Київський Національний університет ім
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Логвиненко Олексій Степанович
УДК 32.01:35.075 (048)
Становлення політичного лідерства
управлінської еліти в СУСПІЛЬСТВІ перехідного періоду
Спеціальність 23.00.02 – Політичні інститути та процеси
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Київ – 2004
Дисертацією
є рукопис.
Робота виконана
на кафедрі філософії і політології Національного університету внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України.
Науковий керівник:
Доктор соціологічних наук, професор,
Соболєв Василь Олександрович,
Національний університет внутрішніх справ, начальник науково-дослідної лабораторії
Офіційні опоненти:
доктор політичних наук,
Пахарєв Анатолій Дмитрович
Інститут політичних і етнонаціональних
досліджень НАН України, головний науковий співробітник
кандидат філософських наук,
Здіорук Сергій Іванович
Національний інститут стратегічних досліджень
при Президентові України, старший науковий співробітник
Провідна
установа: Дніпропетровський національний університет Міністерства освіти та науки України, кафедра політології
Захист відбудеться “28” вересня 2004 року о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, , кімн. .
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (м.Київ, вул.Кутузова, 8, кім.218).
Автореферат розісланий “18” серпня 2004 року.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради,
доктор політичних наук Ю.А.Левенець
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми дослідження. Проблема політичного лідерства управлінської еліти викликає дослідницький інтерес за кількома підставами.
Перш за все, вона є нагальною практичною проблемою нашого часу. Її актуальність визначається соціально-політичною ситуацією перехідного періоду в Україні, головною ознакою якого є характер і динаміка взаємовідносин у парадигмі “народ і влада”. Політики та політологи констатують значне дистанціювання між населенням і владою, де остання інституціонально та у свідомості громадян уособлюється саме управлінською елітою державного та регіонального рівнів.
Разом із тим, на тлі драматичних висновків про кризу влади склався значний дефіцит конструктивних підходів чи пропозицій щодо конкретних шляхів скорочення розриву громадсько-владних відносин, що стає актуальним завданням політологічної науки.
Найбільш ефективним, історично виваженим і обґрунтованим видом суспільної діяльності політичного лідера, еліти є політичне лідерство.
Роль і суспільна функція політичного лідерства особливо широко вивчається й аналізується в перехідні моменти розвитку суспільства. Ріст дослідницького інтересу до даної проблеми не тільки в політології, але й у філософії, соціології, психології, правознавстві і науках про керування свідчить про те, що в періоди фундаментальних трансформацій у суспільстві і державі роль політичного лідерства стає винятково важливою, оскільки саме від його ефективності у великій мірі залежить якість відповідей на виклики, визначені часом. Таким викликом для України є побудова суспільства з розвинутою демократією, що є необхідною умовою для здійснення Європейського вибору, проголошеного нашою державою.
За науковою традицією, що склалася у політології, у разі дослідження політичного лідерства, його звичним об’єктом є певна когорта політичних лідерів, видатних політичних діячів історії або сучасності. При цьому феномен лідерства нібито автоматично стає атрибутивною якістю політичного лідера, а не таким рівнем політичної діяльності, якого ще треба досягнути. Такий інституціонально-феноменалістський підхід до розуміння політичного лідерства значно обмежує його політологічний зміст як поняття, що розвивається, має власну структуру та динаміку.
Останнє вимагає теоретично поширити розуміння про об’єкт лідерства від одноосібних політичних лідерів до таких соціально-політичних угруповань як політичні еліти, тим більше, що у сучасній громадській свідомості уявлення про “владу” практично об’єднало лідерів і еліту.
Сьогодні управлінська еліта, на відміну від інших українських політичних еліт, що також проходять фазу становлення (партійні, інтелектуальні, бізнесові тощо) є реально інституціоналізованою, має та здійснює владні повноваження, а відтак об’єктивно опинилась на стрижні демократичних реформ і політичних колізій, що виникають між владою і народом. З цієї причини стає актуальним для політологічної науки дослідження та виявлення вихідних суспільно-політичних ресурсів, необхідних для становлення політичного лідерства управлінської еліти у сучасному суспільстві перехідного періоду.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження цілком узгоджується із комплексною науковою темою, яку розроблює кафедра філософії і політології Національного університету внутрішніх справ – “Політичний розвиток сучасних перехідних суспільств”. Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Національного університету внутрішніх справ (Протокол № 7 від 25 липня 2003 р.).
Стан наукової розробки проблеми. Загальнотеоретичні питання політичного лідерства в історії наукової думки, як свідчить аналіз літератури, визрівали поступово умовно у три історичні етапи. Перший можна назвати протополітологічним періодом. На цьому етапі були сформовані окремі загальні положення про владу, демократію, політичного лідера, еліту та політичне лідерство. Перші приклади політичної рефлексії у стародавньому світі ми спостерігаємо вже у Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона, Тацита, Светонія, які обґрунтували тип політичного лідерства в залежності від державного устрою та пануючого у кожному історичному випадку рівню уявлень про демократію; в епоху Відродження та Нового часу – це Н. Макіавеллі, що виділив деякі принципи діяльності лідерів, Т. Гоббс із його концепцією абсолютного суверена, і у протилежність йому Дж. Локк, який визначив проблему лідерства як похідну від основної державно-політичної дихотомії “народ – влада”. Різні аспекти політичного лідерства, що мають відгук у сучасності, розробляли Г.В.Ф. Гегель, Т. Карлайл, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, К. Маркс. Значний внесок у розробку проблем формування і функціонування політичних еліт і лідерів здійснили російські та українські мислителі П. Данилевський, П. Кропоткін, Г. Плеханов, П. Сорокін, П. Струве та інші; П. Орлик, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Липинський та інші. Історичні та етнополітологічні описи українських авторів мають і сьогодні особливу цінність для розуміння національної специфіки політичних процесів у поліетнічному українському суспільстві.
Другий етап, пов’язаний з визначенням політології як науки. Перші науково-політологічні узагальнення відносяться до праць Г. Лебона та М. Вебера. В. Парето пов’язував появу політичних лідерів і лідерства безпосередньо із діяльністю політичних еліт. Р. Міллс аналізував політичне лідерство під кутом зору інституціоналізації еліт. Великий науковий внесок до проблеми політичного лідерства зробили західні вчені Р. Арон, Ж. Блондель, Р. Дарендорф, Р. Міхельс, Г. Моска, К. Поппер, Р. Стогділл та інші.
Проблема політичного лідерства знайшла висвітлення у наукових дослідженнях російських політологів Г. Ашіна, К. Гаджієва, О. Єгорової-Гантман, Т. Заславської, О. Панаріна та інших.
Відмінною рисою сучасної української політології є системний підхід до вирішення суспільно-політичних проблем державотворення, влади, демократії, що природним чином відповідає політичним реаліям України. Сучасна наукова політологія успішно розвиває методологічні, загальнотеоретичні проблеми політичного лідерства, лідерів та еліт завдяки зусиллям В. Бебика, І. Бекешкіної, Д. Видріна, В. Журавського, І. Кураса, Ю. Левенця, В. Литвина, О. Майбороди, М. Михальченко, В. Соболєва, Д. Табачника, Ю. Шаповала, Л. Шкляра та інших.
Глибокий аналіз історичних витоків та сучасного становища політичного лідерства у масштабі країн СНД зробив А. Пахарєв. Показово, що цей автор, як і більшість інших дослідників підкреслює, що на сьогодні вирішення проблеми лідерства відрізняється скоріше різноманітністю, ніж дійшло до якого-небудь єдиного завершеного теоретичного уявлення.
Треба також відмітити відчутну нестачу дослідницьких робіт у галузі прикладної політології. Науковий рух у напрямку конкретизації вже накопичених теоретичних знань є нагальною потребою та найближчою перспективою сучасної політології політичного лідерства.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є закономірності, фактори та умови становлення політичного лідерства управлінської еліти на загальнодержавному та регіональному рівнях.
Для дослідження даної мети були поставлені наступні завдання дослідження:
- здійснити історико-порівняльний та понятійний аналіз проблеми політичного лідерства та її проекції на сучасність;
- розробити загальну теоретичну модель політичного лідерства управлінської еліти;
- визначити особливості становлення політичного лідерства на регіональному рівні;
- дослідити теоретично та експериментально особливості орієнтацій управлінської еліти на демократичні цінності;
- виявити специфіку сприйняття влади населенням;
- розробити модель політичного прогнозування та дослідити експериментально особливості концептуалізації майбутнього управлінською елітою.
Об’єктом дослідження виступає політичне лідерство управлінської еліти в масштабі країни та регіону.
Предметом дослідження є закономірності, моделі та ресурси становлення політичного лідерства управлінської еліти.
Методи дослідження. Теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження було використання принципів детермінізму та історизму, системного структурно-динамічного аналізу; методи теоретичного моделювання, порівняльної ретроспекції, комплексного аналізу фактів, феноменів та динаміки суспільно-політичних процесів.
Основними експериментальними методами були методи експертної оцінки, опитування, шкаліювання, а також спеціальні методи контент-аналізу сучасного політичного словника, статистичні методи табулювання та факторного аналізу.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в даному дослідженні:
- вперше в українській політичній думці розглянуто сучасне політичне лідерство як певний вид і рівень політичної діяльності управлінської еліти, якого остання має досягнути за умови використання таких основних політичних ресурсів, як власний демократичний вибір, соціально орієнтоване партнерство з громадянами, виконання суспільно-прогностичної функції;
- отримали подальший розвиток наукові уявлення історичні шляхи визрівання проблеми політичного лідерства як похідної від здобутків світових та вітчизняних мислителів минулого про стрижневі для сучасного суспільства поняття демократії та взаємовідносин між народом і владою;
- на основі обґрунтування загальної теоретичної моделі політичного лідерства управлінської еліти отримали уточнення особливості політичного лідерства на загальнонаціональному і регіональному рівнях;
- визначені теоретично та набули експериментального виміру позитивні, негативні та конструктивні чинники демократичного самовизначення управлінської еліти;
- на основі теоретичних та експериментальних досліджень уточнено типологію відношення населення до владної еліти як суб’єкта політичного лідерства;
- вперше розроблено структурно-динамічну модель політичного прогнозування та експериментально виявлено параметри концептуалізації управлінською елітою майбутнього у політичній, економічній, соціальній та владній сферах розвитку сучасного суспільства перехідного періоду.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає передусім у тому, що вони дозволяють усунути прогалини в існуючих теоріях політичного лідерства завдяки введенню до понятійного простору проблематики лідерства поняття управлінської еліти як найбільш реального на сьогодні інституціолізованого та можновладного суб’єкта політичного лідерства в Україні.
Розроблені теоретичні моделі лідерства та одержані експериментальні дані можуть бути використані політиками, державними, політичними та громадськими інститутами як практичні рекомендації щодо пошуку та використання політичного ресурсу з метою здобуття громадського статусу дійсного політичного лідерства на рівнях держави, регіону, міста. Виявлені чинники політичного лідерства дозволяють аналізувати і прогнозувати динаміку соціально-політичних процесів в новому українському суспільстві.
Отримані результати і методи дослідження можуть стати суттєвою складовою таких дисциплін, як історія політичних вчень, сучасна історія України, політологія, соціологія політики, політична психологія, політичний маркетинг і менеджмент та ін., при підготовці кадрів в органи державного управління та для професійної політичної діяльності.
Апробація результатів дослідження. Хід і результати дисертаційної роботи відображені в опублікованих роботах, а також доповідались на науково-практичних конференціях і семінарах в Національному університеті внутрішніх справ, Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна, Харківському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Окремі положення дисертації висвітлювались на Всеукраїнських науково-практичних конференціях (Харків – 1998-2002 рр.).
Публікації. Основні теоретичні положення і результати дослідження знайшли свій відбиток у 7 особистих наукових статтях, у тому числі – 5 у фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які містять 10 підрозділів, висновків і списку використаної літератури із 208 джерел, включає 3 рисунки, 16 таблиць та 2 додатки. Загальний обсяг роботи – 203 сторінки.
Основний зміст роботи
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її зв’язок з державними науковими програмами, розкрито специфіку та стан наукової розробки проблеми, сформульовано мету і завдання дослідження, об’єкт і предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію, публікації, структуру та обсяг роботи.
Перший розділ “Історичний розвиток уявлень про політичне лідерство, його місце і роль у суспільстві”, який складається із чотирьох хронологічно та концептуально пов’язаних між собою підрозділів, містить історико-порівняльний огляд виникнення та розвитку проблеми політичного лідерства у світовій та вітчизняній історії політичної думки від стародавніх часів до першої половини ХХ століття.
Політичне лідерство як атрибут всілякого державно-політичного процесу має дуже багату і різноманітну феноменологію. Щоб якось опанувати таке становище, мислителі різних історичних епох запропонували цілу низку теоретичних схем, типологій, класифікацій та номінацій лідерів, еліт, лідерства. Таке розмаїття робить актуальним пошук таких чинників, що не тільки визначають конфігурацію державотворення, але й є також основними передумовами виникнення політичного лідерства окремої особи чи групи осіб. До них відносяться проблеми багатовікового визрівання ідей демократії, драматургія взаємовідносин між народом і владою, ефективні шляхи та засоби володарювання політичних лідерів і еліт. Саме такі аспекти історії політичного лідерства безпосередньо перетинаються із нинішніми актуальними завданнями, що їх вирішує українське суспільство.
У першому підрозділі “Вчення про політичне лідерство у стародавньому світі” розглянуті філософські та політологічні підходи по проблемі в античності.
Вже за часів Геракліта (V в. до н.е.) сама історія почала свій грандіозний експеримент, не закінчений і сьогодні, визначивши для нащадків щонайбільший діапазон для проявів демократії від тиранії, олігархії до демагогії та охлократії. Пізніше зусиллями Сократа, Платона і Аристотеля з’явилася тенденція до політичної рефлексії та до виховання гідних політичних лідерів. В основі виховання мав лежати проект правильного образу держави, розроблений Платоном.
Втілення ідей Платона у політичну практику випало на долю Аристотеля. Політичні твори Аристотеля протягом усієї наступної історії були практичним джерелом для римських, середньовічних візантійських, арабських, єврейських, європейських авторів Нового часу; відтак Аристотеля можна вважати справжнім фундатором сучасної прикладної політології.
Важливі висновки щодо політичного лідерства, можливості та необхідності демократії залишили в історії такі авторитети, як Цицерон, Тацит, Светоній, Плутарх. Цицерон робить важливий крок вперед у античній політології, розробивши республіканську модель державного устрою, де не народ повинен пристосовуватись до політика, а політик – до народу. У Плутарха героями його описів стають не стільки царі та імператори, як лідери політичних партій. Крім того, до теорії лідерства вводиться принципово новий для античності тип – лідера-опозиціонера.
У другому підрозділі “Основні концепції політичного лідерства в епоху Відродження та Нового часу” подано аналіз теорії та методів Н. Макіавеллі, такого ж, як і Цицерон, переконаного республіканця. Для більшості сучасних істориків і політологів стало звичним дорікати вказівкам Макіавеллі щодо можливостей та засобів політичного маніпулювання психологією людей. Однак, теоретико-методологічне значення його поглядів є значно глибшим. Він першим у історії політології проблему “народ і влада” означив як динамічний процес розгортання протиріч і парадоксів, коли за драматизм таких відносин у рівній мірі несуть відповідальність і лідер, і пересічний громадянин. Саме такі колізії ми спостерігаємо і у наші часи.
Вперше про управлінську еліту як можливого суб’єкта політичного лідерства промовив Т. Гоббс, називаючи її штучною особою, інституціоналізація якої визначена верховною владою. Ідеї Гоббса були далі розвинуті Дж. Локком, у якого народ як суверен держави уповноважує лідера виконувати волю народу. Відтак, політичне лідерство – це ефективне виконання відповідних функцій.
Третій підрозділ “Проблема лідерства в політичній філософії ХІХ ст. – початку ХХ ст.” містить аналіз філософських та політичних поглядів Гегеля, Карлайла, Емерсона, Шопенгауера, Ніцше, Маркса та інших, а також засновників теоретичної політології Г. Лебона та М. Вебера.
Гегель і німецька класична філософія достатньо однобічно вирішували проблему політичного лідерства із тієї причини, що була принижена роль мас, народу, у той час, як лідери уособлювали волю всесвітнього духу і ставали керманичами народу за визначенням. Т. Карлайл та В. Емерсон додали “безсумнівним” лідерам різних особистісних фарб, підсилених ідеями провіденціалізму.
Ідеї “призначеності великих” набули світського трактування у А.Шопенгауера, який пропагував думку про пріоритет волі над розумом, що взагалі притаманне лише аристократії за народженням, багатством, розумом. Ф.Ніцше вважає, що ефективний лідер повинен управляти людьми засобом насильства, а не бути політиком, який потакає натовпу. Тим не менш, цінність такого негативного досвіду, до того ж закріпленого у ХХ столітті прикладами гітлеризму та сталінізму, для історії політичного лідерства залишається. У всякому разі Ніцше ясно показав, до яких колізій призводить дистанцювання лідерів від народу.
Наприкінці ХІХ – началі ХХ століття з’явилися спеціальні науково-теоретичні дослідження, насамперед у роботах Г. Лебона та М. Вебера. У Лебона теорія лідерства створювалась на засадах виявлення соціальних та психологічних феноменів у взаємовідносинах лідерів із народом – натовпом. Лебон розробив цілісну систему методів управління людьми, які до того ж мають підсвідоме прагнення до підкорення владі. Класик політологічної теорії М. Вебер розробив найбільш глибоку та систематизовану концепцію політичного лідерства. За Вебером панування над людьми спирається на легітимне насильство, зумовлене моральним авторитетом, харизмою або офіційними повноваженнями. Саме останнє зумовлює легітимність нинішньої управлінської еліти. Вебер передбачав появу категорії професійних політиків, так що його можна із повним правом вважати батьком сучасного політичного менеджменту.
У четвертому підрозділі “Влада і лідерство у розумінні російських і українських мислителів” проаналізовано широкий спектр поглядів вітчизняних політиків, істориків, державних діячів. Російська історія політичної думки пов’язана з іменами М. Данилевського, П. Пестеля, М. Чернишевського, П. Кропоткіна, Г. Плеханова, П. Струве, П. Сорокіна та інших.
Формування сучасної української політичної думки проходить під безсумнівним впливом історичної та політичної спадщини П.Орлика, М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, В. Липинського, В. Винниченка та інших.
Історія російської та української політичної думки, створена зусиллями видатних мислителів відповідних часів, відбивала ті ж самі етапи світової історії, про які замислювалась політична філософія Заходу. Виключна цінність історичної спадщини вітчизняної політичної думки полягає в тому, що стає більш зрозумілим, яким чином у свій час торувалися шляхи до демократії, проходили перевірку ідеї політичного лідерства на теренах України. Пам’ять про власне минуле стає підґрунтям для виваженого аналізу політичної сучасності та майбутнього України.
На протязі всієї історії політології найбільшу увагу мислителі приділяли владі, персоніфікованій у обличчі вождів, монархів, політичних лідерів, еліти. Маси частіше за все займали місце і роль “обставини”, з якою треба у тій чи іншій мірі “рахуватися”. Саме з цієї причини демократія як така залишалася у якості епіфеномену.
Такі чинники, принципові для сучасної політології, як легітимність влади, довіра мас у історичному плані презентуються як деякі додаткові умови стабільного володарювання. Із такої причини, залишається недостатньо розробленою теорія політичного лідерства.
Другий розділ “Теоретичні та прикладні питання політичного лідерства” складається із трьох підрозділів і містить аналіз головних параметрів та ознак діяльності управлінської еліти як суб’єкта політичного лідерства.
У першому підрозділі “Деякі параметри політичного лідерства в суспільстві перехідного періоду” аналізується перелік факторів, які зумовлюють труднощі в становленні політичного лідерства сьогодні. До них віднесені: розрив між лідерами, елітою та широкими верствами населення, який стимульований як елітою, так і масами; фактична відсутність великомасштабних політичних діячів та ін.
Розглянуто сучасну роль та політичну вагу інтелектуальної, партійної та бізнесової еліт. Доведено, що кожна з них поступається за цим параметром управлінській еліті. На сьогодні політична роль інтелектуальної еліти у суспільстві є незначною, водночас, не варто недооцінювати опосередкований вплив інтелігенції на політичні процеси. Бізнес-еліта є найбільш молодшою із еліт, її тяжіння до управлінської еліти має на меті забезпечення гарантій для власності та бізнесу. Партійна еліта відрізняється від інших наявністю політичних лідерів, перш за все у потужних партіях. Нерівномірність у становленні різних еліт, так само як і конкретний розподіл їхніх політичних ваг має певний діагностичний зміст. Тут ми маємо не тільки свідчення рівня розвитку політичної системи в Україні, у нас також з'являється практична можливість намітити і відслідковувати динаміку і майбутні шляхи політичного реформування в сучасному українському суспільстві.
У роботі також розглянуті у подробицях лідерські функції управлінської еліти. Саме їх виконання наповнює реальним змістом управлінську діяльність еліти. У якості найважливішого в управлінській діяльності визначений процес підготовки і прийняття політичних рішень, який проаналізований по стадіях.
Проведений аналіз показав, що політичне життя в Україні має високу динаміку, а у його центрі опинилась управлінська еліта – єдиний претендент на політичне лідерство як у загальнодержавному, так і регіональному масштабі.
У другому підрозділі “Особливості становлення політичного лідерства на регіональному рівні” проаналізовані так звані “місцеві” фактори. В своєму дослідженні ми дотримуємось інституціонального визначення регіональної еліти, як сукупності таких представників суспільства, що виконують функції прийняття суспільно значущих рішень у політичній, економічній та соціальній сферах життя регіону.
Регіональна управлінська еліта як певна соціальна група є усталеним соціальним утворенням, яке вже своєю належністю до адміністративно-виконавчої влади виконує функції політичної еліти і своєю діяльністю впливає на суспільні процеси, діяльність державних, господарчих, партійних, громадських інститутів регіону.
Це однаковою мірою відноситься до місцевої законодавчої влади (облрада, міськрада), до адміністративної (губернатор, мер) і до виконавчої (чиновники високого рангу) влади.
Проведений нами аналіз політичних настроїв у регіоні дозволив виявити наявність обмежуючих становлення політичного лідерства факторів, таких як:
- низька політична активність переважної більшості жителів;
- відчуження широких верств населення від влади всіх рівнів;
- низький рівень довіри до влади і до її представників;
- невисокий рейтинг програм місцевих електронних і друкованих ЗМІ на тлі загальної низької інформованості населення про політичні, економічні, культурні події в місті й області.
Третій підрозділ “Категоріальний простір політичного лідерства” складається із трьох підрозділів, цілком присвячений теоретико-методологічним проблемам лідерства.
Методологія відкритих систем потребує визначення родового по відношенню до означених понять утворення, яким у даному разі виступає держава/суспільство, як цілісність, що розвивається. Таким чином, у відповідності до природи відкритого суспільства, виникає інша теоретична модель, у якій поняття еліти посідає своє належне місце.
Виходячи з даної моделі, взаємовідносини еліти і мас розуміються як принципово опосередковані. Крім того, виявляється внутрішня суперечливість еліти, яка, з одного боку, віддзеркалює прогресивне в державно-суспільному русі, з іншого, – як перетворена форма розвитку суспільства, об’єктивно відстає від нових вимог часу.
В роботі розглянута проблема довіри до влади, як чинника політичного лідерства. Проаналізована ціла низка факторів, які здатні призводити до зниження рівня довіри до управлінської еліти. Визначено своєрідний сцієнтистський екстремізм деяких політологів при переході від первісної фази аналізу кризи влади за типом “Хто винен?”, до другої – “Що робити?”, який відбивається у відсутності конструктивних пропозицій з боку аналітиків.
В роботі вперше піднімається до теоретико-методологічного рівня проблема політичного прогнозування. Політичне прогнозування є детермінантою політичного лідерства з тієї причини, що завдяки йому політичні процеси здобувають часову координату, стають хронологічними, одержують можливість вибудовування власної історичної перспективи.
На основі попереднього історико-порівняльного та теоретико-методологічного аналізу створена загальна теоретична модель політичного лідерства управлінської еліти (див. рис. 1), яка задає подальшу програму експериментального дослідження за темою дисертації.
На рис. 1 показано, що головною метою і, відповідно, безпосереднім завданням управлінської еліти є набуття громадсько-політичного статусу суб’єкта політичного лідерства.
мета,
завдання | політичне
лідерство
адміністративно-
політичний
ресурс | впливові
персони | оточення | управлінська
еліта | еліти | партійна
послідовники | бізнесова
виконавці | інтелекту-альна
інші | інші
політичний
простір
лідерства | політична
платформа | соціальне
партнерство | функціональні
обов’язки
суспільно-політичний
ресурс | демократичні
перетворення | образ влади,
довіра владі | прогнозування,
відповідальність
Рис. 1. Загальна теоретична модель політичного лідерства управлінської еліти
У даній моделі віддзеркалено важливу складову діяльності управлінської еліти – сфери безпосередніх зв’язків як із іншими політичними елітами, їх представниками та окремими політичними лідерами. До цієї ж когорти входять також послідовники та чиновники адміністративного апарату. Разом вони складають політико-адміністративне оточення владної еліти, із представників якого управлінська еліта дістає можливості проводити кадрову селекцію.
Сутнісним компонентом моделі є визначення основних політичних завдань управлінської еліти на шляху до політичного лідерства, які розподілені по трьох сферах політичної активності еліти, а саме: політичній, соціальній і діяльнісній.
У політичній сфері головним для управлінської еліти стає власний політичний вибір.
Політичне самовизначення управлінської еліти виражається у її спрямованості до демократичних перетворень у суспільстві.
У соціальній сфері засобом досягнення політичного лідерства стає соціальне партнерство у системі взаємовідносин “народ – влада”.
Важливим для самої управлінської еліти є розуміння того, як населення дійсно сприймає “образ влади”, у якій мірі населення довіряє владі. Висока довіра не тільки забезпечує легітимність влади як таку, але дає також можливість владі розраховувати на громадську підтримку власної діяльності.
Нарешті, у діяльнісній сфері мова йде про відповідальне виконання управлінською елітою функціональних обов’язків, серед яких найбільш політично ресурсною є функція прогнозування.
Розділ 3 “Суспільно-політичний ресурс управлінської еліти” вміщує три підрозділи, які розкривають специфіку роботи управлінської еліти у різних сферах її політичної активності.
У першому підрозділі “Демократичні процеси в Україні в розумінні еліти” методами теоретичного аналізу та експерименту вдалось визначити конкретні характеристики демократичного вибору управлінської еліти.
Дані експериментів свідчать про наявність трьох вимірів оцінки демократичних перетворень в українському суспільстві: позитивний, негативний, конструктивний.
До головних позитивних наслідків експерти відно-сять перш за все те, що люди дістали свободу слова, у них з’явилась можливість самореалізації; важливим фактором соціально-економічного розвитку визначилась поява великої кількості людей, здатних до підприємництва.
З іншого боку, представники управлінської еліти не дуже високо оцінюють рівень розвитку місцевого самоврядування. Також показовою є невисока загальна оцінка демократичних процесів в Україні. При цьому звертає на себе увагу значуща різниця у оцінках по групах: представники управлінської еліти молодшого віку оцінюють рівень та хід демократичних перетворень у державі вище, ніж у групі старшого віку. На останньому місці опинилися перспективи молоді взагалі.
До головних негативних наслідків експерти відно-сять розквіт тіньової економіки, спритне збагачення окремих осіб та угрупувань, що найбільше бентежить старших представників регіональної еліти. На сьогодні у свідомості управлінської еліти вбачається характерне для багатьох політиків певне змішування ідеального і реального планів демократії. Причина тому криється у в цілому аморфному уявленні про історичну сутність демократії як політичної категорії, інакше кажучи, недостатньої теоретичної рефлексії еліти з цього питання.
Конструктивна складова знаходиться в іншій площині. Перше місце займає головне судження про те, що демократія об'єктивно послабила роль влади в центрі і на місцях. Далі висловлюється принципова для стосунків еліти і демократії позиція про необхідність укріплення вертикалі влади. Можна зробити припущення, що ця модель функціонування державної влади стане оптимальною перш за все для регіональної еліти на найближче десятиріччя.
На нашу думку, однією із причин упередженого відношення управлінької еліти до демократії є тиск на управлінців "зверху і знизу". Зрозуміло, що нинішня влада прагне уникнути демократичного контролю знизу. У такому прагненні немає нічого негативного або позитивного, такою є природа самої влади.
У другому підрозділі “Сприйняття державно-політичної еліти населенням” визначено, по-перше що населення спроможне дати і дає загальну оцінку способам діяльності управлінської еліти. При цьому виявилось, що найбільше на таку оцінку впливає індивідуальна настанова на оптимальну, з точки зору громадянина, модель владарювання. Таких моделей в ході дослідження виділено чотири, в залежності від комбінації цілей та засобів у реальній моделі управління владної еліти; по-друге, виявилась загальна слабонегативна оцінка образу влади, яка, в той же час, є достатньо об’єктивною, точною і диференційованою.
У третьому підрозділі “Суспільно-прогностична функція управлінської еліти” проведено теоретичне моделювання та експериментальний вимір процесу і якості прогнозування з боку управлінської еліти.
Розроблена модель прогнозування являє собою гіпотетичний конструкт, у якому можуть бути визначені наступні аспекти: а) функція; б) сфери; в) рівні та г) напрямки (див. рис. 2).
Функція
Сфери
Рівні
Напрямки | 1 | 2 | n | 1 | 2 | n | 1 | 2 | n | 1 | 2 | n
Рис. 2. Структурно-динамічна модель політичного прогнозування управлінської еліти
Загальна модель політичного прогнозування вміщує головну функцію прогнозування, як зорієнтований на корисний для суспільства результат прийнятих рішень. Виділено чотири основні сфери: політична, економічна, соціальна, владна. Кожна з них є самостійним чинником прогнозування, має власний зміст, генезис і функції. Відповідно до кожної сфери передбачається два рівні прогнозування: загальноукраїнський (ЗУ) та регіональний (Р). Кожна сфера має конкретний зміст прогнозування за напрямками.
Проведене нами дослідження показало, що управлінська еліта потенціально і у значній мірі на практиці здатна виконувати одну із своїх головних функцій – прогнозування тенденцій розвитку держави і регіону.
У політичній сфері прогнозна модель управлінської еліти визначає у майбутньому центристсько-лівоцентристську орієнтацію широких верств населення. Прогнозується підсилення ролі держави у регулюванні суспільного життя із одночасним перерозподілом владних повноважень у бік регіонів.
У економічній сфері прогнозується подальше зростання економічних зв’язків із Росією та країнами СНД і Європи. Передбачається основний прибуток на загальноукраїнському рівні від сировини, транзитних послуг, продуктів харчування; на рівні регіону виходить на перший план машинобудування, виробництво промислових товарів, розвиток науки та високих технологій.
У соціальній сфері прогнозна модель відрізняється реалізмом, коли водночас враховується і зростання у майбутньому безробіття, чисельності пенсіонерів, і масова поява підприємців – представників середнього класу.
Найменш завершеною виявилась прогнозна модель майбутньої влади, до якої безпосередньо входить і сама управлінська еліта. Прогнозується підвищення компетентності влади, зниження середнього віку. Відмічено зростання відповідей по категорії “важко відповісти” для експертів старшого віку.
Як свідчать дані експерименту, у старшій групі створення моделі майбутнього у більшій мірі є проекцією параметрів нинішнього по всіх сферах розвитку держави і регіону, що криється у великому досвіді старших, тоді як молодші більш широко включають до моделі майбутнього таке, що на даний час здебільшого декларовано, існує як завдання – демократичні перетворення, ринкові реформи, поява нової генерації управлінців тощо. Загалом, молоді мають більш динамічну прогнозну модель, хоча їм у певній мірі не вистачає обґрунтованості в аспекті концептуалізації моделі майбутнього.
Висновки
Підводячи підсумки проведеного дослідження, можна сформулювати наступні загальні висновки.
1. У дисертації наведено теоретико-експериментальне вирішення проблеми закономірностей, шляхів та ресурсів становлення політичного лідерства у разі, якщо суб’єктом політичного лідерства є управлінська еліта державного та регіонального рівнів.
Традиційно політичне лідерство розглядається як атрибутивна характеристика лише політичного “лідера”. Включення до суб’єктів політичного лідерства також “еліт” ґрунтується на факті збігання, майже тотожності політичних та функціональних аспектів їх діяльності, а крім того, на фактичному об’єднанні у масовій свідомості “лідерів” і “еліти” загальним терміном “влада”, що є специфікою суспільства перехідного періоду.
Політичне лідерство являє собою певний вид цілеспрямованої політичної діяльності лідера чи еліти, що виражається в прийнятті таких рішень і діянь, які позитивно впливають на процеси політичного та соціально-економічного розвитку суспільства в сьогоденні та майбутньому, а також у забезпеченні підтримки (легітимності) власної діяльності громадською більшістю.
Нинішня державно-адміністративна управлінська еліта на відміну від інтелектуальної, партійної, бізнесової, єдина виступає у якості реальної панівної політичної сили в українському суспільстві.
2. Аналіз історичної спадщини світової та вітчизняної політичної думки показав, що на всіх етапах розвитку людства постановка, інтерпретація та вирішення проблеми політичного лідерства залежало перш за все від способу вирішення двох фундаментальних проблем: а) відносин між народом і владою; б) усталеного для даної епохи рівня демократії. Дані характеристики політичних процесів і сьогодні залишаються головними передумовами ефективного політичного лідерства влади в Україні.
3. Загальна теоретична модель політичного лідерства управлінської еліти вміщує в собі наступні вихідні положення:
- головною метою і безпосереднім завдання управлінської еліти є набуття громадсько-політичного статусу суб’єкта дійсного політичного лідерства;
- важливою складовою діяльності управлінської еліти є наявність конструктивних зв’язків з іншими політичними елітами, лідерами та політико-адміністративним оточенням;
- основними завданнями управлінської еліти на шляху до політичного лідерства є ефективна робота в політичній, соціальній та діяльнісній сферах.
У політичній сфері головним є прагнення та реалізація програм у напрямку демократичних реформ в українському суспільстві.
У соціальній сфері найбільш ефективним засобом досягнення політичного лідерства є здійснення соціального партнерства у парадигмі “народ – влада” із обов’язковим розумінням та контролем за тим, як населення сприймає “образ влади”, у якій мірі довіряє владі.
У діяльнісній сфері передбачається належне виконання лідерських функцій, серед яких найбільш ресурсною у відношенні до політичного лідерства є функція соціально-політичного прогнозування.
4. Особливості політичного лідерства в регіоні зумовлені перш за все тим, що управлінська еліта, складена в основному із представників адміністративно-розпорядницької та виконавчої влади регіону, має повноваження, ресурси і організаційні позиції, які дозволяють їй вирішальним чином впливати на політичну, економічну, соціальну сфери життя регіону.
Її діяльність відбувається на тлі низької політичної активності населення, його слабкої поінформованості, невисокої довіри до влади, занурення у вирішення особистих проблем. Залишається суперечливим, двоїстим відношення населення до демократичних перетворень: з одного боку, це підтримка політичних декларацій влади, таких, що безпосередньо не стосуються особистісно-буттєвого; з іншого – відчутне неприйняття реальних змін, які відбуваються чи пропонуються на місцевому рівні. Позитивною рушійною силою, що поступово зростає, є підприємницький рух – основа відродження середнього класу.
5. Оцінка управлінською елітою демократичних процесів в Україні розподілена за трьома типами: позитивні наслідки, де перші місця посідають “свобода слова” та “можливість підприємництва”; негативні наслідки – “тіньова економіка”, “скрите збагачення” та “безвідповідальність ЗМІ”; конструктивний потенціал – “необхідність укріплення вертикалі влади”, “викриття дійсної вартості кожного керівника”. В узагальненому вигляді відношення управлінської еліти до демократії можна кваліфікувати як негативно-конструктивне.
6. Населення спроможне дати і постійно дає оцінку діяльності управлінської еліти за двома основними параметрами. По-перше, у якій мірі модель управлінської діяльності лідера чи еліти співпадає із власною моделлю окремого громадянина, – від того залежить загальне відношення до владної еліти як суб’єкта політичного лідерства. Виявлено чотири позиції, кожну з яких підтримує певна група населення, в залежності від комбінації цілей та засобів управління. По-друге, у разі оцінки особистісних якостей представників управлінської еліти така оцінка є диференційованою для кожного рівня влади чи аспекту її діяльності.
7. Нинішня управлінська еліта майже не використовує у власній практичній діяльності вагомий політичний ресурс політичного лідерства – суспільно-політичне прогнозування. Разом з тим, проведене на основі розробленої структурно-динамічної моделі прогнозування експериментальне дослідження виявило наявність у представників управлінської еліти концептуального бачення майбутнього розвитку держави та регіону, що в результаті визначилось у диференційованому прогнозі на майбутнє по політичній, економічній, соціальній та владній сферах. Значущі відмінності у прогнозі виявились за параметрами рівня управління (держава – регіон) та віку представників управлінської еліти (молоді – старші). Зокрема, стосовно загальнодержавного рівня прогноз виявився більш “політичним”, на регіональному рівні – більш “прагматичним”. Старші управлінці займають більш консервативну позицію з опорою на власний професійний досвід, управлінці молодшого віку демонструють більш високий рівень сприйняття ліберальних ідей щодо перспектив розвитку української держави і суспільства.
Список опублікованих праць за темою дисертації
1. Логвиненко А.С. Восприятие и персонификация государственно-политической элиты // Мат-ли міжнародної наук.-пр. конф. “Наука і соціальні проблеми суспільства” / Вісник Харк. держ. ун-ту. – Харків, 1998. – Вид-во ХДУ. – № 414. – С.190-193.
2. Логвиненко О.С. Прогнозування як засіб визначення суспільних очікувань у перехідний період // Мат-ли ІІІ Харківських міжнародних психологічних читань. – Харків, 1999. – Вид-во ХДУ. – Частина 5. – С.294-297.
3. Логвиненко О.С. Особливості взаємодії політичного лідера з електоратом // Слобожанщина. – 2000. - №16. – С.203-208.
4. Логвиненко О.С. Вплив соціальних проблем на ставлення населення до політичного лідера // Українська державність: становлення, досвід, проблеми. Збірник наукових статей (до матеріалів XII політологічних читань). – Х.: “Право”, 2001. – С.32-33.
5. Логвиненко О.С. Оцінка демократичних процесів в Україні політичними лідерами як суб’єктами регіональної влади // Наукові записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень. – К.: ІПіЕНД, 2002. – Сер. “Політологія і етнологія”. – Вип. 21. – С.31-36.
6. Логвиненко О.С. Суспільно-прогностична функція регіональної еліти в сучасних умовах // Вісник Харківського нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна. / Вип. “Питання політології”: зб. наук. праць. – Харків, 2002. – № 555. – С.72-77.
7. Логвиненко О.С. Особливості концептуалізації майбутнього суб’єктами регіональної еліти // Наукові записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень. – К.: ІПіЕНД, 2003. – Сер. “Політологія і етнологія”. – Вип. 22. – С.33-48.
Анотації
Логвиненко О.С. Становлення політичного лідерства управлінської еліти в суспільстві перехідного періоду. – Рукопис (197 стор.).
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути і процеси. – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Київ, 2004.
Дисертацію присвячено вивченню закономірностей, моделей та ресурсів становлення політичного лідерства управлінської еліти на загальнодержавному та регіональному рівнях.
В роботі проводиться історичний та понятійний аналіз політичного лідерства та її проекції на сучасність. На основі загальної теоретичної моделі політичне лідерство розглядається як певний вид і рівень політичної діяльності управлінської еліти. У якості основного політичного ресурсу еліти визначено власний демократичний вибір, соціально орієнтоване партнерство з громадянами, виконання соціально-прогностичної функції. Показано, що на сьогодні управлінська еліта за своїм соціально-політичним статусом є найбільш інституціолізованим та повноважним суб’єктом політичного лідерства.
Експериментально досліджено оцінки елітою позитивних і негативних наслідків, а також конструктивного потенціалу демократичних перетворень в Україні. Визначено параметри суспільно-політичного прогнозу управлінської еліти в політичній, економічній, соціальній та владній сферах майбутнього розвитку
