ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

СЕНЬКІВ СТЕПАН СТЕПАНОВИЧ

УДК 811. 161.2’ 344.2’ 342. 4

ДИСТРИБУЦІЯ ПРИГОЛОСНИХ ФОНЕМ

В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Спеціальність: 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛЬВІВ – 2004

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі української мови Львівського національного університету імені ІванаФранка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Терлак Зеновій Михайлович

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри української мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Поповський анатолій Михайлович,

Юридична академія МВС, м. Дніпропетровськ,

завідувач кафедри української мови

кандидат філологічних наук, доцент

Українець Людмила Федорівна,

Полтавський державний педагогічний університет

імені В. Г. Короленка,

доцент кафедри української мови

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка

кафедра сучасної української мови, Міністерство освіти і науки

України, м. Київ

Захист відбудеться 15 червня 20004 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.06 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79001 м. Львів вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, вул.. Драгоманова, 5 ).

Автореферат розісланий 11 квітня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук Будний В. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сполучуваність як властивість мовних одиниць нижчого рівня поєднуватися між собою при утворенні одиниць вищого рівня становить одну з фундаментальних властивостей мовної системи. Дослідження сполучуваності як відображення синтагматичних відношень між мовними одиницями дозволяє ідентифікувати мовні елементи, визначити їх приналежність до певних таксономічних класів, виявити характерні для кожної мови закономірності їх поєднання. У характері сполучуваності мовних елементів, таким чином, вбачають важливу типологічну ознаку мови.

Розглядаючи сполучуваність як один із основних чинників структури мови, лінгвісти вивчають її прояви на всіх рівнях мовної системи. На особливу увагу заслуговує сполучуваність одиниць фонологічного рівня. Основи вивчення дистрибуції фонем закладені в працях М.С.Трубецького, який вважав, що „сполучуваність фонем підпорядковується в будь-якій мові своїм особливим законам або правилам, які мають значення тільки для цієї мови і які необхідно встановлювати для кожної мови окремо” Трубецкой Н. С. Основі фонологии. ? 2-е изд. ? М., 2000. ? С. 265., бо „правила сполучуваності накладають на кожну мову особливий відбиток” Там само. ? С. 270..

Останнім часом виокремився окремий напрямок у вивченні закономірностей поєднання фонем між собою ? синтагматична фонологія, завданням якої є дати вичерпний опис дистрибутивних структур голосних і приголосних фонем на матеріалі різних мов. Адже в характері сполучуваності фонем яскраво виявляється національна специфіка мови. Дистрибутивний аналіз фонологічної системи мови дає можливість зробити висновки про закономірності фонологічної структури слова і складу в конкретній мові, виявити і описати наявні в ній фонемосполуки, окреслити тенденції в розвитку сполучуваності фонем.

На матеріалі української мови сполучуваність фонем уже була об’єктом вивчення у працях В. Перебийніс, Н. Тоцької, М. Муравицької, Л. Гриднєвої, І. Савченко, Т. Старака, П. Вовк та ін., у яких проаналізовано окремі аспекти української фонемотактики на сучасному етапі розвитку української мови. Проте характер висновків, до яких приходять учені, залежить від багатьох умов – від фонологічної школи, до якої належить дослідник, від прийнятого ним розуміння системи фонем, від джерельної бази та відображених у ній правил орфографії тощо. Поза увагою дослідників залишилися питання історичного розвитку сполучуваності українських фонем, особливості функціонування фонемних структур у мовленні. Усе це зумовлює актуальність і потребу подальших студій для виявлення універсальних і часткових закономірностей, що характеризують центр і периферію фонологічної структури української мови.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано в рамках наукової теми кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка „Лексико-граматична і фонетична структура української мови” (реєстраційний номер 0103U005955).

Мета дисертаційної роботи ? проаналізувати сполучуваність приголосних фонем української мови в діахронії і синхронії, виявити особливості їх функціонування в мовленні.

Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:

1) на лексичному матеріалі, що репрезентує різні часові зрізи, дослідити структуру консонантних сполучень на початку, в середині і в кінці слова; з’ясувати причини виникнення нових груп приголосних у різних позиціях слова;

2) виявити частотність уживання консонантних груп у кожній позиції зокрема;

3) визначити закономірності сполучуваності приголосних фонем в українській мові і виявити чинники, що накладають обмеження на сполучуваність окремих приголосних фонем;

4) простежити активність консонантних сполучень у різноструктурних власне українських і запозичених словах і виявити характер їх реалізації в мовленні;

5) встановити інвентар консонантних сполучень, що функціонують в українській мові в різних позиціях слова на різних часових зрізах.

Об’єкт дослідження ? сполучуваність приголосних фонем на різних часових зрізах.

Предмет дослідження ? структура консонантних сполучень на початку, в середині та в кінці слова в діахронії та синхронії.

Джерельною базою дисертаційної праці стали „Словарь української мови” за ред. Б. Грінченка у чотирьох томах (1907?1909), „Правописний словник” Г. Голоскевича, „Орфографічний словник української мови” (К., 1999), „Орфоепічний словник” М. Погрібного (К., 1984). „Інверсійний словник української мови” (К., 1985), „Словник іншомовних слів” за ред. О. Мельничука (К., 1985), „Словник-довідник з культури української мови” Д.Гринчишина, А. Капелюшного, О. Сербенської, З. Терлака (Львів, 1996).

Методи дослідження. У роботі використано описово-аналітичний метод з елементами порівняльного і статистичного аналізу, а також застосовано методику лінгвістичного моделювання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації проаналізовано дистрибуцію приголосних фонем на різних часових зрізах, виявлено певні закономірності в характері української фонемотактики, простежено особливості реалізації консонантних фонемосполук у мовленні.

Практичне значення одержаних результатів. Результати проведеного дослідження можна використати при написанні підручників і навчально-методичних посібників з фонетики, фонології і орфоепії української мови, для підготовки спецкурсів і спецсемінарів з української синтагматичної фонології, а також у процесі кодифікації орфографічних і граматичних норм української мови.

Апробація роботи. Усі розділи дисертації обговорено на засіданні кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка.

Окремі положення дисертації апробовано на таких конференціях, наукових читаннях і семінарах: 1. Щорічні звітні наукові конференції кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 1999?2003). 2. Наукові читання „Актуальні питання українського мовознавства”, присвячені 65-річчю від дня народження проф. Панько Т. І. (Львів, 2000). 3. Всеукраїнська наукова конференція „Функціонально-категорійна граматика української мови” (Луцьк,2002). 4. Наукові семінари викладачів і аспірантів кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладено в п’ятьох публікаціях, уміщених у фахових виданнях.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури і двох додатків. Обсяг основного тексту ? 165 с.; список використаної літератури – 22 сторінки: додатки – 72 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт і предмет, сформульовано мету і завдання роботи, окреслено джерельну базу дисертації, з’ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, а також подано відомості про їх апробацію.

Перший розділі „Теоретичні основи дослідження дистрибуції приголосних фонем” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі „Система приголосних фонем в українській мові” з’ясовано склад приголосних фонем, сполучуваність яких є об’єктом дослідження в дисертації.

Серед мовознавців немає єдиного погляду на фонологічний статус довгих приголосних, а також пом’якшених губних, шиплячих, задньоязикових і фарингального [г]. У роботі прийнято за основу систему приголосних фонем, обґрунтовану в працях П.Коструби. Відповідно до цього розрізняємо 22 тверді фонеми: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /Z/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, /Z /, /ґ/, /к/, /х/, /г/ і 10 м’яких: /д'/, /т'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /л'/, /н'/, /Z'/, /р'/, /й/.

Дотримуємося погляду, що довгі фонеми не характерні для української мови. Довгі приголосні звуки виникають або в процесі словотворення (словоскладання, префіксація, суфіксація), або в результаті асимілятивних змін, що відбулися в минулому або відбуваються зараз. Українській мові не властива категорія довгих приголосних у протиставленні коротким не на межі морфем, тому з фонологічного погляду кожний довгий звук розглядаємо як реалізацію двох фонем.

Не мають фонологічної самостійності і м’які губні, шиплячі, задньоязикові і фарингальний [г], оскільки вони не протиставляються твердим у смислорозрізнювальній функції. Спроби надати таким пом’якшеним приголосним фонологічного статусу і намагання підвести їх під поняття окремих фонем периферійної підсистеми не мають під собою достатніх підстав, бо фонологічну опозицію в таких випадках будують на основі українських і запозичених слів (порівн.: бюро – буро, ревю – реву тощо). Тверда чи м’яка вимова приголосних в таких іншомовних словах зумовлена, по-перше, чинною орфографією, а остання, як відомо, може з часом змінюватися (порівн., наприклад, останню пропозицію правописної комісії писати б’юро,п’юре, г’яур, к’юре); по-друге, „розв’язувати питання про фонологічну систему української мови, спираючись на факти поза її системою, взагалі неправомірно; а такими фактами є запозичені слова, що не піддалися ще фонетичному освоєнню, не повністю пристосувалися до її фонетичних норм” Коструба П. Фонологічна система української літературної мови // Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / За заг. ред. І. К. Білодіда. – К., 1969. – С. 240. .

У другому підрозділі „Дистрибуція приголосних фонем як об’єкт наукового вивчення” розкрито зміст понять „сполучуваність”, „дистрибуція”, „валентність”, узагальнено погляди мовознавців на проблему сполучуваності приголосних фонем в українській мові.

Прийнято вважати, що сполучуваність – це поєднуваність мовних елементів одних з одними, а дистрибуція – це сукупність усіх оточень, у яких може зустрічатися певна одиниця мови. Відповідно до цього поняття дистрибуції вважають ширшим, загальнішим порівняно з поняттям сполучуваності, бо воно охоплює всі можливі сполуки одного мовного елемента з іншим, а поняття сполучуваності є конкретнішим і характеризує поєднуваність однієї мовної одиниці з конкретною другою. Проте в залежності від того, одиницею якого рівня виступає мовний елемент, поняття сполучуваності і дистрибуції можуть дещо змінюватися. Зокрема, на фонологічному рівні поняття дистрибуції і сполучуваності збігаються (В. Перебийніс, М.Кочерган), тобто вони позначають „безпосереднє оточення” фонем і їх звукових виявів. З огляду на це термінологічні сполучення „дистрибуція фонем” і „сполучуваність фонем” уживаємо в дисертаційній роботі як синонімічні.

Поняття дистрибуції і сполучуваності тісно пов’язані з поняттям валентності, під якою розуміємо здатність фонем (звуків) сполучатися з іншими фонемами (звуками). Валентність фонем і їх звукових виявів реалізується за певними правилами їх поєднання у мові (мовленні) і залежить від об’єктивних чинників, наприклад, від місця чи способу творення певної фонеми, її твердості / м’якості тощо. У роботі розрізняємо лівобічну валентність, яка відображає множину фонем, здатних передувати певній фонемі, і правобічну валентність, що фіксує множину фонем, можливих після цієї фонеми.

Українська мова накладає найбільше обмежень на сполучуваність саме приголосних фонем і їх звукових виявів. Щоб об’єктивізувати закономірність їх сполучуваності, доцільно розмежовувати функціонування певних консонантних структур у межах одного складу, однієї морфеми, на стику морфем тощо.

Аналіз досліджень, проведених у галузі синтагматичної фонології, переконує, що повний опис консонантних структур можливий лише тоді, коли брати до уваги факти сполучуваності приголосних фонем як на синхронному, так і діахронному зрізі. Послідовне врахування їх звукових реалізацій на сучасному етапі дає матеріал для висновків про характер фонетичної структури слова і складу в українській мові, дозволяє докладніше висвітлити особливості її орфоепічних норм.

Другий розділ „Дистрибутивні структури приголосних фонем в українській мові” складається з трьох підрозділів, у яких проаналізовано початкові, інтервокальні і кінцеві дистрибутивні структури приголосних фонем.

За походженням ці консонантні групи неоднорідні. Частину з них українська мова успадкувала ще з праслов’янської доби, інші виникли внаслідок тих фонетичних процесів, що відбулися в фонологічній системі староукраїнської мови. Зокрема, на характері сполучуваності приголосних позначився процес занепаду зредукованих голосних у слабкій позиції. Після занепаду зредукованих значно розширився діапазон сполучуваності приголосних: /пт/ < пътица, /дм/ < дъму, /вн/ < вънук, /жд/ < жьдати, /жн/ < жьньць, /пх/ < пьхати, /пхн/ < пьхнути, /чхн/ < чьхнути. Занепад зредукованих зумовив і скорочення фонемного складу окремих груп приголосних: /стл/ > /сл/: стьлати > стлати > слати; /сткл/ > /скл/: стькло > сткло > скло; /мгл/ > /мл/: мьгла > мгла > мла тощо, а також став причиною асимілятивно-дисимілятивних змін, що вплинули на появу нових консонантних груп: / бZ/ < бZола < бъчела; /шн/ < /чн/ < чьн/: рушник < ручьникъ та ін.

Частина консонантних груп з’явилася в українській мові лише в складі запозиченої лексики: ґвалт, кпити, ґрати, кшталт, ксерокс тощо.

Характер консонантних груп, що виступають у різних позиціях слова, значною мірою залежить від морфемної структури слова і обумовлюється загальною тенденцією до милозвучності, що діє в українській мові. Розрізняємо типові для української мови групи приголосних, які функціонують у словах, що формують центр її лексичної системи, і нетипові дистрибутивні структури, які наявні в новозапозичених загальних і власних назвах та рідковживаних лексемах, що перебувають на периферії лексичної системи української мови.

Аналіз початкових консонантних структур засвідчив, що в українській мові їх кількість обмежена. У цій позиції найчастіше виступають двофонемні структури (60,49%), рідше – трифонемні (35,48%), а чотирифонемні трапляються лише в окремих словах (4,03%).

У двофонемних структурах найширший спектр сполучуваності виявляють фонеми /в/, /з/, /с/, які можуть виступати на початку як кореневих, так і префіксальних морфем, а також на початку фонетичного слова: в – /вб/, /вп/, /вв/, /вм/, /вд/, /вд'/, /вт/, /вт'/, /вз/, /вз'/, /вс/, /вс'/, /вц/, /вц'/, /вл/, /вл'/, /вн/, /вн'/, /вж/, /вш/, /вч/, /вр/, /вр'/, /вй/, /вк/, /вх/, /вг/; з – /зб/, /зп/, /зв/, /зм/, /зд/, /зд'/, /зз/, /зс/, /зс'/, /зц/, /зц'/, /зл/, /зл'/, /зн/, /зн'/, /зж/, /зш/, /зч/, /зр/, /зр'/, /зй/, /зг/; с – /сп/, /св/, /сф/, /см/, /ст/, /ст'/, /сс/, /сц/, /сл/, /сл'/, /сн/, /сн'/, /ср/, /ср'/, /ск/, /сх/.

Сполуки /вф/, /вZ'/, /вZ/; /зф/, /зт/, /зт'/, /зз'/, /зZ/, /зк/, /зґ/, /зх/; /сд/, /сд'/, /сз/, /сз'/, /сс'/, /сZ/, /сZ'/, /сж/, /сш/, /сZ/, /сч/, /сй/, /сґ/, /сг/ на початку слова відсутні в українській мові.

Інші приголосні рідко виступають на початку двофонемних структур. У словах, що репрезентують центр лексичної системи української мови, виступають такі групи приголосних: /бл/, /бл'/, /бZ/, /бр/, /бр'/, /бг/; /пт/, /пс/, /пс'/, /пл/, /пл'/, /пн/, /пш/, /пч/, /пр/, /пр'/, /пй/, /пх/; /фт/, /фл/, /фл'/, /фр/, /фр'/; /мл/, /мл'/, /мн/, /мж/, /мч/, /мр/, /мр'/, /мй/; /дб/, /дв/, /дм/, /дл/, /дл'/, /дн/, /дн'/; /тв/, /тм/, /тл/, /тл'/, /тн/, /тн'/, /тч/, /тр/, /тр/; /Zб/, /Zв/; /цв/, /цм/, /цн/; /лж/; /ц'в/, /ц'к/; /жб/, /жв/, /жм/, /жд/, /жд'/, /жл/, /жн/, /жн'/, /жр/; /шп/, /шв/, /шм/, /шт/, /шл/, /шл'/, /шн/, /шр/, /шк/, /шх/; /Zб/, /Zм/, /Zг/; /чв/, /чм/, /чл/, /чк/, /чх/; /рв/, /рт/, /рж/, /т'м/, /т'х/, /л'в/, /л'л'/, /л'н'/, /йм/, /йд/, /йт/, /йн'/, /йш/, /кв/, /км/, /кс/, /кс'/, /кл/, /кл'/, /кн/, /кн'/, /кр/, /кр'/, /ґв/, /ґл/, /ґл'/, /ґн/, /ґн'/, /хв/, /хм/, /хт/, /хл/, /хл/, /хн/, /хн'/, /хр/, /хр'/, /гв/, /гм/, /гл/, /гл'/, /гн/, /гн'/, /гр/, /гр'/.

Сполуки /бж/, /бз/, /бз'/, вZ/, /вґ/, /пф/, /пт'/, /вZ/, /вґ/, /фй/, /Zв/, /жг/, /жґ/, /жZ /, /йн/, /тб/, /т'в/, /тс/, /сб/, /сц'/, /мг/, /ндж/, /рZ /, /нг/, /с'й/, /с'к/, /шн'/, /рд/, /л'й/, /кт/, /кз/, /кй/, /ґз/, /ґз'/, /ґр'/, /ґл'/, /гд/, /ґд/, /ц'м/, /чл'/ не характерні для української мови, вони виступають в поодиноких рідковживаних діалектних та запозичених словах, а також в іншомовних власних назвах. Приголосні /з'/, /Z'/, /р'/, /д'/ взагалі не сполучаються з приголосними на початку слова.

У трифонемних початкових структурах першим компонентом теж найчастіше виступають приголосні /в/, /з/, /с/, які функціонують, за незначними винятками, на стику морфем: /вбг/, /вбй/, /вбл/, /вбр/, /вбр'/, /ввй/, /вгл/, /вгв/, /вгл'/, /вгн/, /вгн'/, /вгр/, /вгр'/, /вдв, вдм/, /вдр/, /вдр'/, /вжн/, /вжн'/, /взв/, /взг/, /взд/, /взн/, /вкв/, /вкл/, /вкл'/, /вкр/, /вкр'/, /вмр/, /вмл'/, /вмй/, /впр/, /впл/, /впл'/, /впн/, /впн'/, /впр'/, /впх/, /впй/, /вск/, /всл/, /всл'/, /всм/, /вст/, /вст'/, /втр/, /втк/, /втч/, /втл/, /втн/, /втр'/, /вчв/, /вшл'/, /вшн/, /вшт/, /вшч/, /вшп/, /вхл'/; /звй/, /збл/, /збл'/, /збр/, /згв/, /згл/, /згл'/, /згн/, /згн'/, /згр/, /згр'/, /здв/, /зZв/, /здм/, /здр/, /здр'/, /зжм/, /змр/, /змй/, /зпр/, /зск/, /зсл/, /зсп/, /зст/, /зчл/, /зшт/, /зшч/, /зґв/; /сгр/, /скв/, /скл/, /скл'/, /скн/, /скн'/, /скр/, /скр'/, /спл/, /спл'/, /спр/, /спр'/, /спй/, /ств/, /стл'/, /стл/, /стр/, /стр'/, /ст'м/, /схр/, /схм/, /схл/, /схл'/, /схв/, /сфр/. Крім сполук /сгр/ і /сфр/, які зафіксовані в поодиноких лексемах іншомовного походження, всі інші виступають у словах, що репрезентують центр лексичної системи української мови.

Консонантні групи /шкв/, /шкр/, /шкр'/, /ткн/, /тхн/, /тхн'/, /пхн/, /мст/, /мшч/, /йшл/, /чхн/ рідко виступають на початку українських слів. Інші трикомпонентні поєднання приголосних зустрічаються у вигуках (/тпр/, /тсс/, цсс/, /фрр/ ), запозичених словах (/шпр/, шпл'/, /штр/, /кхм/, /кшт/, /мс'й/), а також в обсценних та застарілих діалектних лексемах (/бзд/, /бзд'/, /бжд/, /жґр/, /зґл'/, /зґр/, /зсм/, /мгл/, /пстр/, /пшт/, /чвй/).

Чотирифонемні структури починаються приголосними фонемами /в/, /з/, які належать до префіксальних морфем: /впхн/, /вскл/, /встр/, /встр'/, /вткн/, /вшкв/, /вшкр/, /вшкр'/, /вштр/, /вздр'/; /зскр/, /зскр'/, /зстр/, /зшкр/, /зшкр'. Коренева сполука /пстр/ зафіксована в діалектному слові.

У роботі подано кількісну характеристику початкових консонантних груп, проаналізовано дистрибуцію приголосних фонем за методом впорядкованих пар, окреслено множину фонем, здатних сполучуватися з наступною фонемою або розташовуватися услід за нею у дво-, три- і чотирикомпонентних моделях, виявлено закономірності сполучуваності губних, передньоязикових, середньоязикових, задньоязикових і горлової фонеми на початку слова. Встановлення обсягу ?- і ?-полів для кожної фонеми дозволив зробити висновки про характер їх ліво- і правобічної валентності.

Тенденція до милозвучності, що діє в українській мові, обмежує нагромадження приголосних на початку слова. У межах одного складу консонантні групи виступають рідко, причому приголосні розташовуються в них у порядку наростання гучності. Здебільшого ж початкові приголосні у таких консонантних структурах належать до префіксів. Якщо порядок розташування початкових приголосних суперечить закону висхідної гучності, у таких сполуках з’являються вставні або приставні голосні. Характерне для української мови чергування префіксів з- / зі- / -із, в- / у- / уві- дає змогу уникнути збігу початкових приголосних (зстругати – зістругати, зшкребти – зішкребти, зслизнути – ізслизнути, впхнути – увіпхнути), причому другий фонетичний варіант вживається набагато частіше і є природнішим для української мови. Крім того, у мовленні початкова фонема /в/ реалізується у нескладовому [ў], що теж полегшує вимову групи приголосних: /вбити/ > [ўби'тие], /вбраний/ > [ўбра'ниi], /втлумачити/ > [ўтлума'чиетие].

Інтервокальні консонантні структури являють собою різної довжини групи приголосних, що виступають у середині слова. Кількість їх у три з половиною рази перевищує початкові дистрибутивні структури приголосних. Інтервокальні консонантні групи виступають у вигляді двокомпонентних (35%), трикомпонентних (52,5%), чотирикомпонентних (11,3%) і п’ятикомпонентних (1,2%) структур.

Характер консонантних груп у середині слова теж залежить від того, чи вони входять до однієї морфеми, чи належать до різних морфем (префікс + корінь, корінь + суфікс, компоненти складноскороченого слова). Поява окремих сполук зумовлена особливостями словозміни і тими чергуваннями приголосних, що супроводжують цей процес.

У системі двофонемних сполук у ролі першого компонента виступають усі приголосні фонеми, крім /Z?/ і /р?/, а в ролі другого – всі приголосні фонеми без обмежень. Діапазон сполучуваності перших компонентів з наступними коливається від 31 до 2 і становить: /н/, /р/ – 31, /в/, /з/ – 30, /б/, /й/, /д/ – 28, /л?/, /м/ – 27, /ж/, /к/, /т/ – 25, /п/ – 24, /л/, /х/ – 23, /г/, /с/, /ф/ – 21, /ш/ – 19, /ц/, /ч/ – 16, /н?/ – 15, /д?/ – 13, /т?/ – 11, /з?/, /с?/ – 8, /ґ/, /ц?/ – 5, /Z/, /Z /, /р?/ – 2. Високою частотністю відзначаються сполуки (подано в напрямку спадання частот): /н?н?/, /ст/, /ст?/, /шс?/, /л?н/, /чн/, /рн/, /нт/, /шч/, /вн/, /т?с?/, /дн/, /чк/, /нк/, /тр/, /ск/, /нн/, /пр/, /нц?/, /рк/, /тн/, /гр/, /рт/, /кт/, /йн/, /кр/, /сн/, /пл/, /зн/, /рм/, /чц?/, /зм/, /тк/, /бр/, /др/, /сл/, /вл?/, /пл?/, н?к/, /кл/, /нд/, /вк/, /дк/, /бн/, /вц?/, /гн/, /бл/, /рц?/, /рг/, /сп/, /жн/, /гл/, /вл/, /мн/, /зв/, /нц/, /бл?/, /вт/, /дн?/, /рб/, /зк/, /лк/, /шк/, /ц?к/, /кс/, /йк/, /нг/, /рн?/, /зп/, /рд/, /вн?/, /см/, /мп/, /вй/, /тн?/, /л?н?/, /пн/, /тр?/, /тл/, /нч/, /дл/, /дм/, /нс/, /св/, /кн/, /рч/, /рв/, /пт/, /дв/, /сл?/, /тв/, /зд/, /зб/, /вч/, /йц?/, /дц'/, /т?т?/, /тц?/, /чн?/, /мб/, /мл?/, /шн/, /л?ц?/, л?л?/, /л?к/, /дп/, /рс/, /зл/, /рп/, /рх/, /вц/, /л?т/, /хн/, /вр/, /шт/, /йм/, /рж/, /рл/, /гл?/, /рш/, /бк/, /дс/, /бм/, /мй/, /рф/, /лц?/, /мк/, /жн?/, /хр/, /дб/, /дч/, /йд/, /кл?/, /хл/, /зг/, /мл/, /зт/, /пк/, /н?ц?/, /хт/, /рц/. Вони, як правило, виступають у словах, що формують центр лексичної системи української мови. Інші двофонемні структури трапляються рідко, бо з’являються лише в конкретних формах слова або на стику певних морфем, а також виступають у запозичених, рідковживаних та звуконаслідувальних лексемах (/жр/, /ґл?/, /ґн/, /йз?/, /чл?/, /лх/, /цт/, /йт?/, /йр?/, /жс/, /лв/, /лф/, /лт?/, /л?д?/, /л?з?/, /с?й/, /зз?/, /з?м/, /тп/, /дZ/, /фг/, /кх/, /йZ/, /шт?/, /н?ш/, /з?т/, /т?б/, /д?г/, /фк/, /фт?/, /мх/, /тх/, /дZ?/, /фс/, /гч/, /гд?/, /гб/, /хс?/, /хш/, /хг/, /кп/, /чт/, /чб/, /жр?/, /жз/, /н?Z?/, /нZ?/, /л?р/, /л?х/, /цр/, /ц?н/, /с?т/, т?т/, /д?й/, /фн?/, /пм/, /бZ?/, /гц/, /кф/, /кй/, /шй/, /шг/, /жп/, н?г/, /лд?/, /лз?/, /ц?ц?/, /цз/, /цб/, /ц?м/, /сш/, с?н/, /т?й/, /д?б/, /фй/, /фц?/, /мж/, /бд?/, /гг/, /хп/, /хй/, /хб/, /йж/, /йд?/, /рр?/, /чр/, /шр/, /жй/, /жд?/, /нн?/, /нZ/, /н?з?/, /н?т/, /н?Z/, /л?Z/, /цц/, /цп/, /с?д/, /зZ?/, /тй/, /д?л/, /д?ч/, /фп/, /фч/, /мз?/, /пб/, /пд/, /пж/, /ґв/, /ґл/, /хз/, /хц/, /хф/, /кж/, /р?к/, /рZ/, /чц/, /чд/, /шц/, /жт/, /жґ/, /нр?/, /лн?/, /л?л/, /цф/, /цл?/, /цл/, /цд/, /Zл?/, /Zм/, /Zк/, /сч/, /с?б/, /з?ц?/, /зZ/, /з?й/, /тт?/, /тз/, /тж/, /т?в/, /т?ч/, /т?г/, /д?з?/, /д?ц?/, /фф/, /фс?/, /фз/, /фв/, /фб/, /фр?/, /вZ?/, /пв/, /бз?/).

Трифонемні інтервокальні консонантні структури є найчисленнішими. У межах однієї морфеми такі сполуки виступають рідко (ковдра, різдво, морква, жертва, корчма, іскра, лиштва, завтра, дійсний, обійстя). Переважна більшість трифонемних сполук знаходиться на межі морфем і становить собою поєднання: а) кінцевих приголосних префіксів об-, в-, пів- напів-, спів-, перед, від-, під-, понад-, над-, між-, роз-, без-, воз-, най-, транс-, пан- і початкових фонем кореня слова (обґрунтувати, невблаганний, півхлібини, напівзруйнований, співправитель, переджнивний, відкладати, підстава, понадзвуковий, наддверний, міжпланетний, розкрій, безглуздий, возз’єднання /воззйе'днан?н?а/, якнайскоріше, трансконтинентальний, панславізм); б) кінцевих приголосних кореня і початкових суфіксальних приголосних -ськ-, -ну-, -н-, -к-, -л-, -лив-, -ти, -ся (кінський, цитькнути, моргнути, контрастний, шерхкий, зморшка, вищерблений, пензлик, хвастливий, товкти, натовкся ); в) приголосних на стику частин складних і складноскорочених слів (цех-бригада, спортмайданчик, маскхалат, міськвиконком тощо). Частина інтервокальних консонантних сполук виникає внаслідок чергування приголосних у процесі формотворення (жовтень – жовтня, вирізьбиш – вирізьблять, поїздка – поїздці та ін.). Дистрибутивна структура трифонемних консонантних сполук, що виступають у запозичених лексемах у межах однієї морфеми або на стику складних слів, не характерна для української мови і формує периферію консонантної синтагматики (цейтнот, рок-н-рол, амплуа, компресор, демпфер, рентген, канцлер, аншлаг, форшмак, бітлзи, бліцкриг, батерфляй, ар’єрсцена, аншлюс, гауптвахта, гіперглікемія, діоптрій, франкмасон, енклітика, трансфер, принц-регент, ромштекс, ландшафт та ін.).

Чотирифонемні інтервокальні консонантні групи в українських лексемах виступають рідко. Вони теж виникають внаслідок збігу приголосних на межі морфем. У творенні таких похідних слів беруть участь префікси об-, над-, під-, від-, без-, роз-, напів-, нав-, с-, контр- (обшкребти, надскладний, підштрикнути, відстраждати, беззбройний, розстрибатися, напівзгнилий, навсправжки, контрнаступ), суфікси -ств-, -ськ-, -щин-, -к- (рабство, лаврський, студентський, емігрантщина, верстка). Рідше чотирифонемні сполуки виникають на межі складних і складноскорочених слів (квартплата, бортпровідник, завскладом, облпрофрада, міськвно), а також унаслідок фонетичних чергувань при словозміні (обожествити – обожествлю, горстка – горстці). Частина чотирифонемних сполук виступає в поодиноких іншомовних запозиченнях (штрейкбрехер, грейпфрут, рейхстаг, ку-клукс-клан, ексклюзив, експлікація, експрес, фокстрот, вальдшнеп, гангстер, ендшпіль, санскрит, кунсткамера, джентльмен, маркграф, чарльстон, яхтсмен та ін.).

П’ятифонемні інтервокальні групи приголосних виступають в поодиноких складних словах (оргскло, держстрах), а також на межі морфем у похідних утвореннях, одним із компонентів яких є слово чи морфема іншомовного походження (бакалаврство, лордство, регентство, синдхський, умбрський, ад’юнктський, контргра, контрпропозиція, ландскнехт, постскриптум та деякі ін.).

У роботі проаналізовано сполучуваність приголосних у багатокомпонентних інтервокальних моделях, виявлено право- і лівобічну валентність фонем у різних позиціях консонантної структури.

У мовленні незручні для вимови інтервокальні групи приголосних зазнають якісних змін. Зокрема, спостерігається явище спрощення у групах приголосних: /нтс?к/ > [н?с?к] (президентський), /стс?к/ > [с?к] (туристський), /нтств/ > [нств] (агентство), /стц?/ > [с?ц?] (артистці), /стч/ > [шч] (невістчин), /стд/ > [зд] (шістдесят), /стс/ > [с:] (шістсот), /скс?к/ > [с?к] (баскський), /шл?с?к/ > [с?к] (перемишльський), /стн/ > [сн] (контрастний), а також різного роду асимілятивно-дисимілятивні зміни: /тс?к/ > [ц?к] (світський), /сш/ > [ш:] (принісши), /зш/ > [жш] (привізши), /зж/ > [ж:] (безжалісний), /шс?/ > [с?:] (дивуєшся), /жс?/> [з?с?] (вріжся), /чс?/ > [ц?с?] (морочся), /шц?/ > [с?ц?] (брошці), /жц?/ > [з?ц?] (книжці), /чц?/ > [ц?:] (шапочці), /дс/ > [Zс] (звідси), /дс?/ > [Z?с?] (відсів), /дц/ > [Zц] (відцуратися), /дц?/ > [Z?ц?] (відцідити), /дш/ > [Zш] (відшити), /дч/ >[Zч] (відчалювати), /дж/ > [Zж] (відживати), /дз/ > [Zз] (підземний), /тств/ > [цтв] (братство), /тц/ > [ц:] (болітце), /тш/> [чш] (корочший), /тч/ > [ч:] (заквітчати) /чн/ > [шн] (яєчня). Фонетичні зміни стосуються і поліфонемних сполук, у яких фонема /д/ стоїть перед зубними і шиплячими: /джн/ > [Zжн] (переджнивний), /дцв/ > [Zцв] (відцвісти), /дстр/ > [Zстр] (відстрибати) тощо.

Полегшує вимову інтервокальних поліфонемних груп приголосних і реалізація початкової фонеми /в/ як нескладового звука [ў]: /вхв/ > [ўхв] (півхвилини), /вкм/ > [ўкм] (товкмачити) тощо, і можливість появи вставних голосних (напівзгнилий – напівзогнилий), а також розміщення незручних для вимови приголосних у різних складах, якщо порядок їх розташування суперечить принципові висхідної гучності (перед/хребетний, між/щелепний, об/скакати, держ/позика тощо).

Українська мова накладає певні обмеження і на характер кінцевих консонантних структур. Кінець слова або словоформи може закінчуватися двома фонемами (80,6%), рідко– трьома (18,6%) і лише в кількох випадках – чотирма (0,8%). Кількома приголосними закінчуються здебільшого лексеми іншомовного походження, рідше – українські слова та окремі їх словоформи. Кінцеві двокомпонентні сполуки не можуть починатися фонемами /д?/, /т?/, /р?/, /Z/, /Z?/, /ц/, /Z/, а закінчуватися – на /р?/, /й/.

У кінцевих двофонемних сполуках найширший діапазон сполучуваності виявляють фонеми: /р/ – /рб/, /рв/, /рг/, /рд/, /рд?/, /рж/, /рз/, /рз?/, /рк/, /рл/, /рм/, /рн/, /рн?/, /рп/, /рс/, /рт/, /рт?/, /рф/, /рх/, /рц/, /рц?/, /рч/, /рш/; /в/ – /вб/, /вг/, /вд/, /вд?/, /вж/, /вз/, /вз?/, /вк/, /вл?/, /вн/, /вп/, /вр/, /вт/, /вт?/, /вх/, /вц?/, /вч/, /вш/; /н/ – /нг/, /нд/, /нZ/, /нZ/, /нж/, /нз/, /нк/, /нм/, /нн/, /нр/, /нс/, /нт/, /нф/, /нх/, /нц/, /нч/, /нш/; /й/ – /йб/, /йв/, /йг/, /йд/, /йк/, /йл/, /йл?/, /йм/, /йн/, /йп/, /йр/, /йс/, /йс?/, /йт/, /йф/, /йх/, /йц/; /л?/ – /л?б/, /л?в/, /л?г/, /л?д/, /л?з/, /л?к/, /л?л?/, /л?м/, /л?н/, /л?п/, /л?с/, /л?с?/, /л?т/, /л?ф/, /л?ц/, /л?ч/, /л?ш/.

Спектр сполучуваності інших початкових консонантем коливається від 9 до 1: /гв/, /гд/, /гл/, /гл?/, /гм/, /гр/, /гс/, /гт/, /гш/; /мб/, /мл?/, /мн/, /мп/, /мс/, /мс?/, /мт/, /мф/, /мк/; /зв/, /зд/, /зд?/, /зк/, /зл/, /зм/, /зн?/, /зг/; /ск/, /сл/, /сл?,/ /см/, /сп/, /сс/, /ст/, /ст?/; /кв/, /кл/, /кл?/, /кр/, /кс/, /кх/, /кш/; /лк/, /лл/, /лм/, /лн/, /лп/, /лс/, /лт/; /тв/, /тл/, /тл?/, /тм/, /тр/, /тс/, /тч/; /пл?/, /пр/, /пс/, /пт/, /пч/, /пф/; /шв/, /шк/, /щл?/, /шм/, /шт/, /шч/; /дл/, /др/, /дт/, /дч/, /дш/; /хв/, /хл/, /хм/, /хс?/, /хт/; /бз/, /бл?/, /бр/, /бс/, /бт/; /фм/, /фр/, /фт/, /фт?/; /жв/, /жд/, /жд?/, /жм/; /чм/, чт/; /н?к/, /н?ч/; /з?б/; /с?к/; /ц?к/.

Серед кінцевих двофонемних структур високою частотністю відзначаються сполуки /ст?/, /ст/, /зм/, які виступають у похідних іменниках, утворених за допомогою суфіксів -ість, -іст (-ист), -ізм. Менш частотними є сполучення /нт/, /тр/, /рт/, /нг/, /ск/, /кс/, /кт/, /рд/, /нс/, /нд/, /рг/, /рк/, /шч/, /рс/, /вр/, /зд/, /рм/, /рн/, /вк/, /рш/, /др/. Решта двофонемних структур виступає або в незначній кількості лексем, або в поодиноких словах чи словоформах.

У трифонемних кінцевих структурах спостерігаємо ще більші обмежень на сполучуваність приголосних. Не можуть бути першим компонентом фонеми /ф/, /Z/, /ц/, /з/, /Z?/, /ц?/, /з?/, /с?/, /Z/, /ч/, /ж/, /ш/, /д?/, /т?/, /н?/, /р?/, /ґ/, /х/, /г/, а завершувати слово не можуть /б/, /п/, /д/, /т/, /Z/, /цц/, /н/, /л/, /Z?/, /ц?/, /з?/, /с?/, /Z/, /ж/, /ш/, /д?/, /н?/, /р?/, /й/, /ґ/, /х/, /г/.

Найбільше трикомпонентних сполук із початковою фонемою /н/: /нгв/, нгл?/, /нгс/, /ндр/, /ндс/, /ндх/, /нкс/, /нкт/, /нст/, /нтр/, /ншт/, /нс?к/, менше – з початковими /р/ – /ркт/, /рс?к/, /рст/, /рс?т/, /ршч/, /рск/, /ртв/; /в / – /вдр/, /вс?к/, /вст?/, /втр/, /вшч/; /м/ – /мбл?/, /мбр/, /мпф/, /мс?к/. З іншими початковими фонемами трикомпонентні консонантні структури нечисленні: /бс?к/, /бст/; /дс?к/; /ймс/, /йск/; /кст/, /ктр/; /лхв/, /л?с?к/; /л?тр/; /птр/; /стм/, /стр/; /тлз/, /тс?к/.

Зафіксовано кілька чотирикомпонентних консонантних сполук: /бств/, /вств/, /дств/, /йств/, /мств/, /нств/, /нстр/, /пств/, /рств/, /тств/, /л?ств/ і одна п’ятикомпонентна – /нтство/.

Українська мова уникає кінцевого збігу незручних для вимови приголосних шляхом вставляння між ними голосних (весни – весен, домни – домен, відра – відер). Проте частина іменників, передовсім іншомовного походження, не має у родовому множини вставних звуків (бірж, фірм, шайб, кривд, банд), але в таких кінцевих консонантних структурах маємо сполучення з початковим сонорним або ж поєднання щілинного з проривним, що не становить особливих труднощів для вимови. У тих же іменниках, що мали паралельні форми без вставного голосного і зі вставним (іскр – іскор, тюрм – тюрем, війн – воєн), з часом закріпилася як нормативна друга з них.

Орфографічні норми, затверджені правописом 1928 р., передбачали й написання -тер, -дер у давно запозичених словах (міністер, бурмістер, маґістер, циліндер, Олександер), хоча в новозапозичених лексемах „чужі приголосівкові групи” -тр, -др пропонувалося зберігати (реєстр, семестр, центр, термометр тощо). Чинні орфографічні норми уніфіковують написання слів із кінцевими фонемосполуками /тр/, /стр/, /др/, /ндр/.

Характер правобічної і лівобічної сполучуваності приголосних фонем у початкових, інтервокальних і кінцевих консонантних групах відображено в окремих таблицях. Перелік проаналізованих дистрибутивних структур згруповано за абеткою.

Аналіз сполучуваності приголосних фонем у різних позиціях слова дав підставу зробити такі висновки.

Консонантні групи фонем, які репрезентує зібраний фактичний матеріал, неоднорідні за походженням. Частину з них українська мова успадкувала ще з праслов’янської доби, а частина виникла вже на ґрунті староукраїнської мови внаслідок процесу занепаду зредукованих голосних. Чимало консонантних структур з’явилося в українській мові в результаті численних лексичних запозичень, які проникали в українську мову в різні періоди її розвитку, але особливо активізувалися протягом останнього часу. Порівняння лексичної бази, яку фіксують лексикографічні джерела ХІХ-ХХ ст., засвідчує, що кількість консонантних груп суттєво збільшується у напрямку до сьогодення. Це зумовлено введенням до реєстру словників багатьох іншомовних загальних і власних назв, які містять нові, не характерні для української мови сполуки приголосних фонем.

При дослідженні сполучуваності приголосних фонем доцільно розрізняти центр і периферію лексичної системи української мови. Власне українські і давніше запозичені слова формують центр її лексичної системи, і ту сполучуваність приголосних, яку вони відображають, можна вважати характерною для української фонологічної синтагматики. Застарілі, рідковживані, діалектні і новозапозичені слова формують периферію лексичної системи української мови, тому зафіксована в них сполучуваність приголосних не є типовою для української мови.

Аналіз дистрибутивних структур приголосних фонем підтвердив, що українська мова накладає певні обмеження на їх сполучуваність у початковій, інтервокальній і кінцевій позиції слова і словоформи. Виявлені групи приголосних відзначаються різною частотністю вживання і перебувають у прямій залежності від функціональних характеристик окремих елементів лексичної системи.

Кількість приголосних фонем на початку слова обмежена, найчастіше тут виступають двофонемні структури, рідше – три- і чотирифонемні. Кількість можливих консонантних структур у цій позиції теж обмежена. Найширший діапазон сполучуваності притаманний початковим фонемам /в/, /з/, /с/, які репрезентують префіксальну частину слова. Інші приголосні рідко виступають на початку двофонемних структур, а фонеми /з?/, /Z?/, /р?/, /д?/ взагалі не сполучаються з приголосними на початку слова.

Консонантні структури, що входять до складу однієї морфеми, менш характерні для української мови, причому приголосні розташовуються у них у порядку висхідної гучності. Якщо порядок розташування приголосних суперечить цьому закону, то в таких консонантних сполуках з’являються вставні або приставні голосні. Притаманне українській мові чергування префіксів в- / у- / уві-, з- / зі- / із- дає можливість уникнути збігу незручних для вимови сполук приголосних.

Інтервокальні консонантні групи в три з половиною рази перевищують кількість початкових дистрибутивних структур. Найчастіше тут виступають трифонемні сполуки, а двофонемні – рідше, ще рідше – чотири- і п’ятифонемні. У системі двофонемних сполук можуть поєднуватися між собою всі фонеми, крім початкових /Z?/ і /р?/, а трифонемні структури не можуть починатися фонемами /Z/, /Z?/, /р?/, а закінчуватися на /Z/ і /Z?/. Характер консонантних сполук залежить від того, чи вони входять до складу однієї морфеми, чи розташовані на стику морфем (префікс + корінь, корінь + суфікс, частини складноскороченого слова). Поява окремих груп приголосних в інтервокальній позиції зумовлена особливостями словозміни і тими чергуваннями, що супроводжують цей процес. Найчисленнішими є інтервокальні структури, які виникають на стику морфем. Структури, що належать до однієї морфеми, зустрічаються переважно в іншомовних запозиченнях і не є характерними для української мови.

Українська мова накладає певні обмеження і на сполучуваність приголосних фонем у кінці слова. Тут виступають переважно двофонемні структури, причому кінцеві двокомпонентні сполуки не можуть починатися фонемами /д?/, /т?/, /р?/, /Z/, /Z?/, /ц/, /Z/, а закінчуватися – на /р?/, /й/. Двофонемні сполуки виступають здебільшого в кінці іншомовних слів. Українська мова уникає збігу незручних для вимови кінцевих приголосних, що виникають у результаті словозміни, шляхом вставлянням між ними голосних. Трикомпонентні структури виступають рідко, тут спостерігається ще більше обмежень на сполучуваність приголосних фонем. Зокрема, не можуть виступати першим компонентом фонеми /ф/, /Z/, /ц/, /з/, /Z?/, /ц?/, /з?/, /с?/, /Z/, /ч/, /ж/, /ш/, /д?/, /т?/, /н?/, /р?/, /ґ/, /х/, /г/, а завершувати слово не можуть /б/, /п/, /д/, /т/, /Z/, /цц/, /н/, /л/, /Z?/, /ц?/, /з?/, /с?/, /Z/, /ж/, /ш/, /д?/, /н?/, /р?/, /й/, /ґ/, /х/, /г/.

Найбільше обмежень у сполучуваності приголосних, таким чином, спостерігаємо на початку і в кінці слова. Склад консонантних груп у середині слова зазнає в мовленні якісних змін. Спрощення в групах приголосних, а також асимілятивно-дисимілятивні процеси змінюють структуру консонантних сполук, усуваючи незручні для вимови збіги приголосних.

Узагальнені в таблицях результати дослідження дають уявлення про структуру консонантних груп, які засвідчені в лексемах, що формують центр і периферію лексичної системи української мови, ілюструють право- і лівобічну валентність приголосних фонем української мови.

Основний зміст дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Сеньків С. С. Початкові дистрибутивні структури приголосних фонем