НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

ГРИГОРУК НАТАЛІЯ ГРИГОРІВНА

УДК 342.5

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС

НАРОДНОГО ДЕПУТАТА УКРАЇНИ

Спеціальність: 12.00.02 – конституційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КИЇВ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі конституційного права і місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (м. Київ).

Науковий керівник - доктор юридичних наук,

член-кореспондент Академії правових наук України,

КРИВЕНКО Лідія Тарасівна,

головний науковий співробітник відділу

конституційного права і місцевого самоврядування

Інституту держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

ФРИЦЬКИЙ Олег Федорович

професор кафедри конституційного права

Юридична академія МВС України,

(м. Дніпропетровськ)

кандидат юридичних наук

СТАВНІЙЧУК Марина Іванівна,

Член Центральної виборчої комісії України

Провідна установа - Одеська національна юридична академія,

кафедра конституційного права

Захист відбудеться 02 липня 2004 р. о 17 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03. по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001 м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці інституту

Автореферат розіслано 02 червня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради УСЕНКО І. Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційного дослідження. Після здобуття незалежності Україна, як і низка інших пострадянських республік, відмовилась від побудови державної влади на основі принципу верховенства Верховної Ради України над всіма іншими державними органами і сприйняла принцип організації державної влади на засадах її поділу на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову (ст.6 Конституції України).

Відповідно з цим нововведенням Конституція України 1996 р. вперше у вітчизняній конституційній правотворчості конституювала Верховну Раду України - парламентом, який виступає єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст.75 Конституції України).

Політична реформа, доктринальною ідеєю якої є перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, органічно пов’язується з подальшою трансформацією Верховної Ради України. Вона полягає в необхідності підвищення її ролі, укріпленні позицій парламентаризму, що відповідає найбільш поширеній у демократичних країнах Європи моделі. Вирішення цього завдання - надзвичайно важлива, складна, комплексна проблема, яка має багатоаспектний характер. Одним із центральних напрямів його реалізації є наукове дослідження інституту народного депутата України, особливо - конституційно-правового статусу народного депутата України.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена, з одного боку, потребою у створенні сучасної вітчизняної теорії конституційно-правового статусу народного депутата України, з другого – необхідністю розроблення науково обґрунтованих пропозицій щодо реформування конституційно-правового статусу народного депутата України, з третього – орієнтацією України на світові досягнення розвинутих демократій з метою врахування прийнятного досвіду задля оптимізації інститутів вітчизняного парламентаризму.

Обрана тема актуалізується процесом модернізації чинної Конституції України, складовим елементом якої є оновлення конституційного статусу народного депутата України.

Необхідність наукового дослідження теми дисертації диктується також станом її опрацювання в юридичній науці. Важливо відмітити великий внесок науковців-конституціоналістів попередніх років у розроблення концептуальних основ статусу народного депутата в загальнотеоретичному плані, а також інших питань. Проте, більшість згаданих праць видано за радянських часів, коли відстоювалися інші теоретичні доктрини і конституційні моделі.

У сучасній юридичній, зокрема конституційно-правовій науці, комплексне дослідження проблем конституційно-правового статусу народного депутата України поки що відсутнє.

Починаючи з 1990 р., коли у вітчизняній науці почалося формування сучасних поглядів на інститут народного депутата України, проблематиці конституційно-правового статусу народного депутата України приділяли увагу М.О. Баймуратов, А.З. Георгіца, Р.К. Давидов, Г.С. Журавльова, В.С. Журавський, Л.Т. Кривенко, М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, М.І. Ставнійчук, Ю.М. Тодика, В.Л. Федоренко, О.Ф. Фрицький, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко та деякі інші вчені. Їх розробки використовуються в даній дисертації.

Досліджуючи окремі аспекти становлення і розвитку інститутів представницької демократії в Україні автор також враховував досягнення відомих вчених XIX - початку XX століть, зокрема О.Д. Градовського, В.М. Дурденевського, А. Есмена, Г. Єллінека, Б.О. Кістяківського, М.М. Коркунова, М.І. Лазаревського, Я.М. Магазинера, Б.М. Чичеріна, Л.А. Шалланда.

Дисертаційне дослідження спирається також на праці провідних сучасних науковців Російської Федерації – С.А. Авакьяна, І.А. Азовкіна, К.В. Арановского, М.В. Баглая, Г.В. Барабашева, А.О. Безуглова, Н.О. Богданової, Л.А. Григоряна, О.В. Зиновьева, Н.М. Колосової, М.О. Краснова, В.І. Лафітського, В.О. Лучіна, В.О. Сивова, А.А. Смирнова, Б.О. Страшуна, Ю.О. Тихомирова, Б.М. Топорніна, В.Є. Чиркіна, К.Ф. Шеремета, А.Я. Ярматова та ряду інших.

Парламентські інститути - предмет світової науки. Ті чи інші їх аспекти досліджували зокрема М. Амеллер, Ф. Ардан, Ж. Блондель, П. Бромхед, А. Дайсі, М.Дюверже, Л. Дюгі, Т. Маунц, М. Прело, К. Хессе. Їх праці використовуються при розгляді деяких питань дисертаційної теми.

Варто зазначити, що за останні роки в Україні захищено ряд дисертацій, присвячених актуальним проблемам українського парламентаризму, місця законодавчої влади у системі поділу влади, виборів до Верховної Ради України. Однак, ці роботи не містять комплексного наукового аналізу статусу народного депутата України, тому дане дисертаційне дослідження органічно доповнює їх, а наявність означених праць не позбавляє його актуальності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося як складова частина тематики досліджень відділу конституційного права і місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України з теми “Система органів державної влади України” (№ держ. реєстрації РК 0101U001009).

Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційної роботи полягає у тому, щоб на базі досягнень юридичної теорії, зокрема конституційно-правової, продовжити розроблення теорії народного депутата і шляхом її поглиблення, розвитку та оновлення створити сучасну теорію інституту народного депутата України; на даній основі запропонувати наукову концепцію конституційної моделі мандату народного депутата України як суб’єкта державно-владних відносин; сформулювати практичні пропозиції щодо вдосконалення законодавства про статус народного депутата України.

Визначена мета дослідження досягається постановкою і розв’язанням таких задач:

узагальнити поширені уявлення про поняття інституту народного депутата України, конституційно-правового статусу народного депутата України та сформулювати авторські дефініції означених понять;

визначити статус народного депутата України з точки зору його політико-правової природи як представника народу, посадової особи – члена парламенту, політичного діяча – суб’єкта політичної влади та політичних процесів;

розкрити статус народного депутата України з точки зору його співвідношення із статусами посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, з метою структуризації елементного складу статусної конструкції народного депутата України;

визначити систему критеріїв класифікації елементів статусу народного депутата України;

узагальнити вітчизняний та зарубіжний досвід щодо статусу депутата парламенту та запропонувати оптимальну вітчизняну модель;

з’ясувати механізми реалізації повноважень, гарантій та відповідальності народного депутата України;

розробити пропозиції і рекомендації, спрямовані на модернізацію конституційно-правового статусу народного депутата в процесі реформування Конституції України.

Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, пов’язані з конституційно-правовим статусом народного депутата України.

Предмет дисертаційного дослідження складає конституційно-правовий статус народного депутата України.

Методи дослідження. Дисертантом використані наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ та інститутів політико-правового характеру, яким є народний депутат України. Застосований теоретико-методологічний арсенал зумовлений метою дослідження та характером досліджуваного об’єкта. Дисертант комплексно використовує принципи і засоби філософського та теоретико-правового підходів, виходить з єдності соціально-правового та гносеологічного аналізу, об’єктивності, конкретності істини; використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.

В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні методи, принципи та підходи до визначення конституційно-правового статусу народного депутата України, його місця та ролі у політичній системі суспільства, а саме: метод діалектичної логіки – для розкриття представницького та посадового аспектів конституційно-правового статусу народного депутата України; соціологічний метод – при аналізі ситуації, яка склалася з кількісним та якісним складом Верховної Ради України; формально-логічний метод – при визначенні основних понять, юридичних конструкцій, правових засад діяльності народних депутатів України; порівняльно-правовий метод – при дослідженні вітчизняного та зарубіжного досвіду регулювання конституційно-правового статусу депутата парламенту; системно-функціональний метод – як засіб з’ясування ролі та місця народного депутата України у політичній системі України і його функціонального призначення; структурно-функціональний метод – у зв’язку з визначенням підходів до народного депутата України з точки зору його внутрішньоспеціальних статусів, а також розкриттям діяльності народного депутата України як посадової особи та політичного діяча; порівняльно-ретроспективний при аналізі становлення та розвитку ідеї народного представництва; формально-логічний при розгляді співвідношення різних елементів конституційно-правового статусу народного депутата України з метою їх гармонізації та оптимізації; аналогії при розробці питань щодо історичної еволюції конституційно-правового статусу народного депутата.

Комплексний підхід до використання вищезазначених наукових методів дозволив всебічно розглянути актуальні проблеми конституційно-правового статусу народного депутата України.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні комплексним науковим дослідженням, яке присвячене теоретичним і практичним проблемам конституційно-правового статусу народного депутата України. Теоретичні висновки, які містяться у дисертації, складають авторську концепцію конституційно-правового статусу народного депутата України, конституційної моделі представницького мандату парламентарія. Новизну дослідження відбивають такі найважливіші науково-теоретичні результати:

1. Визначено, що народний представник є обраною народом (виборчим корпусом) особою, котрій надано право реалізовувати суверенітет народу шляхом представництва народу чи його частини у органі державної влади, наділеною повноваженнями різноманітного характеру з метою реалізації певного політичного та соціального призначення, конституційно-правовий статус якої зумовлюється конституційно-правовим статусом та функціями органу, до якого її обрано, та є одним із гарантів конституційного ладу держави.

2. Визначено політичного діяча як особу, котра бере участь у здійсненні влади та інших політичних процесах.

3. Запропоноване авторське визначення поняття народного депутата України як загальнонаціонального політичного діяча, що є одноособовим повноважним представником народу та членом парламенту – посадовою особою органу законодавчої влади, котрий наділений встановленими Конституцією і законами України повноваженнями по здійсненню функцій Верховної Ради України, та виступає одним із гарантів конституційного ладу держави.

4. Сформульована дефініція, за якою конституційно-правовий статус народного депутата України є конструкцією, що поєднує нормативно регламентовані характеристики інституту народного депутата України з огляду на політико-правову природу та відповідну триєдність структури як представника народу, члена колективного представницького законодавчого органу державної влади та політичного діяча, котрий здійснює повноваження представницького, державно-владного та політичного характеру в умовах конституційно-правової дійсності, та охоплює широке коло (систему) суспільних відносин і розглядається як єдина цілісна система, утворена сукупністю взаємозв’язаних компонентів (свого роду підсистем) та їх елементів.

5. Визначено перелік структурних елементів конституційно-правового статусу народного депутата України: політико-правова природа депутатського мандату; підстави виникнення і припинення дії депутатського мандату; права і обов’язки народного депутата України; форми роботи народного депутата; гарантії здійснення депутатських повноважень; відповідальність народного депутата України.

6. Доведено, що повноваження народного депутата України – це нормативно визначена сукупність прав та обов’язків парламентарія України, якими він наділений з метою здійснення властивих йому функцій.

7. Сформульоване авторське визначення форми діяльності народного депутата України, під якою розуміється спосіб досягнення певних цілей народним депутатом України за допомогою наданих йому повноважень, що здійснюються у сфері реалізації функцій Верховної Ради України та мають певний, визначений нормативно, зовнішній прояв.

8. Визначені критерії класифікації кожного з елементів конституційно-правового статусу народного депутата України, зокрема, здійснено комплексний підхід при дослідженні співвідношення повноважень та форм роботи народних депутатів України. Виходячи з структурного розуміння діяльності народного депутата України, розроблена класифікація їх основних прав та обов’язків та відповідних форм роботи.

9. Поглиблені теоретичні висновки щодо таких елементів конституційно-правового статусу народного депутата України, як гарантії та відповідальність. Розкриті нові проблеми депутатської недоторканності та імперативного мандату, внаслідок чого зроблені наукові висновки, які будуть сприяти оновленню конституційного вирішення розглядуваних проблем. (С.15-16 автореферату).

10. Внесені пропозиції щодо подальшого вдосконалення конституційно-правового статусу народного депутата України. (С. 12-13, 16 автореферату).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути корисними у подальших дослідженнях загальнотеоретичних проблем, пов’язаних з організацією та діяльністю Верховної Ради України, інших парламентських інститутів, зокрема народних депутатів України. Висновки, концептуальні підходи, що містяться у дисертації, можуть застосовуватися у процесі реалізації всіх функцій Верховної Ради України.

Ряд положень дисертації доцільно врахувати в процесі оновлення системи актів, які створюють конституційно-правові основи статусу народного депутата України у контексті модернізації Конституції України, в тому числі проекті нового Регламенту Верховної Ради України, та, в прогностичному плані, прийняття Парламентського Кодексу України.

Матеріали дисертації також можуть бути використаними в навчальному процесі, включаючи систему підготовки і підвищення кваліфікації народних депутатів України, а саме – при викладенні курсів конституційного, парламентського права тощо.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні та практичні висновки і положення, які містяться у дисертації, розглядалися на засіданнях відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Результати дослідження оприлюднені у доповідях на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях, зокрема „Парламентаризм в Україні: теорія та практика” – К., 2001 (тези опубліковані); „Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” – К., 2001 (тези опубліковані); ”Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем” – К., 2000 (тези опубліковані).

Основні положення дисертаційного дослідження знайшли відображення у трьох наукових статтях, які опубліковано у фахових юридичних часописах, а також у розділі колективної монографії “Органи державної влади України” – К., 2002 р.

Структура дисертації визначена метою і завданнями дослідження. Вона включає в себе вступ, два розділи та список використаних джерел. Обсяг дисертації складає 199 сторінок, список використаних джерел – 17 сторінок (всього – 320 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі висвітлюється актуальність теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета та завдання, об’єкт та предмет дослідження, характеризуються методи дослідження, наукова новизна, практичне значення і апробація одержаних результатів, структура і обсяг дисертації.

Перший розділ – „Загальна характеристика конституційно-правового статусу народного депутата” складається з чотирьох підрозділів: теоретичні основи статусу парламентарія як інституту представницької демократії; поняття конституційно-правового статусу народного депутата України; теоретичні доктрини та конституційна модель депутатського мандату; конституційно-правові основи статусу народного депутата України. Він присвячується визначенню поняття і сутності конституційно-правового статусу народного депутата України в контексті теорії представництва, його інституціалізації, а також аналізу за суттю, формою та змістом інституту народного депутата України.

З огляду на політичну та правову доцільність представництва, реалії щодо його здійснення, опираючись на праці Г. Еллінека, А. Есмена, Я.М. Магазинера, О.Д Градовського автор робить висновок, що статус представницького органу надає парламенту динамічності, змушує реагувати на всі обставини суспільного життя, статус органу державної влади зумовлює його статичність щодо реалізації функцій, покладених на нього. Для представницького характеру органу визначальне значення має представницький мандат парламентаріїв. З іншого боку, як орган державної влади, парламент зумовлює конституційно-правовий статус парламентаріїв та легітимує представницький характер мандату парламентаріїв, зумовлює їх політичне та соціальне призначення. Тільки орган, членами якого є особи, що є представниками народу, визнається представницьким. Саме тому представницький мандат народного депутата має винятково важливе значення для з’ясування природи такого органу державної влади, як Верховна Рада України.

У дисертації розглядається специфіка представницького мандату парламентаріїв. Народ делегує владні повноваження щодо реалізації своєї влади своїм представникам. Джерелом суверенітету та носієм влади залишається народ, а представникам належить реалізовувати цей суверенітет, надаються повноваження для його здійснення. На перший погляд, така конструкція абсолютно несумісна із забороною інструкцій (наказів) виборців та звільненням від певних видів відповідальності перед виборцями. Насправді, в момент обрання народом своїх представників та надання їм повноважень для реалізації певних функцій державної влади, мандат парламентарія набуває представницького характеру. Саме таким чином здійснюється не звичайна участь в акті обрання, а досягнення через посередництво обраного, впливу на хід державних справ. Зв’язок між народом і виборним органом, зумовлений уповноваженням, дорученням представництва чи будь-якою іншою юридичною категорією, трансформується у момент легітимізації (визнання) від правовідношення "виборець - обраний" до правовідношення "народ - орган державної влади" та призводить до формального (але не сутнісного) ототожнення волі представницького органу із волею народу. Окрім того, з цього моменту представник народу стає членом органу державної влади, і в такому аспекті - посадовою особою. Природа інституту народного представника визначає певні особливості структури статусу народного депутата та обумовлює специфіку його наукового розгляду.

Статус народного депутата не зводиться виключно до його сутнісного вияву як представника. Для повного з’ясування обсягу та структури конституційного-правового статусу парламентарія необхідно розглянути зміст та форму інституту парламентарія. Зокрема, зміст статусу парламентарія зумовлюється його політичним та соціальним призначенням та відображається у його діяльності як члену органа державної влади, а відтак його статус утворений певними елементами, характерними для статусу посадових осіб.

Автор доводить, що саме в аспекті діяльності парламентаріїв як членів органу державної влади, народних депутатів України слід вважати посадовими особами, а саме представниками влади, які наділені владними повноваженнями публічного характеру. Таким чином, оскільки парламент є органом державної влади, народного депутата доцільно розглядати і як особу, що здійснює державну владу. Проте, при переведенні статусу парламентарія та статусу посадової особи в одну теоретичну площину, чітко проявляється їх відмінність: представник відрізняється від посадової особи тим, що він уповноважений приймати рішення “за народ”, між тим як завдання посадової особи є реалізація таких рішень. Відмінною рисою представників народу служить те, що, в межах наданих їм повноважень, вони покликані здійснювати владу вільно і від імені народу, котрий, як передбачається, виражає через них свою волю носія суверенітету. Завдяки цьому, виникає можливість чіткого розрізнення статусу народного депутата України та статусу посадової особи.

Народні депутати України як посадові особи характеризується тим, що: права та обов’язки народних депутатів України встановлені у межах компетенції парламенту; діяльність народних депутатів України підпорядкована виконанню функцій, покладених на орган законодавчої влади; посадовим правам парламентаріїв України кореспондують їх посадові обов’язки; здійснення діяльності народних депутатів України гарантується законодавством; вимоги народних депутатів України повинні виконуватися всіма, кому вони адресовані; парламентарії України мають право набувати так званих внутрішньоспеціальних статусів; встановлена специфічна система гарантій; передбачені специфічні види та процедура відповідальності парламентаріїв.

Поряд з цим, у дисертаційному дослідженні наголошується, що однією із основних формальних характеристик парламентаріїв є політичний характер їхньої діяльності. Чинною Конституцією України народні депутати України не визначені як політичні діячі, проте це випливає із аналізу самої діяльності народних депутатів України та її наслідків. Зокрема, про це свідчить сам процес набуття статусу народного депутата. Незалежно від способу обрання потенційний народний депутат України стає суб’єктом виборчого процесу, що за самою суттю є процесом політичним, впродовж якого кандидат у народні депутати здійснює передвиборчу діяльність саме як політик: проголошуючи себе виразником певних політичних ідей, інтересів певних суспільних груп тощо.

Після обрання народного депутата, в процесі реалізації покладених на нього функцій, парламентарій здійснює власні повноваження, перебуваючи у стані постійного прийняття політичних рішень, або ж спричиняють до також певних політичних результатів. Фактично, діяльність народного депутата України у парламенті та за його межами по суті є діяльністю народного депутата України як політичного діяча. Окрім того, колективно парламентарії як члени органу державної влади визначають політику держави загалом у різних сферах діяльності шляхом прийняття державно-владних рішень та прийняття нормативно-правових актів на їх забезпечення, максимально наближені до вимог різнорідного суспільства. Тим не менше, вищевказане ніяким негативним чином не впливає на місію парламентарія як представника народу та члена органу державної влади, а тільки окреслює засоби досягнення суспільних цілей та важелів реалізації основних завдань.

Автор робить висновок, що формально цілісний інститут народного депутата України має визначальні характеристики, котрі тільки у поєднанні дозволяють створити адекватну концепцію конституційно-правового статусу народного депутата України. В результаті дослідження теоретичних та практичних аспектів інституту народного депутата України, враховуючи існуючі наукові підходи до визначення поняття „народний депутат” (С.А.Авакьян, А.О. Безуглов, В.С. Журавський, В.А. Сивов та ін.), дисертантом запропоноване авторське визначення поняття народного депутата України завдяки аналізу його суті, змісту та форми, відповідно до якого народний депутат України – це загальнонаціональний політичний діяч, що є одноособовим повноважним представником народу та членом парламенту – посадовою особою органу законодавчої влади, котрий наділений встановленими Конституцією і законами України повноваженнями по здійсненню функцій Верховної Ради України, та виступає одним із гарантів конституційного ладу держави.

Розвиваючи положення теорії конституційно-правового статусу (Н.О.Богданова, О.О. Кутафін, О.В Сурілов та інші), враховуючи правове закріплення та безпосередню реалізацію конституційно-правового статусу народного депутата України, дисертант формулює дефініцію, за якою конституційно-правовий статус народного депутата України є конструкцією, що поєднує нормативно регламентовані характеристики інституту народного депутата України з огляду на політико-правову природу та відповідну триєдність структури як представника народу, члена колективного представницького законодавчого органу державної влади та політичного діяча, котрий здійснює повноваження представницького, державно-владного та політичного характеру в умовах конституційно-правової дійсності, та охоплює широке коло (систему) суспільних відносин і розглядається як єдина цілісна система, утворена сукупністю взаємозв’язаних компонентів (свого роду підсистем) та їх елементів.

Здійснений науковий аналіз структури конституційно-правового статусу народного депутата України дозволяє виділити певні його елементи, зокрема: політико-правова природа депутатського мандату; підстави виникнення і припинення дії депутатського мандату; права і обов’язки народного депутата України; форми роботи народного депутата; гарантії здійснення депутатських повноважень; відповідальність народного депутата України.

Зазначається, що нормативно правовий статус народного депутата України утворюється сукупністю прав і обов’язків парламентарія України як представника народу та члена колективного органу законодавчої влади України, а також прав та обов’язків інших органів державної влади та місцевого самоврядування та їх посадових осіб щодо народних депутатів України, котрі безпосередньо закріплені в Конституції України, Законі України “Про статус народного депутата України”, Регламенті Верховної Ради України, а також опосередковано в численних нормативно-правових актах України, що стосуються виборів до Верховної Ради України, організації роботи Верховної Ради України, функціонування політичних партій тощо.

З огляду на досвід конституювання різних моделей представницького мандату народних представників з точки зору їх історичної еволюції та конституційного закріплення відповідних моделей демократичними державами світу, враховуючи різні доктринальні підходи до концепції мандату народного депутата України, дисертант наступним чином формулює свою позицію щодо політико-правової природи мандату народного депутата України.

Політична природа мандату народного депутата України зумовлена полігранною структурою конституційно-правового статусу народного депутата України та полягає в його представницькому характері, змістовному наповненню повноважень як посадової особи та політичному вияві. Правова природа депутатського мандату визначається ознаками, що формують підґрунтя статусної конструкції та відображені у теорії категоріями принципів.

Правова природа мандату народного депутата України зумовлена, в першу чергу, вільним його характером, що означає відсутність нормативного закріплення будь-якого механізму, що б зумовлював право відкликання парламентарія України, відсутність необхідності виконання народними депутатами України наказів виборців та відсутність безпосередньої відповідальності перед ними. За вільного мандату народний депутат України розглядається як представник народу, а не виборчого округу, від якого його обрано. Це означає, що при здійсненні своїх повноважень він повинен враховувати не волю окремих груп чи осіб, а спільні інтереси всієї нації, всього суспільства.

Поряд з цим, дисертант, погоджуючись із відповідними висновками дослідників щодо інституту мандата народного депутата України, окреслює наступні принципи конституційної моделі існуючого мандату народного депутата України: принцип незалежності, принцип непорушності повноважень, принцип професійності, принцип недопущення суміщення посад, принцип рівноправності народних депутатів України.

Щодо підстав виникнення депутатського мандату, автор робить висновок, що правоутворюючими фактами щодо народного депутата України, тобто такими, що мають наслідком набуття ним мандату, є обрання народним депутатом України, темпоральним виявом якого є офіційне оголошення результатів виборів, а формальним вираженням – надання народному депутату України представницького мандату, та принесення присяги народним депутатом України. Після принесення присяги народним депутатом, котра має силу юридичного факту, мандат народного депутата набуває повної юридичної сили, надаючи спеціальній правосуб’єктності динаміки. Як правова категорія, присяга народного депутата України – це публічне оголошення визнання обов’язків загальнонаціональним політичним діячем, котрий покликаний до здійснення представництва Українського народу у Верховній Раді України, що завершує легітимацію статусу народного депутата України.

Надзвичайної ваги набули питання впливу способу обрання народного депутата України на його конституційно-правовий статус з огляду на прийняття чинного Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Автором зазначається, що пропорційна система виборів народних депутатів України у порівнянні із мажоритарною та змішаною поряд з широким колом переваг має й ряд недоліків, одним із яких можна визначити відсутність визначеної відповідальності народного депутата України, окрім політичної. Очевидною є потреба створення механізмів, котрі б дозволили здійснювати контроль Українського народу за діяльністю народного депутата України.

Дисертант констатує, що надзвичайно важливим є пошук такої теоретичної доктрини представницького мандату народного депутата України, яка б увібрала у себе позитивні риси доктрин вільного та імперативного представницького мандату та не суперечила основоположним засадам народного суверенітету – доктрини так званого змішаного депутатського мандату. Вказана необхідність поглиблюється тим, що реальна модель депутатського мандату, як правило, має характеристики вільного та імперативного депутатського мандату у тому чи іншому співвідношенні.

Поряд з цим, зазначається, що теоретичні принципи статусу народного депутата України знаходять своє нормативне закріплення у Конституції України, утворюючи, таким чином, конституційну модель депутатського мандату. Проте, далеко не завжди така нормативна фіксація є адекватним відображенням обсягу існуючого в теорії принципу. Зокрема, існуючий абсолютизований об’єм імунітету народного депутата України, не відповідає не тільки теорії даного принципу, але й суперечить сучасній державно-правовій дійсності, практиці світового парламентаризму.

Слід підтримати точку зору, згідно з якою оптимальним є обмеження імунітету народного депутата України рамками строку повноважень Верховної Ради України відповідного скликання, окрім випадків затримання народного депутата на місці злочину, та у випадку інкримінування йому злочинів, що відповідно до Кримінального Кодексу України підпадають під категорію тяжких. Після вичерпання строку дії мандату народного депутата України щодо народного депутата України можуть здійснюватися будь-які слідчі дії, він може бути затриманий чи заарештований за злочини, здійснені ним до, під час чи після строку його повноважень.

На переконання автора, існує необхідність надання Конституційному Суду України як єдиному органу конституційної юрисдикції України, за умови створення у його складі другої палати, повноважень по застосуванню заходів конституційної відповідальності щодо народних депутатів України, і, зокрема, по дачі дозволу на притягнення до кримінальної відповідальності.

Оптимізації потребують і деякі інші принципи депутатського мандату. Зокрема, необхідний прямий припис у Конституції України та у Законі України “Про статус народного депутата України” щодо неможливості зайняття народними депутатами будь-якою іншою діяльністю, окрім наукової, викладацької та творчої діяльності у разі, якщо вона не перешкоджає реалізації основних обов’язків народного депутата України. Зокрема, народному депутату України слід заборонити займатися підприємницькою діяльністю, засновувати суб'єкт підприємницької діяльності – юридичну особу, а також набувати чи розпоряджатися корпоративними правами. Актуальною є заборона для парламентаріїв входити в керівну раду чи спостережну раду суб’єкта підприємницької діяльності, а також бути його почесним членом, якщо це передбачає отримання певних виплат у тій чи іншій формі. Слід запровадити існуючий у багатьох країнах обов’язок надання так званої “декларації честі”, тобто відомостей про розміри та розміщення його майна, а також фінансові та аналогічні інтереси народного депутата України.

Другий розділ – „Структура конституційно-правового статусу народного депутата України”, складається з чотирьох підрозділів, в яких досліджуються основні елементи конституційно-правового статусу народного депутата України: повноваження народного депутата України; форми роботи народного депутата України; гарантії діяльності народного депутата України; відповідальність народного депутата України.

На думку дисертанта, повноваження є ядром конституційно-правового статусу народного депутата України, які визначають зміст конституційно–правового статусу народного депутата України. Досліджуючи сферу та специфіку діяльності народних депутатів України, автор дійшов висновку, що за сферою та локалізацією діяльності народного депутата України доцільно розрізняти наступні групи прав парламентарія України: права народного депутата України на пленарних засіданнях Верховної Ради України; права народного депутата України, пов’язані із оптимізацією і забезпеченням ефективності діяльності парламенту України (право законодавчої ініціативи народного депутата України, право народних депутатів України об’єднуватися в депутатські фракції (групи), права народного депутата України в органах Верховної Ради України); права народного депутата України щодо здійснення діяльності за межами парламенту (права народного депутата України у виборчому окрузі та за його межами, спрямовані на забезпечення ефективної роботи із виборчим корпусом, права народного депутата України у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав).

Поряд з цим, автор пропонує здійснювати класифікацію прав народного депутата України за кількісною суб’єктністю того чи іншого права народного депутата України, відповідно до якої виділяти права індивідуальні та колективні права.

Подібно до класифікації прав народних депутатів України, можна виділити наступні групи обов’язків: обов’язки народного депутата України на пленарних засіданнях Верховної Ради України; обов’язки народного депутата України, пов’язані із оптимізацією і забезпеченням ефективності діяльності парламенту України, а також обов’язки народного депутата України щодо здійснення позапарламентської діяльності (обов’язки парламентарія України у виборчому окрузі та за його межами, спрямовані на забезпечення ефективної роботи із виборчим корпусом; а також обов’язки народного депутата України у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав).

У роботі окремо досліджуються форми діяльності народного депутата України, під якими розуміється сукупність способів досягнення певних цілей парламентарієм України за допомогою наданих йому повноважень, що здійснюється в контексті реалізації ним народного суверенітету у вигляді функцій представницького, законодавчого, установчого та контрольного характеру та має певний, визначений нормативно, зовнішній прояв.

Зазначається, що за просторовими межами реалізації повноважень слід розрізняти форми роботи народних депутатів України у Верховній Раді України та її органах; а також форми роботи у виборчому окрузі та за його межами.

Автор констатує, що в умовах сучасної України реально існують латентні види діяльності народного депутата України, котрі де-юре не можуть бути визнані формами роботи народного депутата України, а де-факто є такими. Зокрема, серед таких можна виділити лобіювання народними депутатами України власних інтересів чи інтересів різних соціальних чи політичних груп.

Констатуючи неприйнятність розгляду лобіювання як легальної форми діяльності народного депутата України, поряд з цим дисертант наголошує на фактичному існуванні даного явища, яке пропонує розглядати через розмежування двох форм: позитивне лобіювання та негативне лобіювання.

У дисертаційній роботі досліджуються гарантії депутатської діяльності, проводиться їх класифікація на нормативно-правові та організаційно-правові гарантії. Так, під організаційно-правовими гарантіями дисертант розуміє необхідні умови, що забезпечують особам, обраним у Верховну Раду України, сприятливий режим діяльності для безперешкодного і ефективного здійснення їх прав та обов’язків. Організаційні гарантії діяльності народних депутатів України слід розглядати як систему, основними елементами якої є процесуальні, соціальні, матеріальні гарантії, депутатська недоторканність.

У свою чергу, численні процесуальні гарантії слід поділяти на гарантії, що забезпечують сприятливі умови для багатосторонньої діяльності депутата у Верховній Раді України та її органах та гарантії безперешкодного досягнення цілей і завдань депутатської роботи у взаємовідносинах їх з державними і суспільними органами, організаціями і посадовими особами, а також засобами масової інформації, гарантії на забезпечення інформацією та на її використання.

Дисертант всебічно розкриває дискусійний характер депутатської недоторканності. В умовах сьогодення при визнанні вільного мандату народного депутата України, надзвичайної актуальності набуває проблема партійної дисципліни, оскільки це пов’язується з контролем партії за діяльністю народного депутата України. Пропозиції про позбавлення депутатського мандату внаслідок переходу із однієї фракції у іншу містили всі законопроекти про внесення змін до Конституції України, які одержали позитивні висновки Конституційного Суду України (№3207-1, №4105, №4180). Проте, Венеціанська комісія і ПАРЄ зробили зауваження, що заперечували демократичність таких положень на підставі того, що вони суперечать доктрині вільного представницького мандату. З одного боку, висновки щодо неприпустимості позбавлення народного депутата України мандату у випадку його переходу з однієї фракції у іншу є прогресивним з точки зору сучасної теорії парламентаризму, за якою народний депутат України є представником всього Українського народу, а не будь-якої соціальної чи політичної групи і партійна дисципліна не повинна довліти над місією представництва народу в цілому. З іншого боку, враховуючи реалії української дійсності, такий механізм може бути застосовано як короткочасний засіб сприяння політичній структуризації політичної системи України. Переходи народних депутатів України, обраних за списками тієї чи іншої партії, в іншу фракцію є надзвичайно негативною тенденцією, оскільки, по-перше, перетворює партії на інструмент досягнення ними особистих інтересів, по-друге, унеможливлює відповідальність члена партії перед партією, а відтак партії перед суспільством за свою діяльність, по-третє, запобігає усталенню політичної системи України в цілому та таких її складових як партії зокрема.

На думку дисертанта, пошук оптимальної моделі представницького мандату полягає в тому, щоб об’єднати прогресивні досягнення вільного мандату з перевагами імперативного. В такому плані доцільно використати запропонований вище механізм відповідальності народного депутата за перехід із однієї фракції в іншу шляхом конституційного закріплення позбавлення мандату народного депутата внаслідок фракційного переходу.

Автор пропонує розглядати відповідальність народного депутата України у двох аспектах: об’єктивному, до якого слід віднести юридичну відповідальність як один із видів соціальної відповідальності; суб’єктивному, котрий полягає в усвідомленому здійсненні обов’язків народного депутата України перед суспільством та державою за велінням совісті, у відповідальному ставленні народного депутата України до покладених на нього обов’язків, належному їх виконанні, адекватній поведінці, що відповідає статусу представника Українського народу і безпосередньо залежить від волі народного депутата України.

З огляду на теоретичні та практичні проблеми конституційно-правової відповідальності, розвиваючи існуючі у науковій літературі положення (Н.А. Боброва, Т.Д. Зражевська, Н.М. Колосова, М.О. Краснов, Л.Р. Наливайко), у роботі окремо досліджується ряд аспектів зазначеної проблеми стосовно до конституційно-правового статусу народного депутата України.

В умовах переходу від мажоритарної до пропорційної виборчої системи, актуалізується питання партійної відповідальності народного депутата України. Автор зазначає, що партійну відповідальність доцільно розглядати за сферою дії – ординарну (внутріпартійну) та екстраординарну (відповідальність партії загалом), та за часом дії – ретроспективну та проспективну.

Автор констатує, що юридична відповідальність суб’єктів влади, і, зокрема, народних депутатів України, часто поєднується із відповідальністю політичною та моральною, продукуючи нові, змішані форми відповідальності.

У Висновках автор формулює найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, наводить теоретичні узагальнення й нове вирішення наукової проблематики становлення і розвитку конституційно-правового статусу народного депутата України. Загальнотеоретичні висновки та пропозиції, що містяться у роботі, доповнюються організаційно-правовими пропозиціями та рекомендаціями, спрямованими на вдосконалення та оптимізацію конституційно-правового статусу народного депутата України.

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у запропонованих висновках і положеннях, котрі складають цілісну теорію конституційно-правового статусу народного депутата України. Формулюються основні напрями розвитку та вдосконалення як окремих елементів конституційно-правового статусу народного депутата України, так і структури в цілому, аргументується необхідність внесення змін до Конституції України, діючого законодавства, розроблення комплексу нових законодавчих актів в галузі парламентського права. Поряд з загальнотеоретичними висновками та пропозиціями щодо вдосконалення законодавства про статус народного депутата України, висновки містять організаційно-правові пропозиції та рекомендації, націлені на вдосконалення механізму всієї системи парламентаризму.

Зокрема, дисертант зазначає, що загальною тенденцією розвитку конституційно-правового статусу народного депутата України в сучасних умовах повинно стати підвищення значення принципу професіоналізму в діяльності народних депутатів України. На думку автора, необхідно прийняти принципово новий закон про статус народного депутата України, котрий відповідав би вимогам політико-правової дійсності, закон про Регламент Верховної Ради України, деякі інші нормативні акти. З часом було б доцільним прийняти комплексний нормативний акт – Парламентський Кодекс України, в якому б детально розписувались усі аспекти діяльності Верховної Ради України та її органів, народних депутатів України як посадових осіб Верховної Ради України.

Узагальнюючи результати проведеного наукового дослідження конституційно-правового статусу народного