НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

РОГАТЮК ІГОР ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 343.1

ФОРМУВАННЯ ФУНКЦІЇ ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

12.00.09 –кримінальний процес і криміналістика;

судова експертиза

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана

в Національній академії внутрішніх справ України на кафедрі теорії кримінального процесу та судоустрою.

Науковий керівник – кандидат юридичних наук, професор,

заслужений юрист України

Смітієнко Зінаїда Дмитрівна,

Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Шумило Микола Єгорович,

Університет економіки і права “Крок”, проректор з наукової роботи;

кандидат юридичних наук

Сєрбулов Віктор Андрійович,

юридична фірма “Де-юре”, президент.

Провідна установа – Інститут держави і права

імені В.М.Корецького

НАН України (м. Київ).

Захист відбудеться 05.07.2004 року о 14 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 у Національній академії внутрішніх справ України, 03035, м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України, 03035, м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

Автореферат розісланий 04.06.2004 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради |

Л.І.Казміренко  

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема боротьби зі злочинністю на сьогодні в Україні стоїть дуже гостро. Молода держава намагається ефективно протидіяти їй. Зусилля всіх правоохоронних органів спрямовані на попередження, виявлення, розкриття злочинів, притягнення осіб, що їх вчинили, до відповідальності і призначення злочинцям справедливого покарання.

У справі боротьби зі злочинністю правоохоронні органи, як правило, дотримуються конституційного принципу презумпції невинуватості (ст. Конституції України). Він полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

На цей час криміногенна обстановка в Україні дуже складна, динаміка виявлення злочинів за останні роки виглядає не зовсім втішно, оскільки, незважаючи на певне зниження злочинності з 1999р. по 2002р. на 20%, у 2003 році відбувся значний її стрибок. Так, на території України було зареєстровано 556,4 тис. злочинів, що на 23,5% більше порівняно з попереднім роком.

Ефективність боротьби зі злочинністю багато в чому залежить від законодавства, яке регулює кримінальне судочинство. Зараз у Верховній Раді України обговорюється проект КПК України № 3456-1 від 19.05.2003 року, у якому зазначається новий підхід до розв’язання проблеми, пов’язаної з обвинуваченням і кримінально-процесуальним переслідуванням.

Офіційна статистика свідчить, що у 1999 році з 472,5 тис. кримінальних справ, що знаходились у провадженні, було направлено до суду 179,9 тис. справ, що становить лише 38, 1%, у 2000 – лише 40,3у 2001 – 42,3у 2002 – 47,1а у 2003 – 39,9У середньому за вказані роки із числа справ, по яким було пред’явлено обвинувачення, в суд для вирішення питання по суті було направлено 41,5% справ.

Таким чином, майже 60% кримінальних справ не було направлено до суду. Виникає питання про недосконале формування і реалізацію обвинувачення по справам. Про це свідчать і дані Державної судової адміністрації України. За цими даними у 2002 році по 196,5 тис. справах направлених до суду, судами України винесено вироки лише по 156,2 тис. кримінальних справах (79,5а у 2003 році із 187,9 тис. справ, направлених до суду, винесено вироки лише по 163,0 тис. кримінальних справ,7

Неякісне формулювання обвинувачення та неможливість його реалізації залежить від неякісного розслідування по справах і від недосконалого урегулювання цього інституту в кримінально-процесуальному законодавстві.

Процес реформування кримінально-процесуального законодавства, про що свідчить проект КПК України, визначає правову основу взаємовідносин особи і держави в такій складній сфері, як сфера захисту суспільства і громадянина від злочинних посягань, а обвинуваченого – від необ’єктивного ставлення правоохоронної системи.

Не можна розв’язати жодне теоретично чи практично значуще питання кримінального процесу, не торкаючись проблеми розподілу кримінально-процесуальної діяльності на функції, що виконуються суб’єктами судочинства. Досконала розробка проблеми кримінально-процесуальних функцій, взаємодія яких виражає сутність кримінального судочинства, була розпочата у зв’язку з обґрунтуванням і впровадженням у судочинство демократичного принципу змагальності (ст. 16-1 КПК України), що було зроблено законодавцем з прийняттям Закону “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р.

Розподіл на функції полягає в тому, що напрямок діяльності кожного суб’єкта процесу повинен визначатися його об’єктивною потребою в задоволенні конкретного інтересу, надання йому прав і покладання обов’язків.

Серед усіх напрямків кримінально-процесуальної діяльності особливе значення має функція обвинувачення, оскільки саме обвинувачення є рушійною силою кримінального процесу, вона виникає з потреби суспільства у виявленні злочину, встановленні особи, яка його вчинила, притягненні винуватого до кримінальної відповідальності.

Активізація досліджень проблем, пов’язаних з функцією обвинувачення здобуває особливу вагомість у сучасній Україні, де спостерігається ускладнення кримінальної обстановки на базі глибоких змін у політичній, господарській і фінансовій діяльності, лібералізації економічних відносин.

Для вітчизняної правової науки розробка названої проблеми є новим напрямком наукового пошуку, тому що вже діють нові кримінально-процесуальні норми, а також розроблено проект нового КПК України. Є актуальним питання щодо розробки механізмів реалізації норм, які регулюють виникнення кримінального переслідування, формування, доповнення, зміну та закриття обвинувачення.

У різні часи проблемам удосконалення інституту функції обвинувачення у кримінальному судочинстві в юридичній літературі приділялась серйозна увага. Вагомий внесок у дослідження проблеми обвинувачення як функції в кримінальному процесі зробили українські теоретики та практики, зокрема: С.А. Альперт, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, М.В. Костицький, В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, О.Р. Михайленко, М.М. Міхеєнко, В.Т. Нор, А.Л. Рівлін, В.А. Сєрбулов, З.Д. Смітієнко, Г.І. Чангулі, М.Є. Шумило; а також російські вчені: В.П. Бож’єв, П.М. Давидов, С.І. Катькало, А.А. Квачевський, З.Ф. Коврига, В.З. Лукашевич, Я.О. Мотовиловкер, А.Г. Міхайлянц, В.М. Парадєєв, І.О. Покровський, М.М. Полянський, Р.Д. Рахунов, М.М. Розін, М.С. Строгович, І.Я. Фойницький, М.А. Чельцова-Бебутов; вчені інших країн світу, наприклад, такі: Э. Аннерс, Ч. Беккарія, Г. Берман, К. Біндінг, Р. Девіс, Д. Стифен.

Функція обвинувачення завжди виділялась вченими як одна із основних функцій у кримінальному процесі, вона є протилежною до функції захисту. Однак ще недостатньо в теоретичному і правовому полі вивчена проблема про правовий статус суб’єктів, які реалізують цю функцію, коли вона виникає, як формується, і які наслідки виникають при неякісній реалізації цієї функції.

Практична діяльність суб’єктів, які реалізують цю функцію в досудовому і судовому слідстві, багато в чому залежить від достатності його правового регулювання. Діюче законодавство, на наш погляд, недостатньо повно і всебічно регулює всі питання, які виникають у процесі формування і реалізації названої функції. Незважаючи на наявність численних наукових досліджень, ще немає єдності думок у питанні кількості функцій у кримінальному процесі, а також достатнього законодавчого урегулювання інститутів кримінального переслідування (це поняття міститься в проекті КПК України № 3456 – 1 від 19.05.2003 р.) і функції обвинувачення, ще досконало не визначено коло суб’єктів, які здійснюють функцію обвинувачення, чітко не визначені їх повноваження.

Все це зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, науково-практична значущість і актуальність якої полягає у тому, щоб розробити нові норми, які більш досконало характеризують функцію обвинувачення у кримінальному процесі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний у дисертації напрям наукового дослідження знайшов своє підтвердження у Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376/2000. Дисертація виконана відповідно до “Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на період 2002 – 2005 роки (наказ МВС України від 30 червня  року № 635), планів Національної академії внутрішніх справ України (Основних напрямків наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001-2005 рр.) та Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу науково-теоретичних джерел, діючого законодавства України й інших країн світу, розробки узагальнень практики виявити стан і визначити тенденції правового забезпечення формування та реалізації функції обвинувачення, розробити науково обґрунтовані пропозиції щодо створення в цілому в Україні ефективно діючого механізму судочинства.

Мета дослідження зумовила необхідність виконання таких завдань:

- удосконалити поняття функції обвинувачення та обґрунтувати термін “реалізація обвинувачення”;

- встановити межі дії функції обвинувачення та кримінального переслідування і чітко розмежувати ці категорії кримінального процесу;

- уточнити коло суб’єктів, які здійснюють функцію обвинувачення, та компетенцію кожного з них, згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством;

- обґрунтувати доцільність механізму перекваліфікації діяння та запропонувати закріпити останній у КПК України та відомчих нормативних актах;

- довести необхідність запобігання передчасного закриття кримінальної справи в суді у випадках передчасної відмови від обвинувачення прокурора та потерпілого;

- виявити зв’язок та взаємозумовленість обвинувачення та принципу презумпції невинуватості і визначити результати цього зв’язку;

- розробити науково обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства та рекомендації з питань врегулювання та врівноваження обвинувачення з іншими кримінально-процесуальними функціями.

Об’єктом дослідження є функція обвинувачення у кримінальному процесі.

Предметом дослідження є сутність функції обвинувачення, момент виникнення, формування та механізм реалізації, і наслідки її необґрунтованого застосування в практиці.

Методи дослідження. Мета і завдання дисертаційної роботи зумовили вибір відповідних загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів: порівняльного правознавства, історико-правового, прогнозування, логічного, хронологічного, системного аналізу, структурного, статистичного та інших. Однак, основним був діалектичний метод пізнання соціально-правових явищ стосовно боротьби зі злочинністю. Також широко використовувався логіко-семантичний метод для вивчення та поглиблення понятійного апарату “функція”, “обвинувачення”, “реалізація” тощо. Історико-правовий метод застосовано при розгляді еволюції інституту обвинувачення та нормативно-правової бази, що є підґрунтям її застосування у досудовому та судовому слідстві. Завдяки порівняльно-правовому методу визначено рівень розвинутості кримінально-процесуального законодавства, що регулює відносини у сфері реалізації функції обвинувачення та окреслено шляхи його удосконалення. Статистичний метод дав змогу висвітлити показники роботи слідчих, суддів та прокурорів, які підтримують обвинувачення, та виявити недоліки в їх роботі.

У роботі було дотримано принципу єдності конкретно-історичного, концептуального системного і функціонального підходів при дослідженні об’єкта і предмета дисертаційної роботи, застосовано спеціальні юридичні методи аналізу і офіційного та неофіційного тлумачення правових норм.

Нормативною базою дослідження є Конституція України, чинне кримінально-процесуальне та кримінальне законодавство України, Російської Федерації, інших закордонних країн, нормативно-правові акти міжнародного права, проекти КПК України, закони та підзаконні акти, що регулюють порядок формування і реалізації обвинувачення.

Теоретичною основою дисертації стали численні наукові праці провідних українських і зарубіжних вчених у галузі загальної теорії права, філософії, соціології, кримінально-процесуального, кримінального права та криміналістики, а також в інших галузях знань.

Емпірична база дослідження включає результати вивчення практики органів досудового слідства, прокурорської та судової практики (за 1997-2003р.р.), дані узагальнення 197 кримінальних справ за період 2000-2002 років; крім того, за спеціально розробленою анкетою опитано 289 співробітників правоохоронних органів, з яких 125 слідчих МВС, 36 слідчих податкової міліції, 54 прокурори, що підтримують державне обвинувачення в суді, та 74 судді. Матеріали аналітичних підрозділів: Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації, Державної судової адміністрації, Генеральної прокуратури України, а також статистичні дані про результати діяльності вказаних органів. Враховувався також особистий досвід роботи дисертанта слідчим.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що за характером та змістом розглянутих питань дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням функції обвинувачення. Вона визначається сучасною постановкою проблеми, дослідженням нових ідей і тенденцій розвитку відносин у сегменті світового судочинства та внесення пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства і механізму реалізації функції обвинувачення.

Найбільш важливими з числа теоретичних положень, висновків і практичних пропозицій, що сформульовані у дисертації та виносяться на захист, є такі, в яких уперше:

- удосконалено визначення поняття функції обвинувачення, окреслено коло суб’єктів, які формують і реалізують цю функцію, та обґрунтовано термін “реалізація обвинувачення”;

- розмежовано такі кримінально-процесуальні категорії, як кримінальне переслідування і функція обвинувачення;

- набув подальшого розвитку розподіл повноважень суб’єктів кримінального процесу з позиції функціонального підходу та непересічення декількох кримінально-процесуальних функцій у компетенції одного суб’єкта судочинства;

- обґрунтовано необхідність винесення постанови “Про перекваліфікацію” діяння під час розслідування справи, у випадках, коли під час розслідування буде встановлено, що попередній злочин, за яким було порушено кримінальну справу, не знайшов свого підтвердження у процесі доказування, а на його підставі вбачається склад іншого злочину;

- запропоновано до Інструкції про єдиний облік злочинів від 26 березня  року у статистичну картку про наслідки розслідування злочину Форми 1.1. до розділу 18 Рішення прийнято внести пункт “перекваліфікація злочинних дій” з метою урівноваження існуючої проблеми про перекваліфікацію діяння в рамках кримінальної справи і чітким відображенням таких змін у статистичній звітності;

- доведено необхідність запобігання передчасного закриття кримінальної справи в суді у випадках, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілий не скористався правом підтримання обвинувачення;

- запропоновано слідчому при виникненні приватного обвинувачення у кримінальній справі, порушеній за публічним обвинуваченням, виносити постанову про перекваліфікацію діяння з публічного обвинувачення на приватне. І роз’яснити потерпілому його право безпосереднього звернення до суду (ст. 27 КПК України) з метою забезпечення конституційних прав і законних інтересів особистості;

- вказано на зв’язок і взаємозумовленість між сформульованим слідчим і прокурором обвинуваченням та конституційним принципом презумпції невинуватості. Принцип презумпції невинуватості виступає конституційною перешкодою для реалізації необґрунтованого обвинувачення;

- аргументовано положення щодо законодавчого закріплення процесуально-правового статусу “виправданого” і обов’язку слідчого, прокурора, судді письмово повідомити реабілітованому його права на відшкодування шкоди, а також зроблено спробу диференціації відповідальності суб’єктів обвинувачення за допущені помилки та незаконні дії під час реалізації обвинувачення;

- вироблено раціональні пропозиції щодо вдосконалення законодавства на основі вивчення міжнародного і вітчизняного законодавства, а також аналізу різноманітних поглядів на формування та реалізацію обвинувачення, аналізу емпіричного матеріалу і власного досвіду.

Теоретичні положення, узагальнення, висновки, пропозиції проведеного дослідження, а також подані дисертантом матеріали можуть бути використані у:

- правотворчій діяльності при підготовці нового і вдосконаленні чинного кримінально-процесуального та іншого законодавства України;

- подальших наукових розробках проблем реалізації функції обвинувачення;

- навчальному процесі – при підготовці відповідних програм, лекцій, підручників з курсу ”Кримінальний процес” та інших навчально-методичних матеріалів для студентів-юристів і практичних працівників слідчих апаратів правоохоронних органів;

- методичному забезпеченні практичної діяльності.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що: було розроблено та направлено до апаратів органів досудового слідства методичні рекомендації щодо реалізації функції обвинувачення у досудових і судових стадіях процесу, які використовуються у повсякденній роботі слідчих органів внутрішніх справ (вих. 47/1-200 від 27.01.2003р.), податкової міліції (вих. 125/26/9-093 від 24.012003р.) та прокуратури (вих. 27 від 22.01.2003р.).

Основні результати дисертації сформульовані в пропозиціях, направлених до Верховної Ради України які використовуються при доопрацюванні проекту КПК України, щодо удосконалення правового регулювання обвинувачення у досудовому та судовому слідстві (вих. 02-10/15-444 від 10.02.2003р.). Підготовлено та надано Генеральній прокуратурі України пропозиції до “Інструкції про єдиний облік злочинів” від 26 березня  року, для застосування їх у практичній діяльності органів досудового слідства та оперативної інформації (вих. 12/2-19 від 17.02.2004р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація виконана дисертантом самостійно, а використані в дисертації роботи подаються з обов’язковим посиланням на них. Всі викладені в ній висновки та положення сформульовані на базі особистих досліджень здобувача.

Основна частина опублікованих праць є одноосібними. Щодо колективної публікації яку підготовлено у співавторстві (участь дисертанта становить 50 %).

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювались на розширеному засіданні наукової ради Міжвідомчого науково-дослідного центру з питань боротьби з організованою злочинністю Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, на засіданні кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені у доповідях на регіональному міжнародному семінарі “Антикорупційні розслідування та стратегія попередження корупції” (м. Чернігів, 13-14 березня 2002 року), науково-практичній конференції “Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (м. Київ, 25 квітня  року), заключному регіональному міжнародному семінарі “Антикорупційні розслідування та стратегія попередження корупції” (м. Київ, 15-16 травня 2002 року), науково-практичному семінарі прокуратури Київської області на тему: “Обвинувачення по злочинах, пов’язаних з відмиванням доходів, отриманих незаконним шляхом” (м. Київ, 26 червня 2002 року); на лекції “Форми реалізації функції обвинувачення” у Академії прокуратури України при Генеральній прокуратурі України (м. Київ, 15 листопада 2002 року); науково-методичному семінарі “Проблеми кодифікації кримінально-процесуального законодавства України” (м. Київ, 20 лютого 2003 року).

Публікації. Зміст роботи викладено у 8 наукових статтях, п’ять із них – у фахових виданнях, затверджених ВАК України, одна з яких – у співавторстві.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (217 найменувань), 13 додатків на 22 сторінках, (3 анкети, узагальнені результати вивчення опитування, акти впровадження та довідки про апробацію результатів дослідження). Загальний обсяг дисертації – 231 сторінка, обсяг основного тексту – 191 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризуються її науково-методологічні засади та ступінь наукового опрацювання; визначаються мета і завдання дисертаційного дослідження. Розкриваються наукова новизна; основні положення, що виносяться на захист; висвітлюється теоретичне та науково-практичне значення дослідження.

Розділ перший – “Теоретичні та правові основи поняття функції обвинувачення у кримінальному процесі” – складається з двох підрозділів, в яких розглядається сутність та історія формування правових основ обвинувачення у кримінальному процесі, а також завдяки розгляду правового поля визначено місце функції обвинувачення на сучасному етапі.

У підрозділі 1.1. – “Сутність та історичний аспект формування правових основ обвинувачення у кримінальному процесі” – розглядаються питання щодо визначення сутності обвинувачення, його реалізації. Завдяки висвітленню історичного розвитку обвинувачення останнє постає як динамічне явище, яке постійно функціонує. Починаючи з глибокої давнини і до сьогодення, воно має досить чітке і конкретне вираження у кримінальному судочинстві різних країн, хоча і відрізняється за змістом, формами та видами. На основі діалектики розвитку цієї категорії, власного практичного досвіду, аналізу емпіричних матеріалів, наукових статей і публікацій зроблено висновок про невід’ємність обвинувачення від кримінального процесу, оскільки останнє по своїй суті є найпершою силою, що спонукає до дії цілісний механізм усього процесу.

У роботі звернено увагу на те, що обвинувачення не можна розглядати як окрему статичну категорію, тому що воно знаходиться постійно у русі та функціонує з чітко визначеною метою. У зв’язку з цим зазначається цілісність і нероздільність понять “обвинувачення” і “функція”.

Обґрунтувавши понятійний апарат основних термінів дисертаційного дослідження, відзначено, що в сучасній юридичній науці кримінального процесу не існує загальноприйнятого визначення “функції обвинувачення”, наводяться різні визначення та пропонується власне авторське визначення. Функція обвинувачення – це самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає регламентоване законом спрямування діяльності суб’єктів обвинувачення (слідчого, прокурора, потерпілого та цивільного позивача, їх представників), що здійснюється шляхом формування та реалізації обвинувачення відносно конкретної особи, яка вчинила злочин, і полягає у формулюванні та пред’явленні обвинувачення, застосуванні до неї заходів процесуального примусу, у тому числі запобіжних заходів, збирання доказів винуватості цієї особи, і обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом.

Враховуючи вищезазначене, ст. 32 КПК України необхідно доповнити окремим пунктом із такою дефініцією.

Окреслюється коло процесуальних актів, у яких реалізується функція обвинувачення:

-

-

-

-

-

-

У підрозділі 1.2. – “Місце та сучасний стан правового регулювання функції обвинувачення” – функція обвинувачення розглядається у системі кримінально-процесуальних функцій та їх взаємодії.

Досліджено різні класифікації функцій, які пропонувались відомими процесуалістами Ю.М. Грошевим, В.С. Зеленецьким, Р.Д. Рахуновим. Проаналізувавши системи функцій та їх кількість, зроблено висновок про необхідність існування ортодоксальної тріади кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення, захисту та правосуддя.

У роботі аргументується необхідність розмежування таких кримінально-процесуальних категорій, як кримінальне переслідування і функція обвинувачення. На підставі викладеного робиться висновок про те, що категорія кримінального переслідування більш широка і починається вона з моменту реагування на інформацію, що надійшла, про скоєний злочин чи злочин, який готується. До кола суб’єктів, що реалізують кримінальне переслідування, входять: особа, яка звернулась із заявою про порушення кримінальної справи, оперативний працівник, потерпілий, орган дізнання і особа, яка здійснює дізнання, слідчий і начальник слідчого підрозділу, прокурор (ст. 178 КПК України № 3456-1 від 19.25.03 р.). Кримінальне переслідування відбувається поетапно (ст. 181 проекту КПК України № 3456-1 від 19.05. 2003 р.). Воно допускається і стосовно особи підозрюваного у вчиненні злочину, функція ж обвинувачення завжди пов’язана з таким суб’єктом процесу, як обвинувачений.

Вказуються ознаки, що характеризують їх відмінність та подібність. Досліджуються погляди вчених, що ототожнювали ці дві категорії, а також тих, хто взагалі заперечував існування обвинувачення у процесі.

Приділено увагу формуванню функції обвинувачення у таких процесуальних документах обвинувального характеру, як: постанова про притягнення як обвинуваченого, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок. Описано методику складання постанови про притягнення як обвинуваченого, відповідність її формули обвинувачення обвинувальному висновку, уточнено методи викладення доказів у обвинувальному висновку. Сформульовано, яким чином обвинувачення реалізується у вироку суду. Встановлено три варіанти реалізації обвинувачення у вироку: повна, часткова та варіант, коли останнє перестає існувати.

Проаналізовано авторське розуміння обвинувачення як кримінального позову, що набуває особливого значення на сучасному етапі, коли правове регулювання функції обвинувачення досить неоднозначне. На підставі викладеного зроблено висновок про те, що концепцію кримінального позову необхідно вже зараз законодавчо закріпити, і ця потреба обґрунтовується механізмом реалізації функції обвинувачення в справах приватного обвинувачення ст. 27 КПК України, які по своїй суті повністю відповідають такому позову. Звідси загальне визнання одержує ідея про те, що суд не може самостійно порушувати кримінальні справи, що він здійснює по вказаній категорії справ.

Розділ другий – “Суб’єкти та процесуальні види реалізації функції обвинувачення” – складається з двох підрозділів, містить перелік суб’єктів, які здійснюють функцію обвинувачення. Також у цьому розділі висвітлюється видова реалізація обвинувальної діяльності, проблеми, які виникають при реалізації функції обвинувачення, та запропоновано комплекс змін і доповнень до КПК України.

У підрозділі 2.1. – “Суб’єкти реалізації функції обвинувачення” – проаналізовано групи суб’єктів кримінального процесу та на підставі цього зроблено чітке їх визначення.

Запропоновано визначити їх таким чином: “Суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності – це правоохоронні органи і посадові особи, на яких законом, при наявності власних повноважень, покладений обов’язок вести процес, а також інші фізичні особи, котрі сприяють в тій чи іншій мірі збору доказової інформації”, та доповнити, з урахуванням наведеного, ст. 32 КПК України п.1-а вищевказаного змісту.

Із загальної кількості суб’єктів процесу виокремлено суб’єкти реалізації функції обвинувачення, до яких належать: слідчий, прокурор, потерпілий та його представник, цивільний позивач та його представник. Суб’єкти реалізації вказаної функції в межах своєї компетенції можуть обвинувачення змінювати, доповнювати чи закривати.

Розглядаючи питання про участь підсудного в судовому засіданні (ст. 262 КПК України), вказано на необхідність виключення із КПК положення, коли закон дозволяє суду заслухати кримінальну справу у відсутності підсудного та детально аргументує свою позицію.

Завдяки функціональному підходу до проблематики розглянуто діяльність кожного суб’єкта функції обвинувачення та встановлено те, що, на жаль, сьогодні, багато хто з них здійснює одночасно декілька функцій, а це суперечить принципу диспозитивності та змагальності кримінального процесу. Лише один прокурор здійснює у повному обсязі обвинувальну діяльність шляхом підтримки державного обвинувачення в суді та проголошення обвинувальної промови.

Визнаючи важливість значення для реалізації функції обвинувачення у кримінальному процесі промови прокурора, удосконалено її структуру. Оскільки в основу промови необхідно покласти тільки безперечні, перевірені в ході судового розгляду факти, варто виходити з основного принципу кримінального процесу презумпції невинуватості – усі сумніви повинні тлумачитися на користь підсудного. У зв’язку з цим наголошується на обов’язковому висловленні свого відношення до доказів виправдувального характеру у обвинувальній промові прокурорів.

Аналізуючи обвинувальну діяльність прокурора, вказано на момент відмови прокурора від обвинувачення і визначено його як дисфункцію державного обвинувачення. Тоді, коли справу згідно з ч. 2 ст. 282 КПК потрібно закривати, потрібно ст. 280 КПК України доповнити ч. 4: “У випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення та небажання потерпілого скористатися правами, передбаченими ч. 2 статті 267 цього кодексу, суддя відкладає розгляд справи і направляє її вищестоящому прокурору з метою прийняття об’єктивного рішення у справі. Після повернення справи до суду залежно від позиції вищестоящого прокурора справа розглядається за нормами цього Кодексу”.

У підрозділі 2.2. – “Види реалізації функції обвинувачення” –висвітлюються основні види, у яких відбувається обвинувальна діяльність, та визначаються особливості реалізації обвинувачення по кожному виду: публічному, приватно-публічному і приватному.

Найбільша увага приділяється справам приватного обвинувачення та ускладненням, що заважають оперативно реалізувати обвинувачення. Зокрема, випадки, коли під час провадження по справі приватного обвинувачення було встановлено злочин, який переслідується у публічному порядку. В цій ситуації суддя повинен винести вирок у справі приватного обвинувачення та відповідну ухвалу щодо виявленого злочину під час провадження по справі. І навпаки. З метою забезпечення конституційних прав і законних інтересів особи, при виникненні приватного обвинувачення у кримінальній справі, порушеній за публічним обвинуваченням, автор пропонує слідчому виносити постанову про перекваліфікацію діяння з публічного обвинувачення на приватне з подальшим роз’ясненням потерпілому його права безпосереднього звернення до суду (ст. 27 КПК України).

Отже, в роботі пропонується ст. 27 КПК України доповнити частиною другою такого змісту: “Прокурор, слідчий, орган дізнання, встановивши під час досудового слідства склад злочину, що відноситься до справ приватного обвинувачення, зобов’язаний дії підозрюваного, обвинуваченого перекваліфікувати на відповідний злочин вказаний у ч.1 ст. 27 КПК України та на підставі цієї статті негайно направити цю справу до суду для вирішення справи по суті”.

Торкаючись юридичного переходу з однієї статті на іншу під час розслідування кримінальних справ, доведено необхідність заповнити прогалину у кримінально-процесуальному законодавстві щодо перекваліфікації злочинних дій. На підставі викладеного КПК треба доповнити статтею 130-1 “Перекваліфікація злочинних дій”: “Якщо під час досудового розслідування у справі буде встановлено, що попередній злочин, за яким було порушено кримінальну справу, не знайшов підтвердження, а на його підставі вбачається склад іншого злочину, то орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний перекваліфікувати злочинні дії підозрюваного чи обвинуваченого з винесенням відповідної постанови”.

Крім того, для успішного розуміння реалізації обвинувачення зроблено порівняльний аналіз приватного обвинувачення у інших країнах світу таких, як: Англія, США, ФРН, Угорщина, Румунія, Польща, Португалія.

Розділ третій – “Презумпція невинуватості як конституційна гарантія забезпечення реалізації функції обвинувачення” – складається з двох підрозділів, у яких розглядається функція обвинувачення під час розслідування кримінальних справ і конституційний принцип презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України). Вплив цього принципу на необґрунтоване обвинувачення і наслідки, що настають при неякісному здійсненні функції обвинувачення, а саме відповідальність суб’єктів функції обвинувачення та відшкодування шкоди особі, права якої було порушено вказаними суб’єктами.

У підрозділі 3.1. – “Юридичні наслідки, що настають при порушенні принципу презумпції невинуватості” – виходячи з конституційного принципу презумпції невинуватості, підкреслюється, що формування функції обвинувачення повинно будуватися у суворій відповідності з цим принципом і тільки на підставі допустимих доказів, які маються в матеріалах кримінальної справи.

Приймаючи до уваги викладене, акцентується увага на відповідальності посадових осіб, що ведуть процес і формулюють обвинувачення. Залежно від наслідків, котрі виникли у результаті неправильно сформульованого обвинувачення, відповідні суб’єкти повинні нести дисциплінарну, цивільно-правову і навіть кримінальну відповідальність. Поряд із цим у роботі висвітлюється проблема кримінально-процесуальної відповідальності, проводиться аналіз різних думок з цього приводу і робиться висновок про недоцільність виділення в окремий вид вищевказаної відповідальності. Адже, кримінально-процесуальна процедура призначена для застосування до особи, що вчинила злочин, норм кримінального права і визначення міри покарання.

Отже, принцип презумпції невинуватості виступає перешкодою для реалізації функції обвинувачення.

У підрозділі 3.2. – “Порядок відшкодування шкоди, завданої в результаті необґрунтованої реалізації функції обвинувачення” – розкриваються механізм та основні форми відшкодування шкоди, а також обставини, які на це впливають.

Акцентується увага на недостатності і неврегульованості нормативно-правової бази з цього приводу, у зв’язку з чим запропоновано внесення змін і доповнень до законодавства, що регулює відносини у сфері спричинення шкоди суб’єктами обвинувачення.

У дисертаційному дослідженні акцентовано увагу на негативних наслідках спричинення матеріальної та моральної шкоди підозрюваним і обвинуваченим особам у результаті необґрунтованого формування та реалізації функції обвинувачення. Недосконалість механізму відшкодування збитків цим особам призводить до порушення прав особи та ускладнює процес правозастосування. Так, до цього часу не створений спеціальний грошовий фонд, який був би відображений відокремленим рядком у бюджеті для оперативного відшкодування спричинених збитків. Наявність рішення Конституційного Суду України (від  жовтня  року № 12-рп/2001 “У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ст. 32 Закону України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” та статті 25 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” (справа про відшкодування шкоди державою)) дає змогу зробити пропозицію до КПК з формуванням норм, що дозволять реалізувати вимоги ст. 53-1.

Доведено необхідність передбачення у КПК України обов’язку органу дізнання, слідчого прокурора, судді; вказувати окремим пунктом у резолютивній частині постанови про закриття кримінальної справи за підставами, що реабілітують особу, письмово повідомляти реабілітованому його право на відшкодування шкоди відповідно до Закону.

Виходячи зі змісту завдань, які досягаються шляхом здійснення функції обвинувачення, необхідно приєднати в якості додатка до КПК Закон “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 року, на кшталт того, як це було зроблено у Кримінальному кодексі з переліком майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

З метою удосконалення законодавства про відшкодування шкоди, завданої особі у кримінальному процесі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, в роботі обґрунтовується внесення цивільної відповідальності посадових осіб вказаних органів перед державою в порядку регресу. Стягнення у порядку регресу сум, виплачених у рахунок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями посадових осіб та органів у кримінальному процесі, можливе, лише за умов, якщо ця шкода спричинена злочинними діями, за які посадова особа засуджена за ст. 372 КК України (притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності) чи ст. 371 КК України ( завідомо незаконні затримання, привід або арешт).

Автор наполягає на об’єднанні у Законі України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” всіх обставин та підстав, які дають право особі на відшкодування шкоди. Дві статті вищевказаного закону трактують по різному підстави відшкодування шкоди. Так, ст. 1 закону передбачає незаконні засудження, взяття під варту, притягнення як обвинуваченого, визначає підстави, за якими відшкодовується шкода, а ст. 2 вказує лише випадки виникнення права на відшкодування шкоди – це постановлення виправдувального вироку, закриття кримінальної справи за підставами, що реабілітують особу та за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Хоча випадки вказані у ст. 2 за своїм змістом включають підстави на відшкодування шкоди, передбачені ст. 1 вказаного закону.

З урахуванням викладених положень, звернено увагу на те, що при умові зростання кількості неправомірних дій і помилок суб’єктів правоохоронних органів, що реалізують функцію обвинувачення у сфері кримінального судочинства, буде зростати сума відшкодованих коштів, за їх непрофесійну діяльність. Виходячи з необхідності збереження державних коштів треба удосконалити нормативну процедуру відшкодування збитків і поряд з цим посилити професійну підготовку суддів, прокурорів, слідчих та осіб, які провадять дізнання.

З цією метою пропонується у вищих навчальних закладах правоохоронних органів ввести спецкурс “Наслідки необґрунтованого обвинувачення та відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.”

У роботі аналізуються діючий Кримінально-процесуальний кодекс, проект КПК України № 3456, одержаний Верховною Радою України 29.04.2003 року, та проект КПК України № 3456-1, одержаний Верховною Радою 19.05.2003., КПК Російської Федерації, і на підставі цього виділяються найефективніші критерії, методи та механізми відшкодування шкоди, причиною якої була кримінально-процесуальна діяльність суб’єктів обвинувачення.

В И С Н О В К И

У висновках дисертаційного дослідження викладено найбільш важливі наукові і практичні здобутки; основні теоретичні положення і практичні рекомендації, що випливають із результатів дослідження; сформульовані конкретні пропозиції щодо удосконалення процесуального механізму реалізації функції обвинувачення у кримінально-процесуальному законодавстві, а також ті, що стосуються удосконалення іншого чинного законодавства з цих проблем.

Обґрунтовано теоретичні та правові основи обвинувачення у кримінальному процесі, дано визначення основного понятійного апарату дослідження: “кримінально-процесуальні функції”, “функція обвинувачення”, “реалізація функції обвинувачення”.

Визначено сутність обвинувачення, яка полягає у твердженні уповноважених на те органів, що ця особа: вчинила умисно або з необережності передбачене законом суспільне небезпечне діяння; винувата у його вчиненні; притягненні у зв’язку з цим цієї особи до кримінальної відповідальності; вимозі віддання її до суду, засудження і застосування міри кримінального покарання або інших мір впливу.

Завдяки моніторингу динамічного розвитку обвинувачення в історії, доведено неможливість існування судочинства без функції обвинувачення.

Чітко визначено коло суб’єктів, які здійснюють, а саме формулюють, змінюють, доповнюють та закривають обвинувачення.

Обґрунтовується доцільність розуміння обвинувачення як кримінального позову у судочинстві, це положення аргументується механізмом реалізації приватного обвинувачення.

Наголошується на першочерговому дотриманні загальноправового принципу презумпції невинуватості суб’єктами обвинувачення під час здійснення обвинувальної діяльності. Визначено наслідки необґрунтованого обвинувачення та форми і способи відшкодування шкоди, завданої особі суб’єктами обвинувачення.

Розроблено та запропоновано науково обґрунтовані пропозиції щодо внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України, Законів України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”, “Про державний бюджет” з метою удосконалення чинного законодавства та практики його застосування.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

у фахових виданнях затверджених ВАК України

1. Функція обвинувачення та принцип презумпції невинуватості при провадженні попереднього слідства // Право України. – 2001. – №10. – С. 44–46.

2. Порушення та розслідування кримінальних справ слідчими податкової міліції: окремі питання // Право України. – 2001. – №12. – С. 67–69.

3. Функція обвинувачення – рушійна сила кримінального процесу // Право України. – 2002. – №2. – С. 79–82.

4. Відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок необґрунтованої реалізації функції обвинувачення // Право України. – 2003. – №5. – С. 89–93.

5. Рогатюк І.В., Смітієнко З.Д. Деякі питання, пов’язані з реалізацією функцій кримінального процесу // Адвокат. – 2002. – № 2–3. – С. 16–17.- у співавторстві (участь дисертанта становить 50 %).

У збірниках наукових праць, доповіді, тези і повідомлення на конференціях:

6. Продовження строків тримання під вартою та строків досудового слідства. // Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доп. наук.-прак. конф.: У2-х ч. – Ч.1. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – С. 201-203.

7. Проблеми боротьби з корупцією та напрями протидії.// Збірник матеріалів заключного регіонального міжнародного семінару “Антикорупційні розслідування та стратегія попередження корупції”. – Київ: ОБСЄ. – 2002. – С. 99–115.

8. Зміна обвинувачення у досудовому слідстві та суді. Практичні аспекти. // Збірник матеріалів науково-практичного семінару “Підтримання державного обвинувачення в суді”. – Київ: Академія прокуратури України при Генеральній прокуратурі України, 2003. – С. 11–13.

АНОТАЦІЯ

Рогатюк І.В. Формування функції обвинувачення та її реалізація у кримінальному процесі. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2004.

Дисертацію присвячено розкриттю теоретичних і практичних питань, пов’язаних з проблемами удосконалення правових засад реалізації функції обвинувачення у кримінальному процесі.

Проаналізувавши наукові праці,