НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

БРАЇЛКО ЮЛІЯ ІВАНІВНА

УДК 81’373.237:82–1(477)”19”

КОНФЕСІЙНА ЛЕКСИКА У ТВОРЧОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ 60 – Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

(СЕМАНТИКО-СТИЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТ)

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – академік АПН України, доктор філологічних наук, професор МАЦЬКО Любов Іванівна, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри стилістики української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор ГРИЦЕНКО Павло Юхимович, Інститут української мови НАН України, завідувач відділу діалектології;

кандидат філологічних наук, доцент ПЛЮЩ Надія Прокопівна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент кафедри сучасної української мови.

Провідна установа – Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, кафедра методики викладання української мови і культури мовлення, Міністерство освіти і науки України, м. Тернопіль.

Захист відбудеться “21” червня 2005 року о _1400____ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.04 у Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий 12 травня 2005 року.

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Н.П. Гальона

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Інтенсивна увага сучасної української лінгвостилістики привернута до проблем лексико-семантичної структури мови художньої літератури й, зокрема, мови поезії. Таке спрямування мають дисертаційні праці Л. Пустовіт, Л. Ставицької, Т. Берест, А. Бондаренко, Т. Ковалевської, О. Маленко, І. Олійник, О. П’ятецької, О. Рудь, О. Степанюк, Г. Сюти й ін. Але оскільки в художньому стилі – одному з найпоказовіших носіїв мовно-естетичних знаків національної культури – знаходять вияв різнорівневі елементи всіх функціональних різновидів літературної мови, особливо важливим для стилістики поетичного мовлення як окремої галузі сучасної лінгвостилістичної науки стає дослідження його стильових контактів.

До недавнього часу українське мовознавство цікавили переважно питання семантико-стилістичної поведінки наукової термінології в поетичному контексті (дослідження В. Карпової, В. Ярмак, Л. Пустовіт) та впливу на художнє мовлення лексики публіцистичного стилю (колективна монографія М. Пилинського, Н. Дзюбишиної-Мельник, К. Ленець та ін.). Проблема ж зв’язків художнього і конфесійного різновидів української літературної мови з огляду на екстралінгвальні (войовнича атеїстична ідеологія) та власне мовні (занепад конфесійного стилю в материковій українській мові) причини довго залишалася поза увагою вчених. І це при тому, що “тисячолітня історія Церкви і релігійної культури в Україні відбилася помітними ознаками на культурі українського народу, в тому числі й передусім на загальноукраїнській мові та художній літературі” Лесів М. Власні назви святих у поезії Тараса Шевченка // Варшавські українознавчі записки. – Зошит 1. – Варшава, 1989. – С. 3..

У період демократизації українського суспільства, пов’язаний передусім зі здобуттям нашою державою незалежності, відновився й активно розвивається у літературній мові конфесійний стиль. Разом з дослідженням багатьох питань, пов’язаних з ним, увагу науковців привернула проблема його лексичних зв’язків з мовою поезії. Функціонуванню конфесійних лексем у народній поезії і творчості українських поетів присвячені розвідки О. Бірюкової, А. Бондаренко, Ю. Бондаренко, К. Гриньків, І. Дубровської, Н. Журавльової, Н. Каторж, М. Лесева, Н. Піддубної тощо. Семантико-стилістичні особливості окремих зразків конфесійних експресем поряд з іншими групами лексичних одиниць, що функціонують в українських поетичних текстах різних авторів, аналізують у своїх дисертаційних дослідженнях Л. Пустовіт, Т. Берест, М. Мельник, Л. Петрова, Л. Селіверстова, О. Черевченко. Однак до сьогодні не схарактеризована лінгвістична природа конфесійної лексики (КЛ), залишаються невстановленими її компонентний склад, спільні ознаки конфесійних одиниць, досі ґрунтовно не описані семантико-стилістичні особливості їх реалізації в поетичному контексті. Вирішення цих проблем дозволить не тільки глибше осягнути лінгвістичну специфіку художнього стилю, але й заповнити значні прогалини, пов’язані ще з одним функціональним різновидом – конфесійним, а також розширити наукові знання про лексичну систему української мови.

Лінгвістичного аналізу вимагає також спадщина українських репресованих поетів 60 – х років минулого століття, що була об’єктивно поцінована в Україні тільки в останнє десятиріччя ХХ ст. Окремі аспекти художнього мовлення В. Стуса, М. Руденка, І. Гнатюка, І. Калинця, І. Світличного були предметами дисертаційних лінгвістичних досліджень Л. Пустовіт, А. Бондаренко, Т. Желтоногової, І. Коломієць, Л. Олефіренко, О. П’ятецької, О. Рудь, І. Шапошникової, тоді як мовотворчість інших поетів-дисидентів узагалі не розглядалася в мовознавстві. У ліриці цих письменників – представників різних літературних течій – особливо важливе місце посідає релігійність, яка на лексичному рівні виявляється в активному вживанні КЛ, що дає широкі можливості для вивчення семантико-стилістичних інтерпретацій такої лексики в художньому стилі.

У поліфункціональній за семантикою й лексико-граматичними ознаками системі КЛ в окрему групу виділяються власні назви, які мають великий виражальний потенціал і стають одними з найважливіших елементів поетичного тексту. Саме це і зумовило зосередження дисертаційної роботи передусім на цій групі КЛ, а також авторських онімних утвореннях від конфесійних лексем та мотивованих конфесійними власними назвами узуальних і оказіональних лексемах. Концентрація предмета дослідження навколо поняття оніма, яке розуміється широко, сприяє глибшому з’ясуванню не тільки зв’язків між художнім і конфесійним стилями, впливу лексичних засобів останнього на формування поетичної образності на текстовому рівні, але й докладному визначенню мовних і мовленнєвих семантико-стилістичних властивостей конфесійних власних назв, представлених різноманітними тематичними розрядами, і похідних від них, їхніх оказіонально-словотвірних можливостей, оскільки до цього системний лінгвоаналіз подібних лексичних одиниць не проводився.

Отже, актуальність дисертаційного дослідження й вибір його теми зумовлюються такими чинниками: –

стійким інтересом сучасного мовознавства до проблем художнього стилю і, зокрема, його зв’язків з іншими різновидами літературної мови; –

формуванням соціального запиту на різноаспектне вивчення особливостей КЛ та конфесійного стилю взагалі;–

відсутністю монографічних досліджень, присвячених системі КЛ й зокрема конфесійно маркованим лексичним одиницям як засобу збагачення виражальними засобами поетичного мовлення;–

потребою вивчення художнього мовлення українських репресованих поетів 60 – х років ХХ століття, у творчості яких духовність і релігійність мають великий вияв; –

недостатньою розробкою в лінгвістичній ономастиці й поетичній зокрема тих проблем, що стосуються конфесійно маркованих власних назв – однієї з важливих груп загальномовної онімії;–

необхідністю здійснення системного лексикографічного опису лексем, пов’язаних з релігією.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертаційної роботи, яка передбачає вивчення лексичного впливу конфесійного стилю на художній, безпосередньо пов’язаний із загальною проблематикою комплексних теоретичних і теоретико-практичних досліджень кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова “Проблеми формування і розвитку функціональних стилів сучасної української мови, підстилів і жанрів, текстології і текстотворення, мовних жанрів, тропіки і риторики, культури української мови”.

Тему дисертації затверджено Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (протокол №5 від 24.12.1998 року) та узгоджено з Науковою радою “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” Інституту мовознавства імені О.О. Потебні (протокол №3 від 15.06.1999 року).

Мета роботи полягає в з’ясуванні семантико-стилістичних особливостей КЛ в українській поезії 60 – х років ХХ століття і передбачає виконання таких завдань:–

визначити лінгвістичну природу конфесійних лексем і принципи їх виділення в окремий розряд;–

з’ясувати інвентар онімних конфесійних стилістем;–

проаналізувати семантичну структуру конфесійних власних назв; –

систематизувати і класифікувати конфесійні оніми за тематичним принципом;–

описати з лінгвостилістичним і семантичним коментарем конфесійні оніми кожного розряду та відонімні одиниці, дослідивши їхні значеннєві трансформації й розкривши художньо-образне вживання у мовотворчості українських репресованих поетів 60 – х років ХХ століття;–

дослідити семантико-стилістичні модифікації КЛ як потужного засобу створення особливих різновидів власних назв – заголовків та оказіонімів; –

простежити зміни в конотативній сфері конфесійних онімних і відонімних одиниць, що реалізуються в поетичному мовленні;–

схарактеризувати деривативні можливості конфесійних лексем як одного із джерел індивідуально-авторського словотвору;–

укласти словники онімних і відонімних конфесійних лексем та похідних від конфесійних стилістем онімних і відонімних оказіоналізмів, а також словник заголовків, у творенні яких використано конфесійно марковані лексичні одиниці;–

довести, що навіть за умови припинення розвитку в материковій мові протягом 40 – х років ХХ століття конфесійний стиль української літературної мови залишився потужним джерелом поповнення виражальними засобами художнього мовлення.

Об’єкт дослідження – мова поезії репресованих українських митців 60 – х років ХХ століття.

Предметом дослідження є КЛ онімного й відонімного складу, а також мотивовані конфесійними лексемами онімні й відонімні індивідуально-авторські новації, уживані в українській поезії 60 – х років ХХ століття. Усього до аналізу залучено 380 лексем (понад 3000 вживань).

Матеріалом для дослідження обрано тексти творів репресованих українських поетів періоду 60 – х років ХХ століття: М. Адаменка, В. Борового, І. Гнатюка, В. Голобородька, М. Горбаля, М. Данька, І. Калинця, Ір. Калинець, З. Красівського, Я. Лесева, Т. Мельничука, М. Осадчого, М. Пилипчука, В. Рафальського, О. Різниченка, М. Руденка, М.амійленка, С. Сапеляка, І. Світличного, В. Сіренка, І. Сокульського, В. Стуса.

У дисертаційній роботі використовуються описовий метод, методики семантико-стилістичного й контекстного аналізу із застосуванням прийомів компонентного, дистрибутивного і статистичного аналізу.

Методологічною основою дослідження стали загальні філософські положення про мову як вид і результат суспільно усвідомленої діяльності, про взаємодію в ній об’єктивного й суб’єктивного, матеріального й ідеального, концепція О. Потебні про поезію як особливу форму осмислення дійсності.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві визначається загальна специфіка КЛ, робиться системне дослідження взаємодії конфесійного й художнього стилів на лексичному рівні. При цьому за його матеріал обрано творчість тих українських поетів, які були штучно вилучені з літературного процесу в умовах тоталітарного суспільства, а, відповідно, їх мовотворчість майже не розглядалася у вітчизняній лінгвістиці. Знаходить подальший розвиток виявлення впливу КЛ на формування образного коду поетичної мови, її здатності до відображення українських ментальних уявлень. У межах дослідження конфесійних власних назв накреслюється також новий науковий підхід до визначення інвентарю загальномовної ономастики та з’ясування теоретичних питань, пов’язаних із семантикою пропріальних одиниць узагалі й конфесійних зокрема.

Теоретичне значення роботи полягає в подальшій розробці лінгвістичних проблем, що стосуються конфесійного і художнього різновидів сучасної української літературної мови, загальномовної і літературної ономастики. Результати дослідження можуть використовуватись передусім у функціональній стилістиці при визначенні особливостей конфесійного стилю, при вирішенні теоретичних проблем стилістики поетичного мовлення й стилістики тексту, у семасіології при з’ясуванні значеннєвої структури власних назв, в ономастиці при встановленні семантичної сутності пропріальних одиниць, здійсненні їх класифікації, аналізі способів їхньої актуалізації в поетичному контексті.

Практична цінність дослідження – у можливості використання його результатів при викладанні лексикології, стилістики сучасної української мови, лінгвістичного аналізу художнього тексту; спецкурсів і спецсемінарів, присвячених питанням вивчення особливостей конфесійного стилю, семантики поетичного слова, художньої ономастики, поетичних ідіолектів репресованих письменників 60 – х років ХХ століття; при створенні підручників і навчальних посібників з вищевказаних курсів; у лексикографії, зокрема при укладанні тлумачних словників української мови, у тому числі й релігійної тематики, словника мови української поезії ХХ століття, словника символів тощо.

Теоретичні положення і практичні рекомендації з проблеми дослідження впроваджено у навчальний процес Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М.В. Остроградського (довідка № від 21.02.2005 року), Київського славістичного університету (довідка № /2 від 21.02.2005 року), Херсонського державного університету (довідка № /183 від 25.02.2005 року).

Апробація дисертації. Основні положення і результати дослідження були виголошені на Міжнародній науково-практичній конференції “Іван Котляревський і світова культура” (Полтава, 1998), Всеукраїнській науково-практичній конференції з нагоди 150-річчя від дня народження Панаса Мирного (Полтава, 1999), науковій конференції “Християнство й українська мова” (Київ, 2000), Міжнародній науково-практичній конференції “Вивчення мови на комунікативній основі” (Полтава, 2000), VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: проблеми та перспективи” (Київ, 2004), звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. У повному обсязі дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова та кафедри філологічних дисциплін Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.

Публікації. Проблематика дисертації знайшла відображення у 9 публікаціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і використаної літератури. Трьома окремими додатками, викладеними на 27 сторінках, подано словник онімних і відонімних конфесійних одиниць, словник онімних і відонімних оказіоналізмів, мотивованих конфесійними лексемами, та словник поетичних заголовків, у творенні яких використано конфесійні лексеми. Повний обсяг дисертації становить 245 сторінок, текстова частина – 185 сторінок. Список використаної літератури налічує 313 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі проаналізовано стан наукової проблеми, обґрунтовано вибір теми дисертації, розкрито її актуальність, новизну, теоретичне й практичне значення, окреслено мету і конкретні завдання роботи, методи дослідження.

У першому розділі “Семантико-стилістичні особливості конфесійних онімів” аналізується стан вивчення проблематики дисертації в українському мовознавстві, визначається лінгвістична природа КЛ, проводиться її порівняння із суміжними лексичними розрядами, з’ясовуються шляхи виокремлення конфесійної ономастичної лексики, її семантична сутність, наводиться класифікація конфесійних онімів, що функціонують у поетичних текстах 60 – х років ХХ століття, досліджується їхнє художнє освоєння.

Вивчення української КЛ до останнього часу перебувало на периферії мовознавчих досліджень і здійснювалось переважно вченими діаспори, які зосереджували свою увагу на її окремих групах, насамперед християнській/церковній термінології: її діалектних особливостях і тематичному поділі (Є. Грицак, О. Горбач, П. Ковалів), етимології та шляхах запозичення (П. Ковалів, І. Огієнко, О. Горбач), акцентуації та правописі (І. Огієнко) тощо.

З публікацією в 1992 – роках серії статей В. Німчука та розвідки Н. Дзюбишиної-Мельник почали з’являтись роботи, присвячені різнобічним проблемам аналізу КЛ. Проте майже всі вони були спрямовані на аналіз її окремих розрядів (богословської термінології (праці Г. Наконечної, Н. Бабич, М. Петровича, М. Скаб та ін.), церковно-обрядової термінології (дослідження Н. Пуряєвої, С. Бібли, Ю. Ясіновського), церковно-релігійної/християнсько-релігійної термінології (розвідки І. Грималовського, І. Черненко), біблійної лексики (роботи А. Кравчук, В. Політила, Н. Сологуб)). Досліджувались також діахронічний і синхронічний аспекти невеликих тематичних, граматичних, стилістичних груп чи окремих одиниць КЛ. Системний опис словникового складу конфесійного стилю здійснила у своїй статті І. Павлова.

Конфесійна лексика – це окремий розряд лексичних одиниць, що характеризуються спільним стильовим значенням, яке, нашаровуючись на предметно-понятійний зміст, виступає компонентом загальної семантики та вказує на усталене вживання лексеми в конфесійному різновиді сучасної української літературної мови, тобто несе в собі додаткову “непредметну” інформацію й точно сигналізує про сферу побутування слова, у якій його денотативно-сигніфікативний елемент передається оптимально.

У межах цього розряду існують два типи лексем. Перший об’єднує лексичні одиниці з денотативно-сигніфікативним значенням релігійного плану (акафіст, єлей, Господній, скоромний, молитись, охрещений; причастивши; грішно), яке і є тим чинником, що зумовлює їх усталене функціонування в конфесійному стилі мовлення. Другий тип представлений лексемами, конфесійно маркована семантика яких – результат історії функціонування конфесійного стилю або самої лексеми, тож релігійні семи в них стосуються лише стильового значення. Це передусім церковнослов’янізми, які не асимілювалися загальновживаним фондом мови, не втратили стилістичного забарвлення книжності, урочистості (як-от: врата, всує, глас, окропити, отверзнути, прісно, упованіє, юдоль), а також велика група біблеїзмів (Моава, Содом, Соломон, Лазар, іудей, вавилонський, єрихонський).

Особливу групу в системі КЛ становлять слова на зразок амінь, алілуя, осанна, які виконують не лише текстотвірні функції, але й виступають своєрідними структурними чинниками.

Слід розмежовувати термін КЛ з іншими термінами, що стосуються релігійної сфери: релігійна лексика/термінологія, богословська лексика/термінологія, церковна лексика, сакральна лексика, християнська лексика тощо. Ці лексичні групи перебувають у складній взаємодії, оскільки конкретна мовна одиниця може належати до кількох з них, але всі вони (за винятком біблійної лексики, виділення якої в окрему групу має за основу джерело походження) стосуються лексико-тематичної сфери. Тому вживання їх як абсолютних синонімів до терміна КЛ, що позначає поняття функціонально-стильової площини, нелогічне.

Конфесійна належність слова визначається кількома засобами (фонетичним, етимологічним, дериваційним тощо), але головним залишається основна сфера його функціонування. Чіткий підхід до вибору конфесійних власних назв у межах КЛ передбачає часткове ігнорування орфографічного показника, оскільки він перестав бути суто лінгвальним фактором. Окрім того, сучасні правописні норми не враховують належності до онімів широкого кола лексем, які позначають одиничні найменування (Учитель, Спаситель, Месія (у значенні Ісус Христос), Творець (у значенні Бог), Святвечір, Святки, Святці, рай, пекло тощо), а конфесійна орфографічна практика, навпаки, надає перевагу написанню з великої букви багатьох апелятивних найменувань. До того ж багато конфесійних пропріальних одиниць у процесі тривалого використання стали конотонімами, тобто набули усталених переносних значень, що частково наближає їх до апелятивів (Вавилон, Голгофа, Іуда, Каїн, Мадонна) і зумовлює розбіжності у графічному оформленні.

Полічленні власні назви мають спільні ознаки (лексична, синтаксична, семантична стійкість та лексична й семантична (а часто і структурна) відтворюваність) з фразеологізмами, що часто призводить до надання їм фразеологічного статусу чи трактування як ідіоматичних сполук, що виконують функції власного імені. У світлі сучасних мовознавчих теорій слушною видається думка, яка зараховує подібні одиниці (Отець Небесний, Царство Боже/Небесне, Ноїв Ковчег, Друге пришестя) до царини ономастики, оскільки їхня основна функція – номінативно-диференційна, а вона є провідною саме для онімів.

Конфесійні пропріальні лексеми мають свої семантичні особливості, які, по-перше, виходять зі значеннєвої специфіки загальномовного ономастикону. І. Ковалик, М. Нікітін, В. Калінкін, Л. Пелепейченко й ін. доводять мовну та мовленнєву понятійність онімів, але вважають, що вона пов’язана з відображенням окремого, одиничного факту чи явища дійсності та має редукований характер. Таке розуміння сигніфікації власних імен спричинене неусвідомленням багатоманітності ономастичного простору мови, недостатньою увагою до ономалексем, які називають гіпотетичні й фантастичні об’єкти: теонімів, міфоперсонімів, міфотопонімів тощо. Значна частина цих одиниць стосується християнської релігії та входить до складу КЛ. Їхній денотат, на думку В. Шаховського, фактично є нульовим. Тобто у структурі онімів можуть бути наявні повноцінні компоненти сигніфікації.

Оніми типу Бог, Єгова, Трійця, Сатана, архістратиг Михаїл умовно можна назвати одиницями із сигніфікативним значенням. До власних назв з домінантним денотативним значенням належать лексеми, що позначають об’єкти реального світу: Іван Павло ІІ, Митрополит Іларіон, Єзуїтський собор, Біблія. У таких словах міфонімного простору, як Ісус Христос, Діва Марія, Пілат, Ірод, широко представлені обидва компоненти, це пояснюється кореляцією в їхніх значеннях ознак реальне/гіпотетичне.

Конфесійні оніми обов’язково доповнюються функціонально-стильовими конотаціями, які є інтралінгвальними. Вони можуть мати й екстралінгвальні відтінки значення, що виходять з характеристик референта. Ці лексичні одиниці позначені об’ємними смисловими конотаціями, великим обсягом енциклопедичних знань, а також, як правило, певним емоційно-експресивним та оцінним забарвленням (Апокаліпсис, Різдво, Печерська лавра, Діва Марія, Соловецький монастир). До цієї ж групи конотацій належать і смислові, й емоційно-оцінні конотації конфесійних слів-символів на зразок: Каїн, Ірод, Іуда, Голгофа.

Окрім того узуальні додаткові значення конфесійних пропріальних лексем мають міжмовний або внутрішньомовний характер. Так, власні назви-біблеїзми є інтерлінгвальними конотонімами, а в окремих імен біблійного походження розвинулись і співзначення внутрішньомовного плану, як-от: архангел Михаїл – покровитель Києва, захисник мисливців. Внутрішньомовні конотації мають нерозривний зв’язок з національно-культурною інформацією і зумовлюються різними чинниками: подіями в історії існування позначеного онімом об’єкта дійсності (Соловецький монастир, собор Юра, Потій), народними звичаями, повір’ями (Святий вечір, Великий піст, Чудотворний Спас, святий Петро). Велика кількість конфесійних власних назв у процесі тривалого культурного функціонування набула ознак символів. Символи біблійного походження позначають морально-етичні поняття і є загальнолюдськими (Ірод – жорстокість; Мойсей – заступництво, визволення, спасіння; Страшний суд – справедливість, неминучість покарання за гріхи). Національно-культурні символи мають значно вужчі межі поширення (Печерська лавра – “символ духовності українського народу, його святості, смиренномудрості”).

Класифікація конфесійних онімів, наявних у досліджуваних поетичних текстах, ґрунтується на опозиції “реальне – гіпотетичне”. За характером референта вони поділяються на реалоніми й міфоніми з проміжним розрядом агіонімів. Конфесійні реалоніми, у свою чергу, диференціюються на антропоніми, топоніми, геортоніми, бібліоніми, артіоніми. Міфоніми представлені теонімами, міфоперсонімами, міфоантропонімами, міфохрононімами, міфотопонімами, міфохрематонімами.

Семантико-стилістичний потенціал конфесійних онімів реалізується в поезії неоднаковими шляхами, що зумовлюється насамперед великим тематичним діапазоном цих одиниць, а також значним обсягом їхніх конотацій. Так, реалоніми мають значно вужчі виражальні можливості, ніж міфонімні одиниці, їхні вживання не виходять, як правило, за межі традиційних. Конфесійні антропоніми, геортоніми, бібліоніми в поезії зазначеного періоду використовуються передусім з виразною стилістично-інформативною метою: “Стріляли в Папу Римського. / Кому / Так дошкуляє пастирська молитва?” (М. Руденко); “Дивний вечір – Святий вечір, ходить коляда” (М. Горбаль); “І як злічити в Часослові / Всі голосіння із колін?” (С. Сапеляк). Ці ж власні назви можуть служити також для характеристики інших об’єктів (“Ти всім, чим лиш могла, була мені: / Була Великоднем і буднем, / Гарантом “будем-перебудем...” (І. Світличний); “Не ніч – а Божа Біблія: стоять / Сім янголів із сурмами святими...” (І. Гнатюк)). За геортонімами може закріплюватись і така функція, як хронологізація дії: “Зима. Перед Різдвом. Неділя: / На двісті душ один барак” (Я. Лесів).

Значно більших семантико-стилістичних трансформацій зазнають конфесійні топоніми, у межах яких наявна велика кількість лексем із загальнолюдськими чи загальнонаціональними символічними значеннями, до яких у процесі художнього освоєння часто додаються авторські. Конфесійні топоніми лише одного розряду – еклезіоніми – можуть уживатися з метою називання конкретних об’єктів, виступаючи дієвим засобом досягнення ефекту реальності: “...ні в Десятинній / ні в Пирогощі / ні в сто храмах / ані в серці своїм / не видех тебе…” (І. Калинець).

Найуживанішим еклезіонімом у поезії 60 – х років є еліптизована назва Софія, у якій сконцентрувались усі символічні значення, накопичені її референтом протягом довгого існування. Символізм цього оніма найбільшою мірою виявляється при організації топонімного ряду, де вживається ще один символ духовності й святості українського народу: “Мо’, й справді б радісно було, / Якби і Лавра, і Софія / Прийшли під ангельське крило – / Не під кігтисту лапу Змія” (М. Руденко). У поетичній уяві образ Софійського собору асоціюється також з образом України (“В віконних ґратах майне Софія / тонка, як шклянка” (В. Стус)) або Києва (“І рідний Київ мій у золото гучливе / не вдарить шанобливо і не окрилить мрій, / мідяні гуки бань стар-княжої Софії / не оживлять надії і чару повертань” (В. Стус)).

Окрему групу з-поміж назв географічних об’єктів становлять топоніми-біблеїзми, оскільки поряд з релевантною для них просторовою семантикою репрезентують морально-етичне значення, зумовлене джерелом їхніх функціонально-стильових конотацій. Іноді біблійні ремінісценції стають засобом відтворення внутрішнього світу ліричного героя: “У Гефсиманському саду, віддавшись самоті, / Я жалем жалений бреду, згубивши всі путі” (В. Стус). Виняткову особистісну вартість виявляє в поетичному мовленні лексема Голгоф(т)а, що вживається переважно як символ і позначає близькі авторам поняття – страждання, важкі випробування, терпіння: “Через Голготу власних вір, / Як Бог, обніму Барвінкіну!” (М. Осадчий); “Моя Голгофо – мій Холодний Яр...” (С. Сапеляк). Художні завдання часом потребують посилення експресивно-смислового навантаження вказаного біблеїзму-символу, і тоді він набуває кількісних характеристик: “Сто плах перейди, серцеокий, / сто плах, сто багать, сто голгоф...” (В. Стус).

Функції агіонімів у поетичних текстах багато в чому зумовлені їхніми внутрішньомовними (рідше інтерлінгвальними) співзначеннями. Використання таких одиниць може бути пов’язане з наведенням певних богословських відомостей (“Святий Павло написав листи римлянам, / галетам, коринтянам та іншим” (М. Горбаль)); реалізацією багатих національно-культурних конотацій (“Тільки рука Острога не обсіє наше місто: / незворушно притлумив / камінний воїн / віко саркофага ще одного Юрія – Змієборця” (І. Калинець)) або міжмовних співзначень, пов’язаних з міфологічним світобаченням (“За яку провину, гріх чи шкоду / В рай Петро ворота відчинив” (М. Осадчий)). Загалом же в художніх текстах більшою мірою виявляються ознаки ірреальної семантики агіонімів, зумовлені широким міфологічним ореолом, що перетворює в народній свідомості осіб, котрі дійсно існували, у надприродні істоти.

На відміну від реалонімів, які завдяки своїй конкретиці стають переважно засобом змалювання навколишнього світу, міфонімні одиниці в поетичному контексті регулярно виконують функції характеристики внутрішнього світу ліричного героя. Найперше це стосується теонімів, які стали найуживанішим розрядом конфесійних пропріальних одиниць тому, вочевидь, що позначені ними об’єкти ірреального простору є ціннісно важливими для авторів. Вони часто функціонують у ролі адресата звертання, що є ознакою ідіостилів багатьох українських поетів-дисидентів. Звичайно це супроводиться висловлюванням прохання про допомогу, заступництво чи покарання, вираженого традиційними для молитви дієсловами: дай/не дай (жити, вмерти, спасти, сили, сина, розуму); прости, помилуй, сохрани, допоможи, зглянься, благослови, покарай.

До засобів, що підсилюють експресію й емоційність теонімів-звертань, належить уживання в сполуці з ними вигуків (“О Господи! Скарай мене, гріховну, / Якщо те лихо я не відверну!” (М. Руденко)); присвійних займенників (“Дякую, мій Боже, за напасті” (В. Стус)); характеризуючих слів (“Я дав себе, Боже великий, розп’яти” (З. Красівський)) тощо. А найбільшої стилістичної виразності вони набувають за умови різноманітних повторень (“Дай, боже, вмерти... / Дай, боже, вмерти Драй-Хмарі... / Дай, боже, вмерти Драй-Хмарі вдома...” (В. Голобородько); “О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!” (В. Стус)) та у випадку їх синонімізації (“Господи, о прийми / в царство своє, владико” (В. Стус)).

Оніми, що позначають першу особу Святої Трійці, актуалізують у художньому тексті різнопланові семи (‘висота’, ‘надприродність’, ‘релігія’ (чітко вказують на розмежування понять людина й Бог), ‘творець’, ‘охоронець’, ‘помічник’, ‘рятівник’, ‘керівник’, ‘покарання’ (властиві й номінаціям людських істот) тощо). При цьому поети можуть відступати від узвичаєної думки про Бога як носія найвищих людських ідеалів.

Але осмислення образу Ісуса Христа, позначеного прозорим асоціативним зв’язком між біблійним міфом та обставинами сучасного авторам суспільного життя в Україні, ішло в напрямку примноження позитивної семантики, надання йому статусу національного символу терпіння й воскресіння: “Христосе! Рідний край-бо наш печальний. / Я знемагаю на тугім хресті” (М. Осадчий); “молитвою по Голготській жертві / Сина Пречистої Марії / повторюється вік наш мирський...” (С. Сапеляк). Хоча подекуди морально-етична категорія добра, традиційно уособлена в цьому образі, поступається місцем протилежним асоціаціям: “Колись Ісусом мудрий був Іуда / і став Іудою Ісус Христос” (В. Стус). Лексеми цього синонімічного ряду можуть отримувати іронічне забарвлення завдяки контрастуванню функціонально-стильових конотацій слова і контексту: “...на березі бухикає месія / і хусточкою носа витира...” (О. Різниченко).

При поетичній актуалізації значень різних назв Богородиці домінують семи ‘чистота’, ‘мати’, ‘материнська любов’: “Мені Мадонна / З Ісусом у хліві малим / Явилась чисто, мов ікона, / Одвічним духом молодим” (М. Осадчий); “Навстріч, задивлена у даль, / у непорочно білій шаті, / йде наречена молода, / на той рік – богоматір” (І. Калинець).

Стилістичні особливості міфоперсонімів і міфоантропонімів у художньому мовленні пов’язані з їхнім біблійним культурним фоном, чітко вираженою негативною або позитивною емоційно-оцінною семантикою, яка часто стає домінантною при введенні до контексту, а також з усталеними значеннями символічного плану. Як правило, ці оніми виступають засобом художньої характеристики реальних осіб і набуті ними в процесі узусного використання конотації аксіологічного плану збігаються з авторськими: “Ту шельму мітив сам господь. / Той сатана – ще й досі Ікс, / Ще й досі в ризах!” (М. Данько); “Ні пошани, ні щастя в житті не знайшов, / І, не в силі померти, конає, мов Каїн...” (І. Гнатюк). Важливими для поетів стають і народні міфологічні та апокрифічні уявлення, що стосуються референтів таких міфонімів: “Я люблю споглядати крізь відточений / дріт, / Як на місяці висячи, Каїн з Авелем / бісяться, / Аж із скронь розбігаються краплі – / зоряний піт” (М. Осадчий); “...Дума запада до дна: / Що й нас в отім коші, / що в пеклі, / Вже вигляда сам сатана...” (В. Боровий).

Проте найвиразнішою і найчастотнішою художньо-стилістичною функцією міфоантропонімів є символічна. Для поезії 60 – х років ХХ століття це передусім символіка зради, підступності, жорстокості – понять, що узагальнено характеризують життя людини в радянському суспільстві: “Продать когось – найлегший труд. / Концепція... іуд!”; “У пілатів – гвинтівки й нагани” (М. Данько); “Потвори, каїни, іуди, / потвор ізбратана сім’я, / а чорна зносить течія / за край зухвальства і облуди” (В. Стус).

Поетичні трансформації міфохрононімів, міфотопонімів і міфохрематонімів пов’язані, як правило, з тими семами, що є визначальними для віднесення власної назви до певного розряду (топонімні, хрононімні тощо). Так, майбутній час, визначений енциклопедичною інформацією окремих конфесійних назв, має тенденцію до поступової трансформації в напрямку минулого: “Складають душі екзамен / десь на суді Господнім” (І. Калинець); “І я вже був на тім Страшнім суді” (В. Боровий). А часова семантика інших конфесійних міфохрононімних одиниць зрушується у зворотному напрямку: “...досить надщербленого глека / аби знову у спраглих мурах землі / покликати ренесанс потопу...” (І. Калинець).

Значне розширення просторових сем міфотопонімів призводить до превалювання в їхній структурі емотивних конотацій: Світе наш, / Божий раю / під сонячною габою!..” (М. Самійленко); “Не знаю, як любов до України / в імперськім пеклі люди зберегли...” (В. Сіренко). Художньо важливими є й літературні фонові знання, що стоять за цими назвами: “Невже Петрарка – Вас любив, / І Вас – шукав у пеклі Дант?..” (В. Боровий).

Міфохрематоніми стають у поезії засобом метафоричного позначення переважно конкретних буттєвих реалій і часто разом із цим набувають нетрадиційної символізації значення, актуалізуючи конотативну сему ‘спасіння’: Карпати – вічний наш Ковчег, / І Україна в муках родить Ноя!” (Я. Лесів).

У другому розділі “Стилістика авторських онімних утворень від конфесійних лексем” досліджуються особливі пропріальні одиниці – заголовки та оказіоніми, позначені великим експресивним потенціалом.

Надзвичайно важливим для художнього тексту, особливо ліричного, є заголовок – семантична, стилістична, образна домінанта всіх його художніх засобів, у тому числі й ономастичних. Часто при творенні таких своєрідних бібліонімів використовується КЛ: у поетичному мовленні 60 – х років ХХ століття зафіксовано 116 прикладів (97 – назви віршів, 8 – поем (їхніх частин), 11 – циклів/книг віршів), що становить 3,8% від загальної кількості заголовків. Вони представлені одно-, дво- й багатолексемними одиницями (у процентному відношенні – 51,7%, 33,6% та 14,7%) і помітно відрізняються не лише в структурному, а й у семантико-стилістичному плані.

Велика кількість однолексемних заголовків, до складу яких уходять і похідні від двокомпонентних онімів типу Великий піст, П’ятницька церква, є закономірним явищем, оскільки саме вони, за спостереженнями лінгвістів, є найбільш органічними для художніх творів. А особливої потужності експресивний заряд набуває в назвах, утворених від конфесійних слів, що зумовлюється характеристикою останніх як стилістично активних одиниць, здатних проспективно повідомляти про емоційно насичений текст із рисами піднесеності, урочистості.

Подібні заголовки поділяються на 3 групи: заголовки-індикатори, заголовки-образи й заголовки-символи. Серед них домінують одиниці з найнижчим ступенем образності – заголовки-індикатори (назви з прямим значенням, актуалізованим у межах семантико-стилістичного потенціалу). Вони можуть називати різні реалії тексту: 1. Жанр твору (“Молитва” (І. Калинець, З. Красівський, І. Сокульський)). 2. Тему твору (“Церква” (В. Сіренко), “Вербна неділя”, “Вечірня”, “Ікони” (І. Калинець)). 3. Певний бік сюжету, стан, подію, відношення (“У сповідь” (С. Сапеляк)). 4. Просторові (“Біля церкви” (М. Руденко)) або часові (“У страсний тиждень” (І. Калинець)) координати ситуації, у межах яких розгортається дія.

Змістовно-концептуальна інформація, що є денотатом заголовків-образів, передбачає превалювання в їхній семантичній структурі переносного значення. Художнє мовлення 60 – х років засвідчує однослівні заголовки-алегорії (“Предтеча” (Ір. Калинець), “Месія” (З. Красівський), “Сатана” (І. Сокульський)), заголовки-іронії (“Месії” (І. Світличний)), заголовки-метафори (“Одкровення” (І. Гнатюк), “Йов” (С. Сапеляк)), зміст яких може змінюватись кілька разів протягом прочитання вірша/цикла віршів.

Виразниками найбільш яскравої художньої образності є заголовки-символи, представлені, по-перше, традиційними символами, модифікація семантичної структури яких починається вже в прециклі сприйняття. Зокрема, це біблійні символи, що використовуються переважно як назви великих поетичних утворень (“Голгофа” І. Гнатюка – назва поеми; “Апокаліпсис” Т. Мельничука, “Содом” М. Руденка – назви циклів), а також національно-культурні символи (“Мадонна” Ір. Калинець). Вони завжди є алюзивними, а тому повністю осмислюються тільки на мегатекстовому рівні. По-друге, переносне значення таких заголовків може бути результатом авторського бачення художнього світу і не завжди виявлятися після поверхового аналізу (“Дзвони” І. Гнатюка та Ір. Калинець, “Страсна п’ятниця” І. Сокульського). Але й традиційним символам-заголовкам іноді властиві змістові прирощення: так, назва поеми М. Руденка “Хрест” поступово набуває символічних значень пам’яті, віри, національної свідомості.

Конфесійні експресеми, що стають компонентами дволексемних заголовків, у назвах-індикаторах можуть сигналізувати про текстову інформацію (“Різдвяне алогійне” (І. Калинець); “Ленін і Христос” (М. Руденко)) або конкретизувати зміст сигналізаторів, виражених одиницями інших стилів (“Лист до Богородиці” (Т. Мельничук), “Співом хоральним” (І. Сокульський)). У дволексемних заголовках-образах і заголовках-символах конфесійні компоненти обов’язково зазнають семантичних трансформацій. Такі зміни можуть простежуватися експліцитно, у мікроконтексті бібліоніма – оказіональної метафори (“Мадонна незайманості”, “Осіння Магдалина” (І. Калинець)). У заголовках, що імпліцитно реалізують образне значення, конфесійні елементи є стрижневими й зазнають ретроспективної метафоризації (“Гуцульська молитва” (І. Калинець), “Карпатська церква” (Ір. Калинець)). У заголовках-традиційних символах змістові перетворення відбуваються лише з конфесійним компонентом (“Остання Голгота” В. Рафальського), а у назвах-авторських символах переосмислюються значення обох слів (“Зняття з хреста” З. Красівського, “Пекельний гість” М. Руденка).

Досліджені багатолексемні заголовки віршів не схильні до семантичних трансформацій, і лише в кількох випадках їх конфесійні компоненти зазнають метонімічних (“Акафіст до Богородиці із Красова” І. Калинця) та метафоричних (“Балада про руську душу” О. Різниченка) зсувів. Але для полічленних назв поем і циклів образні зміни є звичними. Вони виявляються як проспективно (“Осінь молиться Богу” (І. Сокульський)), так і ретроспективно (“Хай Тойхай попав у рай” (В. Сіренко)).

У поетичних текстах 60 – х років ХХ століття поширене явище творення від конфесійних лексем індивідуально-авторських власних назв – оказіонімів (термін Р.Ю. Намітокової). Найрезультативніший шлях продукування їх – онімізація, наслідком якої є не просто орфографічні зміни, а складні семантико-стилістичні перетворення слова й тексту. Велика літера концентрує увагу на колишньому апелятиві, надає йому центральності, особливого енергетичного заряду, експресії, значної текстової сили. Як правило, такі лексеми контекстуально поєднуються з іншими оказіональними власними назвами, що, з одного боку, знижує ступінь індивідуального текстового впливу, а з іншого – надає більшої виразності певній стилістичній меті, наприклад, ефекту протиставлення чи зіставлення: “Прекрасна наша Унія у Протистоянні!”; “Нові Ореоли сходили / над Святими і Людьми” (І. Калинець). Виняткової експресивної ємності набувають утворені від конфесійних лексем новації, якщо вони мають метафоричне значення: “Та що з моїх немудрих літер / Для битв тюремних діяча, / Де сам Великий Інквізитор / Його в наказах відмічав” (В. Боровий).

Третій розділ “Поетична реалізація стилістем, похідних від конфесійних онімів” утілює результати спостережень над мотивованими конфесійними власними іменами узуальними й оказіональними лексемами як особливими поетичними засобами, що продовжують ономастичну “гру” в художньому контексті.

Подібно до своїх твірних слів конфесійні відонімні апелятиви стають виразниками авторської концептуальності, але оскільки переважна більшість із них виражена прикметниками, то смислові акценти, як правило, передаються позначуваному слову. Найзначнішим сегментом у системі відономастичних конфесійних дериватів, що функціонують в українській поезії 60 – х років ХХ століття, є лексичні одиниці, утворені від міфонімів. Тож частотне співвідношення поетичного словника відміфонімна КЛ/відреалонімна КЛ прямо пропорційне співвідношенню конфесійні міфоніми/конфесійні реалоніми.

Найактивніше використовуються відтеонімні лексичні утворення як відбиток важливого пункту в системі ціннісних координат не тільки митців слова, а й усього українського народу. Їхнім найбільшим словотвірним гніздом є номени із твірною основою бог-/бож-: Божий, безбожний, богоподібний, побожний; богомолець, богослов, богошукач, богослужіння; боготворити тощо. А найчастіше в художньому мовленні вживається лексема Божий та її повні або часткові синоніми Господній, всевишній, Христовий.

Зазвичай у поетичних текстах відтеонімні лексеми виступають носіями традиційних якісних або присвійних ознак у складі поширених у конфесійному мовленні словосполучень з постпозитивними означеннями типу слово Боже/Христове, заповідь Божа, хрест Божий, гнів Божий, храм Божий/Господній, раб Божий, помазаник Господній, розп’яття Христове.

У поезії такі стилістеми виконують властиві своїм твірним словам художні функції: акцентують увагу на антропоморфізмі мотивуючих онімів (“І явивсь він перед Господні очі, весь / скулившись...” (В. Стус)), віддзеркалюють поетичний асоціативний зв’язок України з Богом, виражений у метафоричній формі (“Задивляюсь в очі Батьківщини, – / Дві краплини Божої роси” (М. Осадчий)) тощо. Актуалізуючи сему ‘висота’ й позитивно-оцінні семи, вони вживаються для опису об’єктів небесної сфери: “у вікно дивляться / облизуючи місяць / корови лопухи і хмари / лиликu потурнакu гітари / і Божі Очі й Боже Місто – / с т о ж а р и...” (Т. Мельничук).

Усі відтеонімні прикметники в поетичному мовленні 60 – х років зберігають первісні оцінні конотації, за окремими винятками. Свою аксіологічну семантику не змінюють і конфесійні лексеми, утворені від міфоперсонімів – синонімічних прикметників диявольський і сатанинський, частотність уживань яких висока.

Активною частиною поетичного словника стали також утворені від міфотопонімів прикметники райський та пекельний. Відображаючи в художньому контексті християнські й народно-релігійні уявлення про рай, поети сполучають конфесійну стилістему райський з лексемами, що інформують про певні особливості його території (брама, мури, кущі, левада, осоння). Стаючи засобом опису інших явищ художньої дійсності, цей прикметник разом з позначуваним словом часто набуває прирощень змісту: “Там – всесвіт райською левадою, / А спокій – щонайкращий хліб” (М. Данько).

Зв’язок лексеми пекельний з мотивуючим словом полягає передусім в актуалізації біблійної символіки вогню