Одеський національний університет

імені І. І. Мечникова

Немченко Ірина Юріївна

УДК 821.161.2.-32(043.3)

НОВЕЛІСТИКА М. ХВИЛЬОВОГО В КОНТЕКСТІ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Одеса – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеському національному університеті імені. І. І. Мечникова Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Пашковська Ніна Феофанівна,

Одеський національний університет

імені І. І. Мечникова, доцент кафедри

української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Безхутрий Юрій Миколайович,

Харківський національний університет

імені В. Н. Каразіна,

завідувач кафедри історії української літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

Вечірко Оксана Леонідівна,

Кіровоградський державний педагогічний

університет імені В. Винниченка,

доцент кафедри зарубіжної літератури

і компаративістики.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет,

кафедра української літератури,

Міністерство освіти і науки України,

м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться 22 квітня 2004 року о 13.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.051.02 Одеського національного університету імені І. І. Мечникова за адресою: 65058, м. Одеса, Французький бульвар, 24/26, ауд. 91.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Одеського національного університету за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Преображенська, 24.

Автореферат розісланий 19 березня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Черноіваненко Є. М.

Загальна характеристика роботи

Періоди зламу віків, а тим більше тисячоліть спонукають до певного узагальнення досвіду епохи, що закінчується. Cьогодні ми зовсім інакше дивимося на історичні події і постаті, що визначили долю і обличчя ХХ століття. До людей, які залишили помітний слід в історії нашої країни, й імена яких, безперечно, буде вписано у сторінки світової історії та літератури, належить Микола Хвильовий – письменник великого таланту і трагічної долі. Народжений у добу революційних перетворень, він здійснив справжній переворот у літературі своєю прозою, зокрема новелами, дивними, часто незрозумілими не лише тодішньому, а й сучасному читачеві. Ця робота покликана стати однією із спроб осягнення літературного доробку М.Хвильового в контексті української прози початку ХХ століття.

Актуальність теми визначається декількома чинниками. По-перше, творчість М.Хвильового, як і багатьох інших “літературних репатріантів”, що на початку 90-х років опинилася в центрі уваги дослідників, тепер ніби відсунута на другий план. А між тим, залишається ще багато недосліджених аспектів цього цікавого феномена, як власне й епохи, якій він належить. По-друге, про творчу діяльність М. Хвильового написано чимало, щоправда, основний масив досліджень складають статті у періодичних виданнях. У більшості цих досліджень творчість М.Хвильового розглядається лише в контексті його суспільно-політичної діяльності, ідеологічної орієнтації, чи то пак дезорієнтації, а художні твори – лише як ілюстрація тих чи інших ідей або ж засіб боротьби за їх втілення. Мистецтво ж, як відомо, перебуваючи під впливом різноманітних зовнішніх чинників, має й внутрішні закони розвитку. І саме ці останні є зазвичай над політикою й діють всупереч їй, всупереч будь-яким штучно нав’язуваним правилам чи канонам. По-третє, окремі спроби порівняти поетику новел Хвильового з творами інших письменників 20-х – початку 30-х років були зроблені побіжно й без відповідних узагальнюючих висновків. Тому, на нашу думку, існує потреба у дослідженні творчості М. Хвильового в контексті української прози 20-х років з тим, щоб на основі порівняльного аналізу визначити характерні саме для Хвильового особливості художнього бачення світу й способи його зображення, а також зясувати місце й роль письменника в літературному процесі означеного періоду.

Зв’язок роботи з науковими темами. Робота виконана на кафедрі новітньої літератури та журналістики Одеського національного університету імені І. І. Мечникова в рамках науково-дослідної теми “Діалог в мистецтві слова” (тема затверджена вченою радою Одеського національного університету, номер державної реєстрації 0101U00142).

Об’єктом дисертаційного дослідження є новелістика М. Хвильового, а також твори найбільш визначних і цікавих, з точки зору автора дисертації, письменників 20-х – початку 30-х років. Публіцистика М. Хвильового розглядається лише в другому розділі роботи як джерело відтворення світоглядних позицій письменника, що важливо для розуміння визначальних ознак його особистості та ролі М. Хвильового в суспільному житті.

Предметом дослідження є концепція особистості в публіцистичних та художніх творах Хвильового в світлі популярних на той час філософських теорій особистості та власних світоглядних орієнтирів письменника; стильові та композиційні особливості новел Хвильового у порівнянні з творами А.Любченка, В. Підмогильного, Г. Косинки, Ю.Яновського та інших.

Метою дослідження є визначення характерних рис новелістики М.Хвильового, зокрема тих, що стосуються її композиційних та стильових особливостей, розкриття концепції особистості письменника та її втілення у публіцистичній та художній творчості й висвітлення на основі порівняльного аналізу місця та ролі Миколи Хвильового в літературному процесі 20 – 30-х років ХХ століття. Мета дослідження передбачає розв’язання ряду завдань, основними з яких є:

- визначити основні філософські, етичні, естетичні та мистецькі виміри особистості перших пореволюційних десятиліть;

- за матеріалами памфлетів і частково художніх творів М. Хвильового визначити ідеал особистості, яким його бачив письменник, та образ особистості, яка, на його думку, реально існувала у сучасній йому дійсності;

- за матеріалами художніх творів М. Хвильового, В.Підмогильного, Г. Косинки, А.Любченка, Ю.Яновського та інших визначити спільне й відмінне у поглядах письменників на ідеальну й реальну особистість сучасності, на психологічні домінанти особистості та їх прояви у пересічних та критичних ситуаціях;

- проаналізувати способи зображення людини, її внутрішнього світу у творах названих письменників у залежності від домінуючої філософської концепції особистості;

- проаналізувати стильові ознаки новелістики 20 – 30-х років, зокрема на рівні їх композиційної організації;

- визначити місце й роль М. Хвильового в літературному процесі 20 – 30-х років ХХ століття.

Теоретичною та методологічною основою дисертаційного дослідження є ідеї вітчизняних та зарубіжних вчених, висловлені в літературно-критичних та теоретичних працях В.Агеєвої, О. Білецького, О.Дорошкевича, С. Єфремова, М. Жулинського, М.Ільницького, Г.Костюка, Ю. Лавріненка, Ю.Луцького, В. Марка, М. Наєнка, С.Павличко, М.Рудницького, М.Тарнавського, А.Ткаченка, В.Фащенка. Теоретичне підґрунтя роботи склали також філософські праці А.Бергсона, М.Бердяєва, Ф. Ніцше, Х.Ортеги-і-Гасета, З.Фройда, М. Шлемкевича, А.Шопенгауера, К.-Г. Юнга, та інших філософів, ідеї яких справили значний вплив на літературу модернізму.

У дисертаційному дослідженні використано історико-генетичний, типологічний, порівняльний та естетичний методи. Історико-генетичний метод дослідження творчості М.Хвильового дає змогу розкрити постать самого письменника та його героїв у конкретних історичних обставинах. Типологічний і порівняльний методи дозволяють вияскравити роль М. Хвильового на тлі його оточення, естетичний метод є знаряддям поглибленого аналізу концепції особистості та стильових і композиційних елементів творчості М. Хвильового.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

- визначено коло письменників, близьких до М. Хвильового;

- проведено порівняльний аналіз новелістики М. Хвильового і В.Підмогильного, Ю.Яновського, Г. Косинки, А. Любченка, М.Ірчана, П. Панча, А. Головка, М. Івченка;

- проаналізована проблема особистості в творчості М.Хвильового та ряду новелістів 20-30-х років ХХ ст. у взаємозв’язку з найбільш поширеними філософськими напрямами цього часу;

- розроблено класифікацію персонажів у новелістиці М.Хвильового;

-визначено основні стильові елементи і композиційні модифікації творів М.Хвильового та інших новелістів.

Теоретичне значення. Наукові положення роботи дозволяють поглибити й узагальнити наукові знання про літературний процес 20 – 30-х років, розширити коло дослідження творів письменників, які ще не стали об’єктом порівняльного аналізу науковців. Основні положення дисертації розширюють теоретичні знання про сюжетно-композиційні особливості новелістики.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання їх у викладанні курсу “Історії української літератури” та спецкурсів у вищих навчальних закладах, а також, у майбутньому, в середніх школах із поглибленим вивченням української мови та літератури. Дане дисертаційне дослідження може бути корисне ще й тим, що містить не лише відповіді, а й ставить питання, які досі не вивчались і потребують детального й глибокого висвітлення в майбутньому.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація обговорена і схвалена на засіданні кафедри новітньої літератури і журналістики. Результати досліджень, до яких прийшов автор дисертації, були апробовані в доповідях на міжвузівській науковій конференції, присвяченій пам’яті В. В. Фащенка (Одеса, 2000), на ІV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2001), на наукових конференціях “Роди і жанри літератури”, присвячених пам’яті Г.А.В’язовського (Одеса, 2001, 2004).

Обсяг та структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи 177 сторінок, з них 162 сторінки тексту, список літератури нараховує 183 джерела.

Основний зміст роботи

У вступі визначено актуальність роботи, названо об’єкт та предмет дослідження, сформульовано мету дослідження та передбачені нею завдання, окреслено основні джерела дисертаційного дослідження, вказано використані у роботі методи. У вступній частині відзначено наукову новизну та практичну цінність одержаних результатів дослідження новелістики М.Хвильового. Подано відомості про апробацію результатів дисертаційного дослідження та їх публікацію.

У першому розділі “Микола Хвильовий: письменник та його епоха очима сучасників і нащадків” здійснено огляд праць, присвячених творчості М. Хвильового. Відзначено зокрема, що прозова творчість М. Хвильового стала незмінним об’єктом зацікавлень критиків та літературознавців від часу виходу в світ першої збірки письменника. З відомих причин дослідження творчого доробку М.Хвильового у вітчизняній науці розпадається на два періоди: 20 – 30-ті роки, тобто від початку творчої діяльності письменника до заборони й вилучення творів М. Хвильового з літературного процесу, та після їх повернення наприкінці 80-х років. Окремий масив складають дослідження, здійснені вченими української діаспори за межами нашої країни, які до певної міри заповнювали той вакуум, що утворився у вітчизняному літературознавстві за радянських часів.

Діапазон критичних оцінок прози М. Хвильового сучасниками є дуже широким: від сліпого захоплення до цілковитого заперечення. Загалом весь масив написаного про Хвильового у 20-х та на початку 30-х років умовно розподіляється на дві частини: до літературної дискусії та після неї. Творчість М. Хвильового від самого початку оцінювалась неоднозначно, а після припинення літературної дискусії набула характеру політичного цькування.

У нашому огляді ми зупинились лише на найбільш значущих статтях, які містять цікаві й продуктивні з літературознавчої точки зору міркування й спостереження над прозою М. Хвильового, це зокрема роботи О.Білецького, С. Єфремова, О.Дорошкевича, Ю. Меженка, Є. Перліна, А. Лейтеса, М.Чиркова, М.Рудницького, В. Гадзінського.

Переоцінка творчості Хвильового з позицій вузько-ідеологічних, чи то поверхово-формальних, намагання довести беззмістовність його прози, звинувачення у песимістичному ставленні до дійсності – такими є основні мотиви виступів противників письменника. Йдеться про С.Пилипенка, В.Коряка, А.Хвилю, В. Юринця, І. Кулика та інших.

Спираючись на оцінки сучасників, місце Хвильового в тодішньому літературному процесі, як власне і в суспільному житті, можна визначити як трагічну самотність митця, що випереджав свій час і прагнув при тому вести за собою сучасників, намагався підняти їх на вищий рівень як національної, так і індивідуальної свідомості.

Основні тенденції сприйняття творчості М. Хвильового, як і самої особистості письменника, накреслені його сучасниками, знайшли своє продовження у літературно-критичних студіях вчених в останні десятиліття ХХ віку в Україні та за її межами.

Серед найбільш визначних праць, присвячених літературному процесу 20 – 30-х років ХХ століття, слід виділити дослідження М. Ільницького “Література українського відродження (напрями та течії в українській літературі 20-х – поч. 30-х рр. ХХ ст.), М.Жулинського “Микола Хвильовий”, Л. Сеника “Микола Хвильовий і його роман “Вальдшнепи”, В.Агеєвої “Українська імпресіоністична проза”, С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”. З’явилася також значна кількість статей у періодичних виданнях. Знаменно, що монографія Ю. Безхутрого “Хвильовий: проблеми інтерпретації”, перше ґрунтовне дослідження творчості М.Хвильового, вийшла саме 2003 року, коли відзначалося 110 років від дня народження письменника.

Значний внесок у дослідження літературного процесу та суспільно-політичної ситуації 20 – 30-х років ХХ століття було зроблено вченими української діаспори. Особлива цінність окремих праць полягає ще й у тому, що їхні автори самі були свідками зображуваних подій, особисто знали учасників тих подій, на собі відчули усю гіркоту зраджених мрій, зруйнованих ідеалів. Найперше відзначено нами пятитомник Миколи Хвильового за редакцією Г. Костюка. Це видання містить не лише твори письменника, але й велику кількість цінних матеріалів, що допомагають відтворити саму атмосферу епохи, в яку довелося жити й творити М. Хвильовому. В дисертації проаналізовано й узагальнено погляди на творчість М. Хвильового, висловлені у працях Ю.Лавріненка “Заруб і парости”, Г.Костюка “У світі ідей та образів”, “Зустрічі і прощання”, О.Тарнавського “Микола Хвильовий в опінії сучасників” та “1933 – заповідник смерти (А.Кестлер і М. Хвильовий)”, Ю.Шереха “Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового)”, Дж.Мейса “Буремний дух розстріляного відродження: (Микола Хвильовий)”, Р.Рахманного “Дмитро Донцов і Микола Хвильовий, 1923-1933”.

У підсумку зазначено, що незважаючи на значні досягнення, у вивченні літературного процесу 20 – 30-х років та творчого доробку М.Хвильового ще залишаються білі плями. Увага літературознавців була звернена лише до окремих аспектів творчості М.Хвильового, а спроби порівняння її з прозою інших письменників 20 – 30-х років здійснювалися побіжно. Таким чином, існує потреба в дослідженні, спрямованому на глибокий порівняльний аналіз прози М.Хвильового та близьких до нього письменників, в якому було б визначено місце й роль М.Хвильового в літературному процесі 20 – 30-х років.

Другий розділ “Філософсько-естетичне підґрунтя модернізму” присвячено огляду цілої низки філософських напрямів та існуючих в їхніх рамках концепцій особистості, які стали підґрунтям літературних течій модернізму й так чи інакше відбились у творчості провідних українських прозаїків. Проаналізовано світоглядні позиції М. Хвильового, втілені у його публіцистичній творчості.

У підрозділі 2.1 “Філософські основи творчості митця” відзначено, що початок XX століття характеризується особливо тісною взаємодією і взаємопроникненням філософії і мистецтва, що надає багатий матеріал для аналізу способів проявлення й функціонування філософських моделей особистості у літературних творах. Ще в кінці ХІХ століття у філософській системі А. Шопенгауера митцеві було відведено роль ідеалу людської особистості, а процес творчості названо єдиним шляхом здобуття й передачі істинного знання. Оригінальним поєднанням літератури й філософії стала творчість Ф. Ніцше, який сучасну людину вважав лише сходинкою на шляху до “надлюдини” майбутнього. Психологією митця, джерелами й механізмом поетичної творчості цікавилися З.Фройд та К.-Г. Юнг. Нестримний, вільний дух творчості був основою всього світу, його єдиним рушієм для А. Бергсона. Сенс буття і глибинна сутність людської особистості стоять у центрі уваги представників філософського напряму, що отримав назву “екзистенціалізм”. Екзистенційні мотиви знаходять своє вираження і в українській новелістиці 20 – 30-х років, зокрема у виборі автором ситуацій для розкриття характеру героя. Вони відзначаються складністю і надзвичайним психологічним напруженням, адже герої, перебуваючи у так званій “пограничній ситуації”, постають перед вибором між життям і смертю або ж перед загрозою невідворотної смерті, і вибір тоді стосується внутрішнього сприйняття людиною цього факту.

Маркистська концепція особистості базується передовсім на ідеї про те, що визначальну роль в процесі антропогенезу відіграють конкретно-історичні умови існування людини. Іншим принциповим положенням марксистської теорії особистості є увага не до людини взагалі, а до людини як представника певного класу та носія класової свідомості.

Вплив марксизму на українську літературу 20 – 30-х років виявився, по-перше, у культивуванні масової літератури для масового читача, головним героєм якої стала людина, позбавлена власного “я”, представник маси. По-друге, протиріччя, які виникали як в межах самої марксистської філософії, так і в царині її взаємодії з ідеалістичними філософськими напрямами, стали однією з причин появи в українській літературі, зокрема в новелістиці, феномену “роздвоєної особистості”.

Аналіз найбільш впливових філософських течій початку ХХ віку, концепцій особистості, що витворювались в їх межах, а також їх впливу на українську літературу першого пореволюційного десятиліття дає підставу стверджувати, що загалом літературний процес в Україні цього періоду перебував під впливом переважно трьох чинників, а надто їх своєрідної взаємодії: 1) західноєвропейського модернізму і тих філософських концепцій, що він ніс із собою; 2) революційних комуністичних ідеалів, сформованих під впливом марксистсько-ленінської ідеології; 3)національних філософських та літературних традицій.

У підрозділі 2.2 “Ідеалізований тип особистості як світоглядна модель М.Хвильового” аналізується створений письменником у памфлетах ідеал особистості, його історіософські ідеї. У дослідженні філософських аспектів творчості М. Хвильового найбільша увага авторки дисертаційного дослідження сконцентровується на ідеалі особистості М. Хвильового, що витворювався письменником на ґрунті філософського осмислення ним національної ідеї та концепції "азіатського ренесансу", які були обґрунтовані в циклах памфлетів "Камо грядеши" та "Думки проти течії". На тлі розмірковувань про долю української культури й літератури у памфлетах Миколи Хвильового яскраво виділяються спроби окреслення рис людини майбутнього, яка мала б стати творцем “азіатського ренесансу”. Його прозахідна орієнтація, поєднана із українською національною традицією, дозволили Хвильовому створити образ ідеальної особистості. Усіма силами він намагався протистояти хвилі дешевого масовізму в культурі й свідомості людини, боротися проти рабської психології, що була глибоко вкорінена у свідомість пересічного українця.

Детальний аналіз концепції особистості в публіцистиці М. Хвильового дає підставу стверджувати, що письменником було створено образ людини аполітичної, позакласової, яка є представником своєї нації й має міцні національні корені. Порівнявши проблематику новел “Синіх етюдів” та “Осені” з проблематикою перших серій памфлетів, ми дійшли висновку, що існує невідповідність між так званою художньою правдою та публіцистичними викладками. Саме в цій площині, де стикаються публіцистика й художня творчість Хвильового, зримо проступають тяжкі протиріччя, що спричинилися до глибокої світоглядної кризи, а далі до роздвоєння особистості.

У третьому розділі “Концепція особистості в новелістиці М.Хвильового” розроблено схему розподілу персонажів за соціально-психологічними типами й на основі цієї схеми здійснено аналіз особистості в новелах та оповіданнях М.Хвильового у порівнянні з творами В.Підмогильного, А.Любченка, М.Ірчана, Ю. Яновського, Б.Антоненка-Давидовича та інших.

У підрозділі 3.1 “Класифікація персонажів. Тип перший: Я-ми – процес знищення індивідуальності” стверджується, що особистість в пошуках свого місця в житті вирішує питання, які стосуються, по-перше, проблеми “Абсолюту”, по-друге, проблеми стосунків особистості й суспільства, по-третє, “хаосу” у мікрокосмі самої людини. На основі цих узагальнень запропоновано схему розподілу персонажів на такі групи:

1. Я-ми: людина, що не виділяє себе з маси, пристосовується до колективного способу мислення, займає відповідну життєву позицію – я-як-усі;

2. Я-вони: людина протиставляє себе загалу, чи то вступаючи з ним у конфлікт, чи намагаючись підняти його на вищий рівень; герой-ідеаліст переважно гине, герой-реаліст стає вільним філософом, спостерігаючи “vanity fair” цього життя й роблячи цікаві, але цілком теоретичні висновки;

3. Я-Ти: пошук шляхів подолання самотності, мотив творчості як втечі від реальності. Ти: творче alter ego, жінка, вигаданий друг.

Характерні риси героїв типу Я-ми у творах М.Хвильового розкриваються в аналізі новел “Кіт у чоботях”, “Бараки, що за містом”, “Життя”, “Чумаківська комуна”. Герої цих творів через обмеженість світогляду, сліпу довіру гаслам та закликам, неспроможні критично оцінити навколишні події та власні вчинки, а тому їх діяльність є безперспективною або набуває деструктивного характеру. Безкінечна дорога як основне місце дії у новелі “Кіт у чоботях” підкреслює безрезультатність самовідданої роботи товариша Жучка; телефонний апарат без дроту, по якому щодня звітують мешканці Чумаківської комуни, також вказує на марність їхніх зусиль; у темній безодні свідомості гробокопа Мазія бажання діяти виливається лише у думку про жорстоке вбивство. До порівняльного аналізу цього типу персонажів залучаються такі твори, як “Політика” Г. Косинки, “Гнізда старі” П. Панча, “Добрий Бог” В. Підмогильного. До типу Я-ми відноситься й цілий ряд персонажів, що їх сам М.Хвильовий об’єднав спільним ім’ям “обиватель” (“Кімната ч. 2”, “Заулок”, “Шляхетне гніздо”), персонажі сатиричних творів, а також цілий ряд трагічних у своїй самотності персонажів, що залишилися поза часом: старий газетяр (“Елегія” М. Хвильового), дядя Варфоломій (“Силуети” М.Хвильового), пані Ївга (“Історія пані Ївги” В.Підмогильного), Василь Григорович Гусятинський (“Тук-тук” Б.Антоненка-Давидовича), Корнієнко (“Тихий хутір” А.Любченка), Микола Скляренко (“Два листи” А. Любченка).

Порівняльний аналіз персонажів показав, що два основні варіанти трактування їх у творах різних письменників намітили шляхи розвитку й подальшого функціонування героїв типу “Я-ми” в українській літературі. З одного боку, у творах М.Хвильового, як і в оповіданнях та новелах А.Любченка, В. Підмогильного, вони стали виразниками негативного ставлення автора до процесу перетворення особистості на представника безликої маси. Для письменника, як і для його героїв, це є трагедією, духовною смертю, справжній смисл якої підкреслено-натуралістично зображено у картинах смерті фізичної. З іншого боку, знеосіблені, позбавлені індивідуальних рис персонажі, показані на прикладах творів П. Панча, А.Головка, побутували у творах багатьох письменників 20-х років, створюючи ефект літератури, в центрі якої стоїть образ маси, а не окремої особистості. В оповіданнях М.Хвильового 30-х років герой типу Я-ми вийде на перший план. Маються на увазі, зокрема, так звані шахтарські оповідання, де обмежений, “усуспільнений” світогляд персонажів не в змозі була подолати навіть всеохоплююча влада автора-творця.

У підрозділі 3.2 “Тип другий: Я-вони – трагедія відчуження” стверджується, що герой типу “Я-вони” являє собою одну з характерних рис неоромантичного напряму, в центрі уваги якого була яскрава особистість, її внутрішній світ та сприйнятий її очима світ навколишній.

До типу “Я-вони” належать ті герої прози М. Хвильового, що знаходяться у своєрідному “образному силовому полі” від Редактора Карка до Дмитрія Карамазова. Це, зокрема, Марія (“Синій листопад”), герой-оповідач (“Дорога і ластівка”), Редактор Карк, “Я” (“Я (Романтика”), Мар’яна (“Заулок”). У цьому ж ряду й персонажі інших письменників 20-х років, наприклад, Кость Горобенко (“Смерть” Б. Антоненка-Давидовича), Васюренко (“Син” В. Підмогильного), вчитель математики Короп (“Циркуль” Г. Косинки) і Микола Хвильовий (“Його таємниця” А.Любченка).

Найпершою ознакою героя, який в той чи інший спосіб протиставляє себе масі, є “інтелектуалізація почуттів” (Г. Костюк). Героям типу “Я-вони” притаманна роздвоєність у внутрішньому світі, що є наслідком як внутрішніх суперечностей, так і конфліктів зі світом зовнішнім. Вони усвідомлюють водночас обидва полюси свого існування і неможливість зробити остаточний вибір на користь одного з них. Роздвоєність у внутрішньому світі особистості призводить до конфлікту, що його лаконічно й влучно визначив Ю. Яновський як “подвійне коло”, – це трагедія родини. Найбільш гостро цей конфлікт розгортається у творах, в яких зображено стосунки батьків та дітей (“Я (Романтика)”, “Мати” М. Хвильового, “Син” В.Підмогильного, “Чужі” А.Любченка). Детальний аналіз названих текстів засвідчив, що вибір, зроблений героєм на користь ідеї й задля збереження власного життя, дорівнює самогубству, і навпаки, прирікаючи свого героя на смерть, як це зробив, приміром, В. Підмогильний в оповіданні “Син”, письменник залишає людству надію на виживання, визнаючи пріоритет цінностей вищого ґатунку, без яких “Я” обох названих вище опозицій гине і залишається “ми-вони” – роздерта суперечностями маса, що знищує саму себе.

У підрозділі 3.3 “Тип третій: Я-ти – погляд у себе” названий тип персонажів розглядається у двох аспектах: з точки зору внутрішнього світу людини та особливих стосунків зі світом довколишнім. Поява “ти” у свідомості людини є її своєрідним alter ego, що існує у сфері творчого пізнання та самопізнання. З іншого боку, опозиція “Я-ти” представляє той варіант стосунків закоханих, рідше друзів, коли “Я” сприймається як “ти”, а “ти” відповідно як “Я”.

У творах М. Хвильового таких героїв є небагато, а якщо бути точними, усього три: оповідач із “Вступної новели”, оповідач із “Дороги і ластівки” та Nicolas з "Арабесок". Вони являють собою приклад героїв, які переживають надзвичайно продуктивну “творчу роздвоєність особистості”, перебуваючи одночасно і в реальному, і в вигаданому ними самими художньому світі. Подібний процес роздвоєння описано в “Автопортреті” М. Ірчана, в оповіданні Ю. Яновського “В листопаді”. В “Арабесках” М.Хвильового зустрічаємо найбільш повно представлену опозицію “Я-ти” як на рівні творчого діалогу з собою, так і на рівні стосунків із жінкою.

Ретроспективний спосіб творення образів через спогади дав нам підставу визначити ще один вимір особистості типу “Я-ти” – це “Я теперішній” та “Я минулий”. Саме такий характер роздвоєння особистості притаманний багатьом героям М.Хвильового, як, наприклад, головному герою новели “Я (Романтика)”, оповідачу із етюду “На озера”, добродію Степчуку з “Мисливських оповідань” тощо. На противагу творчій, така внутрішня роздвоєність є аналітичною, адже особистість отримує унікальну можливість поглянути на себе ніби збоку. Це відчутно змінює перспективу зображення, впливає на композицію, зміщуючи точку зору в тексті.

Таким чином, на основі аналізу трьох типів персонажів, авторка роботи доходить висновку, що внутрішня роздвоєність, як основна риса особистості у новелістиці М.Хвильового, є не стільки трагічною ознакою людини певного історичного періоду, скільки характерною рисою людини як такої. Герой М. Хвильового страждає від одвічних, нездоланних протиріч, що їх намагається осягнути людина початку ХХ віку. Ці суперечності торкаються як питань загальнолюдського характеру, так і проблем конкретно-історичного періоду, а саме – співвідношення в людині людського і тваринного, духовного й тілесного, відданості ідеям революції та національного відродження, ідеальних мрій і жорстокої реальності, світу божевільних фантомів і реальної дійсності, нестримної творчої енергії та залізних лещат догми.

У четвертому розділі “Новелістичні композиції М. Хвильового в різних стильових модифікаціях” розглянуто основні композиційні моделі творів М.Хвильового в зв’язку з їх стильовими особливостями.

З метою здійснення комплексного аналізу новелістичних композицій М.Хвильового авторкою дисертації було розроблено періодизацію творчості письменника за сюжетним принципом. Уся літературна спадщина Хвильового розглядається як один великий твір. Розвиток характерів його героїв творить сюжет. Звідси маємо не періоди творчості, а елементи сюжету, де зав’язка в ранній поезії, розвиток подій представлений новелами “Синіх етюдів”, почасти “Осені”, кульмінація чітко окреслена двома творами – “Я (Романтика)” і “Санаторійна зона”, далі спад подій і розв’язка в оповіданнях 1930-1933 років. Крім названих типів, окремо виділені своєрідні лірично-філософські відступи – це новели “Арабески” та “Дорога і ластівка”. Ці твори справді посідають особливе місце. В масштабі просторово-часового руху єдиного великого твору вони подібні до зупинок, погляд тут спрямовано не на світ довкола, а на світ у собі.

В аналізі композиції новел М. Хвильового увагу сконцентровано переважно на таких її елементах, як точка зору та часо-простір, в яких найбільш зримо відбиваються стильові особливості творів. Це дозволило розкрити взаємодію окремих елементів неоромантизму, імпресіонізму, експресіонізму, почасти сюрреалізму в текстах на рівні їх композиційної організації. Так, неоромантизм, що його сам Хвильовий волів називати “романтикою вітаїзму”, представлений у явищі неспівпадання часових площин фізичного й духовного життя героїв. Вони, не сприймаючи сучасної їм дійсності, живуть спогадами про минуле, яке їм не повернути, або мріями про майбутнє, на шляху до якого – смерть (“Редактор Карк”, “Синій листопад”, “На глухім шляху”, “Заулок”). Це справедливо також і щодо героїв В.Підмогильного, А.Любченка, Г. Косинки, Ю.Яновського. В цьому невловима, трагічна розчахнутість творів, в яких романтична героїка життєствердження залишає присмак приреченості, відчуття смертельної недуги, яка зсередини підточує оптимістично налаштованих персонажів.

Проаналізувавши точку зору в творах М. Хвильового, ми дійшли висновку, що найчастіше представлена внутрішня по відношенню до персонажа точка зору, завдяки чому детально фіксуються найтонші нюанси почуттів, вільний перебіг думок персонажа. Разом із прозорістю барв у поодиноких пейзажах та вишуканістю асоціативних деталей це дає підставу говорити про використання письменником елементів імпресіоністичної манери письма, зокрема у таких творах, як “Життя”, “Синій листопад”, “Кіт у чоботях”, проте часте втручання автора в хід оповіді не дозволяє жодну з новел М. Хвильового назвати цілком імпресіоністичною.

Риси експресіонізму відзначаються нами зокрема в явищі переключення часових площин, невизначеності місця дії, частій зміні точок зору та в незвичайному графічному оформленні текстів, що надає зображенню об’ємності, а відтак передає загострене сприйняття персонажами творів і оповідачем довколишньої дійсності, яка на їхніх очах перетворюється на руїну заради оманливої, нездійсненної мрії-фантома.

На основі порівняльного аналізу композиційних особливостей новел і оповідань М.Хвильового та інших письменників 20 – 30-х років зроблено висновок про те, що саме у складних, вишуканих композиційних моделях творів М. Хвильового найбільш повно відбилося стильове різнобарв’я модернізму. Різні стильові напрями, що представлені на рівні композиції творів письменника у більших чи менших її елементах, а також у способах їх поєднання та взаємодії, творять яскраві і неповторні вітражі тексту.

У “Висновках” підсумовано й узагальнено основні результати дисертаційного дослідження і визначено місце й роль М. Хвильового в літературному процесі 20 - початку 30-х років ХХ століття.

Повернення в українську літературу творів письменників, що перебували під забороною протягом кількох десятиліть, викликало захопливі і водночас неоднозначні відгуки. Постать Миколи Хвильового виявилась чи не найбільш суперечливою. Його твори заворожували незбагненною магією “запаху слова”, тривожили духом бунтарства й неспокою, йому закидали біологізм і надмірну увагу до первинних людських потягів та сфери підсвідомого, його героїв звинувачували у сліпій, невиправданій жорстокості й антигуманізмі. Проте, незалежно від підходу й оцінки окремих аспектів творчості письменника, незаперечним залишається унікальність і надзвичайна багатогранність феномену Миколи Хвильового, глибину і значення якого для української літератури ще належить осягнути.

Особистість у художньому світі М. Хвильового несе на собі відбиток панівних на той час філософських течій. У творчості М. Хвильового відчувається прагнення поєднати ідеалістичний погляд на світ із матеріалістичною комуністичною ідеологією, внаслідок чого його проза набула багатоплановості зображення. Героїв новелістики М.Хвильового переслідує відчуття внутрішньої самотності, відчуженості від навколишнього світу, яка сприймається, з одного боку, із радістю творця, для якого світ у собі є важливішим за світ навколо, з іншого боку, така ізольованість призводить до усвідомлення марності й пустоти життя. Порівняння проблематики прозових збірок М.Хвильового із проблематикою памфлетів показало, що концепція особистості Хвильового-публіциста не співпадає, а навіть контрастує із трактуванням особистості, якою вона постає в уяві Хвильового-художника.

На основі глибокого аналізу провідних філософських течій початку ХХ століття, які склали підґрунтя літературних течій модернізму, була розроблена схема розподілу персонажів на три типи в залежності від їхніх соціально-психологічних характеристик. Вона дозволила більш глибоко й системно дослідити визначальні риси особистості в новелістиці М.Хвильового в порівнянні з героями А. Любченка, В.Підмогильного, Ю.Яновського, Г.Косинки, П. Панча, М.Ірчана, інших.

Процес знищення індивідуальності, розчинення людської особистості в масі зображено у творах, персонажі яких належать до типу “Я-ми” (“Життя”, “Кіт у чоботях”, “Колонії, вілли”, “Юрко”, “Свиня”). Поступово персонажі цього типу позбудуться трагічного забарвлення й перейдуть до категорії позитивних героїв у період, коли монополію на стиль художньої творчості здобуде соціалістичний реалізм. Персонаж типу “Я-вони” – особистість протиставлена масі, людина, яка болісно переживає свою самотність, страждає від неможливості подолати абсурд і хаос як в макро-, так і в мікрокосмі (“Редактор Карк”, “На глухім шляху”, “Синій листопад”, “Я (Романтика)”). Така особистість переживає глибоку світоглядну кризу, наслідком чого стає внутрішня роздвоєність, яка її гнітить і врешті знищує. З іншого боку, існують і так звані аналітична й творча роздвоєність особистості, що використовуються письменником як засіб глибшого й об’ємнішого відтворення складних психічних процесів у свідомості персонажів, більшість з яких ми віднесли до типу “Я-ти”. Це переважно герої ліричних етюдів, спрямованих на дослідження таємниць внутрішнього світу людини, де однією з найзагадковіших є таємниця творчості (“Дорога і ластівка”, “Арабески”).

Спільним для письменників-модерністів 20-х років була перевага емоційно-чуттєвого, ірраціонального над раціональним в людині, пізнання як внутрішнього світу особистості, так і світу навколишнього шляхом інтуїтивного, творчого прозріння. Проте лише у новелістиці М.Хвильового висока емоційна напруга була так тісно поєднана з глибоким аналізом зображуваних явищ і подій. Раціональний та інтуїтивний способи пізнання світу співіснують, доповнюючи один одного, заперечуючи один одного.

В аналізі новелістичних композицій М. Хвильового в різних стильових модифікаціях розкриваються особливості взаємодії елементів різних стильових течій модернізму у творах письменника на рівні їх композиційної будови. В основу розробленої у дисертаційному дослідженні періодизації творчості М. Хвильового покладено ідею про те, що увесь літературний спадок письменника – від ранньої поезії до оповідань і повістей 30-х років – являє собою єдиний твір, а відтак класифікація проводиться за так званим сюжетним принципом, тобто виділяються зав'язка (переважно поезія), між поезією і прозою - розвиток подій, кульмінація вже цілком належить новелістиці, як і спад подій та розв'язка. До жодної з категорій у сюжетній класифікації новел не ввійшли такі, як “Арабески” й “Дорога і ластівка”, які являють собою своєрідні лірично-філософські відступи. Така періодизація дозволяє розглядати не періоди творчості, а безперервний, неподільний творчий процес.

Серед основних композиційних особливостей новел Хвильового виділяється багатоголосся, тобто часта зміна точок зору, або й майже одночасне звучання декількох голосів. Така поліфонічність виводить на перший план діалог як головний засіб поєднання окремих, часто стилістично різних частин тексту, у довершене художнє ціле.

Іншою прикметою композиції є багатозначність і багатоплановість часових і просторових координат. Саме у зв’язку із переключенням часових площин у роботі, поряд із терміном “точка зору”, використано термін “промінь зору”, що допомагає розкрити спрямованість погляду героя-оповідача. Так, наприклад, персонажі Хвильового часто сконцентровані на порівнянні ідеалів минулого з реальністю сьогодення. Точка зору тут спрямована з минулого в теперішнє, а у внутрішньому світі людини панує настрій розчарування, втрати віри, з поля зору зникає третій часовий вимір – майбутнє (“Редактор Карк”, “Заулок”, “Синій листопад”, “Шляхетне гніздо”, “На глухім шляху”, “Силуети”).

Значне функціональне навантаження несуть й інші елементи композиції, як, скажімо, діалог, внутрішній монолог, що часто переростає в діалог з самим собою, повтори, асоціативні деталі.

Жоден з письменників 20-х – початку 30-х років не створив настільки різнобарвної в стильовому плані прози, як М. Хвильовий. У творчості кожного з них так чи інакше виокремлюється панівна стильова течія. Так, ми говоримо про імпресіонізм Г. Косинки, М.Івченка, до певної міри П. Панча, А. Головка, неореалізм з рисами експресіонізму В.Підмогильного, неоромантизм Ю. Яновського, А. Любченка. І тільки М. Хвильовому вдавалося поєднувати такі різні за своїм філософським наповненням та естетичним спрямуванням стильові напрями, а відтак, новелістику Хвильового можна назвати енциклопедією українського модернізму 20-х років, адже тут знайшли своє відображення більшість його стильових течій. Неоромантизм, що його сам Хвильовий волів називати “романтикою вітаїзму”, химерно переплетений з імпресіоністичною прозорістю барв, експресіоністично загостреним відчуттям дійсності, руйнівною силою авангардизму, сюрреалістичними вражаючими деталями.

В літературному процесі 20-х - початку 30-х років Хвильовому по праву належить місце першопроходця, неперевершеного експериментатора, виразника нездійснених і, певно, нездійсненних бажань і прагнень українського народу. Сьогодні Хвильового назвали б культовою постаттю, адже саме з його ім’ям пов’язані найвизначніші події його доби, йому довелося пережити найбільший злет, майже побожне захоплення сучасників і їхню ж зраду, ненависть, перетворення його імені на вирок – “хвильовізм”, у якому він сам змушений був каятись. Ідеї Хвильового випереджали свій час, а тому він не мав послідовників, не створив школи, його віра у силу духу свого народу була настільки перебільшеною, що стала фатальною для нього самого. Микола Хвильовий – це не лише ім’я у списку імен українських письменників 20 – 30-х років, це окремий етап у літературному процесі цього періоду, одна з вершин розвитку української літератури.

СПИСОК ПРАЦЬ ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Результати дисертаційної роботи викладено у шести авторських публікаціях, чотири з яких надруковані у виданнях, затверджених ВАК України:

1. Немченко І. Ю. Композиція та сюжет новели М. Хвильового “Я (Романтика)” // Наша школа. – Одеса: Астропринт, 1997. - № 3. – С. 55-57, (0,2 др. арк.).

2. Немченко І. Ю. Герой-оповідач в структурі “Мисливських оповідань” М.Хвильового // Проблеми сучасного літературознавства: Збірн. наук. праць: Вип. 7. – Одеса: Маяк, 2001 – С.147-154, (0,3 др. арк.).

3. Немченко І. Ю. Жанрові особливості новели А. Любченка // Проблеми сучасного літературознавства: Збірн. наук. праць.: Вип. 8. – Одеса: Маяк,