КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Боброва Аліна Григорівна

УДК 323.28

ОСНОВНІ ФОРМИ

СУЧАСНОГО ПОЛІТИЧНОГО НАСИЛЛЯ

23.00.01 – теорія та історія політичної науки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник доктор політичних наук, професор,

ОБУШНИЙ Микола Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри політології

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, доцент

ПАХАРЄВ Анатолій Дмитрович,

Інститут політичних та етнонаціональних

досліджень НАН України,

головний науковий співробітник відділу

теоретичних і прикладних проблем політології

доктор філософських наук, професор

ОСТРОУХОВ Володимир Васильович,

Київський національний лінгвістичний університет, професор кафедри права

Провідна установа: Інститут держави і права імені В.М. Корецького,

відділ правових проблем політології,

НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “14” листопада 2005 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись в Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “12” жовтня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена завданням побудови цілісної картини ролі та місця політичного насилля у сучасному світі, висвітлення проблем джерел його походження та основних причин розвитку, а також поширення і домінування певних його видів на сучасному етапі суспільного розвитку.

Політичне насилля – небажаний, але й незапобіжний супутник людства протягом всієї його історії, і тільки безнадійні ідеалісти серйозно вважають за можливе виключити насилля з життя суспільства. Стійке існування такого всесвітнього феномену як суспільство неможливе без врегулювання, гармонізації, збалансування великої кількості різноманітних інтересів, воль, прагнень, способів і методів дій тощо. Людство виробило і накопичило багато способів вирішення цих завдань. Серед них традиції, звичаї, ідеології, мораль, релігія, закон, втілений в державі. Всі ці інструменти діють та застосовуються сукупно, забезпечуючи потрібний рівень стабільності і керованості суспільства, причому досягнення цього стану об’єктивно передбачає і добровільну згоду, і підкорення, і примус у різних формах – тобто, окрім іншого, й певні елементи насилля.

Політичне насилля протягом багатьох століть залишалося прийнятною формою самовираження примусових сторін соціальності та історії. Проте розвиток сучасної техніки масового знищення та сучасних засобів електронного контролю людини над людиною поставили під сумнів відношення до насилля як до норми міжлюдських відносин. Відтепер це загрожує тотальним знищенням самого життя на нашій планеті. Водночас, не можна не побачити тенденції, що посилюється у сучасному політичному житті, – тенденції до більш широкого використання насилля для вирішення проблем та суперечностей, що виникають у суспільстві.

Збройний конфлікт на Балканах, міждержавний конфлікт на Близькому Сході, терор сепаратистів в Іспанії та Північній Ірландії, збройні сутички та війна в Чечні, події 11 вересня 2001 року в США та як наслідок проведення каральної операції в Афганістані, захоплення заручників у Москві на Дубровці у жовтні 2002 року та в школі Беслану у вересні 2004 року – все це переконливо свідчить про те, що сучасна епоха не стає винятком у перебігу подій, визначених історією насилля, та фактично спростовують ідею про імунітет розвинених країн до проявів політичного насилля.

З іншого боку, процеси глобалізації та всеохоплюючої інформатизації суттєво впливають на характер та сутність сучасного політичного насилля. Змінюючи сутність політичної влади, яка відмовляється від фізичного примусу, натомість все більше вдається до прихованих форм впливу на безсвідоме, ірраціональне в людині, в такий спосіб ці процеси впливають і на трансформацію політичного насилля, яке, будучи засобом влади, зумовлюється у різні часи її природою та характером. Отже, нагальною виглядає потреба переосмислення самої сутності політичного насилля, перевизначення його в умовах сучасного світового розвитку.

Все це вказує на необхідність вивчення ролі політичного насилля у сучасному світі, дослідження тих форм, яких воно набуває в епоху постмодерну, а також аналізу можливих способів якщо не долання (адже, здолати насилля неможливо, воно буде існувати стільки, скільки існуватиме людство), то, принаймні, пом’якшення його наслідків для подальшого життя людства. Ось чому проблема основних форм сучасного політичного насилля є актуальною як з теоретичної, так і з практичної точки зору.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України" та відповідної науково-дослідної теми філософського факультету № 01БФ041-01 "Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть".

Мета і задачі дисертаційного дослідження.

Метою дослідження є виявлення основних форм політичного насилля та з’ясування особливостей їхнього прояву в умовах сучасного суспільного розвитку.

Обрана мета обумовлює необхідність вирішення таких основних задач:

з’ясувати теоретичний аспект політичного насилля, що включає розгляд концептуальних підходів до розуміння сутності політичного насилля, визначення поняття та характеру цього феномену, вивчення його у зв'язку з владою, з'ясування специфіки політичного насилля як засобу влади, аналіз критеріїв типологізації політичного насилля, а також виокремлення різновиду примусу в якості основного критерію поділу типів політичного насилля на традиційне та нетрадиційне;

розглянути політичне насилля у історичній ретроспективі, що передбачає вивчення основних передумов виникнення різних форм політичного насилля протягом різних етапів розвитку людства, аналіз домінуючих його видів у минулі епохи, а також з'ясування суспільно-політичних передумов появи та поширення сучасного політичного насилля;

проаналізувати традиційні (в сенсі використання фізичного примусу) форми політичного насилля та їх місце в сучасному світі, зокрема дослідити тероризм як форму політичного насилля та його особливості, а також розглянути етнічні війни та політику миротворчості як можливий засіб їх розв'язання;

дослідити феномен нетрадиційного політичного насилля як надбання епохи постмодерну, що передбачає аналіз символічного насилля та розгляд інформаційної, психологічної та консцієнтальної війни в системі нетрадиційного політичного насилля.

Об'єктом дослідження виступає феномен політичного насилля як невід’ємна складова життєдіяльності людства.

Предметом дослідження є конкретні форми прояву політичного насилля у сучасному суспільному розвитку.

Методи дослідження. Робота ґрунтується на загальних методологічних принципах наукового аналізу політичного процесу, зокрема принципах об'єктивності, аналізу та синтезу. Дане дослідження будується на використанні загальнонаукових методів, а саме системного, структурно-функціонального, історичного, порівняльного.

При розгляді основних форм сучасного політичного насилля було використано системний метод, згідно з яким будь-яке соціальне явище (а отже і політичне насилля) розглядається як цілісність, у єдності всіх його зв'язків та відносин. Завдяки структурно-функціональному методу політичне насилля досліджувалося як невід'ємний елемент, з одного боку, окремого суспільства, а з іншого, всієї системи міжнародного світопорядку. Таким чином, було осмислено зміст та особливості проявів політичного насилля у сучасному світі, спрогнозовано розвиток та поширення певних нових його форм. За допомогою порівняльного та історичного методів проаналізовано домінуючі форми політичного насилля в історичній ретроспективі, з'ясовано історичні передумови появи та поширення певних його видів, а також динаміки їх розвитку.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є однією з перших в Україні робіт, в якій здійснено комплексний аналіз сучасних форм політичного насилля у контексті суспільного розвитку.

У дисертаційному дослідженні обґрунтовано ряд положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

систематизовано існуючі підходи до визначення сутності політичного насилля. Встановлено, що базовою ознакою для їхнього розрізнення є абсолютизація різних аспектів політичного насилля як складного феномена суспільно-політичного життя. На цій підставі виокремлено основні підходи до розуміння сутності політичного насилля, що ототожнюють його, по-перше, із обмеженням чи узурпацією волі, по-друге, із примусом (в т.ч. фізичним), по-третє, із фізичною силою, по-четверте, із нанесенням шкоди;

запропоновано авторське визначення політичного насилля як засобу влади, що полягає у обмеженні чи узурпації волі соціального суб'єкта (групи соціальних суб'єктів), яке здійснюється за допомогою зовнішнього примусу (необов'язково фізичного) і має своїм наслідком нанесення шкоди як матеріального, так і духовного (психологічного, емоційного) характеру. Набуло подальшого розвитку положення про те, що політичне насилля необов'язково передбачає використання фізичного примусу. Доведено, що за сучасних умов воно все більше вдається до засобів психологічного, ідеологічного та іншого примусу, тобто всього того, що можна назвати примусом духовним;

виокремлено новий критерій різновидів політичного насилля як характер примусу, що використовується. Доведено, що за даним критерієм сучасне політичне насилля поділяється на традиційне (те, що вдається до застосування фізичного примусу) та нетрадиційне (основний акцент – вплив на підсвідоме у людині). На цій основі виокремлено домінуючі форми традиційного та нетрадиційного політичного насилля у сучасному світі;

розкрито нові аспекти тероризму та етнічних війн як форм традиційного політичного насилля. Доведено, що домінування цих форм традиційного політичного насилля у сучасному світі зумовлено процесами всеохоплюючої глобалізації. Встановлено, що тероризм – це акти насилля або загрози насилля, мета яких – навіяти страх та змусити діяти або утриматися від дій у потрібному терористам напрямку. Показано, що за сучасних умов тероризм набуває транснаціонального характеру. Встановлено, що етнічні війни як форма політичного насилля є наслідком опору культурній гомогенізації світу, виявом захисту власних ідентичностей від нав'язування однорідного способу життя;

вперше досліджено феномен нетрадиційного політичного насилля. Встановлено, що основними його формами є, по-перше, символічне насилля, яке розуміється як здатність тих, хто знаходиться при владі, нав'язати певне світобачення, впровадити певний світогляд, цінності чи норми у свідомість людей, по-друге, війни гуманітарних технологій, що охоплюють інформаційні, психологічні та консцієнтальні війни, основними особливостями яких є використання сучасних інформаційних технологій та ведення бойових дій без фізичної участі людини;

на новому науковому рівні проаналізовано консцієнтальні війни. Доведено, що головним об'єктом цих війн є здатність людської свідомості до вільної самоідентифікації, тобто віднесення себе до певної політичної спільності. Встановлено, що за формою консцієнтальна війна є психологічною, за змістом – цивілізаційною, за засобами – інформаційною.

Практичне значення одержаних результатів визначається тими основними положеннями дисертаційного дослідження, які можуть бути використані для поглибленого вивчення політології, конфліктології та теорії міжнародних відносин, при підготовці статей, монографій з політологічної та конфліктологічної тематики. Основні положення роботи можуть бути використані для підготовки матеріалів лекційних та семінарських занять відповідних курсів. Міждисциплінарний характер отриманих результатів зумовлює їх використання також в філософії політики, політичній соціології тощо.

Апробація результатів дослідження. Головні напрямки дисертаційного дослідження та його основні положення і висновки було виголошено автором у доповідях і повідомленнях на міжнародних наукових конференціях, зокрема: на Міжнародній науковій конференції "Дні науки – 2003" філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ); на Міжнародній науковій конференції "Людина – світ – культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень" (до 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка) (Київ, 20-22 квітня 2004 року) та на Міжнародній науковій конференції "Дні науки – 2005" філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 26-27 квітня 2005 року).

Публікації. Основні положення і результати відображено у трьох статтях, розміщених у фахових виданнях з політичних наук, та трьох тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертацiї становить 178 сторінок. Список використаних джерел мiстить 177 найменувань обсягом 14 сторiнок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються об'єкт, предмет, мета і задачі дисертації, її методологічні основи й теоретична база. Сформульовано наукову новизну та положення, що виносяться на захист, визначено практичне значення роботи.

Перший розділ "Концептуальні підходи до дослідження політичного насилля" присвячено огляду літератури з теми дослідження, висвітленню проблеми визначення сутності політичного насилля, основних його аспектів, а також виділенню базових критеріїв його систематизації. У цьому контексті розглядаються праці класиків політичної думки, а також сучасних науковців.

Проблема політичного насилля, його місця та ролі у процесі суспільного розвитку протягом всієї історії людства є наскрізною темою міркувань представників світової політичної, філософської, соціологічної думки. Починаючи від Геракліта, Фукідіда, Віторія, Гроція через Н. Макіавеллі, І. Канта, Ф. Гегеля, Г. Спенсера, М. Вебера і до П. Сорокіна, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Р. Бейлі, Л. Козера – політичне насилля є об'єктом прискіпливою уваги дослідників. Вивчаючи політичне насилля, кожен з них на свій лад пояснює джерела та умови його розвитку, характер здійснення, природу та сутність, різновиди, а також проблему виправданості застосування насилля при здійсненні політичної діяльності.

В наш час проблема політичного насилля залишається актуальною і спрямовує на подальші теоретичні розробки як зарубіжних, так і вітчизняних науковців. Так, на Заході вивчення проблеми політичного насилля конкретизується у цілій галузі наукових досліджень, що отримала назву "вайєленсологія" ("насиллєзнавство"). Серед представників даної галузі варто назвати Ю. Гальтунга, Т. Хондеріха, Х. Екштейна. Ці автори провели глибокі соціологічні дослідження, що аналізують зв'язок між показниками економічного та соціокультурного рівня різних держав та поширенням насилля у політиці.

Низка авторів вивчають історичну еволюцію ролі політичного насилля у різних країнах. До таких дослідників належать Х. Грахам, Т. Гурр, Л. Тіллі. Крізь призму владних відносин, взаємодії суб'єктів та об'єктів влади насилля розглядають такі мислителі як Х. Арендт, Л. Макфарлейн, Б. Пауелл.

Широко вивчаються на Заході і окремі різновиди та форми політичного насилля. Зокрема з'явилося багато праць з проблем тероризму. Найзначнішими з них є дослідження І. Александера, У. Лакера, П. Вілкінсона та інші.

Що стосується пострадянського терену, то довгий час проблеми насилля у політиці тут вивчалися з точки зору марксизму-ленінізму. У межах цього підходу насилля пов'язувалося з антагоністичними суспільними відносинами, заснованими на приватній власності та експлуатації людини людиною. Відповідно, ліквідація джерел насилля можлива лише у результаті переходу від капіталізму до соціалізму через соціальну революцію. Таким чином, насилля поділялося на справедливе та несправедливе залежно від того, які класи його здійснюють і які переслідуються цілі.

Спробою вийти за межі ідеологічної цензури стала низка праць, що з'явилася у 80-х роках минулого століття і була присвячена аналізу теорії та практики тероризму на Заході. Це праці В. Вітюка, А. Грачова, С. Ефірова.

Лише у останні роки у Росії та в Україні з'являються роботи, де аналізується політичне насилля з більш різноманітних методологічних позицій. Так, у сучасній російській політичній думці вивченням політичного насилля займаються такі дослідники як К. Гаджиєв, А. Дмітрієв, І. Залисін, Б. Капустін, А. Гусейнов, А. Кугай, Г. Кірєєв, І. Ліпатов тощо. Аналізу тероризму як окремої особливої форми політичного насилля присвячені праці Ю. Авдєєва, О. Хлобустова, В. Ємельянова, П. Кабанова та багатьох інших.

Серед українських дослідників проблем політичного насилля варто назвати В. Остроухова, В. Кременюка, О. Гриба, В. Гречанінова, А. Дорошенка, С. Зелінського та багатьох інших. В їхніх роботах досліджуються причини виникнення та розвитку таких сучасних форм політичного насилля як, насамперед, тероризм і етнічні війни.

Нетрадиційні види політичного насилля (зокрема, символічне насилля) аналізуються у роботах насамперед відомих західних науковців П. Бурд’є та О. Тоффлера. Питаннями вивчення сутності інформаційної, психологічної та консцієнтальної війн займалися російські та українські дослідники – Г. Почепцов, В. Крисько, Ю. Громико, В. Лісічкін, Л. Шелепін, С. Кара-Мурза, Г. Грачов, С. Расторгуєв та багато інших.

Останнім часом зросла кількість дисертацій українських дослідників з проблем політичного насилля. Так, феномену насилля присвячено дисертаційне дослідження В. Остроухова. Проблема тероризму як найпоширенішої форми сучасного політичного насилля є предметом дисертаційних робіт С.Допілки, Ю.Іванова, Л. Мошкової.

Проте при наявності значної кількості праць, присвячених ролі політичного насилля у сучасному світі, необхідно вказати на відсутність будь-яких систематизованих робіт з цієї проблеми. Перелічені дослідники займалися висвітленням лише певних видів чи проявів політичного насилля. Отже, важливою є побудова цілісної картини дослідження сучасних форм політичного насилля.

У розділі на основі вивчення існуючих концепцій політичного насилля визначені головні концептуальні підходи розуміння сутності цього явища. Відмінністю їх є те, що базовим для визначення політичного насилля є абсолютизація різних його аспектів як складного феномена суспільно-політичного життя. Так, можна назвати підходи, що ототожнюють насилля, по-перше, із обмеженням чи узурпацією волі, по-друге, із примусом (в т.ч. фізичним), по-третє, із фізичною силою, по-четверте, із нанесенням шкоди.

Узагальнюючи наведені дефініції політичного насилля, дається його робоче визначення: політичне насилля – це обмеження чи узурпація волі соціального суб'єкта (групи соціальних суб'єктів), яке здійснюється за допомогою зовнішнього примусу (необов'язково фізичного) і має своїм наслідком нанесення шкоди як матеріального, так і духовного (психологічного, емоційного) характеру.

У роботі стверджується, що у межах політологічного аналізу необхідно розглянути насилля з точки зору центральної політичної категорії, якою є влада. Існує багато її визначень, проте всі вони схожі в тому, що сутністю влади є здатність соціального суб'єкта здійснювати свою соціальну волю, у разі необхідності вдаючись до нав'язування її об'єктам владного впливу. Політичне насилля, якраз, й виступає у якості засобу, за допомогою якого відбувається таке нав'язування. Виходячи з вищесказаного, політичне насилля є засобом влади, який заснований на використанні примусу.

У роботі доводиться, що головним об'єктом політичного насилля все частіше стає не фізичне ушкодження людини (як це було раніше), а свідомість тисяч інших людей. А відтак, на думку автора роботи, безпідставними уявляються спроби деяких дослідників обмежити політичне насилля межами виключно фізичного примусу. На сьогоднішній день політичне насилля окрім фізичного примусу вдається також до засобів психологічного, ідеологічного та іншого примусу, тобто всього того, що можна назвати примусом духовним.

Політичне насилля як засіб влади має певну специфіку. Вона, насамперед, полягає у використанні примусу для реалізації владної волі чи опору їй. З іншого боку, те, який саме різновид примусу використовується, так само впливає на характер та прояви політичного насилля.

На основі аналізу існуючих типологій політичного насилля та розгляду критеріїв його класифікації, у роботі вводиться ще одна ознака для виокремлення видів політичного насилля. Такою ознакою є різновид примусу, до якого вдаються під час здійснення насилля. Політичне насилля, що використовує такий традиційний засіб як фізичний примус, можна назвати традиційним. Політичне насилля, яке не передбачає застосування фізичного примусу, натомість апелює до підсвідомого, чуттєвого, ірраціонального у людині, є нетрадиційним.

У розділі здійснюється ретроспективний аналіз політичного насилля. Доводиться, що політичне насилля, будучи засобом влади, змінюється разом із її зміною, а отже (як і влада) має певні прояви та виступає у різних формах протягом різних етапів історії людства. Відтак політичне насилля є конкретно-історичним феноменом.

На думку дисертантки, домінування певних форм політичного насилля у різні історичні епохи пов'язано з дією певних соціальних, політичних, культурних та інших чинників. З огляду на це аналізуються минула та сучасна епохи розвитку людства.

У роботі стверджується, що визначальна роль інституту держави попередніх етапів людської історії зумовлює те, що основними формами політичного насилля були міждержавні війни та терор. Аналіз сучасного суспільного процесу дає змогу прийти до висновку, що його характерними рисами є залежність та обумовленість взаємопов'язаними чинниками: кінцем "холодної війни" та розпадом біполярної світової системи, а також суперечливим та багатоманітним процесом глобалізації.

У розділі відзначається, що наслідками глобалізації, які суттєвим чином вплинули на всі різновиди сучасного насилля, стали – криза сучасних держав, спільний ринок та культурна гомогенізація планети. Зникли старі форми політичного насилля (насамперед міждержавні війни), натомість широкого розповсюдження набули нові – тероризм та етнічні війни.

З іншого боку, епоха постмодерну характеризується появою і широким використанням нових специфічних форм політичного насилля. Це форми нетрадиційного насилля, що не пов’язані безпосередньо із фізичним примусом, натомість діють на рівні ірраціонального, чуттєвого та безсвідомого.

У роботі доводиться, що появі саме такого насилля сприяла низка чинників, головними з яких є процес трансформації влади, всеохоплююча інформатизація світу, "віртуалізація" сучасного життя. За цих умов влада відмовляється від фізичного примусу як свого головного аргументу, натомість вдається до маскованих, прихованих форм впливу. А тому основним формами нетрадиційного політичного насилля стають символічне насилля та інформаційні, психологічні й консцієнтальні війни.

Другий розділ "Традиційні форми сучасного політичного насилля" присвячений аналізу таких форм насилля, в яких використовується фізичний примус як головна ознака їхньої традиційності.

В роботі досліджується явище політичного тероризму. Тероризм розглядається як форма політичного насилля, яка полягає у діяльності, спрямованої на здійснення політичних цілей шляхом примусу державних органів, міжнародних та національних організацій, державних та суспільних діячів, окремих громадян або їх груп до здійснення тих чи інших дій на користь терористів заради запобігання реалізації останніми загроз щодо певних осіб та груп, а також щодо об’єктів життєзабезпечення суспільства, джерел підвищеної небезпеки для людей та оточуючого середовища. Інакше кажучи, тероризмом є акти насилля або загрози насилля, мета яких – навіяти страх та змусити діяти або утриматися від дій у потрібному терористам напрямку.

У розділі аналізується сучасний тероризм та стверджується, що він набуває міжнародного характеру. Міжнародний тероризм визначається як добре налагоджена система взаємозв’язків між терористичними організаціями всього світу, кожна з яких добре структурована, має надійні канали надходження фінансових коштів та зброї, користується популярністю у деяких шарів населення та виступає на боці сил сепаратизму та децентралізації. Доводиться, що сучасний міжнародний тероризм відрізняється своєю масштабністю, залученням великої кількості людей, добре структурованим та організованим характером. Сучасний тероризм відрізняється й своїми цілями: діяльність терористичних організацій часто спрямована не просто на загострення та дестабілізацію обстановки у конкретному районі, а має на меті все більш серйозні завдання – захоплення або переділ влади, насильницьку зміну державного устрою, нав’язування власних порядків, моралі та правил співжиття.

У роботі стверджується, що домінування саме цієї форми політичного насилля у сучасному світі обумовлене певними характерними рисами сучасного тероризму. Ці риси не властиві іншим формам політичного насилля та відрізняють сучасний тероризм від класичної його форми, зумовлюючи в такий спосіб його поширення у сучасному світі.

Першою рисою, яка відрізняє тероризм від інших форм політичного насилля, є використання залякування як засобу досягнення своєї мети. Тероризм виник як засіб залякування суспільства та держави у політичних цілях. Стратегія тероризму розрахована не так на безпосередні фізичні наслідки застосування сили, заподіяну матеріальну шкоду чи значну кількість загиблих, крах систем життєзабезпечення тощо, а скоріше на досягнення психічного ефекту, спричиненого терактом, такого як страх. Головною його метою є не вбивство конкретних особистостей, а саме вплив на почуття широкого кола людей, тобто непрямий дестабілізуючий вплив.

Таким чином, головним об’єктом тероризму є не ті, хто став жертвою, а ті, хто залишився живий. Мета тероризму – не вбивство, а залякування та деморалізація живих. Деморалізовані та залякані люди роблять самі, вимагають від влади або хоча б схвалюють дії, які цим людям зовсім не вигідні, а вигідні або безпосереднім виконавцям терористичного акту, або його замовникам. Отже, за допомогою психологічного впливу, основою якого є створення невротичного страху, суб’єкти тероризму досягають своїх політичних цілей.

До тероризму деколи відносять будь-які дії, що породжують страх та неспокій у соціальному середовищі. Проте, як стверджується у роботі, тероризм тим і відрізняється від інших форм насилля, які породжують страх, що тут страх виникає не самий по собі, а у результаті дій, що отримали суспільний резонанс, і створюється суб’єктами терористичної діяльності не заради самого страху, а заради інших цілей, та служить своєрідним об’єктивним важелем цілеспрямованого впливу, при якому створення обстановки страху виступає не в якості мети, а в якості засобу досягнення мети. Таким чином, створення обстановки страху є вираження тероризму, прояв його сутності, а не його кінцева мета.

У роботі доводиться, що такого глобального значення, яке має у сучасному світі психологічний вплив тероризму, він може набути тільки за умови публічності здійснення терористичних актів. Публічний характер здійснення та широкий суспільний розголос – це друга риса сучасного тероризму. Інші форми політичного насилля звичайно здійснюються без претензії на розголос, а при інформуванні лише тих осіб, в діях яких зацікавлені суб’єкти насилля. Тероризм же без широкого розголосу, без відкритого пред'явлення вимог не існує. Саме тероризм як форма політичного насилля найбільш вдало та ефективно використовує так званий "чинник CNN" – донесення до кожного будинку, до кожної людини на Землі, незалежно від територіальних, національних та інших меж, подій, які відбуваються лише у окремому регіоні світу.

Отже, сучасний тероризм найтіснішим чином пов’язаний із сучасними засобами інформації. Тому він не знає ніяких меж у просторовому сенсі, а має лише політико-психологічні межі. Засоби масової інформації, з одного боку, підсилюють непрямий вплив терористичних акцій, а, з іншого, створюють тероризмові "віртуальний простір", у якому можна домогтися реальних політико-психологічних впливів.

У роботі зазначається, що глобалізація, яка реально відбувається, однією зі своїх сторін має своєрідне культурне "вирівнювання" світу (культурну гомогенізацію світу) шляхом скасування національних держав та національних інтересів у їхній політиці, економіці та культурі. Тому іноді під глобалізацією розуміють уніфікацію життя на основі єдиних ліберальних цінностей шляхом реплікації ключових соціальних цінностей розвинених індустріальних країн суспільствами, які встали на шлях демократичного оновлення.

Проте людські суспільства прагнуть, наскільки їм це вдається, зберегти власну ідентичність. Вони або відкидають елементи чужої культури, здатні порушити таку цілісність, або трансформують їх, пристосовуючи до своєї специфіки. Незважаючи на всеосяжну глобалізацію, етнічна і культурна розмаїтість зберігатиметься в майбутньому. Одним з чинників, покликаних підтримувати збереження культурної самобутності, очевидно, є опір, який зустрічає та неминуче буде зустрічати глобалізація. Такий опір можна уявити у вигляді неминучих етнічних війн, які можна розглядати як зіткнення цивілізацій.

У розділі підкреслюється, що цивілізація в даному випадку – це не тільки і не стільки певний рівень розвитку духовної та матеріальної культури, а насамперед співвіднесеність із певною культурною (в широкому сенсі) самобутністю, ототожнення себе з певним стилем життя у всіх відношеннях, зокрема культурному, соціальному, політичному тощо, віднесення себе до певної ментальністі, ідентичністі. А оскільки будь-яка цивілізація обмежена певною ідентичністю, локалізована нею, ми можемо говорити про локальний характер етнічних війн. Це обумовлено тим, що для сучасної конфліктології під поняттям локального криється не лише територіальна обмеженість, утри-мання від масового нищення чи надточне винищення супротивника, тобто не значення певним чином контрольованого ззовні конфлікту. Локальна війна — це насамперед зіткнення локальних форм життя, зіткнення особливих культурних світів, особливих ідентичностей.

Етнічні війни – це форма політичного насилля, що не знає страху власної смерті: людина культури втрачає сенс життя разом із можливою загибеллю власного життєвого світу. Це сучасні політичні та геополітичні прояви екзистенційного насилля.

У розділі доводиться, що основними рисами етнічних війн є: здатність до надзвичайно швидкого ("вибухового") зародження і розвитку; рішуча ескалація, крайня жорстокість озброєної боротьби; принципова неможливість досягнення конфліктуючими сторонами поставлених цілей та остаточного вирішення конфлікту лише силовими, воєнними засобами; інтернаціоналізація конфліктів; їх руйнівні наслідки та історична недовіра і ворожість між народами.

В якості можливого способу розв'язання етнічних війн у роботі розглядається політика миротворчості. У найзагальнішому вигляді миротворчість являє собою систему заходів, спрямованих на попередження, деескалацію та врегулювання регіональних, локальних та внутрішніх конфліктів, а також створення умов для успішного постконфліктного миробудівництва. Інакше кажучи, миротворчість розглядається як комплекс заходів, спрямованих на припинення конфлікту та створення умов для його мирного розв’язання.

Миротворчість як практика врегулювання конфліктів безпосередньо полягає у зусиллях, до яких вдається міжнародне співтовариство, спрямованих на примирення конфліктуючих сторін. Це може бути миротворча місія, операція з підтримання миру (за участі військових контингентів чи без них), посередництво на переговорах, заходи з надання економічної чи гуманітарної допомоги та інші форми.

У роботі зазначається, що у сучасних умовах миротворчість кардинально змінила свій характер. З плином часу вона стала все більш відходити від принципів нейтральності, неупередженості та безсторонності. На думку дисертантки, миротворчість сьогодні – це знаряддя політики групи розвинених країн, що домагаються розширення своєї сфери впливу за рахунок встановлення контролю над конфліктними зонами. Фактично така миротворчість не призводить до врегулювання конфліктів, а полягає у нав’язуванні об’єктам миротворчості чужих схем та рецептів, які можуть влаштовувати їх авторів, але не тих, хто повинен їм слідувати.

У третьому розділі "Нетрадиційні форми політичного насилля у сучасному політичному процесі" досліджено сутність та основні форми прояву нетрадиційного політичного насилля.

У роботі аналізується символічне насилля. Доводиться, що політика є виключно сприятливим місцем для ефективної символічної діяльності, котра розуміється як дія, що здійснюється за допомогою знаків, здатних виробляти соціальне. Тому одним з найстаріших, але й досі актуальних виявів політичної влади у суспільстві є влада називати та викликати до існування за допомогою номінацій – або символічна влада.

Символічна влада розглядається як здатність здійснити у явному вигляді, оприлюднити, зробити публічним, видимим, тобто офіційним, те, що залишалося на індивідуальному, суб’єктивному рівні. Така влада нерозривно пов’язана із нав’язуванням в якості єдино легітимного певного світогляду, світобачення, цінностей, уявлень про соціальну та політичну реальність через вироблення їхніх номінацій. Це є символічне насилля, яке не пізнається як таке, не помічається "символічно пригніченими", а натомість відчувається як таке, що саме собою розуміється.

У роботі підкреслюється, що у будь-якому суспільстві монополією на символічне насилля володіє держава, що, однак, не виключає прагнення інших соціальних та політичних акторів володіти нею. Боротьба за право формувати суспільну свідомість через легітимне позначення реалій політичного та соціального життя є так званою символічною боротьбою. Символічна боротьба, таким чином, – це боротьба за формування суспільної свідомості або за монопольне право на законне позначення соціальної реальності.

У розділі зазначається, що у соціальному світі постійно відбувається зіткнення різних полей символічної влади, що прагнуть реалізувати власне уявлення про легітимний розподіл суспільства на соціальні групи. В цьому сенсі символічну владу можна назвати владою "світотворення".

З огляду на це, політична боротьба – це боротьба, що ведеться представниками групи від її імені за право надання офіційних номінацій реаліям політичного та соціального життя – тобто певного єдино вірного розуміння та пояснення процесів дійсності. Оскільки кожна людина мала б мати власне уявлення про все, що відбувається навколо неї, для впровадження певного світогляду, цінностей чи норм необхідне символічне насилля як таке, що не помічається оточуючими, і в результаті якого існуючий світопорядок сприймається як такий, що не викликає жодних сумнівів щодо його істинності та правомірності. Отже, символічне насилля – це така форма насилля, яка впливає на соціального суб’єкта за його участі.

У роботі зазначається, що веберівська характеристика держави як монополіста на використання легітимного фізичного насилля, що діє на даній території, вирішальним чином доповнюється: монополія поширюється не лише на фізичне, але й на символічне насилля, тобто на перетворення низки приватних думок на універсальну перспективу та всезагальний здоровий глузд. Йдеться про те, що держава за минулих часів, маючи у своєму розпорядженні повний набір силових та символічних інструментів примусу, претендувала на абсолютний пріоритет у формуванні устрою соціального світу.

Проте сучасна епоха – епоха постмодерну – позначається виходом за межі однієї держави не лише традиційних форм політичного насилля (так званий процес транснаціоналізації насилля, що проявляється у таких домінуючих на сьогодні його видах, як, насамперед, міжнародний тероризм та етнічні війни), але й такого його специфічного виду як насилля символічного. З тієї точки зору процес гомогенізації культури, поширення у світі демократичних цінностей та ідеалів – це ніщо інше як процес символічного насилля, коли фактично цінності західної ліберально-демократичної ідеології (цінності та ідеали лише одного сектору світового співтовариства) нав'язуються решті світу як такі, що мають загальнолюдській характер. Таким чином, сама культурна гомогенізація світу виявляється певною специфічною формою символічного насилля.

У розділі досліджуються нові види сучасних війн – так звані війни гуманітарних технологій. Стверджується, що безпосередні воєнні дії давно відійшли на задній план. На перший план висунулася боротьба за розуми людей, за створення "правильної" громадської думки, за контролювання інформаційних потоків. Така боротьба набуває форм інформаційної, психологічної та консцієнтальної війни.

Основними особливостями цих війн є: гнучкість та непередбачуваність арсеналу впливу; поетапне захоплення території (тобто вірогідна окрема робота з лідерами думок, молоддю тощо, тобто за умов збереження всезагальної норми окремі частини можуть виводитися з-під впливу); можливість багаторазового захоплення одних та тих же людей, більш того, одночасно на людину можуть діяти різні "супротивники", фактично захоплюючи різні тематичні зони її свідомості; стирання чіткого розмежування "друг/ворог"; неможливість людини реагувати на невидимий вплив, наслідком чого є те, що почуття небезпеки, вироблене для адекватного функціонування в інших ситуаціях, у цьому випадку не спрацьовує; на відміну від звичайної війни ведення війн гуманітарних технологій ніколи не буває випадковим чи відокремленим, а передбачає узгоджену діяльність щодо використання інформації як зброї для ведення бойових дій – чи то на реальному полі бою, чи то у економічній, політичній чи соціальній сферах; об'єктом впливу є розум супротивника, а не просто його тіло, як це було у попередніх війнах.

У роботі аналізується інформаційна війна. Доводиться, що у найзагальнішому вигляді, інформаційна війна – це всеохоплююча, цілісна стратегія, зумовлена зростанням значимості та цінністю інформації у питаннях командування, управління, політики, економіки та суспільного життя. Інформаційна війна розглядає інформацію як окремий об’єкт, потенційну зброю чи вигідну мету. Така війна може супроводжувати воєнні дії, кризові, конфліктні ситуації, або здійснюватися самостійно.

Інформаційні війни у чистому вигляді передбачають ведення бойових дій без фізичної участі людини. Особливість інформаційної боротьби в тому, що факт та наслідки її ведення не завжди є очевидними для того, проти кого вона ведеться. Завдання полягає у тому, щоб змусити маси діяти у потрібному напрямку навіть проти своїх інтересів, а серед супротивників розколоти людей, змусити їх встати один проти одного.

У роботі стверджується, що основним засобом проведення інформаційної війни є інформаційна зброя, так звана зброя несмертельної дії. Це особлива зброя, яка наносить супротивнику поразку без завдання великих матеріальних та людських втрат. Сьогодні ця зброя набуває властивостей, які дозволяють їй замінити та навіть перевершити зброю масового ураження. Перша "несмертельна" зброя стає найнебезпечнішою, такою, що знищує людину, цілі суспільства, не руйнуючи їх фізично.

Автор роботи досліджує явище психологічної війни. У найзагальнішому вигляді психологічна війна – це спеціально організований та професійно здійснюваний вплив на свідомість, почуття та волю супротивника для досягнення політичних цілей. Згідно з більш широким визначенням, психологічна війна – це сукупність різних форм, методів та засобів впливу на людей з метою зміни у бажаному напрямі їхніх психологічних характеристик (поглядів, думок, ціннісних орієнтацій, настроїв, мотивів, установок, стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв, суспільної свідомості у цілому.

У роботі доводиться, що психологічна війна полягає, в основному, у використанні пропаганди, а також інших заходів інформаційного, політичного, економічного та іншого характеру. Ця війна ведеться не лише у воєнний час. Це особливий вид підготовки та проведення війни, який ведуть постійно.

У розділі досліджується нова специфічна форма політичного насилля, якою є консцієнтальна війна. Консцієнтальність походить від латинського слова conscientia – "свідомість" та пов’язана зі свідомістю. Відповідно, консцієнтальна війна – це війна на ураження свідомості.

Зазначається, що така війна можлива у ситуації нового типу панування, що сформувався – поневолення свідомості. Воно полягає у тому, що у людини руйнують саму здатність здійсняти вибір та самовизначатися. У результаті консцієнтальної війни певні типи свідомості мають бути знищені, перестати існувати як такі. А носії цих типів навпаки можуть бути збережені, якщо вони відмовляться від форм свідомості.

У роботі підкреслюється, що у сучасну епоху конкуренція і боротьба форм свідомості набуває тотального характеру, стає ледь не єдиною та провідною. При цьому характерним є те, що знищення певних типів свідомості передбачає руйнування та переорганізацію спільнот, які конституюють даний тип свідомості. А отже, основним предметом впливу у консцієнтальній війні є ідентичність або етноконфесійна