КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЧЕРНЕНКО Тетяна Василівна

УДК 130.1(Ліницький)

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ РОЗУМУ ТА ВІРИ

В ІСТОРІОСОФІЇ П.І.ЛІНИЦЬКОГО

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української філософії

та культури філософського факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, професор

Русин Мирослав Юрійович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри української філософії та культури

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Причепій Євген Миколайович,

Київський національний університет технологій та

дизайну, завідувач кафедри філософії

та культурології

кандидат філософських наук, доцент

Мозгова Наталія Григорівна,

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова,

професор кафедри філософії

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, м.Київ.

Захист відбудеться 24 січня 2005 р. о 10.00 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, Київ, вул.Володимирська,60, ауд.330.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці

імені М.О.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, Київ, вул.Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий 23 грудня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.В.Караульна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Усунення численних прогалин у вивченні історії вітчизняної філософії є одним з найважливіших завдань, виконання яких дає змогу об’єктивно поглянути на ті історико-філософські процеси, що розгортались на теренах України впродовж її історії, адекватно відтворити цілісну картину формування та розвитку філософських рефлексій. Аналіз теоретичних і методологічних розробок київських істориків філософії ХІХ - початку ХХ ст., що полишався довгий час на периферії історико-філософської свідомості, вивчення традиції професійного філософування складає чи не найважливішу та найнеобхіднішу з умов подальшого розвитку сучасної української філософії, яка аксіоматично має базуватись на осмисленні попереднього досвіду і здобутків. Тому поглиблене вивчення наукового спадку одного із самобутніх мислителів, блискучого ученого та викладача Київської Духовної Академії П.І.Ліницького дає нам можливість наблизитися до більш повного і всеохоплюючого розуміння джерел національної філософської культури.

Саме у розумінні поступового визрівання і набуття пріоритетного значення як загально філософських питань, так і деяких аспектів гносеологічної та онтологічної, етичної проблематики розглядається нами творчий спадок заслуженого ординарного професора філософії КДА Петра Івановича Ліницького.

Зацікавленість творчістю П.І.Ліницького має специфічно науковий вимір, адже українська релігійна філософія другої половини ХІХ – початку ХХ ст. донині залишається малодослідженою як явище української духовної культури, як і численні видатні постаті, які формували цю філософію. Творчий доробок П.І.Ліницького є одним з найбільш вагомих саме у філософському аспекті. Зважаючи на глибоку релігійність, копітку й наполегливу працю на ниві викладання богословських наук, необхідно наголосити, що його роздуми сягали не тільки проблем церкви, стосунків її з суспільством, державою, а й осмислювали загальноєвропейські процеси, стосувалися ролі науки й наукового знання у формуванні світогляду пересічної людини, проблем виховання та освіти, специфіки атеїзму, впливу соціальних ідей на суспільні умонастрої, філософії позитивізму тощо. Малочислені дослідники життя та творчості П.І.Ліницького одноголосно зауважують, що однією з найважливіших та такій, що надає його філософським розмислам системи, є проблема співвідношення віри та розуму, релігійної віри та наукового знання. Вирішуючи її шляхом гармонійного співіснуванні віри та розуму, П.Ліницький вважає це виходом із тієї світоглядної кризи, що характеризує стан філософії другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. З іншого боку, вирішення цього конфлікту полишається актуальним і для сьогодення, бо дає нагоду вирішити ряд світоглядних питань, що продовжують хвилювати людство.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у відповідності з Комплексною науковою програмою Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України” ( Науковий керівник академік НАН України Губерський Л.В.), НДР № 01БФ041-01 філософського факультету „Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Ступінь наукової розробки проблеми. При написанні дисертації значною допомогою стали звернення до результатів досліджень з історії філософської думки в Україні В.Горського, Ю.Кушакова, М.Лука, Н.Мозгової, В.Нападистої, В.Нічик, І.Огородника, М.Русина, Р.Слюсарчука, Я.Стратій, М.Ткачук, Ю.Федєва, та ін. Використовувалися запропоновані ними моделі реконструкції історико-філософського процесу, науковий інструментарій, що задають напрямок методологічного аналізу і масштаби оцінки філософських поглядів українських мислителів, в тому числі і П.І.Ліницького. В основу дисертаційного дослідження покладено текстуальні першодруки П.Ліницького, їх інтерпретація.

Значну увагу було приділено дослідженню проблеми співвідношення віри та розуму в історіософській традиції, що мало слугувати підґрунтям для більш повного та цілісного розуміння розгляду цього питання П.І.Ліницьким. З цієї позиції було досліджено як праці Платона, Аристотеля, Оригена, Анзельма Кентерберійського, П.Абеляра, М.Кузанського, Ф.Бекона, Т.Гоббса, Дж.Локка, Б.Спінози, Д.Юма, І.Канта, В.Гегеля, Л.Фейєрбаха, О.Введенського, О.Новицького, П.Юркевича та ін., так і зроблено ряд спроб творчо осмислити сучасну критичну філософську літературу, автори якої опікуються дослідженням понять „розум”, „віра”, та вирішенням проблеми їх співвідношення. Праці В.Н.Акулініна, М.Т.Андрюшенко, В.Ф.Асмуса, А.В.Ахутіна, А.Кураєва, Г.Кюнга, А.Ф.Лосева, М.А.Мінакова, Н.С.Мудрагей, І.С.Нарського, Т.І.Ойзермана, Н.Г.Осипової, Г.Д.Панкова, Є.М.Причепія, В.Хесле, Л.Флека, Е.Е.Щербини-Яковлевої та ін. надали можливості дати неупереджену оцінку стану вирішення проблеми антиномічності віри та розуму з позиції сьогодення.

Метою дисертаційної роботи є систематичний аналіз історико-філософського доробку П.І.Ліницького, а саме реконструкція вирішення ним гносеологічних, онтологічних проблем через призму співвідношення понять віри та розуму, з'ясування значущості і самобутності внеску київського мислителя до вище окресленої проблематики, оригінальності її трактування і шляхів розв'язання.

У відповідності до поставленої мети дисертаційного дослідження були встановлені основні завдання:

здійснити екскурс понятійного протиставлення віри і розуму для історико-філософського аналізу виникнення, розвитку та змін певних теологічних та філософських парадигм на прикладі філософування найбільш значущих та відомих постатей, до розгляду творчості яких безпосередньо і постійно звертався П.І.Ліницький, вирішуючи проблему співвідношення розуму та віри;

виділити основну гносеологічну та онтологічну проблематику у філософській спадщині П.І.Ліницького на основі вирішення ним співвідношення понять розуму та віри;

провести теоретичну реконструкцію, здійснити генезисний і системний аналіз поглядів П. Ліницького на співвідношення понять розуму та віри;

осмисливши наріжні принципи філософії П.Ліницького, проаналізувати його погляди на освітлення у вітчизняній та західноєвропейській філософії співвідношення понять розуму та віри.

проаналізувати соціальні, етичні та морально-естетичні засади поняття віри, на які спирався філософ, вирішуючи питання про співвідношення понять розуму та віри.

Об'єктом дисертаційного дослідження є філософська спадщина видатного представника духовно-академічної філософської думки другої половини ХІХ - початку ХХ століття Ліницького П.І. у загальному контексті вітчизняної та західноєвропейської філософії.

Предметом дослідження є проблема співвідношення понять розуму та віри в історіософії П.І.Ліницького.

Теоретично-методологічна основа дисертації. Розв'язуючи поставлені завдання дисертаційного дослідження та реалізовуючи чітко окреслену мету, використовуються загальні методологічні принципи: наукового аналізу, порівняння, історизму, синтезу, системності. Своєрідність поставлених проблем зумовила застосування методологічного принципу співставлення та порівняльного аналізу. Погляди П.І.Ліницького порівнюються з існуючими на той час провідними концепціями у вітчизняній та західноєвропейській філософії, особливо тих, що відносяться до розгляду аналогічних питань. Завдяки методу аналізу здійснено виокремлення із багатогранної спадщини мислителів тих ідей, що мають власне намагання розв'язати проблему співвідношення віри та розуму. Метод синтезу дав можливість скласти уявлення про цілісну систему поглядів П.І.Ліницького на вирішення гносеологічної, онтологічної та морально-етичної проблематики з точки зору співвідношення розуму і віри.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі вивчення наукової спадщини Ліницького П.І. в дисертації вперше в історії української філософії здійснено систематичний аналіз гносеологічних та онтологічних поглядів київського філософа під кутом співвідношення понять розуму та віри.

В дисертаційній роботі при вирішенні головних завдань та досягненні поставленої мети обґрунтовано ряд положень, що виносяться на захист:

здійснено історико-філософський екскурс понятійного співвідношення розуму та віри на основі аналізу поглядів найбільш значущих та відомих в історії філософії постатей, до творчості яких безпосередньо звертається П.І.Ліницький, вибудовуючи власну філософську систему шляхом розв’язання проблеми антиномічності віри та розуму;

обґрунтовано положення про те, що при розгляді проблеми співвідношення розуму і віри П.Ліницький не тільки спирався на усталені традиції української філософської думки, але і продовжував їх, надаючи їм тяглості і неперервності;

показано, що творчому доробку П.І.Ліницького притаманна традиційна для західноєвропейської філософії гносеологізація та раціоналізація філософської свідомості, але в творчому спадку київського філософа думки представників німецької філософської культури трансформовані через призму української філософської традиції, набули самобутності завдяки своєрідному синтезу з теїзмом, слідуванню ідеї співвідношення розуму і віри як одного з вирішальних принципів у побудові власної філософської системи;

доведено, що гносеологічна позиція П.І.Ліницького з усіма її особливостями та відмінностями, що свідчать про оригінальність мислителя, формувалась у протистоянні вульгарному матеріалізмові та позитивізмові, є помірковано-раціоналістичною, схильною до апріоризму, про що свідчить його висока оцінка умоглядності як основної форми пізнавальної взаємодії суб'єкта з об'єктом;

шляхом детального аналізу соціальних, моральних та естетичних засад поняття віри, на які спирався П.І.Ліницький, вирішуючи питання про співвідношення понять розуму та віри, доведено, що в особі П.І.Ліницького українська філософська думка другої половини ХІХ – початку ХХ ст. має високоосвіченого мислителя, який репрезентував своє власне оригінальне розуміння і осмислення найважливіших філософських проблем – онтології, гносеології, філософії історії, соціальної філософії, філософської антропології.

Теоретичне значення одержаних автором результатів полягає в тому, що вони сприятимуть подальшим історико-філософським розробкам та вирішенню широкого кола проблем в контексті вивчення історії вітчизняної філософії. В науковий обіг вводиться цілий пласт філософської спадщини ерудованого й фахово компетентного мислителя, що дозволяє переглянути й до певної міри спростувати твердження Д.Чижевського про відсутність професійної філософії в Україні, крім вчення Г.Сковороди. Отримані висновки сприяють уточненню проблемного поля, домінуючих тем та провідних мотивів досліджень у творчості професійних філософів України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., що значно доповнює наявний матеріал з історії філософської думки України досліджуваного періоду.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що її висновки та положення можуть бути використані в лекційних курсах з історії української філософії, спецкурсах та спецсемінарів з історії релігійної філософії, історії України, історії української культури, релігієзнавства та ін., а також при підготовці навчально-методичних посібників з цих дисциплін. Матеріали дисертації можуть послугувати інформаційним джерелом для подальшої наукової розробки теми української професійної філософії, а також збагачення української духовної культури.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційної роботи обговорювалися на методологічних семінарах кафедри української філософії та культури, на науково-практичному семінарі аспірантів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, окремі висновки та положення знайшли своє відображення у доповідях на наукових конференціях філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Дні науки”(м. Київ, 2002, 2003), Міжнародній науково-практичній конференції „Філософія та історія філософії” (м. Київ, 2003), Регіональній науковій конференції ”Віктор Петров-Домонтович [Бер] – видатний мислитель, вчений, письменник” (м. Київ, 2003), Міжнародній науковій конференції „Людина – світ – культура” (м. Київ, 2004 ).

Публікації. Основні висновки та результати, сформульовані у дисертації, опубліковані в чотирьох статтях у фахових наукових виданнях та тезах наукових конференцій.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження обумовлені відповідністю до поставленої мети та розв’язання основних завдань дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 173 сторінки. Список використаних джерел містить 186 найменувань на 13 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Вступ. Обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, сформульовані мета і завдання роботи, розкриті методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне та практичне значення, наведені дані про публікації та апробацію результатів наукових досліджень.

У першому розділі „Аналітичний огляд джерельної бази дослідження” здійснюється аналіз наявних праць з філософського осмислення творчого спадку П.І.Ліницького. Незважаючи на доступність джерельного матеріалу, його ім’я досі залишається маловідомим, а наукова спадщина - малодослідженою. Свідченням того, що він був відомий на теренах Російської імперії є внесення імені П.Ліницького до енциклопедично-довідкових видань ("Энциклопедический словарь" Брокгауза та Ефрона містить перелік основних праць київського вченого та викладку його соціально-політичних уподобань). Е.Радлов включив ім’я П.Ліницького до переліку „Вступів до філософії”, написаних професорами духовних академій в останній чверті ХІХ ст. Робота історіографа філософії Я.Колубовського „Філософія у росіян” (1890 р.) дає стислий, але змістовний аналіз творчості П.І.Ліницького, особливо виділяючи морально-етичну проблематику.

Критичний аналіз філософських поглядів П.Ліницького було здійснено професорами КДА Д.І. Богдашевським у роботі „Здорова метафізика”(часопис „Праці КДА”, 1894 р.) та П.П.Кудрявцевим у некролозі „Професор Петро Іванович Ліницький”(„Праці КДА”, 1906 р.) Автори віддають належне логіко-методологічним засадам його власної системи світопізнання, високо поціновуючи професійну філософську та викладацьку діяльність П.Ліницького. Д.Богдашевський називає його філософську систему „здоровою метафізикою”, вважаючи, що праці українського філософа сприяють створенню істинно-християнського світорозуміння, мають велике практичне значення. П.П.Кудрявцев характеризує богословсько-філософську систему киянина як раціоналістичну, зауважуючи, що непохитна віра в буття Абсолютного Духа та в безсмертя людської душі спонукали П.Ліницького звертатись до з’ясування питання про співвідношення віри та знання і до розкриття умоглядних підвалин християнського богослов’я. Вчені зауважують, що саме вирішення питання співвідношення віри та знання, віри та розуму посідало пріоритетне місце у творчому доробку П.І.Ліницького.

У післяреволюційний період ім'я П.І.Ліницького згадується тільки в праці Ф.Титова "Стара вища освіта в Київській Україні кінця ХУІ - початку ХІХ століття"(1924 р.). З 20-х років ХХ століття настає повне забуття.

Пробудження інтересу до творчості П.Ліницького спостерігається в 90-х роках, коли виникають умови та необхідність для об'єктивного переосмислення вітчизняної духовної культури і філософії. Першим змістовний аналіз поглядів П.І.Ліницького зробив М.Лук („Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.”(К.,1993). Надаючи перевагу розгляду морально-етичної проблематики, автор досліджує й філософсько-антропологічні та деякі аспекти гносеологічних проблем у творчому доробку П.Ліницького, ґрунтовно характеризуючи його критичні погляди щодо позитивізму, утилітаризму. Основні віхи життєвого шляху, творчої діяльності, гносеологічної проблематики опрацьовані Н. Мозговою („Петро Ліницький: життєвий шлях і духовна спадщина”(К.,1997), що дало змогу сприйняти постать П.І.Ліницького не тільки як суто філософа, а зрозуміти його світоглядні уподобання як особистості, поглянути на проблеми, якими він переймався з точки зору нашого сучасника. Осмислення філософських поглядів П.І.Ліницького міститься у працях В.Горського „Історія української філософії”, а також І.Огородника, М.Русина „Українська філософія в іменах”(К.,1997), М.Ткачук („Київська академічна філософія ХІХ- початку ХХ ст.: методологічні проблеми дослідження” (К., 2000). Суспільно-політичні погляди стали об'єктом дослідження Слюсарчука Р. Гносеологічна проблематика посідає одне з чільних місць у творчому надбанні П.І.Ліницького, але незважаючи на деякі наукові спроби, ґрунтовного її дослідження з позиції співвідношення понять розуму та віри здійснено не було.

Творчий доробок П.Ліницького нараховує близько 20 фундаментальних праць та ряду статей, що упродовж 40 років друкувалися в „Працях КДА” та часописі „Віра і розум”. Саме дослідження першодруків дає можливість системно аналізувати наукову діяльність, створити цілісний образ мислителя. Його праці „Огляд філософських вчень” (К.,1874), „Про форми та закони мислення” (Харків, 1895), „Нарис історії філософії стародавньої та нової” (К.,1902), „Основні питання філософії. Досвід систематичного викладу філософії” (К.,1901), написані як навчальні посібники для студентів, дають загальне поняття про творчість філософа, але не містять у собі особистісного моменту. Таку можливість дає вивчення менш досліджених робіт: „Слов’янофільство і лібералізм. Досвід систематичного огляду одного та другого” (К.,1882), „Витончена література й філософія”(Харків, 1893), „Критичний огляд звичайних поглядів та суджень про різні види суспільної діяльності і засади суспільного благоустрою” (Харків, 1884), „Різноманітні спрямування німецької філософії після Гегеля стосовно їх до релігії” (К., 1887) та ін.

Дослідження історико-філософського аспекту розуміння співвідношення понять розуму та віри можливе з огляду на аналіз ряду творів Платона, Аристотеля, Оригена, Анзельма Кентерберійського, П.Абеляра, М.Кузанського, Ф.Бекона, Р.Декарта, Т.Гоббса, Дж.Локка, Б.Спінози, Д.Юма, І.Канта, В.Гегеля, Л.Фейєрбаха та ін. Праці В.Н.Акулініна, М.Т.Андрюшенко, В.Ф.Асмуса, А.В.Ахутіна, А.Кураєва, Г.Кюнга, А.Ф.Лосева, М.А.Мінакова, Н.С.Мудрагей, І.С.Нарського, Т.І.Ойзермана, Н.Г.Осипової, Г.Д.Панкова, Є.М.Причепія, В.Хесле, Л.Флека, Е.Е.Щербини-Яковлевої, ін. надали можливості дати неупереджену та толерантну оцінку стану вирішення проблеми співвідношення віри та розуму з позиції сьогодення.

В основу дисертаційного дослідження покладено першодруки праць П.І.Ліницького, бо обрана тема дослідження має обмежену кількість джерел. Аналіз наявної літератури дає можливість охопити максимальну кількість публікацій з означеної проблеми, з’ясувати коло найбільш досліджених аспектів вирішення проблеми співвідношення віри та розуму, а також таких, що потребують уточнень і додаткових наукових розвідок.

Другий розділ „Співвідношення понять розуму та віри в історіософській традиції” присвячено розгляду еволюційного шляху постійно мігруючої філософської проблеми співвідношення розумового знання та релігійної віри. Історико-філософський підхід щодо даної проблематики дав змогу об'єднати досвід прибічників і критиків обраної для дослідження науково-філософської парадигми, залишаючись при цьому над специфікою кожного з них. Необхідно зауважити, що хоча віра і не є основною темою, що володіла б увагою давньогрецьких філософів, для дохристиянської філософії характерне споглядання її поряд із розумним пізнанням. Давньогрецькою філософією переконливо показано реальний характер віри як елементу пізнання, її вплетення в групу інших елементів гносеологічного процесу і обґрунтованість знанням. Поряд із цим, в філософії Стародавнього світу зароджується тенденція до виходу за межі усталеного відношення до віри. Найбільш характерним це виявилось для Тертулліана, що розглядав віру як відношення суб'єкту до раціонально неосяжного. Його готовність вимірювати силу віри її несумірністю з розумом і раціоналістичною шкалою оцінок стала новим аспектом проблеми.

"Язичницька" і біблейська думка перейшли від свободи до оберігаючої догматики. Еллінська філософія зустрілася з молодим максималізмом християнської релігії. Сформульована патристами проблема антиномічності віри і розуму вимагала нагального розв'язку, бо ж від неї залежали і культурні практики, і соціальний поступ, і, перш за все повсякденне життя. Нове завдання полягало у тому, щоб показати, яким чином розум, вивільнений від зовнішніх пут, може вийти з лабіринту міфів, щоб правильно сприйняти трансцендентне.

Середньовічна філософія розвивалась у дуже вузьких рамках, визначених церквою. Існувало Святе Писання, все було вже мовлене - про світ, людину, Бога, і, по суті, роль філософії зводилася до того, щоб бути звичайною служницею теології. Однак завдяки спонтанному розвитку філософія відвойовує свої позиції, виробляє власну проблематику, методологію. Зокрема показова в цьому плані проблема віри і розуму, як центральна проблема середньовічної філософії. Християнська середньовічна думка починає заявляти про себе в складній системі знань, переконань, поглядів і цінностей, на яку перетворилася теологія, що, в свою чергу, перетворювала християнство на універсальну релігію, де цікавим і визначальним на довгі віки стає викладення Аквінатом свого розуміння взаємин віри і розуму, за яким, попри відмінність віри і розуму, останній має здатність приходити до істинних висновків стосовно речей віри. Цим самим покладається принцип, що ліг в основу догматичної докритичної метафізики: розум здатний виробляти знання там, де неможливий досвід. Переконання Кузанського відображають перехід від Середньовіччя до Нового часу. Він надає вченню про віру релігійного характеру, як середньовічний філософ, а як мислитель, що виражає нові тенденції, піднімає низку запитань, що об'єктивно виходять за межі релігії. Головну увагу він приділяє співвідношенню віри і розуміння, де пріоритет належить вірі. Необхідно зауважити, що питання моральності і моральної складової в переконанні поступово виносилися за межі інтересу теологів одночасно з прогресуючою раціоналізацією. Найрадикальнішим наслідком цього спрямування стала поява новочасної філософії.

Особливі риси, яких набуває філософське та релігійне життя Європи з ХУІ ст., дають можливість виділити три головні ознаки, що характеризують філософію Нового часу: 1) спроба самообґрунтування розуму; 2) радикальна перевірка пізнавальних здібностей людини; 3) проголошення "розлучення" філософії та теології. Аналіз людських здатностей узагалі та детальний аналіз людського досвіду стають визначальними у філософських пошуках вирішення релігійних проблем. Т.Гоббс і Дж.Локк різними шляхами підготували філософський скептицизм Д.Юма та німецьке Просвітництво. Французькі та британські просвітники передали німцям свої ідеали, що стає декорацією, на тлі якої вимальовується постать І.Канта. Він відділяє сфери знання та віри, доведення та переконання, але робить це без установлення будь-яких ієрархічних відносин між теоретичними та практичними сферами душі. І.Кант рятує істини віри шляхом обґрунтування їх засобами філософії, без допомоги Одкровення, - на ґрунті практичного розуму, який парадоксальним чином виводить до істин Одкровення.

У післякантівській філософії можна виділити декілька напрямків розвитку мислення. Одним з них - пошуки такого принципу у вищих, до того часу незвіданих функціях того самого теоретичного розуму, визнаних некомпетентним Кантом. До цього напрямку філософських пошуків можна віднести Й.Фіхте, Шеллінга (в першу половину його діяльності) і Гегеля. В подробицях їх погляди на наш предмет доволі різні. Але всі ці відмінності нівелюються в їх загальній вірі в самозаконність і самодостатність нашого логічного розуму, як верховного принципу і органа пізнання. Гегель намагається подолати Кантову непослідовність в підході до знання і стверджує, що у ряді випадків віра є знання. Шляхом особливого роду антропоморфізації (чуттєво-естетичної у Шеллінга і раціонально-логічної у Гегеля) різних природних феноменів німецька натурфілософія створила своєрідний синтез природничо-наукового і філософсько-світоглядного рівнів знання про світ.

Пізніше Л.Фейєрбах намагався створити такого ж роду синтез на принципово новій, антропологічно-матеріалістичній основі. Але при цьому основне питання філософії було зведене до питання про взаємовідносини між окремими науками про людський організм і його функції.

Релігійно-філософська лінія суспільної думки на теренах Російської імперії почала формуватися у першій третині ХІХ ст. в академічному середовищі православ'я. Вона була реакцією: 1) на догматичну неоднозначність канонів православної церкви; 2) на протиріччя між умовами життя, що постійно змінювалися, і сталістю православного віровчення; 3) на переважаючу у той час думку, що християнська релігія не має потреби в філософському дослідженні питань про Бога і його відношення до світу і людини для того, щоб привести людей до спасіння. Ця лінія, увібравши в себе елементи філософії Платона, неоплатонізму, патристики, європейських середньовічних містичних вчень і досягнення німецької ідеалістичної думки, отримала своє втілення у філософії теїзму православних богословів, а поза межами академічного середовища - у ранньому слов’янофільстві.

Одним з цікавих спрямувань філософської думки другої половини ХІХ ст. є філософія слов'янофілів. На їх думку, єдиним виходом для людства, яке зайшло до тупика абстрактного раціоналізму, є повернення до часів, коли розсудок перебував у підкоренні християнській вірі. У сполученні гегелівської діалектики з матеріалізмом вони вбачали марну спробу спасти раціоналізм. Слов'янофіли сформулювали головні принципові недоліки західної філософії, що стали орієнтирами для багатьох релігійно налаштованих філософів. Існуюче обмеження розвитку філософії вимогою узгоджувати результати філософського пізнання з догматами православної ідеології зумовлювало актуалізацію звернення до проблем віри та знання, віри та розуму, що спричинило особливості формування системи філософських поглядів П.І.Ліницького.

У третьому розділі „Гносеологічний вимір понять розуму та віри в історіософській концепції П.І.Ліницького” здійснюється аналіз поглядів українського філософа на проблеми теорії пізнання, питання про сутність буття взагалі, його відношення до мислення, до природи духу, про форми і методи пізнавальної діяльності, про співвідношення ролі чуттів та розуму в процесі пізнання з точки зору співвідношення розуму та віри.

Намагання захистити філософію, знайти шляхи виходу з тієї світоглядної кризи, що охопила західноєвропейську і російськомовну філософію - саме такі завдання ставив перед собою і П.І.Ліницький. Спираючись на свої енциклопедичні знання різноманітних філософських систем, він дає критичну оцінку, розглядає творчий внесок філософів у вивчення проблем буття та пізнання, порівнюючи ту чи іншу філософську систему, даючи їй оригінальне трактування.

Критично і виважено П.І.Ліницький ставиться до положень Платона, пов’язаних з гносеологічними аспектами знання і віри. Він пристає на думку, що розглядаючи протилежність між знанням та вірою неможливо відкидати той зв'язок, що існує між цими поняттями. Для нього віра є вихідним пунктом і початком пізнання: перехід від віри до знання можна розглядати як шлях до досконалості. При цьому, як філософ теїстично-християнського спрямування, П.І.Ліницький зауважував, що неможливо припуститися переконання, що як тільки набувається знання, виключається необхідність віри. Приділяючи велику увагу аналізу філософських студій Сократа, Аристотеля, Платона, П.Ліницький наполягав, що прагнення досягти розуміння істин віри, що панувало у середньовічній філософії, було викликане тією шкільною філософською освітою, яку діставали з деяких творів Аристотеля, Платона та неоплатоніків.

Потреба у пізнанні, на думку П.І.Ліницького, настільки притаманна людині, що спочатку вона не може мати ні найменшого сумніву, що ця потреба буде задоволена, і що людина близька до того, щоб оволодіти істиною. Як наука універсальна, філософія має вивчати явища відносно загальної і однаково приналежної всім явищам риси. Таким загальним елементом, і є пізнання. Головними ж органами пізнання П.Ліницький вважає чуттєве сприйняття, розсудок і розум, а відповідно до цього поділу, виділяє три основні види пізнавальної діяльності: емпіричне пізнання (чуттєве), розсудкове (раціональне) та розумне (ідеальне). На його думку, все підґрунтя філософської науки можуть бути зведені до двох головних: ті, що визнають буття Духа, і такі, що узасаднюють матерію. Відрізняючись у деталях. вони приєднуються за своїм характером або до матеріалізму (сенсуалізм, емпіризм, позитивізм) або ж до спіритуалізму (ідеалізм).

Точний і критичний розбір позитивізму подає П.Ліницький у багатьох з своїх робіт, визначаючи його, як спрямування філософської думки, що вибудовує світогляд, спираючись тільки на факти, дані у зовнішньому досвіді. Такий підхід до пізнання він вважає невиправданим і зазначає, що позитивізм мав би право на існування, якби можливим було довести, що окрім тих об'єктів знання, що даються у досвіді, не існує ніяких інших об'єктів.

Характеризуючи емпіризм, П.І.Ліницький зауважує, що основними засадами пізнання для цього спрямування філософських пошуків є саме чуттєве сприйняття. Зазначаючи, що емпіризм оперує такими поняттями як уявлення (ідеї), асоціації уявлень, чуттєве сприйняття, пам'ять і уява людини як природньо властиві людині підвалини пізнання, П.І.Ліницький вказує на відповідний поділ форм пізнання - уявлення, як форма психологічна, створена наданими людині психічними умовами і словесно-логічні форми, тобто штучні, довільно створені людиною.

Характеризуючи філософські студії ідеалістів, він чітко розділяє погляди об'єктивістів та суб'єктивістів, найбільш значними називає Берклея, Фіхте, як представників об'єктивного ідеалізму і, безумовно І.Канта, як представника суб'єктивного ідеалізму. П.Ліницький зазначає, що окремі форми, в яких знайшов відображення об'єктивний ідеалізм, різноманітні, але загальною для всіх лишається упевненість, що істинне існування відносять тільки до існування духовного ідеального світу.

П.I.Ліницький переконаний, що ідеалістична філософія, яка перетворює всю дійсність у світ одних суб'єктивних примар, у просту фікцію нашої свідомості, неминуче веде до крайнього нігілізму - як у знанні, так і у житті. Така філософія винищує усіляку цікавість знання. Відношення П.Ліницького до вчення Канта не є беззастережно захопливе. Він твердить, що у нашій самосвідомості суб'єкт і об'єкт існують не як дві різні сфери, поєднані тільки зовнішнім чином. Вони поєднані внутрішньо, безпосередньо. Приймаючи точку зору І.Канта, що ідеї розуму можна визнати постулатами практичного розуму, він намагається удосконалити теорію німецького філософа, надаючи ідеям розуму значення постулатів духу людського. П.Ліницький надає особливої уваги Кантовому поясненню ролі істин релігійної віри для процесу пізнання. На його думку, положення, які можна і необхідно розглядати як науковий вираз змісту релігійної віри, і джерелом яких є одкровення, повинні мати подвійне значення, яке має бути і теоретичним, і практичним.

Необхідно зауважити, що для П.Ліницького вся історія філософії являє собою ніщо інше, як ряд спроб поступового наближення до істини. Тому висновок Гегеля, що поняття розуму можуть вважатись тотожними з пізнаваним буттям він не визнає як такий. Вважаючи абсолютну ідею Гегеля наріжним каменем його системи, П.Ліницький переконаний, що саме в ній і полягає основний недолік гегелівського вчення, бо незрозуміло, яким чином можливий розвиток абсолютної ідеї з самої себе. Для нього недоліками розглянутих вчень І.Канта і Гегеля є крайнощі по відношенню до категоріальних понять. Він вважає, що істина повинна полягати у золотій середині, де необхідно визнати, що наші категоріальні поняття суть визначення, властиві як пізнанню, так і самому буттю; будучи формами мислення, за походженням своїм незалежними від досвіду, ці поняття у той же час безсумнівно мають відповідність з реальними визначеннями самих речей.

Характеризуючи філософію І.Фіхте й Ф.Шеллінга П.Ліницький зацікавлений їх поглядами на філософію по аналогії з художньою творчістю. Філософія Ф.Шеллінга для П.І.Ліницького постає низкою вирішення проблем першозасад існування Бога. Він особливу увагу приділяє „науці розуму” Шеллінга, основним моментом якої є поєднання чистого мислення з емпіризмом, результатом якого й має стати повне, досконале пізнання сутності речей. П.Ліницький визнає надбанням філософії І.Фіхте думку про те, що в Бозі реальне буття, або те, що він називає природою в Ньому, перебуває не поза ідеальним, яке є областю Божественної самосвідомості, але щонайтісніше пов’язане з ним і проникнуте ним, так що Бог є істота самосвідома.

Доходиться висновку про те, що своєрідне бачення філософом проблеми методів та форм пізнавальної діяльності наклало відбиток на інші аспекти його уявлень про істину та її критерії. Розуміння П.Ліницьким істини носить дещо традиційний характер, але містить у собі і певну специфіку. Позиція П.І.Ліницького є помірковано-раціоналістичною, схильною до апріоризму, про що свідчить висока оцінка ним умоглядності як основної форми пізнавальної взаємодії суб’єкта з об’єктом.

Четвертий розділ „Соціальні та морально-естетичні основи віри у філософії П.І.Ліницького” присвячено розгляду соціально-моральних та етико-естетичних складових поняття віри у поглядах П.Ліницького, що знайшло свій відбиток у його критичному аналізі протистояння західників і слов’янофілів, джерелом суспільно-філософських змагань яких йому видається питання про співвідношення віри та розуму. П.Ліницький з прихильністю ставиться до переконань слов’янофілів щодо ролі православної релігійної віри, зауважуючи, що сліпі прихильники західного шляху розвитку просвітництва не хотіли або не могли зрозуміти, що західна світська освіта розвивалась шляхом рішучої боротьби проти богословської схоластичної освіти, намагаючись утримати своє пануюче становище у науці та у повсякденному житті. Важливою для П.Ліницького є думка слов’янофілів, що православ’я, як необхідна приналежність нашого народного життя, складає не тільки необхідну умову самобутності, незалежності цього життя, але й його рішучу перевагу. Зауважуючи, що все у вченні слов’янофілів залежало від змістовного навантаження поняття народності, вимоги, які ставили слов’янофіли до народності у науці та освіті означали для них те, що різноманітні теорії мали бути просякнуті духом православ’я, не вступати з ним у протиріччя. Для П.Ліницького є очевидним, що по суті слов’янофіли обстоюють загальнолюдське, а не народне, бо якщо православ’я дороге через те, що містить істину, то вже не можна говорити про православ’я як про атрибут народності. Необхідність гармонійного розвитку суспільства П.Ліницький вбачає у вихованні почуттів і устремлінь відповідних до народних ідеалів. Він наголошує, що ідеали загальнолюдські давно вже перейшли з області літературних мрій до сфери науки і тут консолідувались. Через критичне осмислення до- та післяреформених дискусій західників та слов’янофілів з опертям на синтез досягнень наукового знання, він обстоював християнсько-ліберальну позицію, ідеалом якої вважав порядок і гармонійність суспільного життя на основі принципу справедливості, християнської віри, визнанні гідності людської особистості. Цей ідеал він пов’язував з гармонізацією віри та розуму, загальнолюдськими цінностями, що несло в собі християнство як в соціальних, так і в морально-естетичних вимірах.

Аналізуючи погляди П.І.Ліницького на етико-моральні аспекти взаємозв’язку віри та розуму, помічаємо його симпатії до філософії І.Канта. Це можна пояснити тим, що І.Кант безпосередньо моральну свідомість як принцип моральної діяльності представив у її чистоті й незалежності від корисливих і таких, що не мають морального значення, спонук. Ми вважаємо оригінальною думку філософа про те, що умовою дійсної любові до ближнього, до всього людства має бути створена в уяві людини загальна єдність всіх людей в одну неподільну істоту, необхідність такого відношення до людей, наче вони є членами однієї неподільної родини. Поєднуючим началом в таких відносинах може бути тільки любов до Бога.

Наполягаючи, що релігія і моральність повинні мати раціональний характер, П.Ліницький важливою складовою наукового дослідження, розуміння та узасаднення релігійної віри вважає уявлення верховної істоти, яка є джерелом почуттів любові до ближнього, побожності, богошанування, відданості. Це умова єдності науки і віри, бо наука проголошує як єдине визначене начало – гуманність, але любов до людства можлива тільки через любов до Бога. Наука сама по собі безсила узасаднити моральність і потребує для цього релігійної віри.

Піклуючись про суспільне благо свого народу, П.І.Ліницький переконаний, що тільки на ґрунті моральності можлива і необхідна солідарність між людьми, зв’язок і єднання, тоді як матеріальні, егоїстичні інтереси роз’єднують людей, що призводить до розрізненості, слабкості суспільства. Слідом за О.Новицьким, він наголошує, що призначення людини полягає не тільки в тому, щоб жити, працювати, а й у тому, щоб вести життя, узгоджене з вимогами морального закону.

П.І.Ліницький чималої ваги надає поняттю любові, звернення до якої було традиційним в історії філософської думки України. Розглядаючи різні аспекти поняття „любові”, він намагався узасаднити саме християнсько-православний зміст даного поняття, що не завадило розширенню його світоглядного обсягу та адаптації до існуючих потреб тогочасної соціальної дійсності. Він розрізняє два види любові: любов-співчуття, жалю, добрих прагнень і споглядальну любов, яка виходить з тих же почуттів, але предметом її стає все прекрасне і досконале. Задоволення цих потреб і може стати витоком отримання людиною щастя. Притримуючись своїх переконань, П.Ліницький цей вид любові пов’язує з любов’ю до Бога, який є для нього прообразом будь-якої досконалості. Принципового значення надає П.Ліницький любові до істини, вважаючи, що її можливо надбати тільки за умови чистоти і бездоганності серця.

Переважаюче значення релігійної віри для науково-теоретичної діяльності П.Ліницький вбачає і у зв’язку релігійного почуття з естетичним почуттям. Він наполягає, що релігійна віра повертає людину обличчям до того, що тільки вона може уявити як найдосконаліше і найвище. На його думку, зв’язок мистецтва з релігійною вірою полягає в тому, що істинне почуття прекрасного утворюється лише під впливом релігійної віри. Можливість насолоди прекрасним для П.Ліницького існує тільки за умови, що джерелом прекрасного стає релігійний світогляд.

У Висновках здійснено узагальнення результатів дослідження, що висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. З’ясовані основні тенденції історико-філософської реконструкції виникнення та спроб вирішення проблеми співвідношення віри та розуму як у історіософській традиції так і в творчості видатного українського філософа П.І.Ліницького зокрема, як наріжного каменю його системи світопізнання та світорозуміння.

Результати дисертаційного дослідження конкретизуються у наступних положеннях:

філософську позицію П.І.Ліницького важко приєднати до якоїсь певної та окремої традиції, якогось окремого стилю філософствування, бо вона поєднала в собі з огляду на їх смислову узасадненість в тогочасному суспільстві різні тенденції та традиції;

філософські надбання П.Ліницького підпорядковані встановленню філософського фундаменту православ’я шляхом вирішення співвідношення віри та розуму через синтез кращих досягнень західноєвропейської та східнослов’янської філософських традицій;

доведено, що розуміння П.Ліницьким істини носить дещо традиційний характер, але містить у собі і певну специфіку, зокрема в поглядах на її критерії. Істина для нього є знання, що відповідає його об’єкту. Найголовнішими і надто специфічними об’єктами є Людина, Природа, Бог, а отже відповідність знань цим об’єктам не може бути встановленою практично чи емпірично. Тому головним критерієм істини, що підтверджує її необхідність, філософ вважає умоглядність.

аналіз соціальних, моральних та естетичних засад поняття віри, на які спирався П.І.Ліницький, вирішуючи питання про співвідношення понять розуму та віри, дає підстави вважати, що в особі П.І.Ліницького українська філософська думка другої половини ХІХ – початку ХХ ст. має оригінального, високоосвіченого мислителя, який представив власне розуміння і осмислення найважливіших філософських проблем – онтології, гносеології, філософії історії, соціальної філософії, філософської антропології.

Список праць, опублікованих автором за темою дисертації:

Черненко Т.В. Співвідношення понять розуму та віри в історіософії П.І.Ліницького // Вісник Київського національного університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип.42-45. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2002. – С.186-190.

Черненко Т.В. Віра в історико-гносеологічному вимірі філософії П.І.Ліницького // Вісник Київського національного університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 54. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2003. – С.72-73.

Черненко Т.В. Віра в історико-гносеологічному вимірі //