ЗАГАЛЬНА ХАРАТЕРИСТИКА РОБОТИ
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Росовецький Станіслав Казимирович
УДК 801. 81: 82. 091
ФОЛЬКЛОРНО-ЛІТЕРАТУРНІ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКИ: ГЕНЕТИЧНИЙ АСПЕКТ
10.01.01 – українська література
10.01.07 – фольклористика
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Київ – 2004
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі фольклористики Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор
Дунаєвська Лідія Францівна,
Інститут філології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка,
завідувач кафедри фольклористики
Офіційні опоненти – доктор філологічних наук
Смілянська Валерія Леонідівна,
Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка
НАН України,
завідувач відділом шевченкознавства
доктор філологічних наук, професор
Давидюк Віктор Феодосійович,
Волинський державний університет
імені Лесі Українки, професор кафедри
української літератури
доктор філологічних наук, професор
Бойко Володимир Григорович,
Пенсінер
Провідна установа Луганський національний університет
імені Тараса Шевченка Міністерства
освіти і науки України, кафедра
української літератури, м. Луганськ
Захист відбудеться 17 червня 2004 р. о 10 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д.26.001.15 по захисту дисертацій
на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка
за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.
З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці ім. М. О. Максимовича
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.
Автореферат розісланий 11 лютого 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Копаниця Л. М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
На всіх етапах розвитку культури українського народу найважливішими завданнями її самоосмислення були пошук та ідентифікація власних коренів у давньослов'янській та індоєвропейській культурах. Завдання ці залишаються гостро актуальними й тепер, а можливості наукового їх вирішення далеко ще не вичерпані.
Актуальність теми дисертації, передусім, і визначається тим, що в ній пропонується один із невикористаних поки що в нашій філології шляхів вирізнення, наукової ідентифікації та реконструкції духовних реалій передукраїнства, а також вивчення функціонування певних їх трансформацій (на рівнях ідеологічних комплексів, сюжетики, жанру, символіки тощо) в українському фольклорі, у давній українській літературі та в літературі Нового часу. З одного боку, як про це справедливо нагадує М. В. Попович, "реконструкція та осмислення реалій архаїчних слов'янських культур – необхідна передумова для пізнання не лише минулого, але й сучасності" Попович М. В. Мировоззрение древних славян. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 3. . З іншого ж боку, дослідження їхніх рецепції та функціонування спроможне, як виявляється, суттєво збагатити й наші уявлення про світоглядне підґрунтя й естетичну своєрідність деяких пам’яток вітчизняного фольклору й літератури. Пошукові перспективи для цього відкриваються на шляху удосконалення методики генетичного напряму вивчення українських фольклорно-літературних взаємин за рахунок дослідження спадкоємних зв'язків національних “словесних культур” (СЗНСК). Таким чином, дослідження ведеться на матеріалі українського фольклору й літератури та отримує результати, важливі саме для історії фольклору й історії української літератури, але за допомогою пошукової методики, яка, з одного боку, застосовується при вивченні фольклорно-літературних взаємодій, а з другого, використовує прийоми реконструкції з методичного арсеналу фольклористичної текстології та порівняльно-історичного мовознавства.
Відразу може виникнути запитання – і принципове. А чи не є введення нових термінів спробою лише ззовні ускладнити, замаскувавши тим самим, давно відому в науці методику? Проте ускладнення пошукового апарату є однією з аксіом стратегії наукового пізнання. Річ у тому, що тут корисно розрізняти об'єкт і предмет дослідження. Об'єкт вивчення в філології взагалі, а при дослідженні фольклорно-літературних зв’язків зокрема, має складність абсолютну, проте предмет конкретного дослідження становить лише певний сегмент його, який на даному етапі розвитку науки стає доступним для наукового спостереження й осмислення. Ускладнення ж методики дослідження дозволяє розгледіти в об'єкті вивчення більш ускладнені стосунки, а їх осмислення викликає до життя більш ускладнену модель предмета дослідження, перевірка ж її на конкретному матеріалі виявить, як правило, нові факти, осмислення яких вимагатиме нового ускладнення методики і т. д. Іншими словами, перед нами варіант відомого герменевтичного "кола розуміння", але ж і вихід із нього десь там, де його знаходить класик сучасної герменевтики Х. Г. Гадамер: розуміння змісту певного тексту є, власне, розробкою "попередньої проекції змісту, яка, зрештою, постійно переглядається залежно від того, що виходить при подальшому заглибленні у зміст" Гадамер Г.-Г. О круге понимания / Пер. Ал. В. Михайлова // Гадамер Г._Г. Актуальность прекрасного. – М.: Искусство, 1991. – С.. 75..
Актуальність теми дисертації визначається також і станом наукової розробки проблеми фольклорно-літературних взаємозв'язків у світовій науці в цілому і в українській зокрема. Тут, по-перше, існує диспропорція в науковому вивченні світового фольклору і світової літератури. Хоч у темряві нашого незнання (час вже позбуватися марксистського вкрай небезпечного оптимізму щодо досягнень і можливостей науки) обидва ці явища духовної діяльності людства поки що ледь висвітлені, зазначена диспропорція дуже помітна. У той час, як термін "світова література", введений до обігу Й._В. Гете, з кожним роком наповнюється все реальнішим науковим змістом, "світовий фольклор" залишається здебільшого голою абстракцією, що працює скоріш як елемент рубрикації бібліотечних картотек. Чинники тут і об’єктивні, і суб’єктивні.
Серед об’єктивних назвемо ось який: на відміну від міжлітературних, контактні зв’язки між національними і/або етнічними фольклорами досить жорстко детерміновані географічно та в часі; як на нашу думку, спричинився тут, зокрема, і "природний" на відміну від літератури, спосіб комунікації в усній традиції Див.: Чистов К. В. Специфика фольклора в свете теории информации // Типологические исследования по фольклору. – М.: Наука, Гл. ред. вост. лит-ры, 1975. – С. 26–43. . В той час, як історик літератури спирається на результати "самоосмислення" літератури, фольклорист має справу з об’єктом дослідження, що, на думку К. Леві-Строса, відзначається "колективним і несвідомим характером" Леві-Строс К. Структурна антропологія / Пер. з франц. З. Борисюк. – К.: Основи, 1997. – С. 339.. Дослідник світового фольклору зустрічається і з труднощами суб’єктивними. Так, С. Томпсон недаремно ж констатує, що в цій галузі науки вчений "має вкласти до своєї праці більше талантів, аніж це можливо для однієї людини" Thompson S. The Folktale. [2-nd. ed.]. – Berkley; Los Angelos; London: University of California Press, 1977. – P. 6. .
По-друге, у світовій науці, як це засвідчує, наприклад, огляд питання в розвідці Х. Язон Jason H. Literature, Letters, Verbal Texts: What Is It that We Are Dealing with? // Fabula. – 1992. – B. 33. – P. 206–208. , фольклористи та літературознавці не звертаються до генетичного аспекту фольклорно-літературних зв’язків.
Що ж до української гуманітарної науки, то легко переконатись, що у відомих дослідженнях зв’язків фольклору й літератури Ф. М. Колесси, В. Г. Бойка, М. С. Грицая, Т. І. Комаринця, О. В. Мишанича, М. М. Пазяка, О. І. Дея, – як і в дослідника "міфопоетики" Г. Грабовича, і феноменологічні особливості цих двох форм духовної культури українського народу, і власне порівняльний аспект майже не враховуються. Ця особливість осмислення фольклорно-літературних взаємозв’язків у вітчизняній науці останніх десятиріч виникла через прикрі обставини її розвитку. Адже наприкінці 20-х і в 30-і рр., коли передчасно пішли з життя М. С. Грушевський і А. М. Лобода, було репресовано В. М. Перетца, С. В. Савченка, К. М. Грушевську, а багато хто з учнів В. М. Перетца покинув Україну, загальний теоретичний рівень досліджень в українській фольклористиці понизився, і в роки боротьби проти "безрідного космополітизму" навіть не знайшлося в ній фольклориста, що з ним можна було розрахуватися, як сказав поет, "критики мечем" за "схиляння перед культурою Заходу". Стосовно ж теоретичного осмислення феномену фольклорно-літературних зв’язків страви суттєво не поліпшилися й після "відлиги". Так, у виданому 1958 р. "проекті для обговорення" директивних "Основних проблем розвитку фольклористики та етнографії в Українській РСР" дослідження зв’язків традиційного українського фольклору з літературою взагалі не передбачалися. Коли ж згадувалися "взаємозв’язки і взаємопроникнення між народною поетичною творчістю і професійною літературою" Основні проблеми розвитку фольклористики та етнографії в Українській РСР. – К.: Вид-во АН УРСР, 1958. – С. 5., то йшлося не про необхідність вивчення фольклорно-літературних зв’язків: це один із схоластичних аргументів на підтримку новотворів "радянського фольклору", висунутих московським теоретиком сталінського ще зразка В. І. Чичеровим.
Таким чином, пропонована дисертація, окрім основних завдань у сферах історії українського фольклору і вітчизняної літератури, має й додаткове – заповнити певну лакуну в теорії вивчення фольклорно-літературних зв’язків, а саме, привернути увагу до теоретичного осмислення відповідних явищ з деяких нових для українських студій у цій галузі пошукових позицій, а саме: з погляду не лише відповідних структуралістських і неофрейдистських методик, але й сучасних порівняльних студій, зокрема, досліджень інтертекстуальності.
Коли самі по собі введення термінологічних новацій і спроба дисертанта осмислити взаємостосунки української літератури й фольклору з нової дослідницької позиції не можуть, таким чином, викликати принципових заперечень, проблема доцільності пропонованого дисертаційного дослідження переноситься до іншої площини. Якою мірою застосований його автором новий підхід – вивчення спадкоємних зв’язків національних і/або етнічних "словесних культур" – є адекватним матеріалу дослідження? Наскільки ефективно нова методика дослідження виявляє особливості його предмета, що не піддаються спостереженню з інших наукових позицій? Які конкретні методичні прийоми спроможні відкрити нові факти та явища історії українського фольклору й української літератури? Пошук відповідей на ці питання й обумовлює структуру дисертації. Перший та другий її розділи, присвячені теоретичному обґрунтуванню пропонованого підходу, виразно протиставлені третьому й четвертому, що мають довести його ефективність. При цьому в розділі першому “ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНСЬКОЇ Літератури З ФОЛЬКЛОРОМ У СВІТЛІ СВІТОВОЇ ТРАДИЦІЇ ВИВЧЕННЯ ГЕНЕТИЧНОГО АСПЕКТУ ФОЛЬКЛОРНО-ЛІТЕРАТУРНИХ ВЗАЄМИН" власні дослідження здобувача в галузі зазначеної проблематики лише реферуються, а в розділі другому “МЕТОДОЛОГІЯ ВИВЧЕННЯ СПАДКОЄМНИХ ЗВ’ЯЗКІВ ЯК ОДНОГО З НАПРЯМКІВ генетичного ДОСЛІДЖЕННЯ ФОЛЬКЛОРИЗМУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ", де обґрунтовується й описується пропонований у дисертації підхід до вивчення фольклорно-літературних взаємин, конкретні спостереження виступають лише як необхідні ілюстрації дії “механізму” спадкоємних зв'язків, тобто теж мають допоміжний характер. Натомість у двох останніх розділах викладено результати дослідження СЗНСК з достатньою повнотою, вони, власне, і репрезентують пропонований підхід.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження пов'язане з науковими програмами та планами Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах наукової тематики кафедри.
Мета і задачі дослідження. Основною метою дисертації є теоретичне обґрунтування й демонстрація пошукових потенцій нового напрямку вивчення генетичного аспекту фольклорно-літературних зв'язків – дослідження спадкоємних зв'язків національних і/або етнічних “словесних культур” як засобу для реконструкції архаїчної усної "праісторії" українського красного письменства та для вивчення давньоукраїнської літератури та української літератури Нового часу. Для досягнення її було поставлено такі конкретні задачі:
– огляд методики дослідження взаємозв'язків фольклору й літератури у світовій фольклористиці та літературознавстві, вибір і самостійна розробка пошукових методик, найбільш ефективних на українському матеріалі; –
визначення філософської основи та фахової методології дослідження взаємозв’язків української літератури й фольклору;–
обґрунтування доцільності використання терміна “словесна культура” (в значенні національної фольклорно-літературної спільності) як “одиниці виміру” при дослідженні спадкоємних зв'язків; –
побудова моделі функціонування спадкоємних зв'язків в українському фольклорі та літературі, а також на рівні міжнаціональному, та опис внутрішніх колізій їх екзистенції;
– виявлення рис пошукової своєрідності дослідження спадкоємних зв’язків як одного з напрямків вивчення взаємозв’язків української літератури та фольклору; –
використання можливостей дослідження спадкоємних зв’язків для виявлення національних особливостей української “словесної культури” та реконструкцій прадавніх форм української усної традиції на матеріалі успадкування в українській та російській “словесних культурах” мотифеми про перевагу вояка-“простака” над професійним вояком і давньослов'янської міфологеми Миру;
– реконструкція праформи давньоукраїнської версії жанру “потаємної новини” в процесі дослідження процесу успадкування його в творах української та генетично споріднених літератур – давніх і Нового часу.
Об'єктом дослідження є взаємостосунки української літератури з фольклором в усій складності їх реальної екзистенції, предметом – твори українського фольклору, літератури та ділової писемності, а також тексти інших літератур (російської, білоруської, давньогрецької, давньоанглійської тощо), що вступають з ними у спадкоємні зв'язки.
Методологія дослідження. Основним методом дослідження є метод порівняльний, що застосовується на всіх рівнях студій – від осмислення методології вивчення фольклорно-літературних зв'язків і до зіставлення конкретних текстів. Використовуються також методи структуральний, – головним чином, при визначенні жанру фольклорних джерел літературних творів, – "ідентифікації" (Т. Тіселтон-Дейєр) фольклорних за походженням компонентів у літературному творі, елементи неофрейдистської методики та досліджень інтертекстуальності.
Наукова новизна одержаних результатів. Думка про існування “спадкоємних зв'язків” літератур, зумовлених передусім “етнічною спорідненістю”, була побіжно висловлена словацьким літературознавцем Д. Дюришиним Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы / Пер. со словацк. – М.: Прогресс, 1979. – С. 158.. У дисертації вивчення СЗНСК, поширене й на явища фольклору, набуває значення самостійного напрямку вивчення українських фольклорно-літературних зв'язків із своєрідною методикою та значними можливостями – як для виявлення рис специфіки (зокрема національної) явищ української літератури й фольклору, що порівнюються, так і для реконструкції об'єктів успадкування в прадавній усній традиції. Результати посильної реалізації згаданих можливостей нового підходу і складають групу запропонованих у дисертації новацій. Реконструктивні можливості вивчення СЗНСК продемонстровано на матеріалі успадкування в українській та російській “словесних культурах” мотифеми (сюжетної конструкції, що несе певне ідеологічне навантаження) про перевагу вояка-“простака” над вояком-професіоналом. Уперше доведено існування згаданої мотифеми в світовому фольклорі та в “словесній культурі” Київської Русі, простежено її втілення в текстах української літератури та фольклору XVII ст., запропоновано гіпотезу про історичні умови актуалізації цієї мотифеми в усній традиції протоукраїнства. Дисертантом вперше запропоновано реконструкцію давньослов'янської язичницької міфологеми Миру й доведено успадкування окремих її елементів у давній українській літературі; вперше окреслено специфіку фольклорного жанру “потаємної новини”, доводиться його втілення в переписаних укладачем "Львівського літопису" Михайлом Гунашевським “новинах” про козацьке повстання 1630 р., вивчених як літературна пам'ятка, а також у поемах Т. Г. Шевченка “Сон (Комедія)" й “Великий льох”. Побічним результатом дослідження фольклорно-літературних зв'язків стали інтерпретація текстів у робочому зошиті поета кінця XVII ст. Івана Величковського як перших записів українських анекдотів, інтерпретація як російської “сміхової” повісті XVII ст., що виступає певним феноменом україно-російських фольклорних зв'язків, тексту, надрукованого свого часу О. М. Веселовським під рубрикою “казки”.
Теоретичне значення дисертації. Теоретично осмислено досвід вивчення взаємодії літератури з фольклором у світовій науці, запропоновані деякі нові методики відповідних досліджень на українському матеріалі, зокрема в галузі впливу літератури на фольклор та складних випадків фольклорно-літературних взаємозв'язків. Доводиться можливість реконструкції певних явищ духовної культури праукраїнства через вивчення їх спадкоємних зв’язків з творами давньої української та деяких інших слов'янських літератур. Запропоновано використати при осмисленні філософської бази сучасної української фольклористики та вивчення зв’язків української літератури з фольклором концепцію, що ґрунтуються на ідеях гносеології Г. С. Сковороди, які знайшли своє втілення також у філософських поглядах Т. Г. Шевченка і в методології вітчизняної науки про фольклор її "срібного віку". Автор розвинув тези М. С. Грушевського про специфічну єдність національних фольклору й літератури Грушевський М. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 42–44., запропоновано для цієї синтетичної спільності термін “словесна культура” та обґрунтовано його доцільність. Зроблено прогноз майбутньої еволюції основних компонентів української “словесної культури” – літератури й фольклору.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження використано автором у наукових коментарях до 2–6 томів (2–9 книг) “Історії української літератури” М. С. Грушевського (К.: Либідь, 1993–1996), а також при підготовці підручника “Український фольклор” (30 д. а.), рекомендованого до друку з грифом “Допущено Міністерством освіти України” як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (рішення колегії Міністерства освіти від 20 березня 1996 р., протокол № 3/3–18).
Результати пропонованого дисертаційного дослідження можуть бути використані в дослідженнях взаємозв’язків української літератури з фольклором, при подальшому вивченні феномена спадкоємних зв’язків. Висновки стосовно текстології поеми Т. Г. Шевченка “Великий льох” пропонується врахувати в наступних виданнях цього твору. Виявлені в дисертації явища історії української літератури та фольклору можуть знадобиться при підготовці окремих розділів загальних курсів з давньої української літератури, української літератури XIX ст., українського фольклору.
Особистий внесок здобувача. Праці, опубліковані з теми дисертації, є одноосібними – за двома виключеннями, але у цих розвідках здобувачеві належать задум та основні ідеї. Всі теоретичні та інтерпретаційні новації, позначені в роботі як авторські, становлять особистий внесок здобувача в теорію та методику вивчення зв'язків української літератури та фольклору.
Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, включені до дисертації, оприлюднено на П'ятій всесоюзній науковій конференції з проблем книгознавства (Москва, 1984), науково-теоретичній конференції “Православ'я: Історія і сучасність” (Київський університет, 1988), Республіканській науковій конференції “Шевченко і розвиток мов та літератур народів СРСР і країн соціалістичної співдружності” (Київ, 1989), науковій конференції “Питання творчості та біографії О. С. Пушкіна” (Одеса, 1989), наукових читаннях, присвячених 125-річчю з дня народження В. М. Істріна (Одеса, 1990), V Некрасовських читаннях “Сучасне прочитання М. О. Некрасова” (Ярославль, 1990), X Всеукраїнській славістичній конференції “Духовне відродження слов'ян у контексті європейської та світової культури” (Чернівці, 1992), міжнародній науковій конференції “Тарас Шевченко і національно-визвольні змагання українського народу” (Київ, 1996), Міжнародних науково-практичних читаннях, присвячених пам'яті українського фольклориста Михайла Пазяка (Київ, 2000, 2001).
Публікації. З теми дисертації опубліковано дві монографії (загальним обсягом 31,9 д. а.), 20 наукових статей (20,9 д. а.) і 8 матеріалів конференцій та додаткових публікацій (6, 1 д. а.). Дисертацію обговорено на спільному засіданні кафедри фольклористики та кафедри історії української літератури XX ст. Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка 11 вересня 2003 року.
Структура роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг тексту дисертації складає 381 сторінку, у списку використаних джерел 467 найменувань. Загальний обсяг дисертації – 422 сторінки.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
Розділ перший дисертації “ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНСЬКОЇ Літератури З ФОЛЬКЛОРОМ У СВІТЛІ СВІТОВОЇ ТРАДИЦІЇ ВИВЧЕННЯ ГЕНЕТИЧНОГО АСПЕКТУ ФОЛЬКЛОРНО-ЛІТЕРАТУРНИХ ВЗАЄМИН” виконує в ній подвійну функцію. З одного боку, він, як і належить, містить критичний огляд літератури за темою і виявляє ті питання й аспекти вивчення поставленої проблеми, що залишаються поки що недослідженими. З іншого боку, тут, як вже зазначалося, реферуються власні дослідження автора в руслі методик, що пропонувалися його попередниками. Починається ж розділ з обговорення питання про принципову двобічність або обопільний характер зв'язків між фольклором і літературою, що було поставлене, як це показує автор, вже в першому науковому дослідженні цієї проблеми Т. Бенфеєм (1859). Саме виникнення літератури відбулося в першому в історії людства записі фольклорного тексту, і хоча цей початок фольклорно-літературного спілкування і не доступний для наукового спостереження, можна здогадуватися, що він мав сакральну мотивацію. Структуру таких першозаписів моделюють, з одного боку, сучасні “самозаписи” традиційних інформантів, а з іншого – романтичні фольклористичні містифікації письменників уже Нового часу, що ніби відтворюють первісну культурну єдність інформанта і записувача, а водночас – формують у свідомості інтелігенції (зокрема української) певний стереотип сприймання такої письменницької "допомоги" усній традиції.
У перших творців “молодописемних” літератур після подібної суто інтегральної рецепції вітчизняного фольклору спостерігаються й спроби “відштовхування” від нього. Не можна погодитися з У. Б. Далгат, котра поширює відповідні спостереження Р. Якобсона на поезію Т. Г. Шевченка. Насправді ж великий український поет спирався не лише на фольклор, але й на могутню вітчизняну літературну традицію, починаючи з давньоруської. Його стилізації фольклорних пісень, зокрема, створені на Косаралі, – немістифікаційні авторські відповідники пісень ліричної та історичної, думи і балади – мали насамперед внутрішню, психологічну мотивацію. Фольклоризм цього селянського сина був не лише “природним”, а й виразно “кабінетним”: він збирав і вивчав фольклористичні публікації, а його стилізації та переспіви народних балад відповідають основному для української літератури, на думку дисертанта, “жанровому імпульсу” (Д. Н. Медріш) фольклору – баладному.
У світовій історії культури відбувається перехід від “природного” фольклоризму літератури до “кабінетного”, який лише і дозволяє письменникові звертатися до скарбів усної культури вітчизняної давнини, а згодом – навіть інколи й несвідомо, як у випадку з європейською рецепцією “Пісні над піснями” – також і світової. Міфологізм літератури як одна з конкретизацій її фольклоризму розглядається в дисертації крізь призму опозицій віра / скептицизм; чуже / своє; язичницьке / християнське; язичницьке “своє” / язичницьке античне; обмеженість джерел / необмеженість джерел. У поезіях Т. Г. Шевченка “Ну що б, здавалося, слова..." і “Чи не покинуть нам, небого...” дисертант знаходить приклади принципової рівноправності античних язичницьких і християнських компонентів у релігійному філософствуванні поета, а в сонеті М. Зерова “Саломея” – зразок безрелігійного, здавалося б, міфологізму.
Започаткована ще в минулому сторіччі Т. Тіселтоном-Дейєром методика “ідентифікації” фольклорних за походженням елементів літературного твору й дотепер зберігає свою ефективність у випадках нескладних – такими є, наприклад, інтерпретація дисертантом кількох текстів у робочому зошиті полтавського поета XVII ст. Івана Величковського як перших відомих нам записів українських анекдотів, а також виявлення епічних ремінісценцій у розповіді про битву під Оршею 1515 р. в “Короткому Київському літописі”. У дисертації розглядаються й спроби вдосконалення методики “ідентифікації” – за рахунок пошуку біографічних свідчень про контакт письменника з усною традицією (Р. Дорсон), марксистські (М. П. Андреєв, В. П. Адріанова-Перетц та ін.), а також “літературоцентричне” розуміння епосу в протиставленні його світовому роману в М. М. Бахтіна і своєрідна концепція “фольклоризму” О. М. Фрейденберг.
Виразно “фольклороцентричними” є вдосконалення “ідентифікації”, запропоновані структуралістами. Йдеться, по-перше, про пристосування “формульної теорії” до дослідження фольклоризму середньовічних літературних пам'яток, котре розпочав сам А. Б. Лорд (1949): коли в літературному творі виявлено структурні відповідники епічним формулам і "темам", то робиться висновок про епічний характер усного джерела цього твору. Варіант цієї методики дисертант використовує, коли поезію Т. Г. Шевченка "У неділеньку у святую..." зіставляє з думовими текстами, а саме з обома існуючими записами думи "Смерть Богдана Хмельницького" (1814 і 1853 рр.). Порівнювалися не лише уступи та ритміка, але й використання думових епічних "тем” "вибори гетьмана" і "протиставлення старого і молодого козаків". Перед нами псевдомістифікація, бо поет залишив у тексті певні сигнали для уважного читача про те, що подає не фольклорний запис, а власний літературний твір. Одним з таких сигналів є авторська індивідуальна трансформація зазначених епічних "тем", це також віршові та ритмічні невідповідності думовому канону і відсутність фінальної формули.
Згодом уже в СРСР на початку 70-х рр. XX ст. було висунуто ідею використання відкритої В. Я. Проппом у сюжеті чарівної казки інваріантної лінійної схеми функцій для виявлення прихованих казкових прототипів у сюжетах літературної прози (В. Б. Шкловський, І. П. Смирнов, автор цих рядків).
Слід визнати, що саме структуралістські методики, як на думку дисертанта, ще не вичерпали своїх можливостей – особливо у випадках багатожанровості фольклорної основи літературного твору. Потребують чіткого формального опису й українські версії таких типів фольклоризму, як “розлитий”, коли використовується лише стилістика фольклору (як у деяких поезіях молодого М. І. Костомарова, у прозі О. Стороженка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок), та “сюжетного”, коли принципово використовується лише фольклорна сюжетика Див., наприклад: Росовецкий С.К. Одно из стилевых течений русской беллетристики второй половины XVII – начала XVIII в. и провинциальный книжник Федор Злобин // Книжные центры Древней Руси: XVII в. Разные аспекты исследования. – СПб.: Наука, 1994. – С. 321.. Цікаві результати обіцяє поширення структуралістського підходу на вивчення фольклоризованих образів оповідача і ліричного героя в українській літературі. Виявляючи приховане фольклорно-традиційне підґрунтя прибраного на себе молодим Шевченком романтичного "іміджу" Кобзаря, автор доводить відтворення в його ранній поезії певної міфологічної конструкції, що виступає як відповідник феномену самосвідомості епічного співця, названого в епосознавстві "легендою про прикликання співця" або "міфом про дивний хист". З романтичної ситуації розладу дійсності та мрії ліричний герой ранньої поезії Шевченка виходить шляхом своєрідним: брак правдивих джерел про минуле України він воліє компенсувати, мобілізуючи ніби містичні властивості свого таланту, звідси й актуалізація в його образі сакральних особливостей архаїчного співця-шамана.
Водночас структуралістські методи, як про це свідчить досвід їх застосування в інших країнах, після періоду первинної ейфорії починають викликати у дослідників відчутну відразу. Мабуть, визначення того факту, що в сюжетній структурі певного роману використано сюжетику народної казки або в поемі – епічні формули, чи навіть, як це демонструє дисертант, у віршах певної поетичної збірки відбилися структурні особливості певного міського фольклору, – це результати досить обмежені, сказати б, скоріше джерелознавчі.
Неофрейдизм у дослідженні уснопоетичних витоків літератури має ту безперечну перевагу перед структуралізмом, що, по-перше, змушує зазирати до глибин людської психології, а по-друге, при використанні юнгівських “архетипів” дозволяє, здавалося б, розглядати явища національної культури в контексті світової. Проте обидві згадані особливості неофрейдизму викликають певний сумнів щодо застосування його до фольклору. Передусім, юнгівські “архетипи” та “колективне несвідоме”, взяті вже на озброєння журналістським загалом, зберігають своє цілком умоглядне, містичне походження (на містицизм К. Г. Юнга вказував ще З. Фрейд), ілюзорними є й всесвітність і уселюдськість їх семантики. І зовсім уже не науковою виглядає неофрейдистська ідея “внутрішнього колодязя”, що начебто несвідомо пов'язує письменника з усіма, зокрема усними й архаїчними, шарами попередньої культури людства. Аналіз дисертантом міфологічного та біографічного підґрунтя поезії В. Набокова “Ліліт” (1928), неначе спеціально створеної для неофрейдистських інтерпретацій, привів до висновку, що відповідні образи цілком раціонально пояснюються лектурою автора, і навіть центральний епізод зустрічі ліричного героя-оповідача з грецькою дівчинкою-гетерою автор “Лоліти” запозичив із монографії З. Фрейда “Тлумачення сновидінь” Росовецкий С. Стихотворение В.Набокова “Лилит” (1928): Мифологическое, пародийное, моралистическое // Studia Litteraria Polono-Slavica. 3. Dekada poszukiwan. Literatura rosyjska lat dwudziestych XX wieku. – Warszawa: Slawistyczny Oњrodek Wydawniczy, 1999. –95–108... Зрозуміло, на прикладі однієї поезії другорядного російського поета не можна роботи глобальних висновків, але вже він дає привід порекомендувати максимальну обережність при використанні аналітичних моделей власне неофрейдистів, як-от К. Г. Юнга, Е. Фромма, Дж. Кемпбелла. Ідеї ж ортодоксального фрейдизму базуються на реальному вивченні людської психіки. За відомих причин свого часу не знайшовши відгуку в українській фольклористиці, вони зберігають для неї свою методологічну привабливість, – що дисертант і намагається продемонструвати, приклавши спостереження К. Паглія над стосунками сина й матері в контексті Фрейдового “родинного роману” Paglia C. Sexual Personae: Art and Decadence from Nefertiti to Emily Dickinson. – N.Y.: A Division of Random House, Inc., 1990. – P. 18–19. до інтерпретації проекцій образу матері в поезії Т. Г. Шевченка і внутрішньородинного конфлікту в думі “Івась Коновченко-Вдовиченко”. У першому випадку не маємо жодних слідів “війни між матір'ю і сином”, у другому – яскраве її втілення. Плідними можуть бути осмислення обох випадків. Подібні дослідження на цьому напрямі дозволили б ліквідувати певну лакуну у вивченні фольклорного психологізму, а при використанні для студій над фольклоризмом української літератури – і відповідну прогалину в цих останніх. Натомість показано методологічну невиразність взагалі та дистанційованість від питань вивчення фольклоризму літератури зокрема новітніх студій “неоміфологізму” і “міфопоетики” В. М. Топорова Топоров В. Н. Неомифологизм в русской литературе начала XX века: Роман А. А. Кондратьева “На берегах Ярыни”. – Trento: Edizioni di Michael Yvzlin, 1990 (Eurasiatica. 16); Й о г о ж. Миф. Ритуал. Образ. Исследования в области мифопоэтического. Избранное. – М.: Издательск. группа “Прогресс” – “Культура”, 1995. – C. 5, 583–597., а також цікавої культурологічної аналітики Є. Фарино Faryno J. “Разбойник Ванька-Каин и Сонька-Маникюрщица” Алексея Крученых // Studia Litteraria Polono-Slavica. 5. – Warszawa: Slawistyczny Oњrodek Wydawniczy, 2000. – C. 270–300..
Вивчення зворотного боку взаємозв'язків фольклору і літератури, а саме рецепції красного письменства в усній традиції вимагає насамперед чіткішого осмислення тих внутрішніх якостей фольклору, що забезпечують принципову можливість впливів у цьому напрямі. Так, відомий традиціоналізм фольклору дозволяє йому запозичувати у власної молодшої сестри, літератури, структурно подібне до того, що вона сама позичала в нього, а саме: літературні балади, що наслідували фольклорним, такі ж ліричні пісні, нарації, що нагадують казки не лише оповідною формою “фабулату”, але й образами персонажів, і таке інше. У процесах “олітературення” фольклору спрацьовує й така його якість, на яку фольклористи-теоретики звичайно не звертають уваги, натомість вона добре відома польовим фольклористам. Це тяжіння носіїв усної традиції до нової інформації, що, зокрема, уможливлює процеси міжнародного фольклорного спілкування.
Запропоноване наприкінці XIX – на початку XX ст. теоретичне осмислення явищ впливу літератури на фольклор – “теорія культури, що опускається” (О. Группе, Ж. Бедьє, у нас В. М. Перетц) – гротескно перебільшує реальні процеси впливу культури фахівців, що обслуговують найвищі кола суспільства, на власне народну. Але ж використання цієї ідеї не можна буде відкинути при майбутніх, із застосуванням новітніх методів, дослідженнях генези жанру української християнської легенди та псальми. У розділі запропоновано програми таких студій над думами, вертепом, народною ліричною піснею XVIII–XX ст. з урахуванням певних культурологічних констант, зокрема участі української інтелігенції кінця XVI–XVIII ст. у формуванні цих жанрів. Цікавим і недостатньо дослідженим феноменом “олітературення” фольклору є комплекси усних творів про поета (в українській усній традиції – про царя Давида, про Г. С. Сковороду, про Т. Г. Шевченка) або про пам'ятку літератури (у нас про Псалтир і про “Слово о полку Ігоревім”).
Ще Т. Бенфей зафіксував феномен кількаразової зміни напрямку при взаємовпливах між фольклором і літературою, згодом названий “зигзагом” або “бумерангом”. Це явище недостатньо привертало увагу українських дослідників – а надто ті випадки, коли процес відбиття в літературному тексті фольклорного твору, що виник у свій час під літературним впливом, деформується позалітературним (науковим, морально-релігійним тощо) “навантаженням” нового літературного твору. Досліджений в дисертації літературно-фольклорний міф про народження й загибель Христа в Україні реконструюється з відлунь та часткових втілень його у втраченому тепер памфлеті XVII ст., у колядці про пошуки Христа Богородицею і в різдвяних віршах XVIII ст., у вертепній драмі та в обробці її, "Іродовій мороці" П. О. Куліша, в документах Кирило-Мефодіївського товариства і в поетичних творах П. Тичини, Б._І. Антонича, Д. Павличка, М. Руденка. Цей міф демонструє зразок внутрішньонаціонального суспільно-естетичного явища, що функціонує за тими ж описаними К. Леві-Стросом законами, якими обумовлена екзистенція архаїчних міфів, а його зміст піддається реконструкції за "медіальною формулою" французького етнолога: Христос, удруге народившись і загинувши в Україні, виступає як "медіатор", доля котрого дозволяє осягнути месіанське призначення поневоленої України. Оскільки ж головним персонажем тут виступає Ісус Христос, цей фольклорно-літературний комплекс відповідає найбільш ригористичним дефініціям міфу – на відміну, наприклад, від розуміння міфу, фактично прийнятого Дж. Грабовичем в його відомому дослідженні про “поета як міфотворця”, та “національно-консолідуючого авторського міфу” в інтерпретації О. Забужко.
У розмові про результати впливу літератури на фольклор доводиться звернутись і до напряму фольклористичних студій, що в Україні розвивався ще в першій половині XIX ст. (критика фальсифікатів М. І. Костомаровим, М. П. Драгомановим, Вл. Б. Антоновичем), але відповідний термінологічний апарат було розроблено лише в XX ст. на Заході. Йдеться про явища, що приховуються за термінами "фейклор” ("дослівно фальшований фольклор") Dorson R. Fakelore // Enzyklopдdie des Mдrchens. Handwцrterbuch zur historischen und vergleichenden Erzдhlforschung / Herausgegeben von Kurt Ranke. – Berlin, New York: Walter de Gruyter, 1987. – B. 4. – S. 800.., "фольксінес" (державне примусове запровадження подібної традиції), "фольклоризмус" (відповідник "фейклору", але без негативного оцінного забарвлення) Stanonik M. Literary Folklorism // Fabula. – 1996. – B. 37. – P. 71–86. . Називаючи відомі публікації І. І. Срезневського або О. Шишацького-Ілліча фальсифікаціями, ми мимоволі акцентуємо увагу на "юридичному" аспекті цих явищ української культури, тоді як накладання на них зазначеної понятійної сітки дозволить інтерпретувати їх як певний феномен фольклорно-літературних взаємозв’язків.
Яскравим прикладом відверто “літературоцентричного” підходу до вивчення фольклорно-літературних зв'язків є позиція авторського колективу багатотомного радянського дослідження фольклоризму російської літератури. С. М. Азбєлєв у вступі до першого тому цього видання прокламує не що інше, як “переведення проблеми фольклоризму в план широкого історико-літературного дослідження” Азбелев С. Н. Введение // Русская литература и фольклор (XI–XVIII вв.). – Ленинград: Наука, Ленингр. отд-ние, 1970. – С. 17.. Дослідник солідаризується в цьому питанні з Л. І. Ємельяновим, котрий у спеціальній розвідці прийшов до висновку, "що проблема взаємостосунків літератури і фольклору має стати проблемою повною мірою літературознавчою" Емельянов Л. И. Изучение отношений литературы к фольклору // Вопросы методологии литературоведения. – М.; Ленинград: Наука, 1966. – С. 283.. Як бачимо, ці дослідники піклуються лише про кращу інтерпретацію літературного твору та літературного процесу. В американських крайнощах такого підходу С. Стел знаходить спокусу “відступу від фольклору взагалі” Stahl S. K. D. Studying Folklore and American Literature // Handbook of American Folklore / Ed. by Richard M.Dorson. With an Introduction by W. Edson Richmond. – Bloomington: Indiana University Press, 1983. – P. 427.. З іншого боку, власні спостереження переконують дисертанта в тому, що вивчення фольклорно-літературних зв’язків можна розглядати як міждисциплінарне дослідження, обидва об’єкти якого виступають як суверенні та мають бути рівноцінними для дослідника..
Другий розділ “МЕТОДОЛОГІЯ ВИВЧЕННЯ СПАДКОЄМНИХ ЗВ’ЯЗКІВ ЯК ОДНОГО З НАПРЯМКІВ генетичного ДОСЛІДЖЕННЯ ФОЛЬКЛОРИЗМУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ” розпочинається з міркувань про методологічну основу сучасного фольклористичного дослідження в Україні. Пропонується розрізняти філософську базу, фахову методологію та методику, що утворюється сукупністю конкретних прийомів аналізу та синтезу. Від примусового за радянської влади філософського монізму маємо переходити до принципового плюралізму, який у методології ще на початку 20-х. рр. минулого сторіччя пропагував В. М. Перетц. Водночас слід підкреслити обмеженість як позитивістського, так і марксистського підходів до інтерпретації релігійно забарвлених явищ народної культури. Не відхиляючись у бік християнської богословської ортодоксії (І. І. Огієнко), ані потрапляючи до обіймів новітнього язичництва (п. Силенко “и иже съ нимъ”), сучасний фольклорист шукає філософську базу, яка дозволила б об'єктивно вивчати вияви народного світогляду. Основні контури такої бази моделює, наприклад, вчення Я. С. Голосовкера про “імагінативний абсолют”.
Прогнозована в дисертації поява у світовій фольклористиці “нового традиціоналізму” як синтезу фахових ідей XX ст., спрямованого на вивчення національного традиційного фольклору, може здійснитися і в Україні. Цього можна буде очікувати, якщо наша наука, яка займається тепер в основному регенерацією ідей “срібного віку” її розвитку, виявиться спроможною і на своєрідний “прискорений розвиток”, щоб критично адаптувати ідеї світової фольклористики XX ст., які відкидала за часів невільницької автаркії радянської доби. Такий український “новий традиціоналізм” міг би базуватися на філософії Г. С. Сковороди, а саме на його постулаті “пізнай себе” та його гносеологічної моделі рецепції іноетнічної мудрості. Висунення концепції “нового традиціоналізму” обіцяє, як не парадоксально, у певному сенсі перетворити один із одвічних недоліків (або, з іншого погляду, недоробок) української фольклористики на перевагу: зосередженість її на інтерпретації майже виключно національної усної традиції, обумовлена, як виявляється, вітчизняною філософською традицією, може полегшити реальний внесок нашої науки до теоретичної скарбниці сучасної світової фольклористики. Цей досвід може допомогти фольклористам країн, що розвиваються, перейти з рейок, визначених постколоніальною антропологією країн-метрополій, на теоретичні позиції, більш адекватні відносно вивчення власного фольклору саме “зсередини”.
Виходячи з вищезгаданих ідей філософії Сковороди, зокрема пам'ятаючи, що “Біблія” світової теорії фольклористики “є і Бог, і змій” та спираючись у першу чергу на традиції “срібного віку” вітчизняної науки, дисертант переходить до осмислення фахової методології свого дослідження. З цих позицій у дисертації і вирішується перше з поставлених у ній методичних завдань – обрання “одиниці виміру”, доцільної для дослідження спадкоємних фольклорно-літературних зв'язків. Дисертант зупиняється на синтетичній спільності національного фольклору і красного письменства, феномен котрої описав М. С. Грушевський і котру пропонується назвати не “літературою”, як у М. С. Грушевського і В. М. Перетца, а “словесною культурою”.
Розглядаючи загальнолюдську “словесну культуру” як динамічну систему, дисертант подає прогноз її майбутнього перетворення під впливом зокрема технічного прогресу електронних засобів інформації та розваги. З одного боку, під час прогнозованої “мутації” література ще далі, ніж сучасна, зайде на шляху звільнення від реліктів первісного, напівфольклорного синкретизму, котрі передасть відеоваріанту масової культури, а з іншого – майже остаточно емансипує свою естетичну функцію, стане елітарнішою. Що ж до фольклору, то справжні витвори усної традиції все
