте вони притаманні не всім номінаціям осіб художнього твору. Звичайно, у кожному окремому випадку антропоніми можуть мати й інші функції. Причому одні й ті ж найменування здатні виконувати одну чи кілька функцій одночасно залежно від контексту і семантичної структури самого імені.

Розділ 1.

ІМЕНУВАННЯ ОСІБ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Здобутки і досягнення літературної ономастики в Україні

Літературна ономастика як окремий напрям досліджень відносно молода наука. Загалом у слов’янській лінгвістиці вона виділилась щойно у 50-х рр. ХХ ст., а в українській оформилася у 60-х рр.

До 50-х рр. ХХ ст. дослідження літературної онімії в Україні мали переважно принагідний характер. Дисципліна становила швидше область історично-літературознавчих, ніж мовознавчих досліджень. Говорячи про імена авторів і про назви тодішніх праць, головною метою досліджень літературної ономастики було від початку і залишається в подальшому дослідження стилістичних засобів, якими оперують творці літературних творів, коли користуються власними назвами [ ].*Франко І. Причинки до української ономастики //Науковий збірник, присвячений Мих. Грушевському з нагоди його десятилітньої праці в Галичині, 1894-1904. — Львів. — 34с.

Справжнє пожвавлення в дослідженнях східнослов’янської антропоніміки і, зокрема, української, припадає, за свідченнями М.Худаша, на 50-ті роки [Худаш 1977, с. 30]. Антропоніміка починає сприйматись як специфічна, окрема галузь ономастики. Дослідження реального антропонімікону спонукає також до активнішого дослідження власних назв у художньому творі. Літературно-художні антропоніми стають спочатку джерелом досліджень реальної ономастики, а згодом і об'єктом досліджень стилістики. Щоправда літературна ономастика не є ще напрямом, що привертає велику увагу мовознавців.

Починаючи з 60-х років в терені України з’являється чимало праць, присвячених також літературним антропонімам. Відбувається перехід від історико-етнографічних студій до лінгвістичного аналізу літературних антропонімів. І все ж у значній частині робіт, що виконувалися в Україні в 60-80-х рр., розглядалися власні назви у творах окремих, головним чином російських авторів. Маємо на увазі роботи Л.Волкової, Л.Колоколової, В.Михайлова, І.Мурадян, З.Ніколаєвої, Р.Таїч та ін. [Бабенко 1964; Волкова 1965; 1979; Колоколова 1961; 1979; Михайлов 1957; 1965; 1966; 1979; Николаева 1965; Таич 1965; 1969; 1971]. (Актуальные вопросы ру сской ономастики: Сб. науч. трудов. — К.: УМК ВО, 1988.— 259с).

Є.Отін у своїх працях започатковує новий напрям в ономастиці – дослідження конотативних онімів, що теж репрезентуються у творах російської літератури [Отин 1971; 1978]. [Бєліцька 2000; Ботвина 1988; Буштян 1982; 1984; Іванова 2000]

Розвідки І.Сухомлина та П.Чучки, присвячені літературній антропонімії Т.Шевченка, що з’явились в у 60-х роках, засвідчили зародження власне української літературної ономастики [Сухомлин 1975; 1989; Чучка ].

З кінця 60-х і у 70-80-ті рр. дослідження власних назв у творах Т. Шевченка, І. Франка, Л. Мартовича, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Коцюбинського, Л.Українки, І.Котляревського, В.Стефаника продовжили Л.Белей, О.Григорук, Ю.Касим, І.Ковалик, Л.Лесюк, Л.Масенко, Л.Полюга, В.Познанська, В.Чабаненко, Т.Черторизька [Белей 1986; 1989; Григорук 1976; Грицютенко 1969; Єрмакова 1981; Касим 1976; Лесюк 1979; Лук'янюк, Тарновецька 1989; Полюга 1968; Познанська 1976; Чабаненко 1978; Черторизька 1989]. ;

Як відомо, усім без винятку власним назвам властива номінативна функція. Хоча в художньому творі вона відходить на другий план, 1976однак заслуговує на не менш пильну увагу, ніж інші.

Антропонімний пласт досліджуваних художніх творів за своїм походженням не є однорідним. Найчисленнішу групу в ньому складають українські антропоніми, оскільки іменник кожного твору на українську тематику відображає насамперед український антропонімікон. Письменниками використано всі способи і засоби іменування, які реально існують та існували в українській антропонімійній системі впродовж її розвитку. За особливостями структури виявлені найменування поділяємо на: одночленнііменування (християнські і язичницькі),; двочленні; тричленні; чотиричленні назви. Для досягнення ілюзії правдивості, достовірності описуваних подій, письменники обирають для персонажів імена з реального ономастикону або самі творять їх, користуючись способами і правилами, що склалися у певній мові. Вони використовують вживають як офіційні, так і розмовно-побутові варіанти антропонімів, найчастіше вживані у живому мовленні народу.

Найчисленнішими є імена, які реалізуються у різноманітних варіантах. Письменники здебільшого використовують загальновживані імена, що найчастіше використовуються у тому регіоні, який описано у творі.

Важливим компонентом антропонімного простору є чужомовні іменування найменування персонажів твору, вжиті у творах із певною стилістичною метою для називання іноземців або людей інших національностей.Мошко,

Номінаційний простір художнього твору відображає весь комплекс наявних в у мові способів і засобів іменувань. Часто письменники, називаючи особу, використовують замінники імен – апелятиви. Вони вживаються автором у певному тексті здебільшого один-два рази. Герої художнього твору можуть взагалі не мати імен, а для їх вирізнення з ряду інших персонажів служить безіменна номінація: артилерист, ворожка, ґазда, диверсант, кошовий отаман.

Вибір іменування найменування залежить і від важливості персонажа у художньому творі. Головні герої мають велику кількість найменувань, які отримують від автора твору та інших персонажів відповідно до ситуації: Лобода, Лобода Володимир Ізотович, Лобода-висуванець, Лобода-син, Лобода молодший, Володимир, Володька Лободин; батькопродавець, висуванець, їзуїт, начальство, один з нічних юшкоїдів, син-холостяк, ухажор та ін. (О. Гончар “Собор”).

Епізодичні герої твору В аналізованих нами творах вздебільшого названі апелятивами. Апелятив дає можливість, окрім номінації та диференціації, ще додатково охарактеризувати такого персонажа, виділити його за якимись рисами характеру чи певними зовнішніми ознаками, що відразу ж впадають у вічі: вагітна молодиця, жінка з мушкоювласниці чотирнадцяти антен; , здоровенний мужичура, одне з ремісничат, жовтороте, рябощокий махновець, рябощокий махновецьвагітна молодиця, їржавоволоса ,.

Справжні художники слова відтворюють на сторінках творів ономастичну картину того часу, який вони описують, використовуючи реальний іменник конкретного періоду. Так, антропонімний простір повісті І.Франка “Захар Беркут” становлять давні, споконвічно слов'янські найменування, що сягають язичницьких часів (Беркут, Мирослава, Мстислав), і новіші християнські імена (Акинтій, Захар, Максим). Локалізація дії художнього твору в часі відбувається також через вживання хронотопів – прізвищ відомих у конкретний історичний період осіб: Бурунда-Бегадир, Данило Романович (І. Франко, “Захар Беркут”); Яворницький, Нестор Махно, Потьомкін (О. Гончар, “Собор”); Сірко, Ян Собеський, Ярослав Мудрий (І. Филипчак, “Кульчицький – герой Відня”). Діалектні форми антропонімів вказують на зв’язок персонажа з певною територією. Прикладом створення місцевого колориту можуть бути імена героїв повістей М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" та Г. Хоткевича "Камінна душа": Анничка, Марічка, Олекса, Юраш, а також характерна на Гуцульщині клична форма імен з усіченою кінцівкою: Васи, Юр, Йва. Локалізаційну функцію виконують й апелятиви-діалектизми та застарілі слова: бесідник, волар, дєдя, легінь, мольфар, муж, товмач.

Літературна ономастика моделює мовленнєві явища екстралінгвально. Виявом цього є соціологічна функція власних назв. Вказівка на соціальне становище людей, яка існувала у минулому, знайшла своє відображення у творах С. Васильченка, М. Коцюбинського, І. Филипчака, І. Франка, Г. Хоткевича, А. Чайковського. Представники нижчих верств населення у художніх текстах мають переважно прізвища на –ук (-юк), -ак (-як), -ій або ж безафіксні: Марусяк, Петрій, Харчук; Гудзь, Куділь, Макогін; персонажі, що належать до вищих суспільних класів, отримали прізвища на –ський, -ська –цький, -цька: єпископ Шумлінський, пані Чубинська, панич Горбачевський. Засобами вирізнення персонажів шляхетного походження та священослужителів виступають також вишукані, маловживані імена: Амврозій, Валер'ян, Семіон. Соціальну диференціацію героїв художніх творів забезпечує вживання поряд з іменем персонажа апелятивів пан, панна, пані, панич. Враховується і формула найменування та структура імені. У творах, написаних на початку ХІХ ст., антропонімна формула ‘ім'я + по батькові’ не була узусною і вживалась рідко (у повістях М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” і Г. Хоткевича “Камінна душа” таких антропонімних формул узагалі немає). Тому подібні найменування у творах цього періоду мають, як правило, персонажі так званих “привілейованих” прошарків: учителі, шляхтичі, сільські поміщики. У наш час, коли тричленна форма найменування ‘прізвище + ім'я + по батькові’ стала офіційною, називання по імені та по батькові втратило своє соціальне забарвлення.

Імена, властиві антропонімії певного народу, вказують на національність та віросповідання їх носіїв. Іменування Юрко Кульчицький, пробираючись через турецьку облогу і розмовляючи по-турецьки, називає себе Юсуфом; дочка турецького вельможі і української полонянки, яка офіційно вважається мусульманкою і має ім'я Фатіма, була таємно охрещена й отримала християнське ім'я Одарка (І. Филипчак “Кульчицький – герой Відня”). У творах на сучасну тематику, як і в реальному сучасному житті, ім’я не завжди служить засобом національної ідентифікації, адже внаслідок тісних міжнародних і міжнаціональних контактів людина може отримати ім'я, властиве зовсім іншій антропонімійній системі.

Антропоніми можуть виражати і регіональні особливості, як, наприклад, у повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків": Марічка, Анничка (МКТіні), а також клична форма імен гуцулів Іва, Йва, Мико (МКТіні).

Однією з найважливіших функцій антропонімів у художньому творі, що суттєво відрізняє літературні імена від реальних, є їх характеристична роль. Конотативний компонент семантики виступає в художньому творі на перший план. Первинне значення власної назви, яке послаблюється або навіть редукується у реальній ономастиці, активізується автором. Враження читача посилює та характеристика персонажа, яку виражає використаний письменником антропонім. Вона пов'язана з контекстом, а також ставленням інших героїв до носія такого найменування (Бублик, Гуляйгуба, Рудько, Храпко). Це насамперед стосується промовистих імен та прізвиськ.

У досліджуваних текстах важливу зображально-виражальну роль виконують словотвірні варіанти імен. Вони певним чином характеризують персонаж, виявляють ставлення до нього автора та інших героїв твору. Зменшувально-пестливі варіанти антропонімів здебільшого виражають позитивні емоції. Проте у певних епізодах вони набувають негативного емоційно-оцінного забарвлення, яке може супроводжуватися сарказмом: “От і маєш, Андрійку, гуральню! – шипіла Маланка, зганяючи злість.” (М. Коцюбинський "Fata Morgana").

Власні назви взаємодіють з іншими засобами авторської характеристики. Поєднання апелятива з антропонімом своєрідно акцентує ім’я й створює індивідуальну характеристику персонажа: баба Шпачиха (ОГС), самостріл Гладун, нишпорка Людка. Вживання поряд із антропонімом прикметника – частий прийом характеристики персонажів художнього твору, що налаштовує читача на певне сприймання їх вчинків або виявляє ставлення автора до свого героя: низькорослий Павлущенко, ревнива Варка.

Замінники імені, передовсім семантично наповнені експресивні апелятиви, додатково характеризують свого носія і доповнюють інформацію, закладену в антропонімах, особливо тоді, коли контекст потребує чітко визначеного ставлення до персонажа: допитувач, миршавий приятель, скапелюшений, фальшак, цікавець, юшкоїд.

Використовують письменники й антономазію для характеристики персонажа за його індивідуальними ознаками: за вчинками і переконаннями (Магдалина, Толстовець); за зовнішніми рисами (дід Лука, що крутим своїм лобом нагадував дівчатам Сократа; тіло дискобола або молодого Гермеса). Деякі імена вже давно набули відповідного значення, з яким вони функціонують як загальні назви: донжуан, римський цезар, герострат.

Одним із засобів реалізації алюзії у художньому творі є власні назви відомих реальних осіб, а також літературних та міфічних героїв. Уживаючи імена, що містять натяк на якісь конкретні події, вчинки людей, епізоди літературних творів, письменник орієнтується на досвід, енциклопедичні (так звані фонові) знання (так звані фонові знання) читача, який має зрозуміти цей натяк. На рівні загального контексту твору алюзія допомагає письменнику реалізувати задум, розкрити ідею твору в цілому, а на рівні вужчого контексту таке ім'я приховує натяк на дії та вчинки лише певного персонажа.

У творах О. Гончара широко використовуються імена історичних осіб і літературних героїв для філософського осмислення сучасних подій та аналогії з минулим ("Людина і зброя" – 83; "Собор" – 76). Наприклад, коли О. Гончар звертається до проблеми національного відродження українського народу, у його творах з'являється ім'я Дмитра Яворницького. Прізвище Потьомкіна асоціюється із вчинками Лободи-висуванця (потьомкінське риштування).

Письменники використовують різні прийоми алюзії, зокрема вживають не повне ім'я, а його деривати чи трансформують власне ім`я в інші частини мови. Подекуди автори лише натякають на відомого носія імені – реальну історичну особу чи літературний персонаж, не використовуючи відповідної власної назви. При розгортанні сюжету вони “розшифровують” натяк. Тому читач чітко уявляє, про яких поетів йдеться, коли письменники називають “Кобзаря” або “Мойсея”.

Власні назви можуть виражати різні емоції та суб'єктивну оцінку, виявляючи ставлення автора до героїв твору, настрій автора і персонажів. На експресивність антропоніма впливають як словотвірні, так і лексико-семантичні та лексико-стилістичні чинники. Найбільш продуктивним способом творення антропонімів є афіксація. Оніми, утворені за певними моделями і за допомогою різних дериваційних елементів, передають всю гаму людських почуттів: Василик, Іваночко, Манька, Таненя. Письменники творять і прізвищеві деривати: Бідочинєтко, Штепонька. Емоційно-оцінна семантика властива й замінникам імені – апелятивам із суфіксами суб’єктивної оцінки: позитивної (пацаня, сусідонька) або негативної (мордань, старцюга). Особливу увагу привертає неантропонімна номінація у творах О. Гончара. Письменник використовує не лише багатий лексичний матеріал, витворений народом, але й сам творить лексеми, не зафіксовані в словниках української мови. Суфікси надають слову нового звучання, певного стилістичного забарвлення: баглайчата, легковажниця, скапелюшений, фальшак, цікавець.

В основі найменувань, утворених лексико-семантичним способом, лежать апелятиви, на семантику яких нашаровуються додаткові емоційно-оцінні компоненти, що виражають позитивне чи негативне ставлення до персонажів. До таких антропонімів належать прізвиська та промовисті прізвища: Корова, Оселедець; Волик, Підпара, Недоля. Особливо багато експресивних апелятивів використано в безіменній номінації: одоробло, ясонька.

Апелятиви, що вживаються поряд з антропонімами, надають певної експресивності і власним іменам: Галька-перестарок, Лобода-висуванець, Семко-шабашник, Чечілька-байстрючка (ОГС); нишпорка Людка (ВШМЗ).

Експресивність найменувань може бути зумовлена їх стилістичною маркованістю. У художніх текстах таке експресивне навантаження притаманне відповідним варіантам власних назв: розмовним, діалектним та екзотичним: Ілак, Йван, Остина, Ягор. Серед безіменної номінації трапляються слова, сфера вживання яких соціально обмежена: братуха, їзуїт, подонок, розстьоби, чуваки. Сюди ж належать також історизми, архаїзми: басурманин, варакути. Всі засоби вираження експресивності тісно пов'язані між собою і часто переплітаються.

Іменування осіб мають необмежені стилістичні можливості, виконують ряд стилістичних функцій у творі. Доантропонімне значення іменування, скрите в реальному антропонімі, в художньому творі актуалізується і повідомляє інформацію про його носія. Всі історичні, часові, просторові, соціальні, літературні, асоціативні конотації літературних антропонімів, викликають у читача ряд лінгвістичних та екстралінгвальних асоціацій.

Другий розділ “Передача іменувань осіб у німецькомовних перекладах української художньої прози” містить коротку характеристику історії німецькомовних перекладів української художньої прози. Необхідно зазначити, що для української літератури такі переклади були і є особливо важливими, адже тривалий час вона сприймалася за кордоном через посередництво російської мови. Досліджувані художні переклади хронологічно охоплюють столітній період.

У розділі проаналізовано всі способи передачі українських власних назв засобами німецької мови.

Дослідники реального ономастикону виділяють кілька вказаних способів: 1) практична транскрипція; 2) транслітерація; 3) переклад власної назви; 4) калькування; 5) трансплантація; 6) трансфонування; 7) морфологічне пристосування власних назв мови-джерела до антропонімійної системи мови-реципієнта; 8) традиційний спосіб передачі власних назв, що склався протягом тривалого часу міжкультурного спілкування; 9) описовий переклад. Використання деяких із них для передачі літературних антропонімів є обмеженим – за їх допомогою передаються лише реальні власні назви у тексті художнього твору, здебільшого топоніми.

З огляду на специфіку художнього тексту, особливої ваги набуває донесення до читача перекладу всього об’єму інформації та асоціацій, прихованих у кожному конкретному імені, а також якомога точніше відтворення його звукової і графічної форми засобами мови-реципієнта. Проаналізований матеріал дає можливість стверджувати, що для передачі антропонімів використовують найчастіше практичну транскрипцію, транслітерацію, а також переклад і традиційний спосіб передачі власних назв.

Головною відмінністю між українською та німецькою мовами є насамперед використання різних графічних систем – кирилиці та латинки. Це подекуди ускладнює графічне позначення навіть подібних в обох мовах фонем. Детальний розгляд антропонімів в українських оригіналах та їх німецькомовних перекладах засвідчує, що, незважаючи на відмінність орфографічних систем української та німецької мов, написання українських власних назв спирається головним чином на німецький алфавіт, без використання додаткових знаків. Наявність кількох німецьких орфографічних варіантів не завжди свідчить про об’єктивну необхідність такого відтворення українських антропонімів, а часто є наслідком суб’єктивних переконань, зумовлених позамовними чинниками політичного характеру. Зазначені варіанти не можуть бути прийнятні для передачі власних назв і стати орфографічною нормою.

Далі у розділі розглянуто передачу різних розрядів українських антропонімів та встановлено ступінь збереження інформації, яку містять ці найменування в оригіналі.

Імена, що належать до розряду онімів, які вже повністю втратили внутрішню форму, передані в німецькомовних перекладах практичною транскрипцією, рідше – транслітерацією. Труднощі при передачі цього розряду антропонімів виникають зокрема при графічному оформленні офіційного імені та іменування по батькові. У ряді аналізованих німецьких текстів при передачі українських антропонімів простежується посередництво російської мови. Основними ознаками такого підходу є закінчення у формі іменування по батькові -owna, -owitsch, замість українського варіанта -iwna, -owytsch, а також трансформація українських особових імен, викликана практичною транскрипцією їх російських еквівалентів: Микола – Nikolai, Василь – Wassili. Таке відтворення передачі українських антропонімів німецькою мовою не є задовільним, бо воно спотворює українське найменування персонажів твору, не кажучи вже про те, що при перекладі, опосередкованому російською мовою, втрачається авторська концепція твору.

Перекладачі зберігають автентичну форму розмовних варіантів імен, транскрибуючи їх. Якщо читач перекладу не обізнаний із дериваційними засобами українського словотвору, то він не зможе відчути неофіційність таких іменувань, за винятком тих імен, які мають кілька варіантів у творі. Проте здебільшого перекладачі залишають у тексті перекладу лише одне з варіантних найменувань, щоб не заплутувати читача: Коля, Колька – Kolja, Люба, Любка – Ljubka. Е. Коттмайєр та І. Костецький у перекладі роману О. Гончара “Собор” передають розмовні варіанти імен транскрипцією / транслітерацією, подаючи необхідне пояснення у спеціальних додатках.

Найскладнішою проблемою для перекладача є передача експресивних та словотвірних варіантів імен. У тексті художнього твору вони виконують експресивну, характеристичну та соціологічну функції. Труднощі передачі здрібніло-пестливих варіантів імен у досліджуваних художніх перекладах спричинені відмінностями української та німецької мов на словотвірному рівні. Українська мова винятково багата на способи і засоби деривації демінутивів, що спричиняє появу різноманітних варіантів імен як у побуті, так і в художній літературі. При передачі вказаних варіантів неможливо досягнути їх повної адекватності. В аналізованих німецькомовних текстах виділено такі способи перекладу демінутивних варіантів українських імен, як: 1) практична транскрипція демінутивного варіанту; 2) збереження транскрипції повного імені персонажа; 3) практична транскрипція демінутива із лексичним коментарем; 4) збереження автентичного звучання повного імені із лексичним коментарем; 5) передача замінниками імені, що виражають пестливість; 6) додавання до повного імені персонажа зменшувальних німецьких суфіксів. Здебільшого здрібніло-пестливі словоформи передаються словосполученнями, що складаються з повного імені та неантропонімних засобів, які допомагають виявити експресивність відповідного варіанта. До імені додають супровідне слово, яке передає пестливість, ласку: прикметник (Богданчик – lieber Bogdan); субстантивований іменник (Андрійку – mein Bester); іменник, що вказує на стать, родинні стосунки (Іванко – Iwanko, Bruderchen). Використання у складі німецьких словосполучень епітетів, значення яких відповідає семантиці певних українських суфіксів, є стилістично виправданим і не спотворює антропонім. В окремих випадках перекладачі пропускають суфіксально-демінутивні варіанти імені, вживаючи відповідні замінники (душко Марічко – meine Seele). Використання для передачі пестливості зменшувальних суфіксів -chen, і –lein, притаманних німецькій антропонімії, не в усьому є прийнятним, бо при цьому щезає національний колорит. Спроба застосувати дериваційні засоби німецької мови при передачі українських демінутивних варіантів призводить до виникнення “гібридів”, чужих за структурою обом словотвірним системам: Палагночка – Palagnachen.

Часто конкретні особи іменуються в українських художніх текстах кількома варіантами імені (Юра, Юр, Юраш, Юрашко, Юрішко, Юріштан, Юрко, Юронька, Юрчик). Щоб зробити більш доступним для німецького читача зміст українських творів, перекладачі обмежують таку розмаїтість іменувань до 2-3 варіантів – Jura, Jurischtan, Juronka. Ряд демінутивів передано повними офіційними іменами. В окремих випадках простежується також тенденція заміни демінутивів особовими займенниками або нейтральними апелятивами на зразок: дівчина, жінка, чоловік. У перекладі не зберігаються також розмовні варіанти прізвищ із присвійним відтінком. Проблему передачі присвійності перекладачі розв’язують по-різному: вживають офіційний варіант прізвища (Тихонюків – Tychonjuk); коментар поряд із прізвищем (Федорчуків – der junge Fedortschuk); додають німецький формант –s, що вказує на присвійність (Місівчукова – Missiwtschuks); використовують коментар у додатках після перекладу Баглаєва – Baghlajewa = Ehefrau des Baghlaj [дружина Баглая].

Відмінності, які існують між українською та німецькою мовами на морфологічному рівні, спричиняють деякі труднощі і при такому, здавалося б, найпростішому способі передачі антропонімів, як транскрипція прізвищ. Родова диференціація прізвищ прикметникового типу з суфіксами -ськ- відсутня у німецькому реальному антропоніміконі. Слов'янські прізвища і жінок, і чоловіків оформляються німецькою графікою однаково – із закінченням –i, -y. Якщо персонажами твору одночасно є чоловік і дружина, то в перекладі здебільшого кожен із них отримує транскрипцію свого найменування: Чубинський, Чубинська,— Tschubynsjkyj, Tschubynsjka. Досі дискусійним залишається питання передачі антропонімів на –ський. За аналогією з польськими прізвищами вони відтворюються німецькою мовою традиційно – через і або y. Однак існує більш прийнятний спосіб – практична транскрипція, яким послуговується ряд перекладачів: Сосновський – Sosnowskyj.

Прізвища із суфіксом -ськ- часто вказують на належність персонажа до вищих верств населення. Додавання до прізвища апелятива, напр. Pfarrer [священик], допомагає зберегти у перекладі відповідну соціальну характеристику його носія. Однак традиційні пан, панич, пані, панна тощо, які в українському оригіналі також здатні визначати належність персонажа до вищих соціальних прошарків, при перекладі втрачають таку роль, бо німецькі форми Frau, Herr є узусними при звертанні до всіх людей, незалежно від їх соціального статусу. В цьому випадку відчути належність героїв до шляхти читач може лише виключно з контексту твору.

У промовистих прізвищах персонажів домінантними функціями є характеристична та експресивна, а тому очевидною є можливість перекладу таких антропонімів. Однак в аналізованих нами текстах такі прізвища здебільшого не перекладаються (Волик – Wolyk, Лобода – Loboda). Коли ж автор оригіналу твору прямо звертає увагу на подібне прізвище, пояснюючи у тексті його походження, або ж персонажі твору коментують його, тоді й перекладачі намагаються знайти еквівалентний переклад. У тому випадку, коли важко знайти тотожний відповідник, вони вживають транскрипцію з подальшим коментуванням найменування (Семен Непорадний — Ssemen Neporadnyj, was auf Ukrainisch soviel wie Ssemen der Unbeholfene bedeutet).

Прізвиська, які виконують у художньому тексті насамперед характеристичну і експресивну функції, часто перекладаються: Кирпатий – Stupsnase, Міноносець № 17 – das Torpedoboot №17. Для передачі українських прізвиськ, що становлять собою складні слова або словосполучення, перекладачі використовують різні можливості німецької мови: переклад (дід Нечуйвітер – der alte “Trotze-dem-Wind”); транскрипцію + переклад (Юрчик Неклопотана Голова – Jurko Neklopotana Holowa, der Sorglose Kopf).

Прізвиська, тотожні