ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ І ПСИХОЛОГІЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ

АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

НЕЩАДИМ Микола Іванович

УДК 37.026:355.233

Військова освіта України:
історія, теорія, методологія, практика

13.00.04 – теорія та методика професійної освіти

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Київ – 2004

Дисертацією є монографія.

Робота виконана в Інституті педагогіки і психології професійної освіти Академії педагогічних наук України, м. Київ.

Науковий консультант: | доктор філософських наук, професор, дійсний член АПН України ЗЯЗЮН Іван Андрійович, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, директор, м. Київ.

Офіційні опоненти: | доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України Синьов Віктор Миколайович, Інститут корекційної педагогіки та психології Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, директор, м. Київ;

доктор педагогічних наук, професор ІЩЕНКО Дмитро Васильович, Державна прикордонна служба України, управління кадрів, начальник, м. Київ;

доктор педагогічних наук, професор ВАСЯНОВИЧ Григорій Петрович, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, завідувач відділу гуманітарної освіти (Львівський науково-практичний центр), м. Львів.

Провідна установа: | Національна академія внутрішніх справ України, кафедра кадрової роботи та педагогіки, Міністерство внутрішніх справ України, м. Київ.

Захист відбудеться “25” лютого 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.451.01 в Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України за адресою: 04060, м. Київ, вул. М.Берлинського, 9, 5 й поверх, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України (04060, м. Київ, вул. М.Берлинського, 9).

Автореферат розісланий “23” січня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Цибульська Г.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і доцільність дослідження. За роки незалежності в Україні визначено пріоритетні напрями розвитку освіти, створено її сучасну нормативно-правову базу, здійснюється реформування з опорою на прогресивні національні та світові освітні традиції та стандарти, гуманістичну філософію освіти. У Національній доктрині розвитку освіти проголошено пріоритет освіти в державній політиці, сформульовано систему концептуальних ідей щодо стратегії та основних напрямів розвитку освіти в першій чверті XXI ст.

Важливою складовою вітчизняної системи освіти є військова, яка спрямована на кадрове забезпечення Збройних Сил (ЗС) України та має сприяти відтворенню їх кадрового потенціалу, забезпечувати високу якість підготовки військових фахівців, безпосередньо впливати на зміцнення обороноздатності держави. Створення системи військової освіти (СВО) та її пріоритетний розвиток у будівництві ЗС України стали актуальним науковим і практичним завданнями.

Самостійної системи підготовки офіцерських кадрів в Україні на 1991 рік не існувало. Після розпаду СРСР на території нашої держави залишилися елементи колишньої СВО з розгалуженою й розрізненою мережею військових навчальних закладів. Це створювало значні труднощі щодо її трансформації з урахуванням реальних потреб і можливостей ЗС України. Були відсутні державні стандарти військової освіти та органи управління нею. На всіх рівнях керівництва військовою освітою не було визначеності щодо формування навчальних планів і програм підготовки військових фахівців. Зміст військової освіти також потребував суттєвих змін і вдосконалення, оскільки у військових навчальних закладах переважали відомчі підходи до формування навчальних планів і програм. В Україні фактично були відсутні військові науково-дослідні та науково-методичні установи з проблем військової освіти. Фундаментальні психолого-педагогічні дослідження навіть у вищій військовій школі проводилися доволі фрагментарно.

Окрім того, складність завдань щодо створення вітчизняної СВО посилювали такі чинники: –

відсутність аналогів створення подібних систем у країнах СНД; – 

недостатність інформації щодо функціонування СВО в провідних країнах світу; – 

необхідність в кардинальній структуризації мережі військових навчальних закладів у стислі терміни та організації підготовки військових фахівців за повним переліком спеціальностей для ЗС України; _ 

необхідність обґрунтування та запровадження наукових засад підготовки військових фахівців, які відповідали б сучасним світовим освітнім тенденціям і національним інтересам.

Проблеми оптимального становлення й ефективного розвитку військової освіти не можна було вирішити тільки за рахунок реформ організаційного, управлінського та змістового характеру. Розробляючи стратегію розвитку вітчизняної СВО, вкрай важливо було враховувати всі досягнення та помилки минулих десятиліть. Необхідно було, спираючись на кращі світові освітні тенденції, обґрунтувати та ухвалити концепцію військової освіти. Для цього належало, насамперед, чітко визначитись із загальною освітньою парадигмою. А зміна парадигми військової освіти зумовлювала необхідність розробки методологічних основ процесу створення та реформування всієї військово-освітньої сфери з позиції сучасних реалій, переосмислення її місця в соціальному, військовому та культурному середовищі.

Все це актуалізувало проведення фундаментальних і прикладних досліджень з проблем військової освіти. Але аналіз літературних джерел і дисертаційних досліджень не дав змоги виявити фундаментальні теоретико-методологічні праці, в яких би системно, всебічно і послідовно висвітлювалися проблеми військової освіти в Україні. Особлива актуальність проблем військової освіти, необхідність узагальнення, систематизації та осмислення вітчизняного досвіду становлення й розвитку СВО, потреба обґрунтування її теоретико-методологічних основ та створення сучасної системи з опорою на найкращі світові і вітчизняні освітні традиції, гостра необхідність переосмислення традиційних уявлень про військово-педагогічний процес (ВПП) у ВВНЗ і надання йому особистісного спрямування, необхідність відходу від традиційних основ організації та проведення навчально-виховного процесу, потреба наукового проектування розвитку СВО в Україні на перспективу зумовили вибір теми дисертаційного дослідження – “Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень Головного управління військової освіти Міністерства оборони України та Головного управління кадрової політики Міністерства оборони України за такими темами: “Розробка методологічних основ планування розвитку СВО” (шифри: “Система – С”, “Система – СВО”); “Стандартизація вищої освіти військових фахівців” (шифр: “Держстандарт”); “Управління системою підготовки військових фахівців” (шифр: “Управління”); “Пошук шляхів удосконалення технологій навчання” (шифр: “Технологія”); “Військова освіта в Україні: історія та сучасність” (шифр: “Історія”); “Дослідження систем підготовки військових фахівців у зарубіжних країнах” (шифр: “Інтеграл”) і пов’язано з темою “Психолого-педагогічні основи особистісного підходу до впровадження педагогічних технологій у професійних закладах освіти” (РК № 0102U000401), яка розробляється в Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України.

Тема дисертації затверджена вченою радою Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України 18 червня 1998 р., протокол № 6 і узгоджена у Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні 28 жовтня 2003 р., протокол № 8.

Об’єкт дослідження – система військової освіти в Україні.

Предмет дослідження – процес становлення та розвитку системи військової освіти в Україні.

Мета дослідження – проаналізувати генезис військової освіти в Україні та виявити її провідні характеристики, теоретично обґрунтувати та практично впровадити її сучасну систему.

Концепція дослідження. Вітчизняна система військової освіти з урахуванням неперервності військово-професійної освіти, особистісно діяльнісної та синергетичної тенденцій має базуватися на гуманістичній філософії освіти та забезпечувати особистісно орієнтовану та професійно спрямовану організацію навчально-виховного процесу у ВВНЗ, сприяти розкриттю творчого потенціалу науково-педагогічних працівників і курсантів (слухачів), якісно забезпечувати ЗС України всебічно підготовленими військовими фахівцями всіх рівнів і ланок управління.

Обґрунтування системи військової освіти здійснюється на основі її сучасної парадигми, яка являє собою діалектичну єдність п’ятьох основних її компонентів (особистісний, буттєвий, ціннісний, пізнавальний і праксеологічний) і відбувається в контексті реформування національної системи освіти з урахуванням прогресивних вітчизняних і зарубіжних освітніх традицій, реформування Збройних сил в незалежній України.

Наукове уявлення про складну динамічну військово-освітню систему в Україні як органічну єдність всіх її структурних складових потребує її системного дослідження в історичному, структурному і функціональному аспектах, визначення методологічних основ стратегічного планування її розвитку, оптимального обґрунтування основ управління нею та з’ясування перспектив розвитку СВО в Україні. Вони є необхідними і достатніми науковими засадами аналізу теоретичних, методичних і практичних проблем оптимального функціонування СВО в умовах реформування та розвитку ЗС України.

Загальна гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що ефективність функціонування вітчизняної СВО в умовах реформування і розвитку ЗС України, їх поступового переходу на контрактну систему комплектування значно підвищиться за умови системного аналізу її становлення й розвитку, виявлення провідних характеристик, переосмислення ролі та місця в державі й соціокультурному середовищі, обґрунтування сучасної системи з урахуванням передового зарубіжного й вітчизняного досвіду та її впровадження у практику підготовки військових фахівців на основі гуманістичної філософії освіти.

Відповідно до мети дослідження і висунутої гіпотези ставилися такі завдання:

1. Проаналізувати генезис військової освіти в Україні, визначити її етапи та основні характеристики.

2. Визначити вплив соціально-політичних, економічних, культурологічних, психолого-педагогічних і військових чинників на формування, становлення і розвиток вітчизняної СВО.

3. Здійснити теоретико-методологічне обґрунтування сучасної вітчизняної СВО на засадах гуманістичної філософії освіти та з врахуванням передового зарубіжного й вітчизняного досвіду.

4. Обґрунтувати сутність і зміст базових категорій і понять щодо підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти та визначити методологічні основи стратегічного планування їх підготовки.

5. Теоретично обґрунтувати педагогічну систему ВВНЗ як основної складової СВО та здійснити аналіз її структури.

6. Визначити та обґрунтувати основи управління СВО.

7. З’ясувати перспективи розвитку сучасної СВО в Україні.

8. Теоретично обґрунтувати основні напрями використання позитивного досвіду в удосконаленні СВО в умовах переходу ЗС України на професійну основу комплектування.

Методологічна основа дослідження. В основу методології дослідження вітчизняної СВО покладено історичний і системний підходи.

Методологічну основу дослідження становлять: –

філософські положення теорії пізнання, теорії систем і теорії управління; – 

концептуальні положення філософії, соціології, педагогіки та психології; –

положення гуманістичної філософії освіти; – 

загальнонаукові принципи історизму, цілепокладання, наступності та самоорганізації як наукові основи вивчення становлення і розвитку педагогічних систем; – 

динамічна теорія про загальний зв’язок, взаємозумовленість і цілісність явищ об’єктивної дійсності; – 

положення про роль неперервної освіти у формуванні компетентності особистості фахівця; – 

фундаментальні положення вітчизняних і зарубіжних вчених, в яких обґрунтовуються закони розвитку педагогічних систем; – 

положення психологічної та педагогічної наук щодо особливостей підготовки та професійної діяльності військових фахівців у ЗС України; – 

ідеї та положення, викладені у державних нормативно-правових документах України з проблем освіти, у тому числі й військової (законодавчі акти України з питань оборони та національної безпеки, Закони України “Про освіту” і “Про вищу освіту”, Національна доктрина розвитку освіти, Державна програма реформування та розвитку Збройних сил України до 2005 року, Концепція військової освіти в Україні, Концепція переходу Збройних сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 року тощо).

Теоретичну основу дослідження становлять висновки та положення: – 

історії розвитку освіти та педагогічної науки в Україні (Б.М. Ступарик, О.В.Сухомлинська, М.Д. Ярмаченко); – 

порівняльної педагогіки (Н.В. Абашкіна, В.М. Зубко, М.В. Кларін, Л.П. Пуховська); – 

філософії освіти (В.П. Андрущенко, Б.С. Гершунський, Дж. Д’юї, І.А. Зязюн, Г.П. Климова, В.Г. Кремень, В.О. Кудін, В.С. Лутай та ін.);– 

теорії систем, системного аналізу та системно-структурного підходу до аналізу педагогічних явищ (Р.Л. Акофф, В.Г. Афанасьєв, Л.Берталанфі, І.В. Блауберг, В.М. Глушков, Ешбі Росс, Т.Л. Сааті, В.Н. Садовський, А.І. Уємов, Ю.Г. Юдін та ін.); – 

теорії педагогічних систем (В.П. Беспалько, Дж. Брунер, С.У. Гончаренко, Н.В. Кузьміна, А.О. Лігоцький, А.С. Макаренко, В.В. Сєріков, В.О. Сластьонін, В.О. Сухомлинський та ін.); – 

теорії неперервної професійної освіти (С.Я.Батишев, В.С.Ледньов, А.О. Лігоцький, В.І.Луговий, Н.Г.Ничкало та ін.); – 

теорії психолого-педагогічної підготовки фахівців (Г.О. Балл, І.Д. Бех, В.В. Давидов, О.В. Киричук, Г.С. Костюк, С.Д. Максименко, А.В. Петровський, Н.А. Побірченко, В.В. Рибалка, В.А. Семиченко, В.М.Синьов, С.О. Сисоєва, Е. Стоунс, Т.С. Яценко та ін.);– 

теорії змісту навчання (Г.Є. Гребенюк, Ч. Купісевіч, І.Я. Лернер, В. Оконь, М.М. Скаткін та ін.); – 

теорії та практики навчального процесу в закладах освіти (А.М. Алексюк, С.І. Архангельський, Ю.К. Бабанський, Г.П. Васянович, Р.С. Гуревич, В.А. Козаков, В.М.Синьов та ін.);– 

теорії управління освітніми системами (В.Б. Авер’янов, Г.В. Атаманчук, І.Л. Бачило, Н.Л. Коломінський, І.Л. Лікарчук, Г. Райт, О.Л. Скідін, Н.Ф. Тализіна та ін.);– 

педагогіки та психології військової освіти (О.В. Барабанщиков, М.Й. Варій, В.П. Давидов, А.В. Долматов, Д.В. Іщенко, П.А. Корчемний, Л.Г. Лаптєв, Г.В. Ложкін, Е.Я. Лусс, Р.М.Макаров, В.С. Маcлов, В.Г. Михайловський, Б.М. Олексієнко, С.І. С’єдін, П.В.Стефаненко, Г.Д. Темко, М.Ф. Феденко, О.С. Челпанов, В.В. Ягупов).

Джерелознавчу базу дослідження становлять монографії, докторські та кандидатські дисертації, автореферати дисертацій, наукові статті в періодичних виданнях, журналах із психології, педагогіки, професійної освіти тощо.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань використовувався комплекс дослідницьких методів, зокрема: – 

методи системного аналізу, що застосовувалися для обґрунтування генезису СВО; – 

методи історико-педагогічного аналізу літератури з досвіду підготовки військових кадрів і законодавчих актів, які стосуються становлення і розвитку військової освіти; – 

методи причинно-наслідкового та історичного аналізу, що використовувалися для обґрунтування педагогічної системи ВВНЗ як основної складової СВО; – 

методи порівняльного аналізу СВО України з системами військової освіти в розвинених країнах світу; – 

методи класифікації, систематизації та узагальнення теоретичних і експериментальних даних, які стосуються становлення і розвитку СВО, сутності та змісту базових понять і категорій підготовки військових фахівців; –

методи проектування, які використані для обґрунтування сучасної СВО; –

методи конкретизації теоретичного знання, що стосується управління СВО; – 

методи індукції, дедукції, аналізу, узагальнення та систематизації виявлених фактів та інших дослідницьких матеріалів; – 

методи вивчення, оцінки сучасного стану СВО в Україні та прогнозування її розвитку.

Дослідження проводилося у три етапи.

Перший етап (1991-1993) – вивчення філософської, психологічної та педагогічної літератури з проблеми дослідження; формулювання гіпотези, визначення завдань, обґрунтування методики дослідження і добір його методів і методик; порівняльний аналіз досвіду підготовки військових фахівців у зарубіжних країнах і в Україні; аналіз теоретико-методологічних проблем ефективного функціонування СВО як соціально-педагогічного і наукового явища (їх результати відображені в наукових публікаціях, навчальних, навчально-методичних і методичних посібниках); вивчення генезису СВО в Україні, визначення її етапів та основних рис; аналіз впливу соціально-політичних, економічних, культурологічних і військових чинників на формування, становлення і розвиток СВО; обґрунтування концептуальних засад військової освіти в Україні.

Другий етап (1994-1996) – аналіз, систематизація та вдосконалення основних категорій, понять і термінів щодо підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти та їх наповнення сучасним змістом; обґрунтування концептуальних засад розвитку й ефективного функціонування СВО та її впровадження у практику підготовки військових фахівців у ВВНЗ ЗС України; обґрунтування педагогічної системи ВВНЗ і здійснення аналізу її складових; обґрунтування нормативно-правових документів щодо СВО та їх втілення у практику підготовки військових фахівців; підготовка і видання навчальних і навчально-методичних посібників і методичних рекомендацій з проблем підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти.

Третій етап (1997-2002) – систематизація й узагальнення результатів, отриманих у процесі теоретичного аналізу та дослідної роботи; розробка Концепції військової освіти в Україні, наукових засад єдиної СВО, інтеграції військової та цивільної освіти; продовження впровадження вимог нормативно-правових документів щодо СВО у практику підготовки військових фахівців; обґрунтування перспектив розвитку сучасної СВО; теоретичне обґрунтування основних напрямів використання позитивного досвіду в удосконаленні СВО в умовах переходу ЗС України на професійну основу комплектування; формулювання загальних висновків дослідження.

База дослідження. Науково-дослідна робота здійснювалася в Україні. Дослідженнями були охоплені всі вищі військові навчальні заклади України.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

вперше відтворено генезис військової освіти в Україні за 1991-2001 рр. та на основі аналізу конкретно-історичних передумов визначено її етапи, проаналізовано та систематизовано загальні риси розвитку та становлення; теоретично обґрунтовано сучасну СВО на засадах гуманістичної філософії освіти з урахуванням позитивного вітчизняного й зарубіжного досвіду, визначено її структуру та теоретико-методологічні основи оптимального функціонування; здійснено аналіз і систематизацію досвіду підготовки офіцерських кадрів низки розвинених країн світу;

подальшого розвитку дістали базові категорії та поняття підготовки військових фахівців відповідно до гуманістичної парадигми військової освіти; теоретико-методологічні засади формування змісту підготовки військових фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів; теоретичні засади інтеграції військової та цивільної освіти; педагогічна система (ПС) ВВНЗ як основна складова СВО;

уточнено положення теоретичних засад управління військовою освітою, практичні підходи до управлінського забезпечення ефективності функціонування СВО; методологію функціонального моделювання та стратегічного планування розвитку СВО; перспективи подальшого розвитку СВО України.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що здійснено генезис військової освіти в Україні та обґрунтовано її сучасну систему, що уможливило обґрунтоване вирішення низки актуальних проблем і завдань, зокрема:– 

визначення сучасного стану військової освіти в Україні на основі порівняльного аналізу світового і національного досвіду становлення та розвитку військових освітніх систем;– 

дослідження ролі й місця військової освіти в соціокультурному середовищі, у системі національної безпеки та оборони, національній системі освіти;– 

розробка теоретико-методологічних засад створення сучасної СВО і наукове обґрунтування її концепції на основі гуманістичної парадигми військової освіти;– 

обґрунтування методологічних і теоретичних основ проектування та дослідження СВО й ефективного управління нею;– 

здійснення моделювання СВО й педагогічної системи ВВНЗ, розробка критеріїв їх ефективного функціонування;– 

розробка теоретичних основ інтеграції військової та цивільної освіти;– 

теоретичне обґрунтування стратегії подальшого розвитку СВО та управління якістю підготовки військових фахівців.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці на засадах гуманістичної парадигми військової освіти оптимальної її системи, яка забезпечує ЗС України кваліфікованими військовими фахівцями всіх рівнів і ланок управління, а також: – 

реалізує ступеневу підготовку офіцерських кадрів від початкової військової підготовки до підготовки офіцерів стратегічного рівня; – 

організує підвищення кваліфікації офіцерського складу різних рівнів і ланок управління; – 

сприяє створенню інтелектуальних, духовних і матеріальних цінностей в інтересах національної безпеки та оборони України; – 

сприяє зміцненню бойової та мобілізаційної готовності ЗС України.

Окрім того, до практичних результатів належать: – 

творче розв’язання проблеми оптимальної інтеграції військової та цивільної освіти; – 

розроблення ефективної методики формування державного замовлення на підготовку військових фахівців; – 

формування оптимальної системи ліцензування, акредитації та інспектування ВВНЗ України; – 

обґрунтування методики формування змісту підготовки військових фахівців усіх рівнів і ланок управління; – 

розроблення документів і методик зі стандартизації та інформатизації військової освіти;– 

обґрунтування технології ефективного управління СВО та якістю підготовки військових фахівців; – 

реалізація конкретних практичних підходів щодо налагодження міжнародного співробітництва у сфері військової освіти.

Одержані в результаті наукового пошуку здобутки можна використовувати організаторам і керівникам військової освіти різних рівнів, науковим і науково-педагогічним працівникам в аспекті дослідження проблем військової освіти, вдосконалення професійної підготовки курсантів, слухачів, студентів, ад’юнктів і молодих викладачів; для подальшого обґрунтування теоретичних і методичних основ підготовки військових фахівців для ЗС України, створення підручників і різних навчальних і навчально-методичних посібників з військової педагогіки. Крім того, їх можуть використовувати методисти для опрацювання і вдосконалення методичних посібників і рекомендацій з проблем підготовки військових фахівців, а також командування ВВНЗ – для організації та проведення ВПП.

Упровадження результатів дослідження. Комплекс нормативно-правових актів, концептуальних розробок, навчальних, навчально-методичних і методичних матеріалів щодо СВО, які були розроблені у процесі роботи над монографією, впроваджений у систему підготовки військових фахівців і в навчально-виховний процес ВВНЗ (акт № 3-72/2/145 від 16.10.2003 р. про впровадження у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації НТУУ “КПІ”; акт № 18/1755 від 26.09.2003 р. – у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка; акт № 26/1/350а від 21.10.2003 р. – у Харківському військовому університеті; акт № 150/НМЦ/202/1 від 3.09.2003 р. – у Науково-методичному центрі військової освіти Міністерства оборони України; довідка № /18.2-1576 від 2.10.2003 р. із Науково-методичного центру вищої освіти Міністерства освіти і науки України).

Особистий внесок дисертанта в одержанні наукових результатів полягає в: – 

багаторічному самостійному дослідженні методологічних, теоретичних і методичних проблем військової освіти в Україні, обґрунтуванні та створенні її сучасної системи на засадах гуманістичної філософії освіти, визначенні її структури та теоретико-методологічних засад оптимального функціонування; – 

розвитку в руслі гуманістичної парадигми військової освіти базових категорій і понять підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти; – 

обґрунтуванні наукових засад формування змісту підготовки військових фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів; – 

опрацюванні теоретичних засад інтеграції військової та цивільної освіти, сприянні їх практичному впровадженню в Україні; – 

уточненні теоретичних основ управління військовою освітою та практичних підходів до управлінського забезпечення ефективного функціонування СВО.

У працях, написаних у співавторстві, дисертанту належать:– 

обґрунтування педагогічної системи ВВНЗ; – 

опрацювання методології функціонального моделювання та стратегічного планування розвитку СВО; – 

аналіз та систематизація досвіду підготовки офіцерських кадрів низки розвинених країн світу; – 

обґрунтування перспектив подальшого розвитку СВО України.

Вірогідність отриманих результатів дослідження забезпечена теоретико-методологічною обґрунтованістю його вихідних положень, використанням комплексу методів дослідження, адекватних його об’єкту, предмету, меті й завданням; послідовним історичним і системним підходом; поєднанням кількісного й якісного аналізу одержаних результатів; реалізацією основних нормативно-правових актів, концептуальних розробок, навчальних, навчально-методичних і методичних матеріалів у процесі підготовки військових фахівців у ВВНЗ України та позитивними наслідками їх упровадження.

На захист виносяться:

1. Положення і висновки, що характеризують генезис вітчизняної СВО, та її сучасна система, яка обґрунтована на основі гуманістичної філософії освіти з урахуванням прогресивних світових і вітчизняних освітніх традицій та потреб ЗС України у кваліфікованих військових фахівцях.

2. Методологія функціонального моделювання та стратегічного планування розвитку СВО.

3. Поняттєво-категоріальна система теорії та практики підготовки військових фахівців у ВВНЗ.

4. Теоретичні основи управління СВО, практичні підходи забезпечення її ефективного функціонування сучасними управлінськими технологіями.

5. Педагогічна система ВВНЗ як основна складова вітчизняної СВО.

6. Теоретичні обґрунтування основних напрямів використання вітчизняного та зарубіжного досвіду в удосконаленні СВО в умовах переходу ЗС України на професійну основу комплектування.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні, методологічні і практичні результати проведених досліджень, а також концептуальні положення і загальні висновки були представлені у вигляді 21 доповіді на наукових, науково-практичних і науково-методичних конференціях різного рівня: міжнародних (Київ – 1999, 2000, 2001, 2002, 2003; Луцьк – 2001; Одеса – 1998; Рівне – 1999), всеукраїнських (Київ – 1992, 2001, 2002); регіональних (Житомир – 1999, Харків – 2001); науково-практичному семінарі (Київ – 1999); засіданнях АПН України; колегіях Міністерства освіти і науки та Міністерства оборони України; вчених радах інститутів, університетів і Національної академії оборони України; радах ректорів ВНЗ, нарадах і навчально-методичних зборах керівного складу та науково-педагогічних працівників ВВНЗ; засіданнях представників органів військової освіти; науково-методичних семінарах у 10 зарубіжних країнах.

Під науковим керівництвом дисертанта виконано науково-дослідні роботи з проблем методологічних основ планування розвитку СВО, стандартизації вищої військової освіти, управління військовою освітньою системою, удосконалення технологій навчання, дидактичних основ підготовки військових фахівців, історії військової освіти в Україні, кадрової політики у ЗС України та ін.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук на тему “Оптимальний синтез мікроелектронних вузлів військової техніки зв’язку” захищена у 1978 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використано.

Публікації. Основні результати дослідження відображені у 65 публікаціях, із них 52 праці написані без співавторів, у тому числі: 1 одноосібна монографія, розділи у двох монографіях, 3 підручники, 21 стаття у провідних наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, 17 статей у збірниках наукових праць і журналах, 21 стаття та тези доповідей у збірниках матеріалів конференцій. Загальний обсяг особистого внеску – 107,44 авторських аркушів.

Монографія “Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика” складається із вступу, трьох частин (восьми розділів), списку використаних джерел (734 назви, з них – 35 іноземними мовами) і 9 додатків на 33 сторінках. Загальний обсяг монографії складає 852 сторінки, з яких 770 сторінок – основний текст. Монографія включає 13 таблиць на 6,3 сторінках та 101 рисунок на 75,9 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ МОНОГРАФІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність теми дослідження, проаналізовано загальний стан розробленості проблеми у науковій теорії та педагогічній практиці, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, гіпотезу, методологію і методи дослідження.

Першу частину монографії – “Військова освіта: світовий та національний досвід” – присвячено аналізові історичного розвитку військової освіти в Україні та порівняльному аналізові досвіду функціонування СВО в розвинених країнах світу.

У розділі 1 – “Історія військової освіти: національний досвід” – здійснено аналіз становлення та розвитку військової освіти в Україні за десятирічний період історії нашої незалежної держави, визначено її основні етапи та характеристики.

Доведено, що військова освіта в Україні має багаторічну історію і тісно пов’язана з розвитком військового будівництва та підготовкою військових фахівців у Російській імперії та колишньому СРСР. Вона, як складова загальносоюзної системи підготовки військових спеціалістів, успішно виконувала покладені на неї функції. Будучи усталеною, розгалуженою, достатньо потужною, значною мірою здатною пристосуватися до вимог часу та

змін, що відбувалися у військах, мала наукові школи в галузі військових наук. Система військової освіти в СРСР порівняно добре фінансувалася й забезпечувалася необхідним озброєнням і військовою технікою, іншими матеріально-технічними засобами та ресурсами. За таких умов СВО забезпечувала рівень підготовки військових фахівців, що відповідав тогочасним вимогам.

Водночас військовій освіті в Україні, так само як і загальнодержавній освіті в цілому, були притаманні такі недоліки: консерватизм, уніфікація, авторитарне управління, ізольованість від світових освітніх традицій; невідповідність структури та змісту навчання вимогам життя і реальній практичній діяльності військових фахівців; недостатня розробленість всебічної системи мотивації навчання; недооцінка місця самостійної роботи курсантів (слухачів) у системі навчання та її значення в формуванні й розвитку особистості фахівця.

Самостійної системи підготовки військових кадрів в Україні не існувало. Була досить розрізнена мережа ВВНЗ, що, з одного боку, мало сприяти створенню нової СВО, а з другого – створювало значні проблеми щодо її трансформації відповідно до реальних потреб і можливостей ЗС України. На початок 1992 року на території України були розташовані 2 академії, 32 військових навчальних закладів (рис. 1).

Крім того, не було органів управління підготовкою військових фахівців, спроможних у стислі терміни організувати та всебічно забезпечити кадрове поповнення офіцерським складом. Наявна на той час нормативно-правова база й навчально-методична документація не відповідали вимогам підготовки військових фахівців.

У складі ЗС України були фактично відсутні науково-дослідні та науково-методичні установи з проблем військової науки, педагогіки та психології військової школи, не було управлінських структур з організації та координації науково-дослідної роботи. Відчувався дефіцит кадрів – організаторів військової науки та освіти. Не задовольняв потреби ЗС України і стан справ із підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації. За своїм науковим потенціалом і дослідною матеріально-технічною базою ВВНЗ були нерівнозначними.

Отже, у 1991 році в Україні серед першочергових завдань у військовій сфері виникла необхідність створення сучасної СВО, яка була б складовою загальнодержавної освітньої системи. Її завданням мало стати забезпечення підготовки військових фахівців потрібної номенклатури спеціальностей і кількості як у мирний, так і у воєнний час.

У розділі проаналізовано генезис вітчизняної СВО за цей період, подано загальну характеристику передумов її створення, визначено та обґрунтовано періодизацію становлення й розвитку: перший період – 1991-1993 рр.; другий – 1994-1996 рр.; третій – 1997-2002 рр.

Водночас військова освіта в Україні на 1991 рік, так само як і загальнодержавна, загалом визначалася:– 

приниженням її ролі, детермінацією у певних межах і залишковим принципом фінансування;– 

“валовим” характером підготовки фахівців, певним ігноруванням особистості, недостатньо активним пошуком талантів і відсутністю зацікавленості в наданні їм можливостей для повного розкриття здібностей;– 

зниженням цінностей вищої освіти, її елітарності в аспекті розвитку інтелектуального рівня особистості, її статусу, що має гарантувати особистості певну соціальну роль і матеріальне забезпечення;– 

авторитарним управлінням освітою, ігноруванням національних особливостей;– 

технократичним уявленням про соціальну роль фахівців у сфері професійної діяльності; – 

ізольованістю від світової освіти, ігноруванням її досвіду;– 

певною затеоретизованістю психолого-педагогічної науки, відривом її від реального педагогічного процесу;– 

недостатньою інтеграцією з фундаментальними та прикладними науками, сучасними технологіями, що відповідають кращим світовим зразкам;– 

певною невідповідністю структури та змісту навчання вимогам життя і реальній практичній діяльності фахівців, „розмитістю” кваліфікаційних вимог;– 

перевантаженістю змісту навчання, ігноруванням психофізіологічних рекомендацій стосовно можливостей засвоєння курсантами (слухачами) змісту навчального матеріалу;– 

недостатньою розробленістю системи мотивування навчально-пізнавальної діяльності курсантів (слухачів); – 

недооцінкою значення самостійної роботи курсантів (слухачів) у ВПП, у розвитку їх особистості;– 

недосконалістю системи психолого-педагогічного супроводу підготовки військових фахівців;– 

відсутністю чітких критеріїв об’єктивної оцінки знань, навичок і вмінь курсантів (слухачів); – 

недостатньою вимогливістю науково-педагогічних працівників до курсантів (слухачів); – 

консервативністю певної частини керівництва та науково-педагогічних працівників військових навчальних закладів;– 

недостатнім соціальним і матеріальним забезпеченням науково-педагогічних працівників, майже цілковитою відсутністю стимулів для вдосконалення їх професійної майстерності;– 

недостатньою відпрацьованістю системи атестації науково-педагогічних працівників та їх конкурсного відбору;– 

певною невідповідністю структурної та організаційно-штатної побудови військових навчальних закладів сучасним вимогам підготовки фахівців;– 

слабкою матеріально-технічною та навчально-методичною забезпеченістю ВПП, особливо сучасним поліграфічним та розмножувальним обладнанням, якісними підручниками, навчальними посібниками та дидактичними матеріалами.

Отже, проблема створення нової, власної СВО в Україні та реформування військових навчальних закладів стала нагальною. Належало розробити такі принципово нові підходи до розвитку військової освіти в Україні:– 

здійснення реформи у військовій освіті на наукових засадах, врахування закономірностей і принципів психологічної, педагогічної, соціологічної та юридичної наук, інформатики тощо;– 

використання національного та міжнародного досвіду в освітній сфері;– 

застосування функціонального моделювання на основі заданих цілей і функцій з метою створення СВО, визначення її організації та управління; створення динамічної моделі, яка уможливила б адаптацію системи у процесі її функціонування до різних змінних умов.

Цю роботу мали проводити в доволі складних умовах, зумовлених дією таких чинників:– 

відсутність концепції національної безпеки та Воєнної доктрини України;– 

невизначеність структури та кількісного складу ЗС України;– 

відсутність аналогів динамічного створення подібних систем як у світовій практиці, так і в практиці країн СНД;– 

недостатня інформованість щодо СВО провідних країн світу;– 

незавершеність розроблення загальнодержавної та відомчої нормативно-правової бази щодо військової освіти;– 

нестабільність економічної та соціально-політичної обстановки в державі;– 

негативне сприйняття окремих прогностичних положень щодо створення СВО;– 

необхідність комплексного підходу до створення СВО, виваженого та раціонального визначення її ролі, місця, завдань і складових у загальній структурі ЗС України;– 

незавершеність формування структури центрального апарату Міністерства оборони України;– 

потреба в кардинальній структуризації мережі військових навчальних закладів у порівняно стислі терміни та організації підготовки військових фахівців за повним переліком спеціальностей;– 

необхідність вироблення та запровадження засад підготовки військових фахівців, які відповідали б вимогам сучасних теоретичних і практичних психолого-педагогічних досліджень, а також світовим освітнім тенденціям і національним інтересам.

За цих умов у стислі терміни належало вирішити такі першочергові завдання:– 

вивчити досвід функціонування та розвитку СВО у провідних країнах світу;– 

розробити Концепцію СВО в Україні, обговорити її в широкому колі фахівців ЗС України, Міністерства освіти України, військових навчальних закладів, академічних установ, урахувати висловлені пропозиції та запропонувати Концепцію для затвердження на державному рівні; – 

розпочати розроблення нормативно-правових актів, спрямованих на втілення Концепції системи військової освіти в життя; – 

забезпечити здійснення дієвої системи управлінських і контрольних функцій на всіх ієрархічних рівнях військової освіти; – 

проаналізувати наявний стан, штати і структуру мережі військових навчальних закладів та запропонувати оптимальний варіант її поетапної реструктуризації; – 

забезпечити неперервність і достатність щодо номенклатури процесу підготовки військових фахівців для ЗС та інших військових формувань; – 

передбачити та розробити систему заходів, спрямованих на розв’язання соціальних проблем, що могли виникнути у процесі роботи над створенням української СВО.

Докорінне реформування наявної військової освітньої мережі та побудова нової системи освіти на рівні світових стандартів і національних інтересів мали закласти основи відродження національних традицій в українській армії на засадах державності та створення демократичного суспільства.

У монографії проаналізовані такі основні напрями діяльності у сфері військової освіти протягом першого та другого періодів: – 

розробка нормативних документів щодо створення СВО в Україні та забезпечення її ступеневості; – 

формування Переліку спеціальностей і спеціалізацій підготовки військових фахівців; – 

структуризація мережі військових навчальних закладів, створення військових ліцеїв, системи допризовної та призовної підготовки; – 

навчально-методичне забезпечення навчального процесу за новими освітньо-кваліфікаційними характеристиками (ОКХ) та освітньо-професійними програмами (ОПП); – 

організація підготовки у цивільних ВНЗ військових фахівців із спеціальностей, близьких до цивільних; – 

забезпечення ЗС України потрібною кількістю військових фахівців за всією номенклатурою військових спеціальностей; – 

визначення нових концептуальних підходів до інтеграції військової і цивільної освіти, нормативне забезпечення цього процесу; – 

розгортання та розширення наукових досліджень з психолого-педагогічних проблем військової освіти; – 

удосконалення системи управління, розробка і впровадження централізованих, регіональних і локальних автоматизованих систем управління підготовкою військових фахівців та ін.

Наприкінці 1996 р. згідно з наказом Міністра оборони України розгорнулася робота з доопрацювання проекту Державної програми будівництва та розвитку ЗС України на період до 2005 р. У Головному управлінні військової освіти Міністерства оборони України було розроблено “План реформування системи військової освіти на період до 2005 року”, затверджений Міністром оборони.

Основні заходи реформування СВО передбачалося здійснити у три етапи.

На першому етап (1996-1998) передбачалося: – 

розробити концепцію військової освіти і науки;– 

визначити вихідні дані стосовно переліку посад і чисельності офіцерів усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів;– 

оптимізувати систему підготовки військових фахівців; – 

зменшити кількість спеціальностей підготовки шляхом їх укрупнення та інтеграції із цивільними спеціальностями; – 

уточнити зміст підготовки військових фахівців на основі новітніх педагогічних технологій з урахуванням сучасних потреб ЗС та інших військових формувань України; – 

створити раціональну мережу військових навчальних закладів з використанням можливостей цивільних ВНЗ, уточнити структуру та функції органів управління СВО, зменшити витрати на підготовку військових фахівців без зниження її якості;– 

науково та методично забезпечити заходи реформування СВО; – 

організувати та проводити науково-дослідні роботи, пов’язані з удосконаленням структури СВО та змісту підготовки військових фахівців;– 

розробити положення про ВВНЗ Міністерства оборони України і про ліцеї із посиленою військово-фізичною підготовкою та інші документи, що регламентують діяльність військових навчальних закладів; – 

розробити навчально-методичні посібники з організації ВПП у військових навчальних закладах у нових умовах; – 

підвищити якість підготовки військових фахівців;– 

провести державну акредитацію військових навчальних закладів.

На другому етапі (1999-2000) передбачалося:– 

привести чисельність постійного та змінного складу СВО у відповідність з потребами ЗС України;– 

розробити нове покоління підручників та інших навчально-методичних матеріалів;– 

привести навчально-матеріальну базу військових навчальних закладів у відповідність до вимог програм підготовки військових фахівців;– 

створити єдину інформаційну мережу СВО;– 

продовжити державну акредитацію військових навчальних закладів.

На третьому етапі (2001-2005) передбачалося:– 

продовжити об’єднання окремих ВВНЗ;– 

удосконалити науково-методичне та матеріально-технічне забезпечення підготовки військових фахівців;– 

привести систему підготовки науково-педагогічних працівників відповідно до потреб ЗС України;– 

удосконалити державну акредитацію військових навчальних закладів.

Отже, створена на кінець 1996 р. СВО, в основному, задовольняла потреби ЗС України в офіцерах кадру та запасу з усієї номенклатури спеціальностей (табл. 1).

Визначальним для військової освіти за ухваленими рішеннями, якісними змінами та вагомістю став третій період, коли було ухвалено Державну програму реформування та розвитку ЗС України, затверджено Концепцію військової освіти в Україні.

Цей період характеризується: – 

створенням єдиної СВО в Україні; – 

ухваленням оптимальних рішень щодо інтеграції військової та цивільної освіти; – 

подальшою оптимізацією мережі військових навчальних закладів, кафедр військової підготовки; – 

введенням у дію нового Переліку спеціальностей і спеціалізацій підготовки військових фахівців; – 

визначенням змісту військової освіти на основі загальнодержавних освітніх стандартів; – 

подальшим удосконаленням правових засад функціонування СВО; – 

створенням інфраструктури підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів для СВО; – 

розробкою Концепції інформатизації військової освіти, впровадженням у ВПП сучасних педагогічних технологій; – 

підвищенням ефективності комплексних науково-методичних досліджень з проблем військової освіти; – 

розширенням міжнародного співробітництва у сфері військової освіти; – 

оптимізацією управління СВО; – 

розвитком матеріально-технічної бази ВВНЗ.

З метою подальшого розвитку та підвищення ефективності функціонування СВО, якісного нормативного та науково-методичного забезпечення навчального процесу у військових навчальних закладах Міністерства оборони, а також на виконання вимог Указу Президента України було створено Науково-методичний центр військової освіти Міністерства оборони України та розроблено Положення про його діяльність. Згідно з цим Положенням, на центр покладалися:– 

наукове обґрунтування реалізації Концепції військової освіти, розроблення пропозицій стосовно нормативно-правового, інформаційного та навчально-методичного забезпечення навчального процесу в СВО;– 

участь у проведенні та координації науково-методичної роботи ВВНЗ, наукових досліджень з проблем військової освіти;– 

вивчення, узагальнення та поширення досвіду освітньої діяльності ВВНЗ, а також результатів роботи науково-педагогічних працівників; – 

організація та участь у наукових конференціях, семінарах та ін.; – 

координація виставкової діяльності ВВНЗ;– 

участь у координації діяльності ВВНЗ у питаннях редакційно-видавничої та бібліотечної роботи;– 

участь у координації діяльності ВВНЗ у галузі психолого-педагогічного супроводу навчального процесу та професійного відбору;– 

участь у розробці нормативної бази та реалізації окремих завдань у галузі інформатизації військової освіти.

Також були визначені такі основні завдання міжнародного співробітництва у сфері військової освіти: – 

удосконалення та розвиток національної СВО й забезпечення ЗС України кваліфікованими кадрами на основі впровадження передового досвіду та допомоги іноземних країн; – 

поширення та оптимізація участі ЗС у міжнародних освітніх програмах; – 

удосконалення організації та поширення підготовки іноземних військових фахівців у ВВНЗ України; – 

застосування механізмів співробітництва з метою підготовки військових фахівців для системи міжнародного співробітництва ЗС України, а також для миротворчої діяльності.

У розділі 2 – “Досвід побудови систем військової освіти у розвинених країнах світу” – вперше здійснено аналіз та у систематизованому вигляді висвітлено військово-освітні системи провідних країн світу, а також виявлено провідні тенденції їх розвитку.

Для здійснення порівняльного аналізу розвитку військової професійної освіти зарубіжних країн були визначені ключові параметри, від яких значною мірою залежали ефективність та якість навчання і виховання військових фахівців. Ці параметри є загальними для СВО провідних зарубіжних країн світу. Важливим завданням у нашому дослідженні