Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
НЄМЕЦЬ ЛЮДМИЛА МИКОЛАЇВНА
УДК 911.3:30:504.03(477)
СОЦІАЛЬНО – ГЕОГРАФІЧНІ ОСНОВИ СТРАТЕГІЇ ПЕРЕХОДУ
УКРАЇНИ НА МОДЕЛЬ СТІЙКОГО РОЗВИТКУ
11.00.02 – економічна та соціальна географія
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора географічних наук
Київ – 2004
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі економічної та соціальної
географії географічного факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка
Науковий консультант: доктор економічних наук, професор,
Заслужений діяч науки і техніки України,
член – кореспондент АПН України
Олійник Ярослав Богданович,
завідувач кафедри економічної та соціальної географії
Офіційні опоненти: доктор географічних наук, професор
Шаблій Олег Іванович, Львівський національний
університет імені Івана Франка, завідувач
кафедри економічної та соціальної географії
доктор географічних наук, професор
Топчієв Олександр Григорович,
Одеський національний університет ім. І.І. Мечнікова,
завідувач кафедри економічної і соціальної географії
доктор географічних наук, професор
Балабанов Геннадій Васильович,
Київський міжнародний університет,
завідувач кафедри туризму і країнознавства
Провідна установа: Рада по вивченню продуктивних сил України
НАН України, відділ методології сталого розвитку та екологічної безпеки
Захист відбудеться 25 травня 2004 р. о 13-00 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.07 при Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка за адресою:
03022, м. Київ, вул. Васильківська, 90, географічний факультет, ауд. 212.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58).
Автореферат розісланий 23 квітня 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
доктор географічних наук, професор С.І. Іщук
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Остання чверть ХХ – початок ХХI сторіччя увійде в історію сучасної цивілізації як період зародження й загострення глобальної соціально – геоекологічної кризи. Напружена екологічна ситуація в багатьох регіонах планети, небезпечно швидке зростання кількості екологічних катастроф, загострення й ескалація соціальних конфліктів, міжетнічні сутички з використанням військової сили, міжнародний тероризм, порушення основних прав людини, духовний занепад, руйнування загальнолюдських цінностей, розвиток морального, інтелектуального, економічного й культурного хаосу, безробіття, втрата впевненості в завтрашньому дні – ось далеко не повний перелік незгод, з якими зіткнулося людство на початку третього тисячоліття. Біосфера деградує і не встигає пристосовуватися до надкритичного зростання антропогенного навантаження, природні і природно – техногенні екологічні системи зараз знаходяться на межі власних можливостей у протистоянні натиску цивілізації. Людська діяльність у всіх напрямках природокористування поступово стає глобальною, а екологічна криза набуває рис комплексної глобальної соціально – геоекологічної, що загрожує існуванню її творця - людини.
Характерним для сучасної глобальної кризи є те, що вона вийшла за межі природного оточення й поступово охоплює весь соціум. Соціальні проблеми завжди тісно пов’язані зі станом природного середовища. Людство з перших кроків природокористування взяло на себе роль підкорювача природи, що обумовило формування та ствердження антропоцентричного підходу у взаємовідносинах з природним оточенням, негативні наслідки якого особливо гостро почали проявлятись із середини ХХ сторіччя. На той час прогресивні вчені світу головною причиною наростаючої кризи визнали людські якості – антропоцентризм, недосконалі ментальні настанови, які виправдовували застосування сили в міжетнічних конфліктах, нетерпимість до інших рас, націоналізм тощо. Але зараз більшість людей починає розуміти, що вихід із глобальної соціально – екологічної кризи можливий лише через трансформацію людської свідомості – зміну менталітету й перехід від антропоцентризму до природоцентризму, який визнає паритет життєвих інтересів усіх представників біосфери. Як можливий варіант стратегії відновлення рівноваги біосфери міжнародною спільнотою прийнята концепція стійкого розвитку, яка може бути проміжним етапом на шляху до більш стабільного ноосферного розвитку. Проте деякі з її положень потребують подальшого комплексного дослідження для розробки програм практичного переходу до стійкого розвитку. Враховуючи, що завдання з трансформації менталітету соціуму має багато просторово – часових аспектів, які коректно описуються з позицій географічного підходу, важливо, щоб координуючу роль у цьому складному процесі відігравала соціальна географія, яка вивчає не тільки природні, а й соціальні системи. Таким чином, об'єктивна необхідність подальшого поглиблення соціально – географічних досліджень особливостей розвитку соціогеопроцесу в ринковому середовищі обумовили вибір теми даної дисертаційної роботи та її значення для розвитку України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження безпосередньо пов’язане з науково – дослідними роботами, що проводяться в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі економічної та соціальної географії, зокрема, з темами: "Суспільно – географічні аспекти регіонального природокористування" (номер державної реєстрації 0101U001568), "Географічна наука: понятійно – термінологічний апарат" (номер державної реєстрації 0102U000606); автор також виконувала дослідження за тематикою Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна при виконанні науково – дослідної роботи № 11-21-01 „Соціально – економічна стратегія формування в Україні нової моделі економічного розвитку” (номер державної реєстрації 0101U002800), Українського НДІ екологічних проблем в рамках бюджетної наукової теми № 2.1-707 „Розробка територіальної структури та моделей планування стійкого еколого – економічного розвитку Єврорегіону “Слобожанщина” с метою підвищення якості природного середовища трансграничних ділянок річних басейнів і залучення інвестицій”, за завданням Міністерства освіти і науки України при розробці концепції географічної освіти в Україні.
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є теоретико - методологічне обгрунтування соціальної географії як науки, що здатна інтегрувати дослідження й управляти розвитком соціогеопроцесу при переході до стійкого розвитку.
Досягнення мети дисертаційного дослідження здійснювалось послідовним вирішенням таких задач:
з’ясування з позицій соціальної географії особливостей соціально – екологічної кризи сучасної цивілізації як відображення протиріч між живою та неживою природою, у біосфері в цілому, а також між соціумом і навколишнім природним середовищем;
розробка соціально – географічного аспекту сутності концепції стійкого розвитку та її ролі при виході сучасного соціуму із глобальної соціально – геоекологічної кризи;
розкриття соціально – географічної сутності поняття "стійкий розвиток" і його визначення з позицій соціальної географії;
поглиблення використання системного підходу в соціально - географічних дослідженнях – обґрунтування, визначення та поглиблення понять „соціально - географічний процес”, "соціально – географічна система" для розширення об’єктно - предметної області та вдосконалення понятійного апарату соціальної географії;
розкриття соціально – географічної сутності менталітету як морально – духовної основи й керуючого елементу при переході соціуму до стійкого розвитку;
обгрунтування визначення поняття "менталітет" із позицій соціальної географії;
обґрунтування та формулювання завдань нових функцій соціальної географії стосовно нового соціального запиту й розширення предмету її дослідження, зокрема, для управління формуванням ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму;
дослідження процесу природокористування з позицій теорії актогенезу й соціальної географії;
розробка концепції управління соціогеопроцесом;
соціально – географічний аналіз парадигм освіти в галузі навколишнього природного середовища при формуванні менталітету соціуму;
виявлення часово - просторових закономірностей соціогеопроцесу в Україні на основі багатовимірної факторної моделі;
визначення перспективних напрямків переходу України на модель стійкого розвитку.
Об’єктом дослідження є соціально – географічний процес у соціогеосистемах різних ієрархічних рівнів, зокрема, таких, що знаходяться в стані глобальної соціально - геоеко-логічної кризи й потребують переходу на модель стійкого розвитку.
Предметом дослідження є методологічні, методичні та прикладні основи просторово – часових закономірностей і аспектів соціогеопроцесу, які забезпечують формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму та перехід соціально – географічних систем на модель стійкого розвитку.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи стали основні положення сучасної суспільної географії щодо вивчення часово – просторових аспектів взаємовпливу суспільства та природи, соціально – географічного регіонального розвитку, а також праці вітчизняних і зарубіжних учених із різних галузей знань (географії, геополітики, соціології, економіки, етногенезу тощо), в яких вони розглядали проблеми цивілізаційного розвитку, різні аспекти взаємодії суспільства та природи, шляхи подолання глобальної соціально – геоекологічної кризи й негативних наслідків глобалізації, проблему зміни людських якостей тощо. Великий вклад у вирішення цих проблем внесли: Е.Б. Алаєв, О.І. Алексєєв, В.А. Анучін, А.Д. Арманд, М.В. Багров, П.Я. Бакланов, Г.В. Балабанов, Г.О. Бачинський, В.О. Боков, Х. Боссель, М.І. Будико, А. Геттнер, Дж. Голд, А.П. Голіков, М.Д. Гродзинський, Л.М. Гумільов, П. Джеймс, Р.Дж. Джонстон, З.Е. Дзенис, С.І. Дорогунцов, І.М. Дудник, Ф.Д. Заставний, С.І. Іщук, В.О. Колосов, С.Б. Лавров, В.П. Максаковский, О.М. Маринич, Д. Маркович, Дж. Мартин, А. Маслоу, М.С. Мироненко, М.Г. Нікітіна, С.Я. Ниммик, П.Г. Олдак, Я.Б. Олійник, М.М. Паламарчук, Є.М. Перцик, М.Д. Пістун, В.С. Преображенский, Ф. Ратцель, М.Ф. Реймерс, Б.Б. Родоман, В.П. Руденко, Л.Г. Руденко, С. Рудницький, Ю.Г. Саушкін А.В. Степаненко, А.Н. Тетіор, А.Дж. Тойнбі, О.Г. Топчієв, Г. Уайт, П. Хаггет, Дж. Харвей, Р. Хартшоу, І.Г. Черваньов, О.І. Шаблій, Г.І. Швебс, Л.Т. Шевчук, П.Г. Шищенко та інші.
В процесі роботи використовувались такі наукові методи – індексний, діалектичний, системно – структурний, системно – функціональний, монографічний, статистичний, соціально - географічного районування, регіонального аналізу, картографічний, класифікації, історичний, порівняльний, математичного моделювання.
Інформаційною базою дослідження були закони України, нормативно – правові акти та матеріали законодавчих і виконавчих органів влади України, статистичні матеріали Державного комітету статистики України, Міністерства економіки та питань європейської інтеграції України, матеріали інших міністерств і відомств з проблем стійкого розвитку.
Наукова новизна результатів, отриманих особисто автором:
- з'ясовано на основі аналізу з позицій соціальної географії особливостей глобальної соціально - геоекологічної кризи, що протиріччя між соціальними й природними складовими соціогеосистем носять антагоністичний характер і обумовлені антропоцентричним підходом у природокористуванні;
- доведено на основі соціально – географічного аналізу концепції стійкого розвитку, що стратегія стійкого розвитку на сучасному етапі є єдиним шляхом виходу людства із стану глобальної соціально - геоекологічної кризи;
- обґрунтовано сутність поняття „стійкий розвиток” з позицій соціальної географії як одного із можливих станів соціально – географічного процесу, а саме його поступального розвитку в заданих параметрах, що дозволить уникнути катастрофічних й небезпечних явищ в соціогеосистемах при управлінні їх соціальними складовими на основі ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму для забезпечення гармонійного та оптимального розвитку соціальних й природних підсистем з метою збереження життєдіяльності нинішнього й майбутніх поколінь при переході в подальшому до стану ноосфери;
- поглиблено теоретико – методологічні основи системного підходу в соціально - географічних дослідженнях, уточнено об’єкт соціальної географії, вперше визначено поняття „соціально – географічний процес” як послідовну закономірну зміну ситуацій у розвитку різних соціумів в історичному й географічному контексті або зміну соціальних складових соціогеосистем у просторово – часовому географічному континуумі; уточнено поняття "соціально – географічна система", як гетерогенну систему, що містить неоднакові за рівнем узагальнення та ієрархії соціальні елементи або підсистеми, а також техногенні, абіотичні та біогенні елементи (підсистеми), що взаємодіють через потоки речовини, енергії та інформації в географічному просторово – часовому континуумі;
- розширено предметну область дослідження соціальної географії – запропоновано як предмет її дослідження розглядати різні аспекти соціально – географічного процесу, в тому числі й формування менталітету та функціонування системи соціально – географічного моніторингу;
- визначено, що формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму необхідне при переході до природоцентричного підходу в природокористуванні й розв’язанні протиріч між соціальними та природними складовими соціогеосистем;
розкрито й обґрунтовано соціально – географічну сутність менталітету як морально – духовної основи й керуючого елементу при переході соціуму до стійкого розвитку, вперше дається соціально – географічне тлумачення поняття "менталітет" як критеріальної основи особистісної та суспільної свідомості, яка формується в певному часово – просторовому континуумі і є складовим елементом соціогеопроцесу, основою управління природокористуванням й ноосферним розвитком цивілізації;
- обґрунтовано нові функції соціальної географії – ноосферно - світоглядну й менталітетоформуючу для методологічного забезпечення формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму;
- виконано соціально – географічний аналіз процесу природокористування з позицій теорії актогенезу й соціальної географії: встановлено просторово - ієрархічні особливості формування системи потреб, визначено зміст і сутність основних стадій актогенезу, сформульовано принцип несуперечності цілей, обґрунтовано соціально - географічну інтерпретацію поняття “при--ро--докористування” як взаємодії соціуму й природи, яка є визначальною в розвитку глобальної соціогеосистеми;
- розроблено соціально – географічну концептуальну основу конструктивної схеми управління соціально – географічним процесом на основі ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму;
- показано, що парадигми освіти в галузі навколишнього природного середовища відображають принципи природокористування та соціальний запит на зміну ментальних настанов соціуму;
- виявлено часово - просторові закономірності соціально – географічного процесу в Україні на основі багатовимірної факторної моделі, показано, що просторова організація соціально – географічного процесу відзначається неоднорідністю, у стані й динаміці соціально – економічного розвитку регіонів є суттєві відмінності;
- визначено перспективні напрямки переходу України на модель стійкого розвитку, які передбачають вирівнювання стану й темпів соціально – економічного розвитку регіонів, створення умов і механізмів формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму тощо.
Практичне значення результатів дослідження. Дисертаційне дослідження містить конкретні висновки й пропозиції щодо переходу України на модель стійкого розвитку. Його результати можуть бути використані законодавчими й виконавчими органами влади всіх рівнів, науковими, проектно - конструкторськими організаціями й установами, навчальними закладами всіх типів і рівнів для:
- обгрунтування програм переходу України до стратегії стійкого розвитку на національному, регіональному й локальному рівнях;
- розробки програм соціально – географічного й економіко – географічного розвитку регіонів України;
- соціально – географічного аналізу та районування України;
- дослідження особливостей регіонального розвитку в Україні;
- обгрунтування реформування системи освіти для забезпечення трансформації менталітету особистості й соціуму;
- впровадження природоцентристського підходу до природокористування на основі ноосферного менталітету;
- визначення нових природосумісних технологій і технічних засобів природокористування на основі природоцентричного підходу;
- обгрунтування й розробки ефективної системи соціально – географічного моніторингу на всіх рівнях ієрархії соціуму;
- прогнозування соціально – географічного процесу в конкретних соціально – економічних умовах;
- обгрунтування створення довгострокових програм розвитку соціуму на всіх ієрархічних рівнях;
- обгрунтування, розробки й корегування конкретних програм управління формуванням ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму;
- створення програм ліквідації неоднорідності соціуму за етнічними, релігійними, політичними, економічними, соціальними, расовими та іншими ознаками;
- розвитку соціальної географії як наукової галузі й навчальної дисципліни.
Результати досліджень автора впроваджені у Міністерстві економіки та питань європейської інтеграції України, Кабінеті Міністрів України, Раді по вивченню продуктивних сил України НАН України, при виконанні в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі економічної та соціальної географії тем: "Суспільно – географічні аспекти регіонального природокористування" (номер державної реєстрації 0101U001568), "Географічна наука: понятійно – термінологічний апарат" (номер державної реєстрації 0102U000606), у Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна в заключному звіті за темою „Розробка основних принципів, методів, стратегій економічного розвитку систем України та її регіонів” стосовно методики математичного аналізу соціально – географічного процесу для регіональної діагностики та прогнозування при виконанні науково – дослідної роботи № 11-21-01 „Соціально – економічна стратегія формування в Україні нової моделі економічного розвитку” (номер державної реєстрації 0101U002800), в Українському НДІ екологічних проблем при виконанні бюджетної наукової теми № 2.1-707 „Розробка територіальної структури та моделей планування стійкого еколого – економічного розвитку Єврорегіону “Слобожанщина” с метою підвищення якості природного середовища трансграничних ділянок річкових басейнів і залучення інвестицій” для оцінки стану навколишнього природного середовища; при розробці концепції географічної освіти в Україні, написанні навчального посібника „Соціальна екологія”, складанні навчально – методичного комплексу з курсу „Соціальна педагогіка з основами педагогічної майстерності”, підготовці 6 навчально – методичних розробок і 3 спецкурсів для студентів спеціальності „Економічна та соціальна географія”, а також при організації творчої пізнавальної діяльності дітей шкільного віку у базовій середній школі № 129 м. Харкова.
Особистий внесок автора. Дисертаційне дослідження є самостійно виконаною науковою роботою, в якій реалізовано ідеї автора щодо розширення предмету соціальної географії за рахунок часово – просторових особливостей соціально - геогра-фіч-ного процесу, управління формуванням ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету суспільства через введення нових функцій соціальної географії – ноосферно – світоглядної і менталітетоформуючої, організації ефективної системи соціально – географічного моніторингу, інтерпретації стійкого розвитку як одного з можливих станів соціально – географічного процесу, що в сукупності дозволяє говорити про інтегративну роль соціальної географії при визначенні орієнтирів стійкого розвитку соціуму та переходу його на ноосферну модель розвитку. Усі відображені в дисертації висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, у дисертаційній роботі використані лише ті ідеї й положення, які отримані автором особисто.
Апробація результатів дослідження. Результати досліджень, викладених у дисертації, були оприлюднені на конференціях, симпозіумах та з’їздах національного та міжнародного рівнів: з’їзді Географічного Товариства СРСР (Київ, 1985); з’їзді Українського Географічного Товариства (Луцьк, 2000); першій міжнародній науково - практичній конференції „Стійкий розвиток: забруднення навколишнього середовища і екологічна безпека” (Дніпропетровськ, 1995); Міжнародних науково - методичних семінарах з топографії та картографії та проблем неперервної географічної освіти (Харків, 1996, 1997, 1998, 1999, 2001, 2002); науково - практичній конференції „Екологічна освіта та її роль в забезпеченні стійкого розвитку Криму” (Сімферополь, 1996); Міжнародній науково - практичній конференції „Університетська освіта України ХХ1 століття: проблеми, перспективи, тенденції розвитку” (Харків, 2000); Міжнародній конференції „Математика. Освіта. Екологія. Гендерні проблеми” (Воронеж, 2000); Міжнародній конференції з екологічної освіти „Стратегія екологічної освіти і виховання в ХХ1 столітті” (Москва, 2000); Міжнародній науково - практичній конференції „Екологічна і техногенна безпека” (Харків, 2000); науково - практичній конференції „Екологія Харківщини: стан, проблеми, перспективи” (Харків, 2000); Міжнародному симпозіумі з біоетики (Харків, 2000); Міжнародній науково - практичній конференції „Географічна наука та освіта в Україні” (Київ, 2000); Республіканській науково - практичній конференції „Сучасні проблеми шкільної і вузівської географічної освіти і топонімічних досліджень” (Мінськ, 2001); науково - практичній конференції „Харківська вища школа: методичні пошуки на рубежі століть” (Харків, 2001); Міжнародній міждисциплінарній науково - практичній конференції „Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління” (Харків, 2001); другому Всеукраїнському семінарі, присвяченому 125 - річчю з дня народження фундатора української національної географії С.Л. Рудницького „Регіональне географічне краєзнавство: теорія і практика” (Тернопіль, 2002); науковій конференції „Міста в умовах трансформації соціально-економічної структури суспільства” (Смоленськ, 2003); Міжнародній науково - практичній конференції „Регіон-2003: стратегія оптимального розвитку” (Харків, 2003); ІІ Міжнародній науково - практичній конференції, присвяченій 130 - річчю Українського географічного товариства та 70 - річчю географічного факультету „Географічна освіта і наука в Україні” (Київ, 2003).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у 68 наукових працях загальним обсягом 66,2 умовн. друк. арк., у тому числі близько 45 умовн. друк. арк. належать особисто автору. З них - одна одноосібна монографія, дві монографії у співавторстві, один навчальний посібник у співавторстві, один навчальний посібник одноосібний, 27 наукових статей у наукових фахових виданнях, 4 – в наукових виданнях, 20 - в матеріалах конференцій, 15 тез доповідей на наукових конференціях.
Структура та обсяг дисертації. Повний обсяг дисертації становить 515 сторінок тексту, в тому числі основного тексту (вступ, п'ять розділів, висновки) – 328 сторінок. Робота містить 17 таблиць, 207 рисунків, 6 додатків. У списку використаної літератури 524 назви.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У першому розділі дисертації "Теоретичні основи стратегії стійкого розвитку" розглядається: природокористування як взаємодія соціальної й природної складових соціогеосистем, розвиток природних систем, актогенез у соціогеосистемі, особливості кризи сучасної цивілізації, глобалізація як головна риса сучасної соціально – екологічної кризи, стійкий розвиток як вихід з сучасної кризи цивілізації, виникнення й розвиток концепції стійкого розвитку, індикатори стійкого розвитку, соціально – географічні основи ноосферного розвитку.
Соціально – географічна сутність природокористування полягає в тому, що воно є взаємодією соціальної й природної складових соціогеосистем. Відомі три стратегії взаємодії суспільства та природи, які відображають різні підходи до неї та наслідки цього: експансивна - відображає антропоцентричний підхід й формує екологічні системи, паритетна – природоцентричний підхід й енвайронментальні системи, індиферентна - пасивне ставлення соціуму до природних систем й геосистеми, які ще не залучені до техногенезу.
Стійкість соціогеосистем залежить від співвідношення швидкості змін зовнішнього середовища й можливостей їх трансформації. Соціогеосистема може розвиватись еволюційно, плавно пристосовуючись до повільних змін зовнішнього середовища, революційно, стрибкоподібно змінюючи свою структуру і властивості відповідно до швидких змін зовнішнього середовища, або деградує і руйнується, не встигаючи перебудуватись. Ці риси характерні для соціальних і природних складових соціогеосистем.
Природокористування мотивується соціогенними потребами соціуму, які сьогодні значно перебільшують оптимальні норми для людини як біологічного виду і, зростаючи швидкими темпами, призводять до виснаження природних джерел, що сприяє розвитку геоекологічної кризи. З позицій соціальної географії вперше природокористування визначається як процес взаємодії соціуму та природного середовища, який управляється менталітетом соціуму та в залежності від його орієнтації може носити антропоцентричний або природоцентричний (ноосферний) характер. Вихідним моментом природокористування є ієрархічна система соціогенних потреб, формування яких визначається природно – географічними умовами й ментальними настановами соціуму. Їй властиві такі закономірності:
1. Зі зниженням рівня узагальненості потреб відбувається їх конкретизація.
2. Між різними рівнями узагальненості потреб існують протиріччя.
3. Зі зниженням рівня узагальненості потреб зменшується їх зміст та збільшується кількість обмежень, які вносяться глобальними (більш загальними) рівнями.
При трансформації системи потреб у систему цілей, остання зберігає всі особливості вихідної системи, але відрізняється від неї високим рівнем варіабельності. У цьому процесі важливу роль відіграє соціальний досвід, набутий попередніми поколіннями людей. Він включає знання загальні та спеціальні (стосовно конкретної потреби або цілі). Трансформація потреби у ціль здійснюється шляхом оцінки можливостей соціуму – методів, засобів і умов досягнення цілі. Відповідно до цих факторів обирається оптимальний варіант формулювання цілей і формується відповідна виконавча система, яка забезпечує їх досягнення.
При формуванні цілі послідовно реалізуються два компроміси (за В.А. Карташевим, 1995): а) між бажаним й можливим; б) між обраними засобами й методами та умовами, в яких передбачається отримання очікуваного результату. Перший компроміс показує протиріччя між бажанням задовольнити потребу якнайкраще та наявними можливостями (загальними й спеціальними знаннями, досвідом, засобами, методами, умовами). Як правило, розв'язання цього протиріччя призводить до відносного (тимчасового) оптимуму, який визначає стратегію актогенезу. Щодо при-ро-до-користування, то сьогодні цей компроміс дозволяє знаходити нові стратегії, орієнтовані на відтворення природного середовища. Другий компроміс відтворює проблему найкращого використання наявних можливостей як тактики актогенезу. У природокористуванні - це проблема застосування природосумісних технологій і технічних засобів. Вирішальне значення у вирішенні цього компромісу відіграють умови природокористування. Модель майбутнього результату (ціль) залежить від співвідношення всіх трьох складових - загального й спеціального знання та досвіду. Щодо природокористування в сучасних соціогеосистемах, реалізація вказаних компромісів має особливе значення, бо ціна ризику прийняття помилкової чи не оптимальної моделі результату дуже висока. При наявності потужних засобів й розвинених методів, якими в наш час володіє суспільство і які за інтенсивністю впливу на геосистеми можна порівняти з природними факторами, неправильний вибір стратегії й тактики природокористування (що визначається менталітетом суспільства) може призвести до катастрофічних наслідків. Це спостерігається, починаючи з другої половини ХХ сторіччя. За останні 20 - 30 років різко змінилися умови природокористування в соціогеосистемах, багато процесів почали набувати глобального характеру. Тому локальні й регіональні стратегії природокористування, як й спроби змінити принципи діяльності в природному середовищі на локальному й регіональному рівнях, не дають позитивних результатів.
Важливо, що в процесі трансформації потреби в ціль є можливість формулювати не тільки відповідну множину цілей, але й переосмислювати потреби, тобто, можна реалізувати ідею оптимізації потреб і цілей. Виходячи із уявлень про розвиток соціогеосистем, як рух у багатовимірному факторному просторі, який можна представити у векторному вигляді, вперше з позицій соціальної географії принцип несупротивності цілей сформульовано так: будь - яка система цілей є ефективною і такою, що реалізується, якщо в ній відсутні від’ємні проекції векторів цілей на траєкторію руху соціогеосистеми, для якої дана система цілей є актуальною. Цей принцип універсальний, він однаково стосується виявлення протиріч і в системі потреб (звідси виявляється можливість її корегування), й у системі чинників формування менталітету, й у всіх системах, рух або розвиток яких можна відобразити у векторному вигляді.
На формування структури системи потреб (і цілей) суттєво впливають просторово – функціональні особливості соціогеосистем. Територіальна ієрархія формується тому, що по тому як відбувається перехід від загального державного рівня до більш часткових рівнів (регіонального, районного тощо) змінюється структура й зміст системи цілей. Так, на національному рівні визначається загальнодержавна потреба, яка формує відповідну систему загальних цілей. На регіональному рівні починають переважати регіональні складові загальної потреби, що призводить до конкретизації системи цілей насиченням її регіональними цілями. При цьому цілі державного рівня виступають як зовнішні вимоги для регіональної системи цілей і є „зовнішньою” потребою регіону. Аналогічно формуються й більш конкретні рівні цілей. Варіабельність трансформації потреби залежить від неоднорідності (різноманітності) природних, соціальних, економічних та інших умов виділених таксонів. Загальна ієрархічна система цілей, побудована з урахуванням потреб всіх рівнів, вимагає перевірки несуперечності цілей різних рівнів і в разі позитивного результату є основою при створенні національної програми досягнення даної потреби. Отже, реалізація концепції стійкого розвитку міжнародною спільнотою вимагає саме такого підходу, бо сформульований вище принцип несуперечності систем цілей в програмах природокористування різних рівнів має універсальний характер, змінюються лише параметри відповідних соціогеосистем.
Функціональна ієрархія трансформації потреби передбачає розмежування компетенції й повноважень організацій, суспільних інститутів, що відають природокористуванням. Важливі принципові рішення в галузі природокористування, що відповідають стратегічному цілепокладанню, повинні готуватися і прийматися більш компетентними науково – дослідними установами, виконавча система складається з виробничих організацій, а моніторинг належить до сфери інспектуючих і контролюючих органів.
На стан соціогеосистем мають визначальний вплив протиріччя між їх соціальними і природними складовими. Вони відображають наявність принципово нового для біосфери кругообігу речовини - антропогенного, особливості якого призводять до дисбалансу синтезу й розкладу речовин у природі, бо є техногенні сполуки, які не піддаються природним процесам розкладу. Історія взаємодії суспільства й природи показує, що вказані протиріччя мають тенденцію до загострень аж до антагонізму і зростають за масштабами. Так, поодинокі екологічні кризи далекого минулого мали незначну локалізацію й порівняно швидко нівелювалися завдяки величезним регуляторним і компенсаційним властивостям біосфери. Із зростанням технічних і технологічних потужностей суспільства його негативний вплив на природне середовище ставав більш інтенсивним і вимагав все більших ресурсів біосфери для його подолання. Середина ХХ сторіччя стала переломною у розвитку цього протиріччя, бо науково – технічна революція дозволила людству небачено впливати на природу, Як наслідок цього, почалася глобальна геоекологічна криза, яка сьогодні вже охопила майже всі сфери людської діяльності й переростає у глобальну соціально – геоекологічну. Так зростаючі соціальні потреби й технічна оснащеність людства визначають домінуючу роль соціального фактору в розвитку біосфери. Настав час, коли людина почала визначати перебіг всіх процесів у географічній оболонці, а людство стало реальною геологічною силою, що впливає на довкілля. Це обумовлюється тільки потребами суспільства без урахування основних закономірностей розвитку природи, без чого неможливо забезпечити гармонізацію відношень суспільства й природи. Отже, слід внести у взаємодію суспільства й природи нові ідеї, стратегії, технічні й технологічні рішення, засновані на ноосферному природоцентричному підході.
Глобалізація - основна ознака сучасної соціально – геоекологічної кризи і має декілька аспектів, в тому числі інформаційно – технологічний, економічний, соціальний, політичний, демографічний й екологічний. Вона позитивно впливає на відносно невелике коло розвинених держав, які мають найсучасніші технології і розвинену економіку. Країни, що відстають в економічному розвитку, відчувають лише негативні наслідки глобалізації, тому втрачають конкурентноздатність і самостійність на міжнародному ринку. Єдиним виходом людства із глобальної кризи є перехід глобальної соціогеосистеми на стратегію стійкого розвитку, що є першим кроком сучасної цивілізації до стану ноосфери. Цьому сприятимуть вперше сформульовані соціально – географічні умови ноосферного розвитку:
- відносне вирівнювання соціально - економічного стану всіх країн світу, без чого єдині глобальні дії будуть неефективними;
- ліквідація антагоністичних суперечностей різного характеру між соціумами та всередині них;
- вироблення єдиного підходу до формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму;
- перехід систем освіти всіх країн на новітні технології, які мають забезпечити максимально швидку зміну ментальних настанов соціуму;
- розробка концепцій та формування засад нової системи освіти для стійкого розвитку;
- формування єдиного світового освітнього простору для досягнення інваріантних цілей освіти;
- розробка ноосферних принципів природокористування, основаних на єдиному інтегральному менталітеті соціуму.
У другому розділі дисертації "Роль і місце соціальної географії у реалізації стратегії стійкого розвитку" розглядаються методологічні засади дослідження, які визначають зміст, обгрунтованість і важливість отриманих результатів, історія розвитку соціальної географії, уточнюється об’єктно - предметна область і функції соціальної географії, розглядається стійкий розвиток як один з можливих станів соціально – географічного процесу, а ноосферна орієнтація інтегрального менталітету соціуму як його необхідна умова, аналізуються синергетичні основи вивчення та управління розвитком соціально – географічного процесу, описується математична модель соціально – географічного процесу, концептуальна модель управління соціально – географічним процесом, розглядаються проблеми розвитку сучасної соціальної географії.
Соціальна географія як науковий напрям має давню історію. Її витоки знаходяться в антропогеографії і соціології кінця ХІХ сторіччя. Огляд зарубіжної соціальної географії показує, що вона пережила кілька важливих етапів і вже з середини ХХ сторіччя стала самостійним напрямком географічної науки. У вітчизняній науці перші роботи з соціальної географії належать П. Чубинському, С. Рудницькому, К. Воблому, В. Кубійовичу, О. Діброві, О. Степанів та ін. Вітчизняна соціальна географія формувалась як на ґрунті загальноєвропейських традицій та напрямків через те, що багато вчених на той час навчалися за кордоном і привнесли в свої дослідження загальносвітові та європейські погляди та традиції, так і на основі розвитку національної самосвідомості, культури, історичної спадщини. Сучасний етап розвитку суспільної географії, гілкою якої є соціальна географія, в Україні тісно пов’язаний з іменами таких вчених, як М.В. Багров, А.П. Голіков, С.І. Іщук, Я.Б. Олійник, М.Д. Пістун, В.П. Руденко, А.В. Степаненко, О.Г. Топчієв, О.І. Шаблій. Вони зробили значний внесок у визначення об’єкту, предмету, функцій соціальної географії, заклали міцний фундамент її відродження на новому методологічному рівні. Зважаючи на відносну молодість цієї науки, слід відзначити, що її сучасний понятійно - термінологічний апарат знаходиться у стадії становлення, тому у визначенні багатьох понять серед науковців немає одностайності. Отже, постало питання про уточнення об’єкту і предмету соціальної географії.
Розглянувши різні визначення об’єкту соціальної географії в літературних джерелах, можна відзначити, що у його трактовці є важливим врахування таких суттєвих аспектів:
- соціального (суспільство, соціальна сфера, соціальний простір, спільності людей, соціальні структури, соціальне життя);
- територіального (територіальні структури, територіальні спільності, територіальний вимір, територіальні відмінності);
- відношень (взаємозв’язки, відносини між собою, з природним оточенням, з матеріальним виробництвом);
- динаміки, руху (особливості розвитку, поведінка).
Враховуючи їх, на основі системного підходу можна сформулювати узагальнений об’єкт соціальної географії, виходячи з припущень, що перші три з них є характерними ознаками системи із соціальними елементами (підсистемами), а динамічний аспект – ознакою процесу. Тому концептуально узагальнений об’єкт соціальної географії можна визначити як процес у системі. Аналізуючи вже відомі визначення природних систем (екосистеми, геосистеми, соціоекосистеми тощо), автором пропонується визначення однієї із складових узагальненого об’єкту соціальної географії – соціогеосистеми як гетерогенної системи, яка містить різні за рівнем узагальнення та ієрархії соціальні елементи або підсистеми, а також техногенні, абіотичні та біогенні елементи (підсистеми), що зна-ходяться у взаємодії між собою через потоки речовини, енергії та інформації в географічному просторово – часовому континуумі. Поняття „соціоекосистема” (як і інші похідні від поняття „екосистема”), яке, на перший погляд, формально близьке до пропонованого „соціогеосистема”, визначає об’єкт соціальної екології. Воно враховує екологічний підхід, за яким в соціально – екологічних дослідженнях простежується взаємодія двох підсистем - суспільства (господар) й навколишнього природного середовища. При цьому детально розглядаються структура, властивості й функціонування природного оточення, як наслідок його перетворення суспільством, і зміни суспільства під впливом змінюваного природного середовища. Соціальні процеси, які й визначають ідеологію та стратегію природокористування, соціальна екологія диференційовано не розглядає, не синтезує дані інших наук, обмежуючись лише описом стану соціальної підсистеми в цілому. Пропоноване поняття „соціогеосистема” відображає комплексний географічний підхід і вказує на відсутність в об’єкті досліджень соціальної географії дискримінуючих відношень між елементами типу „господар” (головний) – „довкілля” (підлеглий, підкорений). Головна відмінність цього визначення полягає ще й в тому, що соціогеосистема в соціальній географії розглядається як ландшафтне середовище формування й розвитку властивостей соціуму, його менталітету, відношення до інших соціальних підсистем і природного середовища під впливом різноманітних факторів, що мають просторово – часовий географічний вимір і в свою чергу залежать від соціуму.
Інша складова узагальненого об’єкту соціальної географії – процес - конкретизується, виходячи з філософського аналізу цього поняття і визначення „суспільно – географічного процесу” у роботах О.Г. Топчієва. Враховуючи це, пропонується визначення соціально - географічного процесу як послідовної закономірної зміни ситуацій у розвитку різних соціумів в історичному й географічному контексті. Пропонується й інше визначення цього поняття, а саме: соціально – географічний процес – це трансформація соціальних складових соціогеосистем у просторово – часовому географічному континуумі.
Таким чином, об’єктом соціальної географії є соціально – географічний процес у соціогеосистемах. Узагальнюючи особливості нинішнього етапу розвитку останніх, слід відзначити, що вони знаходяться в кризовому або передкризовому стані. Тому можна доповнити визначення об’єкту соціальної географії уточненням їх стану. Виходячи з конкретного завдання дослідження, об’єкт соціальної географії можна розглядати на двох рівнях узагальнення:
1. На глобальному рівні об’єктом соціальної географії є глобальний соціально – географічний процес в глобальній соціогеосистемі, яка знаходиться в стані глобальної соціально – геоекологічної кризи. Це рівень розробки й поглиблення глобальної стратегії переходу людства до стійкого розвитку і далі – до стану ноосфери, коли потрібно визначити головні орієнтири для формування його регіональних і локальних стратегій.
2. На регіональному (локальному) рівні об’єктом соціальної географії є соціально – географічний процес в регіональних й локальних соціогеосистемах, які вимагають розробки конкретних програм переходу до стійкого розвитку із урахуванням їх природно – географічних і культурно – історичних особливостей. Різні стани глобальних і локальних соціогеосистем потребують розробки єдиного методологічного підходу, що дозволить поєднати глобальні вимоги й конкретні особливості соціогеосистем.
Із визначення об’єкту соціальної географії випливає, що вона має у дослідженнях соціогеосистем власну предметну область, яка за традиційними уявленнями чітко виділяється і містить:
а) аналіз просторових аспектів соціальних процесів у географічному просторі;
б) просторовий аналіз і пояснення поведінки соціуму.
В умовах формування нового глобального соціального запиту на формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму постає необхідність в розширенні предмету дослідження соціальної географії та внесенні до нього таких положень:
1) дослідження менталітету соціуму як форми суспільної свідомості, що формується в конкретному географічному просторі та впливає на еволюцію соціуму й навколишнього природного середовища;
2) вироблення стратегії, цілей, ідеології управління формуванням ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму із урахуванням природно - географі-чних і регіонально - територіальних факторів;
3) моніторинг соціальних й соціально - географічних процесів, які обумовлюють принципи взаємодії соціуму з навколишнім природним середовищем.
Уточнення об’єкту та предмету соціальної географії разом з аналізом нового соціального запиту дозволяє вивести нове тлумачення функцій соціальної географії, які до цього найповніше були представлені у роботах Я.Б. Олійника й А.В. Степаненка (1999, 2001). Отже, традиційно визначені функції соціальної географії такі:
1. Теоретико – пізнавальна функція орієнтована на вивчення й аналіз соціального буття суспільства. Вона забезпечує теоретичне узагальнення, пояснення, синтез і збагачення соціальних географічних знань, побудову теорії науки й розробку її теоретико – методологічного базису на основі дослідження та просторово – часового пізнання соціальної дійсності в різних територіальних вимірах. Крім цього, завдання цієї функції полягає в передачі накопичених знань і соціального досвіду із покоління в покоління, здійснюючи наступність культурно – етнічних, релігійних, духовних, моральних та інших традицій різних соціумів, що забезпечує їхню самоідентифікацію. На відміну від аналогічної функції географії, вона поєднує на основі традиційного комплексного географічного підходу соціальні об’єкти та явища з природно –
