КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ВОЛОШКО НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 111.852.

РОМАНТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ СВОБОДИ

ЯК ЕСТЕТИЧНОГО ФЕНОМЕНУ ТА ЇЇ ІСТОРИЧНА ДОЛЯ

Спеціальність 09.00.08 – естетика

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

філософських наук

Київ–2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана

в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету.

Науковий керівник

доктор філософських наук, професор

Панченко Валентина Іванівна,

завідувач кафедри етики, естетики та культурології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, доцент Оніщенко Олена Ігорівна,

професор кафедри кінознавства Київського державного університету

театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого

кандидат філософських наук, доцент Кушнарьова Марія Борисівна,

завідувач кафедри гуманітарних і соціальних дисциплін

Міжнародного науково-технічного університету, м. Київ

Провідна

установа Відділ філософії культури, етики та естетики

Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “28” квітня 2004 р. о “13” годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, к. 327.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці

ім. М.Максимовича Київського національного університету і

мені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий “24” березня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Живоглядова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Ідея свободи як одна з вихідних цінностей західної культури набуває нового звучання у сьогоденній культурній ситуації. Її не можна обмежити лише традиційними для Нового часу політичним або гносеологічним вимірами, а тому подовжує бути актуальним інший вимір феномену свободи – естетичний, що формується на терені Романтичного типу культури.

В історії світової культури Романтизм був першим виступом проти тотальної раціоналізації життєвого світу та призвів до глобальних культурних змін у процесі становлення людини, яка вперше відкриває для себе свою чуттєвість, свій внутрішній світ як незалежний та вільний. Свобода відкривається людині у новому вимірі як безпосереднє почуття, неопосередковане ніякими зовнішніми умовами. Елімінована людська чуттєвість, внутрішній світ людини, що власне відтворюється саме в мистецтві, наполягає на рівноцінності мистецтва перед наукою, на його першочерговому значенні у процесі становлення людини.

Певна тематика й проблемне поле класичного романтизму – сенс існування, свобода, відповідальність, збереження цілісності й ідентичності ”Я”, уникнення деперсоналізації та нівелювання особи, збереження духовного світу – відслідковуються в концепціях, що продовжують романтичні тенденції, осмислення яких потребує ще раз перегляду традиційних уявлень та понять.

Проблема свободи у світовій філософській думці має давню традицію вивчення, аналізу й оцінки. У дисертаційному дослідженні зроблено спробу систематизувати і синтезувати історико-філософські підходи до аналізу процесу естетизації ідеї свободи. Історико-філософський аналіз проблеми здійснюється на основі робіт видатних дослідників філософської думки В. Асмуса, П. Гайденко, О. Дмитрієва, М. Кагана, М. Овсяннікова, В. Шестакова, які стали підґрунтям концепту побудови дисертаційної роботи. Критика раціоналістичного тлумачення свободи, у зв’язку з яким переосмислюються і функції свободи була здійснена у ґрунтовній праці видатного українського вченого І. Бичко “В лабіринтах свободи...”.

Дисертаційне дослідження розпочинається з аналізу раціоналістичних підходів до вирішення проблеми свободи, що представлені в численних працях мислителів доромантичного періоду, таких як Демокріт, Епікур, Сенека, Аврелій Августин, Фома Аквінський, Ф. Бекон, Р. Декарт, Н. Буало, А. Баумґартен, Б. Спіноза, та класиків німецького ідеалізму ХІХ століття – І. Канта, Й. Г. Фіхте, Ф. Шеллінга та Г. Ф. В. Гегеля, для яких проблема свободи була якщо не основною, то однією з центральних. У процесі опрацювання даного моменту були також використані праці західноєвропейських та російських дослідників філософської думки, що приділяють увагу в своїх розробках також і аналізу проблеми свободи: А. Банфі, В. Віндельбанда, А. Гулиги, Ю. Давидова, О. Лосєва, К. Фішера, Е.Фромма.

Естетична специфіка проблеми свободи досліджується в контексті загальноестетичних проблем романтизму. Найважливіше місце тут займає місце аналіз праць самих романтиків таких як Р.Вагнер, В. Водсворт, Ф. Гельдерлін, Новаліс, Л. Тік, П. Шеллі, Ф. Шлейєрмахер, А. Шлегель та Ф. Шлегель та їх великих попередників Ф. Шиллера та В. Гете. Також для більш глибокого схоплення логіки розвитку романтизму розглядається творчість великих неоромантиків, таких як Ф. Ніцше і С. К’єркегор.

У світовій, російськомовній та вітчизняній літературі існує чимала кількість досліджень класичного романтизму, які містять накопичений цінний і значущий матеріал, що виступає джерельною і теоретичною основою дисертаційної роботи, а саме роботи П. Гайденко, А. Михайлова, Ф. Степуна та ін. Найбільш загальним проблемам філософії романтизму були присвячені праці О. Вайнштейн, В. Ванслова, Р. Габітової, Е. Курта, І. Неупокоєвої, Д. Яковлева та ін. У цьому контексті варто підкреслити значення ґрунтовного дослідження українського вченого І. Юдкіна-Рипуна, яке хоча і не є присвяченим безпосередньо проблемі свободи, проте містить докладний аналіз культури Романтизму. Також цікавим було дослідження романтизму О. Маламурою, що виконувалося на філософському факультеті КНУ імені Тараса Шевченка.

Історична доля романтичних конотацій свободи відслідковується автором на працях представників різноманітних філософських шкіл, що зберігають певні романтичні традиції щодо інтерпретації проблеми свободи як такої, пов’язуючи її зі сферою мистецтва та художньої творчості. Загальна панорама постромантичного періоду створюється на основі філософських концепцій А. Арто, Т. Адорно, Р. Барта, А. Бергсона, Ж. Бодрійяра, Ж. Дерріди, М Дюфренна, А. Камю, Ю. Крістевої, П. Козловські, Г. Маркузе, Х. Ортега-і-Гасета, Г. Ріда, Ж. Сартра. Цікаві коментарі ремінісценцій романтичного сприйняття свободи у постромантичних формах культури знаходимо у працях вчених, що займаються дослідженням філософії культури Модерну і Постмодерну – Н. Автономової, В. Бібіхіна, К. Долгова, І. Жожелевої, Г. Гадамера, Н. Маньковської, П. Рікера, Е. Юришинець, І. Юровської та ін.

Суттєвий вплив на формування як загальнотеоретичної основи, так і конкретної концепції дисертаційної роботи мали дослідження українських вчених Т. Гуменюк, Л.Левчук, М. Лук’янця, В. Лічковаха, О. Оніщенко, М. Кушнарьової, В. Панченко, О.Соболя.

Проблема свободи в її численних інтерпретаціях займала і займає надзвичайно велике місце в історико-філософському процесі розвитку естетики. Однак, незважаючи на велику кількість праць, які досліджують різноманітні моменти в естетичній концепції свободи, деякі суттєві проблеми залишаються невисвітленими, не існує загальної панорами теми свободи. Більш того, естетичний аналіз проблеми свободи залишається малорозробленим як у вітчизняній, так і світовій науці.

Таким чином, необхідність вироблення цілісної естетичної характеристики такого масштабного явища, як свобода в романтичній естетиці, передбачає інтеграцію досягнень різних культурологічних парадигм та їх синтез на основі естетичного через компаративний аналіз. Це надасть можливість концептуально представити романтичний вимір свободи, де він був би проаналізований як цілісна система світоглядно-філософських та методологічних принципів, як специфічна сукупність культурологічних синтезів класичного романтизму з різними напрямками сучасного гуманітарного знання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась в контексті інтегративної програми наукових досліджень філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єкт дослідження: філософія західноєвропейського романтизму та сукупність романтичних тенденцій в сучасному філософському та естетичному знанні.

Предмет дослідження: концепція свободи у філософії класичного романтизму та її інтерпретація в постромантичній естетиці.

Мета дисертаційного дослідження. Основне завдання дисертаційної роботи полягає в дослідженні романтичного витлумачення ідеї свободи як естетичного феномену.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких взаємопов’язаних завдань:

здійснити теоретико-філософський аналіз генези раціоналістичної інтерпретації ідеї свободи в доромантичний період;

визначити своєрідність філософсько-естетичної концепції романтизму як підґрунтя естетичного розуміння свободи;

з’ясувати основні етапи теоретичного обґрунтування романтичної парадигми свободи;

обґрунтувати взаємозв’язок логіки естетизації свободи з ідеєю автономії мистецтва;

визначити сутність свободи як художньої творчості з точки зору теоретиків Романтизму;

відслідкувати романтичні конотації свободи в естетичних концепціях модернізму та постмодернізму, визначити їх своєрідність.

Методи дослідження. В якості методологічної основи дисертації виступає порівняльно-історичний метод дослідження. Він вимагає розгляду еволюції ідей і теорій з урахуванням конкретно-історичних умов їх народження і розвитку

Використання проблемно-хронологічного підходу обумовлюється складною еволюцією проблеми свободи. Складна багаторівнева природа об’єкта дисертаційного дослідження обумовила застосування комплексного підходу. Інтеграційний і синтезуючий характер дослідження спричинив звернення до компаративістського методу. Принцип наукової об’єктивності і всебічності зумовив використання аналітичного методу дослідження, що передбачає вивчення першоджерел філософської, естетичної та культурологічної літератури з теми, долучає до кола дослідження значну кількість художніх витворів мистецтва.

Наукова новизна дисертаційного дослідження. У дисертації здійснено аналіз становлення романтичної інтерпретації свободи та комплекс теоретичних та культурологічних факторів, які детермінують її виникнення. Результати, які виносяться на захист, сформульовані у наступних положеннях:

проведено теоретико-філософський аналіз генези раціоналістичної інтерпретації свободи, яка обґрунтовує гносеологічний та моральний виміри свободи і визначає її через необхідність в абстрактному ототожненні з технічним оперуванням знанням або регулятивним наслідуванням моральному обов’язку;

визначено романтизм як певний історичний тип культури, який виходить з критики просвітницької концепції людини та системи її цінностей, створює підґрунтя естетичного розуміння свободи, згідно якої вона дається людині у безпосередності почуттів, а не логічними конструкціями розуму;

з’ясовані основні етапи обґрунтування концепції свободи в романтизмі, які полягають по-перше, в абстрактному протистоянні розумінню раціоналістичної моделі, досягаючи позитивного визначення свободи як вихідної гармонійної діяльності усіх сил людської душі, сутністю якої є краса й естетична насолода; по-друге, в суб’єктивістській спрямованості другого етапу визначення свободи приводить до неможливості всебічної об’єктивації естетичного розуміння свободи, а тому на третьому етапі свобода легітимізується лише в автономній сфері мистецтва (збереження позитивного визначення другого етапу лише у певних межах), абсолютизація суб’єктивістської логіки естетичного розуміння свободи демонструє перетворення її на свавілля – повернення до абстрактного протиставлення ідеям Просвітництва;

обґрунтовано закономірність виникнення естетичного ізоляціонізму при послідовному проведенні логіки естетизації свободи, яка не може досягти предикату всезагальності емпіричним шляхом, а тому вимагає зовнішніх обмежень для збереження внутрішніх принципів;

розглянуто реалізацію романтичного принципу “свобода як творчість”, який прояснює бінарну опозицію свідомо/несвідомої діяльності митця в розумінні творчості як “вільної закономірності”, що поєднує безпосереднє схоплення сутності зображуваної речі з самовиразом художника;

простежено збереження романтичних конотацій в розумінні свободи як естетичного феномену в Модернізмі, в якому автономність сфери мистецтва стає загальнокультурною очевидністю (оригінальність стає головним критерієм визначення цієї сфери);

аргументовано, що постмодернізм імпліцитно зберігає протистояння мистецтва і реальності у релятивістському змішуванні форм, а також гіперболізує гедоністську спрямованість.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Теоретичне значення дисертаційного дослідження постає в розробці нового підходу в розумінні та поясненні феномену свободи та принципів його існування в культурі романтизму, а також дослідженні його історичної долі. Отримані теоретичні результати спроможні принести нове розуміння не тільки в проблематику культурного значення свободи, але можуть також допомагати поглибленню знань і уявлень про нові способи постановки і рішення естетичних проблем свободи. Загальнотеоретичне і методологічне значення обумовлене також можливістю використання матеріалів і висновків дисертації в подальшому вивченні філософських основ культури романтизму. Концептуальний та фактологічний матеріал дисертаційної роботи може бути використаний при читанні курсів з історії філософії, спецкурсів з теорії сучасної філософії та культури.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи знайшли відображення у наукових статтях та доповідях на науково-практичних семінарах та конференціях: науково-практична конференція “Дні науки філософського факультету” Київського національного університету імені Тараса Шевченка (16-17 квітня 2003 р.); міжнародна наукова конференція “Міфологічний простір і час у сучасній культурі” інституту філософії НАНУ імені Григорія Сковороди (12-13 грудня 2003 р.).

Структура дисертаційної роботи зумовлена логікою дослідження, специфікою предмета та об’єкта дослідження та основними завданнями дослідження, методами аналізу та методиками, що застосовуються для розв’язання теоретичних проблем. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів (сім підрозділів), висновків та списку використаної літератури (187 позицій). Обсяг основного тексту становить 166 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається ступінь її наукової розробки, формулюється мета та основні завдання роботи, окреслюються теоретико-методологічні засади, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення результатів дослідження.

Перший розділ – “Передромантизм: раціоналістичні підходи до феномену свободи” – складається з двох підрозділів і розкриває історико-філософський контекст проблеми становлення ідеї свободи у культурі Нового часу.

Підрозділ 1.1. – “Секуляризація ідеї свободи у логоцентричній культурі Просвітництва” – присвячений аналізу еволюції ідеї свободи у культурі Нового часу, яка характеризується переорієнтацією усіх сфер суспільного життя, і в тому числі естетики, з релігійного на світське світосприйняття, що дозволило зробити крок у напрямку обґрунтування її автономності.

Основним спрямуванням ідеології Просвітництва стає орієнтація на власний розум (І. Кант). Тому однією з центральних проблем для цієї доби стає ідея про глибокий внутрішній зв’язок між досягненням свободи, звільненням людини від гніту зовнішніх (природних і соціальних) обставин і виробленням раціонального знання, що використовується для перебудови світу за потребами людини (Ф. Бекон).

Просвітницька ревізія попередньої традиції руйнує середньовічну дихотомію гріховної та справжньої свободи (підкорення власним бажанням чи слідування заповідям Бога), тут необхідність була зовнішня лише по відношенню до дії людини, але усувалася у нескінченній могутності Бога. Свобода волі людини була обмежена внутрішнім простором її душі (Августин, Фома Аквінський). Новий час реабілітує елліністичну ідею всезагальності взаємозв’язку свободи та необхідності (Демокріт, Епікур), при збереженні антропології свободи, розробленої Середньовіччям. Відтепер свобода пов’язується з умінням керувати універсальними законами природи, що виступають зовнішньою щодо людини необхідністю, якщо вона їх не розуміє. Саме розум як суб’єктивна здібність і як можливість осягнення універсальних законів виступив результатом синтезу філософії Нового часу. Примат розуму має бути як у мисленні, так і в дії (Р. Декарт).

Але крім розуму у структурі людських здібностей існують ще й інші здібності, і в першу чергу почуття. Питання про можливість підкорити розуму “докультурні” пристрасті, почуття (хоча їм надавався предикат не гріховності, а природності), у своєрідній формі було успадковане філософією Нового часу від Сократа. Від Декарта до Гегеля, за деякими виключеннями, переважало раціоналістичне трактування взаємодії розуму і почуттів, що виразилася в звеличуванні розуму й у приниженні ролі почуттєвої, афективної сторони свободи. Тобто свобода досягалася пригніченням почуттів (будь-яких, навіть естетичних, які ще не завжди виокремлювалися із субстрату чуттєвості). Ця загальна тенденція втілювалася у філософських вченнях, що істотно різняться в розумінні можливостей і механізмів такого регулювання (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та ін.).

Не лише у межах гносеології почуття мали підкорятися розумовим прагненням, а й у царині прекрасного естетичні почуття були в змозі сприймати красу лише як відблиск світового розуму (Н. Буало). Тобто естетичний аспект ідеї свободи разом з самими естетичними почуттями були периферійними для світосприйняття Нового часу.

Отже, ідея свободи як мета раціоналізації суспільного життя й естетичне сприйняття як вимір розумної побудови всесвіту були об’єднані у новоєвропейській програмі культивування розуму. Але таке поєднання було не діалектичне, а воно мислилося як існування окремих, непов’язаних між собою ділянок у єдиній царині розуму. Необхідність такого возз’єднання виникла вже у межах самого Просвітництва і досягла апогею в філософії німецького ідеалізму.

Підрозділ 1.2. – “Раціоналістичні рішення проблеми свободи в німецькому ідеалізмі” – демонструє спробу ввести ідею свободи в коло естетичних проблем і, разом з тим, неможливість естетизації свободи на раціоналістичному ґрунті.

Німецький ідеалізм кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття існував одночасно з розквітом романтичного світогляду. Після виникнення романтичної позиції європейська культура розкололася на дві протилежності: пануючим типом у культурі продовжували бути просвітницькі настанови, зорієнтовані на культ розуму; з іншого боку, самостійності набуває романтичний тип культури, з його пріоритетом почуттів.

Це протистояння німецького ідеалізму і філософії Нового часу проявилося, в першу чергу, у розумінні ролі чуттєвості у структурі людських здібностей. І. Канта не влаштувало лише гносеологічне розуміння свободи, але І. Кант не пройшов послідовно усіх кроків на шляху, який зазначив сам і який привів би до необхідності визнати рівноправними красу та мораль. В аналітиці піднесеного він повертається до вихідної позиції категоричного імперативу – примату обов’язку над чуттєвістю.

Кантівська спроба побудувати концепцію свободи поза підкоренням людини логіці предмета чи обов’язку відновилася в абсолютному ідеалізмі Й. Фіхте. Він намагався обґрунтувати пантеїзм свободи з самодостатності суб’єкта, який породжує світ з самого себе. І хоча Й. Фіхте не звертався за допомогою до естетики, але некорисливий інтерес людини до самої себе у процесі пізнання приводить до естетичного відношення трансцендентального суб’єкта. Цей лейтмотив фіхтеанської концепції підхопили романтики, погодившись з тим, що творча фантазія є вихідним пунктом дедукції здібностей людини і основних категорій пізнання.

Ф. Шеллінґ намагався створити власну філософію мистецтва, але остаточне визначення свободи для нього залишилося в сфері етики як трагічна провина, що є причиною порушення єдності людини з Богом, а отже актом зла. За межі етики у німецькому ідеалізмі вийшов лише Гегель, але не шляхом романтиків, а як послідовний раціоналіст. Він не приховує свободу за настановами царини моралі, а вихідним пунктом існування свободи визначає прогрес вдосконалення розуму, а тому і царина етики й естетики є лише проміжним щаблем у становленні свободи у процесі розгортання світового Духу.

Отже, кантівська спроба поєднати феномен свободи зі сферою естетики раціоналістичними засобами закінчилися невдачею. Інші представники німецького ідеалізму вже остаточно трималися меж раціоналізованої етики, крім Гегеля, який не приховував своїх панлогістських прагнень. Послідовне розгортання логіки естетизації свободи, що зародилася у естетиці німецького ідеалізму, було зроблене лише в романтичній концепції.

Другий розділ – “Романтична концепція свободи як естетичного феномену” – має встановити естетичні конотації, які привніс романтизм в розуміння ідеї свободи.

У підрозділі 2.1. – “Романтизм: парадигмальні константи поняття” – представлена експлікація терміну “романтизм”, виокремлення певних парадигмальних констант цього поняття та історико-філософська ретроспектива певних естетичних позицій романтиків, яка дозволяє виявити ці константи.

Доводиться, що така універсальна єдність, якою є Романтизм, вміщує у собі багато змістовних акцентів, які поєднуються у певну синтетичну форму. Виникає цей термін в антитезі класичне – романтичне (Ф. Шлеґель), йенські романтики розуміли під “романтизмом” тип світосприйняття, заснований на спонтанній емоційності, яка має бути не лише природною (у розумінні філософії Нового часу), а й ще й естетично вихованою (Новаліс, Ф. Шиллер, А. Шлегель та Ф. Шлеґель). Естетична спрямованість романтичної теорії, визнання краси та естетичної насолоди метою та критерієм розвитку людини стає квінтесенцією романтичного напрямку (Е. Гофман, Ф. Ніцше).

Детальний аналіз романтичної культури дозволив виокремити такі парадигмальні константи цього терміну: 1) родовою основою цього поняття може бути лише предикат “певний історично-культурний тип” (М. Каган). Тільки це значення відповідає глобальному змісту терміна романтизм; 2) свідоме протиставлення просвітницькому примату розсудку і моральної свідомості породжує в романтизмі культ естетичних почуттів та уяви (С. Кольрідж,
Л. де Ліль, Ф. Шлеґель); 3) культурологічне визначення романтизму підкреслює його синтетичний характер з двох боків: а) як певна історична епоха романтизм поєднує у собі різноманіття своїх вимірів – історичні типи існування таких культурних форм, як філософія, наука, мистецтво, моральність (А. Михайлов); б) романтизм свідомо ставив собі за мету синтезувати ці різноманітні форми культури, що проявилося у програмних виступах романтиків, а також у їх власній творчості (філософсько-художні твори В. Гете, Ф. Шиллера, А. Шлеґеля, Ф. Шлеґеля, Новаліса, Л. Тіка, Е. Гофмана, опери Р. Вагнера); 4) заперечення авторитету канону і норм привело до виникнення принципу історизму й іронізму у романтичній формі культури (Ф. Шлеґель, Ф. Шелінг, Ф. Ніцше); 5) лише після виникнення романтичної свідомості насолода (зокрема естетична насолода) стала рівнозначною цінністю в європейському типі культури, а не лише плодом гріха або способом затьмарення справжнього пізнання, як це було у Середньовіччі або у Просвітництві (П. Гайденко); 6) свобода отримала естетичний вимір у творчості романтиків, що призвело до легітимації відокремлення мистецтва в автономну сферу, а також до виникнення романтичного культу генія (Новаліс, Л. Тік, Е. Гофман).

У підрозділі 2.2. – “Романтичне розуміння свободи як вимір естетичного” – розглядається процес естетизації ідеї свободи в творчості романтиків, а також роль цього процесу в легітимації насолоди в пантеоні цінностей західноєвропейської культури та відокремлення мистецтва в автономну сферу.

Універсальна природа краси й естетичного судження вимагає певної цілісності, яка б, з одного боку, мала стати фундаментом всезагальності досягнення естетичної насолоди та свободи. З іншого боку, ця цілісність не могла бути досягнута емпіричним шляхом, як це довела романтична спроба всебічної естетизації життя. Це змусило романтиків звернутися до кантівської ідеї автономності мистецтва, яка ґрунтувалася на ідеальній цілісності (Ф. Шиллер, Ф. Шеллінґ). Сам І. Кант, зробивши певні кроки у цьому напрямку, відкинув ідею автономності, повернувшись до вихідної теорії примату моралі над чуттєвістю (навіть естетичною) в аналітиці піднесеного. Тим більш ідея автономності мистецтва не могла існувати в просвітницькій естетичній теорії, де краса була лише зовнішнім проявом законів розуму, а не самодостатньою сутністю.

Залучивши у свою теорію шиллерівський поділ на наївну та сентиментальну поезію та поєднавши її з традиційною для романтичної течії критикою наслідування, романтики розробили теорію спрямованості сучасного (романтичного, за терміном Ф. Шлеґеля) мистецтва на естетичний ідеал, який є протилежним дійсності. А тому мистецтво за своєю природою є відокремленим від дійсності та ґрунтується на автономних законах краси. Справжня свобода як естетичний феномен полягає, таким чином, у звільненні від сумних реалій життя, запереченні їх. Це третій етап, який можна виділити на шляху формування романтичного розуміння свободи. Послідовне проведення романтиками логіки естетизації свободи призвело до виникнення “естетичного ізоляціонізму” (П. Гайденко).

Ідея романтичної свободи у новій метаморфозі естетичного набуває нового звучання. Вона втрачає помірність і врівноваженість свого гармонійного періоду і стає основою, метою нестримного потоку бажань. Свобода перетворюється на свавілля, так само як художня уява романтичного генія, звільнившись від претензії на “вільну закономірність”, стає дурним норовом фантазії. Вона повністю звільняється від просвітницького змісту пізнаної необхідності, закону і стає її абстрактною протилежністю. Тим самим, певним чином, відбувається повернення до вихідного для романтизму визначення свободи, але у ньому всі тенденції розвитку вже розкриті. Усі нові спроби експлікації пригнічені тягарем різноманітного змісту.

У підрозділі 2.3. – “Свобода як художня творчість у філософії романтизму” – аргументується значення романтичного культу генія в розумінні естетичного виміру свободи.

Образом внутрішньої свободи у феноменальному світі стала для романтизму художня творчість та поезія (Л. Тік, Новаліс, А. Шлеґель). Остання була для романтиків не лише одним з різновидів мистецтва, не лише образом мистецтва в цілому, а й стилем життя взагалі. Вони намагалися не просто зробити мистецтво життєвим, але й життя зробити мистецтвом, розчинити його в органічній грі всіх здібностей, що виходило за межі не лише здорового глузду, а й свідомості взагалі (Ф. Степун).

Культ несвідомого був викликаний необхідністю органічно поєднати природне і надприродне (культурне) начала художньої творчості. “Вільна закономірність” (І. Кант) (творчість не як наслідування сталим канонам і слідування встановленим нормам, а як самовираз художника, який є осередком універсальності і цілісності розвитку) естетичної діяльності стала новим виміром романтичного розуміння свободи. Органічне поєднання свободи та необхідності в цьому терміні надавало йому інший зміст, ніж це було у визначенні свободи Просвітництвом.

Романтичний культ генія привніс в розвиток світової культури нову вимогу до творчості, яку людство досі використовує при ідентифікації витворів мистецтва. Це оригінальність. Саме вона виступала умовою отримання естетичної насолоди.

Романтична теорія геніальної особистості містила у собі протиріччя: людська свідомість, що знаходиться у певній реальній ситуації, яка визначена історично та географічно, в той же час включена у трансцендентну субстанцію абсолютного духу, була приречена на вічне подвоєння, на пошук втраченої гармонії. Так давня релігійна колізія стала для романтиків джерелом прагнення людини до свободи.

У третьому розділі – “Ремінісценції романтичного сприйняття свободи у постромантичних формах культури” – узагальнюються і використовуються здобутки романтичної естетизації ідеї свободи для аналізу історичних змін у сприйнятті цієї ідеї культурою модернізму і постмодернізму.

У підрозділі 3.1. – “Естетичний вимір свободи в модерністських концепціях” – розглядаються аплікації романтичної моделі свободи у модернізмі, який розуміється як “радикальний і безкомпромісний розрив з традиційним і класичним”.

Попередня історія культури була апологією порядку, ієрархією, де рангове місце кожного елемента залежало від міри його віддаленості від першопринципу. Розум був загальнокультурною очевидністю (Н. Автономова). Але у ХХ сторіччі просвітницька віра в його авторитет була втрачена. Це привело до трансформації образу культури як універсальної і духовної форми. Вона набуває таких некласичних предикатів, як “монстр, що не має форми” (Г. Гейзінга), “тиранія інтелектуальної вульгарності” (Х. Ортега-і-Гассет), “абсолютизація принципу задоволення” (Г. Маркузе), “панування культуріндустрії” (Т. Адорно), “редукція високої культури” (Р. Гвардіні). Нове розуміння культури цілком відповідає пануванню цілераціональності розсудку, де немає місця вільній грі уяви. Це приводить до витіснення усього позараціонального за межі реальності і остаточного відокремлення естетичного в автономну сферу мистецтва (М. Дюфренн, А. Камю, Г. Маркузе, Г. Рід). Тому у культурі Модерну закріплюється та абсолютизується третій етап розвитку романтичної ідеї свободи, за яким закону краси немає місця у царині панування розсудку. І навіть доходить до четвертого етапу – відбувається ототожнення свободи зі свавіллям суб’єкта художньої діяльності. Лише романтична трансформація вихідних настанов західноєвропейської естетики дає ключ до розуміння художніх підходів доби Модерну.

У підрозділі 3.2. – “Постмодерністські конотації свободи” – обґрунтовується можливість розуміння релятивістського тлумачення ідеї свободи у даному типі культури лише з урахуванням її романтичних витоків.

Постмодернізм, у зрізі нашого дослідження, визначається як тип культури, який характеризується невизначеністю суб’єкта і мови, нейтралізацією усіх цінностей (П. Козловські). Принципова різниця постмодерну та модерну полягає у радикальній відмові від виключності, на яку другий ще претендував. Таке розуміння приводить до неможливості створити щось принципово нове (на відміну від вимог Романтизму і Модернізму), а це спричиняє повторюваність минулого, повторюваність у масштабах сучасного виробництва. Обсяг об’єктивно доступних продуктів культури набагато перевершує асиміляційні можливості будь-якого члена суспільства (Ж. Дерріда). Для індивіда культура тепер виявляється гігантським блоком постійно змінюваних, не пов’язаних між собою фрагментів у культурі “надлишку смислів” і “дефіциту авторитетів” (терміни Ж. Бодрійяра). Постмодерн переосмислює відношення до класики, яке панувало в добу Модерну: воно є не класичним і не абсолютно негативним, а вільним, іронічним (Г. Гадамер, Р. Рорті). Таке відношення до традиції імпліцитно містить у собі конотації Романтизму.

У постіндустріальному суспільстві споживання стало підставою інтеграції суспільства, своєрідним фокусом життя (Ж. Бодрійяр, Ж. Ліповецькі). Гедоністичні прагнення нейтралізують антагонізм між принципом задоволення та принципом реальності, який Фрейд розглядав як позачасовий. Для споживача реальність – не ворог задоволення, а “потік бажання” (М. Фуко). “Свобода” перетворилась не на вибір між більшою та меншою втіхою, а у формі споживання втіх стала необхідністю. Споживання виявилось обов’язком, найважливішим з обов’язків. Свобода споживання стала фундаментальним зв’язком прагнень індивіда з раціональністю соціальної системи. Такий тип свободи, як естетичний смак, поєднує у собі обов’язок і раціональність: індивіди ангажовані соціумом насамперед як споживачі, а не як виробники, тому панує смак, який формує обов’язок споживати та створює настанови для виробництва, що працює за розсудковими схемами.

Технічна досконалість симулює художність (Т. Адорно, В. Беньямін). Мистецтво перестає бути формою суспільної свідомості, яка зберігає дистанцію від життя, а стає формою життя, але у перетвореній формі, тому що вибір є об’єктом маніпуляції. Постмодернізм відтворює романтичну модель єдності життя і мистецтва, виходячи з заперечення романтичного постулату автономності сфери прекрасного, тобто розгортає романтичну логіку у зворотному порядку (Ш. Бодрійяр).

“Постмодерн” є “недовірою до метаоповідань” (термін Ж.-Ф. Ліотара). Напередодні постсучасності гостро постала проблема визначення меж “безмежної” особистості, пошуку її порятунку від самої себе. Постмодернізм відкидає реальність авторства і заслуги митця (Р. Барт, Ю. Крістева). Індивідуальний талант тлумачиться як рупор або інстинкт. Отже, Постмодернізм відкидає романтичну абсолютизацію особистості митця і необмежену суб’єктивність його свободи, яка випливала з постулату автономності мистецтва, але провокує до більш тісного поєднання художнього імпульсу та життя, що було вихідним ідеалом для романтичного розуміння свободи.

ВИСНОВКИ

У дисертації сформульовані основні підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. Естетичне розуміння свободи розкривається в романтичній концепції через низку категорій, таких як зовнішня свобода, внутрішня свобода, заперечення, гармонія, розсудок, мораль, краса, закономірність.

Просвітництво і Романтизм розрізняються (навіть протиставляються) розумінням того, на основі якої здібності стає можливим досягнення свободи. Просвітництво висувало на таку роль розум. Романтизм спирався на безпосередність досвіду почуттів та уяву. Саме заперечення настанов Просвітництва стає для романтиків шляхом усвідомлення власного концепту. Для Просвітництва було гаслом, що свобода є пізнана закономірність (пізнана за допомогою розуму). Тому людина стає вільною, коли вона підкоряється своєму розуму і законам моралі, що створені на ґрунті раціоналізації суспільних відносин. Романтизм визначає свободу як творчість в межах індивідуального духовного життя, у царині внутрішніх відчуттів.

Естетизація романтичної ідеї свободи розпочинається з моменту відмежування від просвітницького визначення свободи як пізнаної необхідності. У випадку співвідношення цих двох варіантів розуміння свободи можна застосувати гегелівську категорію “зняття”, де спільним є вироблення в Новоєвропейській культурі суб’єктивного підходу до розуміння свободи. Свобода є результатом і метою діяльності суб’єкта (Р. Декарт, І. Кант, Й. Фіхте). Технологія “самовиробництва” (термін Ф. В. Г. Гегеля) лягла в основу романтичного культу генія, звідси свобода постає як мета і критерій розвитку Світового Духу. Трансцендентальний суб’єкт складає сам для себе пізнавальний інтерес, неопосередкований іншими скінченими цілями. Естетичний принцип доцільності від початку приховується у природі суб’єкта пізнання, навіть у його раціоналізованому варіанті Просвітництва.

Романтична свобода як естетичний феномен постає у здійсненні людського життя за законами краси та естетичної насолоди, що провокує зміцнення позиції “естетичного ізоляціонізму” (світ мистецтва стає світом свободи). Але у своєзаконному світі прекрасного втрачаються об’єктивні критерії людської діяльності: логіка естетизації свободи завершується “естетичним анархізмом” – свобода естетичної діяльності перетворюється на поганий норов стурбованої фантазії.

Модернізм продовжує, підсилює та абсолютизує романтичній підхід до сфери художнього: царина прекрасного стає діаметрально протилежною реальності, де керує розсудкова цілераціональність; суб’єктивістський підхід до творчості митця виводить концепцію його вільної від схем реальності творчості з підвалин несвідомого; новизна як принципове заперечення попереднього стає основним критерієм мистецтва модерну.

Постмодернізм заперечує романтичну і модерністську абсолютизацію творчого генія, відкидає романтичну концепцію автономності мистецтва, а разом з тим новизну як критерій ідентифікації даної сфери. Але гедоністичні прагнення постіндустріальної культури відтворюють вихідний для романтизму ідеал єдності естетичної творчості та життя. Естетичний релятивізм постмодернізму бере свій початок в романтичній концепції іронії. Отже, можна зазначити, що постмодернізм відтворює романтичну логіку зворотним чином.

Але головним, на нашу думку, у Романтизмі був шлях естетизації свободи, розуміння її як самоцілі, гідної мети для напруження усіх зусиль суб’єкта; мети, що не потребує додаткових пояснень (аргументів розуму) у прагненні до неї, а тому можливість схопити її лише у безпосередності людських почуттів найвищою формою почуттів – естетичним почуттям.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Волошко Н.В. Свобода як естетичний феномен у “романтичних” пошуках філософії модерну // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. – К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2001. – Вип. VI. – Частина І. – С. .

2. Волошко Н.В. Свобода як художня творчість в філософії романтизму // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. – К.: Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, 2001. – Вип.– С. .

3. Волошко Н.В. Просвітництво і Романтизм: два виміри свободи // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. – К.: Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, 2003. – Вип.І. – С. .

4. Волошко Н.В. Постмодерністські конотації свободи як ремінісценції романтичного сприйняття свободи у постсучасній культурі // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. – К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2003. – Вип. ХI. – Частина І. – С. .

5. Волошко Н.В. Романтичне розуміння свободи як досягнення гармонії на основі естетизму // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Вип. 54-55. – К.: Київський університет, 2003. – C. .

6. Волошко Н.В. Мистецтво як сфера індивідуальної свободи – міст між людиною та реальністю в філософії А. Камю // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Вип. 56-57. – К.: Київський університет, 2003. – C. -19.

7. Волошко Н.В. Міф як втілення єдності індивідуального та універсального в контексті культури Романтизму // Міфологічний простір і час у сучасній культурі. Матеріали міжнародної наукової конференції 12–13 грудня 2003 р. Частина друга. (Асоціація “Новий акрополь”, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди). – К., 2003. – C. .

АНОТАЦІЯ

Волошко Н.В. Романтична концепція свободи як естетичного феномену та її історична доля. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08. – естетика. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2004.

Дисертація присвячена дослідженню процесу естетизації ідеї свободи в контексті західноєвропейського романтизму, який виступив в західноєвропейській культурі як певний історичний тип культури, що сформувався у жорсткій полеміці з просвітницьким культом розуму і створив новий тип світовідчуття, в основі якого лежить безпосередність естетичного почуття. У дисертації запропоновано цілісний естетичний та культурологічний підхід до розуміння свободи як естетичного феномену, реконструюються основні етапи становлення романтичної інтерпретації свободи та комплекс теоретичних та культурологічних факторів, які детермінують виникнення цих етапів. Така своєрідність романтичної концепції свободи обґрунтовується через порівняльний аналіз її з раціоналістичною моделлю, репрезентованою ідеологією Просвітництва.

В роботі аналізується культурно-історична та теоретична площина співвідношення романтичної та просвітницької концепцій свободи, наводяться їх принципові характеристики. Розглядаються аплікації романтичної моделі свободи у модернізмі та постмодернізмі, які імпліцитно несуть у собі все конотації внутрішньої напруженості цієї теоретичної та художньої позиції та демонструють її історичне значення.

Ключові слова: романтична свобода, зовнішня свобода, внутрішня свобода, романтизм, естетична свобода, гармонія, мораль, автономність мистецтва, свобода як художня творчість, естетичне почуття.

АННОТАЦИЯ

Волошко Н. В. Романтическая концепция свободы как эстетического феномена и ее историческая судьба. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08. – эстетика. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2004.

Диссертация посвящена исследованию процесса эстетизации идеи свободы в контексте западноевропейского романтизма, который сформировался в жесткой полемике с культом разума Просвещения, создал новый тип мировосприятия в основе которого лежит непосредственность эстетического чувства. Своеобразность романтической концепции свободы обосновывается через сравнительный анализ ее с рационалистической моделью репрезентированной идеологией Просвещения.

Эстетическое понимание свободы раскрывается в романтической концепции через: а) разграничение с просвещенческим определением свободы, как познанной необходимости; б) создание собственного содержания этой идеи как осуществление человеческой жизни по законам красоты и эстетического наслаждения; в) укрепление позиции эстетического изоляционизма, обосновывавшего возможность свободы человека в автономном мире искусства и делает творчество художника единственно возможной формой ее осуществления; г) возникновение эстетического анархизма, когда в своезаконном мире прекрасного утрачиваются объективные критерии человеческой деятельности, а поэтому свобода превращается в произвол.

Диссертационное исследование показывает, что романтическое понимание свободы раскрывает ее эстетический аспект, который проявляется через непосредственность человеческих чувств на основе гармонической деятельности всех сил человеческой души. Идея романтической свободы в такой парадигме эстетического приобретает новое звучание, свобода получает эстетическое измерение в творчестве романтиков, что приводит к легитимации и отделению искусства в автономную сферу, а также к возникновению романтического культа гения. Возникновение романтического культа гения стало закономерным этапом развития этого исторического типа культуры.

В диссертационной работе рассматриваются проявления романтической модели свободы в Модернизме и Постмодернизме, которые включают в себя все разнообразие внутреннего напряжения этой теоретической и художественной позиции, демонстрируют ее историческое значение. Все новые попытки разворачивания проблемы свободы в культурах Модерна и Постмодерна закрепили на уровне общекультурной очевидности некоторые романтические наставления, что увеличило интерес к рассмотрению проблемы свободы в культуре как образе современной культурной ситуации.

Ключевые слова: романтическая свобода, внешняя свобода, внутренняя свобода, романтизм, эстетическая свобода, гармония, мораль, автономность искусства, свобода как художественное творчество, эстетическое чувство.

SUMMARY

Voloshko N.V. Romantic conception of freedom as aesthetic phenomenon and its historical fate. – Manuscript.

The Thesis on the achievement of Philosophy Candidate scholar degree in speciality 09.00.08 – Aesthetics. – Taras Shevchenko Kyiv National University, Kyiv, 2004.

The thesis deals with the investigation of aesthetization process of the idea of freedom in the context of Western-European romanticism that appeared in Western-European culture as a certain historical type of the culture developed in the hard polemic with the Enlightenment cult of ratio and formed the new model/type of perception based on the spontaneity of aesthetic feeling. The thesis introduces integral aesthetic and culturological approach to the definition of freedom as aesthetic phenomenon. It is rearranged the fundamental stages of development of romantic interpretation of freedom